Geum.ru

Хата Романюків стояла скраю міста, біля самої залізниці. Тож тут часто чулися перестуки вагонних коліс

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9
  • А навіщо замальовувати віконця? - поцікавився Роман.

- Поступила команда, значить, треба. Це робиться в тих випадках, коли загиблі так понівечені, що й обличчя їх не впізнати або й зовсім нічого не залишається від них.

- Це ж кара Божа. Очевидно, кого хоче Всевишній покарати, то відбирає розум.

- Видно, що так.

Роман занурився в неприємну роботу, а перед очима виникали десятки ситуацій, при яких можлива була загибель хлопців. Тремтячою рукою він замальовував віконце, а воно ставало ніби все прозорішим. А ось він вже бачить крізь нього обриси обличчя, що лежить там! Ніби чує церковний дзвін... Роман похапцем відганяв від себе дурні думки, намагаючись переключитися на щось інше, та все не виходило.

- А яка подальша доля гробівців? — поцікавився після роботи Роман.

- Їх забирають, роблять начинку і відправляють в Союз.

- О, Боже, ти говориш так, ніби в них не тіла людей везтимуть, а пиріжки!

Художник продовжував свою роботу, стирав і знову малював пензлем. Було видно, як тремтіла його рука, мов не своєю, а чужою він це робив. Згодом на кришці труни вималювалася червона зірка. Роман запам’ятав на все життя її обриси, а сльози застеляли очі.

Кожен день тепер приносив щось нове, невідоме. Йшов перший зимовий місяць. Якою видасться тут зима на висоті більше ніж півкілометра над рівнем моря?

- Перша зима у війську є важкою, тим паче тут, в Афганістані, - розповідав прапорщик. - Повірте моєму дворічному досвіду. А потім легше буде. Втягнетесь.

Зима дійсно видалася незвичною. На диво всі рухи, які доводилося виконувати на стрільбищі чи на практичних заняттях, виходили краще і швидше. Бувало так виганяють, що й не хотілося нічого. Швидше б почути улюблену команду: «Відбій!» Після неї Роман накривався ковдрою з головою, занурюючись у свій світ. Та так довго витримати не міг, ставало гаряче. Іноді, поки світло в палатці не гасили, перечитував листи з дому. Голос батьків чувся в кожному слові, такий рідний і такий дорогий. Одержати б листа від Іри Возняк. Поговорити б з нею...

Не раз йому доводилося витанцьовувати при одержанні листа. Ох, цей Колька Новіков. Не віддасть листа, поки не «збацаєш».

- Танцюй, Рома! Танцюй!

- Звідки лист?

- Від дівчини.

- Не дури. У мене нема дівчини.

- Ну тоді привіт від батьків, але все одно треба «збацати»?

Листи – це єдине, що зв'язувало їх з Батьківщиною. А ще газети. їх приносили декілька разів на тиждень, але мало читали. Бо все в них було таким одноманітним, як і самі назви. Підшивку робили з двох газет, які регулярно надходили з Союзу. Це була "Правда" і "Красная звезда". Українських газет майже не було. А якщо й траплялися, то хіба ще місячної давнини. Чомусь саме за переглядом газет командири цікавилися стандартно:

- Як йде служба?

- Добре, товаришу капітан.

- Не важко?

- Ні – чулося стандартне.

Газети зберігалися погано. Були надірваними і пошарпаними. Часто їх використовували для самокруток, при викурюванні анаші. Це зілля дуже популярне в афганців. Дурман наркотика замінював їм горілку, що заборонена кораном. Вони висівали на своїх присадибних ділянках коноплю. Її можна було знайти на гірських південних схилах. Одержували анашу з пристиглої коноплі, розтираючи листя в долонях. Тоненький шар коричневого порошку з зеленим відтінком, що залишався на долонях, згортали ножем і додавали до тютюну. Іноді викурювали саму анашу. Це прирівнювалося до випивання пляшки горілки! Часто анаша слугувала предметом обміну. Солдати давали за неї афганцям сигарети, цукор або навіть щось зі зброї. Переховували анашу найчастіше в автопарку. Іноді в сумках для магазинів з патронами або у гільзах вистрілених патронів! Довгими зимовим вечорами солдати збиралися купками біля казарми і під покривалом темені викурювали наркоту, виглядаючи командирів, які іноді робили те ж саме!

Першу затяжку анаші Роман запам'ятав назавжди. Він відмовився від пропозиції затягнутися бодай один раз, бо знав, чим це пахне. І коли Василь Чернюк сказав, що у війську всього потрібно скуштувати, насмілився на декілька затяжок. Дим як дим. Але через декілька хвилин почала крутитися голова і враження було таке, ніби хильнув склянку горілки.

- Рома, «побалдій» ще, - пропонували хлопці.

І Роман, як заядлий наркоман, знову зробив декілька затяжок підряд. Враз в очах з'явилися вогняні кола. Роман почав кашляти, а згодом мало не ригнув. У хлопців це викликало сміх.

- Слабак ти, Рома!

- Хлопці, та я ж ніколи не курив, - виправдовувся він.

Одного разу замполіт роти Циплаков спіймав двох солдат в автопарку, під час обслуговування техніки, за курінням анаші.

- Пішли зі мною! - погрозливо наказав він.

Командир роти капітан Музичук попередив:

- На перший раз прощаю вам. При повторному курінні обіцяю як мінімум п’ять діб арешту. Зрозуміло?

- Так точно, товаришу капітан!

- Ідіть в автопарк і займайтесь обслуговуванням техніки.

- Єсть! - мало не вигукнув один з солдатів і вже з порога запитав: - А що буде на третій раз, товаришу капітан?

- Дисбат. Відправка в Союз і великі неприємності.

Недаремно так ці хлопці все випитували у командира, бо вже через декілька днів знову спіймалися на гарячому. Відсидівши по п’ять діб на "губі", вони, вийшовши на волю, одразу кинулися до Романа:

- Ти заложив, сволото!

- Ну що ви, хлопці? Як ви таке могли подумати?

- Ти один в нашій палатці не куриш!

- Ну і що?

- Ми тебе підозрюємо!

- Підозра – це ще не доказ. Якщо ви доведете щось я сам дам голову на відтинання!

- Ну, й логіка у вас, хлопці, - захистив Романа Василь. - Може, й мене будете підозрювати, я ж теж майже не курю анашу, а тільки сигарети.

Так Роману вдалося вийти "сухим з води". А то б одержав "одіяло на голову". Та все ж дістати йому одного разу довелося. Поспішаючи в стрій, гембель Сергій Потапов крикнув Роману, що стояв днювальним біля тумбочки:

- Я не встигаю, застели моє ліжко.

Коли Потапов повернувся з їдальні, ліжко стояло незастеленим.

- Ах ти, шнурок! Як ти посмів "старика" не послухатися?

- Я ж в наряді... - встиг лише вимовити Роман, як одразу одержав два удари по обличчю. З носа пішла кров. Побачивши її, Сергій Потапов наказав:

- Я постою біля тумбочки, а ти, салага, швиденько помийся!

Коли Роман поглянув на своє обличчя, то не впізнав себе. Під оком заявився синець, а ніс став немов бараболя. З коридору чулися слова Сергія Потапова:

- Треба ж комусь виховувати салаг!

Дивно, що ніхто з командирів в роті не цікавився звідки у Романа синяк під оком. А можливо, все знали й мовчали? Навіщо їм зайвий клопіт? Тому реагували вони тільки на щось значне, або те, що відбувалося на їхніх очах. Роман нікому про цей випадок не розповідав. Він знав, чим це може обернутися. Терпів і розмірковував, розмірковував... Та чи не найбільше дивувало Романа те, що все це відбувається при війську, при виконанні інтернаціонального обов’язку. Те, що сталося з ним, було дрібницею в порівнянні з тим, що відбувалося іноді тут. Про дещо він лише чув з розповідей хлопців. Чи не найбільше "шороху" наробив випадок, що стався в їхній частині ще чотири роки тому. Петро Удальцов був флегматичним, із сповільненою реакцією солдатом. Добродушний, він давав привід для щоденного підтрунювання над собою. І як таких відправляють до Афганістану? Це запитання виникало завжди. Особливо любив познущатися над ним сержант Воронов. Після позачергового призначення його в наряд на кухню Удальцов не витерпів:

- Скільки мені ще ходити позачергою в наряд? Хіба в роті більше нікого нема?

- Поки ми служимо, доти й будеш ходити! - відрубав Воронов.- Ти ж розтяпа, нічого толком не умієш!

Тоді він одержав чергову «оплеуху». Обвітрене лице Петра Удальцова виражало таке страждання, що всім було його жаль. А черговою витівкою сержанта була просьба:

- Подай води, шнурок!

А до води рукою подати! Не витерпів цього знущання Удальцов, вибіг з палатки, а згодом заявився на порозі неначе розорений бик. В правій руці він тримав "лімонку" - ручну гранату.

- Сволото, більше не будеш знущатися!

Після цих слів Удальцов вирвав у гранати чеку. Хлопці з страху почали розбігатися по палатці. Хтось вже був біля протилежного виходу.

- Ти що з глузду з'їхав, Петя?! - репетував Воронов.

Удальцов розмахувався щосили, але в цей час хтось схопив Удальцова за руку і "лимонку" викинув надвір. Одразу пролунав вибух. На щастя, ніхто не постраждав. Все обійшлося. В страху Удальцов аж присів.

- Сюди! Сюди! - замахали руками вбік прапорщика Нікітіна, що хтозна-звідки з'явився біля палатки.

Більшість думало, що саме Удальцов постраждав від вибуху, бо якось дивно, ніби підстрілений, опустився додолу. Побачивши Нікітіна, Удальцов кинувся зі сльозами йому на груди, ніби рідному батькові.

- Ти цілий, Удальцов? - запитав прапорщик.

- Цілий, а хлопці? - запитав в свою чергу Удальцов.

Всі мовчали. Хтозна-скільки б це тривало, якби з заходу не почувся приглушливий гуркіт, який згодом повторився.

- Знову Кабул бомбардують, - з важким подихом сказав Нікітін. - А ви воюєте один з одним.

Через декілька днів Удальцова кудись забрали. Казали, що дослужувати в Союз відправили. А в сусідній частині стався аналогічний випадок. Не витерпівши знущання, один солдат перерізав собі вени. Ледве відтелепали його. Ніхто не сподівався від нього такого, такий тихенький і спокійний був. Подальша його участь була така ж. Засудили його і відправили теж в Союз.
  • Навряд чи він вже повернеться додому, - говорив дехто.

Перед Новим роком випав перший великий сніг. Він немов манна сіявся на землю. Був дрібненьким, схожим на частинки піску, що неслися "афганцем" на північ. Перш ніж упасти на землю, сніжинки кружляли, ніби в танці. Деякі з них дуже швидко танули. Скільки їх треба, аби вистелити землю білим пухким покривалом? Мільярди мільярдів... Роман, ідучи в автопарк, підставляв лице, аби сніжинки могли торкнутися його щік і чола. Він відчув, як при дотику вони приємно лоскотали і танули. Від цього рум'янцем бралося лице, а внутрішнє тепло розливалося по обличчі, від чого воно ніби горіло. Наступав 1987 рік. Яким було незвичним повідомлення замполіта роти на політзаняттях, що афганці Новий рік, по їхньому Навруз, зустрічають по мусульманському календарю 21 березня. А щоб дізнатися; який рік у них наступив, потрібно від року за григоріанським календарем відняти шістсот двадцять один. Роман одразу зайнявся підрахунками. Вийшло, що тут в березні наступить 1366 рік. "Потрібно обов'язково написати про це додому. От буде сміху. «Вітаю Вас з Різдвом Христовим і Новим 1366 роком!» Навруз в Афганістані – це велике свято, після якого селяни виходять в поле, щоб розпочати польові роботи. На святковому столі в цей день повинно обов'язково бути сім страв. Що характерно, всі вони починаються на букву "с". Все це дуже нагадує наше Різдво. В цей день афганці дарують один одному гроші. За повір'ям, вони в цей день повинні принести щастя.

"Здрастуйте, дорогі мої мамо, тату і сестричко"... - розпочав лист Роман, а перед очима вже пропливав Калуш, їх хата на околиці міста, срібляста Лімниця... Поздоровивши зі святом Нового року та Різдва, Роман вложив у конверт недавно куплену афганську відкритку "Навруз". Декілька разів перечитав лист. Чи не перестарався? Коли через півтора місяця одержав відповідь, дізнався, що відкритку батьки не одержали. Роман одразу до поштаря.

- Вас хіба не попереджали, аби відкриток не висилати? — здивувався поштар.

- Ні.

- Тепер ось будеш знати.

- Так це ж була відкритка-поздоровлення з Новим Роком, а не якась там порнографія чи відкритка з видами Афганістану.

- Все одно не можна!

- Це ж дурдом якийсь! – вихопилося в Романа.

- З цим питанням тобі краще звернутися до своїх командирів, чого ти розшумівся біля мене?

Нічого не відповівши, Роман лише закрутив невдоволено головою. Після Нового Року Роман декілька днів займався ремонтом свого ЗІЛа. А коли закінчив і поставив його на ноги", його на деякий час залишили в частині, як чергового тягача. Через декілька днів йому вже набридло тягати по території машини, аби їх завести. Він заскучив за поїздками за межі частини. Найбільше невдоволення викликала поломка машин у заступника командира частини по технічній частині майора Юрчені. Після чергової поломки або повернення розбитих машин з рейсу, він розводив руками і говорив:

- Я вам даю нові машини, а ви їх нищите...

Після цього йшли обов'язково останні слова, якими він розкидався чи не найбільше. Машини дійсно часто виходили з ладу, а скільки їх не поверталося з рейсів. У випадку підриву на мінах їх залишали обабіч дороги, як пам'ятки боїв, або скидали в ущелини. Подалі від ока.

Якось неочікувано в кінці січня командир роти повідомив:

- Завтра, Романюк, в рейс.

- Єсть! - зрадів Роман. -А куди? Знову, напевно, у Шінвар і назад?

- Ні, це більш серйозний рейс на Хост.

Роман знав, що там біля кордону з Пакистаном душмани заблокували гарнізон радянських військ, який залишився відірваним від світу. Раз на тиждень туди направлялася колона машин з продовольством, амуніцією, зброєю. Вони блокувалися душманами на перевалі Джадран, перед спуском в долину, де розташувався Хост, а в його околицях заблокований гарнізон на березі річки Кайту.

Дивні почуття охопили Романа. З одного боку його нарешті відправляють на виконання важливого завдання, значить довіряють. Це вселяло впевненість у свої сили, переконувало в тому, що він все робить добре, так як потрібно. Він радів, що нарешті сам без сторонніх вказівок буде виконувати важливе! доручення, нарешті по-справжньому відчує автомат в руках. Одне тільки тривожило Романа, чи дасть ніж собі раду з отим бронежилетом? До цього часу він його надягав хіба що на декілька годин, а тепер ось потрібно буде вести в ньому машину хтозна-скільки. Можливо, й спати в ньому прийдеться. Він вже так надокучив йому тут на місцевих рейсах. Перші дні Роман ніяк не міг звикнути до нього. Весь час здавалося, що бронежилет у нього на поясі, навіть коли спав! На дорогу видали сухий пайок. До нього входив сир голландський, згущене молоко, м’ясні консерви, галети (сухий хліб), сухий спирт для підігріву їжі...

Виїхали лиш почало розвиднюватися, з таким .розрахунком, щоб на кінець дня завидна бути на місці. Дорога хоч й не далека, біля трьохсот кілометрів, та надзвичайно важка, особливо взимку на гірських перевалах. Та й душмани в будь-який момент могли зустріти вогнем.

Колона завантажилась і вишикувалась на території частини. Вона складалася з чотирьох критих КАМАЗів, двох КрАЗів і чотирьох бронетранспортерів. Два з яких йшли в голові колони, один зв’язковий посередині і один в кінці її. В кабіні з Романом їхав старший лейтенант Бистров - помічник зампотеха Юрчені. Вранці, після перевірки колони, старший капітан Дмитренко дав команду:

- По машинах!

Звивиста дорога в той січневий день, здавалося, вела у блакитну безвість. Поволі змінювалися краєвиди. То з одного боку, то з іншого визирали високі дували за яким ховалися кишлаки. Лише низькорослі дерева спокійно проводжали колону. Звивиста дорога то спускалася в долину, то знову здіймалася догори. В цей прохолодний ранок на дорозі ні душі. Проїхавши кишлак Чарасьяб, зліва заявилися скелі Спінгару із сніжними вершинами. Скелі, скелі, скелі... Гори, гори, гори... Це все, що можна було спостерігати зліва від дороги, що вела на південь. Виїхавши з дороги на гірське плато, просувалися по ньому декілька годин, а згодом колона спустилася в долину. Попереду виднілося поселення з невеличким лісом біля дороги.

- Мухамедаг, - голосно повідомив Бистров. - Це перша небезпечна ділянка на нашому шляху. Тут часто душмани обстрілюють наші колони. - Бистров уважно подивився на Романа. Зовнішність його випромінювала спокій, хоч час від часу він кривився від болю. Це бронежилет вже намуляв до мозолів. Хотілося зупинитися, поправити його. Та перша зупинка колони планувалася лише на половині дороги, перед перевалом Тіра Спінгарських гір.

- Розслабся, Рома, розслабся, - заспокоював його Бистров. - Не «бздо». Де наша не пропадала...

"Невже побачив мене скривленого від болю?" - думав Роман і, затиснувши зуби, вирішив більше не давати таких ознак.

Без жодного пострілу колона швидко минула Мухамедаг, згодом кишлак Колангар і наближалася до міста Баракібарак. Скорочено його всі називали Баракі. Більшість дороги їхали мовчки. Лише на спокійних ділянках дороги Бистров ніби відключався і починав, заколисаний дорогою, дрімати. Він вже декілька разів "ходив", як він казав, на Хост і тому знав добре цю місцевість. "Скоріше б зупинка. Розім’яти б кості, сходити по потребі, поправити бронежилет…» - міркував Роман., Дорога після Баракі була вкрита ожеледицею і потроху почала здійматися догори.

Застогнали машини. Їм би остигнути. Чи витримають це навантаження? Витримають, коли люди витримують. Коли колона під'їхала до місця, де над нею звисали вже скелі, поступила довгоочікувана команда: „Стій!" Роман зсунув фуражку з чола і витер краплі поту, що виступали на ньому. Ще кілька годин тому він просив, аби поскоріше зупинилася колона, щоб пробігтися, розім’ятися, поправити бронежилет, а тепер, коли від мотора щось сичало і віддавало теплом, він залишався нерухомо сидіти. Як ця дорога вимучує. Роман глянув на Бистрова. Його лице теж видавало втому, особливо очі, що вже запалися від періодичного безсоння. Видно було, що він переживав. Його, звичайно, хвилювало запитання, чи витримає Роман? Він же вперше в такому далекому і небезпечному рейсі: У випадку чогось Бистров повинен замінити Романа. Та все склалося якнайкраще. Новобранець виявився вольовим. Роман це теж розумів. Йому згадався той день, коли він приймав присягу, а тут в Афганістані цей день ніби повторився, коли вони підписувалися під заявами про нерозголошування військової таємниці. Тоді йому здалося абсурдним запитання замполіта частини:

- Хто має вищу освіту?

- Хто з середньою освітою?..

Та хіба освіта визначає дух людини? Його сміливість? Готовність до самопожертви? А ще так, між іншим, замполіт тоді сказав:

- Сам загинь, а командира врятуй! Закрий його грудьми!

Лише тепер Роман усвідомив сказане тоді замполітом. Як то добре, що наші хлопці уміють у відповідний час перевтілюватися, забувати позастатутні відносини, усілякі казармові образи. Звичайно, якщо б всі вони були злопам’ятними, хіба можливим було б виконання бойового завдання! І хоча кривдників у Романа не було тут, він би теж так поводився. Вони тут повинні бути, як єдине ціле, інакше біди не уникнути. Тут були всі рівними. Про це свідчив і обід з одного "котілка" офіцера й солдата. Обід, на який було відведено півгодини, ще не закінчився, як вони побачили грузного, задумливого капітана Дмитренка, що повільно йшов вздовж завмерлої колони, вдивляючись в машини і обличчя людей, що їхали на них. Від машин ще чувся важкий теплий подих. Перемішаний з легким морозним повітрям він лоскотав лице. У декого від цього потріскали губи й почали кровоточити. Каштан вдивлявся в обличчя людей, що не хотіли після важкого переходу й виходити з кабін, а ті в свою чергу вдивлялися в лице командира, намагаючись щось вичитати на ньому. "Про що думають ті, що вперше в рейсі? Можливо, їх душі сковує страх? Ні, вони не з слабаків. Уміють тримати себе в руках"... Ця впевненість командира передалася іншим і вперше за півдня почулися жарти і сміх.

- Послухай, Романе - звернувся Бистров, коли вони закінчували обід. - Чому ти не Романюк Роман Романович? - Він засміявся. – А всього лише Романюк Роман Іванович? Скорочено було б три букви Р.

- Ви, товаришу старший лейтенант, хочете, щоб у мене так, як в Росії - Іванов Іван Іванович? У нас нема цієї традиції. Говорять, що у вас тих Іванових мало не пів-Росії?

Тепер Бистрову треба було подумати над відповіддю. Та він лише поплескав Романа по плечу і розсміявся.

Згодом, ніби по команді, всі висипали з машин. Хтось присідав, хтось бігав, хтось намагався зліпити щось з афганського снігу. Тут в передгірні його було значно більше. Небосхил був чистим. На ньому за день не заявилося ні хмаринки, а сонце, що вже повернуло на захід; обливало своїм золотавим промінням різко окреслені гори попереду. Де-не-де біля сніжних вершин клубочився туман. Він то висипав, то розчинявся в просторі, немов дим сигарети.
  • Погода пішла на погіршення і нам потрібно якнайшвидше здолати перевал. - сказав капітан Дмитренко. - Інакше снігопад може заштопорити нас на ньому. Це найнебезпечніше для нас.

Всі розуміли важливість сказаних командиром слів і їх погляди були там попереду, де на них в декількох кілометрах очікував перевал Тіра.

- Ми на відмінно пройшли половину шляху. Так потрібно й закінчити його. Тому не будемо, товариші, гаяти часу.

Дмитренко окинув оком колону і вигукнув:

- По машинах!

Через декілька хвилин колона рушила.

Все більше уваги Роман тепер приділяв горам, що наближалися. Чи подібні на наші Карпати? Ні, Карпати лісисті гори, а тут усюди холодні, немов страховиська, скелі. Всі вони здаля мали темнокоричневий колір. Роман все більше розглядав нові для себе місця, що проїжджав. А коли почали здійматися на перевал, попереду відкрилася величава панорама засніженого плато. Який величавий сніговий простір! Хіба він міг собі уявити, що побачить таке на землі Афганістану. Скільки чистого повітря! Роман хапав його прохолоду на повні груди через прочинене віконце. Здавалося, що від цього він просто п'янів. Таким легким був подих. Усюди відкрита місцевість. Гори і сніг, сніг і гори... Лише трохи нижче у вибалках виднілися низькорослі дерева. А над головою чисте голубе небо. Все це додавало відчуття спокою і впевності. І погода ніби боялася забирати у людей цю красу. Роман насолоджувався запахом гірського повітря, який неможливо було з чимось зрівняти, і на душі виникало неабияке задоволення, що все так мило. Дорога звивалася серед гірських скель, а згодом почався крутий підйом.

- Їдемо на перевал, - сказав Бистров.

- Яка висота перевалу? - поцікавився Роман.

- Більше двох кілометрів.

- Ого... - протягнув Роман. - Як Говерла.

- Що за Говерла? - здивувався Бистров.

- Це найвища точка наших Карпат.

- А-а-а, - протягнув в свою чергу Бистров.

- Тут, напевно, нема душманів?

- Рома, це така гідра, що може під будя-яким кущем лежати або за брилою каміння. Спокій нам тільки сниться. Знаєш?

- Як не знати.

- Ми будемо його мати, Рома, лише тоді, коли прибудемо на місце призначення.

А ось, обабіч дороги, в неглибокому вибалку дві обгорілі машини і підбитий БТР. Видно, що недавно тут точився бій. Хто знає, чи залишилися живими пасажири цих машин, коли пролунали черги душманських кулеметів та вибухи гранат. Кожна з цих машин є пам’ятником цій ганебній війні. А скільки їх по всьому Афганістну лише сам Бог знає.

При в їзді на первал раптом з протилежного скелястого боку почулися постріли.

- Приготуватися до бою! - скомандував Бистров і витягнув з кобури пістолет.

Роман вимкнув мотор і швидко повісив автомат в положення "На готові". Ось вона - небезпека на дорозі! Попереджував капітан Дмитренко не дарма?

- Приготуватися до оборони! - пролунала команда командира колони по рації.

Всі чекали наступних пострілів; аби засікти розташування душманів і дати відсіч. Чекання затягнулося, а довкола така тиша.

- Лише три постріли... - ніби невдоволено вимовив Роман.

Скелі продовжували мовчати.

- Напевно, засада душманів була малочисельною і вони не посміли вступати з нами в бій, - прокоментував події Бистров.- Побоялися.

- Тоді навіщо було розпочинати стрілянину? - дивувався Роман.

- У когось з душманів не витримали нерви, от він і пальнув по колоні.

А можливо це одиночка?

- Можливо. Розказують, щопару років тому у нашій частині був випадок, коли на протязі двох тижнів розташування частини тероризував душманський снайпер, що майже кожного дня забирався серед гірських скель і, вибираючи наших офіцерів або сержантів, методично вбивав їх. Добре, що не завжди це йому вдавалося. Але виходило по три наших щотижня. Пальнув несподівано один раз і шукай вітра у полі…

-А чому саме офіцерів він вбивав?

Бо за них більше платять. Саме після цього випадку офіцерам видали захисну форму і вона, як ти помітив, мало чим відрізняється від солдатської.

- Он воно що, - від подиву Роман аж рота розкрив.

- Ти ще багато чого не знаєш і про все не знатимеш.

- А що було далі з отим снайпером?

- Лише через два тижні його взяли.

- І що йому зробили наші ?

- Командування частини дозволило розправитися з ним солдатам, що вислідковували його в горах. Спочатку ті його відлупцювали на «квасне яблуко». Били, зганяючи свою злість, хто скільки хотів, а один кмітливий сержант запропонував оригінальний спосіб поквитатися з ним. Давши на прощання снайперу пару «мощних» копняків, солдати відпустили його на «волю», показавши дорогу на Кабул. Згадуваний сержант непомітно підкинув в кишеню сюртука душмана заведену по годиннику кишенькову міну. Тільки зраділий душман відійшов метрів двісті, як пролунав вибух, який навіть сліду не залишив від цього «верблюда»! Все це бачили афганці, що поралися на сусідньому полі.— Ось так би й з цим гадом.

- Та спробуй серед цих скель його засікти.

- Скільки ми загубили часу із-за нього.

- Хвилин десять. За цей час ми могли б здолати кілометрів десять. І хтозна ще

скільки доведеться стояти, і що нам стряслося в колоні, ми не знаємо. Може, когось вже нема.

- Виходить, що ми тут можемо простояти довго?

- А місце того снайпера не зайняв інший?

- Ні. Заспокоїлися душмани після цього випадку. Тут головне дати їм гідну відсіч.

- Поки не поступить команда рушати.

Усвідомлюючи, що зупинка може затягнутися, Роман закрив очі і розслабився. Після напруги завжди хочеться відключитися від усього і відпочити. В такі хвилини він завжди своїми думками линув до домівки, перебираючи все в пам’яті. Та цього разу це довго не тривало, бо згодом по рації поступила команда рушати, і колона швидко здолала перевал. Прохолода гір швидко проникла у кабіну, і згодом вони, незважаючи на включену пічку, розтирали руки від холоднечі. Радість від того, що все так склалося у них на перевалі, передавалася кожному. Це гріло їх душі, додавало сили пробиватися крізь снігові завали гір. Навіть машини мчали тепер швидше. Можливо, таке ж відчуття передалося від людей і їм? На радощах Бистров почав щось мимрити собі під ніс, а потім, відкривши кришку бардачка, вийняв звідти книжку і почав гортати її. Згодом заглибився в читання. Роман скоса подивився на Бистрова і посміхнувся.

- "Молода гвардія", - прочитав вголос Бистров назву книжки. - Ти що, кращої не міг взяти? Ти ж недавно її у школі вчив.

- Хіба я винен, що таку дали, - виправдовувався Роман.

- А де ти її брав?

- В бригадній бібліотеці.

Бистров хитає головою. Йому дивно від того, що на війні дають читати про війну.

Роман перебирав в пам'яті все, що сталося на перевалі. І чому не було очікуваного бою? «3нову не повезло», - радів він.

- Товаришу старший лейтенант, а може то так здалося і ніякої стрілянини на перевалі не було?

- Ні, всім не може здатися. Була команда приготуватися до бою.

- Могли ж і вбити когось. Сволота!

- Могли, але обійшлося. Душмани - ворог підступний. Він на все здатний. А ти трохи «здрейфив»?

- Трохи було. Спочатку я немов одерев'янів і був, напевно, схожий на мишку, яку ось-ось має проковтнути кіт, - зізнався Роман.

- Не впадай в розпач. Все набагато прозаїчніше; аніж ти думав до сьогоднішнього дня. Можеш зарахувати цей день у свій актив, як свою першу перемогу.

Роман глянув на Бистрова. «Чи не підколює він мене?». Зрозумівши це Бистров продовжив:

- Так, так, Рома. Перемогу над собою. Бачу, ти не з боягузів і поводився достойно.

Бистров, якось по-батьківськи усміхнувшись, легко обняв Романа за плече. Задоволений почутим схвальним словом, Роман почувався впевненіше. Він бачив, як всі в момент загальної небезпеки неначе перевтілилися, стали зовсім іншими. Тут вже не було "стариків" і "шнурків". Була єдина команда. Без військової дисципліни навряд чи щось би вийшло. На превеликий жаль, не усюди так. І присутність в кабіні старшого товариша була доречною. Організуюча робота серед особового складу-потрібна річ. "Як би все виглядало без присутності в кабіні Бистрова? Сутужно, напевно, було б?» - міркував Роман.

Дорога пішла вниз, а це значить, що перевал вже позаду. Вона звивалася змійкою донизу, а в голові снували ще гарячі думки. Та чи не найбільше радувало те, що холод докучав все менше. В долині ж набагато тепліше. Одразу за перевалом зі сходу почали затягувати чисте небо легкі хмаринки. Вони закривали пагорби і поселення, що були попереду.

- Може, це й на краще-туман і хмари? - озвався Бистров. - Нас менше бачать, менше й чутно звуки наших машин.

- Але й ми менше бачимо, - не погодився Роман. - Це палиця з двома кінцями.

- Згоден з тобою, Рома, - підтримав його Бистров.

Від вдалої репліки Роман одержав неабияке задоволення. З нею сам Бистров погодився. Все це зменшувало втому і, здавалося, що й бронежилет вже не так муляв. На підході до Гардеза почав падати мокрий сніг. Він налипав на лобове скло білими чудернацькими плямами і одразу зсувався "дворніками". Подув зустрічний вітер. Все це вимагало неабиякої уваги. Від напруги у Романа почали виступати на очі сльози, а відвернутися від дороги неможливо - одразу можна опинитися в кюветі. Треба терпіти. Хоча б скоріше закінчився цей проклятий снігопад. За такої погоди вони минули осторонь місто Гардез, а згодом й хребет Джадран. Лише при під "їзді до великого кишлака Мусахейль сніг перестав падати, а дорога стала чистою і сухою. Ніяких слідів снігу довкола. Неначе в другу частину світу потрапили. Ось які метаморфози видає афганська погода.

Як видно було, Бистров радів цьому, бо знав, що душмани в таку погоду не роблять засідок, тож можна спокійно наближатися до мети, до якої залишалося біля сорока кілометрів.

Вже вечоріло, коли колона різко повернула вправо і почала огинати місто Хост. Вітер стих. Здавалося, що його зовсім не було.

Роман полегшено зітхнув. Тепер він міг відірвати очі від дороги, щоб оглянути колону і долину річки Кайту. Бронетранспортери вже їхали з затемненими фарами і здалеку виднілися світлими цятками. Впевнений гул моторів доносився через віконце кабіни. "Це ж сила, - подумав Роман. - А я - частинка її."

Невеличкий Хост якось несподівано закінчився високими вежами якоїсь будівлі, що пустувала. Одразу за річкою дорога у вечірніх сутінках поповзла догори. Роман зазирнув у віконце. Внизу виднілися глиняні стіни дувалів та садиб. Кинулося у вічі, що тут значно більше дерев і всіляких кущів. Вони ніби маскували оселі. Величавий клин долини із звивистою річкою посередині був розмитий димом домашніх вогнищ. Миром і спокоєм віяло від них. Тепер зовсім незрозумілими й недоречними виглядали постріли на перевалі. Від цього все ставало дивним. І їхня присутність тут, і їхня подорож сюди. Що тут роблять наші люди? Захищають? Кого? Від кого? За що гинуть? За що терплять ці муки?..

- Це Хост, другий за величиною у провінції Пактія, - повідомив Бистров.

- А перший? - поцікавився Роман.

- Гардез, центр провінції. Ми його недавно проїхали.

- А я думав, що то якийсь великий кишлак.

- В Афганістані всі міста подібні до великих кишлаків.

- Це, напевно, від отих глиняних будівель?

- Від них та й від одягу афганців. У них однаково вдягаються і в сільській місцевості, і в містах.

Колона тим часом уповільнила рух, а згодом зовсім зупинилася.

- КПП, - повідомив Бистров і вискочив з кабіни немов хлопчик. "Нарешті приїхали", - задоволено подумав Роман.

Більшість солдатів повистрибувала з машин. Одні одразу за куриво взялися, інші розминали кості після далекого переходу. А дехто пішов дивитися прострілену на перевалі командирську машину. Постріли пройшлися у лобове скло, і воно одразу розсипалося в друзки. Ніхто, як виявилося, не постраждав, лише водій від скляних осколків був у порізах. Прийшлося замінити його. Цим й була викликана заминка на перевалі.

- І хотілося цьому „бегемоту" сидіти в таку холоднечу між скелями! – не витримав хтось.

Роман глянув на годинник. Дорога зайняла біля десяти годин. Солдати викрикували на радощах, а в юрбі зчинилася штовханина, змішана зі сміхом. Найбільші лірики вдивлялися в довкілля, виявляючи його дивну порожнечу і тишу. Навіть собаки не гавкали. Виблискували під світлом ліхтарів каски. Капітан Дмитренко зібрав біля себе офіцерів і прапорщиків. Привітав їх з успішним завершенням переходу і одразу попередив, що завтра вранці їх чекає зворотня дорога. За ніч солдати місцевого гарнізону мали розвантажити увесь вантаж і завантажити те, що відправлялося на кабульську базу.

Роман витягнувся на сидінні. Йому не хотілося вже й виходити. Отак би й заснув тут. Від тепла його розморило і одразу почало хилити на сон. Тепер ніщо йому не заважало. Ні шум моторів, ні поштовхи на вибоїнах доріг, ні страх нападу душманів...

Згодом прозвучала команда:

- В дві шеренги, шикуйся!

- Для чого? - запитав хтось.

- Відставити розмови! - біля прибулих з'явився капітан Дмитренко. - Вам дана команда і ви її повинні виконувати, ясно!?

- А відпочивати коли? - почулося зі строю.

- Ми рахуємося на навчаннях. Ось коли буде команда, тоді й відпочиватимемо. Ми успішно завершили перехід Баграмі-Хост. За це я оголошую подяку всьому особовому складу. Але не забувайте, що завтра-післязавтра нас чекає зворотня дорога. Розумію, що вам потрібно відпочивати. Для нас приготована крайня палатка. Отже, вечеряйте в їдальні гарнізону і відпочивайте. Запитання є?

Шеренги мовчали.

- Нема запитань? - ще раз перепитав капітан Дмитренко. - Розійдись!

Вже по дорозі з їдальні до палатки їх ще раз попередили:

- Будьте гранично уважними. "-Духи" зовсім поряд. Вони слідкують за кожним нашим кроком.

- Та ніхто нікуди не збирається. От би тільки притулитися до м'якої подушки і забути про все, як химерний сон, - відповів за усіх Роман.

- Прекрасно! - зрадів Бистров.

Надворі вже моросив дощ. І куди подівся сніг, що майже всю дорогу супроводжував їх. Йшли групою, ледве розрізняючи спину один одного. Під ногами то каміння, то вода, то глиняне болото. Воно не хотіло відпускати і ніби намагалося поглинути їх. Лише тепер було чути шум річки, що протікала поряд.

Перед палаткою зупинилися на перекур. Говорили впівголоса, ніби боялися, що почують душмани. А ніч швидко наступала. Несподівано новий місяць виринув з-за хмари і швидко почав здійматися над землею ніби вартовий, що припізнився на свій пост. " Був би він повним, якою світлою і прозорою була б ніч, " - мрійливо подумав Роман, розглядаючи нічне небо. Від дерев на фоні міста, що було внизу, заявилися химерні тіні, а згодом долинула ледь чутна музика. "Їм весело", - скрушно подумав Роман. Звуки і тіні перепліталися в цій темені і, здавалося, віддалялися все далі й далі.

Палатка зустріла їх теплом і свіжою постіллю. Почали роздягатися. Просили оглянути один одному спини. Чи нема від бронежилетів мозолів? Вони ж бо так муляли всю дорогу. Ні, тільки почервоніння.

- З часом все буде гаразд. Тіло притреться до бронежилета, а він в свою чергу припасується до тіла, і ви зовсім не будете його відчувати, - заспокоював новачків сержант Толя Удовенко..

Притулившись до свіжої постелі, Роман лише зітхнув, згадавши Василя Чернюка. Він теж мав відбувати в рейс до Хосту, але якось несподівано піднялася у нього температура. Наскільки б йому зараз було веселіше! Вони швидко позасинали в такт барабанного дробу дощу. Яка дивна погода зимою в Афганістані. То дощ, то сніг, то сонечко пече...

Дорога назад завжди видається коротшою. Небо знову голубіло чистотою. Від вранішнього сонця на сході з'явилася червона заграва. Вона поширювалася, росла, поки золотавий диск сонця, ніби диня, не заявився на обрії. Народжувався новий день.

Ось вони вже далеко за Хостом. Наїжджена асфальтівка. Проминули Мусахейль. Потім один кишлак, другий. Все було спокійно. Далі дорога вибігала нагору, перетинаючи хребет Джадран. З’явилися снігові вершини, на дорозі ожеледиця. А згодом гірський вітер приніс легенькі хмари. Сонце світило в спину, висвічуючи до дрібниць пустельний, скелястий пейзаж. Яке все незвичне довкола! За дорожніми клопотами Роман згадав, що сьогодні субота. Це ж базарний день в Калуші. Всі люди н святковому вбранні. Напевно, і його батьки там? Яке це диво – їх розділяє багато тисяч кілометрів. Він ще ніколи так далеко не був від дому. Зафіксувати б все це на плівку і прокрутити при поверненні вдома. А то ж не повірять! В думках Роман аж зашарівся.

Без проблем минули перший, більш низький перевал. Як і було заплановано, до обіду вони мали минути Гардез і зробити привал зі східного боку перевалу Тіра.

При об"їзді Гардеза на його околиці колону зустріла група молоді. Напевно, школярі? Побачивши колону машин, вони здійняли несамовитий крик.

- Шураві, ви душмани! Ми вас розвісимо на всіх стовпах, що оточують цю дорогу! Забирайтеся геть!..

- Ви не люди, а верблюди! Хто. вас сюди просив? Безбожники!..

- Вас чекає куля або шибениця!.. - кричали вони, вимахуючи руками.

Старий афганець в чалмі мовчав, супроводжуючи очима машину за машиною. Лише коли Роман порівнявся з ним, він почув:

- АлахАкбар!

- Що він сказав? - поцікавився Роман.

- Це по афганськи означає "Слава Аллаху", - розтлумачив Бистров, що за час перебування в Афганістані знав найбільш, вживані афганцями слова.

Коли колона залишила групу афганців далеко позаду, Бистров сказав:

- Ти не уявляєш, Роми, як мені хотілося пустити в рух кишенькову артилерію, - він витягнув з кишені лімонку і декілька разів підкинув її, неначе огірок, - Або пустити чергу з автомата. От дурацький наказ: "Не можна відкривати вогонь першими!" Вони нам вже на голову лізуть, а ми не можемо нічого вдіяти, неначе ягнята перед вовком. Тьфу, чорт би його забрав!

- Чи не сигнал це? - запитав Роман.

- Який ще сигнал, єдрона вош?!

- Чи не зустрінуть нас душмани на перевалі Тіра?

- Хто його знає, Рома, що нас чекає? Ми ж лише пів_дороги пройшли. Та давай не будемо про це.

Останні слова Бистрова вразили Романа. Він зрозумів, що запитання ставив не зовсім тактовні. Бистров не менше переживає за безпечне повернення додому, і хтозна з-за якого каменя чи куща їх може зустріти вогонь душманів. Саме слідкувати за цим належало Бистрову. Роман картав вже себе за недоречні запитання і просив Всевишнього - аби старшим у нього в кабіні завжди був цей дисциплінований добряк Бистров.

Перед перевалом швидко пообідали і пустилися далі. Тільки-но почався підйом на перевал, як у Романа декілька разів прогуркотіло в животі. Вони переглянулися з Бистровим. А згодом Роман, скривившись, тримав однією рукою живіт.

- Що з тобою? - запитав Бистров.

- Живіт... Напевно, понос... От напасть!..

- Звертай ось тут на обочину, бери автомат і в кущі! - порадив швидко Бистров.

- А як колона?

- Не переживай, доженемо.. Гірше буде, коли ти наробиш в штани!-Роман загальмував машину, швидко кинув на груди автомат і вискочив з кабіни. О, Боже, чи думав він колись, що доведеться в туалет бігати з автоматом?

Поки Роман справлявся зі своїм завданням під кущем, всі машини колони минули їх. Чув він сигнали клоксонів, а згодом й голос по рації, що була в машині:

- Шостий, я перший, прийом, - чувся голос капітана Дмитренка.

- Я шостий, слухаю вас, - відповів Бистров.

- Що сталося?

- Нічого страшного. Шоферу приспічило, живіт схопило.

- Будьте обережні.

- Все буде в нормі, - заспокоював Бистров.

Коли Роман вскочив у машину, хвіст колони вже ледве виднівся.

- Жми, Рома. Нам треба якнайшвидше заняти своє місце в колоні, бо все може розладнатися, - кричав Бистров. Він, чи не вперше, підвищив голос. Якою недоречною була ця зупинка. Це розумів Роман. Він знав, що "духи" люблять нападати на одинокі машини, неначе хижаки в джунглях на найслабшого звіра. Аби не сталося й з ними так. На щастя, все обійшлося. Машина на великій швидкості наздогнала колону і зайняла в ній своє звичне місце.

- Добре, що душманів не було поруч. А то б не видерлися з їх пазурів, - сказав Бистров і полегшено зітхнув.

На перевалі було холодно. Вітер зривав з вершин сніг і кидав на дорогу, а машини, тяжко гуркочучи, перто долали всі перешкоди. їхали мовчки, уважно вдивляючись в гори. А ось і це злощасне місце, де їх вчора зустріли постріли. Сьогодні було тихо. Лише посвистував вітер. Погода не сприяла душманам і вони, напевно, відсиджувалися в печерах або в тихих віддалених кишлаках. Лише коли дорога спустила їх з перевалу, вони оживилися.

- Напевно, живіт схопило тобі від нервового напруження ? - сказав Бистров.

- Дідько його знає. Можливо, від води?

Душмани полюбляють до неї підсипати всілякої гидоти. Але чому „розстройство"лише у тебе? Це, напевно, ішфшш иаквиац від вчорашнього холодного обіду.

- Добре, що все обійшлося, -: радів Роман

- І вітер повівав., .— пожартував Бистров. -1 кущі були поряд...

- До вітру ж не можна.

- Я знаю, - сказав задоволено Роман і розсміявся.

А дорога, тим часом, швидко наближалася «додому».

Колеса машин, ніби відчуваючи це, весело наспівували свою пісню. Рух на дорозі, при наближенні до Кабулу, все жвавішав. Сонце вже було попереду, трохи лівіше колони. Воно ніби змагалося з ними "хто швидше"? Заколисаний дорогою, Бистров знову подрімував, схилившись в куточок. Згодом машини прогуркотіли по мосту через річку Логар. Вони наближалися до Мухамедага.

- Тепер, Рома, нам залишається проїхати цю прокляту зелену зону Мухамедаг і ми вдома.

- Прорвемося, товариш старший лейтенант, - тепер вже прийшла черга заспокоювати Роману.

Бистров посміхнувся. Йому приємно було чути цю впевненість від свого опікуна. Та побоювання їхні, відносно можливгого нападу душманів в зеленій зоні, були марними. Цього дня їм везло. Так, напевно, думав кожен. Такі спокійні рейси тут рідкість, тому їх запам ятовують надовго.

Минувши Черасьяб, їхня дорога перед Кабулом різко повернула направо, в бік їхньої бригади в Баграмі.

- З першим рейсом, - вітав цими словами Романа Василь Чернюк, міцно потискуючи руку.

Дякую, Василю. Ти мене вітаєш неначе з якоюсь перемогою.

- Кожен такий рейс, Романе, це перемога. Перш за все над собою і над тими силами, що перешкоджають йему. Було страшно?

- Туди так, а звідти ні.

- На першому році служби всім страшно.

- А чому? - здивувався Роман.

- Знаю по собі. Ось зараз мені залишилося служити всього п'ять місяців і тепер мені знову страшнувато йти на бойове завдання. А раптом не дотягну до "дембеля". Як хочеться вже бути вдома, відчути себе вільною людиною. Та й батьки вже виглядають. Ось про що, Романе, зараз думається щодня.

- А присяга? - несміливо запитав Роман.

- Після її урочистих слів пройшло вже багато часу і тепер кожен "дембель" сам вирішує для себе як діяти. Служба вже закінчується. Так що підказки ніхто не потребує, і кожен визначає сам, як виконав свій обов’язок перед Батьківщиною.

Тепер, в зв’язку з загостренням подїй в районі Хосту, Роман регулярно виконував рейси до цього міста. Один, іноді два, рази на місяць. Це було його основною роботою в Афганістані. Весь інший час були тактичні навчання, чергування в наряді, обслуговування техніки. Найбільше недолюблював він тактичні навчання різного калібру, які найбільше забирали сил, а інколи так вимотували, що, прийшовши до казарми, не один казав:

- Краще відбути рейс до Хосту ніж тактика!

А тут ще й вимагають обов язково при проходженні строєм співати. І тоді лунала їх улюблена пісня:

Ідьот солдат по городу.

По незнакомой улочке....

Ця пісня, як ніщо, зближувала їх з домівкою. Дехто відчував себе вдома.

До Дня Радянської Армії Роман виконав ще два рейси до Хосту. Один з них разом з Василем Чернюком. Викликав його після третього рейсу до себе в кабінет командир роти і питає:

- Як рейс? Все гаразд?

- Так точно! - випалив на радощах Роман.

- В дорозі ніяких пригод не було?

- Нічого серйозного. Лише двічі в горах нас зустріли вогнем. Але все обійшлося.

- Це добре. Чи не страшно виїжджати в рейс?

Ні. Мені краще в рейсі, ніж тут залишатися. Цілий день нема спокою. То туди, то сюди.

- Ми тут порадилися з командирами, я написав рапорт командиру частини про присвоєння тобі звання сержанта.

Роман стояв нерухомо і не знав, що робити, що казати. "Он воно що? Значить Василеві не присвоюють, а мені. Та навіщо воно йому, коли у нього "дембель" на носі"? Він сам так говорив. Значить, все в порядку", - заспокоював себе Роман.

- Ти незадоволений? - перепитав капітан Музичук.

- Ні, ви що, товаришу капітан, - ніби виправдовувався Роман.

- В такому разі бажаю тобі і надалі щасливої служби.

- Служу Радянському Союзу! - випалив Роман.

Командир міцно потис Роману руку і відпустив в казарму.

- Приємно бачити свіжоспеченого сержанта, - привітав першим Романа Василь.

- Ти звідки знаєш? - здивувався Роман.

- Пташка на хвості принесла.

- Не злостишся?

- Романе, ти ж усе знаєш.

- Так, ми земляки.

- І не тільки. Ми обидва патріоти своєї роти.

- Ти, Василю, почав віршами говорити. Це для мене подвійна приємність.

Дякую тобі, земляче, за щирість, за підтримку.

Від того дня у розпорядженні Романа Романюка, молодшого сержанта, було відділення транспортних машин. А це дванадцять людей. Тепер йому потрібно буде відповідати не тільки за себе, а й за них, за стан техніки, закріпленої за відділенням. А що? Він заслужив це звання. Успішно опанував статутні вимоги, був надзвичайно дисциплінований, безтурботно, як вимагалося, засинав і блискавично прокидався по тривозі, першим, чи не завжди, займав місце в строю, був непоганим спортсменом і спеціалістом. Тож кому ще бути сержантом, як не йому? Та дуже повільно вростав він у свою нову роль, хоча ще в сержантській школі він неодноразово чув на свою адресу: "Ти, Романюк, справжній сержант!" Роман хотів навіть сказати, що почувається вже давно старшиною, та не посмів. Деякий час він виношував у собі двояке почуття. З одного боку, він повністю справляється зі своїми обов'язками, заслужив навіть похвалу від командира, а з іншого-боявся, аби хтось у роті, особливо Василь Чернюк, не подумали, що це він свідомо вислужувався перед начальством, аби дістати лички. " Це ж відповідальність яка. Особливо тут. Та й хіба мені більше всіх треба? Можна так-сяк відкантувати свій строк, без зайвого клопоту. Так, як це дехто робить… Ні, треба братися за діло!» Такий наказ дав собі насамкінець Роман. Він з неприхованою радістю пригадував слова командира і його вже брала нетерплячка. Та все ж деякий час Роман почувався невпевнено, ніби не в своїй тарілці. Але так тривало не-довго. Вже через пару тижнів він забув, що й сержантом є, бо виконував всі роботи, як і підопічні. Нічого не цурався.

Перед самим святом Навруз, зима якось несподівано, зібравши всі свої сили, вирішила дати бій теплу. Зранку вітер повернув з гір і на долину повалив сніг. Він, ніби вата, падав додолу. Та весна не хотіла пускати його, і тому сніжинки ніби поспішали торкнутися до землі, аби бодай залишити на ній свій слід. В таку негоду ґазда навіть пса не виганяє на вулицю, а у них саме на цю негоду припали тактичні навчання. Добре, що команди "Лягай!" не було. За цілий день добряче намокли бушлати. Набухли від мокрого снігу і згодом вже й не приймали вологи. За комір текла холодна вода. Руки мерзли від дотику до металу зброї, а з носа потекли соплі. Дивина та й годі, все в таку негоду ховається, а сопля вилізає на світ божий! На цей рахунок не раз лунали усілякі дотепи та глузування. Іноді хтось складав з цього приводу загадки. Все це трохи скрашувало їх участь, і кожен солдат благально вичікував від командирів команди про перенесення занять у приміщення. Та марними були їхні сподівання. " Важко в начанні - легко в бою!" - любив повторювати командир роти. Не всі офіцери погоджувалися з командиром: в його надмірною впертістю. Не було у них єдиної думки щодо занять в таку погоду. Можна ж було перенести їх на день-два, коли умови будуть кращими.

- Ми можемо, звичайно, перенести заняття до казарми, нам ніхто цього не боронить, - відповідав на усілякі закиди командир роти. Можливо, саме тому він так чинив, що було їх забагато? От і показував свій норов, - але подумайте, як це все виглядатиме збоку, з військової точки зору. На нас дивляться інші і теж завтра так вчинять. Злякалися снігу? Може й бойові дії перенесемо?! Сміятимуться з нас кури. Для мене, товариші, це все одно, що зайняти бойову позицію, а при появі ворога втекти геть! Ви чули мою думку, а тепер слухаю вашу.

Капітан зробив невеличку паузу і оглянув стрій. Рота мовчала.

-Мовчання - ознака згоди! - видав він.

- Сьогодні ми вчимося воювати, вчимося думати по-військовому, бо завтра це може бути запізно, коли зустрінемося з непримиренними душманами. Увесь світ говорить, що наша армія сильна духом, Тож ще раз зверніться до своєї свідомості. Заодно не забувайте, чого ми тут…

Слова командира подіяли на всіх і тактичне заняття йшло "без сучка, без задоринки." Лише після слів командира Роман остаточно зрозумів, що таке бути командиром, навіть маленьким. Він би теж міг протестувати проти занять в таку погоду. Це з одного боку виглядало по-людськи, а з іншого... Він згадав слова командира: "Кожне наше тактичне завдання має проводитися так, ніби воно є останнім перед боєм!" Це були слова справжнього патріота»!

Лише тепер Роман зробив відкриття для себе: нема щастя більшого при війську, ніж бути рядовим. Грав би в доміно і шахи, коли схочеш, висловлював би своє незадоволення командами командирів, як ось тепер це роблять його підопічні, а він їх підтримати не може, міг би відповідати командиру тим, що й вони. Легше було б служити.

Тепер він не має права ні кивати на когось, ні обурюватися з чогось тому, що, він командир приклад для інших. Та й "духи" більше полюють за командирами, вважають їх найбільшими винуватцями, після радянського уряду, за те, що коїться на їхній землі. Душмани, в звлязку з подіями в районі Хосту, з кожним днем чинили все більший опір проходженню військових колон до заблокованого гарнізону. А згодом й до їхньої бригади добралися і почали все частіше обстрілювати територію зі східних гірських вершин.

Після того, як один із снарядів влучив у двох солдатів, що поверталися в казарми з автопарку і розшматував їх, командир бригади підполковник Василевський, вишикувавши особовий склад бригади, наказав:

- Товариші, бійці і командири! У зв язку з частими випадками обстрілу розміщення нашої бригади і загибеллю двох солдатів з сьогоднішнього дня приступити до побудови укріплень і копання окопів. Будемо облаштовувати свій табір в польовому варіанті. Командирам рот і взводів приступити до виконання цієї програми!

- Копати, так копати. А чи не простіше викурити душманів з гірських вершин? Роману вже хотілося підійти з цією пропозицією до командира, але згадавши, що неодмінно одержить вказівку зайнятися цим зі своїм відділенням, "цофнувся" назад. А міг би й почути закид на свою адресу: "Забагато берете на себе, сержанте? " Тихіше їдеш - далі будеш. Саме цього принципу дотримувався Роман в цьому непередбачуваному Афганістані.

Піт стікав за комір. Ноги швидко змокріли на ще вогкому весняному грунті. Відділення Романюка копало окоп від своєї палатки до їдальні. Окоп повинен був бути більше метра глибиною і такий же заширокий. Зверху, на рівні землі, він накрився бетонними плитами. Окоп передбачав можливість розминутися в ньому двом солдатам. А щоб рухатися по ньому потрібно було пригинати голову. Робота ця затягнулася і продовжувалася майже тиждень, а в один із днів, коли душманський снаряд влучив прямо в окоп і зруйнував його, незважаючи на бетонну десятисантиметрову плиту, поступила команда: "Отставіть!" Та було пізно – окопи, неначе нори кротів, були викопані і одразу стали непотрібними. А скільки було потрачено на них сил! Настрій одразу впав ще більше. Та, згодом все стало так, як і міркував Роман, вибили з найближчих вершин душманів і встановили на них пости охорони. Підсилили варту біля артезіанського колодязя з насосною станцією, бо були намагання душманів отруїти воду. Якось послали бригадного рафіка до кабулського аеропорту за лікарем і двома санінструкторами, що мали прибути із Союзу. Старшим призначили старшого лейтенанта Бистрова. А він для супроводу і охорони вибрав собі Романа Ро.манюка.3 двома солдатами.

Кабул зустрів їх брудом і сміттям. Виднілося глиняне житло.

- Ще є трохи часу, покажу я вам Кабул! - сказав Бистров. — Ви бачили Кабул?

- Звідки? Розвезли з аеропорту неначе котів у мішках, - відповів Роман.

Крім шофера ? ніхто в місті не був. То ж цікаво було подивитися цей, гігантський кишлак, як його всі називали.

- Хто населяє Кабул?

- Хозарійці і пуштуни в переважній більшості, - тлумачив неначе гід Бистров.

Видно було, що він в курсі щодо цього. - Це надзвичайно фанатично релігійні і патріотичні люди.

Скраю міста вулиці були «голими». Лише біля магазинів та водяних колонок виднілися натовпи. На дорогах калюжі, а ось і обгорілий БТР обабіч дороги. І це в самому місті.

Можливо, залишили, як пам'ятник війни. Попереджувальний пам'ятник... Трохи далі купа битого скла і обгорілі шини. По всьму було видно, що це фронтове, хйсто. Навіть повітря просякнуте запахами горілого та всілякого бруду, якого дуже багато в Кабулі. Чим ближче до центру міста, тим частіше почали зустрічатися люди зі зброєю. Одні були з афганською геральдикою військових, а інші звичайні цивільні люди. Ось і зрозумій, хто тут за що? В центрі Кабула було багато людей. Це суцільний натовп. Серед нього де-не-де афганські солдати у своїй „робі". Вони охороняли вулиці в місцях найбільшого скупчення людей. Здавалося, тільки зброя стримує їх. Люди то стояли спокійно, придивляючись до вулиці, то раптом починали метушню, якось дивно кривлялися, розмахуючи кулаками або дерев'яними костурами в бік наших. Майже всі жінки із закритим паранджею лицем. За ними обов'язково тягнулися діти. Напівголі, а іноді й босі. І це тоді, коли в горах снігом снігом трусить! Багато дітей на вулицях Кабула. Голодних і обідраних, що, здавалося, тільки й думали, щоб хтось кинув монетку чи щось їстівне.

- Алах акбар!

- Алах акбар!..

Чулося звідусіль. Це підверджувало думку, що цей натовп є єдиним організмом, який в кожну мить може перетворитися в силу, що знищує все на своєму шляху.

- Але ж буде кров.

- Афганці не бояться крові! - спокійно повідомив Биртров.

Дехто, лякливо озираючись, перебігав дорогу в недозволених місцях. Проїжджаючи біля натовпу, Роман з цікавості намагався зазирнути в обличчя цим людям, аби краще їх зрозуміти. Та все, що він бачив, це була печаль і злість. А жінки згиналися і все щільніше прикривали обличчя. Можливо, роблять останні покупки до свята?

На вулицях Кабула одразу кидається в очі велика кількість бідних. Здається, що всі тут жебраки. Від цього робиться місто ще більш непривітним. Працюють торговці. На вулицях багато народу. Це ознака, що в місті спокій. Перед Наврузом душмани дають собі спокій.

- Торгівля—це живий барометр Кабула, - повідомив Бистров. - Такг що ми можемо їхати спокійно.

- Війна-сама по собі, а життя-само по собі, - втручається Роман.

- Саме так, Рома, - погоджується Бистров.

В центрі Кабула машина зупинилася, Бистров з Романом та солдатом охорони заходять в декілька лавок. Чого в них нема. І килими, і паласи, різний одяг, і матерія, а скільки всіляких глечиків, ваз та посуду з кераміки. Та найбільше вражала велика кількість закордонної відео - та аудіотехніки. "Це ж така проблема у нас, - пригадав Роман. - От взяти б щось японського додому..." В більшості випадків саме цю апаратуру вивозять наші, їдучи додому.

- Цікаво, чи й тут так же обманюють на базарі, як і у нас? - поцікавився Роман.

- Звичайно. Без цього життя торгівлі просто неможливе. Рік тому від’їжджав до Союзу один офіцер і купив мумійо для хворого батька. Так йому замість мумійо підсунули висушену смолу!

- Замість бублика - дірку від нього!

- Саме так.

З настанням темноти всі жителі Кабула запираються в своїх тундурах, так називали солдати їхнє житло, і настає час душманів, які непомітно, ніби вода в пісок, просочуються в місто. Після денної тиші нічні постріли гулко віддаються від стін будинків, висвічуючи при вибухах бомб куполи мечетей і нічне небо. При цьому гинуть часто невинні люди. Іноді наші солдати. Для чого вони тут? Говорять всюди, що виконують інтернаціональний обовлязок. Все це неначе кросворд, ще й спеціально заплутаний. Ще вдома Роман неодноразово чув по радіо і читав в газетах повідомлення про те, що в такому-то районі знищено останнє бандитське формування, а в іншому місті знищено останнього "духа".

Все виглядало, ніби війна йде до кінця, а тут бої все йдуть і йдуть, кожного дня гинуть люди, і, здається, цьому ніколи не буде кінця.

Здивувало те, що тут кожен офіцер мав спортивний одяг не тільки для спорту, взимку він відігравав роль теплої білизни. А в перші роки афганської війни, влітку, аби було легше.ногам в спеку, йшли на виконання бойових завдань в кедах або старих кросівках. Це одразу стало мішенню для душманів. Вони стріляли по, переважно білих кедах чи кросівках, знаючи, що тільки офіцери їх мають.

В одязі військових панував хаос. Іноді було неможливо відрізнити офіцера від рядового, бо деякі офіцери взагалі не носили свої відзнаки. Одного разу Роман попікся на цьому.

- Ей, ти!.. - звернувся якось він до військового, що стояв при вході в бригадний клуб, де мало розпочатися кіно.

- Ти зовсім «оборзєл», сержант, ... твою мать! - гримнув офіцер. - Видно, давно на губі не сидів?!

Роман одразу впізнав недавно прибулого лейтенанта Касьянова і одразу осікся, не знаючи, що сказати.

- Вибачте, товаришу лейтенант, але у вас відсутні відзнаки.

- А ти собі запиши в записничок! - порадив офіцер.

- Більше не буду, - винувато сказав Роман. - Дозвольте пройти?

- Проходь!

Згодом офіцери і прапорщики навчилися заробляти іноземну валюту та афганські гроші не тільки продажем провіанту, бензину чи солярки, часом розбавлених водою, а й на шинах до автомобілів, що приходили з Союзу. Виставляли на дорозі "продавців", а через декілька кілометрів іншу групу. Тільки продали одні, одразу сповіщали по рації іншу групу. Ті конфісковували товар в афганців, мовляв, викрали у наших! Іноді, таким чином, одну шину, продавали по декілька разів, а згодом їхали на батьківщину з великими валізами!..

Дуже швидко приходить весна в Афганістані. Вже в квітні все відцвітає і іноді стає так спекотно, що здається, то вже й не весна, а справжнє літо. Це найбільше приваблива пора року тут. Вона буяє цвітом і зеленню, ховаючи непривабливість гір та пустельних місць. А яким прозорим є весняне повітря. Все сміливіше чути спів пташок, а серця солдатів тривожно завмирають, бо тужать за домівками. Як прикро бачити в цю весняну благодать, як відправляють труни із загиблими додому. Союзі несуть ці домовини на цвинтар «ридають» дзвони плачуть рідні… Люди обурюються цьому. Смерть ходить за кожним солдатом в Афганістані. Чи не чекає за ними? Кожен з жахом думав про це.

Весною тут без термометра можна відчувати, як кожен її день додає в температурі. Від цього тепла швидко тане сніг в горах, перетворюючись у жваві струмочки, які, набираючи силу, течуть через кам'яні ущелини. А на рівнині зливаються воєдино, поять пересохлу землю і зникають безслідно в ній, випаровуючись. Місцями, так і не напоївши її. Від чого земля куриться пилом. Тисячі селян виходять в поле і вже не знають спокою до глибокої осені. Скільки разів при виді польових робіт стискалося від болю серце у наших солдатів та офіцерів. А селяни, не звертаючи ні на кого увагу, продовжували свою роботу. їх працездатності заздрили не раз. Іноді польові роботи вони виконували з автоматом на плечах!

Важка робота, поєднана з суворим дотриманням посту, робили свою справу. Дехкани вже в сорокарічному віці виглядали дідусями. Під час посту їли легку їжу вранці до появи сонця і ввечері після заходу сонця. І з цим вшримуваливажку цілоденну роботу в полі.

Це звичайнісінькі верблюди! – дивувалися солдати.

Одного квітневого ранку, коли сонце тільки почало "виповзати" з-за гір і його промені полум'ям почали розливатися по небосхилу, серед солдатів, що поверталися з їдальні, розлетілася сумна звістка:

- Сьогодні вночі з поста насосної станції був знятий рядовий Лаврентьєв.

- А я чув, що він сам покинув пост.

Хто його знає, що там було, а людини нема. Це факт, - підтвердив прапорщик.

Повітря стало таким свіжим і пахучим. Було всім весело і радісно на душі від перемін, що відбуваються в природі. Та враз настрій змінився від почутого. Адже ж кожен знав, що не сьогодні - завтра теж піде на той же пост і з ним може статися теж саме, що й з Лаврентьєвим. Яким загадковим і непередбачуваним є їхнє життя в Афганістані. В роті зв'язківців разом з Лаврентьєвим служили ще п'ятеро його земляків з Уралу. Це ж сила яка! Минали дні, а згодом тижні, а відомостей про зникнення вартового не надходило. Вже почали в бригаді забувати про це, як несподівано все розкрилося.

Проїжджаючи якось через кишлак Шінвар, наші солдати зауважили, як з гурту дітей вискочив довгов'язий підліток і, розмахуючи руками, почав викрикати в бік машини: