Geum.ru

Хата Романюків стояла скраю міста, біля самої залізниці. Тож тут часто чулися перестуки вагонних коліс

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9
  • Ми вас, шураві, маємо в …!
  • Ах ти, шмаркачу! - не витримав лейтенант Волгін. - Ану, рядовий Волчок, постраш його!

Той, не довго думаючи, прочесав з автомата чергою по землі так, що закурилося довкола, поїхали далі. Та одна з куль поранила, підлітка в ногу. З переляку він впав на землю і почав крутитися немов дзига. Санітарна машина в колоні підібрала пораненого і відвезла в санчастину бригади.

При огляді рани лікар встановив незначне поранення, що за два тижні може зовсім зарубцюватися. При очищенні рани і її обробки підліток кричав не своїм голосом. Можливо, для нього була ще невідома пекуча дія йоду. Всіх насторожило те, що він кричав і весь час показував у бік кишлака Шінвар.

Ніби марив підліток. Всі переглядалися. Лише коли прийшов перекладач Руфат Муртазаєв, таджик по національності, що потрапив в афганський полон, а підліток трохи заспокоївся, вдалося вияснити, що цей шістнадцятирічний хлопчисько знає місце, де закопаний радянський солдат, що хотів в кришлаку продати автомат або обміняти його на продукти. Всі пригадали, що декілька тижнів тому, коли над кабульським аеропортом й горами Парвану стояв більше тижня густий туман, було паралізовано сполучення, із Союзом. Жоден літак на протязі тижня не зміг приземлитися в кабульському аеропорту. Це призвело до перебоїв з постачанням. Майже тиждень частина сиділа на запасах тушковиии та овочевих салатах. Все їли без хліба.

- Чи це він не про нашого Лаврентьєва говорить?- змикитив лікар лейтенант

Чибірєв.

- А що, ти маєш рацію, - погодився капітан Жулін. - Муртазаєв, витягни з нього все, що можна, - наказав капітан.

- Буде зроблено, товариш капітан!

- Тільки не тягни.

- Потрібно дати цьому підлітку можливість заспокоїтися і через день - другий я все вам докладу.

Через день перед усіма в бригаді постала мерзенна картина розправи душманів над рядовим Лаврентьєвим.

Того дня, прийшовши у вартове приміщення, після здачі посту, він виявив, що йому майже нічого не залишилося на обід. Все "старики" змели. Розлюченим заступив на пост. Коли почало смеркатися, Лаврентьєв переліз через огорожу і подався до кишлака. Спочатку пропонував купити один рожок набоїв. Та, поскільки покупців не знаходилося – почав пропонувати автомат. Натрапили на нього душмани і відвели до однієї з залишених хат. Там і почалися знущання над ним. Спочатку були допити. Та вони мало що дали. Лаврентьєва сильно били. Його залишили самого в хаті на два дні, а коли душмани повернулися знову, почалися тортури.

- Ви нелюди! Ви бандити! Навіщо ви сюди прийшли?!

- Нас ніхто не підкорив і ви не в змозі!

- Забирайтеся геть!..

Викрики чулися звідусіль. Лаврентьєв, ледве повертаючи язиком, лише мугикав собі під ніс:

- Я не винен... Мене сюди послали...

Від одного з ударів, що прийшовся в око, Лаврентьєв вже нічого не бачив, бо воно було залите кров'ю. Лице все було понівече, а від незліченних копняків боліло щось всередині.

- Помилуйте... .Відпустіть мене. Я більше не буду... - шепотів Лаврентьєв. Та його ніхто не розумів. Не хотіли розуміти.

Так він просидів голодний під охороною душманів чотири дні. Все тіло нило, а у вухах суцільний гул. Лаврентьєв хотів вже застрелитися, аби покінчити з цими знущаннями. Та зброї у нього не було. Помутнілими очима він оглянув приміщення. Може, щось знайдеться таке, щоб отруїтися? Та довкола була глиняна підлога і голі стіни. На одній із стін ледь проглядався стертий малюнок, що нагадував - тут недавно хтось жив.

На оглядини сюди приходили щодня, можливо й з сусідніх кишлаків, старі і молоді, жінки і діти. Лаврентьєв бачив, як вони кривилися, побачивши його лежачого і безпорадного. Він вже й підвестися не міг, розумів, що його життя відлітає в цих страшних муках, в неймовірних зусиллях щось сказати, щось розтлумачити й виправдатися. Хтось із жінок навіть зойкнув при виді Лаврентьєва. Від цього він одразу прокинувся, неначе від жахливого сну. А перед очима мати. А у нього такі важкі ноги. Він ніби прикутий до землі. Пробує підвестися.
  • Мамо!.. Мамо!.. - гукає він, простягаючи руку вперед.

Жінки шарахалися і, закриваючись паранджею, виходили на вулицю.

В хвилини, коли до Лаврентьєва приходив глузд, він розумів, що вчинив для себе. "Невже на цьому закінчиться моє життя? Може, наші звільнять? Треба кричати, треба кликати їх на допомогу..." В котрий раз він, впираючись ліктями, намагався підвестися, аби закричати на повний голос. Та для цього не вистачало сил. А перед очима все ті ж душмани-охоронці, черги жінок і дітей, ніби до мавзолею.

Відкриваючи очі, Лаврентьєв кожного разу відчував щире співчуття оторчуючих, і все більше переконувався у своїй непоправній драмі. Та що там драмі - катастрофі. Катастрофі життя.

"Як я помилився... Хто мене примушував залишати пост? Який це абсурд - здатися на милість ворогу... А що мене чекає попереду? Напевно, куля в

. циид, клх. т . п»

голову... А може, яштшмщ? І що мені говорити перед смертю?"

Лаврентьєв моторошно перебирав всі миттєвості, від чого його кидало в жар, а згодом він просто марив. Одна рука зовсім не слухала його. "Чи не перебита?" - розмірковував він. Більше сил на роздуми у нього не було і він відключався.

Прокинувшись одного разу, він побачив перед собою молодого вихоленого усміхненого душмана. Він простягав йому великий таріль запеченого м'яса. Його запах приємно лоскотав вуста. «От би поїсти гарно, - мрійливо подумав Лаврентьєв. - Але чого вони так розщедрилися? Що сталося? А може, це м'ясо з отрутою? З'їм його та й, можливо, закінчаться ці тортури?!»

Один з охоронців допоміг Лаврентьєву, підтягнувши його під стіну. Він сидів на помащеній глиною підлозі, яка вже була встелена соломою чи сухою травою. "Хтось пожалів мене?" - подумав Лаврентьєв.

М'ясо було з молодого теляти чи віслюка і приготоване смачно. Коли Лаврентьєв прикінчив його, йому подали глечика з молоком. Хтозна-якого походження? І хоча він не любив молоко, залюбки випив його. Він вже давно нічим не закроплював рота.

Закінчивши трапезу, Лаврентьєв знову приліг на соломі. Йому зробилося млосно. "З чого б це все? - дивувався він все більше. – Може, "духи" зрозуміли, що я пішак і відпустять мене?" З цими приємними думками він заснув.

Дивні приготування і шум розбудили його згодом. Відкривши очі, він побачив, як під стелею заявився підвішений круглий патик з намотаним на ньому канатом.

"Напевно, будуть вішати мене, "- подумав Лаврентьєв скрушно. Та коли ящики, з яких підвішували патик, були забрані, а на їх місце прикотили металеву бочку, серце Лаврентьєва знову забилося в думках: "Що це все значить? До чого вони готуються?.. "

Бочку наповнили водою, і згодом запалили під нею.

- Ну що, собака радянська, може ти хоч зараз зречешся своїх і перейдеш на наш бік?! - кричав розлючений душман років п'ятдесяти. - І все тобі простимо.

Перекладач, що вів переклад, теж підвищував голос. Було видно, що все це всерйоз. Про це також говорили злі погляди душманів вбік Лаврентьєва. А перед ним одразу пройшла домівка в селі під Челябінськом. Згадалися враз слова батька, сказані на прощання: "Служи чесно, щоб не було плям на нашій родині"

- Ну що? - перепитав душман.

Лаврентьєв мовчки кивнув головою: "Ні".

Знову зашурхотіли душмани. Вогонь під бочкою ставав все сильнішим. Його почав відчувати Лаврентьєв і підібрав під себе ноги.

"Який я дурень! Навіщо я сюди прийшов? І взагалі навіщо ми тут? Кому я тепер потрібний покалічений з, можливо, відбитими нирками чи печінкою. Треба йти з цього світу, але не здаватися "духам". Пробачте, земляки. Пробачте, мамо й тату!.. "

Він відчув свою скору загибель і йому хотілося встати і востаннє глянути на світ божий. Він спробував підвестися. Та все було марно. А тепло все більше відчувалося в приміщенні.

"Ось вона, ціна моєї помилки. Тепер хіба що якесь диво допоможе мені воскреснути з мертвих. Я вже не маю сили думати..."

З бочки почав клубочитися пар. Це значить, що температура води близька до кипіннях. Лише тепер Лаврентьєв змикитив, для чого все це. Його хочуть зварити в цій бочці! О, Боже, це ж, напевно, вперше таке чиниться над людиною. Навіть фашисти такого не робили.

В хаті збиралося все більше людей. Їх розмову і крики Лаврентьєв вже чув знадвору.

"Буде публічна страта, - подумав Лаврентьєв. - Ні, я не дамся на цю наругу. Краще вже куля в скроню чи ніж у серце, аніж це. Вмерти треба достойно..."

- Ну що, ти передумав, невірний?!- просичав душман.

Лаврентьєв знову закивав головою: "Ні!"- хоча й не розумів їх.

- Може Аллаху помолишся перед смертю?

- Безбожники! - закричав душман, коли знову Лаврентьєв замахав головою вбік.

Один з душманів в чорній чалмі пробормотів щось незрозуміле і показав погрозливо рукою догори. Видно, він був щя старший. Це був знак до початку страти. Декілька жінок, що знаходилися в приміщенні, почали молитися. Лаврентьєву хотілося сказати їмщось.

Троє душманів кинулися з канатом, що був намотаний на патик, до Лаврентьєва, намагаючись прив'язати його за шию. Він щосили відкинув шнурок, але одразу одержав сильний удар в лице. З носа пішла кров. Лаврентьєв відкрив очі, аби розгледіти, хто його б'є. Перед ним був той же вихолений душман з бронзовим обличчям, що ще недавно подавав йому смачну смаженину з м’яса.

-В’яжіть попід руки. Ви ж його так задушите, - порадив старший душман.

-Підіймайте його! – дав згодом команду він.

З протилежного боку від бочки, що вже, здавалося, кипіла водою, двоє дужих душманів тягнули за канат. Лаврентьєв вчув, як канат потягнув його, розвернувши до бочки головою. Під пахами заявився біль.

"Невже дійсно будуть варити мене?! - моторошно розмірковував він. - Ось він який ворог! І ніхто нам про них таке не розповідав. Хоча б скоріше! Хоча б нічого не чути! Як вижити? А навіщо?.. щоб когось стріляти?.. це наша робота тут – вчасно стрельнути. Не встигнеш ти – поцілять тебе! Нехай ніколи і ні з ким не твориться таке!!!

Коли його тіло почало здійматися догори, щось заскрипіло. Здавалося, що ні канат, ні патик під стелею не витримають такої наруги над людиною. Та ті, що тягнули канат дружно напружували голі груди, повертаючи кострубатий патик.

Коли Лаврентьєва підняли догори, він окинув усіх байдужими очима. Довкола було так багато людей! Живих людей! Він хотів з останніх сил звернутися до них, але сили покидали його. Та й чи це допомогло б? Всім відомий впертий норов афганців. Деякий час він висів, а люди щось жваво обговорювали. А згодом по його тілу ніби розлилося щось гаряче. Він просив о пам’ять, а відчуття його пішли в небуття. Коли підняте тіло за наказом старшого почали поволі опускати, люди, ніби в гарячці, заходилися щось темпераментно обговорювати. Можливо, протестували проти цього глумлення над людиною, а інші вимагали якнайскорішої розправи над невірним. Жінки відверталися або йшли геть. Вони, напевно, ще не бачили такого насильства і смерті людини. Саме вони протестували, знаючи, що насилля породжує насилля і їх доля може увійти в зачіпку з його долею, і ніщо вже не порятує їх від біди. Коли ноги Лаврентьєва вже були над гарячою водою, старий душман наказав:

- Зніміть з нього ботінки і шкарпетки! Нехай довго не мучається!

Душмани з насолодою стягнули взуття та шкарпетки, очікуючи невиданого досі видовища! А тіло Лаврентьєва обвисло, ніби тіло Ісуса Христа при розп’ятті. «Я помираю, мамо!.. – хотів закричати він. Матір згадував тепер найчастіше. Згадував найдорожче, найрідніше. Його знудило, свідомість затуманилась. Лише стогнав і кликав матусю. Вона ж його так чекає…мамо! Бі-жу!..»

- Ось'так! - задоволено потирав руками старший душман, побачивши голі ноги Лаврентьєва. - А тепер опускайте його до колін!

Коли ноги Лаврентьєва занурилися в окріп, до колін, він ніби знову прийшов до свідомості. Відчувши вогнений струмінь в ногах, він кричав і звивався, немов вуж. А збоку клубочився пар, що здіймався догори. Краплі окропу полетіли за бочку. Когось ним обпекло. Люди здійняли шум і почали відсуватися від бочки. Жар і марення Лаврентьєва швидко подіяли на всіх. Його тіло все менше звивалося, даючи зрозуміти, що його покидає життя.
  • Опускайте до пояса! – наказав старший душман.

Щось ніби вдарило Сергію в голову. «Мамо, як боляче мені… Я біжу до тебе, чуєш!..» - ніби говорили його вуста і він відключився.

Лише після цього тіло Лаврентьєва стало зовсім нерухомим і набрало байдужості. Натхненний своєю рішучістю, старший душман дав команду витягнути тіло. Голі ноги Лаврентьєва набули сіро- жовтого кольору. Кольору смерті!

Страта Лаврентьєва навіювала на більшість афганців неописуване потрясіння. Такого вони ще в своєму кишлаку не бачили. Більшість розуміла, що ця страта залишила в чиїсь домівці скорботу, де чекали на нього.

А за вікнами, крізь зелень навколишніх дерев, розквітав прозорий квітневий день, в якому все живе починало боротьбу за життя.

- Що робитимемо з трупом? - почувся голос одного з душманів, що висипали з хати на вулицю, сповнені гордості за виконаний обов'язок.

- Закопаємо ввечері за кишлаком, - відповів на те старший душман.

- А може, на цвинтарі? - сказав хтось несміливо.

- Ні, - заперечив старший душман. - Цим верблюдам не місце там!

- Так, так, - з досадою погодився старший афганець, погладжуючи бороду. - Все це мене дратує.

- Чому? - поцікавився старший душман.

- Думаю, що завтра-післязавтра прийдуть невірні шукати за ним. ї тоді нам не здобрувати.

- Так ніхто ж не знатиме.

- Треба всім мовчати. А це ой як важко.

- А ми попередимо усіх.

- Це не гарантія.

Голос старшого афганця звучав впевнено, але журно і тихо. Він заплющив очі і щось обмірковував. А можливо, то він мружився від сонця, що заглядало сюди. Коли він говорив, одразу ставало тихо. Було видно, що всі прислухалися до його слів. Всі відчували, що наруга над живою людиною, перетворена ними на гру, чи на втіху, може їм усім дорого коштувати. Слова старого були в пошані, і ніхто не наважувався ігнорувати їх.

Труп Сергія Лаврентьєва, витягнутий з бочки, лежав на підлозі. До вечора його накрили соломою.

Люди поволі почали розходитися. Про це просив старший душман. Одночасно він попередив аби кожен в кишлаку тримав язик за зубами. Всі розуміли його побоювання. Коли старий афганець ішов геть, він за мусульманським звичаєм приклав спочатку долоню правої руки до серця, а потім підніс її догори, стиснувши в кулак.

За кишлаком викопали неглибоку яму, коли стемніло, тіло Лаврентьєва завернули у стару верблюжу шкіру і рушили з ним туди. Не дивлячись на вечірню темінь, по дорозі не запалювали навіть ліхтаря, боячись накликати на себе біду. Уважно прислухалися до нічної темені. На місці поховання залишився лише горбочок свіжої землі.

Взвод на чолі зі старшим лейтенантом Галієвим за координатами молодого афганця швидко знайшов могилу Лаврентьєва. Через хвилин десять хлопці відкопали тіло. На всіх беззвучно ударив сморід, а в очах з'явилися сльози чи то від болю, чи від жалю втрати. Все побачене затьмарювало розум. їх життя відчувала присутність смерті їх товариша. Яка то була безглузда смерть! Сергій Лаврентьєв ніби хотів так вмерти, бо чим можна було пояснити залишення посту. Кожен відчув біля тіла, що лежало поруч з ямою, заціпеніння, пробирало їх, ут Верблюжа шкіра, з якої вже почала відвалюватися шерсть, рельєфно обтискала тіло вбитого. На ній можна було добре розгледіти голову, руки, ноги. Вони водили головами туди-сюди, стояли довкола, вбираючи все. Всіх охопив небачений смуток, але ніхто навіть не зойкнув. І говорити ніхто не міг, ніби повідбирало їм мову. Ніхто не насмілювався щось сказати, щось пояснити, щось зарадити. За них говорив тепер сум, а у декого й сльози. Таким же розгубленим виглядав командир Лаврентьєва Галієв. Він не знав, що мав говорити, що мав зробити для свого підопічного, з яким познайомився рік тому на землі Афганістану. Галієв відігнув краєчок шкіри і побачив знайоме обличчя. Але не те розчервоніле з веснянками на щоках, а з слідами смутку, який назавжди застиг на обличчі в день страти. Галієв бачив вже зовсім інше обличчя, запале під очима, але збережене холодною сухою землею. Він дивився довго, не відвертаючи очей, ніби намагався прочитати думки Сергія Лаврентьєва, що застигли на його обличчі в той злощасний день. День смерті.

- Ну, духи, заждіть! - погрозливо сказав Вадим Кожин - земляк Сергія Лаврентьєва. Він теж був з Челябінської області.

Тіло Лаврентьєва несли почергово за кутики верблюжої шкури, яка місцями, як і тіло, почала розлазитися. Посередині щось просочувалося, немов із цівки. У кожного на очах виступали сльози. Сльози від цього гострого, немов нашатир, запаху і суму втрати товариша.

Вся бригада прощалася з тілом Сергія Лаврентьєва. А додому разом з цинковою труною відлетіла стандартна телеграма: "Загинув при виконанні інтернаціонального обов'язку в Афганістані"...

Наявність бандитських формувань в кишлаку Шінвар підтвердила афганська контррозвідка ХАД. Було вирішено перед самими першотравневими святами очистити кишлак від цієї наволочі. Перед строєм бригади її командир наголосив:

- Будемо прочісувати кишлак в напрямі північ-південь, аби зберегти від куль своїх. Початок операції - четверта година ранку. На п'яту годину всі мають бути на вихідних позиціях. Все виконувати тихо і без зайвої метушні, аби не нашкодити собі.

Підполковник ходив вздовж строю, вглядаючись в обличчя солдат. Хтось з офіцерів зауважив, що за два останніх роки у командира бригади побіліли скроні. І було від чого. Такі навантаження щодня не кожен здатен витримати.

Колона з вісімнадцяти машин не виїжджала на автодорогу Кабул-Гардез-Хост, а одразу з КПП попрямувала до кишлака, що був в кілометрі від частини. Хоч швидкість була майже пішохідною, за машинами здіймалась легка курява пилу, що не проглядався в цю вранішню темінь. Бронетранспортери і БТРи рухалися повільно, аби не сполохати ворога. Вогні фар були ледь видимі. Темнота ночі відступала. Від коліс здіймався пил і, здавалося, що то вже не пил, а дим. Машини їхали "колесо в колесо". Дорога ж може бути замінованою. Декілька сантиметрів вбік – і гримне смертельний вибух. Тож шоферам потрібна неабияка увага. Перед кишлаком колона уповільнила рух і розтягнулася по північній околиці. В цю ранішню прохолоду, здавалося, ще пахли цвітом дерева, які вже давно відцвіли. Тихо-тихо. Тільки з заходу, збоку Кабула, виднілися небесні відблиски світла міста і аеродрому. Скоро схід заграє світлом, сповіщаючи про початок нового дня. Все довкола: і дерева, і гори, і люди – охоплені дрімотою. А скоро почуються вибухи, стрілянина, плач. Яка це нісенітниця порушувати цей спокій! Але в кишлаку заклятий ворог, якого треба вибити дотла. Такий наказ командирів, і його потрібно виконувати. Кожен боєць мав особисту зброю - автомати, а також кишенькову артилерію - гранати. Було й декілька гранатометів. Цією силою вони мали розправитися з ворогом, що причаївся під самим носом. При потребі мали бути викликані танки із сусідньої частини та гелікоптери з кабульського авіазагону.

Роман був разом з Василем Чернюком в одному БТРі. Схилившись один до одного, вони легко погойдувалися на вибоїнах, а обличчя їх ледве проглядалися на слабкому світлі кузовного ліхтаря. Василь знав, що це, можливо, його остання участь в бойовій операції перед демобілізацією, що завжди затримувалася. І його тривоги були зрозумілі всім. Кишлак спав непробудним сном. За суцільними дувалами його ніби й не було зовсім. Тут ніколи не видно світла вікон, не чути перегуку півнів, лише несамовито гавкали собаки, видаючи житло. Від цього на серці у кожного виникала тривога: "На кого гавкають пси? Чи не йдуть вже душмани їх зустрічати свинцевим вогнем?.." Іноді у вранішній тиші вловлювалися якісь підозрілі шерехи. Тріснула гілка і всі, ніби за командою, повернули туди голови і сполошено стискували автомати, тримаючи їх напоготові.

Лише через півгодини дали команду: "Вперед!"

- Чому так довго тягнули? — дивувався Василь.

- Напевно, так треба-заспокоював його Роман.

В першу вуличку повернули наліво. Ніяких ознак життя в кишлаку. На диво й собаки зовсім змовкли. А може, то по команді вони діють? Роман йшов першим, а позаду Василь. Починало розвиднюватися. Житла селян вже добре проглядалися. Раптом біля однієї з тундур рипнули двері. Оглушливий постріл розрізав повітря. Роман пригнувся і почув з—заду стогін Василя. Той одразу присів, бо його неначе сокирою рубонуло по правій нозі. Було чути, як по ній розливається кров.

- Що з тобою? - гукнув Роман.

- Нога... - прошипів Василь.

Біля Василя переляканий Роман вже зрадів:

- Слава Богу, що живий! Спирайся на моє плече і до БТРа! - командував Роман.

Хитаючись, мов п'яний, Василь ледве переступав ногами, а чорна злість застилала очі.

- Це ж треба, - дивувався він, - не встиг вилізти з машини, як повертаюся назад.

- Можливо, так . краще, - заспокоював його Роман, а збоку кишлака чувся суцільний вогонь, а іноді й вибухи. Розпрочалося його прочісування.

То з одного, то з другого боку кишлака чулися дрібні черги з автоматів. Іноді, здавалося, що кулі билися немов по глиняному посуді, торкаючись стінок будівель та дувалів і осколки каміння та глини розсипалися біля них. Стрілянина все посилювалася, нагадуючи часом вечірній стрекіт цикад. Пунктирами позначали свій шлях трасуючі кулі. Солдати з автоматами по черзі оточували житло за житлом і посилали черги смертельних куль в приміщення через вікна, а іноді й двері, де ще спали люди. В люті вони зовсім забули, що прийшли в кишлак з метою очищення його від душманів, а тут гинуть невинні люди. Тепер ніби й не було такого наказу командирів. Та й хто в цьому гармидері міг щось второпати? Хто стріляє? Хто борониться? Та й чи борониться хтось? Все ж було так несподівано. Бліді й перелякані жінки, діти і старики ховалися, хто де міг, зачувши стрілянину, а іноді просто притискалися до стін або підлоги. Іноді в тундури солдати забігали до декілька разів і розстрілювали вже мертвих з витріщеними очима та висолопленими язиками! А з-за дувалів душмани поливали вогнем.

Особливо старалися п'ятеро земляків Сергія Лаврентьєва. Вони першими кинулися на прочісування кишлака. Стріляли не тільки людей, а й усе живе, що зустрічалося на шляху. Розтрощили на шматки собаку, який хтозна-звідки вигулькнув на курну дорогу.

- Бий, духів!

- Це вам за Сергія!

- За одного нашого сто ваших!

- Афганістан навіки запам'ятає нас!..

Такі викрики були чутні все сміливіше. Командири мовчали, неначе їх тут не було. Та чи змогли б стримати цей напір? А можливо й самі побоювалися, що автомати можуть бути повернуті проти них. Такі випадки були. От і давали солдатам волю. Вони, напевно, тішилися цією нетерпимістю солдат. Звісно, як казав вождь народів Сталін: "Нема людей - нема проблем!"

Коли Роман повертався в кишлак, почався день, а стрілянина вже почала стихати. Над кишлаком здіймалися де-не-де клуби диму, горіло житло, а місцями пил здіймався догори від невпинної біганини. Згодом пролунав вибух. Роман аж пригнувся від його сили. Чи це не душманський вибух? А згодом знову почувся інтенсивний стрекіт автоматних черг. "Це відповідь наших?" - подумав Роман, розмірковуючи, як краще йому заходити в кишлак, аби не одержати кулю в спину.

Тепер, серед білого дня, Роман бачив, як змінився кишлак. Він знав його, як свої пальці - довго йому на початку служби доводилося розвозити воду по постах повз нього. Інколи він проїжджав його, частуючи селян чистою водою. Він пригадав старого афганця, що з тремтячими руками просив у нього води. Чи живий він? Що тут діється?! Це ж безчинство якесь! Це ж чорт знає що! Від цих думок, здавалося, у нього затьмарився розум. Сталося щось таке, що він не міг нічим пояснити. Воєдино сплелися в ньому жаль і злість, ненависть і добро. Вдарила черга. Навпроти бігло троє солдатів, напевно, когось переслідуючи. "Аби здуру не полоснули по мені!" - подумав Роман, пригинаючись. Раптом із-за сусіднього будинку вибіг душман з американською гвинтівкою. "Напевно, його переслідують наші хлопці? - подумав Роман. - Стріляти чи ні?.. Якщо не я його, то він мене", - машинально розмірковував Роман. Він притиснувся до дувала і дав легку чергу. Душман, ніби підкошений, впав на дорогу.

"На сьогодні один-нуль"... - подумав Роман, як раптом з'явився другий душман. Було видно, що він каліка і сильно кривив на одну ногу. Роман одразу взяв його на мушку. Та згодом опустив автомат. Жаль йому стало цього дибулястого душмана.

"Він і так покараний Господом... - розмірковував він- І зброї не має. Та куди він зі своїм ходом забіжить? Не буду брати гріх на себе"...

Раптом почувся оглушливий вибух. «Невже є потреба в них? Невже щось серйозне? Здається, кишлак завмер»… Коли він виходив на протилежний бік кишлака, побачив, як офіцер помахував руками і кричав:

- Відбій! Відбій! Без потреби не стріляти!..

"Значить, операція прочісування завершилася", - подумав Роман і направився до купки солдат, що збиралися біля БМП.

Раптом гримнуло по БМП і вона враз почала горіти.

- Лягайте! - крикнув хтось з офіцерів, відбігши вбік.

Згодом знову пролунав вибух.

- Сволота! Туди твою мать! - гримнув зі злості майор Дем'яненко.

- Товариш майор, так буде доти, поки живий хоч один душман, - сказав старший лейтенант Галієв.

- Ти думаєш, що їх багато ?

- Напевно, що так. Інакше б вони не насмілилися обстрілювати нас.

- Це наглість. А що ти пропонуєш, Галієв?

- Прочесати кишлак ще раз!

- А що? Ти маєш рацію. Тепер шг не пішки, а на БМП пройдемося його вулицями.

Майор оглянув машину, що догоряла поруч і, коли збоку кишлака знову пролунала коротка черга, дав команду:

- Прочесати кишлак у зворотньому напрямі! По машинах!

Машини, потужно заревівши, знову помчали вулицями пустельного кишлака. Все в ньому тепер вражало. Довкола посічені стіни тундур та дувалів. Не видно жодної живої душі. А хто ж стріляв?

- Огня! - чулася команда. - Бийте по вікнах!

Воєдино злилися шум моторів, безперервна стрілянина і крики солдат. Їм, звісно, хотілося якнайшидше покінчити з ворогом, інакше довго прийдеться кататися туди-сюди. Все довкола оголене. Вибиті двері і вікна житла, запахи диму, що де-не-де клубочився з хат. І хто б це міг стріляти? Все частіше кулі потрапляли в житло. Після чого воно займалося вогнем. Дехто кидав у вікна гранати і вони, розриваючись, зрівнювали все з землею. Ніби й не було кишлака. З другого боку кишлака зупинилися, аби оглянути його. Перед очима пустельне море, що парувало димом і пилом. В небо полетіли дуги сигнальних ракет, що сповіщали про закінчення операції.

Зі сходу бриніло світло сонця. Синювате небо залилося сліпучим золотистим світлом. Все виглядало так, ніби й не було бою, в якому втрати військових були мінімальними - троє вбитих та десятки поранених. Про втрати афганців ніхто не знав. Загинув один із земляків Сергія Лаврентьєва - Петро Ілюшин, а двоє були поранені. Вони так захопилися прочісуванням, що й не зчулися, як вогонь пострілів почувся ззаду.

Перші дні травня видалися надзвичайно спекотними. Це були останні дні весни, але по погоді було видно, що літо впевнено вступило, у свої права. Весна відступила. Та все ж, незважаючи на денну спеку, вранці дихала свіжість і прохолода гір. При виконанні фіззарядки кожен відчував, як приємно вливається в груди свіжість гірського повітря. Весело вигравало на обрії сонце. Повітря було чистим і прозорим. Здавалося, якби не були на перешкоді гірські хребти Гіндукушу, можна було б побачити рідні місця. Роман, роблячи вправи, весь час поглядав на захід. Там його домівка. От би побачити, що там зараз відбувається... Та перед очима весь час повставали темні хребти Пагману. Легкий вітерець приносив з гір запахи трав і квітів. Здавалося, все повітря просякнуте ними. Все це піднімало настрій і підбадьорювало. Одначе, при одній лише згадці бойні в кишлаку Шинвар; ніби насувалися хмари. Одразу виникало запитання, для чого ми тут? Кому потрібні страждання одних і других? Якщо наші війська увійшли до Афганістану за проханням афганського народу, то чому ж тоді всюди їх зустрічають з презирством? Іноді пострілами? А вигуки, які лунають в адресу наших! "Верблюди", "невірні", "душмани"... Роман тепер все частіше задумувався над цим. Жаль тільки, що не було поряд Василя, якого з тяжким пораненням у ногу відправили до кабульського госпіталю. Надія тепер була лише на листи, які обіцяв щотижня писати Василь, але вони не зможуть замінити безпосереднього спілкування. Достойного товариша в Романа тепер не було. Він бачив, що більшість росіян не так як він оцінювали афганські події. Іноді їх просто ігнорували, ніби не в Афганістані служать, а десь у Середній Азії. Це інколи дратувало Романа, але поділитися з кимось про це він не насмілювався. Він же сержант. Це звання він одержав до Дня перемоги. Василь тим часом після двох тижнів кабульського госпіталю був направлений до Москви на лікування пораненої ноги. Ворожа куля пошкодила кістку і почалося її псування в результаті запального процесу. А слово яке незрозуміле. Роман декілька разів його перечитував, поки не завчив - остеомієліт. Він неодноразово чув про нього. "Дякувати Богу, мене минає ця напасть" - подумав Роман. Василь Чернюк обіцяв одразу по прибутті до Москви написати листа. Тож Романові залишалося лише чекати.

Життя з настанням літа швидко увійшло у звичну колію: тактика, наряди, обслуговування техніки, рейси до Хосту, знову обслуга техніки… Тепер все для Романа було вже звичним і навіть легким. Може, тому, що перейшов у розряд "стариків"? Відчув, як створюються перед ним певні привілеї. Але ніколи не зловживав ними, ніколи не примушував молодих солдат до виконання ганебних процедур кукурікання або щоденного повідомлення про час, що залишився відслужити "старикам". Хоча сам почав його ретельно рахувати. Як-не-як менше року залишилося служити. От тільки б зміна підійшла своєчасно. Роман знав, що тут вона часто запізнюється, а немає заміни - додому не відпустять. Тож бувало, що хлопцям доводилося переслужувати по декілька місяців. Він вже ладен був переслужувати, аби тільки з ним нічого не сталося і він зміг здоровим з'явитися перед батьками. Яка б то була радість! Він вже бачив той теплий червневий день, залитий сонцем. Дерева довкола у святковому вбранні, такі величні і горді у своїй красі. На заході Карпати вкриті різнобарвними лісами. Все немов застигло в чеканні. Саме так Роман мріяв прибути додому. Його зустрічають немов героя з букетами квітів. З радості плачуть батьки. Лунають вигуки:

- Слава сержанту Роману Романюку!

Раділи батьки, а разом з ними раділо все довкола. Романа розпитують про все, запрошують у гості незнайомі люди. А ось і Василь Чернюк йде назустріч... При згадці про Василя Роман одразу осікся. "Дурень думкою багатіє! - згадав він слова свого діда. - Цікаво, як він там? Чому не пише? З Москви нема жодного листа. І з дому нічого не пишуть"...

А у Василя тим часом хвороба ноги загострилася. Було зроблено поспіль дві операції, та це нічого не дало. Пропонували вже й ампутувати ногу. Але Василь на це не погодився.

- Без ноги не варто жити! - видав він головному хірургу. І той не посмів більше наполягати на своєму. Хоча за ногу Василя побоювалися.

Лікарі говорили на цю тему з матір'ю, що прибула до сина. Можливо, саме її мольби, її присутність, її любов допомогли йому. Біля сина вона трималася геройськи. Намагалася бути спокійною і постійно усміхалася. Вона боялася, що передасть невпевненість сину і хвороба знову прогресуватиме. І лише коли мати виходила з палати, знаходила собі потаємне місце і давала волю сльозам. Матір змінював батько, а згодом приїхала сестра. Через декілька місяців Василь почав поправлятися і його виписали на костурах додому.

Був теплий ранок серпневого дня. Вже вкотре доводилося збиратися в дорогу. Роман спочатку хотів рахувати ці рейси. Та коли їх кількість перевалила за десять, збився з рахунку і облишив це дитяче заняття. Йому цікаво було б знати, скільки кілометрів він намотав за час служби тут по дорогах Афганістану. Напевно, що відстань вимірюється вже не однією тисячею. Іноді рейси на Хост видавалися легкими, ніби прогулянки, а інколи кілометри потрібно було відбивати у душманів вогнем. Скільки разів він долав перевали на цьому шляху?! То вверх, то вниз, то вверх, то вниз... І усюди, на кожному кілометрі дороги, їх могли зненацька зустріти вогнем душмани. А можна було й підірватися на міні, підкинутій душманами. Тепер Роман їхав в голові колони і вважався одним з найдосвідченіших водіїв. Йому інколи пропонували їхати в кінці колони, де теж потрібна неабияка увага і відважність, а також готовність до несподіванок, які «викидалися» душманами. Тепер Роман, як заступник командира взводу, міг не сідати за руль машини, а зайняти місце біля «пушки» бойової машини піхоти і контролювати свій сектор дороги. Але тоді він не зміг би сказати, що він здолав перевали і всі перешкоди. Його просто, як пасажира, перевезли з одного місця в інше. Ось чому він просився за кермо. А поряд майже завжди був його постійний "шеф" - старший лейтенант Бистров.

- Ми з Ромою приспіваний дует, - говорив Бистров.

Ніхто не заперечував. Головне успішне виконання важливого рейсу. Збори були недовгими. Роман обійшов водіїв свого взводу і перевірив наявність у кожного зброї, речмішків, боєприпасів, касок та бронежилетів. Після чого дали команду:

- По машинах!

Водії заводили машини, прогріваючи і остаточно перевіряючи їх перед далекою дорогою. Далекою і небезпечною. Хтозна-що на цей раз підготували їм душмани. Це не в наряд на пост, це не тактичні навчання і не розвозка води... Це дорога з суцільною небезпекою. Хто кого? Хто першим зауважить духа, той має право першим відкривати вогонь. Не зробиш це першим ти - обов'язково це зроблять душмани. Вони нікого не жаліють, їх ніщо не зупинить. До того ж в машинах майже завжди є такі, які вперше беруть участь в рейсі. До них особлива увага, бо потрібно вселити їм впевненість, а командирам потрібно завжди приймати виважені, правильні рішення, від яких залежить успіх операції і життя людей. Новачки міцно стискували автомати і без відриву вдивлялися в дорогу. Де той ворог? Коли буде зустріч з ним?.. А позаду вервечкою розтягнулася колона машин. В кожній кабіні напружені погляди водіїв і супроводжуючих. Їх увага не тільки до душманів, а й до дороги. Вона ж бо теж таїть в собі небезпеку. Треба витримати дистанцію між машинами, не зробити різкого повороту, аби не вдаритися об скелі або вилетіти за полотно дороги. Всім небезпечна дорога, що й казати. Цю дорогу Роман вже знав "на зубок". Йому були відомі всі її найбільш небезпечні місця. Вони на перевалах, в долинах або поміж скель. Там найчастіше полюбляють робити засідки душмани. Одразу за Баракі назустріч їхала колона бронетранспортерів афганської армії. Машини, порівнявшись одна з одною, давали переривчасті сигнали вітання. Все виглядало так, ніби вони везуть зерно на елеватор, а не виконують бойове завдання! Все частіше зустрічаються діброви з оливкових дерев. Це ознака того, що дорога йде на південь, все ближче до пакистанського кордону. Серпантин гірських доріг звивається немов змія, а внизу виблискує срібляста річка. Тут не кинешся, як на рівнині, вправо чи вліво в разі душманської атаки. І там, і там небезпека - скелі і глибокі урвища. А якщо врахувати, що душмани озброєні найновішими зразками західної зброї, то зрозумілою є небезпека їхньої атаки. Тому передовий дозор перших машин не має права "проморгати" появу душманів. Першими атакувати їх, аби попередити атаку - ось основне завдання. Небезпека перших ще полягає в тому, що вони виявляють, чи не замінована дорога. А це смертельна небезпеда. Хоча заміновані асфальтівки - це рідкість, по них же їздять не наші, а й афганці. Але якщо й зустрічається таке - це означає, що поряд душмани. Зупинки робили короткими. Перекурили і гайда далі. Довго курити не дозволялося. Довкола небезпека. На перевалі Тіра багато могил. За афганським звичаєм загиблих ховають на місці смерті. Скільки таких могил побачили вони на перевалах! Дорога до болю знайома Роману. Іноді, проводжаючи повз зруйновані кишлаки або при виді скалічених та обгорілих машин, хотілося закрити очі. Їх вигляд збуджував серце. Швидко минули Гардез з його дувалами вздовж асфальтівки. Роман впевнено вів свою машину першою, а збоку цей смішний Бистров увесь час нашіптував йому:

- Не бздо, Рома, прорвемося! Де наша не пропадала!..

Це лише викликало посмішку на обличчі Романа, бо були ці слова для нього неначе допінгом. Він їх очікував всю дорогу. І коли їх не було чути, це означало, що командир дрімав. В цей момент він відчував сум. Роману здавалося, що тепер він самотній в кабіні, як отой обгорілий автомобіль обабіч дороги, а за кожним кущем чи каменем він бачив душманів, що вичікують на його смерть. Йому хотілося закричати чи кашлянути, щоб будити Бистрова. Він же не розуміє, як важко їхати одному. Роман висовується в бічне вікно кабіни, аби побачити всю колону на повороті. "Яка то краса! - подумав він. - Якими недоречними є ці постріли". Побачивши в кабіні другої машини за кермом Яшу Ткачука, роман помахав рукою. У відповідь побачив те ж саме. Колона живе. Колона не дрімає. Це заспокоювало і одразу зникало почуття самотності. За містом дорога знову залишалася порожньою, наповненою гіркуватим запахом диму. Все рідше зустрічних машин. Тут особливо чутно відчувається гуркіт двигуна, його подих жаром. Йому б відпочити годину-другу, але до Хоста тепер зупинок не буде. Після Мусахейля гірська дорога поступово переходила в рівнину, що простягалася до самого Хоста. Роман глянув в-бік Бистрова. Той продовжував дрімати. "Нехай дрімає. Дорога спокійна", - подумав Роман і потягнувся за флягою з водою. Його думки знову сягнули домівки. Зараз там починають копати картоплю, хтось екошує отаву, а хтось закінчує будинок, а я так далеко відірвався від свого дому. А тепер ось ще далі віддаляюся від нього", - міркував Роман, ковтаючи воду.

Машину підкинуло на вибоїні, і Бистров одразу прокинувся.

- Не бздо, Рома, прорвемося! - вимовив він свої пророчі слова.

- Ви про що? - розсміявся Роман.

- Ці кляті духи вже сняться мені. Невже наші зусилля марні? Невже все даремно. Вже скільки років одні військові змінюють інших, але обстановка не змінюється . А що ти думаєш про це?

- Це непотрібна війна! Треба забиратися звідси геть!

Бистрова вразили ці слова Романа, і він подивився в його бік. Той, не звертаючи на це уваги, уважно слідкував, потемнілими від утоми очима, за дорогою.

Скільки разів наша держава відсувала на потім побудову комуністичного суспільства, ідеального буття і найвищого добробуту народу. І завжди на перешкоді якісь причини. То революція в сільському господарстві, то голод, то війна вітчизняна, а ось тепер афганська. Вона набагато років відкине нашу державу від цих планів. А як впаде авторитет нашої держави в очах світу?

- Можливо, вогонь Афганістану стане етапом на цьому шляху? Мусять же наступити колись для нашої держави погожі дні.

- Я теж так, Рома, думаю. Це як афганська погода взимку - то дощ, то сніг... А поки що нас огортає безрадісне життя. Головне, щоб кардинальних змін захотів наш народ.

- Все це виглядає дуже проблематичним, адже ж повсюдно лише те й чуєш, що народ і партія єдині. Так говорять вже багато десятків років, а змін нема.

- Ой, не кажи, Рома. Новий генсек починає по-новому гребсти.

- Лише при зміні на краще варто жити. Інакше життя просто невиправдане.

- На що ти натякаєш? По-твоєм, всі мають добровільно піти з життя?

- Не всі, а найбільш нетерплячі.

- Ну й філософія у тебе, Романе, - мало не вигукнув Бистров.

Дорога пішла вниз до річки Кайту. Вони під'їжджали до Хоста. Бистров дістав блокнот і почав щось записувати. "Напевно, мемуари?" - подумав Роман, а у самого з’явилося відчуття впевненості. Він тепер на рівних розмовляв з одним із командирів. Роман відчував, що щось змінюється в цьому світі, раз такі розмови чуються з вуст комуніста. Роман із сумом глянув на червоний прапор з серпом і молотом, вирізка якого була приклеєна на щитку приладів. «І хто його приліпив? Чим керувалася ця людина? Можливо, це сталося ще в Союзі? Одне безперечно - у цієї людини хибна уява про сьогодення. Можливо той, хто причепив його тепер, теж іншої думки про нього? З цим прапором завжди була чомусь кров. І ось в Афганістані її стало ще більше. З цим прапором ніколи не було спокою у народу, не було добробуту, не було впевненості у завтрашньому дні, про що так довго доводили вожді»…

В розмовах і роздумах швидко минув час. Сонце на заході хилилося до обрію, а вони, швидко минувши знайомі високі будівлі на околиці Хоста, почали виїжджати на міст через річку Кайту. Тут одразу приходило задоволення від успішного завершення першого етапу рейсу. Роман розслабився і чи не вперше витягнув ноги, які, здавалося, вже застигли.

- З благополучним прибуттям! - вітали їх на КПП.

- Рідко так буває, аби без жодного пострілу добратися до вас, - відповів на те Бистров і вискочив з кабіни.

- Раз на раз не приходиться, товаришу старший лейтенант.

- Е-е-е, що тут у вас? Сидите немов у Бога за пазухою. Все вам доставляють.

- Ой, не кажіть. Душмани не дають нам спокою. Пропонують нам здаватися, а то, мовляв, з голоду здохнете.

- А ви що?

- А ми відповідаємо вогнем.

- З ними тільки так треба розмовляти.

Розвантаження та завантаження машин дещо затягнулося і назад колона рушила не наступного дня вранці, а через добу. Відправлялися, як ніколи, рано, Ще, здавалося, натяків не було на новий день.

- З Богом! - як завжди вимовив Роман.

- Ось так, без пригод повернутися б назад, - мрійливо підтримав його Бистров. Роман мовчав, думаючи про те ж.

Минувши хребет Джадран, колона одразу за Гардезом зупинилася на привал. Пообідавши сухим пайком, хлопці запивали згущеним молоком. Дехто розбавляв його окропом. Курці дали собі волю і викурювали по декілька сигарет поспіль. Аби вистачило до Баграмі.

- По машинах! - дав команду Бистров. Він був за старшого в колоні і поговорювали, що йому от-от мають присвоїти звання капітана.

- Чому така поспішність? - поцікавився Роман.

- Скоріше виїдемо, скоріше будемо вдома.

- Скоріше сядеш, скоріше вийдеш, - жартував Роман.

Веселий сміх охопив їх. А попереду чекала чи не найважча перепона на шляху-перевал Тіра. Саме на ньому, особливо влітку, душмани найчастіше зустрічали колони вогнем. Тут зазнавали найбільших втрат. Тільки з їхньої бригади загинуло біля двадцяти бійців, а.бдля .сотні було поранено.

Колона почала здійматися на перевалах. Десь вдалині за прожилками білів сніг. Бистров попередив по рації:

- Будьте гранично уважними. Дорога може бути замінованою.

Тільки він це встиг сказати, як десь поряд в долині пролунав сильний вибух.

- Це англійська міна. Так розриваються тільки вони, - зі знанням справи повідомив Бистров.

- Чому? - поцікавився Роман.

- Бо ці міни мають металевий корпус. Ось і видають такий своєрідний звук.

- Хто ж її підірвав?

- Душмани. А хто ж іще?

- Для чого?

- А це вже складніше питання. Можливо, з-за необережності. А можливо вони такий собі сюрприз приготували для нас. Це може бути ще й відволікаючим маневром. Попробуй взнай, що вони цим хочуть сказати?

Цей вибух надзвичайно насторожив Бистрова. Сумнівів не могло бути -душмани десь поблизу. А можливо, цей вибух навмисне був спровокований ними, аби колона зупинилася і їм легше було, з нею розправитися? Воістину хитрощам душманів не було меж.

- На трасі душмани. Будьте гранично уважними. Зброю до бою! Дійте згідно штатного розкладу! Чекаю докладу!..- чувся голос Бистрова. - Стріляти тільки прицільно!

Роман поправив автомат, що звисав на грудях. Бистров обернувся назад. В тому місці, де вибухнула міна, були видні клуби чорного диму. Мружачись від сонця, він уважно розглядав місцевість. "Де ж духи?" Це запитання мордувало його. Побачити б їх, тоді він негайно дасть команду: "Вогонь!". Важко гуркаючи, машини вперто здіймалися на перевал. Вони глушать всі звуки. Тепер тільки одна надія - очі. Не проворонити б душманів. Розмови в кабіні враз замовкли. Тепер не до них. Роман - уся увага дорозі, аби не наїхати на міну-тарілку. Здавалося, від цієї напруги очі не витримають. І тоді що? Капут! Як казали німці. Ні, він цього не припуститься. Він ведучий колони і її треба будь-що провести через цей злощасний перевал. Роман ще міцніше тримав руль, ще уважніше вдивлявся в дорогу. Це додавало впевненості, і він одразу почув якесь полегшення. Сонце, здавалося, світило ще яскравіше. Від його променів скелі кидали довгі чорні тіні, що знаходилися іноді по напряму руху. Все це утруднювало ще більше просування на перевал. А до нього рукою подати. Хвилину-другу і вони будуть на його "макушці". Чим ближче до вершини перевалу, тим звивистішою ставала дорога. Її зигзаги робилися такими маленькими, що тільки дозволяли вписуватися в них невеликим машинам.

Коли колона нарешті виповзла на кавалок прямої дороги, що вела до вершини перевалу Тіра, несподівано під машиною Романа гримнув вибух. Різкий, сильний удар його припав на нижню частину машини, пробивши кузов і шасі, осколки міни потрапили в кабіну. її нижню частину розкурочило. Машина враз зупинилася.

"Душмани!" - майнуло в голові Романа.

Він озирнувся на Бистрова. Той тримав голову на бік з висолопленим язиком.

"Він мертвий! І я не зумів захистити його. Ах ви, душмани, кляті!"

- Товаришу командир! Товаришу командир! - кричав Роман не своїм голосом, а душманські кулі скреготіли по металу. Згодом почувся другий, а за ним третій вибух.

Роман спробував зіскочити з кабіни та одразу відчув, що це йому зробити важко. Ліва нога не слухалася зовсім. Вона ніби затерпла. Він ще і ще раз пробував відкрити дверцята кабіни, але вони не піддавалися. Одна з куль потрапила у лобове скло і воно розсипалося вдрузки, покриваючи своїми осколками Романа і мертвого Бистрова.

Раптом зелена дуга диму розсікла небосхил. "Сигнальна ракета до бою!" - подумав Роман. А ось і душмани. Він їх побачив біля одного з великих каменів. "Тільки не це... - моторошно подумав він.-Здатися їм я не маю права', ', , Він поставив по дві "лимонки" в кишені, перевірив автомат і лише тепер відчув, як щось розливається по лівій нозі тепле. "Кров!.. Значиться поранений. Машина розбита. Командир загинув. О, Боже, що ж то далі буде?" -моторошно думав Роман. Він знав з досвіду, що душмани, як правило, підбивають, виводячи з ладу головну і замикаючу машини, знищують машину зв'язку і з боєприпасами. Зупиняючи таким чином колону, вони добивали її звичайною зброєю. Іноді, коли боєприпаси закінчувалися, йшли в рукопашний бій.

Автоматна тріскотня не припинялася ні на мить. "Це значить наші дають душманам відсіч. Жаль, що я не можу вибратися з кабіни"... Згодом в кабіні вже відчувався запах диму і горілого. Роман розумів, що якщо машина займеться вогнем, він згорить тут як тріска. Він, стиснувши зуби, притиснувся до грудей Бистрота, аби переконатися, що не б'ється у нього серце, що він вже мертвий. Серцебиття не відчувалося. Роман, ніби прощаючись, провів по обличчю Бистрова долонею. Серце одразу здригнулося, а на очі наверталися сльози. В душі Романа зробилося якось порожньо і холодно.

- Прощавайте, товаришу командир! Вибачте, що не зумів вас захистити. І чому гинуть завжди кращі.люди? - прощався з загиблим Роман. - Я не зумів виконати своє покликання - врятувати командира...

Раптом він побачив трубку радіозв'язку. "І як я одразу не здогадався? Треба негайно повідомити колону про смерть командира". Він зняв трубку.

- Сьомий, я перший. Прийом... Зв'язок мовчав.

- Шостий, я перший, прийом... П'ятий, я перший, прийом...

Зв'язок не працював. Роман щосили гримнув прикладом автомата по рукоятці дверей кабіни і вони відчинилися. По дверцятах одразу віялом куль пройшлися душмани. Добре, що його минули. Після цієї черги Роман, ніби катапультою, викинувся з машини. Біль в нозі стала нестерпною. "Потрібно відповзти за машину і перев'язати ногу. Бо від втрати крові можна вмерти", -подумав він. Як то добре, що поранення незначне і він може переміщуватися.

Роман відповз за машину і дістав з кишені бинт. Перев'язав так-сяк ногу. Оглянув колону. Вона була розбита, але не здавалася, бо чулися постріли у відповідь. Дві машини горіли. "Скільки добра пропадає, - подумав з сумом Роман. - Воістину душмани не відають, що творять". Він визирнув з-за колеса машини в той бік, де ще недавно бачив душманів. Нікого не було видно. Він витягнув дві "лимонки" і щосили жбурнув одну за одною в той бік. Почулися вибухи. У відповідь душмани полоснули кулеметними чергами по його машині. Вона запалала вогнем.

"Потрібно негайно відповзти геть. Може бути вибух пального і тоді мені не здобрувати", - подумав Роман і повз вбік від полотна дороги. За першим великим валуном він принишк і почав обдумувати, як чинити далі. Притулившись лицем до великого каменя, відчув як він нестерпно пече. Сонце стояло якраз в зеніті. О, це пекельне сонце Афганістану! Воно нагріває все так, що, здавалося, без вогню можна було зварити!

Роман оглянув місцевість, аби вибрати найбільш зручне місце, поближче до своїх. Поки що він нікого не бачив. Але як це зробити з пораненою ногою? Вставати не можна. Місцевість довкола прострілюється душманами. Він відкотився на декілька метрів і зайняв місце в невеликому вибалку між двох великих каменів. Тут і хлопці близько, он біля отих кущів.

Сонце перевалило за зеніт. А бій все не припинявся. Він то затихав, то знову спалахував з новою силою, коли хтось починав здійматися на ноги або перебігав з місця на місце. Кожен прийняв тактику вичікування. Хто кого перехитрує. Роман радів, що малочисельна колона чинить такий відчайдушний опір душманам. Але ця тактика не могла принести успіху нашим. Є вбиті, є поранені, не безкінечний запас боєприпасів та провіанту. Тепер тільки допомога могла принести жаданий результат. Але як її викликати? Як дати знати, що на колону напали душмани? Радіостанція ж розбита... Можливо, в бригаді здогадаються і вишлють на допомогу гелікоптери?.. Треба триматися якнайдовше, стріляти з глуздом і тільки по потребі. Роман згадав, що у нього є ще дві гранати і два магазини з патронами. Підтримали б товариші. Але де вони? Він підняв голову і почав оглядати місцевість. Враз почувся стрекіт черги з автомата. Кулі лягли поряд і його обсипало пилом і землею. Зі злості він жбурнув туди, звідки почулися постріли гранати. До того ж вони, здавалося, заважали йому, сковували рухи, та й більше любив стріляти прицільним вогнем з автомата. Він же завжди одержував відмінні оцінки на бойових стрільбах. Роман відчув, як кров просочується крізь пов'язку і штанину. Від згадки про рану йому зробилося недобре. Лише тепер він згадав про шприц. Роман швидко дістав його з пластмасової коробки і зробив собі протишоковий укол через штани в поранену ногу. Раптом йому почувся звук гелікоптерів. На радощах він мало не скочив на ноги. Та скільки не намагався їх побачити, вони не з'являлися. Вони завжди наводили найбільший жах на душманів. їм, як повітря, потрібна підмога. Роман бачив, як наближаються душмани. "Оточують", - подумав він і зняв з плеча автомат. Коли шум гелікоптерів зник, йому знову зробилося сумно. Це була остання надія.-Він розумів, що сили не рівні і втікати тут на перевалі нікуди. Хіба що витягнути кавалок білої сорочки і здаватися, або піти назустріч душманським кулям. Ні, він таке не вчинить. Буде триматися, доки буде сил. Було чути, що й душмани перейшли на одиночні постріли. Видно, теж почали берегти патрони. Становище ускладнювалося. Раптом, зовсім неждано, Роман почув команду:

- Хлопці, вогонь!

Він зрозумів, що колона живе, колона не здається і на радощах пустив чергу з автомата.

"З'єднатися б з хлопцями, - мрійливо подумав. - Але як? Прийдеться чекати вечора? Ні, до вечора ми не протримаємося"...

Роман відчув, що від напруження на очах почали виступати сльози. Він закрив їх на хвильку, аби дати відпочити. А можливого від диму, що йшов від згарищ машин на дорозі. Його машина теж догорала. Було видно, що вона трохи з'їхала з дороги. "Добре, що не помчала вниз петлями крутого підйому. Ніщо б її крім скель не зупинило", - міркував він.

На деякий час постріли зовсім припинилися. Видно, що група душманів не дуже чисельна і вони не ризикували вступати в бій більш активно. А може, то чергова хитрість душманів? Хіба їх можна зрозуміти? Нога тим часом почала нити. Вона стала важкою, ніби налилася свинцем. Добре, що поранення не серйозне. Це радувало Романа і додавало сил і впевненості. Та чи не найбільшим болем, була втрата командира Бистрова. "Яка то прекрасна людина! Знав би, що так станеться, закрив би його груддю", - розмірковував Роман.

- Романюк! Романюк! - почулися легкі вигуки.

Роман озирнувся довкола і побачив за невеличким кущем шофера четвертої машини єфрейтора Олега Житника.

- Що з тобою? - прошепотів він.

- Поранений в ногу, - показав вниз Роман. - Потрібна перев'язка.

Через декілька хвилин Олег був біля Романа. Він зняв закривавлений бинт, почистив рану і почав накладати новий бинт.

- Тобі, Рома, повезло. Якби трохи лівіше пішов осколок, ти б уже був без ноги, а так відірвало кавалок ікри. Танцюватимеш через пару тижнів, — заспокійливо сказав він і посміхнувся.

В цей момент душмани, видно побачивши постать Олега, відкрили вогонь. Одна з куль потрапила в Олега. Він одразу впав на спину, розкинувши руки, а на обличчі застигла його остання посмішка.

З люттю Роман відкрив несамовиту стрілянину в бік душманів і одержав відповідь. Хтось підтримав його. Знову розв'язався запеклий бій. Пил і дим стелився всюди, і неможливо було розібрати, хто звідки стріляє. Роман від єднав порожній магазин від автомата і вставив повний. Це був останній запас боєприпасів. Згадавши про це, він припинив на мить стрілянину, поставив автомат на одиночні постріли і уважно почав стежити за довкіллям. Коли душмани почали перебіжками наближатися, він послав декілька одиночних прицільних пострілів. Одним із них він уложив одного з душманів.

- Це за Бистрова, козли! - задоволено вигукнув він. - І за Олега теж! Коли стрілянина знову дещо затихла, він закріпив на нозі бинт і, побачивши мертвого Олега Житника, подумав:

"Який жаль. Все могло бути по-іншому. Удвох наскільки легше було б. Потрібно перевірити, чи є патрони в його магазині..." - розмірковував Роман.

Автоматна черга враз врізалася у валуни, за якими лежав він. На Романа посипався кам'яний порох.

"Невже засікли мене? Якщо так, тоді мені «хана». Вони ж уміють «мститися», - думав він.

«І коли це все закінчиться?..»

Від лежання на кам'яному грунті у нього вже боліли груди і живіт, а чекати довелося з годину, коли патрони закінчилися і стрілянина зовсім затихла. Подих душманів відчувався зовсім близько. Вони вже викрикували на ламаній російській заучені фрази:

- Шураві, здавайтесь! Ви оточені! Опір безнадійний!..

Та ніхто не йшов до них з білим прапором. Це розізлило думашнів, і вони знову почали поливати все довкола вогнем. Гори ніби затремтіли. Це був їх останній виклик, після якого вони, як правило, йдуть вже на беззбройних врукопашну. Так і сталося. Зрозумівши, що у наших вже немає боєприпасів, вони, вставши на повний ріст, пішли в останній наступ. Роман вже бачив їх перед собою в декількох десятках метрів. Що ж то буде?

"Лички, лички!.." - раптово згадав він, як жорстоко знущаються душмани над командирським складом. Роман швидко повідривав лички, що були легко прихоплені і відкинув їх подалі.

Троє душманів оточили його. Виглядали вони повними, круглолицими. А на обличчі виступав, здавалося, жир. "Як м'ясники, - подумав Роман.—Хіба хтось з наших зумів би встояти перед ними в рукопашному бою?" Та Роман все ж вирішив чинити їм опір. Коли один з душманів намагався підвести його за руку, він зі злістю вирвав її, але одразу одержав міцну "оплеуху". В очах одразу засвітилися «свічки», а у вусі задзвеніло. Він упав і почув згодом, як міцні душманські руки волочать його кудись. Душманів було багато. Вони щось белькотіли по-своєму. Був з ними й перекладач, колишній боєць радянської армії, таджик за національністю. Коли Романа кинули на землю, він відкрив очі. Це було місце збору душманів. Недалеко догоряли машини, виділяючи чорний дим. Тут очі Романа зустрілися з очима лейтенанта Лободи та прапорщика Михайловського. Обидва вони теж були поранені. Михайловський весь час стогнав, а його очі невпинно бігали туди-сюди, ніби благали: "Добийте мене, аби я не мучився!" "Невже це всі, хто залишився живим з сімнадцяти, що були в колоні? - моторошно розмірковував Роман. – Можливо, комусь пощастило втекти? Та навряд. Духи зброю мають першокласну".

Довгий час душмани щось вирішували, сперечаючись між собою, а згодом старший душман, з бородою і в чорній чалмі, запитав:

- Йти зможете?

- Так, - майже одночасно сказали Роман та лейтенант Лобода, що був поранений в плече. Вони знали, що душмани тих, хто не може переміщуватися самостійно, добивають, а так є ще якийсь шанс. Хоча й вірилося в нього не дуже.

Прапорщик вже не міг сказати ні слова і лише помахав головою. Старший душман довго вдивлявся в лице Михайловського, а згодом щось сказав одному з душманів і той з розгону, ніби йшов на розлюченого звіра, кинувся з величезним ножем до нього і запхав його, напевно, прямо в серце. Від чого прапорщик одразу заплющив очі.

- Так буде з кожним невірним, що прийшдов на наші землі! - заключив старший душман.

Це видовище неабияк вразило Романа. Його очі вже не витримували звірячої розправи над людиною. Йому здавалося, що хтось жбурнув пісок в очі і вони почали пекти і сльозитися. "Навіть фашисти так не чинили під час війни, - подумав Роман. - От гади!" Його руки тряслися від люті та приреченості. Він поглянув на лейтенанта, у нього теж був затуманений погляд болю з суворим лицем. Ногу ломило. Але потрібно терпіти і не подавати виду, інакше смерть, яку він тільки-но бачив. Ні, він цього не допустить. Краще вмерти від кулі, ніж від душманського ножа.

Нарешті їх підняли.

- Треба поспішати. Дорога неблизька. Потрібно встигнути на базу до кінця дня, - розмірено говорив старший душман.

Роман оглянув дорогу. Три машини, в тому числі і його, згоріли повністю, а інші страшенно понівечені, ніби скинув їх хтось сюди з неба. Все це справляло гнітюче враження. Смуток огортав серце від побаченого. Він окинув, поглядом довкілля. Яка краса.'.. Гори і долини. І для чого вся ця катавасія? Кому це потрібно? Їм? Нам?..
  • Вперед! - дав команду старший душман, вони рушили.

Нога боліла нестерпно, але слухалася. "Заживе як на собаці! – міркував Роман. На перших порах це додавало сил і впевненості. Його захопили світлі думки. Чорні намагався відганяти від себе. Спустилися з перевалу і пішли долиною по курній дорозі. Зліва височіла горя Спінгару. По сонцю, що вже хилилося до заходу, було видно, що ідуть вони на північ. «Куди заведуть нас ці зарослі і немиті афганці? Чи не кинуть нас тут серед чорних скель?» - моторошно розмірковував Роман.

Йшли повільно. Крок за кроком, кульгав Роман все сильніше, рана давалася взнаки. Штанина лівої ноги прилипала до наскрізь просякнутого кров'ю бинта. Це ще більше сковувало рухи. Йшли спокійно. Звісно, їм тепер не потрібно боятися „шураві". Вони в їхніх руках. І що їх чекає далі? Роман моторошно перебирав різні варіанти. Почувши в розмові душманів слово «Пакистан», одразу подумав – чи не хочуть їх переправити туди…

Коли переходили невеликий потічок, права Романова нога ковзнула по мокрині і він упав. Душман, що йшов за ним, негайно дав йому копняка.

- Душман ти проклятий! - гаркнув він.

Нічого не вимовивши, Роман здивовано зиркнув на душмана. Він таке чув вже вдруге тут, в Афганістані, коли його називають душманом. Як це все дивно - душмани його називають душманом!

- Чого вилупив очі? Я не помилився, це ви душмани, а не ми! Це ви бандити, що, не спитавшись нас, присунули на наші землі немов саранча! Аллах зішле на всіх вас смерть!.. - рушивши далі, душман щось ще бубнів, та Роман його не чув.

До нього підійшов лейтенант Лобода і допоміг йому встати, Зі зв'язаними руками і пораненою ногою, хтозна чи він сам зумів би це зробити. Тепер вони йшли у зв'язці. Однією рукою лейтенант підтримував Романа.

- А де твої лички, Романе? - пошепки процідив лейтенант.

- Дідько його знає, - ледве видавив Роман.

Він побачив, як Лобода посміхнувся. "Напевно, здогадується", - подумав Роман. Згодом душмани біля гірського потічка зробили привал. Спека робила своє. Хотілося пити. Душмани по черзі пили холодну воду горнятком.

- Пийте! - наказав їм один з душманів.

Пийте, але як? Лейтенант Лобода, ставши на коліна, швидко надудлився води. Те ж саме спробував зробити й Роман. Він клякнув на праву ногу і схилив голову до води. Зробивши декілька ковтків, він ніби почав губити свідомість, бо почув, що не може рухати своїм тілом. Все тіло горіло. Він відчував кожну кісточку, кожний нерв. Спробував піднятися, але тіло не слухалося його. Душмани тим часом щось жваво обговорювали. Роман зрозумів, що піднятися без допомоги не зможе. "І навіщо мені була потрібно ця вода?" - ледве не закричав він. Ні. Ні в якому разі не показувати цього душманам. Безпомічних вони добивають. Тож триматися потрібно з усіх сил. У нього вже запирало дихання, а в очах з'явилися золотаві кола. Він хотів гукнути лейтенанта, але одразу стиснув зуби. Скільки він так пролежав біля потічка-хвилину, дві?.. Він не знав."Де ж лейтенант? Невже залишив мене?" - перебирав в пам'яті Роман. Допомога від лейтенанта скоро була надана. Сиділи поряд. Роман міцно притиснувся до плеча лейтенанта і уважно розглядав духів. Було їх біля двадцяти. Вождю групи було, напевно, більше п'ятдесяти. Хіба встановиш точно їх вік? Всі бородаті. З довжелезними бакенбардами. Було, видно, що борода у нього вже почала сивіти, а чалма зовсім не чорна, як здавалося спочатку, а темро-зелена. Джинсовий костюм з темно-сріблястими ґудзиками зовсім подібний на військову форму, а на ногах темні кросівки - найбільш зручне для цих місць взуття. Його мали всі душмани. Джинсові штани і легкі кольорові сорочки з короткими рукавами були неначе їх уніформою. З усього було видно, що живуть вони не бідно. "У нас же ще недавно джинси та джинсові костюми і кросівки вдягали у вихідні дні або на свята!" -міркував Роман. Більшість душманів мали довгі гвинтівки. У декого на поясі висів «патронташ. Все говорило, що це войовничий народ. На це вказували й суворі обличчя. Вони могли враз перетворитись у звірячі. Підтвердженням тому - вбивство прапорщика Михайловського. Тіло, напевно, вже дзьобають птахи?

Коли вони рушили знову, Роман піднявся і відчув, як штанина потягла за присохлий бинт. Йому здавалося, що з пораненої ноги стягують шкіру. Біль в нозі посилювався. Нога горіла жаром, ніби її помістили у пічку. "Добре, що є відчуття болю. Це значить, що тіло моє бореться з пораненням. От тільки б спокою дати йому. А ці козли, як на зло - вйо і вйо"... – шепотів зі злості Роман. Коли нога вже зовсім відмовляла, він звернувся до Всевишнього:

- Господи, порятуй мене! Господи, залиш мене живим! Прости і допоможи... Господи, я хочу лежати у своїй рідній землі! А ми воюємо на чужій. Наверни мене додому. За що це все?..

- Що ти шепочеш? - запитав лейтенант Лобода.

- Молитву. Я розмовляв з Богом...

- Е-е-е, чому бути, того не минути, - скрушно прошепотів лейтенант.

- Я не хочу бути закопаним тут, як наш Лаврентьєв. Та чи закопають духи? Вони ж бо можуть кинути трупи напризволяще, як наших на перевалі.

- А ти, значить, хочеш, аби тобі пам'ятник відгрохали і ще й прізвище золотою фарбою викарбували?

- А чому б ї ні. У нас на Галичині усіх так ховають.

- Ну, Рома, ти вже ніби панахиду справляєш по собі. Рана ж у тебе не така вже й велика. Це ж не в живіт чи в груди. У мене он складніше становище і я не жаліюсь.

- Та це я так, для самозаспокоєння, - винувато сказав Роман.

- Е-е-е, Романе, треба вміти перемагати не тільки смерть, а й самого себе. На це не кожен здатний.

Душмани на диво, вже не закривали їм рота, і вони говорили голосніше, все сміливіше. Все це виглядало до болю смішно, ніби вони з однієї компанії!..

Роман все сильніше стогнав. Все важче було витримувати вагу його тіла лейтенанту Лободі.

- Браток, ще далеко? - запитав він у перекладача.

- Ні, вже майже прийшли.

- Кріпись, Роман. Ще трохи... Вже недалеко, - підтримував його Лобода.

- От біда! Пропади ти пропадом! - обурювався Роман.

Йти стало ще важче, бо дорога пішла в гори. Через хвилин п'ятнадцять вони побачили вартового з нашим автоматом у руках. Це і була база одного з душманських загонів, яким керував Фарук Худархан.

Перед великою печерою, що закривалася залізними решітчастими дверима, вони зупинилися. Роман став розглядати все довкола. Схили гір були повсюдно вкриті хвойними деревами. Вони тут переважали. Похилі не дуже високі гори. Лише на заході виднілася висока вершина. "Ну, чи не наші Карпати. Ех, краю мій рідний! .."

Гори були мовчазними і тихими вдалині від гомінких трас. їх схили де-•не-де були голими, а в більшості на них зеленів хвойний ліс. Внизу виднілися глибокі кручі, по яких дзюркотіли гірські потоки.

Розглядаючи довкілля, Роман зрозумів, що первинне враження про Афганістан, як про пустельну гірську державу, помилкове. Он скільки тут гарних місць.

Милуватися цією красою довелося недовго. З'явилися два вартових і повели Романа та лейтенанта Лободу в різні боки.

- А я думав ми разом будемо, - зітхнув Роман.

- Не судилося, - кинув лейтенант.

Тут їх дороги розійшлися назавжди, бо вони один одного більше ніколи не бачили. Полонених офіцерів і солдатів радянської армії душмани тримали окремо. Романа підвели до великої скелі, в якій, неначе соти, видовбані печери-камери для полонених. В одну з них запроторили Романа. Коли зачинили ворота печери, Роману здалося, що це вже назавжди, що його тут поглине морок темені. Невже це кінець? Невже на волю звідси вороття нема?.. ох цей Афганістан!.. цей проклятий спін гар! Скільки наших він «з’їв»? а скільки нервів відібрав у солдат? Саме тут він вперше побачив вбитих, покалічених і вже конаючих хлопців-однополчан. Спін гар про це мовчав, а вони були тепер його мішенями.

Висотою до двох метрів печера мала розмір два на два метри. В ній відчувалася прохолода і це було неабияким полегшенням після спекотної дороги. Ні ліжка, ні стола, ні стільців не було. Лише на підлозі невелика купа соломи. "Це звичайнісінька куча для свині - запорпуйся в солому і спи! Та Всевишній змилостивився над моїм життям! Живий!.. неначе ушиій радість огорнула Романа. Рідко життя приносить тут її. А у нього ще й повна безвихідь, і ніхто не може сказати, що попереду. Чи радість життя, чи доживання в муках у цьому казематі? Складне у нього зараз становище. А ще рана ноги, яку він пересилував дорогою. Чим вона обернеться для нього? Чи не породить безнадію? А можливо, назавжди зробить його самотнім. А самотність робить людину безпомічною. Можливо, саме це відчуває його серце. Тепер довгими днями і короткими ночами його проймала ця гризота. Роман просив у вартового пити, і той приносив йому води. їсти дали аж наступного ранку. Грамів сто хліба і склянку чаю, а організм потребував більшого. Оте більше компенсовувалося чи не щоденними допитами в перший тиждень перебування тут. Дали йому якихось таблеток і нового бинта для ноги.

Допит проводило двоє. Один душман був надзвичайно товстезним. Роман ніколи ще не бачив таких в Афганістані. Він мав великі, неначе спухлі, губи, і коли починав говорити, вони дивно виверталися і склад алосявраження, що весь час румигає, немов корова. Видно було, що походив він з місцевих бонзів.

- Що везли? Куди?

- Як часто рейси?

- Яка чисельність особового складу частини?

- Де частина знаходиться?

- Прізвище командира частини?

- В яких бойових акціях брав участь?

- Які завдання і плани частини?..

Питання сипалися, як з міха. На більшість з них Роман відповідав ухильно або, як казав ще майор Лончинський, «прикидувався чебуреком»! Зовсім мовчати боявся. Та душманів провести було нелегко. Під кінець допиту викликався здоровенний, як бик, душман і той з криком:

- Ах ти, душман, проклятий! - давав йому чергового удару по бороді. Одного разу пустили йому з носа червону юшку.

Дні за днями минали поволі. Вони наповнювали життя Романа тривогами, ненавистю і душевними стражданнями. Дошкуляла рана, що гоїлася повільно і часто гноїлася. Він жив немов в тумані, ходив як сновида, ночами метався в соломі від страшних думок. «Який вже день я тут? Четвертий? П’ятий?.. а може вже рахунок пішов на тижні? Все змішалося тут…»

Одного разу допит проводили зовсім інші люди. Це надзвичайно сполошило Романа. Щоб це значило?

- Ти міг би стати великою людиною з нашою допомогою.

- Як? - здивувався Роман.

- Переходь на наш бік. Будеш мати гарне житло, декілька жінок, машину. Будеш жити, як туз! І рану враз вилікуємо...

- А що для цього трреба?

- Отут розписатися, - душман, що сидів справа від нього, швидко підсунув йому якийсь листок.

Від почутого в душі Романа охололо. Це він має зректися своїх батьків, рідних, своєї Батьківщини, аби працювати на цих бузовірів. Ні, він такого не припуститься. Роман навіть не брав папір в руки. Це надзвичайно розізлило душманів. Один з них, що сидів навпроти Романа, мав карі очі і був худорлявий з видовженим обличчям і пронизливими, немов у прокурора, очима. Він і почав вичитувати Роману:

- Ти що, маєш нас за дурників?! Ні, душманська морда, доведеться тобі відповідати тепер і за неправильні свідчення під час другого допиту, а також за симуляцію. Та чи знаєш ти, що наші хлопці мають неприємність через тебе від самого командира Фарука? Зараз же ми заведемо на тебе справу про вбивство наших людей на перевалі і повісимо на першому ж дереві!..

Ось так! Роман тепер взагалі вирішив мовчати, будь-що-буде. "Знайшли злочинця… Це вас всіх треба вішати вниз головою. Не страхайте мене. Ви вже мене покарали".

Близько місяця Романа тягали на допити, били. Рана тим часом почала затягуватись. Це було здоланням найбільшої кризи в його житті. Він поволі почав вибиратися з неї, немов з безодні. Бачачи, що від нього нічого не витягнеш, душмани все рідше брали його на допити. Зате все сміливіше запрягали до роботи. Хоч їсти давали лише раз на день. Робили під охороною. В основному їх робота зводилася до приготування нових печер для, полонених. Кайлом та лопатою вони видовбували в скелі печери, а землю і каміння вивозили візками в прірву. Тут Роман познайомився з білорусом Сашком Починком. Від нього дізнався, що знаходяться в душманському таборі поблизу кишлака Хасанхель, розташованого на східних схилах хребта Спінгар. Він розповів, як потрапив сюди. Хотів на дембель купити собі додому відеомагнітофон. І одного недільного дня вирішив піти в кишлак Колангар, аби продати декілька пачок сигарет. Там і потрапив душманам в руки.

- Добре, що не вбили, - радів Сашко.

- А ти хіба знаєш, що тебе чекає сьогодні, завтра?

- Ні, - стенув плечима Сашко.

- О, то-то ж...

Роман розповів йому про аналогічний випадок в їхній частині з Сергієм Лаврентьєвим. Від почутого в Сашка аж обвисла борода.

- От гади – ці духи.

- А щоб ти, Сашко, робив, якби до нас в державу присунули і почали нищити народ? - несподівано запитав Роман.

- Лупив би їх!

- Це ж і роблять з нами душмани!

- Ти знаєш, Романе, я якось над цим до цього часу не задумувався.

- А потрібно. Ти згоден?

- Згоден.

- Тож тепер можна зрозуміти душманів. Як ти гадаєш?

- Ну ти даєш, Романе - дивувався все більше Сашко.

Одного разу за розмовою на роботі застав їх конвоїр. Він одразу кинувся до них. Почав штовхати Романа в груди. Той, не стримавшись, схопив за гвинтівку конвоїра і викрутив її з рук. Коли конвоїр здійняв галас, Роман кинув йому гвинтівку до ніг. За цей випадок йому цілий тиждень не давали їсти. Давали один лише чай без цукру. Лише на сьомий день один душман кинув йому кавалок сирого м'яса.

- На жери, душман невірний! - крикнув той до Романа.

Тремтячи від прохолоди осені, що розпочалася, Роман час від часу зиркав, немов звір, -у бік кавалка м'яса невідомого походження. Воно було у соломі. "Мати б особистий недоторканий запас провіанту, що видавався у дорогу, або хоча б сухі галети", - мрійливо подумав він.

Роман виложив собі з соломи сидіння, обложив нею хвору ногу, відкинувся до прохолодної стіни камери, ніби на дивані, і заплющив очі. Солодкі думки діставали все нові і нові барви. Чого він тільки не передумав за тиждень повної ізоляції. Добре, що надворі було по-літньому тепло і камеру не закривали. Він через грати добре бачив лисисті схили гір, кавалок неба на заході. Туди йому треба йти, аби потрапити до своєї частини. Як же вирватись звідси? Про це він думав вже давно, але ні з ким, навіть з Сашком, не насмілювався про це говорити. "Треба спочатку ногу загоїти, " - стримував він себе. Десь люди зараз веселяться, працюють, вчаться, а він, немов звір у клітці. За що? Хто він? Чому тут? Чому не в рідній Україні?.. Раз по раз занурювався у пекучі думки, що змінювали одна одну. Голод його тепер не мучив, як в перші дні. Яюби це м'ясо кинули йому на третій день, він би, напевно, вже прикінчив його! Голоду вже не відчувалося, та все ж смоктало під грудьми. Роман усвідомлював, до чого це приведе. Тож потрібно їсти, аби підтримувати організм. Інакше в одну прекрасну мить не відкриє очей. Вже під вечір Роман подумав: "А чому б мені не спробувати сирого м'яса... Адже ж ще вдома неодноразово чув про його цілющі якості. Чимало людей у світі споживають сире м'ясо і живуть. А скільки разів бачив вдома, як мати, зготувавши м'ясний фарш на хлібець чи котлети, пробувала сире м'ясо. І мені неодноразово пропонувала:

- Спробуй на смак, синку, може хлібець ліпший вдасться… - А я лише махав головою і виходив з хати, а мати вдогонку добавляла:

- А скажи мені, чому такий грубий і з червоною пикою м'ясоруб Іван? Га?

І сама собі відповідала:

- Тому, що він сире м'ясо їсть і свіжу кров п'є!

Все це виглядало досить правдоподібно. А що, може мені скуштувати? І організм свій підтримаю, і рана краще буде гоїтися' міркував він.

Роман підсунувся до м'яса і взяв його в руки. Воно, ніби "живе", випадало з руки. Невпевнено він підніс його до рота. Від м'яса війнуло легким запашком. Почало псуватися. "Ні, краще я його сховаю в солому, а з настанням темноти викину в урвище. Нехай душмани радіють. Можливо, підкинуть свіжішого і тоді вже спробую".

Вже вечоріло. Раптом Роман побачив нового душмана-конвоїра з гвинтівкою, що охороняв камери. Він зрадів цьому. "Можливо, хоч цей дасть бодай закурити". Роман підійшов до ґрат і почав на мигах йому показувати, що він хоче. Молодий душман озирнувся довкола і, побачивши що поблизу немає нікого, запалив сигарету і, зробивши декілька затяжок, непомітно передав недопалок Роману. Той жадібно затягнувся, хоча й не курив. Одразу в очах Романа потемніло, а все довкола ніби попливло. Йому зробилося добре. "Ось так, напевно, наркомани;ралдіють", - подумав він. По закінченні сигарети запорпався в солому й швидко заснув.

Прокидався рано і одразу занурювався в думки, які насідали все сильніше. Печера для нього була тюрмою, сповнена страждань. Десь зовсім недалеко за її стінами вирувало життя. Тривожне життя його частини. Можливо, гинули його товариші від душманських куль, а він сидить, немов ведмідь у бар лозі. Чи шукають за ним? А можливо, вже й панахиду справили? Вже більше місяця минуло з часу його полонення. Часу його страждань. Він минав повільно, як і гоїлась рана на нозі. Ночі ставали все темнішими і холоднішими. Роман щоденно просив Всевишнього, аби захистив його від усіляких хвороб. І він почув його слова.

Наступного дня перед обідом біля його камери знову з'явився той же душман, що кидав йому м'ясо. Побачивши, що м'ясо зникло, він посміхнувся і одразу кудись зник. "Спрацювало"... - подумав Роман.

Через хвилин десять душман з'явився біля камери з червоним кавалком м'яса. Очі його блистіли від задоволення - зараз він побачить, як "шураві" буде наминати сире м'ясо. Він навіть покликав своїх товаришів. Підійшов і конвоїр.

- На жери, душман нещасний! - сказав він і кинув кавалок м'яса немов звірові в клітку.

З неабияким задоволенням стежила ця компанія за діями Романа, який відчув якусь відразу до всього. Злість охопила несамовита. Він вмирає, а душмани хочуть глузувати над ним. Мав би він зброю - одним у махом із задоволенням уложив би їх. Після того, як душмани з останніми словами залишили Романа, він почав приглядатися до м'яса. Коли все довкола заспокоїлося, він швидко очистив його від соломи і зі злості відкусив шматок. Якимось несоленим, неживим видалося воно на смак, але без запаху. Мариновані гриби без спецій нагадувало воно. Таке ж слизьке, але значно твердіше. "Якби розповісти комусь - не повірили б нізащо. Ось до чого довели мене душмани"... Потроху все м'ясо пішло. Вночі йому стало погано. Розболівся живіт. Потягнуло на рвоту. Ледве дотягнув до ранку.

Лише на десятий день йому принесли їжу. Роман радів цьому. Блокада припинилася. Він, немов воскреслий із мертвих, встав на ноги і перехрестився. Серце тьохкало радістю. Змилостивилися над ним душмани, напевно, не без Божої допомоги. Судилося йому жити на цій землі. Невимовна радість і жаль охопили його одночасно. Але десь в глибині душі Роман відчував, що йому чогось все ж не вистачає. Може, материнської ласки, втіхи, тепла…

Їв він поволі, знаючи, чим поспішність може обернутися для нього. З дня на день почувався все краще. А згодом душмани знову роботу.

Кожного дня Романа супроводжувало відчуття відірваності від усього світу, від рідної домівки. Це породжувало щоденні думки про утечу.