Хата Романюків стояла скраю міста, біля самої залізниці. Тож тут часто чулися перестуки вагонних коліс

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• Звіт про результати діяльності Нахімовської районної державної адміністрації за 6 місяців, 548.98kb.
• Реферат на тему: Ставлення до праці І проблеми мотивації трудової діяльності, 166.3kb.
• Навколишнє середовище в життєзабезпеченості людей, 35.79kb.
• Зауваження до Генерального плану розвитку міста Києва та його приміської зони на період, 117.22kb.
• Професійна програма підвищення кваліфікації головних механіків та технологів вчд, інженерів, 84.2kb.
• Інформаційне забезпечення навчального процесу, 364.91kb.
• Товариство з обмеженою, 628.75kb.
• 8 Види транспорту та його особливості в єдиній системі міста Загальні положення, 2182.85kb.
• Горлівська міська рада, 16.72kb.
• Сказка о суде любви, 37.95kb.

• Здрастуй, рядовий Романюк! - вимовив голосно батько при цьому.
  

- Чи як там тебе величають?

- Рядовий Радянської Армії, - поправив Роман батька. Батькам сподобалась його відповідь, і вони дружно розсміялися.

- Не дури, Ромчику, тут тобі не дуже добре, а може, й прикро, і ти не хочеш про це сказати. Он як щоки позападали, - бідкалася мати.

- То завжди так буває при війську. Спочатку щоки западають, а згодом червоніють, коли солдат звикає до режиму, - заступався за нього батько.

- Що ж це воно діється? Чи не омана це якась? - сплеснула в долоні мати. - Я тобі гостинців привезла. А ти незадоволений. Візьмеш додому?

- Не додому, а в казарму, мамо.

- Нехай буде по-твоєму, - раділа з усього мати. -А ти наче не дуже радий, синку? - перепитала вона.

- Не дуже. Це точно.

А то ж чому?

- Я ж вам в листі писав, аби ви не транжирили гроші і час. Я ж не маленька дитина. Тож чого було їхати?

- Хіба ні до кого не приїжджають батьки?

- Приїжджають. Але я цього не люблю. Ви ж за цей час щось могли б зробити на обійсті або городі.

- Та про який ти город говориш? В нас уже все у коморі.

- Я теж не дуже, синку, це схвалюю. В мої часи ніхто не їздив на побачення з синами до війська. Це тепер стало таким модним, неначе якась хвороба. Годину потрібно було їм, аби виговоритися, розпитати про все сина. Згодом почало смеркатися. Мати почала розкладати усе привезене, аби повечеряти, та Роман одразу зупинив її:

- Тільки не тут, мамо.

- А де? На дорозі?

- Всі зупиняються по приїзді в одної бабці, що живе поблизу. Ось туди ми й підемо.

- То що ж це таке? Навіть переночувати тут не можна? - обурилася мати.

- Мамо, це ж не готель, а військова частина.

- Ну гаразд, гаразд. Роби, як знаєш.

Роман уточнив адресу баби Федорихи у чергового по частині і вони рушили туди.

То тут, то там миготіли дорожні ліхтарі, немов протирали свої очі, аби краще бачити. Таким непривабливим все зробилося довкола. Насторожено причаїлися дерева. Вони відпочивали у вечірній прохолоді осіннього вечора, скидаючи з себе пожовкле листя

- Чия це хата? - запитав зустрічного Роман.

- Баби Федорихи, - відповів той.

- Сюди! - махнув рукою Роман і відкрив хвіртку.

Баба Федориха займалася варивом і весь час щось шукала і сердито бурчала:

- Що це за хата! Нічого в ній не знайдеш!..

Вона зовсім не здивувалася непроханим гостям. Вже звикла до цього.

- Переночувати?.. Вам? - перепитала баба Федориха.

- Так, - підтвердила мати. - Ось приїхали до сина, який служить напроти.

- А моя хата неначе й для цього стоїть тут, - усміхаючись, додала баба Федориха.

її доброті можна було хіба що позаздрити. За нескінченними розмовами повечеряли. Випили, як годиться. Не зчулися, як і десята вечора підійшла.

- Мені пора. Побачимося завтра, - заспішив Роман.

- Може, лишишся тут на ніч? - благала мати, ніби він йшов назавжди.

- Ні, я повинен бути о десятій в строю. Я ж обіцяв.

Коли захеканий Роман забіг в казарму, всі вже були в ліжку. В казармі світили нічні ліхтарі. Прапорщик був у каптьорці і видно чекав повернення Романа. Роман зайшов до нього, аби докласти, що він повернувся.

- Товаришу, прапорщик... - розпочав з порога Роман.

- Ну, що там, щось залишилося? - перебив Романа він, махнувши рукою.

- Одну пляшку ми й не розпочинали...- повідомив Рома.

- Дорогий, Рома, - по-панібратськи вже звернувся прапорщик, - одна нога тут, друга там, принеси похмелитися!

Деякий час Роман стояв неначе очманілий. Він такого не чекав і був вражений почутим.

- Ну що ти, як не рідний? – ніби образився прапорщик.

- Зараз, - не по-статутному відповів Роман і вийшов в коридор.

Він вже був на вулиці, коли несподівано згадав, що на КПП його може не випустити в цей пізній час черговий по частині. Чого доброго, можуть бути неприємності. Роман рвучко повернув назад до казарми.

- Товаришу прапорщик, а мене пропустять на прохідній?

- За кого ти мене рахуєш? Звичайно, пропустять. Я вже попередив чергового!

- Гаразд, - пробубонів Роман і вдруге зник за дверима. Всі були подивовані таким ходом подій.

- Ну й старшина у тебе, Романе! - мало не вигукнув батько.

- Не старшина, а прапорщик, - поправив його син.

- У нас такого звання не було, це одне і те ж.

- Цей твій начальник, - озвалася мати, - звичайнісінький алкоголік.

- А вони всі там на одне копито шиті, - озвалася баба Федориха.

Схопивши пакунок з пляшкою горілки та закускою, Роман подався назад до частини.

- Посидів би ще з пару хвилин з нами. І випити ще он залишилося, - ніби благав батько.

- Ось відслужу своє, повернуся додому, тоді й буде усе, а зараз - на добраніч.

- На добраніч, - озвалася першою мати.

Рота вже міцно спала, коли Роман прийшов у казарму. Відніс пляшку прапорщику і пішов готуватися до сну. Через декілька хвилин прапорщик швидко направився на вихід. " Завтра знову прийде в казарму з булькатими очима", - подумав Роман і плюхнувся у ліжко. Тільки-но почав засинати, як затупотіли ноги і казарма загуготіла. Це прийшли з наряду по кухні хлопці. Звідти завжди приносилися найцікавіші враження.

- Хлопці, мені вже насточортів цей храп Мустафи, - озвався сержант Тарасенко, що був старшим в наряді по кухні. - Давайте винесемо його з ліжком до туалету. Там його місце!

- А що_;це ідея, - підтримав його єфрейтор Бородін.

Роман усе чув. Сон одразу відійшов. Він добре знав цього добряка з Киргизії Мустафу. Розповідали, що від війська він переховувався в горах Тянь-Шаню. І коли йому виповнилося двадцять сім, його примусово направили до війська. Тепер рядовий Сосланбеков був штатним по наряду, куди його відпроваджували через день. Частіше не можна, згідно статуту. А він і не перечив, стояв біля тумбочки в казармі, і кухня на вихідні чи святкові дні була його. Тільки в караул його не брали, бо розізлившись, одного разу, він пригрозив начальнику варти:

- Моя твоя не понимает!..- кричав він. Він погано володів російською мовою. Дехто вважав, що то він прикидається, аби менше мати мороки від служби. В цьому його часто дорікав начальник штабу майор Лапинський.

- Всі люди як люди, а ти, Сосланбеков, як хер на блюді!

Від цього його комплекси на службі не припинялися, а радше навпаки — посилювалися. А через декілька днів сталася подія, яка потрясла всю частину. Хлопці, що прийшли з наряду по кухні, вирішили вкотре поглузувати над Сосланбековим. - Давай зробимо йому ', велосипед", - запропонував єфрейтор Щукін.

- Не треба. Ще казарму спалимо, - заперечив сержант Тарасенко.

Тим часом Клюквін вже вовтузився біля Сосланбекова, який розвалився на ліжку, немов на грубі, і хропів на увесь писок. І як у нього мозок витримує це?.. Клюквін запалив сигарету і встромив її у відкритий рот Сосланбекова. Той спочатку лише вусом повів, немов хтось його лоскотав, а згодом, коли дим потрапив у горлянку, закашлявся не на жарт. Хлопці поховалися за ліжка. Сосланбеков аж зашмаркався від диму. Він прокинувся і, не розуміючи, що відбувається, деякий час озирався довкола. Вишмаркавшись у долоню, він знову влігся. Деякий час в казармі було тихо.

- Може, хоч тепер він заспокоїться, - сказав Щукін.

Та невдовзі пронизливий важкий храп знову роздирав казарму. Він нагадував чи то роботу старого трактора, чи дробильної машини.

- Тьху, ти! - мало не вигукнув сержант Тарасенко, що тільки-но почав лаштуватися до сну.

- Що робимо? - поцікавився Клюквін.

- У мене ідея, Мішо, - зрадів сержант.

- Яка?

- Я купив пачку зубного порошку. Він мені не дуже подобається. Може, сипонем Сосланбекову в рот?!

- А що? Це дуже цікаво, - зрадів Клюквін.

Ідея сержанта Тарасенка всім прийшлася до душі. Чи не півказарми, позбиралося біля ліжка Сосланбекова, аби вздріти це дійство.

- Я висипаю, а ви розбігайтеся до своїх ліжок і лягайте, як ні в чому не бувало! — командував Тарасенко.

Одним помахом руки він сипонув з розкритої коробки порошок у відкритий рот Сосланбекова і щодуху помчав до свого ліжка. Не встигли всі положитися, як на всю казарму розкашлявся Сосланбеков. Він, здавалося, вже й зригував і плював.

-... твою мать! - кричав він, підбігши до вікна.-Моя твоя не понімаєт! Нада міліція!.. Сєйчас пойду!..

Крики, зойки, шмаркання чулися ще довго, аж поки не розбудився сержант Городецький.

- Не верещи, Сосланбеков, а то ще зараз добавлю! - гримнув він. - Лягай спати, а завтра розберемося.

- Моя твоя не понімаєт!.. - кричав Сосланбеков і пішов в умивальник. Наступного дня Сосланбеков попросився у командира про перевід до іншого

підрозділу. Йому не відмовили і перевели до господарського взводу. Став, таким чином, Сосланбеков свинопасом і займався до останнього дня служби відгодівлею свиней.

Найбільше Роман недолюблював стройову підготовку, а її, неначе навмисно, було чи не найбільше. Від кожного кроку, від кожної постанови ноги на бетон голова, здавалося, тремтіла і гуділа. А ти ні в якому випадку не маєш права розслабитися, пом'якшати постанову ноги. її кожного разу слід було опускати різко з повного розмаху, з повною помпою, чеканячи крок.

- Раз! Два! Три!.. Раз! Два! Три!.. - чулася, немов кулеметна черга, команда сержанта.

Кожен солдат в строю печатав крок. Не дай Боже збитися. За цим слідкували командири. У випадку чогось-індивідуальне заняття на плацу для стройової підготовки. Кому це потрібно? Кожен пнувся з усіх сил, незважаючи на, те, що йому боляче. В будь який час і погоду, все одно: Раз! Два! Три!.. Чіткий голос командира рахує кроки, рахує такт. При заняттях на плацу можна було почути ще:

— Тягни носок!- Це діяло іноді вбивчо, особливо при поганому настрої.

— Черв’яков, ти що на прогулянці по Бродвею! Голову вище! Ногу тримай рівно, а то так й заснути можна!

При згадці слів, почутих вперше з вуст старшого лейтенанта Крутова, Роману робилося ніяково. І він намагався тримати рівно ногу, а в голові неодмінно виникало запитання: "Навіщо все це? Та й хіба це головне? Краще частіше водили б на стрільбище. Подбали б про більш зручніший солдатський одяг. Викорінили б матюки та несправедливість в армії "... Такі думки виникали завжди. Все давалося складно. Іноді просто важко, й це лише початок служби.

— Рота, стій! Розійдись!

Ці команди були наймилішими для солдат. Вони швидко розбігались зі строю, неначе в дитячій грі. Лише тепер можна розслабитися і відчути себе людиною. В гаморі завжди можна було почути чийсь невдоволений голос:

І хто цю стройову підготовку видумав?! Кому це потрібно псувати асфальт і

чоботи. Чи довго ще так буде, товаришу сержант?

Допоки буде армія! - одразу відреагував той. - Та хіба, хлопці, можна стати справжнім солдатом без стройової виучки? Без неї ви звичайнісінькі опудала!

- Здається навпаки з випнутими животами ми якраз точнісінькі роботи; - чувся голос з юрби.

- А мені, хлопці, стройова підготовка - одне задоволення! - неодмінно відповідав командир. Та хіба ж він щось інше міг сказати? Він же командир. Його для цього вчили.

- Ну й „хохмач" наш сержант. Задоволення від стройової підготовки! - хизувалися солдати.

- Тихіше, хлопці, а то почує, і нам не здобрувати, - попереджав хтось.

- А що він нам зробить?

- Дасть "прикурити", -і одразу іншу пісню заспіваєш!

- За що?

- Знайде за що.

- Це правда. Начальство завжди, що схоче те й зробить, особливо наш прапорщик, він же й до стовпа може причепитися.

Роман тепер все більше переймався проблемою форсування навчання в учбовому центрі. " Невже готують закинути до Афганістану? - все частіше над цим питанням розмірковував він. Часто тепер полюбляв посидіти в Ленінській кімнаті. На її стінах безліч всіляких агітаційних стендів, плакатів, планшетів. Велика кількість фотографій вождів, членів політбюро, маршалів Радянської Армії, Героїв Радянського Союзу. Його ця агітаційна мішура цікавила найменше. Сюди він, як й інші хлопці, приходив аби переглянути газети, журнали або телепередачі. Інколи написати додому листа або відволіктися від армійського життя. Одного разу, гортаючи журнали, він побачив, як до кімнати увійшов естонець Кальмет Пульсар з пригніченим видом і синяком під оком. З перших днів знайомства з ним він викликав симпатію у Романа. Був родом із Тарту. Повненький, з пухнастим панським лицем, він походив скоріше на музиканта, а не слюсаря автопарку. Характер мав спокійний, навіть дещо флегматичний. Голос глухуватий і повільний. Його слабохарактерність у поєднанні з недосконалим знанням російської мови викликала неодноразові глузування над ним. В роботі він хоч і не був дуже спритним та ніколи не відмовлявся від пропозицій допомогти комусь. Просьби сипалися до нього звідусіль. І нікому він не міг відмовити. Та в кінцевому рахунку замість подяки він чув на свою адресу всілякі глузування. Дехто прямо заявляв, що їхньому взводу повезло, бо що б вони робили без Кальмета.

• Що за синяк у тебе під оком, Кальмет? - поцікавився Роман.
  

- Дідько його знає!

- Як це так? Ти не знаєш, звідки він взявся?

- Знаю, - зізнався він.

- Ну, то говори.

- Як це по-російськи?.. - почав чухати потилицю Кальмет. – Побили… – Згадав нарешті потрібне слово він.

- Хто?

- Не бачив. Одіяло було на голові!

Жаль стало Роману цього добродушного естонця, та допомогти він йому нічим не міг.

Роман все рідше згадував тепер Іру Возняк. Вона ніби випарувалася з його голови, а все більше - домівку і цей клятий Афганістан. Розмови все частіше велися про це в частині. Дехто з хлопців пропонував звернутися з проханням до командування, аби направили їх після закінчення навчання на службу до Афганістану, аби там трохи потлумити душманів. У Романа це викликало мало не відразу. Він пам’ятав батькові слова, сказані в перші дні вторгнення Радянських військ до Афганістану:

- І що там потрібно їм у тому Афганістані? Нехай сам народ розбирається, що до чого в його хаті. Навіщо нам ще одні світові голодранці!? Там же нічого, крім гір, пісків і віслюків, нема. Це ж одна з найбідніших країн світу!..

" Невже ця біда чекає на мене?" - розмірковував Роман. Ні, він, звичайно, не буде проситися туди, але якщо пошлють, відмовлятися не буде. Та й з іншого боку це ж навіть цікаво побачити цю горду і дику країну. Одного разу надумав написати на цю тему листа додому. Та, написавши декілька слів, осікся. Стільки було думок, стільки планів... А що, коли прочитають його на пошті? Він неодноразово чув, що листи вибірково контролюються, аби не писали всіляких дурниць. Він подумав поділитися своїми думками з батьками. "Мушу, бо з ким це зроблю?" Та лист не виходив. Він вже вкотре намагався вибрати найважливіші і найвлучніші слова, а вони були всі важливими, і тому виділити їх було важко. Буду писати "по-хлопськи", як любив казати батько. І „побігло" перо по папері. Лист вийшов не вельми великий. А про Афганістан Роман так і не насмілився писати.

Адресуючи лист, Роман відчув дивне задоволення від нього, бо видався він йому ніби звітом за відбуті при війську п’ять місяців.

Раптом Роману пригадався випадок, що стався з ним недавно, коли він заступав на варту. От би реготали батьки! «Ні, прийду додому, тоді розкажу».

Той день видався по-осінньому сльотливим. Безупинно з низького неба сіяв дрібний дощ. Все завмерло навкруги. Не чути навіть гавкоту псів, яких тут багато. В таку погоду тільки б спати, а тут голий тапчан без матраца, подушки й ковдри. Це готовність номер один при відбуванні варти. Все це передбачено статутом вартової служби. Спати в повній екіпіровці. Можеш лише розстібнути ґудзики коміра. Навіть ремінь не дозволяється скидати! " І хто придумав таке знущання над людиною? Напевно, що він так не спить..." З другої до четвертої години ночі Роман мав в черговий раз заступати на пост номер чотири-автопарк. Це ж найважчий для людини час. Найбільше хочеться спати, а надворі така сльота і темно, хоч око виколюй!

- Чергова зміна, підйом! - гримнув у спальному приміщенні щосили начальник варти старший лейтенант Шумський.

Роман скочив чи не першим. Потягнувшись, він перемотав зручніше онучі, привів в порядок шинель і пішов до піраміди за своїм автоматом. Начальник варти вишикував заступаючих на пост біля вартового приміщення і, наголосивши про пильність в таких погодних умовах, побажав успішного чергування.

Роман йшов другим, бо йому першому заступати на пост, за розводящим сержантом Городецьким, а далі ще троє постових. В цю темінь весело похлюпувало під ногами болото. Лише коли підійшли до огорожі автопарку, доріжку висвічували нічні ліхтарі і йти стало легше.

- Стій, хто йде! - почувся голос вартового біля вежі.

- Розводящий зі зміною, - відповів сержант Городецький.

- Розводящий, до мене! Інші на місці! - почулося від постового.

Коли Городецький підійшов ближче і вартовий переконався, що це дійсно зміна варти, сержант дав команду:

- Зміна, на пост кроком руш!

Сказавши вивчені до автоматизму слова про здачу і прийом поста, вартовий з Романом помінялися місцями. Оглянувши пост, на що потрібно було біля пів­години, Роман відчув у ногах холод. Деякий час стояв під «грибком» вистукуючи, неначе взимку, чобітьми. Вся територія автопарку огороджена дротом і добре освічена. Лише у тому місці, де машини стояли рядами, ліхтар не світив. Видно згоріла лампочка. Трохи збоку стояли в два ряди шість складів. їх добре було видно. Лише машини зливалися з нічною темінню. Якби не холод, почувався б в цій пустельній тиші ніби під шкарлупою. Як це все дико - людина біля онімілих будівель і купи металу. Розмірено хлюпочуть краплі на калабанях. Через декілька хвилин Роман відчув, що його починає хилити до сну. Він глянув на годинник. До закінчення зміни залишалося біля години. Ще годину мерзнути! Тихо. Хоч би вітер з ним «поговорив». Роман притулився до стовбура грибка і відчув, як рука випустила із рук автомат. Добре, що ремінь є, а то був би вже у болоті. А це ж особиста зброя. За нього він розписався. Це його автомат. З нього він повинен стріляти, якщо буде напад на пост. Дощ пішов сильніше. Хоч його краплі не досягали Романа, та все ж падали біля ніг, бризкали на чоботи. Раптом його осінила думка - час, що залишився до зміни варти, пересидіти в автомобілі. їх он скільки у нього. Все ж тепліше і сидіння м’яке. Він почав перевіряти за дверні клямки чи є відчинені кабіни. На щастя, знайшов старого ЗІЛа і одразу окупував його. Комір шинелі не опускав, так він мав швидше зігрітися.

Вже через хвилин десять йому стало тепло, зробилося млосно і він заснув. При зміні караулу його шукали на посту біля двадцяти хвилин, і лише коли сержант Городецький почав свистіти на всю «пару» Роман прокинувся. Він тихо зсунувся з сидіння і, не зачинивши дверей, опинився на землі.

- Я тут, товаришу сержант! - вимовив голосно Роман, підходячи до однієї з _! пошукових груп.

- Де ти був?! Ти що, салага, на губу захотів?! Ми тебе вже півгодини шукаємо!.. - гримав Городецький.

- Вибачте, сержанте, - ледве вимовив тремтячими губами Роман.

- Вибачте, вибачте! Мав би я право, із задоволенням врізав би тобі по «кумполу»!

Роман знав, що це означає вдарити по голові. Він вже опановував цей блатний солдатський жаргон.

- Хлопці, сюди! - гукнув сержант тим, хто ще продовжував розшуки Романа на території автопарку. - Пропажа знайшлася!

- Що ж ти, салага, примушуєш старика багно місити перед самим дембелем, - сичав Клюквін, розмахуючи руками. Він готовий вже був дати їм волю. - Ну й бандера!

- Вибачте, хлопці. Більше такого не буде, - благав заскочений Роман.

- Здай його завтра, Вася, на губу, - порекомендував Клюквін.

- Та, ладно. Не хочу мастити об гімно руки. Ще раз і буде відповідати перед військовим трибуналом! - погрожував сержант.

- Тобі ясно, Романе?

- Так точно, товаришу сержант! - зраділо відповів Роман.

Цей випадок обійшовся Роману легким переляком. А надалі він дав собі слово бути обережнішим, бо так можна й загудіти в дисбат. Хто тоді помагатиме дідові косити траву на сіно?.. Роман вже й уявляв себе на дідовій ділянці. Широко розставивши босі ноги, він відчув, як бриніло у траві лезо коси, як лягала у покіс трава. А він, немов навіжений, нічого не відчував. Ні спекотливого сонця, що „обливало" своїми променями голе тіло, ні голоду, ні співу польових пташок. Хоч і нелегкою була ця робота, та Роман любив її понад усе. Тому, що полюбляли її і батько, і дід, і все село, що, неначе змовившись, виходило на зелені жнива. По два, по три хлопа з кожної хати. Лише коли сонце здіймалося догори і зникала роса разом зі співом жайворонка, чулася команда діда:

- Гайда, додому!

Це були, як казав дідусь, перші жнива у селі, перша робота, коли, озирнувшись, бачив її результати - покоси ще зеленої трави, немов валки пшениці, скошеної комбайном. Це були важкі жнива.

Та попри все люди раділи перебудові, можливим швидким змінам у їхньому житті. Одні, згадавши недавнію минувшину, мріяли про свій кавалок землі, а інші без вагань сподівалися вистояти і зберегти колективну працю і колгосп, як джерело їхнього статку. Дехто, зачувши щось не те, закликав ставати в облогу і захищати "своє", колгоспне. Вони ж бо жили з нього, неначе зі свого. Підгодовували ще й районне і обласне керівництво. Так утверджувалося, таке собі, аграрне лобі. Звісно, вони знали, що до приватника не будуть заходити, як до колгоспної комори, і брати звідти все безконтрольно. Тут зась! Хочеш щось мати – плати гроші або закочуй рукава! Та не вистояти їм проти потужного наступу приватництва, оголошеного на увесь світ. Кожна людина мріяла про добробут. Люди хотіли жити в своє задоволення, великою, дружною громадою, бо ще не загубили, не втратили любові до землі. Це особливо проглядалося у західняків. Вони вже, зневірилися в своєму житті і боялися, аби не опустилися руки від колгоспної безгосподарності. .А що, коли нічого не вийде з отою перебудовою? Коли бездарні керівники знову здолають селянську любов до землі? Так вже було під час сумнозвісної колективізації.

Ідучи додому, Роман уважно прислухався до розмови батька і діда на цю тему, але встрявати в розмову не смів. Ще замолодий. По обіді клепав на зміну з батьком на дідовій бабці косу. Вона бриніла, немов просила, не бийте так сильно, а серце Романа, здавалося, билося в такт передзвонам, що лунко заповнювали село. Ввечері вони поверталися з батьком до Калуша.

Напередодні жовтневих свят до частини, що обслуговувала учбовий центр, прибуло нове поповнення. Осінній набір. На території частини їх одразу зустріли запитаннями та викриками:

- Ура! Хай живе дембель!

- Звідки команда?

- З Західної України.

- Хлопці, бандерівці приїхали!

- І що ти таке верзеш? Ти ж сам звідти.

- Ну й що? Хіба пошуткувати не можна!..

Звідусіль чулися сміх, жарти. Так завжди зустрічали новобранців. Це вже стало традицією. Роман при виді новеньких, відчув себе «стариком». Прослуживши п’ять місяців, він перейшов до розряду сержантів. Тому сподівався на деяке послаблення у вимогах. Тепер є кого посилати, куди треба!

- Салаги прийшли! Ура! - чулося звідусіль.

Тим часом таке раннє поповнення навіювало різні думки. Тепер повсюди в учбових класах, в казармі, в їдальні, на площі, на стадіоні, в клубі – все частіше чулося слово Афганістан. Одні доводили, що всю частину за рішенням міністерства оборони згодом передислокують до Афганістану, інші тлумачили, що то тільки сержантський склад по закінченні навчання відправлятимуть туди. Одного разу хлопці вирішили прояснити ситуацію і звернулися до начальника штабу майора Лапинського. Солдати поважали його за простоту і відвертість.

- Ні, дорогенькі, - заперечив він. - Ви ж добре знаєте, щоб стати хорошим командиром, потрібно спочатку стати хорошою людиною. Вам до цього ще не близько. А може серед вас є такі, які хочуть добровільно піти на службу до Афганістану?.. - давав згодом запитання він. – Тоді, пишіть заяву на ім’я командира частини, і якщо все в порядку зі здоров'ям, думаю, що нікому не відмовлять. Та до цього не дійшло. Вже наступного дня було оголошено в учбовому центру п'ятикілометровий крос з повною викладкою.

Роману ще ніколи не було так важко. Це не жарти, всі свої манатки нести із собою: і автомат, і шинель, і протигаз, на спині річмішок, на поясі лопатка, фляга, патронташ... Точнісінько, як нав’ючений верблюд! Дехто ледве ноги переставляв, а тут ще й бігти треба п’ять кілометрів! Головне, як повторював неодноразово прапорщик, щоб нічого на тобі не бовталося. Поки вийшли на стартову позицію, що була одразу за парканом частини, Роман відчув, що звик до цієї амуніції. Це було неабияким полегшенням для нього. Втягнувшись в карбований крок строю, він забув не тільки, що на ньому, а й куди він іде. Можливо, що чіткий ритм строю сприяв цьому. Був прохолодний сонячний ранок початку листопада. Дуже швидко заявились краплини поту на чолі. Роман зняв шапку. Та, вчувши морозне повітря, одразу згадав мамині просьби у листах, щоб пильнував себе, аби не простудився, знову насунув шапку на чоло. Він звик до солдатського режиму. Кожного ранку, влітку з голим торсом, а тепер в одних лише гімнастьорках, вони вибігали на зарядку. Іноді, здавалося, що простуда гарантована, але, як не дивно, хвороби відступали.

Незважаючи на добру підготовку, Роман ледве подолав кросову дистанцію. Ноги гуділи. Здавалося, що піт вже й шинель просочив наскрізь! Онучі хоч викручуй! Добре, що дали годинний відпочинок після кросу. Пообіднє шикування учбового центру на площі ще більше загострило їх думки. Сумнівів не було ні у кого - щось скоро має статися, але ніхто не знав, що саме.

- Товариші, курсанти! - звернувся до особового складу з трибуни начальник учбового центру. - Слухайте наказ міністра оборони Радянського Союзу. У зв’язку з потребою перевести в учбовому центрі дострокову атестацію сержантського складу на знак оволодіння бойовими спеціальностями... Не задумуючись над почутими словами, Роман вже бачив себе з сержантськими пагонами в оточенні членів свого відділення. Тепер він радий старатися. Він не підведе. В глибині душі відчув свою потребу в цьому, він був готовий до всього. У нього була "ясна" біографія. Можливо, саме тому його беруть в цю команду.

По дорозі до стрільбища, що знаходилося у лісовому масиві, з юрби місцевих хлопців почулося:

- Привіт салагам!

Вчувши це, Роману хотілося бодай помахати у їх бік автоматом. "От вліпити хоча б солі їм в задницю! Це ви салаги – синочки неповноцінні!.."

Ось і стрільбище. Шумлять вікові дерева, очікуючи зими. Десь з глибини лісу почувся рідкий в цю пору голос птаха.

Виставили пости, перевірили справність стендів для мішеней. Це вже треті Романові стрільби. До цього вони виконували вправи лежачи, стоячи і "з коліна", а тепер все в комплексі. Він вже досконало знав будову і роботу автомата, уявляв узгоджену дію всіх його механізмів при стрільбі. Ця, відпрацьована до роботи годинника, механіка дуже подобалась йому. Тепер у нього вже не було того страху, який виник на першій стрільбі. Він завжди відстрілювався тільки на п’ять або чотири. Але тепер комплексна стрільба трасируючими кулями. Як то все вийде тепер? Автоматична тріскотня йому вже почала надоїдати, та він спокійно походжав туди-сюди, раз по раз перевіряючи автомат, чи не збив ненароком мушку, аби не виконати вправи в "молоко". А ось і його черга. Роман вставив ріжок в автомат і приготувався до стрільби. Кожен рух намагався виконувати чітко, щоб не було ніяких зауважень від перевіряючих. Збоку все здавалося так просто - лягай і натискай на гашетку. А за цією простотою десятки тренувань, десятки збирань автомата. Всі кулі прошили мішень мало не в самому центрі. Лише при стрільбі з коліна Роман одержав оцінку чотири.

- Відмінно! - похвалив його командир взводу перед строєм. — Всі мішені Роман вразив з першої черги. Товариші курсанти, беріть приклад з нього!

Одразу по прибутті до казарми почали чистити зброю. Роман, вже вкотре оглядаючи автомат, дивувався цьому безвідмовному чуду техніки.

- Такого б мати вдома, - мрійливо сказав він.

- Так говорять хлопці, що в тебе вдома є зброя, - заявив одразу на це Василь Бородулін.

- Є, та не така, - без заминки відпарирував жартома Роман.

У Василя від почутого аж губа відвисла. А Роман продовжував, як ні в чому не бувало, свою роботу. Все в нього йшло, «як по маслу». Збоку можна подумати, що він все життя те лише й робив, що розбирав та збирав автомат. З ним любив возитися, розбирав до гвинтика, щоб пізнати тайну цього дива-зброї.

- Видно, дуже розумна людина його придумала.

- Ні, Калашніков не був дуже освіченою людиною, але надзвичайно кмітливою і працездатною. Це й дозволило йому, створити це чудо, - втрутився командир взводу.

Ніхто з курсантів не очікував, що так незвично закінчиться їхнє навчання. Вони ж бо мали закінчити його під Новий рік, а тут вже наступного дня така неочікувана «Тривога!».

- Тривога! - ніби хтось гримав у вухо.

Ясне світло сліпило очі. Чи це сон, чи дійсність? Кожен думав, що вони відбувають на полігон. Там мала закінчитися атестація.

- Іванов, тривога! - почувся голос прапорщика. - Тебе що, за ноги стягувати з ліжка?!

Всі були ніби навіженими. Блищали очі, а на обличчях проглядалась злість.

Через декілька секунд Роман був вже неначе заведений і з трудом тямив, що чинить. В ці хвилини, відчувши відповідальність моменту, він підпорядковувався лише навичкам, здобутим на нескінченних тренуваннях, коли їх неодноразово підіймали, а потім, коли вони вже були у повній готовності, знову примушували лягати в ліжка, щоб згодом все повторити знову. Звідусіль чувся шум, крики, дзенькіт металу. Хтось зіштовхнувся в коридорі з кимсь і пролунав сміх, хтось в цій суматосі натягнув не свої, а сусідові чоботи!.. А це ж тільки учбова тривога. Щоб то чинилося, якби дійсно над головами літали ворожі літаки? Хтось одного разу кинув: "А ми б тоді всі одразу на цвинтар!"

Закрутився, запрацював "млинок"? Почалося нарешті справжнє навчання? Але чому так несподівано? Неначе пожежу здійняли гасити! Роман, довго обмірковувавши, все забрав своє у річмішок?

Везли довго. Весь час ліс. " Видно, кружляємо лісом?" - міркував Роман. Чи довго це триватиме? Коли зупинимось? Командири ламають голови над цим, а діло солдатське – чекати команди. Більшість хлопців зовсім не переймалась цим питанням і дуже скоро їх позаколисувало, і вони почали дрімати, припершись один до одного. Дивно, що ні незвіданість дороги, ні шум моторів, ні це бовтання по нічному лісі – ніщо не заважало їм. Потроху Роман почав настроюватися на спокійний лад. Та тільки-но він положив голову на річмішок і закрив очі, як колона зупинилась і почувся крик:

-Приїхали! Рота, шикуйся!

Залишивши річмішок в кузові Роман через відкритий задній борт машини зіскочив на м'який лісовий покрив.

- Скидайте намети і беріться за сокири і лопати! Розставляймо палатки! - почулася команда.

На поляні місцями виднівся свіжий сніжок. Його прохолода освіжала і відганяла сонливість. А згодом дехто, розігрівшись, вже скинув шинель. Трохи збоку виднілася купа їхньої палатки. " Цікаво, чи вдасться з неї збудувати житло для свого відділення?" - міркував Роман. Він же вперше береться за цю невідому досі справу. Намет швидко став "на ноги" високим і об'ємним.

- Тягніть сильніше канати!

- А цей трохи відпустіть… - тільки й чулося звідусіль.

Почало розвиднюватися Обриси наметів без жодних зморшок мали привабливий вигляд. Одразу почали копати яму під пічку, вивели назовні трубу, застелили землю матрацами. Коли пічка засвітилася вогнями, повітря біля неї одразу стало теплим і хлопці всілися довкола неї. Тепле повітря почало одразу хилити до сну. Згодом поступила команда "Відбій!" І хлопці розпласталися на матрацах.

Їх ніхто не будив, дали досхочу відіспатися. Це ще більше посилювало думки над питанням: "Що б це могло означати?"

Попрокидалися, коли сонце сміливіше продиралося крізь віти дерев. Лише тепер вони помітили величезний ліс. "Чим не галицький?" - подумав Роман. До цього часу ніколи й не думав, що в цих місцях може бути такий ліс. Надивився він його, коли згодом заступив на варту. Повільно розходжав з автоматом по просіці. І хоча вже був глибокий день, увесь час відчував якусь напругу й непевність. Брав легкий морозець. Роман після міцного сну в наметі, несподівано згадав кращі дні служби у Москві, ну і, звичайно Іру Возняк. Як вона там? Він подумував написати їй листа, та все не виходило. Не відкидав варіант про скоре повернення до Москви. Тож навіщо ця писанина? Вона ніколи не замінить безпосереднього контакту. Яка то буде зустріч? Він одразу запросить її в кіно на "Ударник". Ніби підтримуючи його думки, сосни «пошіптували». Прихилившись до однієї з них, Роман побачив на оголених червонуватих стовбурах блиск загуслої смоли. Трохи далі виднілися величаві дуби, а між ними низькорослі з покресленими стовбурами сосни. "У лісі, як і в армії, все по ранжиру, все згідно певної субординації, - розмірковував Роман. - Тільки справедливіше, бо дерева не знають, що таке хитрість, підступність, наглість... Чим так наповнена наша армія. Не розум, а кулак і страх керують нею. Та хіба це всі складові її? Ні, звичайно, але це основні її ознаки. У нашій армії панує закон джунглів, згідно якого не треба бути розумним, а треба бути хитрим і сміливим, наглим і безшабашним". Роман згадав старшого лейтенанта Крутова. Яка це була неприємна людина. А скільки він бачив прикладів, коли слабенькі фізично і розумово хлопці керували взводами і відділеннями. Вони "виїжджали" за рахунок сміливості й наглості. Так легше було для командирів, бо частину своїх функцій вони перекладали на них. А звідси дідівщина. Сміливе слово в армії у пошані. Ним можна завжди прикритися, відволікти від себе відповідальність. Хто умів ним користуватися, той був сержантом, а хто ні - стояв біля тумбочки! "Можливо, й мене із-за цього не поставлять сержантом? - осікся одразу Роман. - А я ж закінчив сержантську школу. Що вдома скажу? Скажу, що здоров'я не дозволило бути сержантом" - заспокоїв себе Роман. .

Роман любувався лісом. Яка то велич?! В ньому вільно й легко. І для думок, і для тіла, і для розуму.

Романа згодом змінили на посту. А до вечора йому ще раз довелося відстояти на варті. І знову в голову лізли згадки про Іру. Пригадав, як в одному з листів мати нагально прохала: "Не мовчи. Обов'язково, бодай раз на місяць, напиши листа додому. Всім друзям напиши, навіть коли вони до тебе не пишуть. Бажаю щасливої служби і вірної дружби". Пиши, пиши... А що, можливо треба написати до Іри? Ні, краще щоб ми були разом у Москві. Розповів би їй все без таємниць. Чи є у неї вони? Вона ж дочка військового. Якою була б радість одержати від неї листа. Хлопці он одержують листи від своїх коханих. Можливо, все вийде на краще і я повернуся згодом у свою частину. Обіцяли ж"...

Роман згадав, як одного разу до написання листа підштовхнув його начальник учбового центру полковник Поляков. Сидів він ввечері у ленінській кімнаті і гортав пресу.

- Встати! Струнко! - почувся голос днювального.

- Вільно! - одразу відповів полковник.

Оглянувши казарму, завітав до ленінської кімнати. Всі одразу знялися на ноги.

- Сидіть, сидіть і займайтеся своєю справою, - зняв напругу Поляков. Він оглянув агітаційні стенди, а потім запитав:

- Як служба йде, бійці?

- Добре, - мало не хором відповіли хлопці.

- Не важко?

- Ні.

- А один ось написав додому, що забагато ганяють. На це ніхто не зреагував.

- Товариші не чинять кривди вам?

Хоча це було, за вас? А щоб цього не було, пишіть їм частіше. Вони заслуговують.

На прощання полковник Поляков та ніхто не осмілився говорити на цю тему. Ану спробуй. Полковник піде собі додому, а їм лишатися з усіма. Можуть накинути на голову одіяло і тоді не здобрувати.

- Батькам пишете? — продовжував цікавитись командир.

- Так.

- Тривожаться, напевно, переживають за вас? А щоб, цього не було, пишіть їм частіше. Вони цього заслуговують.

На прощання полковник Поляков поцікавився:

- Запитання до мене є?

Всі мовчали...

- Нема? - підсумував Поляков. - Якщо виникнуть, обов'язково приходьте. До побачення.

- До побачення!

Коли полковник Поляков вийшов з ленінської кімнати, Роман подумав, навіщо він завів цю розмову? Хоче щось змінити? А може, все це тільки для проформи? І лише виконував свої статутні обов’язки. Скоріше переживає за нас. Всі ж он говорять, що він людина добра і справедлива.

Командир був разом з ними лісі. Напевно, їв таку ж їжу, що давали й їм. Але чому ніхто не говорить про ці навчання, про їх план? Щось приховують від них? Але що?

Закінчення сержантської школи завжди супроводжуються змінами в житті. Можливо, ці навчання і є початком цих змін? Думки, думки...

Одразу після здачі посту Роман повечеряв і пішов відпочивати до свого намету. Та тільки-но вгрівся і почав дрімати, як пролунало:

- Тривога! Зняти намети ! По машинах!

- О, Боже, скільки цих тривог може бути?!— бідкалися хлопці.

- Добре, що нема команди шикуйся, - заспокоював хтось.

Незважаючи на холод і слабе світло каганця, робота спорилася. Одразу загасили "буржуйку, зібрали свої речі у річ мішок, винесли на машину матраци. А згодом й намети рухнули на землю. Наметового «міста» як і не було.

Добре, що ніхто не дає команди, Шикуйся!" Значить тривога серйозна", - розмірковував Роман. Цікаво, а скільки вони вже чули отих команд: "Шикуйся! Розійдись!"?.. Скільки разів він разом зі своїми товаришами розбігався при цьому в різні боки, неначе від бомби, і скільки знову шикувався? Хіба хтось підраховував? Та й навіщо? Говорив же Крутов: "Скільки треба буде, стільки й будемо шикуватися!"

Через годину вони вже були в парашутному віддеілнні аеродрому. Тут за допомогою інструктора почали приміряти парашути! Дехто їх вперше бачив! Розглядали, неначе якісь чудовиська.

- Невже нам прийдеться ними користуватися?

- Все можливе, - почули вони від інструкторів.

Від почутого Віталію Гречко зробилося погано. Його негайно відправили в санчастину. Старший інструктор капітан Паршутін з використанням плакатів розповів, як користуватися парашутом.

- Це буде вищий клас!- мало не вигукнув хтось від подиву. - 3 піднебесся на землю в перший раз! Ми ж лише на тренажерах тренувалися…

- Страшно, товаришу капітан., .

- Нічого страшного. Страх - це природна риса людини. А все це на всяк випадок.

- А у мене серце... - пожартував хтось, сміючись.

- Не дури. Ти здоровий як бик! - сказав лікар, що уважно спостерігав за усім.

- Рахуйте до п’ятдесяти. Якщо парашут не відкривається, натисніть на цю кнопку.

- А буває, що парашут не відкривається? - поцікавився хтось.

- Буває, що ковбаса літає!

- Ой -йой!

- Не бійтеся, хлопці, це жарт! - заспокоював старший лейтенант Микитенко.- Але у випадку непередбачуваних ситуацій все одно треба рятуватися, треба стрибати. Головне рота закривайте!

- А нас чекатимуть на землі?

- Звичайно.

- А що коли хтось побоїться скочити?

- Таких ми викидаємо з літака! Але думаю, що серед вас орлів таких не буде, -заспокоїв одразу капітан Паршутін.

Коли перша група в тридцять чоловік була в повній екіпіровці, старший лейтенант Микитенко дав команду:

- Група, в колону по три, шикуйся!

- За мною, кроком руш!

Він провів їх по аеродромній бетонці до гвинтокрилого літака АН-76 і наказав займати місце на лавках в його салоні.

Таких груп було чотири. Тобто десь близько ста двадцяти чоловік. Отже, це був початок їхньої дороги в ніч. Саме так, бо ніхто толком не знав, куди їх відправляють, і всі моторошно перебирали варіанти. Хтось при включенні моторів літака спробував заспівати. Але його ніхто не підтримав. Не було ні бажання, ні настрою. Всіх зломила невизначеність.

Коли через хвилин десять двигуни літака були виведені на потрібний режим, ним дивно сіпонуло декілька разів і він, затремтівши, рушив з місця, а коли виїхав на злітну смугу, швидко прогуркотів, неначе віз, і знявся в осінню ніч.

В салоні запанувала довга тиша. Нічні ліхтарі "летюча миша", ледь висвітлювали обличчя. Було видно, що незважаючи на пізній час, ніхто не спав.

Роман звернув увагу на командирів. Погляд їх був спокійний і зосереджений. Все це вимагало від солдатів відчути потребу у виконанні свого священного обов'язку перед Батьківщиною. Згодом, заспокоївшись, Роман знову почав перебирати в пам'ятіучи нічого на забув. «Летимо ж далеко і назад хто зна чи повернемося . Ні, все на місці…»

Сидячи біля самого ілюмінатора, Роман бачив, як колеса літака відривалися від землі. І зависли, ніби на місці, у повітрі. "Цікаво, куди ми летимо? На схід? На північ? На південь? На жаль, небо закрите хмарами"... Та через декілька хвилин відкрилося, ніби за помахом чарівної палички, заквітчане зірками небо. Роман намагався знайти на ньому Полярну зірку, чи Велику ведмедицю. По них він би одразу зорієнтувався чи на Москву летять. Та все марно. Зірки блимали і скакали, а то й зовсім зникали.

З часом його роздуми почали розсіюватися ніби в тумані і поступилися місцем солодкому сну. Скільки вони дрімали, ніхто не засікав, але, напевно, довго. Від гуркоту коліс Роман прокинувся. Увесь салон літака був залитий сонячним світлом ранку.

Коли літак вирулив на місце стоянки і мотори заглохли, капітан Поршутін встав і, вийшовши посеред салону, мовив:

- Живі?

- Живі, - почув він напівсонне у відповідь.

- Де ми?

- В Самарканді' Тут ми зробили проміжну зупинку. Пообідаємо і далі в путь.

- То що ж виходить... - хтось запнувся на цьому слові.

- Саме так, - продовжив вже капітан. - Вам, хлопці, випала велика честь виконати інтернаціональний обов^Аязок нашої держави у складі обмеженого контингенту радянських військ в Афганістані!

Всі переглянулися, щоправда, без всілякого подиву, бо ніхто з них не виключав такий варіант перебігу подій. Тільки тепер Роман зрозумів причину поспішного відвідання мавзолею Леніна перед самим від'їздом на навчання до Бердичева. Наші урядовці всіх ведуть туди перед далекою і відповідальною дорогою. І цілинників, і бамівців, і космонавтів, а під час другої світової війни по бруківці Червоної площі марширували бійці, що йшли на фронт. А зараз ось вони є такими ж бійцями. Але вони не йдуть звільняти свою землю від ворога, а йдуть до чужої держави. Навіщо? Ленін говорив:"Щоб розпізнати ворога, треба йти в його країну". Можливо, саме з цією метою їх направили туди?

Коли відчинили двері, всі зіскочили зі своїх місць і почали зазирати в ілюмінатори, аби побачити будинки, землю, щось знайоме. Лише коли вийшли, хтось мало не вигукнув:

- Он дивіться туди!

Всі повернули голови і побачили на будівлі величезні літери слова "САМАРКАНД".

- Значить капітан не збрехав, хлопці.

- Не збрехав, не збрехав. Ти говориш так, ніби нас на курорт везуть. Цього слід було чекати.

Це було для них справжнім чудом. Ніхто з них не був до цього часу в цих місцях. Нові будинки, нові краєвиди, нова культура. їх повели до якогось приземкуватого будинку, що стояв неподалік аеровокзалу. Це виявилася їдальня. Тут їх почастували кашею та гарячим чаєм. Вийшовши з їдальні, деякий час оглядали все довкола, намагаючись якнайбільше побачити чогось нового, незвичного. Раптом з аеровокзалу вийшли три офіцери у формі десантників і швидко попрямували в їх бік. Капітан Паршутін дав команду:

- Шикуйся, в шеренгу по три!

Про щось переговоривши з капітаном Паршутіним, вони стали в шеренгу. Старший з них, капітан Карпухін, не можна було вздріти відзнаки на їхньому вицвілому одязі, вийшов вперед. Вони зовсім не подібні на офіцерів, а скоріше на звичайнісіньких шарамижників-солдат, настільки все недбалим виглядало на них. Це одразу кинулося у вічі.

- З цієї хвилини, - розпочав Карпухін, - ви є членами команди Омега . Отже, якщо хтось з вас за певних обставин загубиться, повинні назвати нашим цю команду і будете доставлені туди, куди треба. Без моєї команди ні кроку! А тепер:

- Направо! До літака, кроком руш!

- З цим капітаном скучати не доведеться, - мовив тихо хтось.

Перед посадкою в літак новоявлені офіцери ще раз уважно оглянули солдат, ніби хотіли запам, ятати їх з першого погляду. На їх вустах після цієї процедури заявилася кислувата посмішка, що одразу щезла. Про що вони думали в цей момент, можна було лише здогадуватися. Карпухін легким кашлем ніби щось поправив у горлі, гримнув:

- Слухай мою команду! В літак кроком руш!

Солдати швидко здійнялися по трапу і зайняли місце в салоні. Коли всі вже були в зборі, зробили перекличку, а потім Карпухін знову вирішив сказати пару слів:

- Товариші, бійці! - до них вперше так офіційно зверталися. - Через годину-другу ви – частина Радянської Армії, зійдете на невідому для вас землю, де люди живуть за іншими законами, і тому ми погано розуміємо їх, а вони нас. Там панує інше життя. Нас покликали туди ж для того, захистити афганську революцію, щоб не дозволити встановленню там імперіалістичного режиму, який потопить у крові багаторічні сподівання робітничого класу. Ми повинні не допустити там громадянської війни. А нові порядки будуть встановлювати самі громадяни, коли стануть господарями своєї землі. Це означає, що ніхто з вас, опинившись там, не має права нав’язувати свою ідеологію бо вони її не розуміють і не хочуть розуміти, тут треба діяти обережно. І якщо ми хочемо їх чомусь навчити, то це можна зробити лише зразковою поведінкою і особистим прикладом. Запам'ятайте, що ми .визвольна армія, а не загарбницька! Пам’ятаите щохвилинно, що на нас дивиться народ цієї країни, увесь світ!..

Заревіли мотори літака і капітан зупинився на цьому. Роман примітив, що чим ближче були вони до Афганістану, тим довшими ставали промови, тим красніше намагалися говорити оратори. Отже, тепер він виконуватиме інтернаціональну місію, представляючи свою державу за кордоном. Що й казати, пощастило... За п’ять місяців з Москвою познайомився, відвідав Леніна у мавзолеї, закінчив сержантську школу, а ось тепер допомагатиме іншій державі наводити лад у їх краї. Через годину він зійде на, летовище Кабула. Літак летів, немов птах у небі. Роман прихилився до чийогось плеча і знову поринув у думки. "Вже, напевно, кордон перетинаємо. Чим стане для мене Афганістан? Чим обернеться? Тільки б не бідою. Я прошу тебе, Боженьку, захистити мене від всілякої наволочі..." Він подумки вже був на тій землі серед афганців, уявляв, як живуть ці, невідомі йому люди і як вони хочуть жити. Про це ж он як наголошував капітан.

Роман визирнув в ілюмінатор, намагаючись щось побачити на незвіданій землі. Та внизу було видно лише сіру пелену. Все сховалося у ній, а над головами висіло яскраво чисте голубе небо. Він штовхнув у плече товариша і, показавши у вікно ілюмінатора, сказав:

- Ніби землю накрили покривалом.

- Ага...

- Це„афганець" - втрутився старший лейтенант Чиж, що сидів поруч. - Вітер, що несе з собою найчастіше з півдня на північ мільйони тон піску. Він усе й закриває на землі.

- Так завжди? - поцікавився хтось.

- Ні, до години, рідко коли більше, - із знанням справи розповідав офіцер, мружачи очі, неначе пісок вже був у літаку. А згодом продовжив:

- «Афганець» — це підступний вітер, бо налітає зненацька. Ви ж бачили ще пів-години тому все на землі проглядалося, були видимі снігові вершини хребта Мухамед на сході. І все неначе за помахом чарівної палички занурилося раптом в цю каламуть. Пісок, що несе "афганець", легкий, неначе мука. Він швидко пронизує одяг, який перетворюється одразу в золотавий колір. Він неначе душман — завжди неочікуваний.

Душман, це слово Роман чув не вперше. Раніше він дуже багато читав дома про них в газетах і журналах. Бачив багато фотографій. Він запам, ятав, що це були бородаті і зарослі, рідкозубі зі зброєю мужчини, з поглядами хижаків. Не дай, Боже, зустрітися з такими сам на сам. З потрохами з’їдять! Зброєю вони володіють досконало.

- А як влітку з "афганцем"? - поцікавився хтось.

- О, влітку він набагато страшніший, ніж зараз, - пожвавів офіцер. - Бувало годину сидимо в закритій машині, неначе в печі! Весь одяг за цей час просякає потом. Тож викручуємо його опісля, неначе після дощу!

- Добре, що він недовго дме, - зітхнув хтось.

- Можливо, тому й не довго дме, бо інакше хто б витерпів?

Через півгодини пісчана буря залишилася десь на півночі. В ілюмінаторі вже виднілася афганська земля. Вона рябіла білими, коричневими та сірими афганськими кольорами. Білими були вершини гір, коричневими їх схили, все інше — земля, що видавалася сіруватою.

- Підлітаємо до Кабула, - оголосили по рації.

Всі ще уважніше прильнули до ілюмінаторів. Кожному хотілося побачити все з літака. Бо чи ж ще доведеться?

Лише через десять хвилин після оголошення літак почав знижуватися, а внизу з'явилося велике місто. То тут, то там клубочився дим. 3висоти пташиного польоту воно виглядало якимось закуреним і неприглядним. Вже нижче було видно присадибні будови, з каміння і глини. Вражала мала кількість дерев. Деякі дерева були зіпсовані війною. Коли до землі залишалося декілька сот метрів, припинилось випускання захисних теплових ракет. Стало тихіше. Хлопці дещо заспокоїлися, адже спалахи ракет вимагали граничної уваги. Іноді здавалося, що стріляють по літаку. Коли до злітної смуги залишилося декілька десятків метрів, все ніби розступилося і колеса літака торкнулися бетонки злітної смуги.

Всі кинулися до ілюмінаторів. Всі шукали доказів афганської війни. Якби не афганські солдати, то взагалі б здавалося, що вони приземлилися не в Кабулі, а в Термезі чи Ашхабаді.

Дехто вже й злостився з цього приводу. Така ідшпядовкола. Невже це Афганістан? А де ж війна? Лише афганські вартові в дивних картузах видавали, що в цій державі йде війна.

Серед зустрічаючих були радянські офіцери. І один афганський у супроводі декількох солдат. Як потім засувалося, це був офіцер афганського ХАДу - служби державної безпеки Афганістану. Так було заведено — афганці зустрічають наших, а ті зустрічають афганців. Вони ж тепер друзі!

Роману стало дивно, але лише тепер помітив, що прилетіли плямистим літаком! " І як я цього не бачив раніше?" - з подивом подумав він і, чи не вперше, посміхнувся.

Споруда аеровокзалу виглядала сиротливо. Коли яят підійшли до неї, Роман побачив, що в ньому є люди. В більшості це були радянські солдати, що, розташувалися на підлозі; немов цигани, і чогось очікували. "Свої! - відчулося в душі Романа. - Напевно, ми їх замінюємо тут?" Вони сиділи тихо і понуро, ніби чимось були ображені. їх обличчя були блідими . худими і видавали втому. А ось, афганців невеличка юрба. Сидять собі на підлозі в протилежному кінці залу. Троє мужчин з шоколадними обличчями, білими бородами, а на голові білі чалми. Жінки мали паранджу, що покривала обличчя. Трохи збоку гралися діти. Коли проходили повз них, Роман вздрів їхні погляди. Вони зовсім не були подібними на тих душманів - бузовірів з ножами в руках, яких бачив в журналах і по телевізору. Пригладжені бороди і довгі пальці говорили про те, що вони звичайні люди, а не бандити. Їх запитальні погляди Роман запам’ятав назавжди. Якби ж то можна було побачити ще й жіночі обличчя. Вони б, можливо, сказали більше.

Пройшовши через вокзал на другий бік, побачили декілька високих афганських автомобілів. Вони розмальовані в строкаті кольори написів і малюнків. "Бредфорди"- так називали їх. Виконані в тропічному варіанті, розрахованому на спеку Афганістану. Поверхня машин була подерта, з великими вм’ятинами. Бічні скла в машинах відсутні. А один "Бредфорд" мав замість скла фанерні дошки з вирізаними отворами для стрільби. Ну звичайнісінькі циганські кібітки, якби не потужні мотори. В одній кабіні сидів афганець і якось дивно посміхався. Здивував їх одяг. Він вільно бовтався на них, як на жінках, так і на чоловіках, неначе хатні халати.

Капітан Карпухін підійшов до вусатого офіцера підполковника, що покурював, і, приклавши руку до картуза, доклав про прибуття.

- Все в порядку? - посміхнувся той.

- Без пригод, товаришу підполковник, - відповів Карпухін.

- Відмінно, - сказав задоволено підполковник і одразу викинув сигарету.

- Підполковник пройшов перед шеренгою прибулих, вдивляючись в їх обличчя.

- Здрастуйте! — голосно звітався він.

Шеренгами скоромовкою прокотилася відповідь. Тут же, нашвидкуруч, відбувся розподіл прибулих.

Романа назначили в автомобільний батальйон, що розташувався на схід від Кабульського аеропорту, поблизу містечка Баграмі. Колона з п'яти автомобілів та двох машин охорони відбула з аеропорту східними околицями Кабула, і перед Баграмі роз’їхались в різні боки. Одна машина відбула в Пандшерську долину, дві в напрямі Джелалабада, а ще одна в Хост - центр провінції Пактія.

До місця призначення діставалися не довго. Між машинами із солдатами і БТРами супроводу підтримувався постійний радіозв’язок, У випадку нападу всім потрібно було негайно займати кругову оборону, про що їх проінформували. Провінція Кабул - одна з найбільш гарячих точок на землі Афганістану. Про це наголошували ще при зустрічі в аеропорту. Тут часто автоколони піддавалися нападам душманів.

- Сьомий, я перший. Як чуєте, прийом?

- Перший, я сьомий . Чую нормально.

- Як обстановка?

- Все нормально.

- „Підходимо" до автодороги Кабул - Кандагар. Будьте обережні.

- Прийнято...

Такі розмови по рації, здавалося, не припинялися. Головне зараз для них було не «проворонити» душманів. Вздовж дороги зустрічалися кишлаки, відділені від неї нескінченними глиняними дувалами. Надворі був вже кінець листопада. Це той час, коли вітри з боку гір приносили в долину прохолоду. На заході і південному сході виднілися вершини; вкриті сніговими шапками. Темно-свинцеві хмари висіли низько над головами, і здавалося: от-от має статися злива. Одразу за Баграмі їх машина заїхала в густі кущі невисоких дерев, що розрослися на каменистому ґрунті, оточені зі сходу і півдні горами.

- Баграмі, - задоволено сказав замполіт батальйону старший лейтенант Циплаков, їхній "покупець".

Роман визирнув через віконце в брезенті. Спереду виднілося ціле містечко палаток. Їх нарахував більше двадцяти. Тут розташована мотострілецька бригада, яка складалася з двох батальйонів, роти зв’язку, розвідки, саперів, матеріального забезпечення та господарського взводу. Було декілька збірних дерев’яних будинків посередині. В них розташувалися штаб бригади, клуб та жилі приміщення для офіцерського складу. У господарському взводі знаходилося не тільки штабна обслуга, а й свинопаси, які займалися відгодівлею свиней. Така собі невеличка армійська самоокупність. Туди направляли таких, що не справлялися або не хотіли виконувати свої або сержантські функції та порушників дисципліни. Душмани, як відомо з самого початку війни полювали в більшості на командирів. Сержанти теж входили до них. Трохи далі на південь було видно поселення вздовж дороги, що вела на Гардез, а далі на Хост. Починалося воно з глинобитних споруд, подібних на землянки, що були огороджені широкими кам’яними мурами, обмащеними глиною. Тому все тут мало жовтий колір. При в’їзді на територію частини наряд вартових, побачивши свого офіцера в кабіні, одразу стали "на караул", приклавши руки до головних уборів. На їх обличчі проглядалася радість. "Нарешті прийшла зміна, нарешті привезли «шнурків»! Так вони називали перших півроку новобранців частини. Машина, заїхала на територію, зупинилася біля штабу, звідти, усміхаючись, вийшов оперативний черговий капітан Музичук. "Старлей" відкозиряв йому про благополучне повернення і той двома руками, радіючи не менше, потрусив руку Циплакову.

Поповнення у двадцять чотири чоловіки висипало з кузова ГАЗ - 66. Територія частини була розташована у приміській зоні Баграмі. Довкола обнесена колючим дротом з чотирма вишками варти по периметру. За десять метрів до нього мінне поле, що теж охоплювало довкола всю частину. Основне його завдання - захист від можливого нападу душманів. Та за розповідями більше на ньому гинуло наших солдатів. Бувало, що хтось помилково, із-за своєї забудькуватості, проходив по ньому.

Роман Романюк, тримаючи річмішок на плечах, оглядав, довколишні краєвиди. Очі найчастіше зупинялися на південному і східному напрямах, де за Баграмі виднілися чорні, голі від снігу, гори. "Вони, напевно, таять у собі найбільшу небезпеку для нас?" - подумав Роман. Гори виднілися майже довкола, але не такі похмурі і високі. Лише на заході, в напрямі Кабулу, вони майже не проглядалися і ледь вловлювався шум великого міста. Біля штабу на високій тонкій щоглі майорів прапор Радянського Союзу, а на будинку красувався плакат "Интернациональная служба - дело чести, доблести и геройства!" В перші хвилини перебування тут прибулі відчули важливість місії, що покладена на них, починаючи від промовистого плакату до ледь відчутного подиху незнайомих гір і тихих людських помешкань, що були неподалік. Їх видавав гавкіт собак. Трохи далі текло життя великого Кабулу, а ще далі їх колишнє життя, їх домівки. Ніхто з них так далеко ще не відбивався від рідного порогу. Все це навіювало сум та збентеження, і підсилювалося навколишніми краєвидами — пустельними і холодними. Вражала мала кількість дерев. А якщо вони й зустрічалися то мали чудернацький покручений вигляд, неначе кручені бурями.

Жодного рівного стовбура. В більшості то були фруктові, з їстівними плодами, дерева. Особливо багато їх на схід від Баграмі. Більшість дерев вздовж доріг мали на собі сліди війни – пошкоджені поламані віти... Їх афганці розтягували по домівках на дрова, вони дорівнювали тут ціні хліба. Можливо, саме оті .бородаті старці, що зустрічалися їм по дорозі, несли патики до своїх осель? Мали білі або чорні чалми на головах.

Зустрічаючись один з одним, вони вклонялися, притискаючи руку до серця, і одержували теж саме у відповідь. Такими є мусульманські звичаї. Варта б почути, що вони при цьому говорили один одному. Про це можна лише здогадуватися. В теплих долинах, захищених звідусіль горами, зустрічалися плантації цитрусових дерев. Вони траплялись так часто, як і віслюки на дорогах - основний тут транспорт. Торохкотять по дорозі іноді полудрабки-їхні підводи, легенька курява пилу здіймається від копит та. коліс.

Вільні від бойових вилазок солдати почали оточувати прибулих. Розглядали немов інопланетян. Прибулі дивувалися їх безшабашній поведінці. Проходячи повз старших командирів, вони іноді не віддавали честі, а їх брудний одяг був вже зовсім не подібний на форму. Місцеві уважно вдивлялися в обличчя прибулих. Хотіли зустріти земляків і побачити вираз їх очей.

- Шнурків привезли! – чулося звідусіль.

Роман не одразу змикитив, що так називають їх. "Там ми були салагами і чистили "старикам" взуття, видно, те саме чекає нас тут. Невже й тут дідівщина? І це майже після піврічної служби в Союзі. О, Боже, коли ж це закінчиться?" - моторошно розмірковував Роман. Звичайно, ніхто з них не очікував такого. Це було їхнє найперше розчарування. Не дивлячись на те, що поряд жорстока війна. Поки командири з’ясовували, кого куди слід направити, війна дала про себе знати. Десь далеко пролунали автоматні черги. Вони пролунали гучно після тиші. Першими відгукнулися собаки. Вони загавкали частіше, а згодом почали протяжно вити.

З Циплаковим та капітаном Музичуком з будинку вийшло ще три офіцери. Кожен уже мав у руці списки своїх вояків. Зачитавши прізвища, строєм розвели прибулих по палатках. Романа назначили в роту матеріального забезпечення. Це була автомобільна рота, що складалася в основному з шоферів, які на машинах розвозили воду, провіант, матеріальні цінності та зброю. Командиром роти був капітан Юрченко, що походив з Волині. Вчувши його прізвище, Роман дещо зрадів, тому що сподівався на підтримку, все ж земляки. Був він років тридцяти, зі статурою середньої повноти, гостроносий, з довгою, неначе у богині краси Нефертіті, шиєю. Очі його весь час бігали сюди-туди і виглядали якимись загостреними. Вони видавали його незадоволення чимось. Коли він підвів хлопців до палатки номер дев’ять, дав команду:

- Стій! Наліво!

Перевіривши екіпіровку прибулих, він попередив:

- Бійці! Ви знаєте з якою почесною місією ви прибули в Афганістан. Тож треба її виконувати з честю, аби не заплямити славне ім’я радянського солдата-інтернаціоналіста. Місія ваша почесна, але й небезпечна. Ви повинні пам’ятати про це завжди. Ви тепер далеко від домівок, тож надійтеся лише на себе. Тримайте вухо гостро, як мовиться, на Бога надійтеся, а порох тримайте сухим! Все, що вас оточує тут, таїть в собі небезпеку. Стрілятимуть скали і дерева, вибухатиме під ногами земля! Всі ваші дії повинні узгоджуватися з вашими безпосередніми командирами, сержантами або з прапорщиком Кузьміним.

Тільки він це сказав, як на підході з’явився прапорщик.

- А ось і він, - вимовив після короткої паузи капітан. - Ти легкий на згадку, Владиславе Петровичу?

Кузьмін був малим, але «плотним» в тілі. По роках найстарший в роті. Можливо, саме тому командир, із-за поваги, звернувся до нього по імені і по батькові. На його повному, неначе спухлому, обличчі було багато веснянок. Та, незважаючи на це, було воно рухливим. Він, як найкраще обізнаний зі станом речей у роті, найбільше займався виучкою підлеглих. Терпеливий, мав чи не найбільше прихильників серед особового складу роти. За це його поважали. Вигоріле волосся, що стирчало з-під головного убору, робило його привабливим. Такий собі російський міні - богатир. Майже у всьому він був повною протилежністю командиру роти. З-за кольору волосся його іноді називали «Рудий», або «Первухін», бо був дуже подібним на відомого російського штангіста.

- Здраствуйте, бійці! - звітався він з прибулими і почув незлагоджену відповідь.

- О, коли й так служитимемо - далеко не зайдемо. З вашої відповіді не чується молодої крові. Ану, хлопчики, ще раз.

- Це зовсім інший компот! - повеселів прапорщик.

Коли він повторно почав перевіряти амуніцію, капітан Юрчєнко невдоволено пробурмотав:

- Я вже перевірив екіпіровку.

- Нічого, зайва перевірка не зашкодить. Не забувайте, товаришу капітан, що я відповідаю за шмотки.

- Ну, давай, давай. А я пішов в штаб.

Після огляду прапорщик завів їх у палатку і показав ліжка. Роман зрадів, що його ліжко було на другому ярусі. "Тепліше буде", - задоволено подумав він.

- До обіду залишалось біля двох годин. Тож відпочивайте, - сказав Кузьмін.

Він поправив кобуру, що замуляла на поясі. " Дали б і нам такі пушки", - мрійливо подумав Роман. Тут на чужинській землі зброя надає людині впевненості і сміливості. Що й казати, тільки зі зброєю можна чинити опір душманам інакше знищать в попіл. А скільки, можливо, буде мук? Чого тільки тут не почули вони про це. Слухи обростали доповненнями і ставали страхітливими. Зброя призначалася для того аби не датися душманам і пустити собі кулю в голову. Вони полягали відпочити після далекої дороги. Роман почав оглядати "казарму". Саме так дехто називав палатку. Настрій був вихідний, хоча була середа.

Палатка розміром дванадцять на дев’ять метрів. Металеві панцирні ліжка стояли в два яруси попід обидві продовгасті стінки, а в протилежних кінцях по діагоналі дві пічки-буржуйки, комини яких виходили назовні. Матеріал палатки подвійний. Зверху цупкий брезент, а зсередини білий, неначе простирадло, матеріал під побілку. Від цього приміщення палатки робилося світлим і просторим. Повітряна "подушка" між матеріалами добре утримувала тепло. Тут на другому ярусі Роман одразу відчув тепло, скинув чоботи, розстібнув гімнастерку. Тепло здіймалося догори і було дуже гаряче. Все тут нагадувало плацкартний вагон.

Як тут йому поведеться?

Роман згадав, як в одному з останніх листів ще в Бердичів батько писав: "Пам'ятай завжди, Романе, що ти повинен бути мужчиною, тримай себе в руках, не хникай по дрібницях, умій постояти, за себе, коли тебе ображатимуть. Не будь доносчиком і холуєм, бо це найпідліше для людини заняття. Підтримуй марку Романюків на належному рівні. Нехай Всевишній допоможе уникнути тобі зустрічі з несправедливістю і насиллям..." Роман дав собі слово твердо слідувати вітцівським заповідям і був радий, що все в нього йде за батьківськими словами. Від приємних згадок домівки робилося все млосніше, і згодом він почув, що засинає.

- Взвод, підйом! -гримнув згодом прапорщик Кузьмін. - Шикуйся на обід!

За їдальню слугував довгий залізний ангар. Був він розбірним. Обід був гарний. Він нічим не поступався тим, що вони їли в Союзі, а по деяких параметрах значно перевершував їх. Звісно, тут сімей офіцерів і прапорщиків нема… Та й не повезуть же масло чи муку до Союзу. Роман згадав, як одного разу, несподівано зайшовши в каптьорку, він застав прапорщика за відрізанням частини байкового сувою, що призначався на солдатські онучі. А оті оголені "масли" в солдатській їдальні... Куди дівалося з них м’ясо? А як зливали пальне водії для автотранспорту начальства. Роман бачив це неодноразово. А тут мукою, цукром, маслом, хлібом допомагали місцевому населенню. Найбільше вони обмінювалися офіцерами і прапорщиками на випивку, наркотики або речі. Найбільш винахідливі офіцери обмінювали продукти у душманів за безперешкодний переїзд на гірських дорогах або перевалах. Володя Самсонов розповідав, як за два мішки петльованої муки вони вільно доїхали до Кабула від Пулі-Хумрі і ні одна куля не просвистіла над їхніми головами, жодного вибуху в дорозі!

Смачний обід був другою приємною несподіванкою тут в Афганістані, після теплої комфортної палатки.

Привівши їх з їдальні, прапорщик Кузьмін попередив:

- Зараз у вас до кінця дня вільний час. Дехто обов'язково сяде писати додому листа. На зворотній адресі пишіть: "Польова пошта, частина 1375А" Пишіть тільки правду. Не пишіть всілякі дурниці, бо листи перевіряються. Тож можуть бути неприємності, як для вас, так і для нас. Будьте мужчинами, не плачте в хустинку. Не тривожте своїх батьків.

Далі він розповів про лист одного солдата, який писав, що знаходяться вони на краю землі, що тут п’янствують і знущаються над солдатами.

- І що було з тим солдатом? - поцікавився хтось.

- Відправили його до Союзу.

- І все?

- Не знаю. Можливо, був над ним військовий суд.

«Можливо, це був єдиний вихід для цього солдата, коли стало сутужно» - подумав Роман.

- Відпочивайте до завтра, тоді почнеться перший день вашої служби в Афганістані. Розійдись!

Часу до вечора було багато, тож більшість прибувших сіли писати листи додому. Цього вимагали батьки. Але що писати? Служби в Афганістані ніхто з них ще не "понюхав", і тому Роман вирішив описати дорогу сюди і свої перші враження. Писав про велику кабульську долину, в яку так дивно опускався літак, про голі скелі навколишніх гір, про снігові вершини, що виднілися на сході з літака, і про жінок в паранджі, про першу зустріч з афганцями, про зустріч з піщаним «афганцем».

"... Служба йде добре. Привіт знайомим і близьким...До зустрічі вдома!" Такими словами він закінчив листа. Перечитав його декілька разів, аби не було зайвого, заклеїв.

Роман очікував наказу про присвоєння сержантського звання, та натомість його посадили на старенького ЗІЛа і довірили поки що, як пояснював ротний, розвозити питну воду в частині, а також на пости, що стояли в декількох кілометрах в обидва боки від частини по дорозі Кабул-Гордез-Хост. Іноді він зупинявся з водою в сусідньому кишлаку Шинвар. Одного разу прямо на дорозі зустрівся йому старий афганець з чорними очима і засмаглим лицем. Він був босий в цю холодну пору. Побачивши його, у Романа аж мороз пройшов шкірою і він скривився, неначе від болю. Минаючи його, він раптом побачив, як старий зняв з плеча великий глечик і простягнув його. Роман одразу загальмував. Він вже неодноразово чув, яка то проблема з чистою питною водою тут. Душмани, аби не користувалися водою наші військові, сипали в криниці всяку отруту. З цією метою вода доставлялася в частину з артезіанського колодязя, що знаходився під пильною охороною неподалік. Роман націдив йому повний глечик води. "І як старий справиться з таким тягарем?" - війнула думка.

Коли він від’їхав, побачив, як той, згинаючись під важкою ношею, попрямував вбік найближчого житла.

- Романюк, можуть бути неприємності, - одразу попередив, дізнавшись про цей випадок, прапорщик Кузьмін.

- З чого? - здивувався Роман.

- Ти ось зупиняєшся на дорозі, виходиш з кабіни, а тут тобі кулю в чоло... Такі випадки вже були у нас. І взагалі, невже тобі не страшно?

- Нестрашно.

- Це від того, що ти не бачив ще страшного. Попереджаю: поодинці не ходити, виконувати всі статутні вимоги, до афганок не залицятися, а в польових умовах навіть до туалету треба ходити з автоматом! Зрозумів?

Так точно!

Щоб я з тобою більше на цю тему не вів розмов, - зло попередив Кузьмін.

Лише після цього випадку у Романа заявився деякий страх, адже ж дійсно можна було потрапити в халепу. А поки що за перші тижні перебування в Афганістані все видавалося прозаїчним. Ні до яких бойових дій Романа не підключали. Відбував так званий афганський карантин. На адаптацію новоприбулим давали не менше місяця і тільки в окремих випадках одразу брали на виконання бойових завдань. Біля Баграмі було неспокійно. Майже кожного дня до частини привозили поранених, а інколи вбитих. Поряд Кабул… Там жодного дня не обходилося без стрілянини, без вибухів. Іноді їх гул було чутно, а клуби диму, що здіймалися до неба, ніколи не зникали. "Баграмі – це тихий куточок Афганістану. Отже, мені повезло. А, можливо, то затишшя перед бурею, " - розмірковував Роман.

- Не поспішайте. Ви ще встигнете понюхати порох Афганістану. У вас ще все попереду, тож звикайтеся з обстановкою, - заспокоював найбільш нетерплячих капітан Музичук.

Тут кожен день у солдатів задіяний. Навіть в неділю зранку проводилось політзаняття.

Можливо, це й добре? Бо чим би займався солдат недільного дня? А так після сніданку двогодинне політзаняття, потім лист додому, ознайомлення з пресою, згодом обід, "мертвий час", прослуховування ротного магнітофона і нарешті сон. У звільнення ж до міста не підеш…

- Червоної площі тут нема, - зітхнув Роман, згадавши відвідини мавзолею Леніна.

- Зате тут є чорна долина, зелена смуга, - відізвався Василь Чернюк.

Він прослужив вже тут рік і знав ці прокляті радянськими солдатами місця. Скільки їх загинуло там. Чорною називали Пандшерську долину, де агресивно діяли афганські партизани з загону Мохамеда Масуда, а зеленою смугою солдати називали лісові насадження поблизу кишлака Мухамеда, що був в двадцяти кілометрах на південь по дорозі на Гардез. Саме з цих лісів найчастіше нападали на колони радянських військ, що йшли до Гардеза, а ось недавно й до Хоста, де знаходився блокований душманами радянський гарнізон. Василь розповів про напади на їх колонії душманів. Роман одразу подружився з Василем. Обидва вони були шоферами і, що найголовніше, земляками. Рідна Галичина, як ніщо інше, зближувала їх. Щоправда, Василь вже дослужився до єфрейтора, а Роман все ще ходив в рядових, незважаючи на закінчення сержантської школи. Та всі в роті поговорювали, що саме хтось з них замінить на сержантському посту Строкатова, який навесні мав відбути додому. Ніхто не знав, кому начальство віддасть перевагу. Роман розмірковував над цим ї не сумнівався, що це буде Василь — він більш досвідчений. Неодноразово брав участь у військових діях, за що нагороджений орденом „Знак пошани". Аби довести, що він теж не гірший, Роману вже хотілося взяти участь в бойових діях.

Почався перший місяць зими. Роман був подивований тим, що в цих південних широтах можна побачити сніг, що тут теж є зима. Особливо вражала швидка зміна зимової погоди. Тиха ніч з великими, неначе ліхтарями, зірками через декілька годин перетворювалася в похмуру і сірувату. Все довкола одразу ставало таким глухим і непривітним, що навіть шуму БТРів на дорозі не чути. Сірина нового дня ледве-ледве пробивалася в палатку. Здавався, що вона ніколи не перетвориться в день. Найчастіше саме так і ставалося: туман не розсмоктувався, а навпаки ставав густішим, а день переходив у вечір. І все повторювалося знову. Так може тривати декілька днів. Іноді подує прохолодою вітер з гір і починає падати густий лапатий сніг. Такі сніги часто випадають на початку зими в Галичині. Важкі сніжинки сідають на землю, щоб згодом погоду найбільше тривоги у шоферів. З одного боку небезпечна дорога, з другого – треба бути напоготові до всього, бо з туману враз можуть неочікувано пролунати постріли. Зимою дороги відкриті. Душмани перечікують негоду у печерах або в глухих кишлаках і нападають зненацька. Але проходить декілька днів і сліпучі промені сонця і чисте голубе небо викликають захоплення у всіх.

А ось і пара гелікоптерів. В цілях безпеки вони завжди літають тільки парами. Летіли на південь, напевно, в долину Мухамеда. Може душмани знову вчинили напад на колону радянських військ. Гелікоптери літають взимку тільки в ясну .погоду. Летіли низько над землею. 3давалося, що лопасті гвинтів дзвеніли, створюючи страшний шум. Згодом, машини ховалися за обрієм, а з того району почулися вибухи. Це гелікоптери бомбардували позиції душманів, а може, навпаки-душмани нищили гелікоптери.

- Скоріше перше. Бо серед радянських солдатів панує неписаний закон, за одного нашого - сотня афганців! - повчально вимовив Василь.

- Ого! - протягнув Роман. - Так можна й увесь нарід знищити.

- Увесь не знищать; бо бої ведуться лише довкола великих центрів та на авто дорогах, що їх сполучають.

Одного разу після обслуговування машини в автопарку, швидше, ніж в інші дні, подався він, до казарми аби відігрітися. Техніка стояла під навісом, де гуляв вітер. Тільки Роман приліг на своє ліжко, як неначе з неба з'явився командир роти.

- Рядовий, Романюк, відставити відпочинок! Підійдіть до нашого художника і допоможіть йому! Це недовго, - сказав капітан Музичук.

- Буде зроблено! - відрапортував Роман, поправляючи одяг.

Здивуванню Романа не було меж, коли він побачив художника, що возиться біля двох оцинкованих гробівців.

- Мене прислав до тебе капітан Музичук, - доложив Роман.

- О, це прекрасно! - мало не вигукнув художник. - Бери пензель і замальовуй в гробах віконця!

Ніби засоромившись від почутого, Роман стояв посеред кімнати в нерішучості. Яким несподіваним все це було для нього. Він знав, що при виді гробівців треба обов'язково плакати. Так принаймні робили жінки на похоронах. А тут ніяких сліз чи тривоги він не побачив. Радше навпаки, все навіювало байдужість. "Видно, що не вперше він виконує цю роботу. І йому все по цимбалах!" - подумав Роман. Німа тиша, що запанувала, боляче стискувала Романові серце. На душі стало порожньо і незрозуміло. Про такий стан важко комусь розповідати, а тут ще й треба руки свої до цього прикласти. Ось так живе людина і раптом – її нема. І це в такому віці! А труни які величезні! Ніби дві краплі води. Стандартні. Десь клепають їх за шаблоном. Але за що вмирають наші хлопці тут? Серце наповнювалося жалем і злістю одночасно. Роман вже ніби бачив вбитих горем матерів, що обнімали ці труни. Ніщо не могло їх зупинити...

Роман продовжував стояти в нерішучості. Він відчув себе першим, хто прийшов прощатися з загиблим.

- Чого ти ухмиляєшся? - зло запитав Роман художника, що зупинив свій погляд на ньому.

- Я не сміюся. Це у мене такий вираз обличчя. А що ти хочеш, щоб я плакав. Я вже звик до цього за час служби. Знаєш скільки гробівців вже оформив?

Роман лише здвигнув плечима.

- Біля півсотні! - похвалився художник.

- О-го, - протягнув Роман.

- А що тут дивного, війни без цього не буває.

- Це за цим наші прийшли сюди?

- Я сам над цим задумуюся мало не щодня. Прийшли, щоб побачити ці нескінченні гори та цю жебрацьку країну.

- Як загинули ці хлопці?

- Говорять, що підірвалися на міні. І що найдивніше – на своїй!

- Як це так, на своїй міні? - здивувався Роман.

- А ось так. Поставили їх ще в 1982 р. І з часом забули за них! А вони ось нагадали про себе.

Роман продовжував стояти в нерішучості.

- Сміливіше берися за роботу, а то ще заплачеш, чого доброго. А тут плач не плач, нічого не виплачеш. Ми вже звикли до того, що забирають у нас хлопців, і ти згодом звикнеш. У мене весною дембель, чого доброго, може, ще заміниш мене тут.

- Я не вмію малювати.

- Навчишся. У війську нема нічого неможливого. Дають команду і вперед.

- Команду, команду… А життя нема.

- Що поробиш. Може, колись у нас урядовці будуть розумнішими і не будуть заритися на В’єтнами, Куби, Мозамбіки, Афганістани...

З дивним почуттям Роман взявся за роботу. Так він вперше приклався до невинної смерті. Він малював, а думки в голові сягали хтозна-куди. Він ніяк не міг все збагнути. Душмани вбивають, він про це знав, а от щоб на своїй міні підірватися. Це ж якась нісенітниця.