Хата Романюків стояла скраю міста, біля самої залізниці. Тож тут часто чулися перестуки вагонних коліс
| Вид материала | Документы |
- Звіт про результати діяльності Нахімовської районної державної адміністрації за 6 місяців, 548.98kb.
- Реферат на тему: Ставлення до праці І проблеми мотивації трудової діяльності, 166.3kb.
- Навколишнє середовище в життєзабезпеченості людей, 35.79kb.
- Зауваження до Генерального плану розвитку міста Києва та його приміської зони на період, 117.22kb.
- Професійна програма підвищення кваліфікації головних механіків та технологів вчд, інженерів, 84.2kb.
- Інформаційне забезпечення навчального процесу, 364.91kb.
- Товариство з обмеженою, 628.75kb.
- 8 Види транспорту та його особливості в єдиній системі міста Загальні положення, 2182.85kb.
- Горлівська міська рада, 16.72kb.
- Сказка о суде любви, 37.95kb.
* * *
Вечоріло, коли біля хати Романюків зупинився військовий "бобік". Двоє військових, вийшовши з нього, одразу попрямували до хати. Батько був на зміні.
- Це ваш син? - запитав один з військових, показавши фото Романа.
- Так... - ледве вимовила мати, а на очі одразу посунули сльози.
- Вибачте, матусю, але вийшла невеличка помилка. Ваш син живий та здоровий!..
- Де ж він був?
- У полоні.
- А ми по військкоматах випрошували, аби хоч його останки нам повернули. Скільки наїздилися до області з батьком. Майже півроку не маємо від нього вісток. Синочку, мій бідолашний!..
Мати важко схлипувала раз за разом, витираючи подолом фартуха сльози.
- Ви ж скажіть йому там, аби пошвидше написав нам і остаточно розвіяв тотубіду. Ми вже не маємо сили.
- Добре, матусю. Обов'язково передамо, - заспокоювали її військові, неначе вони з Афганістану приїхали.
* * *
Роман лежав на білому ліжку, здавалося, що вперше в житті. Якою чистою видавалася постіль після душманського каземату. Він вже й боявся поворухнутися. Нарешті відчув себе людиною. Страшно було й згадати, як у печері щоночі згортався клубком у соломі, неначе пацюк, аби зігрітися. А холод і голод все більше надокучували. Він провів рукою по обличчю. Йому здавалося, що на ньому вже з'явилися зморшки. А йому тільки двадцять.
- Ти дійсно, Романюк, у сорочці народився, - сказав йому одного разу лікар Чибірєв.
- Я вже це чув, - спокійно відповів Роман.
- Це не комплімент тобі, це правда. В таких умовах і цілою залишилася твоя нога. Міг позбутися її.
Роман глянув в очі лікарю.
- Так, так. Я не помиляюся. Якби ти її застудив, гангрена кинулася б неминуче.
«Недарма я просив Всевишнього про допомогу, і він мені допоміг. Ось що то значить всім серцем вірити в Бога. Я йому віру, а він мені — захист", - робив висновок Роман. Він застогнав від болю, коли лікар відривав бинт. "І чому так грубо це він робить, неначе не з людиною, а з худобиною має справу, - гірко подумав Роман. - А слова у нього жалісливі. Воістину слова масні, а пироги пісні", - згадав він приказку.
Вже вкотре лікар чистив рану, а нога озивалась полум'ям. На обличчі Романа проглядалися мученицькі жести. Але терпів. Він добре навчився цьому.
Не дивлячись на все це, Чибірєв жалів Романа. Після закінчення процедури, він зиркнув на нього з-під волохатих "брежнєвських" брів і сказав:
- Я пропоную тобі інше місце. В палаті номер три виписується хворий, ось на його місце я переведу тебе.
- А мені й тут непогано, - відказав на те Роман.
- Там тобі краще буде. Там тепліше і хворі є. Тож буде з ким бодай побалакати.
- Можуть подумати, що я якась номенклатура.
- Хто?
- Медсестра та й хворі.
- Повір мені, Романе, це потрібно для швидкого одужання твоєї ноги. А ці словечка відкинь.
- Я згоден, лікарю.
Роман любив постояти біля вікна палати. Сніжинки, що інколи пролітали за вікном, ніби зменшували біль, забираючи його з собою. Його тішило, що все так сталося вдало з ним. Скоро Новий рік. Чи принесе він йому радість? Навесні ж у нього «гембель»... Чудом він вибрався з трясовини на рятівний берег. Вже вкотре ставив ці запитання собі. Від одних лише згадок робилося млосно, а голова, чаділа від диму. А ось і сестричка, як її ласкаво всі тут називають. У неї білий халат, білий ковпак. Від цього неначе стає довкола біліше.
- Випий, голубчику, ліки і стане легше, - пропонує вона Роману. Його всі тут жаліють, а Рая чи не найбільше.
- Можетдосить вже тих пігулок? - борсається він. - Ти б краще мені поїсти принесла.
-1 ще чого захотів?
- А він, Рая, цілу ніч кричав. Все кликав когось в атаку, - озвався сусід.
- Добре, що не лаявся.
Коли наступного дня розмотувала бинти Рая, Роман зауважив, як це вона робить делікатно. Не те, що цей костоправ Чибірєв, - подумав одразу він.— «Ця людина сприймає мій біль, як свій.»
Нога виглядала вже краще, рана швидко затягувалася.
- Тиждень-другий і ти зможеш танцювати, - заспокоювала Рая.
- А що таке гангрена? - запитав Роман, згадавши недавню розмову з лікарем.
- Ой, - одразу зойкнула Рая, вчувши те слово. - Це така зараза, що людину мертвяю хваткою бере. Кавалок руки відрізають, а вона далі гниє.! І так далі… до самої смерті!
Від почутого Роман аж скривився і одразу глянув на свою ногу. А згодом почав вставати з ліжка.
- Лежи, лежи. Вигрівай свою ногу, - дбайливо сказала Рая і вкрила його ковдрою.
Роман зазирнув у вікно. Сіре низьке небо пускало вже на землю дощ. З даху капало. Від цього здавалося, що и день заплаканий.
Коли все йшло до виписки Романа з санчастини, несподівано в їх палаті з'явився капітан особливого відділу бригади Брезгунов.
- Ти, напевно, здогадуєшся для чого я тут? - запитав він після того, як відрекомендувався.
- Ні, - здивувався Роман.
- На тебе заведена справа по факту загибелі двох офіцерів Бистрова та Лободи...
- А що я такого зробив? - обурився одразу Роман. - Старший лейтенант Бистров загинув одразу на місці після наїзду на міну, а з лейтенантом Лободою ми потрапили в душманський полон після того, як нашу колону було розбито. На душманській базі наші шляхи розійшлися - його забрали кудись душмани і я його більше не бачив.
- А ти знаєш про обов'язок захищати командира в бою?
- Знаю. Але як я його міг захистити, коли сам був поранений.
- Зізнайся чесно, Романюк, ти діяв не кращим чином.
- Я все робив, як треба було.
- Це тобі так здається. Говори правду. Ти винен в загибелі двох офіцерів! Роман мало не закипів від почутого. Хотів вже йому наговорити цілу купу "арештантів". Та трохи заспокоївшись, подумав: "Мене беруть «на пушку». Загинуло двоє офіцерів, от вони й хочуть знайти "лисого". А дзузьки!" Роман ще раз повторив свою історію.
- Ти не брешеш? - запитав зло капітан.
- Ні, це Божа правда.
- Ми все перевіримо.
"І як це вони можуть все перевірити, коли жодного свідка нема в живих, - дивувався Роман. - Хочуть зробити з мене винного і віддати на лаву підсудних. Ні, це психічна, обробка, -. Не вийде! Я стільки натерпівся, а вони...". Роману враз стало на душі так жалісливо, що з очей пішли сльози. Він знав, що капітан згодом знову навідається до нього, тож тепер його мозок працював над тим, як краще йому відповісти, аби він відчепився."і Після всього, що я пережив, на мене заводять справу! Ні, вона шита білими нитками. Вони перегинають палицю. " Хіба він винен, що все так тр сталося? Це ж випадковість! Звичайно, він шкодує, що загинули його товариші і командир. Та хіба це доведеш твердоголовому капітану? Він на лаві підсудних!.. За що? Що йому інкримінують? Та такої ж статті нема. Це ж безглуздя якесь! Він залишив напризволяще командира? Та він за Бистрова готовий був на все!
Від цих роздумів Романа аж засіпало. Він від болю закусив губу.
- Чи визнаєш себе винним, сержант Романюк? — запитав капітан Брезгунов, що вдруге з'явився біля Романа. "Послати б його по старій трасі!" - подумав він.
На цей раз капітан приніс з собою портативний магнітофон і з початком бесіди все записував. Не втримався Роман, схопився з ліжка.
- Я протестую! Ви не маєте права звинувачувати мене в чомусь! Я все робив згідно статуту! І нічого мені накидати чужі помилки!.. І, взагалі, я вимагаю присутності адвоката!
Останні слова дещо подіяли на Брезгунова і він, вже лагідніше, запитав:
- Ти, Романюк, говориш про чужі помилки. Чиї це помилки?
- Нашого уряду! - випалив зі злості Роман.
Брезгунов одразу осікся, а Роман зі страху від сказаного раптом згадав про таблетки і кинув декілька в рот й запив водою з графина, що стояв на столі. Від усіляких думок в голові гуло. "І що це лізе в голову мені всіляка чортівня? Але здаватися не потрібно..." Він поволі заспокоювався. Капітан виключив магнітофон, видно порахувавши, що розмова, чи то допит, закінчена. Це ще більше налякало Романа. Скоро він може опинитися за масивними залізними дверима? Залишив командира... Нічого не зробив для спасіння лейтенанта Лободи... Здався на милість душманам, за що й випустили його. А можливо, Романюк – душманський агент?! Все в цій історії дивне. Адже з колони він залишився фактично живим лише сам. У щасливий кінець історії з Лободою ніхто не надіявся. Він, звичайно, не міг визнати себе винним. Він же нікого не грабував, не насилував. Та й винним можна бути лише тоді, коли є потерпілі, свідки. А це все дійство виглядало абсурдним. Мало спазми не брали Романа за горло при аналізі всього, що з ним відбувається. Як же може він визнати себе винним після всього? І чому допити роблять в санчастині? Чому так поспішають? І розмови Брезгунов вів чисто конфіденційно - сам на сам з Романом. Дивно, що ніяких протоколів чи записів капітан не вів. Тож Роман нічого не підписував. "Не інакше, як беруть мене на "пушку". Перевіряють. Це їхня робота, а можливо, й обов'язок", - зробив підсумок він.
Через декілька днів Романа виписали з санчастини і він, повен непевності, повернувся в роту. Декілька днів його не рухали, не надокучали вже з спецвідділу бригади. Роман поступово зовсім забув про допити. Приводив себе в порядок, входив в курс справ роти і свого відділення, пришив нові лички, почистив особову бірку і прилаштував її до нової форми, що видали йому. Часто згадував домівку. "Що там зараз чиниться?..
Одержавши підтвердження від сина, що він дійсно живий, мати чи не щодня причитала:
- Дякую тобі-, Господе, що ти спас мого сина! - хлипала вона. Інколи пускав сльозу навіть батько.
На третій день частину вишикували на плацу. Винесли знамено частини. За традицією оркестр заграв марш. Командир бригади підполковник Василевський оголосив наказ міністра оборони про нагородження Романа Романюка орденом Червоної Зірки!
"Нарешті справедливість восторжествувала", - радів Роман, а на очах з'явилися сльози.
Декілька днів в частині усюди було чути його прізвище. Але це швидко пройшло, і знову почалися солдатські будні Афганістану. А скільки розпитувань посипалося на нього! На скільки запитань довелося відповідати йомуі Найбільше вразило хлопців роти те, що Романа називали у полоні душманом. Це прізвисько так згодом пристало міцно до нього, що й ніхто в роті його не називав по прізвищу чи імені, а усюди лунало тільки "душман". Роман не ображався на те, бо знав, що велика доля правди у ньому є. Більшість хлопців теж це розуміли, а Валерій Воскобойніков з Ростова прямо сказав:
- Всі ми тут, в Афганістані, душмани. І афганці, і ми, коли вбиваємо один одного.
- Можна було б погодитися з цим, але ми і вони - це зовсім інші душмани, - заперечив Ігор Большак з Києва.
- То ж чому? - обурився Валерій.
- Ми ж тут виглядаємо непроханими гостями, а афганці захищають свою землю. Це щось подібне до ситуації Вітчизняної війни. Фашисти напали на нашу державу - вони й були отими бандитами-душманами. Хіба ж можна було назвати такими наших батьків і дідів?
- В такому разі афганці не душмани? - здивувався Валерій.
- Виходить, що так.
Роман тепер не встрявав у ці сутички, бо був ще під впливом допитів в санчастині бригади та й нагорода за бойові заслуги дечому зобов'язувала. Хоча він повністю був на боці Ігоря. Чи не кожної вільної хвилини йому надокучали запитаннями хлопці. Вони оточували Романа, зачувши, що мова йшла про його полон.
- Невже це все правда? - дивувався дехто.
- І ви ще сумніваєтесь, хлопці? - говорив, зітхаючи, Роман. - Це гірка правда. Не дай, Боже, аби ви її скуштували.
Всі дивувалися, як то могло статися, що він єдиний в колоні уцілів в цій несамовитій борні. А Роман тим часом все частіше згадував Бистрова. Яка то була прекрасна людина! "Краще б, можливо, я загинув, ніж він, - думав іноді Роман. - У нього ж сім'я. І зробити він міг би значно більше, ніж я..." Від цього на душі у нього ставало гірко.
- Будеш знову сідати на машину? — запитав його якось командир роти. -Чи будеш з «берега» керувати своєю флотилією?
- Скучним буде моє життя, особливо після полону, без машини. Тож хочу поскоріше за кермо, - щиро зізнався Роман.
- Хочеш надалі бути таким собі «граючим тренером»?
- Саме так.
- А до Хоста не хочеш з'їздити?
- Ні. Хочу спокійно до демобілізації дослужити.
- Ти навесні додому маєш повертатися?
- Авжеж.
- Я розумію тебе. Ти вже досхочу навоювався, пізнав навіть душманський полон. Тож командування роти не буде тебе смикати. Дослужуватимеш в частині.
Роман погодився. Йому було приємно бачити розуміння його ситуації. Ось воно земляцьке піклування. Нехай тепер загартовуються в боях молоді. Він вже відвоював. Ні, він, якщо буде вимагати ситуація, звичайно, не буде відмовлятися від дальніх рейсів. А поки що потрібно підремонтувати свої нерви, підготуватися до «дембелю» та й молодь на зміну підготувати. Треба поступатися молодим. Він так натерпівся. Як ніхто в частині. Їсти сире м'ясо!.. Згадавши ці миті, Роман аж трусився. "І як я все це витримав, - дивувався він. — Я цього ніколи не забуду. А після, «дембеля» обов'язково знайду таку людину, яка б змогла все це описати напам'ять прийдешнім поколінням. Це були найстрашніші дні у моєму житті. А що робилося з батьками? Вони ж були впевнені, що я вбитий. Скільки страждань вони натерпілися через мене. Можливо, по прибутті додому краще мовчати про все, а то як дізнаються дівчата, що я їв сире м'ясо невідомого походження, будуть цуратися мене. Скажуть, це звір якийсь! Страшно їхати додому. А може, після демобілізації податися на якусь будову в Сибір? Там завжди потрібні робочі руки?..» Але ж вдома на нього чекають не дочекаються мати, батько, сестра. Ні, він повинен їхати тільки додому.
"Чому я так поспішаю? - стримував згодом себе Роман. - Ще три місяці до «дембеля» а з врахуванням постійного переслужування, можливо, й більше.» Тепер його нерви, фізичні та духовні сили, його воля і розум були підпорядковані одному - як в нормальному стані повернутися додому. Стільки у нього вражень від служби. Який унікальний випадок стався з ним в Афганістані! Це слізна пам'ять про Афганістан, яку не залишиш поза собою. Вона завжди буде з ним. І він ділитиметься нею з усіма аби нікому не довелося пізнати чогось подібного. А випадок з Сергієм Лаврентьєвим? Треба, щоб про це знав увесь світ!.. Спочатку він думав, що Афганістан, то захоплююча подорож, а все мало не закінчилося трагічно. Роман все думав, все пригадував і кожного разу здригався при цьому.
Земля і повітря вже пахли весною. Другий Навруз він зустрічатиме тут. Зима все впиралася. Перед самим святом почав навіть пролітати сніжок. Роман, ідучи з автопарку, лапав у повітрі пухнасті сніжинки, що, не долітаючи до землі, розтавали. Згодом він почав підставляти рота під сніжинки, що все спадали й спадали вниз. Вони швидко танули на язиці і їх волога не встигала навіть досягти горла.
«Який смачний сніг! І пахне свіжістю!»
Він знову їздив на водовозці. З чого починав службу в Афганістані, тим і закінчував. Машина хоч і не була старою, та від слідів куль і осколків, а також недбалого обслуговування, виглядала розвалюхою. Прийшлося Роману, перш ніж сісти за кермо, добре впріти біля неї. Він все помив, витер… А всілякі вирізки з журналів позривав. Машина одразу одержала інший, більш привабливий вигляд. В рейси далекі не їздив, та й сам не дуже хотів. Хотілося пошвидше додому; аби порадувати матір, батька. Побачити свою сестричку, яка, вийшовши заміж за однокурсника, рідко приїжджала додому. Змінився й сам Роман. Був тепер завжди задуманим. І служба неначе його вже й не цікавила. «І навіщо цих, «дебелів» тримають у війську? Відпустили б краще додому. Всі від цього виграли б: і держава, і вони, і батьки... А вони морочать голову командирам, знущаються над новачками, очікуючи демобілізації. Вони ж більше приносять шкоди, ніж користі", - розмірковував Роман мало не щодня.
Зайшов він якось, аби підкріпитися в харчоблок.
- Товаришу сержант, ви що тут робите? - звернувся до нього черговий по частині молодий лейтенант, що недавно прибув.
- А вам яке діло?!- відрубав на те Роман.
- Як ваше прізвище?! - підвищив голос лейтенант.
- Моє? - перепитав недбало Роман.
- А кого ж іще?
- Душман!..
- Товаришу сержант, як ви відповідаєте? Що за жарти? – розсердився лейтенант. — Кругом марш! Повторіть статут і завтра ж доповісте!
- Єсть! — вигукнув Роман і швидко пішов до виходу. Позаду чувся сміх наряду по кухні, а розгублений лейтенант не знав, що робити. Було видно, що він пробує брати за горло. Так в армії всі чинять.
Як і усім, Роману теж довелося переслужити. Замість кінця травня його демобілізували в липні. Вдома знову побоювалися, чи не сталося з ним ще чогось.
Яка то хвилююча мить прощання з частиною, з хлопцями, з якими щоденно ділився останнім, з Афганістаном. Урочисто вишикувана частина на плацу, звучить оркестр . Кожен «гембель» підходив до прапора і, вклякаючи, цілував його.
Кожному демобілізованому видали похвальні грамоти, де золотими буквами було викарбовано: "Дорогий друже! Командування групи військ в Афганістані вітають тебе з закінченням служби в складі обмеженого контингенту радянських військ. Пам'ятай своїх бойових друзів - павших та живих. Пам'ятай безсонні ночі і жаркі дні на афганській землі. Бажаємо успіхів в праці на благо нашої Вітчизни!"
Скільки полягло на тій землі тільки з їх частини, Роман не знав. Але їх було багато. З багатьма він разом прийшов в Афганістан, разом воювали, разом їли з одного котелка?а іноді й спали під одним бушлатом.
Нарешті, пройшовши митний контроль, Роман з великою групою демобілізованих бетонними квадратиками пішли вбік величного Іл-76, що вже прокручував двигуни. Піднялися по трапу в його "черево". Літаком трохи погойдувало. Роман одразу занурився в його тремтіння. Нарешті зачинили двері. А перед ним, неначе на стрічці кіно, минали одна за одною незабутні миті афганської служби. Згодом літаком, затрясло сильніше і він, «пробігши» по бетонці, злетів у небо.
- Прощавай, непривітний Афганістане!
Вже у повітрі паралельним курсом летів у протилежний бік сріблястий лайнер.
- Новобранців везуть, - сказав хтось.
- Можливо, й даремно. Скоро всі з Афганістану відбудуть додому, -сказав на те майор Вахрушев, що летів з ними.
Всім видалися дивними ці слова. Вони ж так звиклися з Афганістаном. І декому здавалося, що то й не Афганістан, а одна з середньоазіатських республік. Посміхаючись, всі у літаку дивилися в обличчя один одному. Вони мали засмаглі на південному сонці обличчя, які випромінювали нестримну радість. Ніщо тепер не буде щоденно тиснути на них, неначе прес. Вони мало не мліли від щастя. А дехто зі знанням справи показував і показував в ілюмінатор.
- Це, Гіндукуш!.. Великі непривітні гори!..
- А он нарешті й наш кордон!
- З чого ти взяв?
- По оцій сріблястій змійці, що звивається по кордону. Це Аму-Дар'я, одна з найбільших рік Середньої Азії.
- Яка краса!
- Ми вдома!..
Нарешті вони знову на рідній землі! Яка то приємна мить! Все довкола таке, до болю, близьке і рідне. Пізно ввечері їх зустріла Москва. А наступного дня потягом Роман відбув додому.
"Здається, недавно проводжали мене до війська, а вже більше двох років минуло, - думав Роман, коли потяг під'їжджав до Калуша. - Ох і завдав я клопоту батькам".
Коли потяг почав спускатися в долину ріки Лімниця, продираючись поміж лісові хащі, здаля виплив південний район міста. Там десь і його хата. Його ніхто, напевно, не жде сьогодні. З Москви він не давав телеграми. А чого зайвий раз тривожити батьків. Вони й так натерпілися з-за нього і цікавіше так буде, вирішив він.
Як побачила мати Романа, руками сплеснула:
- Боженьку ти мій! Тебе не впізнати. Змінився, схуд, постарівся!..
Вони кинулися один до одного.
- Синочку мій! Бідолашний ти мій! Слава Богу, живий! - сказала мати вже у сльозах і припала до синового плеча.
- Не плачте, мамо, не треба, - заспокоював її Роман.
- А мені гірко й боляче тебе бачити. Набідувався ти там?
- Головне, що я живий повернувся додому.
- А скільки там загинуло?! І ти на волосинці від смерті був.
- Був та загув, - пожартував Роман. - Не плачте, мамо, а то ще сусіди позбігаються.
- А я того й хочу, аби всі побачили, що ти з фронту прибув.
Згодом з міста повернувся батько. Побачивши Романа у військовому костюмі, він вигукнув:
- Я тебе, Романе, не впізнав! Тобі личить військовий костюм. У ньому ти неначе офіцер.
- Не впізнав, бо схуд, - втрутилася мати. - Його після того клятого Афганістану з півроку потрібно відгодовувати. Я щонеділі тобі, сину, буду різати курку!
Роман вже не слухав розмови батьків, а скинув військову форму і одягнув з шафи цивільну. А мати, пораючись на кухні, все причитала. Він присів на табуретку, все ще не вірячи до кінця, що удома.
Батько неприязно зустрів сина у цивільному.
- І чого ти, синку, так поспішаєш розстатися з військовою формою. Щонайменше тиждень ти повинен у ній ходити, аби всі тебе побачили.
- О, ви, тату, не знаєте, як це все мені вже осточортіло. Хочеться чимшвидше зануритися в інше життя.
- Не поспішай поперед батька в пекло. Тобі треба добре відпочити після тої бойні. Ти на це заслужив.
- Бойні, бойні... Звідки ви все знаєте?
- О сину, скільки у нас тут про той Афганістан розмов було. В магазині, на роботі, в автобусі, все тільки про ту війну. А ще радіо допомагало і телевізор.