Хата Романюків стояла скраю міста, біля самої залізниці. Тож тут часто чулися перестуки вагонних коліс

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• Звіт про результати діяльності Нахімовської районної державної адміністрації за 6 місяців, 548.98kb.
• Реферат на тему: Ставлення до праці І проблеми мотивації трудової діяльності, 166.3kb.
• Навколишнє середовище в життєзабезпеченості людей, 35.79kb.
• Зауваження до Генерального плану розвитку міста Києва та його приміської зони на період, 117.22kb.
• Професійна програма підвищення кваліфікації головних механіків та технологів вчд, інженерів, 84.2kb.
• Інформаційне забезпечення навчального процесу, 364.91kb.
• Товариство з обмеженою, 628.75kb.
• 8 Види транспорту та його особливості в єдиній системі міста Загальні положення, 2182.85kb.
• Горлівська міська рада, 16.72kb.
• Сказка о суде любви, 37.95kb.

• В кузов машини, кроком руш!
  

З кабіни автомобіля визирнув солдат, спершись на опущене віконце. Він уважно стежив за кожним рухом прибулих. Згадуючи, напевно, свої перші кроки при війську, він увесь час посміхався. Надто вже незграбними видавалися йому новобранці.

Коли всі всілися на кузові автомобіля, підійшли Бородін з Нємчіновим.

- Ви самі справитеся? - запитав "старлей''

- Нехай привчаються до самостійності з першого дня. Тут неньки нема, - підтримав його прапорщик.

- Тоді ти будеш старшим на кузові, - Бородін показав на крайнього солдата, що сидів на лавці.

Він був найменшим серед них, тому це викликало глузливий сміх.

- Облиште сміх! В армії керують голови, а не зріст, - здогадавшись про все, сказав Бородін.

Вони перетнули чи не всю Москву, поки опинилися на її північній околиці, там, де розташувалася частина. Більшість з новобранців уважно розглядала краєвиди Москви, її вулиці, будинки, парки, сквери і, звичайно, людей, які у вранішній час поспішали на роботу.

- Як кому, а мені цей прапорщик не дуже сподобався, - сказав в роздумах один із хлопців.

- Чому? - поцікавився Роман, що сидів поруч.

- В нього дуже сердиті і хитрі очі!

- О, то ти справжній психолог! Таке побачити з першого разу, а втім поживемо побачимо.

В частині їх вже очікували. Коли машина під'їхала до воріт, вони вже були відчинені і швидко виїхали на територію частини. Одразу за КПП машина зупинилася і прапорщик Нємчінов побіг туди відмічати якийсь папірець.

- Привезли рабсилу? — запитав його єфрейтор з червоною пов’язкою на руці.

- Що ти сказав? Ану повтори ще раз і я тобі вліплю поза вуха!- звернувся до єфрейтора Нємчінов.

- Більше не буду, товариш прапорщик, - прохав вже єфрейтор. ■

- Дивись мені. Щоб я більше ніяких паскудств від тебе не чув! Єфрейтор Кузнєцов, ти мене зрозумів?

- Так точно! – вигукнув той виструнчившись.

Почуте ще більше вразило прибулих. Всі зрозуміли, що прапорщик твердий горішок.

Коли він повернувся, недбало кинув новобранцям:

- Приготуватися до вигрузки. І, взагалі, чому так сумно? Час вже й щось заспівати!

Він сів, і машина поїхала далі. Хлопці оторопіло переглядалися. З якої це рації вони мають горло дерти? До цього часу вони добре знали в яких випадках це робиться. І неодноразово це робили. А тут кожен побоювався, бо заспіваєш не так або не ту пісню і хтозна-чим це може обернутися. Та й хто має заспівувати? Чи є серед них такі, що мають вокальні здібності?

Коли машина повернула до останньої казарми, всі зрозуміли, тут вони житимуть. Машина зупинилася напроти дверей.

- В шеренгу шикуйся! - дав команду Нємчінов.

Хлопці вже побоювалися його і швидко, немов при пожежі, почали зіскакувати з машини.

Прапорщик окинув недбало стрій ніщивним поглядом і, набравши повні груди повітря, почав вичитувати їм:

- Що це за стрій? У мене жінки краще шикувалися, а ви ж все-таки мужчини!

- А нам казали... - почав було один новобранець. Та на цьому слові зупинився. На нього одразу накинувся Нємчінов.

- Припинити розмови в строю! Запам'ятайте, віднині ви вже солдати Радянської Армії, а в армії все робиться лише за командою. Тож, поскільки ви з дороги, слухайте уважно мою команду: даю вам десять хвилин на перекур і туалет. Розійдись!

Хлопці порозтікалися хто куди. Одні забігли в казарму і почали питати, де тут туалет, та почули злу відповідь днювального:

- Вам що, мало паркана?!

Всі подалися туди, де вже була більшість новобранців. Роблячи свою справу, вони частенько зазирали на годинник. За десять хвилин всі були на місці. Однак прапорщика не було видно. Згодом він заявився з-за рогу казарми і, сміючись, зауважив: .

- Паркан ще не поплив?' Цього я найбільше боявся.

Лише тепер, коли машина від’їхала, на стіні казарми біля входу всі побачили напис на металевій табличці: "Карантин в!ч 5579". Дехто не знав, що означає цей запис, тому він справляв на них магічне враження. Помітивши це, Нємчінов вирішив все розтлумачити:

- Знаю, що це слово для вас невідоме. Хоча, думаю, не для всіх. Дехто чув про нього від знайомих, що вже відслужили. Це, можна сказати, своєрідна перепустка до дійсної служби. Тут у вас пройде, так званий, адаптаційний період.

- Скільки він триватиме?

- Можливо, тиждень, можливо, два. Але в цих межах. Все залежатиме від вашої підготовленості.

Поки прапорщик давав перші консультації, на ґанку казарми заявився старий вусатий капітан. Його лице все було в зморшках, а біля перенісся з веснянками. Вони не псували виразу обличчя, а навпаки робили його більш привабливим у поєднанні з рудими вусами і золотавою хвилястою шевелюрою.

- Рівняйсь! Струнко! - скомандував, побачивши його прапорщик, - Товариш капітан, поповнення з нового набору прибуло для проходження карантину! Прапорщик Нємчінов!

• Вільно! - відповів капітан, різко віднявши руку від картуза. Він, ніби людей з іншої планети, ретельно оглянув прибулих.
  

Закінчивши оглядини, капітан вийшов перед строєм і, круто розвернувшись, сказав:

- Я, капітан Нікулін, призначений командуванням частини керівником вашого карантину. Думаю, що прапорщик вже дав вам деякі ази щодо вимог вашої подальшої служби. Але про одне хочу наголосити ще раз. Без мого дозволу у або дозволу мого заступника, прапорщика Нємчінова і ще двох сержантів, з якими познайомитесь згодом, ви не маєте права покидати розташування частини. При затриманні одразу одержуєте дисбат!

- Що це таке? - не витримавши, запитав один із прибулих.

- Це тюрма, тільки військова, а значить ще суворіша.

Хлопці в шерензі, напевно, забувши, що означає команда "Вільно!", продовжували стояти по команді "Струнко!", напружено вислуховуючи ! кожне слово капітана, який хриплуватим голосом продовжував:

- На слідуючий раз ми вже будемо зустрічатись по-військовому. Я говоритиму вам : "Здрастуйте, товариші!", а ви мені повинні дружно відповідати: Здравія желаєм, товарищ капітан! Ясно:

- Звичайно, - почулися голоси зі строю.

- Так ви повинні вітатися з усіма офіцерами і прапорщиками. А зараз трохи історії. Перед вами, як ви вже помітили, приміщення, де ви проходитимете карантинну службу. Це не просто казарма, як і ряд інших, значно більших, що стоять поруч. Це сама історія нашої ордена Кутузова і Великої Вітчизняної війни мотострілецької дивізії. Тож, самі розумієте, ви своєю службою не повинні зронити її честі і слави. - Капітан зробив коротку паузу, ніби пригадуючи, що ще важливе він має сказати і продовжив: - 3 цієї хвилини ви бійці славної дивізії. Дорожіть честю, яка випала на вашу долю. Вашим другим домом тепер стане ось ця казарма. Для вас розпочинається нове життя за військовим статутом, що жорстко повинен дотримуватися. Чим швидше ви засвоїте статутні вимоги, тим швидше ви досягнете успіхів, тим легшою буде для вас служба. Тож повторюю основну нашу вимогу: "Порядок і ще раз порядок!" Запитання є? - запитав насамкінець капітан.

- Не-а, - відповіли зі строю.

- Зараз прапорщик Нємчінов познайомить вас із розташуванням казарми, а потім всі одержите форму і пройдете санобробку.

- Напра-во! - крикнув прапорщик. - В казарму, кроком руш!

Піднявшись на другий поверх, вони опинилися у великому, неначе спортзал, приміщенні, що по обидва боки було заставлене двоярусними ліжками, між якими, теж в два яруси, стояли тумбочки. Було видно, що вони не першої свіжості. В приміщенні нікого. Лише через вхідні двері з цікавістю заглядав солдат з пов’язкою на руці "Днєвальний". На поясі у нього висів багнет.

Нємчінов зачитав список прибулих і поділив їх на взводи. Показав, де який взвод буде відпочивати.

В казарму зайшло двоє сержантів. Прапорщик негайно покликав їх до себе.

- А це вже згадувані раніше сержанти Скляров і Ярошенко. Вони ваші безпосередні командири. А зараз залиште свої речі біля ліжок і ми підемо в лазню, де ви одержите військовий одяг і здасте на зберігання цивільний. Знаючи, що більше вони свого одягу не побачать, хлопці відривали з нього фірмові ґудзики, знімали значки, відривали на ходу кишені.

Ні прапорщик, ні сержанти, що супроводжували їх до лазні, не звертали на це ніякої уваги. Давали хлопцям волю, бо знали, що на два роки їхнє життя буде підперезане військовим ременем. Жаліли їх. Нехай, мовляв, прощаються з цивільною "робою" і "нап’ялюють" на себе військову, ось тоді вони вже остаточно будуть в їх руках.

В лазні видали всім невеликі, подібні до наволочки з подушок, річмішки, і наказали роздягатися догола. Увесь одяг складали у ці торбини.

- Випорожніть перед цим кишені, аби чогось не забути. Ваша одежа піде на дезінфекцію, - попередив сержант Скляров.

Коли всі були голими, як мовиться, в чому мати народила, і дехто сором'язливо закривав долонями свої грішні місця один від одного, пролунала несподівана команда:

- В одну шеренгу шикуйся!

"А це для чого такі команди тут? - подумав Роман. - Невже без них не можна обійтися в лазні?"

Коли хлопці вишикувалися, сержант Ярошенко крикнув:

- В банне приміщення, кроком руш!

- А мило?

- А тази?.. Почулися запитання.

- Все на місці, - витлумачив сержант Ярошенко.

Зайшовши до приміщення бані, хлопці вже перестали соромитися один одного, а зайнялися пошуками недірявих тазиків та мила. А хтось вже з задоволенням плюскався у воді, інші милили собі голови і тіло, що вже свербіло. Шкребли його пазурами. З неменшою увагою хлопці продовжували розглядати один одного. Щоб потім хизуватися один з одного, а можливо, й заздрити.

Виходили вони з бані через інші двері у приміщення, де сержант зверхстрокової служби видавав їм згідно розміру військовий одяг. За його одержання кожен розписувався у відомості. Поряд продовгасте дзеркало, в якому кожен міг оглянути себе у військовій формі, яку підібрати було дуже важко, поскільки іноді сорок четвертий розмір був більшим за п'ятдесятий і навпаки. Це викликало нарікання і невдоволення одних та глузування інших. Незважаючи на це, сержант терпеливо підбирав форму для кожного. Декому давав рекомендації щодо її укорочення чи то звуження. Добре, що в їхній групі знайшовся один, що умів шити на швейній машині.

- О, тоді проблема вирішується, - зрадів прапорщик Нємчінов, що уважно споглядав збоку за цим дійством.

- Оце чоботиська! - вигукнув хтось з хлопців, що вперше одягнув їх на ноги.

- А які ми незграбні, хлопців цій формі!

- Неначе роботи!

- Ні, інкубаторські курчата: Ми ж не впізнаємо тепер один одного!

- Нічого, звикнете, - заспокоював новобранців Нємчінов. - А після звільнення дехто й не схоче цю робу скидати.

Це викликало сміх серед хлопців, ніби цього домагався досягти своїми словами прапорщик.

- Ви, звичайно, дивуєтесь моїм словам. Але погляньте, як декому пасує військова форма. Вони ж природжені бути військовими. Ось погляньте на цих двох, - прапорщик показав на Романа і ще одного хлопця, що стояв поряд. - Це ж справжні вояки. А коли вони підшиють вороти і попрасують форму... Любо-дорого буде на них споглядати.

Роман здивувався словам Нємчінова, ще раз підійшов до дзеркала, аби все співставити з почутим.

Спочатку він не впізнав себе. Опудало-не-опудало, робот-не-робот. І на людину теж не подібний. Якась незграбна постать в зеленкуватій робі. " І хто її придумав? От би його примусили ходити в ній усе життя!" - подумав Роман, направляючись до виходу. І

- Роба, хлопці, ще куди не йшло, а от ці чоботиська!.. Навіщо вони нам у таку спеку? - глузував хтось надворі.

- Та це не чоботи, а звичайні кайдани на ногах! Цікаво, як це солдати умудряються в них кроси бігати?

Кожен оглядав один одного. Хтось комусь щось підказував.

Коли на порозі з'явився Нємчінов з двома сержантами, вони ледь стримували у собі сміх.

- Облиште ці жіночі балачки! - гримнув, прокашлявшись, Нємчінов. - І ви будете бігати крос; Ще й як! На розряди спортивні здаватимете його! Ніхто не посмів заперечувати.

- То ми залишаємося у Москві? - неочікувано запитав хтось з новоспечених солдатів.

- За твій язик я б тебе відправив служити до білих ведмедів! - відповів на те прапорщик. - Щоб більше подібних запитань я не чув від вас. Ви мене зрозуміли?

- Так... - почулося з юрби, що все ще оглядала себе.

- Ну тоді в колону по чотири, шикуйся! До казарми кроком руш!

Деякий час йшли мовчки. У незвичному одязі, солдати гупали і шерхали чобітьми по асфальту. І здавалося, що їх кроки чуються хтозна-де.

- Рота, заспівуй! - дав команду прапорщик.

Хлопці продовжували йти мовчки і лише пошепки щось обговорювали. Згодом почулася нова команда.

- Рота, стій!

Хлопці зупинилися. Прапорщик Нємчінов і сержанти зайшли наперед строю.

- Ви що не розумієте, що означає ця команда? - запитав прапорщик зі злості.

- Розуміємо... - почулося у відповідь несміливо.

- Тоді в чому затримка?

- Серед нас нема співаків, - пояснив хтось.

- Ну що ж. Це гірше для вас, - попередив прапорщик. - Першим заняттям сьогодні буде вивчення стройової пісні!

Перейшовши площу, що відділяла казарму від автопарку та всіляких побутових будівель, Нємчінов несподівано скомандував:

- Праве плече вперед!

Всі солдати переглянулися. У кожного на невиразному обличчі було одне і те ж запитання: "Чому не ліве плече вперед? Це ж протилежний від казарми бік... Невже дійсно йдемо на плац для вивчення стройової пісні?"

З острахом рота повернула на плац. " От би зараз усім дружно повернути назад. Щоб то було? - розмірковував Роман. - Нічого не зробив би прапорщик з сержантами. Здалися б нам на милість. Але оця безпринципність... То й єдності не буде".

Роман озирнувся назад. Трохи позаду за ротою йшли два сержанти, щось жваво обговорюючи. Плац був великий і, здавалося, підметений. А може, так він виглядав після дощу? Це був останній весняний дощ. Через день починалося літо. Тож прощавай, весно - красна! Скроплена щедрим дощем з громовицею, вона ніби готувалася до передачі естафети літу, благословляючи усе живе довкола. Збуджені комахи вилазили зі своїх хат і шастали по своїх стежках туди-сюди, часто зупиняючись, ніби прислухалися до поклику землі, а, можливо, й до тупоту солдатських чобіт, що прийшли їм заважати.

Посеред плацу, ближче до паркану, стояла висока трибуна. Вона нагадувала трибуну біля мавзолею на Червоній площі у Москві, куди виходили вожді чергового всенародного свята. От тільки була значно меншою. По всьому периметру плацу красувалися кольорові металеві стенди із зображеними на них солдатами. На декількох стендах були написані статті з вартової служби. Тут давалися останні напутні слова солдатам, що заступали в наряд по частині, а солдати, перед знаменом частини, присягалися на вірну службу. Перед трибуною плац помічений товстими білими лініями в квадратики та прямокутники. Згідно них кожна рота, кожен взвод і їх командири займали визначене на плацу місце, так відбувалося "построєніє", а потім прохід урочистим маршем повз трибуну зі старшими командирами частини.

- Стій! - скомандував старшина якраз напроти трибуни. - Направо! Шаркаючи незграбними чоботиськами по асфальту, солдати виконали команду. Прапорщик окинув оком стрій, ніби намагався всіх з сьогоднішнього дня запам'ятати, а згодом, зробивши вимогливий погляд, сказав:

- Бійці, ви знаєте, що без дисципліни нема армії. А дисципліна – це свідомість ваша і починатися вона повинна зі строю. Хороший стрій - хороша армія. А стрій без пісні – це стадо баранів! Ясно?!

Стало тихо-тихо. Було чути, як шелестять листочки на деревах попід парканом.

- Ще раз запитую, ясно? - Нємчінов вже підвищив голос.

- Ясно, - почулося несміливо у відповідь.

- Наліво! З піснею кроком руш! - гаркнув Нємчінов. Рота розгублено дійшла аж до краю плацу.

- Кругом марш! - скомандував прапорщик.—Рота, заспівуй! - вже лагідніше сказав Нємчінов.

Та рота продовжувала йти мовчки, ніби затялася.

• Рота, стій! - знову гримнула команда. - Ви про що думаєте? Про скорий обід? Затямте собі, що сьогодні ваш обід проходитиме через плац. Поки не заспіваємо по-солдатськи, про обід годі і думати! І, взагалі, кожен зараз повинен думати над виконанням моїх команд. Кожен боєць повинен очиститися від зайвих думок. Це ж армія, а не дитячий садок!
  

Деякий час Нємчінов мовчки оглядав солдат, намагаючись призначити заспівувача. Був він високим на зріст, мав повне кругле обличчя і тонкий ніс, що не вписувався в його фізіономію, кущаві брови і широке підборіддя. Йому б трохи високої школи і можна було б доручити командувати дивізією чи полком.

- Рота, з піснею кроком руш! - дав команду він.

Коли рота пройшла без пісні метрів двадцять, прапорщик раптом дав команду:

- Сержант Ярошенко, заспівуй!

Білобрисий, симпатичний, неначе з дівочим обличчям, сержант швидко забіг наперед строю і затягнув:

- Несокрушимая и легендарная!..

- Рота, підспівуй! — скомандував негайно Нємчінов.

Лише тепер рота розшевелилася і все сміливіше тягнула за сержантом.

- О, це ж зовсім інший компот! - сміючись, кинув вже задоволений прапорщик. Рота робила круг за кругом по плацу. Одна пісня змінювала іншу. Здавалося,

цьому не буде кінця, як, якось несподівано, заявився на плацу старший лейтенант Крутов, заступник капітана Нікуліна. Він був маленький і щупленький на зріст. Можливо, це й було основною причиною його неврівноваженого характеру. Він виправдовував своє прізвище повністю. Тому, іноді підкреслюючи це, дехто навмисно називав його не Крутов, а Крутой.

- Чув, у вас тут виникли труднощі зі строєвою підготовкою, - озвався він до Нємчінова.

- Та я б не сказав, - ніби виправдовуючись, озвався Нємчінов.

- Дозвольте я з новобранцями позаймаюся, - запропонував Крутов.

- З задоволенням, - зрадів прапорщик. - Мені до того ж потрібно в казарму зайти.

Нємчінов, сказавши це, деякий час ніби розмірковував над чимось, а потім випалив: "Стій!"

Крутов походжав перед строєм, ніби когут біля курок. Голос він напружував, неначе співак на сцені, а солдати уважно слухали. Очі у нього завжди блищали, ніби заплакані. А може, то він ще не відійшов від вихідних?

- Увага! - звернувся він до солдатів. - Стройова підготовка не дуже складна наука. Головне тут якомога вище підняти ногу і витягнути в струнку носок. Ось так...

Крутов повернувся в профіль і зробив, чітко виконаних, пару кроків, неначе робот.

Рота була розділена на три взводи. Крутов по черзі займався з кожним.

- На рахунок раз ви повинні підняти якомога вище праву ногу і тримати її у витягнутому положенні доти, поки я не дам команду два, і ви опустите ногу додолу. Ясно! - запитав грізно він.

- Взвод, слухай мою команду! Р-р-р-аз!

Після цього старший лейтенант пообзирав усіх солдат, іноді навіть присідаючи! А згодом витягнув метрову рулетку і почав заміряти, хто найвище тримає ногу! Нога у Романа через хвилину уже тремтіла. Йому ніколи ще в житті не доводилося так довго стояти на одній нозі. Він захитався і ледь стримався, аби не впасти. Хтось поряд опустив додолу ногу і торкнувся землі. На це негайно відреагував Крутов.

- Як ваше прізвище? - запитав він солдата.

- Слободян!.. Рядовий Слободян' - своєчасно поправив себе солдат.

- Рядовий Слободян, три наряди поза чергою!

- Єсть! Три наряди поза чергою!

- Два!..Три!..

Всі опустили праву ногу і підняли ліву. "Слава Богу, - подумав Роман - нехай вже права трохи відпочине".

- Вище ногу! Тягніть носок! - кричав Крутов, і все повторилося знову.

Роман відчув, як все його тіло згодом охопив жар. Краплини поту спадали з чола. їх не можна було витерти і тому схоплював язиком. Сердився сам на себе за те, що так передчасно радів, що залишається у Москві, що йому не загрожують білі ведмеді. І ось ця радість вилізає боком. Розумів, що наказ начальства для нього закон. Але те, що творив з ними Крутов, виглядало звичайнісіньким безчинством, справжнім свавіллям. І найдивніше, що багато солдатів стало його слухняним знаряддям. " От би поставити "шпінгалета" на одну ногу і потримати хвилин десять, як це він робить з нами... Може, тоді б прорізався у нього розум", - думав зі злості Роман. Такі ж думки він вичитував на обличчі інших солдат. Все тепер працювало проти них, навіть онучі, які чомусь позбивалися вниз і муляли все відчутніше.

"О, Боже, коли це все закінчиться?'-читалося в очах солдатів. Злорадними виявилися наступні слова Крутова:

- Це все для того, аби служба вам не здавалася медом!

„Ні, це неправда. Це він зганяє свою злість на нас, " - розмірковував Роман. Коли, здавалося, вже й самому Крутову надоїли ці заняття, подав команду:

- Розійдись!

Солдати, плентаючись, дехто вже й в сльозах, прямували до трави.

- Відставити команду! - пролунав голос старшого лейтенанта.

"Що ж це за катавасія така?" – міркував кожен солдат.

- Команда "Розійдись!" означає, що ви кулею повинні покинути стрій. Ясно? А то збоку все це виглядає, ніби ви всі килаві!

- Шикуйся! - ще голосніше закричав Крутов. Від цього вже й сержант Ярошенко скривився. Мовляв, це вже зайве.

- Не думайте, що сержант все буде вашим заспівувачем. Ви тепер будете ним кожен по черзі. Ось завтра ним будеш ти, - Крутов показав рукою на крайнього солдата. - Зрозуміло?

- Так точно, товариш старший лейтенант! - випалив через силу солдат.

- Даю вам три доби на вивчення солдатських пісень! - попередив Крутов.

- Коли ж ми їх вчитимемо? - зашарілися солдати.

- Нічого не знаю. Це вже ваші проблеми. Хоч вночі навчайтеся!

Перед тим, як дати команду "На обід" Крутов підійшов до Романа і, приставивши палець до губ, щось промугикав.

- Я вас слухаю, товариш старший лейтенант, - озвався Роман.

- Як ваше прізвище? - запитав Крутов.

- Рядовий Романюк!

- Відставити рядовий Романюк! Ми не на базарі. Все в армії підпорядковується статуту. І згідно нього ви повинні відповідати "Єсть!" і "Так точно!" і нічого більше. Ясно?

- Так точно! - відповів Роман.

- Тоді давайте повторимо!..

Обід хоч і був холодним, бо карантин їв після того, як всі підрозділи пообідали, видавався все ж апетитним, і всі новобранці їли навипередки з погнутих алюмінієвих мисок, погнутими алюмінієвими ложками і запивали вже охололим компотом з почорнілих алюмінієвих горняток. Сержанти, поївши раніше, залюбки спостерігали за цим дійством. І коли хтось закашлявся, сержант Скляров одразу порадив:

- У війську потрібно поспішати поволі!

- А то послідує команда "Відставити!", - доповнив його сержант Ярошенко.

Ніхто з новобранців не знав, що криється за цими словами. Але все їх чекало попереду.

Закінчивши обідати, солдати ніби приросли до табуреток і не хотіли вставати. Ноги від стройової гуділи. Цей урок вони запам^’ятали назавжди. Сержанти, ніби жаліючи їх, довго не чіпали їх. Та тільки-но останній солдат відніс свій посуд, як одразу почулося:

- Рота, встати! Виходь, шикуватися!

В казармі сержант Ярошенко якось неочікувано дав команду:

- Мертва година! Рота, роздягайся і спати!

Ніхто з новобранців не відав, що ця команда для солдата така ж обов'язкова, як і прибирання за собою постелі. Ніхто з них не був проти цього після такого виснажливого уроку стройової підготовки. Змучені, вони одразу плюхалися на свої ліжка і, заплющивши очі, одразу поринали хто в солодкий сон, хто в роздуми.

Змучений і незадоволений першим днем служби, Роман вільний солдатський час присвятив відпочинку і підшиванню комірців. Лист додому він написав тільки на третій день служби.

Ввечері о десятій годині всі солдати чекали команди: "Шикуйся!" біля своїх ліжок. Після перевірки всіх по списку пролунала команда: