Geum.ru

Хата Романюків стояла скраю міста, біля самої залізниці. Тож тут часто чулися перестуки вагонних коліс

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9
  • Відбій!

Всі розбіглися до своїх ліжок, стикаючись на ходу один з одним. Тільки-но рота вляглася спати, як одразу пролунала команда:

- Підйом, рота!

Ці команди виконувалися на час по сорок п’ять секунд давалося по нормативах на виконання обох. Час фіксувався сержантом Ярошенко по секундоміру. Команди давав прапорщик Нємчінов.

- Ці команди будуть звучати доти, поки ви не вкладетесь у відведений час!

І це було дійсно так. Тричі вони звучали того вечора. Такий малий час примушував солдатів, в кого справи йшли не кращим чином, йти на усілякі хитрощі. Хтось лягав, не знявши штани, інші взувалися босоніж, а дехто спав з онучами на ногах, аби вранці тільки запхати ноги у чоботи і гайда у стрій! Для багатьох все дійство було незрозумілим, бо після підйому дехто швидко одягнувшись, дрімав, спершись на свої ліжка. Тож чи варто було так поспішати?

Хтось із солдатів, що вдруге запізнився у стрій і одержавши своїх три наряди поза чергою, пробував протестувати:

- Не розумію, до чого ця поспішність? Не на війну ж їдемо.

- Рядовий Фомін, на другий раз одержите гауптвахту! - попередив грізно Нємчінов. - А зараз, рядовий Фомін, відбій!

Так на очах у всього карантину він тричі виконував команду "Підйом!" -"Відбій! Від цього рядовий Фомін ледве не очманів і більше ніколи не вступав у суперечки зі своїми командирами. Не порушувати ж йому святу заповідь радянської армії: спочатку потрібно виконати наказ командирів, а потім, якщо хочеш, обжалувати його. Щоправда ніхто з солдатів не чув про випадки обжалкування. Та навряд чи комусь вдалося б отримати від цього якісь "дивіденди". "Аби гірше не було", - заспокоював кожен себе.

Кожного дня перевірялася чистота ґудзиків і пряжок, комірів гімнастерок, взуття, якість заправки ліжок... Все це спочатку ой як набридало. А згодом всі почали звикати до солдатських ритмів і успішно опановували статутні вимоги військової служби. Почали звикати до солдатської кухні. Все менше хапала жага, не помічався вже на губах застиглий червонявий солдатський жир. Після закінчення карантину кожен почувався в казармі вже не інородцем, а більш природніше. Так кожен вріс в незвичне солдатське середовище і став його складовою частиною. Ніхто не називав хлопців вже "бандерами", дізнавшись, що вони з Західної України, як це було напочатку. Дехто всерйоз, чи жартома запитував, чи мають вони вдома зброю.

- Маємо! А як же без зброї? - впевнено відповідав завжди Роман.

- Де ж ви її переховуєте?

- На стриху!..

Після цих слів завжди лунав сміх і все менше виникало розмов довкола цього.

Тільки-но прийшов Роман Романюк в автомобільний батальйон, як одразу почали виявляти серед прибулих, хто має досвід шоферської спеціальності. Роман зголосився одним з перших. "Була не була. Може повезе?"

- Навички водіння легкових автомобілів маєш? - запитав у Романа прапорщик автозаводу Полікарпов.

- Так, - несміливо відповів Роман.

"А що коли не справлюся? Я ж фактично збрехав про свій досвід. І чому прапорщик запитав саме про легковушки?"

- Завтра ось на цьому "уазіку", - Полікарпов показав на старенького автомобіля, що стояв в гаражі один, — під'їдеш до штабу частини, знайдеш у політвідділі заступника начальника штабу капітана Купріна. Полікарпов на деякий час замовк, походжаючи взад-вперед, і про щось розмірковував.

- А далі що, товаришу прапорщик? — не витерпів Роман.

- Будеш увесь день в його розпорядженні. Ясно?

- Так точно, товаришу прапорщик! - по-військовому відповів Роман. Він неабияк зрадів, що все так складається для нього вдало.

- Ти розумієш відповідальність завдання? Треба обов'язково виправдати його.

- Постараюся, товаришу прапорщик!

- Подивимось. Подивимось... - вдумливо сказав Полікарпов. - Попереджаю, все перевірятиму особисто. У випадку найдрібнішого порушення переведу в господарський взвод. .

- Ясно, товаришу прапорщик! - випалив Роман.

А що мав робити? Сам напросився. Складність ситуації він ще більше почав усвідомлювати в казармі. "Оце, як не справлюся, чи не доведеться піти в асенізатори? Або ж на свинарник відправлять... Ні, не повинен я підвести його, та й зрештою й себе. Я мушу справуватися, " - дав наказ насамкінець собі Роман. Він з неабияким завзяттям взявся за діло. Перш за все привів в порядок занедбану машину. Прибрав все в ній, попідтягував усі з'єднання, а зверху протер її ледь змоченою у гасі ганчіркою. Машина від цього неначе „помолодшала" У визначеному місці на стоянці можна тепер було побачити вранці машину Романа найпершою. Бувало так, що він був раніше під штабом, ніж капітан Купрін. Все це не пройшло безслідно і, враховуючи уважне й легке водіння автомобіля Романом, йому, вже через три тижні, запропонували перейти на "Волгу" і розвозити на ній начальника штабу частини полковника Возняка. Такий перебіг подій неабияк радував Романа. Він знав, що полковник родом з України. Все складалося якнайкраще.

Полковник виявився неабияким добряком. Був він на вигляд років п'ятдесяти-п'ятдесяти п'яти. Коли вперше Роман почув, що возитиме на "Волзі" самого начальника штабу, він аж впрів, а по тілу пішли мурашки. Страх розтікався по всьому тілу. Але вже після першого контакту з полковником, Роман побачив, що він зовсім не страшний. Круглолиций, кремезний, з відкритим і привітним поглядом, завжди з посмішкою на вустах, він виглядав на Гулівера-добряка з казки. "Ніколи б не сказав, що він один з командирів частини", - розмірковував Роман, пригадуючи крикливих і занадто ризикових командирів з кінофільмів. Він і звертався до Романа зовсім не по-військовому:

- Поїхали, Романе...

Або й зовсім по-панібратськи:

- Вйо, земляче!

Роман напрочуд легко звикся з солдатським життям-буттям. Воно виглядало для нього зовсім легким і безпроблемним. Його ніхто тепер не ставив у стрій, не погрожували йому нарядами. Не примушували виконувати марш-кидки з повною викладкою, ніхто не перевіряв чи підшитий він має комір. Нікому з молодих солдатів не дали нової форми, а Роману не пошкодували її. Він бачив, як вона пасує йому, і тепер вже не почувався у ній городнім опудалом. Був, одним словом, військовим "інтелігентом". Часто й краще поїв, ніж інші солдати. Це з одного боку радувало його, а особливо батьків, які були в захваті від усього й щиро писали йому про це в листах, а з другого боку йому все ж хотілося себе у війську в повній мірі. Хоч ніхто у взводі йому не закидував, та все ж Роман часто бачив якісь незрозумілі погляди товаришів. Можливо, тому, що всі вони бачили, як швидко Роман освоїв військову науку і став повноцінним солдатом. Ось всі секрети перших успіхів у війську. А одного разу, маючи вільний час, він самостійно біг разом з усім взводом п’ятикілометровий крос і виграв його, одержавши похвальну грамоту. На це одразу зреагував командир взводу старший лейтенант Соломій:

- Клопотав би, рядовий Романюк, перед командуванням частини, щоб надали тобі відпустку додому, але ти ж фактично не наш і зарано ще. Треба хоча б рік прослужити.

- Дякую, товаришу старший лейтенант, - відповів на те Роман, замість статутного "Служу Совєтскому Союзу!"

Не зробивши ніякого зауваження, командир взводу подав руку Романові на знак подяки.

- А щодо відпустки додому, товаришу командир взводу, то я думаю, що скоро її отримаю від свого шефа.

- Я не сумніваюся.

Роман вирішив не випереджувати подій. Бо, напевно, начальник штабу, якби він натякнув, що хоче провідати родичів, посприяв би цьому. Та навіщо йому з'являтися вдома раніше часу. Ще засміють, мовляв, заскучив за маминою спідницею. Одного разу полковник Возняк сам про це поцікавився:

- Скучаєш, Романе, за домівкою?

- Трохи. Вже почав забувати все.

- Нічого страшного. Це нормально для людини. Ось переживемо зиму, а там поїдеш провідати своїх батьків. Чи може, ти скоріше хочеш?

- Ні, товаришу полковнику. Наскільки я знаю, солдати, як правило, приїздять у відпустки після року служби.

- Це вірно ти помітив. Відпустка додому для солдата – це найдорожча винагорода. А її треба заслужити. Ти згоден?

- Звичайно.

- Молодець, - сказав задоволено полковник, продемонструвавши свою стриману усмішку. З усього було видно, що їм обом було непогано.

Після таких розмов Роман завжди прокручував їх у пам'яті перед сном. Довго міркував над кожним словом. Йому не хотілося підводити свого шефа, як він любив говорити, і щодня готувався до нових розмов. Він знову і знову повертався до думки, що йому везе в житті на хороших людей. Ось тепер цей полковник заміняв йому чи не самого батька. Саме так. Все в ньому перевернулося після знайомства з полковником Возняком. Дотепер він вбачав велику різницю між командиром і солдатом. Полковник!.. Це для нього донедавна було щось майже потойбічне, неосяжне. А ось тепер все виглядало значно простішим. А можливо, то полковник така людина. При цій думці Роман згадав старшого лейтенанта Крутова і аж скривився. Воістину, чим вище начальство, тим воно простіше. Не дай, Боже, бути полковником таким, як Крутов! Саме тому, напевно, вони не одержують права командувати іншими, окрім солдат, от і бісяться від злості.

Як від земляка, Роман мав деякі поблажки з боку полковника. Він наказав, щоб ніхто без його дозволу не залучав Романа до будь-яких робіт. Кожен вихідний Роман міг піти у місто у звільнення, повернення з якого ніхто не контролював. А коли начальник штабу відбував на декілька днів у відрядження, Роман цілими днями займався машиною. Іноді читав книжку, а деколи й подрімував.

Одного разу, ідучи на нараду у штаб Московського округу, він запросив на обід до себе й Романа. Тут він познайомився з дочкою полковника Ірою. Струнка, білокоса, з ясними очима, вона одразу запала в душу Романа. Пізніше щоразу, коли він під’їжджав до будинку Возняка, просив Бога, щоб зустрітися з нею. Планував неодмінно запросити її на вихідний у кіно, та все щось ставало на заваді. Він був повен всіляких мрій і сподівань. Та все, немов вранішній туман, увійшло в небуття. Ось так, всі займалися військовою підготовкою, слухали на політзаняттях повідомлення про події в Афганістані, а він тим часом закохувався. Йому здавалося, що так буде завжди. На душі було весело, що все йде нормально, а на серці ні хмаринки. Ніби цивільна особа, Роман мріяв про відвідини московських театрів, виставок, концертів...

Одного дня прапорщик запросив чомусь у стрій Романа. Це неабияк здивувало його. "Щоб це могло значити? Чи не забирають від нього "Волгу?" Ці думки заволоділи ним, коли прапорщик, обвівши вишикуваний стрій напруженим поглядом, сказав:

- Товариші бійці, ви успішно пройшли курс рядових солдатів, тож чи не час підвищити себе у ранзі?..

Ніхто з солдатів одразу не здогадався про що натякає Полікарпов. Бачачи це, він одразу приступив до діла:

- Проводиться набір до школи молодших командирів. Хто з вас бажає поїхати на піврічне навчання, вийти зі строю!

Солдати не одразу зреагували на це повідомлення. Більшість з них, наслухавшись розповідей "дембелів", знали, що у ці школи ніхто нікого не запрошував, а посилали до них мало не силоміць, іноді того, кого не потрібно. А тут така ось метаморфоза. Щоб це могло означати?

Побачивши деяку розгубленість солдатів, Полікарпов сказав:
  • Даю вам п’ять хвилин на роздуми.

Та Роман давно вже тонув у них. Він вже бачив себе сержантом з личками на пагонах. Ось він повертається сержантом додому. Йде містом і бачить, яку велику увагу звертають на нього перехожі, а особливо дівчата. Його запрошують на зустріч до його школи і училища. "Той не солдат, хто не мріє стати генералом», - сказав якось підчас занять ще в училищі викладач військової підготовки майор запасу Собко. "А що, майор мав слушність, " - міркував Роман.

- Ну що йдемо, хлопці? - прокотилося строєм.

Майже половина солдат вийшла зі строю. Роман деякий час ще вагався. "Як на це зреагує шеф? Може, з ним порадитися? А як Іра?" Ці питання захопили його. Він не знав на них відповіді.

- А після школи ми повернемося назад? — запитав хтось. - Не усі, - весело сказав, бачачи такий перебіг подій, прапорщик. – Самі розумієте, що в нашій частині такої кількості сержантів не потрібно. Але гарантовано, що всі ви повернетесь для подальшої служби у Москву.

Ці слова видалися найбільш підходящими для Романа, і він сміливо вийшов зі строю.

Через три дні призначили відправку. "До чого така поспішність? Чи встигну передати своє авто іншому?" - розмірковував Роман. Його радувало те, що шеф його підтримав, хоча й покрутив вусом. Видно було, що йому жаль розлучатися з Романом.

Стояли погожі літні дні. Погода тут дещо прохолодніша, ніж вдома. Не припарювало, як це іноді бувало на заході України. Сонячні промені, сягаючи землі пронизували небо і дерева, що стояли на перешкоді. На ній вони створювали мереживо сонячних зайчиків, що тріпотіли. Трохи далі справа виднівся величавий ліс, а зліва доносився шум машин, що мчали у напрямі Загорська.

Останні дні Роман був в полоні роздумів. Вони іноді навіювали сум і тугу. Здавалося, що й усе військове містечко причаїлося в цю літню спеку в чеканні чогось невідомого. Чи не найважливішим для нього тепер була впевненість, що він після сержантської школи повернеться сюди через декілька місяців. Це заспокоювало його. Іра, напевно, одразу змінить своє ставлення до нього. А то все вдає, що ніби не помічає його.

Якось несподівано командир взводу перед самою відправкою запропонував відвідати мавзолей Леніна і оглянути Кремль. Із-за наївності це викликало непорозуміння серед відбуваючих на навчання. Це ж для них неабияка увага. Роман згадав, як ще недавно йшли комсомольці до мавзолею на побачення з Леніним перед відправкою на БАМ. Так робили й космонавти перед польотом в космос. І тут ось така приємна несподіванка для них. Це ж велика честь. До того ж Роману ще не доводилося там бувати.

В день відвідин Кремля оголосили підйом о п’ятій годині ранку!

- Чому так рано? - посипалися запитання.

- Не ставте дурацьких запитань! - одразу відрубав прапорщик Полікарпов. - І не повинні ви дозволяти цього в майбутньому своїм підлеглим. Пам’ятайте, що ви – військові люди. Коли прийдете до мавзолею, тоді все зрозумієте. Всьому свій час.

- Так у нас же цілий день вільний, - заперечив Роман.

- Побути з Леніним мріє кожен житель планети. Ви побачите, що там творитиметься. Це ж здвиг людей.

Здавалося, Полікарпов захлинався від задоволення, що знайшов для ! них потрібні слова. Всі уважно його слухали, бо бачили, як одразу він змінився.

Навіть голос його став зворушливо-урочистим.

І! Роман залишився задоволений почутим, бо давно мріяв відвідати мавзолей і Кремль. Скільки він начувся про них ще у школі. Неодноразово про це розмовляли вдома. Він згадав, яке неприязне ставлення було у батька після показу мавзолею.

- За віщо Леніну така честь? - дивувався він неодноразово. – Може, за колгоспи, а може, за цей розгардіяш?

І дійсно, дивним і якимось незграбним виглядав блиск мармуру мавзолею і жебрацтво народу. В деякі моменти Романа охоплював страх за свою неготовність зустрітися з Леніним. І що дають оті кількасекундні оглядини мертвого вождя. Та й чи це його тіло? Чув він якось ще вдома, що то надутий повітрям манекен, схожий на Леніна. Чи це може бути? Скільки років он трублять, що Ленін вказав людству шлях до правди і добра. " Може, відмовитися від відвідин мавзолею?.. Ні не можу бути я білою вороною. Всі йдуть, і я повинен йти. А то, чого доброго, займуться мною…

Все, що ми маємо на сьогодні, так чи інакше пов’язане з ім’ям Леніна!" - любив говорити директор школи на урочистих зібраннях з нагоди роковин Жовтня.

- І що ж ми маємо на сьогодні?

Це цікаво збагнути. Людей, що хотіли це знати ставало все більше. Починав задумуватись над цим і Роман. Кожна згадка імені Леніна настроювала його на це.

В якійсь хвилюючій задумі їхали на зустріч з Леніним. У кожного тріпотіло серце. Дехто намагався вже звіряти свої ритми з ленінськими заповітами.

Ось минули останкінську телевежу, до мети вже рукою подати. В цей вранішній час Москва тільки починала прокидатися від сну. Все більше машин прямували до її центру. Може, всі вони теж їдуть на побачення з Леніним? Коли машина виїхала на вулицю Горького, старший лейтенант Дроздов, що мав їх супроводжувати в "учебку", повідомив:

- Приготуватися до висадки. Поправте одяг. Зараз наша зупинка.

Його голос звучав з кабіни шофера по радіо ніби голос диктора. Неподалік Кремлівської стіни машина зупинилася. .

- В колону по два, шикуйся! - скомандував Дроздов, коли всі позіскакували з машини.

Що й казати, тут, біля Кремля, в самому центрі Москви, в центрі міжнародного комуністичного руху, всіх пройняв урочистий настрій. Хлопці, шикуючись, крутили головами і зачудовано розглядали все, що потрапляло в поле їхнього зору. І караул біля Кремлівської вежі, урядові лімузини, що заїжджали на територію Кремля, і юрби людей, що вишикувалися в таку рань біля кремлівської стіни, і ці незвичні буфети під відкритим небом, що пропонували гарячий чай, каву або молоко з бутербродами із ковбаси і червоної ікри. Вид Кремлівської стіни, її веж та будівель на території Кремля нагадував середньовіччя. Шаркаючи взуттям по асфальту, вони направилися до кінця черги. Зайнявши в ній своє місце, хлопці по черзі виходили з неї і невеликими групами прогулювалися по Андріївському саду біля Кремлівської стіни. В тріпотливому чеканні зустрічі з вождем люди стишували голос і говорили майже пошепки, ніби в церкві. Лише збоку вулиці за садом доносилися звиклі ритми великого міста. Гомінкий потік машин поспішав кудись в цю рань.

Роман вперше в житті скуштував тут червоної ікри. Дорогувате, звичайно, це задоволення. Але ж це, можливо, востаннє він тут. Хіба жалітимеш, коли так?

Черга просувалася повільно. Тож було часу кожному поміркувати на самоті. Звірити себе по Леніну. Лише коли вранішнє сонце почало припікати і залило світлом площу, вони підійшли до мавзолею. Широка вервечка черги простягнулася через всю площу. Звідусіль линув людський гомін, а теплий вітер приємно лоскотав вуста. Спускаючись повз вартових у підземні каземати мавзолею, всі відчули незвиклу прохолоду. Так кондиціонери створювали потрібний мікроклімат.

Проходячи повз саркофаг вождя, Роман не відводив з нього очей. Виглядало так, що він ніби недавно помер і люди прийшли попрощатися з ним. Такий собі невиразний хлоп, а яка голова! Він примусив говорити про себе увесь світ! Щоправда, різні лунали думки з приводу цього. Вони все ближче наближалися до істини.

На виході з мавзолею хлопці одразу шикувалися в колону по два. А ось і довгождана команда старшого лейтенанта Дроздова: "Кроком руш!" Деякий час йшли мовчки під впливом побаченого. Все вимагало аналізу. Стільки чекання, а дивитися фактично не було на що. Адже ж таке зображення Леніна можна побачити чи не в кожній другій книжці, чи не на кожному агітаційному плакаті. Люди звикли до нього. А тут ще й за оглядини люди повинні платити гроші.

Як тільки колона почала спускатися до автомобільної стоянки, прозвучала, здавалося, не зовсім доречна команда Дроздова:

- Взвод, заспівуй!

- Давайте, хлопці, "Ой коли ж ми нажеремося!" – вутку запропонував хтось. Почувся сміх, на що неодмінно зреагував Дроздов:

- Залишити розмови в строю! Не забувайте, що ви ще на території Кремля, — попередив зі злістю. - Взвод, заспівуй!

Десь з сусідніх будинків долинала музика і хлопці, ніби стрепенувшись від сплячки, затягли:

Ми ракєтниє войска,

Нам любая цель блізка ...

Наступного дня їх відвезли на Київський вокзал столиці і посадили в поїзд "Москва-Львів". Перед посадкою старший лейтенант Дроздов перевірив наявність їх згідно списку; а також комплектність амуніції кожного. Оглянув усіх довкола, поставивши кожного по ранжиру, наказав в такому порядку займати свої місця. Лише після цього дав команду:

- Курсанти, у вагон кроком руш!

Він чи не вперше назвав їх так, що викликало неабияке пожвавлення серед хлопців.

У вагонній спеці ніхто не дотримувався жодного статуту. Пороздягалися майже до трусів. Шастали по вагону туди-сюди, а згодом, випивши кимось хтозна-як прихоплену пляшку, почувся спів.

- Пийте, гуляйте, хлопці, - сказав на те Дроздов, - бо там буде не до того. Але тільки тихо.

Роман, прихилившись до вікна, уважно вдивлявся в краєвиди, що миготіли поруч. Лише перед посадкою у поїзд Дроздов оголосив, що вони їдуть до Бердичева, що за Києвом у Житомирській області. А довший час твердили хлопці, що буцімто відправляють їх аж за Львів. "Це ж майже вдома буду я, " - радів цьому Роман. Тепер головним для нього було, де зупиняться? Якою буде ця школа? А після неї куди? Обіцяли повернення назад. А що, коли до Афганістану запроторять? Якщо навіть і так, то хіба не дасть він собі там ради? Та що там гадати, повезуть скоріше всього туди, де вони більше потрібні?"

Поїзд мчав, наче запізнювався. Полюбляючи подорожі, це дещо злостило Романа, бо чим повільніше вони будуть їхати, тим більше він зможе побачити всього. Під вечір вони проїжджали Брянські ліси. Яка то велич! Здавалося, не буде їм кінця ніколи. А поїзд вперто їх розрізав. Через вікно ледь доносився шум. Він зовсім поглинався шумом поїзда. Змішуючись разом, вони створювали ніби музику. Згодом перед ним виринула постать Іри... Вона тепер для нього ніхто і він для неї теж. Особливо тут у поїзді, який все більше віддаляв їх. Думки про неї Роман намагався відігнати від себе і знову переключався на сержантську школу. "А що, коли це моя доля? Можливо, мені самим Господом Богом приписано керувати? Після сержантської школи подамся до військового училища і буду їздити на "Волзі", як полковник Возняк. А яка у нього квартира! Хоча б половину такої мати!.."

Роман неодноразово бував у ній. То щось привезе, то щось відвезе. І дача під Москвою є, і фінська сауна... Оце так земляк!

Згодом він згадав, що й батько його, будучи при війську, теж сержантом був. Значить, на роду написано — командувати! Тільки вище мені треба йти, аніж батько". Роман вже уявляв себе сержантом. Ходить по казармі і всім кидає "цеу:"

- Чому у тебе онучі розкидані?

- А ти чому так погано ліжко застелив?

- А у вас чому ґудзики не блищать?..

Лише тепер він картав себе за відмову бути тимчасово старшим у дорозі.

У сержантській школі все почалося заново. На перших порах їх знову вчили як застелювати ліжка, як одягатися і взуватися, як підперезуватися та чистити взуття, підшивати комірці, швидко шикуватися в шеренгу та всіляких інших солдатських премудростей. Коли хтось заперечив, мовляв, навіщо цього нас вчити, ми вже це проходили в карантині, як одразу чулося знайоме до болю:

Облишити розмови! Це сержантська школа, а то був карантин, і це не одне і те ж!

Непростою виявилася сержантська наука. Все мусиш бачити, все мусиш знати, за все ти відповідаєш. Над кожним своїм кроком потрібно міркувати, аби завжди бути прикладом у всьому для солдатів, показувати завжди своїм видом, яким повинен бути радянський воїн. Саме такими напутніми словами розпочинав заняття з курсантами майор Бачинський:

- Через декілька місяців ви командири, на вас будуть дивитися підлеглі і братимуть з вас приклад. Тож достойно носіть звання молодших командирів радянської армії.

Тепер, "понюхавши" трохи пороху, дехто з курсантів почав задумуватися над цим. Адже ж служба рядовим – це значно легше, менш відповідально.

У Романа все йшло нормально: і стройова підготовка, і фізична, і політзаняття давалися легко. Іноді він затіював суперечки на політичні теми, але завжди схоплювався своєчасно і стримував себе, аби не сказати щось таке, що могло б призвести до небажаних наслідків. Все йшло на лад. Незважаючи на успіхи у навчанні, Роман намагався не висовуватися, пам'ятаючи ще від військрука училища слова: " Тіше єдєшь-дальше будєшь!". Він розумів, що саме так треба робити, щоб успішно закінчити сержантську школу і одержати звання молодшого командира.

Роман охоче про все писав додому. Батьки раділи його успіхам. Вони просили у листах сфотографуватися і вислати фото додому.

Коли надворі жовтень починав сипати свою позолоту, фото сина було вдома. Не могла натішитися мати. Кожному, хто приходив до їхньої оселі, вона неодмінно показувала фотокартку свого Романа.

- І справді, він файний вояка... - говорили майже всі.

Мати раділа. Та все ж одна думка непокоїла її. Вона щодня просила Бога, аби вберіг її сина від того проклятого Афганістану. І як згодом виявилося, не прислухався Всевишній до її слів.

Курсантська служба йшла своїм ходом. Чого тільки не було в ній: і несподівані нічні тривоги, і несення караульної служби, і щотижневі кроси...

Перед початком кросу на стартовій позиції з'являвся лікар. Він обов'язково запитував:

- Хворі є?

- Чи всі намотали добре онучі, бо мозолі неминучі?

У відповідь чулося:

- Так точно, товариш капітан!

- В такому разі, на старт! Бігом марш!

Найбільш "спритні" і винахідливі добігали до першого повороту і ховалися в кущах. Коли бігуни поверталися назад, вони, вибігши зі схову, із свіжими силами іноді виборювали перші місця! Та скоро ця лазівка була викрита і на кожному повороті виставлялися контролери з командирського складу.

Були денні і нічні стрільби. Це неабияке видовище вночі. Близькість до дійсних бойових дій захоплювала дух. А якими дивними виявилися дії по обслуговуванню техніки в автопарку. Хтось заряджав акумулятори, дехто займався ремонтом техніки, а інші пуцували її до блиску, ставили на колодки, аби через декілька днів знову по тривозі вийти на марш.

- А чи може сержант генералом стати? — запитали якось начальника сержантської школи полковника Борисенка.

- Аякже, - без вагань відповів він. - Той не солдат, хто не мріє про генеральські погони. - І вже, сміючись, додав: - Тільки не всі, бо сержантів у війську треба значно більше, ніж генералів.

Ці слова сприймалися неначе жарт і сприяли психологічному розвантаженню курсантів. Він був плотним мужчиною, невисокого зросту. Ходили слухи, що Борисенко має звання кандидата в майстри спорту з боротьби самбо. Тому, будучи природженим спортсменом, неабияк дбав за спортивні здобутки школи.

- Наше завдання, - говорив неодноразово він, - зробити кожного з вас спортсмена-розрядника на момент випуску зі школи.

І все дійсно так було. Мало хто закінчував учбовий центр без одержання посвідчення спортсмена-розрядника. Його ентузіазму, здавалося, не було меж. Жодні змагання в учбовому центрі не обходилися без нього. Тільки стройову підготовку він недолюблював. Можливо тому, що, будучи, коротишкою1, йому не вдавалося добре карбувати крок.

Роман полюбляв біг. Все йому в ньому вдавалося. І вже в жовтні він виконав норматив першого спортивного розряду.

- Ну й дихавка у тебе, Романюк, - дивувався хитаючи головою, прапорщик Петров. - Тобі можна запросто тягнути на майстра спорту.

- А навіщо це мені, товаришу прапорщик?

- Ну, ти даєш! Скільки людей мріють про це звання, а ти ось відмовляєшся від нього.

У жовтні, коли йшов лише третій місяць навчання, в учбовому центрі повідомили, що вони вчаться за скороченою програмою і скоро їх заняття закінчаться. Це надзвичайно збентежило курсантів. Вони тепер все частіше збиралися купками і жваво обговорювали це. Думки були полярними: від Афганістану — до білих ведмедів! Перше все ж брало верх. Більшість схилялося саме до цього варіанту - їх готують для Афганістану. Про це свідчила більша кількість занять протягом останнього місяця. Цьому також сприяв більший ухил занять з політичним спрямуванням. Політзаняття навіть почали проводити у вихідний день. Збиралися о дев’ятій годині в червоному кутку і протягом двох годин розповідали їм старші командири про міжнародне становище до елементів марксистсько-ленінської філософії. Одного разу на лекцію запросили якогось професора з Києва. Ох і розпинався він! Та в більшості випадків повідомлень вистачало лише на півгодини, максимум на годину і їх відпускали. Поскільки ці заняття співпадали з часом відправи в храмах, хтось з хлопців влучно нарік їх "Службою Божою по-комуністичному". Все частіше поміж курсантів можна було почути саркастичне: - Ну що, йдемо на "Службу Божу".

Все це робилося тишком-нишком, аби хтось з командирів не почув. Кожен знав, що з цього могли виникнути великі неприємності, хоча й розпочалася в країні перебудова і кожен міг вже собі дозволити висловлення своєї думки. Не всі ще розуміли, що минулий рік був роком великого перелому. А дехто просто не хотів це розуміти і неохоче розлучався з минулим, бо воно ніколи не вивітриться з людської пам'яті. Це дійсно так. Хіба можна забути голодомор і репресії тридцятих, чи насильницьку колективізацію. Простий люд вловлював подих нового. Не всі розуміли, що означає цей перелом. Командири нічого не говорили про народний здвиг, про цей величний злам у свідомості народу. Вірніше, про його початок. І їх можна було зрозуміти. Вони ж люди військові, у них існує неписане правило: "Не поспішай виконувати команду, бо може послідувати команда "відставити!". В суспільстві панував скептицизм, і про перебудову говорили іноді з насмішкою.

Осінь все впевненіше вступала в свої права. Позолотила дерева, позаганяла до стаєнь худобу, припинила всілякі польові роботи... Осінні прохолодні вітри голосили все сильніше. Принишкли села і міста. Перші морози скували мокру землю і воду. В такі дні солдати намагалися не виходити без потреб надвір, а збиралися юрбами в казармі чи в червоному кутку і вели, здавалося, нескінченні розмови про своє життя-буття. А воно текло шат наїждженою колією. Казарма-заняття-їдальня-казарма. Цей маршрут вони опанували до автоматизму. Лише при виїзді на тактичні заняття чи військові навчання дещо іншого характеру набувало їхнє життя.

Одного разу, на початку жовтня, на польові навчання виїхали зв'язківці. Романа Романюка взяли на них за шофера однієї радіостанції, що монтувалася на машині ГАЗ-69. Радіостанції були розташовані в лісі на відстані десяти-п’ятнадцяти кілометрів одна від одної, утворюючи, так званий, радіотрикутник. До обіду і після обіду обмін радіотелеграм між радіостанціями, і так протягом трьох діб. Контроль за навчаннями проводив капітан Яблоков. Тридцяти дворічний холостяк, що недавно повернувся зі служби на Кубі. Він мав білу "Волгу" і тільки нею виїжджав для контролю за роботою радистів. Записував у зошит, хто скільки радіограм передав або прийняв, аналізував якість прийому та передачі. З настанням вечора від'їжджав до міста і все залишав на контрольованій радіоточці на сержанта Городецького. Високого і довгов'язого. Його називали не інакше як "баскетболіст." Вже на другий день за пропозицією водія машини ГАЗ-66 Володимира Клюквіна сержант направився у сусіднє село з Клюквіним по самогон. Саме таким чином хлопці вирішили полегшити своє існування вночі. Йшов жовтень, ночі ставали дедалі холоднішими.

- Не замерзати ж нам, хлопці, - радів пропозиції Клюквіна Городецький. - Наш командир десь попиває собі коньяк в ресторані і „колошматить" баб, а ми тут маємо замерзати, як цуцики...

Він на деякий час замовк і обвів хлопців поглядом, шукаючи підтримки.

- Може, хтось проти? - запитав Городецький.

Всі мовчали. Дехто з хлопців полюбляв спиртне і вже заскучив за ним, хтось був в душі проти цього заходу та хіба проти колективу попреш? Серед других був і Роман.

- Мовчання – знак згоди, - підсумував сержант. - В такому разі гоніть монету, та так, щоб мені не довелося вивертати вам кишені! - попередив Городецький.

Кидали, хто скільки мав, демонстративно вивертаючи кишені.

- Значить так, хлопці, - звернувся після підрахунку грошей сержант. - Сьогоднішню вечерю забираємо, відправляємо кухню і чекаємо "чемиргесу!"..

- А якщо засіче капітан? - запитав Міша Краснопйоров.

- Ви ж бачили, що він з прибуттям кухні одразу відправляється в місто. Тож нема проблем.

Як вирішили, так і вчинили. Забрали рибу і картопляне пюре, хліб, чай і відправили кухню до частини. Вже вечоріло, коли Городецький з Клюквіним повернулися з села, що знаходилося в кілометрах трьох. Розстелили на землі під скиртою соломи скатертину і почали бешкетувати. Самогон пили горнятками, а чого мельтішити! Та й самогону вдосталь, повна трилітрова алюмінієва банка з машини. Це ж більше півлітра на брата. Городецький розлив всім по повному горнятку. Роман, зачувши неприємний запах, аж скривився. Він же ще ніколи, стільки не пив. Але показувати свою слабкодухість не посмів і тому з цікавістю спостерігав за всім. Він знав вже реакцію цього лобуряки сержанта.

- Ну, що робити з такими людьми? - розводив руками він. - Як їх згуртувати на корисну справу? Слабаки ви. Думаєте хтось інший, опинившись на моєму місці, чинив би по— іншому? Користувався б невеликими сержантськими привілеями, виконував би статутні вимоги і увесь час ламав би голову, як підібрати ключі до всіх у відділені, щоб вивести його в передові?

- По цьому ділу? – з’єхиднив Клюквін, показавши на банку. Він, як "дембель", дозволяв собі вже такі закиди.

- Е-е-е, - махнув рукою Городецький. - Давайте краще вип'ємо за те, щоб нашим дітям служилося краще ніж нам!.. - він підняв горнятко над головою.

- Дай, Боже, - почулося у відповідь.

- Дай, Боже, аби сержант Городецький став "куском"! - випалив Клюквін, який, здавалося, вже був під мухою. Можливо, вони вже напробувалися у селі?

- Ні, це не для мене, - опустив горня Городецький. - Я не збираюся вікувати в армії.

- Справді, ти ж маєш гарну професію, - підтримав вже його Клюквін.

- Ну поїхали, хлопці, - запропонував сержант і першим випорожнив горнятко.

Лише останнім приклався до горнятка Роман. З нього війнуло прогірклим різким запахом самогону і ще чогось. Але розбиратися було ніколи. Він не хотів здатися серед хлопців слабаком і, закривши очі, потягнув напій. Спантеличений його смаком і запахом він мало не запирхався. Здавалося, от-от самогон поверне у зворотню путь. Та все ж, зосередившись, приборкав горня. Гіркота і тепло одночасно розлилися в його утробі. Через хвильку його миска була порожньою і він залишився лише з» скибкою хліба в руці.

- Ну ти, браток, метеш! - вигукнув Городецький, побачивши Романову порожню миску. — Видно, сподобалося?! А ще он майже стільки залишилося.

Хоч сьогодні відведемо душу, хлопці. Хто проти? —вже розв’язно спитав він. Було видно, що самогон розібрав його. У Романа все йшло довкола кругами. Враз пересохли губи. Він добре знав, що йому не треба більше пити. Це ні до чого. І коли Городецький наляв горнятка по другому колу, Роман непомітно перехилив горнятко і його вміст опинився на землі. В цьому гармидері ніхто цього не помітив. Його аж трясло при виді того, як хлопці сміливо випорожнюють посуд. Згодом зовсім стало темно і війнуло прохолодою ночі. Та їм було тепер так затишно і тепло тут, під скиртою соломи. Вони вели жваво розмову, весь час щось доводячи один одному.

"А що було б, якби зараз війна?" – якось, несподівано для себе, подумав Роман. Можливо, саме так і відбувалися події в перші місяці війни, коли Гітлер за півроку загнав радянську армію хтозна-куди? А говорять - патріотизм. Самопожертва... Які це високопарні слова. Який це блеф. Командир залишає їх напризволяще, їде до міста, а їм наказує підвищувати рівень бойової підготовки! Армія ж своїм першим завданням ставить очищення молоді від зайвого мулу і виховання її в дусі патріотизму, гордості за свою Вітчизну. І приклад в цьому повинні давати командири. А насправді виходить усе навпаки, бо якщо б вони були патріотами своєї Батьківщини, вболівали б за неї, хіба чинили б так? Не армія, а дурдом "тридцять друге грудня"! Як сміялися з недавнього генсека. Роман відчув деяке сп'яніння, але розуму ще не втратив. Він знав свою "норму" і ця п'янка була зайвим випробуванням його характеру. Його дії підтверджували правильність поведінки. Він в черговий раз святкував перемогу. Тепер йому смішним видавалися недавні комсомольські збори з повісткою денною: "Кожен комсомолець - відмінник політичної і бойової підготовки". Коротко і ясно. А зараз довкола нього були ті ж хлопці. П’янезні в дошку! П'яний боєць... Це ж каламбур. Від такого солдата більше небезпеки, ніж безпеки! А командир завжди любив говорити: "Ми повинні бути готовими до найважчих випробувань, без яких перемог не буває!" А може, ось це і є одним з випробувань?! Випробування на стійкість радянського солдата. А як готувалися вони до цих занять. Роман напередодні виїзду, чи не вперше за останні два місяці, використав сповна пообідній "мертвий час, аби мати "запас сну", як він казав. Виїзд на навчання викликав у нього надію на більше. ніж оця пиятика. Невже й він буде таким же сержантом, як і Городецький? Він же на одному рівні з ними. Різниці практично жодної. Хіба що лички. Разом спимо, разом їмо, бігаємо кроси, а ось тепер й пиячимо разом! А на заняттях неодноразово наголошували, що сержант має багато додаткових обов'язків, головним з яких є - бачити звичайні речі по-іншому, не такими, як їх бачать підлеглі.

Хлопці тим часом, сп’янівши остаточно, щось белькотіли незрозуміле, доводили щось одне одному, підбиваючи підсумки, хто скільки каші з’їв під час служби. Тут, звичайно, не було рівних сержанту Городецькому. Він усім довів, що ніхто йому у цьому не рівня. Навесні він мав демобілізуватися. Був він високим з довжелезними руками. З-за них його ніякі гімнастичні снаряди не приймали. Бачачи, що на нього в роті все менше звертають уваги, давав собі волю. Саме він запропонував, аби новачки, що прибувають на службу, перед відбоєм ставали по черзі на тумбочку і щосили докладали, скільки днів, годин і навіть секунд залишалося служити "старикам". А підрахунки доручив єфрейтору Алімову, з Узбекистану, який закінчив Самаркандський університет і був обчислювальником при штабі частини, біля якої розташований учбовий центр.

Вже осіння ніч присипала довкілля. Запізнілий місяць, якось раптово нагадав про себе, визирнувши із-за хмар. 3годом знову сховався. Розмова між хлопцями затихала. Хилилися до сну - алкоголь робив свою справу. Щось задриньчало поблизу, чи то здалося? Може, це колгоспний об’їждчик проводить огляд? Хлопці враз неначе витверезилися і сторожко причаїлися біля скирти.

- Хто це може бути? — запитав Роман.

- А-а... - протягнув недбало сержант Городецький і махнув рукою. - То сільські хлопці, напевно, їдуть щось красти у поле.

Шум скоро зник, довкола запанувала тиша! У степу нікого, тільки сивий туман почав спускатися на землю. Ставало все прохолодніше. Хлопці все ближче притискалися один до одного.

- Чого ти тремтиш? — запитав Романа Клюквін, що міцно притулився до нього, ніби хотів все його тепло забрати.

- Змерз трохи, - озвався Роман.

- Скажеш таке. Після такого „чемиргесу" можна спати зовсім голим!

у Слова Клюквіна здалися йому дивними, бо він все міцніше тулився до Романа.

- Хлопці, ми ж фактично на землі знаходимося, - озвався сержант.- У мене є пропозиція

- Яка? - не витерпів Клюквін.

- Вилізти на скирту, запорпатися у солому і там переночувати.

- Гайда! - озвався криком Клюквін і першим знявся на ноги.

Відчувши холод, Роман, хитаючись, встав. А Клюквін, було чути, вже дерся догори на скирту. Роман лише тепер почув небувалу сухість у роті, поле неначе пливло перед очима, а земля витікала з-під ніг. Ще недавно все для нього було ясним і зрозумілим, як абетка у школі, а тепер вони кудись летять?

Немов олов’яні солдатики полягали, міцно притулившись один до одного. Загадкове осіннє нічне небо ніби опустилося над ними, неначе хотіло вкрити їх . А степ вже давно спав. Ніч чаклувала над ним. Земля відпочивала, звільнившись від врожаю.

Позасинали швидко. Більшу частину ночі спали нерухомо. Лише під ранок Роман пробудився від несамовитого холоду. А згодом відчув різкі запахи перегару. Рука, на якій він лежав, затерпла. Голова тріщала від болю...

"Що ж це зі мною діється? На дідька мені було пити цю, урду?" - дорікав собі Роман. Від холоду його вже трясло, а від надокучливих думок голова налилася свинцем. В очах затьмарилося. Він витягнув прилежану руку і почав обмацувати себе.

"О, Боже, що це!" - ледве не вигукнув Роман, намацавши на своїй шинелі кавалки їди! Піднісши їх до носатій сам ледве не зригнув. Одразу витверезився !

Сумнівів не могло бути. Сержант Городецький, що лежав, міцно притулившись до нього ззаду, зригнув вночі уві сні і тепер з полегшенням досипав!

- Що ж його робити? - пошепки запитав себе Роман, згрібаючи соломою з себе риганину. Встав, зліз зі скирти і почав шукати якоїсь калабані, аби помити шинель.. Та це виявилося марною справою. Дощів довго не було тож і калабані теж.

- У сука! - сопів Роман з усієї сили витираючи соломою рукав і спину, скинутої шинелі. Він щоразу підносив її до носа. А від неї, неначе з ґуральні, смерділо самогоном.

- Дивно! І що це за запах? Як його ліквідувати? Куди мені тепер з такою шинеллю?..

Вранішня прохолода робила своє. Роман швидко знову поліз на скирту. Доспати ніч йому вже не вдалося. Щось блукало перед очима. Він час від часу позирав на небо і щось шепотів посохлими губами: "Оце армія! Тепер нас хто-небудь може взяти! Що й казати – веселі, ризикові хлопці. Оце так армія Роман лежав очманілий і притискався мокрим плечем до товариша, віддаючи своє тепло. Розпукою і болем озивалася його вразлива душа.

Вранці, коли всі повставали, степ наповнився сміхом, вчувши розповіді Романа про нічну пригоду.

- Як це сталося? - не вгамовувався Городецький. - Не може бути. Це перший раз таке у моєму житті.

- А самогон справді кльовий, - озвався Клюквін.

- Виходить, ми не помилилися?

- Виходить, виходить... А ось як ми сьогодні обмінюватимемось радіограмами? — поцікавився Філь.

- Будеш давати в ефір "СОС"! - запропонував Городецький, посміхнувшись.

- А що мені з шинеллю робити? - запитав Роман.

- Спалимо, давай! - запропонував Клюквін.

- Ні, - заперечив одразу Городецький. - Вона ж рахується за Романом і "кусок" одразу поцікавиться: "Де шинель?" Не переживай, Рома, - він вперше так звернувся до Романа. - Ось привезуть сніданок, візьмеш на кухні води і почистиш. Тільки-но розвиднілося так-сяк привели себе в порядок. Помитися не було чим. З похмілля випили усю воду до краплини. Очі протирали брудними руками. Голови у всіх, неначе казани на кухні, тріщали. Декого ще хитало від вчорашнього. Почали придивлятися один до одного, неначе тільки-но зустрілися. Кожен один в одному знаходив тепер на обличчі риси, яких не було досі. Які пом'яті вони у всіх! Особливо смішним виглядав довгов'язий Городецький. Його продовгасте, суворе, з довгим носом і маленьким ротом обличчя, було подібне на обличчя старика Хоттабича.

Глибоко дихаючи, Роман відчув у грудях прохолоду. А згодом, коли хотів здійнятися на ноги, не міг відірватися від землі. " Прикувало", - подумав скрушно він .-І на дідька мені це було потрібне?" - картав він себе.

- Хлопці, справи кепські, - якось несподівано заявив Городецький. - У мене хміль не проходить! А голова розривається. У вас теж?

- Аякже... - хором відповіли хлопці.

- А скоро має приїхати капітан Яблоков. Ото буде! - втрутився завжди мовчазний Міша.

- Отож, - підтримав його Володя Філь.

- Не біда, хлопці! - обірвав їх Городецький. - Я доложу капітану, що все якнайкраще, а вам лише залишиться триматися "по-мужські " на ногах.

- Ти думаєш, що капітан дурніший за тебе? - запитав Клюквін. - Давай краще найгірший варіант розвитку подій прокрутимо.

- А якщо - він щось занюхає, то це не в його інтересах здіймати галас. Ми ж проти нього маємо не менше контраргументів.

- Що ти маєш на увазі? - поцікавився Клюквін.

- По-перше, залишає тут нас напризволяще щоночі. Якби щось сталося, тюрми йому не минути, а по-друге, йому ці наші навчання до феньки. Ви ж бачите, що він майже зовсім нас не контролює, не те, що начальник зв'язку майор Петренко. Той кожну радіограму перевіряв минулі навчання.

Раптом збоку дороги загуркотіла машина і до них, неначе фата-моргана, завернула кухня. Хлопці зраділи їй. Ще б пак. В роті пересохло, всі тремтіли, в головах гуділо…

Задзеленчали "котьолки". Кожному хотілося поскоріше випити декілька горняток чаю, аби зняти з себе цю облуду і війти в норму. Дивувало тільки, чому нема Яблокова? Він же завжди приїжджав раніше кухні. Можливо, з ним теж щось приключилося?

Кожен з хлопців намагався досхочу напитися чаю. Апетиту не було. Ш Тільки-но Роман видудлив горня гарячого чаю, як знову почув себе сп'янілим. Так було й з іншими хлопцями. А згодом його потягло на рвота і він, закривши V рота, побіг в кущі. Те ж саме згодом робили Міша Краснопйоров та Володя Філь. І лише Клюквін разом з Городецьким посміхалися над ними і сиділи непорушно, немов мумії.

- О! Я бачу у вас був сабантуй? - поцікавився повар-єфрейтор Мішин.

- Т-с-с! - прошипів Городецький, приклавши пальця до вуст.

- Ну що ви, хлопці. За кого ви мене маєте, - образився єфрейтор, - Дайте краще сто грам, якщо маєте.

- Сергій, - звернувся Городецький до Клюквіна, - там, здається, залишилося трохи з учора. Націди йому. Тільки важай, - попередив Городецький.

- А чого ти переживаєш? Я ж не за кермом машини.

Випивши, Мішин одразу кинув горнятко на землю і взявся закушувати, обпечений самогоном.

- Хлопці, я тепер не дивуюся, чому ви майже всі ригаєте. Це ж не самогон, а карбітівка! Ви отруїлися цим мотлохом!

- Це можливо. Вчора його нам підсунула одна бабця з сусіднього села.

- Ото ж то Набирайте, хлопці, чайку якомога більше і промивайте шлунки. Це так швидко не пройде.

Тільки-но кухня сховалася за косогором, як одразу з’явився капітан Яблоков. Все це здалося дещо дивним. Виглядало так, ніби він чекав десь в кущах, коли забереться кухня і лише після цього насмілився з'явитися.

- По коням! - викрикнув негайно сержант Городецький і, поправляючи свою амуніцію, направився до "Волги" докладати командиру. Всі по команді "Струнко!" стояли біля скирти, а земля тікала з-під ніг.

"О, Боже, я знову п’яний! - міркував Роман. - Що ж то має бути? "

Тільки капітан Яблоков виліз з "Волги", як до нього швидко підійшов сержант Городецький.

- Товариш, капітан! - розпочав, випнувши груди, сержант Городецький. - Ніяких пригод за вашої відсутності не відбулося. Командир відділення сержант Городецький!

- Спасибі, хлопці, - задоволено відповів на рапорт Яблоков.

Сержант Городецький, набравши повітря повні груди, хотів було випалити статутне: "Служу Радянському Союзу!", але капітан, якось несподівано, зробив пару кроків вперед і подав руку сержанту. Що він чинить? Такого ще ніколи не було. Скривлена міна одразу заявилася на обличчі Городецького і всіх присутніх. А що коли капітан про все вже знає і це чинить задля того, аби по запаху перегару пересвідчитися, що все дійсно так?

- Оголошую подяку всьому особовому складу за хорошу службу! - сказав голосно капітан. — За діло, бійці!

"Лише тепер сержант Городецький вчув від капітана своєрідні запахи, ні на які не схожі. Це була суміш запаху гарних парфумів з перегаром.

"Напевно, капітан теж, як і ми, "банячив" вчора?" - полегшено зітхнув Городецький.

Цілий день було змарновано. Хлопці почергово бігали ригати у кущі, здавалося тоді, коли вже й не було чим. Адже зробивши пару ковтків води чи чаю, через декілька хвилин організм все повертав. Лише наступного дня все минулося, а надвечір збори зв’язківців закінчилися; і вони повернулися в частину.

- Як навчання, хлопці? - цікавилися всі.

- Здорово!

Що здорово?

А що "як навчання"?..

Звідусіль линув сміх. А що з ними говорити? Прибулі з навчання почувалися героями, і кожен норовив похвалитися відбутим сабантуєм.

Після трьох днів навчання спалося погано. Може, тому, що тіло вже звиклося до того, що на ніч не роздягалися, не знімали чобіт. А тут, в казармі, така благодать. Неначе на світ знову народилися. Казенна білизна свіжої постелі заворожливо шелестіла. Роман все більше почувався повноцінним військовим. Особливо тепер після перших військових навчань. Без жодних умовностей. Він вже й самогон дудлив з солдатського горнятка! Тож він вже справжній солдат! Перехід у цю нову для нього якість відбувався напрочуд легко, без ускладнень. Не бракувало йому вже й статутних знань. До всього був готовий. І в караулі стояв неодноразово, і біля тумбочки днювальним, і чистив бульбу на кухні, і мив баняки... А свою силу і спритність він неодноразово проявляв на легкоатлетичних кросах та марш-кидках.

Несподіване похолодання під кінець жовтня засмутило і звеселило всіх одночасно. Була субота. Роман тільки-но повернувся до казарми із занять, як йому днювальний одразу повідомив.

- Романюк, дзвонили з КІШ за тобою.

- А то чого? — здивувався Роман.

- До тебе хтось приїхав.

- Давно дзвонили?

- Годину тому.

- Напевно, батьки? Я ж просив, аби не їхали, не розтринькували гроші. Не послухали.

- Чого ти дивуєшся? До всіх же он приїжджають.

- Це вже стало традицією. Дякую тобі за новину.

- Не варто й дякувати. Ліпше вгостиш чимось.

Аби переконатися, Роман передзвонив на КПП. Звідти повідомили, що до нього дійсно приїхали батьки. Роман негайно звернувся до прапорщика, аби той дав звільнення на побачення з ними.

- О десятій щоб був на відбої, - попереджував прапорщик. - Зрозумів!

- Так точно, товаришу прапорщик! - відрапортував бадьоро Роман, хоча й не дуже був радий зустрічі з батьками. Що він мала дитина чи що? Та й з дому недавно.

- Здрастуй, дорогий синку! - кинулася мати йому назустріч, повільно вимовляючи слова. - Як тобі служиться?

Поцілунки, поцілунки... З батьком звіталися по-чоловічому, міцно потиснувши один одному руку. Він не любив цих, як він казав, "телячих ніжностей генсека", який кожному при зустрічі кидався на шию і неодмінно ліз цілуватися. Він завжди плювався, коли бачив це по телевізору. " Хіба це мужчина?" - розводив руками він.