Хата Романюків стояла скраю міста, біля самої залізниці. Тож тут часто чулися перестуки вагонних коліс
| Вид материала | Документы |
- Звіт про результати діяльності Нахімовської районної державної адміністрації за 6 місяців, 548.98kb.
- Реферат на тему: Ставлення до праці І проблеми мотивації трудової діяльності, 166.3kb.
- Навколишнє середовище в життєзабезпеченості людей, 35.79kb.
- Зауваження до Генерального плану розвитку міста Києва та його приміської зони на період, 117.22kb.
- Професійна програма підвищення кваліфікації головних механіків та технологів вчд, інженерів, 84.2kb.
- Інформаційне забезпечення навчального процесу, 364.91kb.
- Товариство з обмеженою, 628.75kb.
- 8 Види транспорту та його особливості в єдиній системі міста Загальні положення, 2182.85kb.
- Горлівська міська рада, 16.72kb.
- Сказка о суде любви, 37.95kb.
- Є якісь відомості про лейтенанта Лободу і сержанта Романюка? - вже вкотре запитував командир бригади.
- Ні. Ні слуху, ні духу. Декілька разів бували на тому злощасному перевалі і ніяких слідів, - доложив командир роти капітан Ющенко.
- А скільки часу минуло від трагедії?
- Більше місяця.
Капітан стояв, виструнчившись, біля столу, очікуючи вказівок командира.
- Рідні знають про це?
- Ні, товаришу підполковник!
- Може, повідомити? Час пошуків минув.
- Я теж так думаю, - підтримав командира капітан.
- А як служив цей сержант?
- О, це був прекрасний боєць! - радо повідомив капітан. - Один з кращих в роті.
- До жовтневих свят представите його до нагороди Орденом Червоної Зірки. Він заслужив її.
- Без сумніву, - знову погодився капітан. - А додому про це повідомляти?
- Ні. Це буде передчасним. Всяке у нас трапляється. Ми ж його долю не знаємо.
- Можливо, годі взагалі утриматися з будь-якими повідомленнями?
- Ні, - заперечив підполковник. - Батьки чекають від сина звістки. Може статися так, що хтось з бригади повідомить батьків про зникнення сина. Як ми тоді виглядатимемо?
- Логічно, - погодився капітан.
І полетіла згодом в рідне місто коротка, як постріл, телеграма: "Ваш син пропав безвісти при виконанні бойового завдання"...
Хата Романюків не знала тепер спокою. Всі в ній почувалися, ніби відрубана сокирою гілка дерева. Всі сохли від горя. Вони виглядали приреченими. Мати щоденно ставала на коліна біля портрета Романа і з сльозами на очах вишіптувала: «Що сталося, синку, з тобою? Що ти наробив? Навіщо завдав нам цього болю? 3а що?..» Батько ходив весь час мовчки, ніби йому відняло мову. Він би й радий чимось допомогти дружині, але не знав як.
- Чому мовчиш, Іване? - кидалася до нього не раз дружина. - Я увесь час відчувала щось неладне з нашим Романом.
А він, нічого не відповідаючи, знаходив собі нову роботу на обійсті. Від пекучих думок і сліз дружини утікав з хати. Добре, що поряд великий город, сад. Вродило того року. Тільки радіти. Та думки про сина брали верх і насідали все сильніше. Знав би він, що там сталося з ним, все ж легше було б. Принаймні можна було хоча б осмислити все. Скільки версій він перебрав за останні дні. Він теж колись служив при війську. Та завжди зупинявся на тому, що це все за гріхи. Але які? Чим вони завинили перед Богом? Поряд в житті стільки негараздів. І б'ються, і крадуть, і залишають сім'ї, і до церкви не ходять, але все у них гаразд. Ні, це чортівня якась на білому світі! І за що оце йому, Івану Романюку, така кара? „3а що, Боже, ти мене прирікаєш на таку долю? Яку я вчинив провину перед тобою? За що забрав від мене сина? Скажи. Не мовчи»...
Від пекучих думок у нього наливалася свинцем, голова. В очах тьмарилося. Він вже побоювався, що ось так впаде колись раптово і перетвориться в покійника. Заходив в дальній закуток саду і прилягав там на осінній землі. Довго дивився на небо. Над ним пливли хмари, якраз туди, до Афганістану. Йому хотілося полетіти на них туди, аби з висоти все пізнати. В якусь мить він злякався цих думок. Зовсім пропав апетит, і він не міг ніяк пригадати, коли останній раз їв. Його погляд перекидався на чепурну хату, збудовану ним. В ній чекає на нього згорьована дружина. Треба якось їй зарадити чимось. Бог добрий, вчує їх мольби і не допустить панахиди. Та й з Романом, можливо, вийшла якась помилочка. В армії все можливе.
З цими думками Іван Романюк повертався до хати, бо не міг він тепер існувати без неї, без дружини, без доньки, без онука, один без одного.
- Може їдемо до області, - прохала не раз дружина.
- Чого? - дивувався Іван.
- Можливо, там щось більше знають про Романа?..
- А телеграма думаєш не йшла через область? Тепер ми можемо сподіватися лише на чудо... - заспокоював себе і дружину Іван, а тривожні думки роїлися в голові, ятрили душу. Йому хотілося кричати від душевного болю. Можливо, він би так і вчинив, та його стшшували дружина, дочка, онук.
* * *
Сонце, немов золотий диск, сунулося по небу до заходу. Прохолодний вітер з боку річки пах дивним ароматом трав, сіна і золотої осені. За роботою Роман відчував, що час тягнеться не так повільно. Але все ж одноманітність набридала. Порпайся в землі немов кріт. Та він вперто зносив страждання, очікуючи на кращі часи. Тепер довгими вечорами нудьгував, немов птах у клітці. Рана загоїлася, він ходив майже не кульгаючи. Але все більше дошкуляв холод. Наніч хоч і зачиняли двері печери, все ж було прохолодно. Роман, немов колобок, запорпувався у солому, гріючи сам себе. Однієї ночі піднялась гарячка. Він метався по камері цілу ніч. На наступний день, з Божої ласки, все внормувалося. "Якщо не прикінчать душмани, то неодмінно доведеться замерзнути у цьому казематі. Тож вихід один - спробувати при нагоді втекти. Але як? Самому небезпечно пускатися на це. Треба поговорити про це з Сашком", - вирішив він.
Декілька днів він вивчав своїх конвоїрів. Серед них були й милосердні люди. Особливо той, по імені Саїд, що допомагав Роману бинтами і куриво одного разу давав. Роман уважно вдивлявся в його молоде, немов подзьобане, лице. Він симпатизував йому. Роман навіть подумав, а чи не попросити його допомогти у втечі. Та одразу осікся, згадавши випадок з Сергієм Лаврентьєвим.
Одного разу, коли поблизу не було конвоїрів, Роман повів розмову про втечу з Сашком.
-А ти розумієш, який то великий ризик?
- Розумію. Аякже. Та виходу, Сашко, нема. Якщо не вб'ють нас, то помремо від холоду, як собаки. Я в своїй печері замерзаю вночі. А ти?
- Питаєш таке, ніби я на курорті. А як, Романе, пропонуєш це зробити? Тут же варта он яка.
- Це дурниця. Головне, що не мають собак. Хто за нами побіжить в гори?
- Не знаю, - покосив очі на Романа Сашко.
- А я знаю. Ніхто... Ти ж бачиш, що ми їм тут не потрібні. На їх бік не пристаємо. Звідси таке недбале ставлення до нас. Мені здається, що вони й самі хотіли б якось позбутися нас. Тож давай допоможемо їм.
-Як?
- Ми з тобою ще поговоримо про це. А поки що обміркуй і ти цю проблему як слід.
- Припустимо, ми втечемо, Романе, а що далі?
- Добиратимемося до своїх.
В цей момент надійшов конвоїр і їхня розмова на цьому закінчилася. Роман радів, що у нього тут є з ким поділитися своєю бідою. Є перед ким душу відкрити. Ісвідок є. Не будуть про нього говорити бозна-що.
- Ну, Сашко, що скажеш на мою пропозицію? Ти все обдумав? -прошепотів Роман за роботою через день. Йому вже не терпілося. Він вже мав свою думку щодо цього, та все ж хотів почути думки товариша по нещастю.
- Бачу, ти захворів цим.
- Я хочу полегшити нашу участь. Твою і мою.
- А я від тебе милості не чекаю, а сам думаю над цим.
- Це прекрасно, - зрадів Роман. - Щось можеш запропонувати?
- А що коли ми драпанемо при відвезенні землі візками до урвища. Звичайно, при певних обставинах. Наприклад, при дощовій погоді або при неуважності конвоїрів.
- Ні, - одразу заперечив Роман. - Це ж світлий день. Збіжаться душмани до урвища і зчинять стрілянину. А ми з голими руками. Або ж вчинять погоню. Треба зробити так, аби до того, поки вони зафіксують нашу втечу, ми були вже хтозна-де.
- Як це мас виглядати?
- Бачу ти неуважний, Сашко. І смерті не боїшся.
- З чого це ти взяв?
- Ти ж пропонуєш кинутися навтьоки під кулями, а це ж вірна смерть.
- Ні. Зізнаюся - смерті боюся. Мені ж ще й двадцяти нема, а це лише, як мовила циганка, чверть мого життя. А ще більше не хочу приносити горя батькам.
- Саме тому потрібно зробити все більш певно.
- Не тягни. Давай свій план втечі.
- Сьогодні, коли повернешся у свою камеру, уважно розглянь конструкцію дверного засуву. Він заходить в скобу, яка забита прямо у скелю. Досить мати звичайнісіньку "монтіровку" або якусь залізяку і, підваживши, замок одразу лусне.
- Це цікаво, Романе. У тебе, баняк, краще варить.
- Я без шуток. Це цілком серйозно.
- Гаразд, я сьогодні ж огляну все.
- Завтра про це поговоримо. п
- Обов'язково. А що коли конструкція засуву в мене інша.
- Навряд. Та ти спочатку поглянь.
Кожен з них знав, що тепер потрібно мовчати і якнайшвидше, до зимових холодів, залишити це кляте місце. Конструкція засуву в камері Сашка була такою ж. Це надзвичайно обрадувало хлопців. Невдовзі Роман знайшов кавалок заліза, у вигляді товстого стержня, непомітно у рукаві проніс його до камери і сховав у соломі. Тепер залишилося виждати слушний момент втечі.
- Ти гадаєш, що ми доберемося до своїх? - якось непевно запитав Сашко.
- Невже ти не розумієш, що іншого виходу у нас нема. Хіба що підеш на співпрацю з душманами?
- Ну, що ти? А коли?
- Ми використаємо для цього найближчу нагоду.
- Яку? - допитувався Сашко.
- Боже мій! Ти неначе слідчий, - злився Роман. - Не бійся, Сашко. Ти можеш покластися на мене. Ну скажи, хіба я собі бажатиму чи робитиму зло?
- З тобою просто неможливо говорити, - злився вже в свою чергу Сашко. - Я хочу знати, коли ти пропонуєш це зробити?
- Зверни увагу, якими замакітреними, особливо у вихідні дні, бувають конвоїри. А через декілька днів їхнє велике релігійне свято. Зачекаємо до нього. Можливо, й сама погода допоможе нам в цьому.
Сашко мовчав. Він аналізував почуте. Втікати з неволі, втікати від смерті. Це ризик. Але це краще, аніж чекати її. Тепер вони мало розмовляли в роботі, аби не викликати підозри. Мовчки порпалися в землі і думали, думали. Можливо, накопичена за час мовчанки енергія знадобиться їм в дорозі. Добре, що видали душмани теплий одяг. Піклуються...
Та ніч запам'яталася їм назавжди. Вона була дуже вдалою для них. Все в ній було неначе запрограмоване на їхню втечу. В день свят роботи не проводилися. А ввечері конвоїри, зібравшись в одній з печер, дійсно "забанячили". Чулися голосливі пісні, подібні на завивання. Було далі опівночі. Роман уважно прислухався. "Все як треба, - подумав він і дістав з-під соломи залізяку. - Тільки не підведи мене, Боже"... Замок піддався на диво легко і залізяка витримала. З радості він хотів уже поцілувати її. Він на волі! Чи надовго?
Непомітно, попід стіну скелі, він підійшов до камери Сашка.
- На монтіровку і підважуй, - Роман протягнув йому залізяку.
Як на зло, замок не піддавався. Заскреготало залізом.
- Т-с-с-с! - прошепотів Роман і зі страхом озирнувся. Все було спокійно, і вони вже вдвох поралися біля дверей. Нарешті двері піддалися їм. Причинивши їх, вони гулькнули немов привиди по вибраній стежині в урвище.
Під покровом темної ночі здш щодуху помчали подалі від душманської бази. їхнім єдиним завданням тепер було якнайдалі віддалитися від неї. Темніли гори, темніли ліси. Вони виглядали суцільною завісою. Не жаліючи себе, хлопці щодуху бігли в безвість. Вони падали, спотикаючись, вставали на ноги, допомагаючи один одному, і, не дивлячись ні на що, поспішали з останніх сил. В перші ж хвилини Роман пошкодив, зачепившись за дерево, що лежало на землі, поранену ногу. Тож йти стало боляче. Він намагався не виказати й слова з цього приводу. Він же підбив Сашка до втечі, тож тепер потрібно терпіти. Він навчився цьому в Афганістані. Роман зауважив, що й Сашко припадає на одну ногу, але мовчить.
«Молодець», - подумав він.
Десь через годину зробили привал, аби бодай віддихатися. Піт заливав очі, а все тіло було мокрим від нього.
- Треба потерпіти, Сашко. Нам потрібно щонайдалі втекти від цього проклятого місця, - сказав, відхекуючись, Роман.
- Аби не заблудити, - відповів на те Сашко. - Нам важно зорієнтуватися тепер. Та, бач, нічна темінь діє проти нас .
- Мені здається, що ми правильно витримуємо курс на захід, а оце дерево попереду – то вогні Кабулу та аеропорту. Нам, Сашко, не можна довго засиджуватися - ми ж мокрі, як цуцики. Тепер будемо йти повільніше й обачливіше.
Гори були невисокими з величезними валунами, що чередувалися немов морські хвилі. То ргору, то вниз йшов їх шлях. Згодом Роман відчув, що відкрилася рана на нозі і одяг почав прилипати до неї. "Аби не було кровотечі". Він провів рукою поблизу рани. Нога була мокрою. "Невже кров!?.':
Пересилюючи себе, вони йшли цілу ніч. Все було б гаразд, якби не рана.
Згодом розвиднілося і вони, знайшовши густі кущі з пожовклою травою, вирішили тут переждати день. Втома була такою сильною, що перемагала спрагу і вони одразу позасинали.
Опівдні, прокинувшись, Роман почав приводити в порядок рану. Відірвавши кавалок матеріалу з сорочки, він перев'язав рану, яка вже присохла.
- Скільки ми пройшли за ніч, як ти думаєш? - запитав Сашко. Його, видно, це найбільше хвилювало.
- Рахуй, якщо ми й проходили мінімум чотири кілометри за годину, то ми десь здолали щонайменше кілометрів двадцять.
- А я думаю, що більше. Тож небезпека вже позаду.
- Ні, попереду...
Сашко одразу зрозумів, яким недоречним було його запитання. Вони ж переміщувалися малопомітними стежками, а іноді й зовсім навпростець. Вдень йшли рідко - боялися зустрічі з душманами та й з афганцями, які могли б одразу повідомити "духів". І вночі боялися усього. Йшли обережно, вглядаючись в кожен кущик, кожне дерево. Прислухаючись до найменшого шелесту. Вдень відлежувалися в кущах, в печерах або в залишених будинках. Чи не найбільше проблем було з водою, бо де вода - там можуть бути люди. А пити хотілося нестерпно. Від спраги здавалося, що язик присихав до піднебіння і дер по ньому неначе наждак. Все тіло нило, ніби було побитим. Роману ще до того досаджувала нога. По дорозі він знайшов собі костура і тепер спирався на нього, немов старець. Нога підпухла. Зробилася важкою і погано керованою. Роман боявся її застудити, бо наслідки від цього могли бути непередбачуваними.
Пили воду з боліт або гірських потічків. Напивалися досхочу. Іноді ледве підводилися після водопою. В дорозі серця калатали, немов хотіли вирватися на волю. Тоді зупинялися, не сідаючи на холодну нічну землю, лише притулялися до чого-небудь і відпочивали. Та й боялися, бо засидишся-потім не встанеш. Все, що робили, було на межі можливостей, на межі сил. Дорогою їх супроводжували то крики нічних птахів, то завивання вовків, то раптова стрілянина. Бувало стануть перепочити під деревом, а з нього злітає птах, здіймаючи шум, йокам їх серця. Чи не на душманів натрапили? Вони йшли і йшли в густу темінь ночі. Лише коли на небі з'являвся місяць, ставало веселіше. Був орієнтир.
По гірських стежках, прокладених душманами, що вилися поміж скель, вони продиралися все далі на захід, продиралися в небуття. Від нічного холоду, не зважаючи, що надворі панували перші дні осені, дубіли кінцівки. Сашко йшов нога в ногу за Романом. Іноді в темні ночі на фоні неба він помічав, як, розхитуючись, роман простягав долоні до неба, а дрібне каміння гір з-під ніг градом шуркотіло у провалля. Та вони не звертали на це уваги. Їм треба йти і йти.
Ніч на ніч не приходилася. Інколи були вони теплими, а інколи починали "• докучати холодом. "Розпалити б багаття", - мрійливо думали тоді вони. Та це могло швидко видати їх. Або погрітися хоча б теплом сигарети. Роман згадав конвоїра Саїда, що вгощрав його сигаретою. Що вони там зараз поробляють? Може, нишпорять в горах за нами? А можливо, махнули рукою, мовляв, нехай ідуть собі геть, яка з них користь?
Іноді на дорозі зустрічалися кишлаки зі збитими до купи хатами і загальними дувалами. Вони обходили їх стороною, мотаючи зайві кілометри. Душмани люблять полювати вночі, так їм зручніше наносити удари. Бабахнули – і шукай вітра в полі.
Нарешті на третій день вони вийшли в долину. Йти стало легше, але небезпечніше. Особливо погано почувався Роман. Нога нила, іноді її крутило.
- Це на зміну погоди, - говорив він до Сашка. Той лише мовчав, бо не було вже сили говорити.
Теплого сонячного дня вони міцно позасинали. Раптом, ніби сон, почувся гул моторів. Він дратував Романа. А згодом над ними загуло щосили і над самісінькими головами два гелікоптери понеслися вЛ5ік гір. Вони й не встигли голови піднести.
- Може, це за нами шукають? - сказав Сашко. - Гелікоптери ж наші.
- Якби ж то, - лише зітхнув Роман і припав до пожухлої трави. Вона пахла якось дивно. Не так як вдома. Немов живиця. Коли шум моторів затих, Роман зі злості показав дулю в, бік гелікоптерів. Дивувало те, що вони лише раз в горах бачили людей з нав'юченими віслюками.
- Напевно, зброю везуть? - сказав Роман.
- А можливо, продукти?
- Все можливе.
Вони враз замовчали. Говорили мало.
Ишов четвертий день їхньої епопеї. їх будив не голод, а холод, що проймав до кісток, вночі вони переходили якусь річку вбрід і намокли до пояса. Думали, що на сонці обігріються. Переодягнутися не було в що, от і цокали зубами, немов трясла їх лихоманка. Мало не задубіли. А під вечір, коли мали вже збиратися далі, раптом обох охопив жар.
- Вигрітися б нам, Романе, на печі.
- Так. Нам потрібний ліжковий режим.
- А де тут полежиш?
Так вони тієї ночі й перележали в залишеній хаті, що одиноко стояла над яром. Роман марив, весь час викрикуючи:
- Я не винний! Я не винний!.. Я не хочу вбивати!..Я не хочу бути вбитим!.. Я хочу жити!..
Прохолодні вересневі ночі панували довкола. А вони поспішали у місячну каламуть. Все довкола очікувало зими, яка тут приходила раптово, немов неочікувана гостя. Крізь сон відчувалися якісь звуки, і не можна одразу збагнути, що вони означають, звідки линуть.
Тук-тук. Вистукує дзьобом якась пташка на світанку. Роман ледве розплющив очі. Сутінки нового дня проникали до них. Вони лежать на соломі. А може, то не солома, а старе сіно? Куди подівся його запах? Вивітрився? На згадку Роману одразу приходить косовиця сіна у селі. Він вже й ніби чув, як клепають коси. Скоро в поле… Думки переносили його в рідні краї. Тамтешні луки видавалися йому раєм у порівнянні з цим убогим краєм. Земля ще не встигла охолонути за ніч. Трава з самого ранку вкривається ковдрою сріблястої роси. Босі ноги він тягне скрізь плетиво свіжоскошеної трави. "Поспішаймо, поки роса", - просив, дід. і вони знову з усіх сил прикладалися до кіс. Пригадалися улюблені вислови майора Лончинського: "Поспішайте повільно" або "Поспішність солдату потрібна хіба що при полюванні на блох!.. "
"І в який це раз несе мене додому?" - подумав Роман. Можливо, тепер час буде невпинно наближувати його до рідної сторони. Він був дуже радий за цю вдалу втечу. Вона, можна говорити без сумнівів, бо минуло три дні, вдалася. Тепер головне, не датися в руки душманам. Роман обвів поглядом поранену ногу і зашкарублу від крові штанину. "З'явитися додому в такому вигляді соромно. Тож потрібен новий костюм на дембель, до якого залишилося трохи більше півроку"… - міркував він.
Згодом картав себе за ці думки. Потрібно спочатку бодай до своїх потрапити. Де вони? Куди зайшли? Чи правильний вибрали шлях? Ось що повинно хвилювати їх в першу чергу. Не відали вони, що то була їх остання ніч втечі. Коли ранок лише займався жовтизною сонця, вони побачили раптом вдалині світло прожекторів і вартові вежі. Сумнівів не було — то була одна з частин радянських військ в Афганістані. Неописана радість охопила їх.
Йшли мовчки. Не йшли, а вже летіли. Яка то радість - зустріч зі своїми. Майже два місяці Роман не бачився з ними. Тепер їх тривожили думки, як зустрінуть свої? Чи не прийме вартовий їх за душманів і не відкриє вогонь? А по-друге, небезпека підірватися на мінах. Кожна частина радянських військ, тут в Афганістані, мала мінне поле довкола своєї території. Це було випробування. Адже вони знали про міни не з книжок, а бачили їх неодноразово наяву в дії.
Ближче до частини йшли обережніше. Роман перший, а за ним крок в крок Сашко. Добре, що почало розвиднюватися і сліди Романа добре проглядалися у росі. При підході до території частини все більше усвідомлювали, що можуть враз опинитися на тому світі. Але йти треба, і вони йшли, боячись повернутися бодай вбік. "Невже, вирвавшись з душманського полону, ми можемо тут загинути? Вбережи нас від цього, Господи!" - молився Роман. Вони, видно, народилися під щасливою зорею. А можливо, то дійсно їх слова, їх мольби вчув Всевишній і через хвилин п'ятнадцять були біля вежі вартового. Так, не знаючи розташування мінного поля і його хитрощів, дійшли до дороги, що огортала частину. Їм пощастило. Нарешті ця довгоочікувана мить настала - вони "вдома". На це потратили майже читири доби. Скільки здолали кілометрів за цей час, лише сам Бог знає. Усвідомлюючи це, раділи в душі, немов діти.
На вежі вартового не було. Видно, обходив "володіння" свої.
- Е-ей! Вартовий! Де ти? - крикнув Роман.
Його почули швидко і за мить з криками та автоматом напоготові біг вартовий.
- Стій! Хто йде?! - кричав він.
- Свої, браток! - кричали Сашко і Роман у відповідь. - Не стріляй! Зачувши рідну мову, вартовий дещо заспокоївся. Він стояв по другий бік огорожі з колючого дроту, тримаючи автомат перед собою.
- Хто будете? - запитав вартовий.
- Ми, радянські солдати. Втекли з душманського полону. Чи далеко до Баграмі? - говорив, тремтячи, Роман.
- А до Пуліалама? - в свою чергу поцікавився Сашко.
- Це тут недалеко, - повідомив вартовий.,
- А як називається це поселення? - запитав Роман, кинувши погляд вбік будинків за дувалами, що були неподалік.
- Це кишлак Колангар.
- Йолкі палкі! Це ж зовсім недалеко від моєї частини в Пуліаламі, - зрадів Сашко.
- Це на трасі Кабул-Хост, - повідомив в свою чергу Роман. - Мені неодноразово доводилося проїжджати по цій трасі. На ній, на перевалі Тіра, потрапила наша колона в засаду душманів, і я потрапив у полон...
Остаточно переконавшись, що перед ним свої, вартовий закинув автомат на плече.
- Як до чергового по частині потрапити? - поцікавився Роман.
- Ідіть по цій дорозі в той бік, - показав рукою вартовий. - Через метрів триста буде КПП.
- А дорога ця часом не замінована? - запитав Сашко.
- Ні. Мінне поле ви вдало здолали. Воно за дорогою. Ви просто, хлопці, в сорочках народилися!
Чим ближче вони підходили до КПП, тим сильніше чулися шуми моторів, а згодом і пісня. "Напевно, ідуть хлопці в їдальню?" - подумав Роман, ковтаючи слину. Він майже цілий тиждень нічого не їв. Десь по дорозі знаходили ягоди або лісові горіхи. Одного разу навіть шишки смакували. "Попити б гарячого чайку. Витягнутися на ліжку', - мрійливо подумав Роман. Дорога тим часом повернула вправо, де виднілися ворота, а біля них невеличка дерев'яна будка.
Кульгаючи і спираючись на плече один одного, доходили вони до своєї мети.
З будки доносилося шаркання взуття. Коли їх побачив через віконце черговий по КПП, молодий лейтенант, він інстинктивно вхопився за пістолет :
- Хто там?! Стій! Стріляти буду! - репетував він, вибігши назустріч пришельцям.
А далі все пішло добре. Лейтенант запросив хлопців до будки, посадив їх на лавку, що стояла під вікном і одразу набрав номер телефону чергового по частині.
Притиснувши поранену ногу до лавки, Роман одразу відчув, що вона затерпа, Вінже так давно сидів на лавці. Лейтенант тим часом жалісливим "поглядом розглядав прибулих і все розпитував, розпитував.
- О, то ти з колони, що була розбита душманами на перевалі Тіра? -зрадів обізнаний лейтенант.
- Так, - підтвердив Роман.
- А де другий, пропавший безвісти?
Це лейтенант Лобода, - повідомив Роман.
- Де він зараз?
- Нас разом вели душмани на свою базу. А на місці роз'єднали і ми сиділи в різних камерах. Так що його доля мені невідома.
- А як тобі вдалося залишитися разом з рядовими? Душмани ж сержантів теж не милують.
- А я, коли мене поранило і оточили душмани, одразу позривав лички, -відверто зізнався Роман, а згодом вже картав себе за це. "Чи потрібно їм усе знати? Ще за симулянта приймуть!" - подумав він. Згодом прибув на "бобіку" черговий по частині капітан. Він якось підозріло, з хитруватою посмішкою, , розглядав хлопців і розпитував про все. Роману вже набридло кожного разу повторювати одне і теж. І коли він зрозумів, що капітана беруть сумніви щодо правдивості почутого, запитав:
- Ви що, товаришу капітан, не вірити нам?
- Ні, чому ж, вірю...- відповів капітан і в задумі все походжав по маленькій будці КІШ.
- А що, у нас нема зрадників? Усі святі? - видав згодом капітан.
"О, Боже, який цей капітан твердоголовий! - подумав зі злістю Роман. -Нас повинні зустрічати як героїв, а вони одразу на допити беруть. Бистров он, така прекрасна розумна людина, загинув, а ось цей каламутить воду. "
- Мені здається, товаришу капітан, - заступався за хлопців черговий по КПП лейтенант, - це наші люди, і вони говорять правду.
Капітан лише стиснув плечима:
- На жаль, ми не маємо ніяких відомостей про них. Ми ж не прокуратура. Вона розбереться.
- Представте нас командиру частини, - попросив Роман.
- Це можна. Поїхали, - погодився капітан.
Ви поводитесь з нами, товаришу капітан, не як військовий командир, - продовжував давати йому "прикурки" Роман. Він вже думав, що краще було б здатися на милість душманам, піти з ними на співпрацю, як це дехто зробив, аніж мати справу з такими командирами. "Кожен бере мірку з себе", - подумав він.
- Я так не думаю, хлопці, - відповів фамільярно на те капітан.
- А я вже сумніваюся, товаришу капітан, що ви взагалі здатні думати! -вимовив зі злості Роман, вилізаючи з допомогою Сашка з машини.
- Що ти кип'ятишся, немов самовар, - шепотів йому Сашко. - Тихіше їдеш—далі будеш.
- А я думаю, Сашко, навпаки. Якщо ми будемо тихо їхати, ми можемо потрапити в халепу. Тепер вже у свою. І прошу тебе: не розвішуй вуха.
Ці слова Романа були для Сашка як ляпас,і він одразу замовк.
В кабінеті командира частини зібралося чи не все її командування. Знову розпити. "Нам би медичну допомогу надати, а вони тягнуть, " - скрушно подумав Роман. Та командир частини виявився більш людяним і дієвим. Він одразу наказав повідомити по телефону або по радіо частини, звідки походили хлопці. Телефони "закипіли".
- Нехай займаються хлопцями в їхніх частинах. Вони їх краще знають, -заключив командир частини.
їх погодували. Перев'язали рану Роману. А по обіді за ними приїхали з їхніх частин. Це був лейтенант Касьянов з водієм і двома охоронцями. Одразу розпити Романа.
Коли вони прибули в Баграмі, вже вечоріло. Та капітан Юрченко чекав полоненого.
- Здрастуйте, товариш капітан! - майже через силу вигукнув Роман, зайшовши в кабінет командира роти. - Сержант Романюк з того світу прибув!
- А здрастуй, герой! - капітан встав йому назустріч і першим подав руку. Командир роти по-батьківськи обняв Романа і поплескав по плечу.
- Розказуй все, як було, - попросив він.
Вже вкотре за такий проміжок часу Роману доводилося розповідати цю прикру історію. Розмова тривала більше години, але ніхто не покидав кабінет командира. Навпаки, офіцери все приходили і приходили.
- Щасливий ти, Романюк. Міна рвонула під капотом –Бистров загинув, а ти, немов на замовлення, залишився живий.
- А що з лейтенантом Лободою? - поцікавився капітан.
- Нічого не можу сказати. По прибутті на душманську базу нас одразу роз'єднали. І більше я його не бачив.
- Завтра ж дамо знати про це батькам, - сказав капітан.
- А ви що ... той?..
- Так, - перебив Романа капітан. - Згідно з вимогами ми після місяця пошуку дали додому відповідну телеграму.
- Яку? - поцікавився Роман.
- Хіба ти не знаєш яку?.. «Пропав безвісті при виконанні бойового завдання!»
- Я собі уявляю, що там вдома твориться.
- А що буде творитися, коли батьки одержать повідомлення, що ти живий!
- Це жах якийсь! Не знаю, чи витримають батьки.
- Витримають! Вони підскакуватимуть від радості!
Поволі Роман ледве вгамував свій спокій. Якийсь незрозумілий клубок радості і розчарування підступав до серця. Він мало не розплакався. Деякий час в кабінеті панувала мертва тиша. Кожен прокручував ситуацію по своєму.
- Бог добрий, все обійдеться, Романе, - заспокоював його командир. Він вперше вжив такі міцні слова.
"Це завдяки перебудові", - подумав Роман і відповів:
- Дай, Боже!
- А зараз час пізній, іди відпочивай. Заспокійся і не гарячкуй. Все буде добре.
- Товаришу капітан, мені б з ногою в санчастину, - попросив Роман, відчуваючи болі в нозі.
- Це вже завтра. Сьогодні пізно.
Коли вони покидали приміщення, годинник пробив сьому годину.