Хата Романюків стояла скраю міста, біля самої залізниці. Тож тут часто чулися перестуки вагонних коліс
| Вид материала | Документы |
- Звіт про результати діяльності Нахімовської районної державної адміністрації за 6 місяців, 548.98kb.
- Реферат на тему: Ставлення до праці І проблеми мотивації трудової діяльності, 166.3kb.
- Навколишнє середовище в життєзабезпеченості людей, 35.79kb.
- Зауваження до Генерального плану розвитку міста Києва та його приміської зони на період, 117.22kb.
- Професійна програма підвищення кваліфікації головних механіків та технологів вчд, інженерів, 84.2kb.
- Інформаційне забезпечення навчального процесу, 364.91kb.
- Товариство з обмеженою, 628.75kb.
- 8 Види транспорту та його особливості в єдиній системі міста Загальні положення, 2182.85kb.
- Горлівська міська рада, 16.72kb.
- Сказка о суде любви, 37.95kb.
Тридцятиріччю початку та двадцятирічю
завершення афганської «авантюри»
присвячується
ДУШМАН
Хата Романюків стояла скраю міста, біля самої залізниці. Тож тут часто чулися перестуки вагонних коліс. Ще будучи малим, Роман любив вибігати назустріч поїздам і рахувати кількість вагонів. Це так його захоплювало, що згодом, як пішов до школи, почав записувати, коли, скільки і в який бік покотилося вагонів. Рекордною кількістю було шістдесят чотири вагони. Ця цифра була виведена серед стовпчиків цифр червоним кольором. Тепер Роман, неначе спортсмен, з дня на день очікував побиття цього рекорду. Навіть, коли батько чи мати не дозволяли йому виходити на вулицю, допоки не вивчить уроки, він, зачувши наближення залізничного составу, неодмінно зазирав через вікно, рахуючи вагон за вагоном. Побачивши сина за цим заняттям в черговий раз, батько одного разу «підсумував»:
- Ось закінчиш школу, віддам тебе до училища на машиніста вчитися ... Роман мовчав і, залишаючи вікно, знову сідав за уроки.
- Ну що, згода? - допитувався батько.
Роман, не знаючи що відповісти, лише стенав плечима. Його цікавили не стільки залізничні состави, що були такими звичними для них, скільки поїздки кудись в далечінь Карпатських гір. Він любив подорожувати. І коли у школі оголошували про похід у гори чи до навколишніх лісів, він неодмінно записувався першим, ще й свого товариша, що жив неподалік, агітував усіма силами. Та Василь, будучи трохи вайлуватим, не дуже був охочим до цього. Коли вони ганяли на роверах у вихідні дні, Роман неодмінно пропонував поїздки подалі від Калуша. До ближніх гір, аж за Лімницю, що неначе змія огортала місто з півдня і сходу. Повертаючись додому, Роман безпомилково знаходив свій дім, що завжди виблискував сріблом проти сонця. Залізний дах батько раз в п'ять років покривав сріблястою фарбою. Зовні лише цим виділялася хата Романюків. Хата як хата, яких в пригороді міста багато. Лише всередині можна було оцінити її убранство, яким вона нагадувала світлицю. Все в ній було святково прибраним. Цим майже щодня займалася мати разом з сестрою Марійкою, що була на чотири роки старшою за Романа. Оздоблення хати говорило, що тут у надзвичайній шані все українське. Купа рушників, вишитих матір'ю та Марійкою, висіли на стінах, обіймаючи кожен образ, кожну картину. Образи висіли по кутах, а посередині, на найпочеснішому місці, висів портрет Шевченка. На бічній стіні сімейний портрет, зроблений декілька років тому. Все тут навіювало приємні спогади, які згодом розтавали неначе в імлі. В рушниках красувалися дві похвальні грамоти, що одержала Марійка за зразкове навчання та поведінку у школі. Батько надзвичайно пишався ними і одразу вбрав їх у рамки і вивісив на видному місці.
- Вас бачу, зацікавили грамоти? - неодмінно запитував батько у кожного, хто починав оглядати убранство хати. Йому кортіло похвалитися успіхами дочки.
- Поки що хвалять. А як далі буде - побачимо, - підсумував він.
- А син як?
- Та боюся, що окрім фірмана чи шофера ніц з нього не вийде.
- То чому ?
- Вчиться посередньо, зате жодного поїзда не промине. А як любить подорожі!..
- Як Тур Хейєрдал ?- жартували сусіди.
- Ще гірше, - відповідав на те батько, хоч жодної уяви, хто це такий, не мав.
- Ну що ж тут поганого, Іване? Може, це дорога його життя і він народжений для неї, - тлумачили люди. -Та час все може змінити.
- На краще?
- Бажано, щоб було саме так. Адже хто з батьків ворог своїй дитині?
- Матимеш час, заходь, Василю, ввечері. Поговоримо про міжнародне становище. Бач, як все згущується, неначе брови нашого генсека .
- Маєш рацію, Іване .
- На все добре.
Такі розмови точилися тепер все частіше. Люди, затаївши подих, слухали західні голоси, а наступного дня норовили обов'язково поділитися своїми враженнями. Так було при зустрічах, так було за обіднім столом, коли збиралася вся сім’я. Вечеряли і балакали, балакали і вечеряли. І все частіше в цих розмовах було присутнє слово «Афганістан».
- І чого їх понесло в цей злиденний Афганістан? Що вони там забули? Це ж одна з найбідніших країн світу . Всюди лише каміння, гори та віслюки, а вони:
" інтернаціональна допомога", "інтернаціональний обов’язок" ... А хто нам буде надавати оту допомогу, аби вилізти з цих злиднів? - не вгамовувався Іван.
- Та що ти петраєш у тій політиці? Ти краще поміркував би, як дочку до інституту запровадити. Через пару місяців вона ж закінчує школу, - відповідала на те дружина.
- А за неї я менше всього хвилююся. Закінчить школу з медаллю -і дорога до інституту відкрита.
- Як би не так, - заперечила одразу дружина. - Поговорюють люди, щоб одержати медаль, треба не одну тисячу відвалити .
- А від мене вони ні копійки не одержать..
- Ой не говори так, Іване. Як люди роблять, так і ми повинні.
- Ти про яких людей говориш? Чи не про тих хапуг та злодіїв, що на нашій шиї паразитами живуть.
Ти, Дарцю, нас до них лаштуєш? У нас інша дорога. Ми не маємо "дурних" грошей. Думаю, Марічка сама дасть собі раду.
- А я чогось побоююсь. Скільки було вже таких випадків, що навіть з медалями дітей «зрізали».
- І там теж треба дати? - сичав від злості Іван.
- А ти як гадав?
- Я ще раз повторюю: ні копійки нікому не дам! А нехай спробують не дати медаль! Я їм всім горлянки перегризу!
- Не будь когутом, Іване, і спустися краще на грішну землю.
Іван обвів очима хату. Він ніяк не міг погодитися зі словами дружини, а вишиті домашні рушники з голубами у польоті, що висіли біля дверей, здавалося йому, принесуть у їх дім щастя і вдачу. А згодом і Романова черга підійде. Та вже тепер було видно, що проблем з ним не буде, бо одного разу на докори батька він відрубав:
- Я не піду до високої школи.
- А що ж ти збираєшся робити? - мало не закипів батько -. Чи не мрієш на нашій шиї сидіти все життя?
- Ні, тату, я піду шоферувати.
Хоч і не дуже схвально віднісся до цього батько, та, зважаючи на посередні успіхи сина у навчанні, змирився з його словами. Він неодноразово наголошував, що, шоферська професія часто псує людину, бо завжди спонукує до злодійства, брехні, випивки, а в сімейних стосунках - до зради. Та хіба розумів слова батька Роман? Після них він завжди намагався залишити хату. Навіть смерком виходив надвір. Ішов прямою вуличкою за місто і відразу потрапляв на берег Лімниці. Хоч і було ще прохолодно, знаходив облюбоване місце і сідав. Всюди стояла незвична тиша, така, що було чути, як у весняному небі глеготіли дикі качки, що поверталися з півдня. Вони, ніби за чиїмось покликом, де б не були, завжди поверталися до своїх гнізд. Як і все на цьому світі. Так і він посидить тут, помріє трохи і теж, як і ці пташки, повернеться до рідної хати. Місяць на небі виплив на чисте «поле» і відбивався від тихої заводі ріки. Коли підходив до шосе, почув шум машин, що мчали до обласного центру, розрізаючи темряву світлом фар. Любив слухати цей шум. Він манив його в даль.
А яка то прекрасна пора року весна! Одразу за першим рясним дощем все стинається на ноги, наливається соками землі, а трава одразу підскакує по коліна. Що й казати - весна-красна. З кожним днем теплішає, наче хтось увімкнув додаткове опалення. Теплі весняні дощі раз за разом скроплюють землю своєю благодаттю на все добре, на все прекрасне. Згодом й перша веселка з’явиться на небі. Люди все частіше ідуть у поле або виходять на свої городні ділянки. І природа, і земля в цю пору примушують всіх перебудовуватися на весняний ритм. Одним не сьогодні-завтра в поле, іншим збиратися на службу до війська, а третім продзеленчить останній дзвінок. Тож усім пора братися за напружену роботу. До цього спонукає весна. А скільки писано-переписано про першу весняну любов? Все в цю пору у чеканні.
По закінчені школи Марійка, одержавши хоч і не золоту, а срібну медаль, вирішила стати лікарем. Тож тепер думала, куди поїхати?
- Їдемо до Львова, - запропонувала Леся Микицей, Марійчина подружка.
- До Франківська ближче, - несміливо заперечила Марійка.
- Марусю, та хіба ж можна порівнювати ці два міста? - на своєму Леся.
- Це далеченько від дому.
- Нічого собі... Трохи більше ста кілометрів для тебе далеко. А як минулого року Василь Щербина аж до Челябінська поїхав поступати. Оце далеко.
- Так у нього ж там вуйко.
- Невже ти думаєш, що у Львові ми будемо чужі?
- Я теж раджу вам їхати до Львова. Це ж наша столиця. І зручно добиратися туди, і поїздом, і автобусом. Недавно ще й літак літав. І місто це європейське. Є що подивитися, є чому повчитися, - підтримала дівчат Лесина мати, що працювала економістом на заводі і сама колись закінчила у Львові політехнічний інститут.
- До Івано-Франківська ближче, - вперто стояла на своєму Марійка.
- Ти, Марійко, неначе дитина, боїшся залишатися батьківського порогу.
- Не забувайте, що у Львові багато вузів є, може, швидше пощастить.
- А як ти кажеш, тату? - звернулася Марійка до батька.
- Звичайно, тільки до Львова, - підсумував він.
Батькові слова все вирішили остаточно. Він хоч і не мав достатньої освіти - вдалося закінчити тільки професійно-технічне училище, та вирізнявся з-поміж інших хлопців своєю майстровитістю. Працював машиністом котельної установки на теплоцентралі, а там же щонайменше середньо-спеціальна освіта потрібна. Неодноразово йому пропонували направлення в енергетичний інститут, чи хоча б у технікум, та він завжди відмовлявся.
- Старий вже, - говорив він.-А хто потрібніший на станції, машиніст чи інженер? - ставив ненароком запитання він.
І сам відповідав:
- Звичайно, машиніст. Бо він же безпосередньо виробляє так потрібну людям енергію.
Не дивно, що й сина потягло до техніки. Батько ніколи не наставляв його, а давав волю, мовляв, вибирай сину сам собі, що до вподоби. І Роман замислювався все більше.
Марійка ж разом з Лесею влітку вирушили до Львова, аби здійснити свою завітну мрію - поступити до медичного інституту.
Коли від'їжджали, мати з жалем говорила:
- Вони неначе двоє ще не опір'єних голуб'яток. Геть чисто діти і вже в таку далеку путь. Чи дадуть собі раду?
- Дадуть, дадуть, - запевняв батько. - Їх же двоє і чи ж вони перші. Нехай навчаються самостійності. Не будемо ж ми їх розвозити на машині по інститутах, так як Федоріви свою дочку. Де вони вже з нею не їздили? І Чернівці, і Ужгород, і Львів, і Івано-Франківськ.
- Ти так говориш, неначе у тебе авто є, як у Федорових.
- Говорю, Дарцю, бо так треба.
Та все ж які батьки не переживають за своїх дітей? Особливо тоді, коли в інститутських аудиторіях починалися вступні іспити. Батько чи не щодня запитував:
- Чому не дзвонить, не приїжджає Марійка? Що там у них? Може, гроші закінчилися і вони не мають як дістатися додому? Та й місто велике, все може бути.
Тепер настала черга дружині заспокоювати чоловіка:
- Не переживай, Іване. Вони ж бо гризуть ті книжки, і їм ніколи догори глянути, а ти місто велике...
- Не кажи. Але я чомусь лише тепер перейнявся якимось незрозумілим страхом.
Очікування тривали майже три тижні, поки заявилися подруги в рідному місті.
- Ну що там? Чим, Марійцю, нас порадуєш?—кинувся розпитувати батько.
- А схудла як, - бідкалася мати.
Марійка здала всі іспити, щоправда, один з профілюючих предметів на чотири. А це могло дорого коштувати. Зрештою все так і сталося. В кінці серпня прийшло з інституту повідомлення, що Марійка не пройшла по конкурсу. Ця тривожна фраза, як правило, супроводжувала всі такі листи.
- Це не біда, - заспокоїв усіх батько. - Краще підготуєтесь і поступите наступного року.
- Тільки ми, тату, вирішили з Лесею наступного року поступати до політехніки на економічний факультет. Економісти то надзвичайно ходова зараз спеціальність.
- О, якщо так і далі піде, дочко, то ти всі інститути перепробуєш, а це дуже погана прикмета, коли нема сталої думки. А як успіхи Лесі?
- Леся взагалі здала фізику на три і їй одразу сказали, що у неї шансів нема і вона забрала документи.
Отаким видався для дівчат перший млинець. Та це не вибило їх з колії і вони ще з більшим завзяттям взялися за книжки. То була перша самостійна місія у їхньому житті, і вона дечому навчила, хоча на перших порах їх огорнув неабиякий сум і невдоволення. Та перша невдача скоро забулася, дівчат знову зігрівала впевненість, що мусять настати для них кращі часи. Навіть у неділю вони рідко куди ходили і сідали за книжки. З кожним днем відчували все більше впевненості в прийдешньому успіху. Лише по Різдві вперше вибралися на танці.
Дні збігали швидко і непомітно. Повертаючись з роботи дівчата бралися за повторення. І так кожного дня. Робота-навчання-сон... Вони не виходили за ці рамки. І все ж, незважаючи на таке збіднене життя, дівчата зберігали, як мовиться, олімпійський спокій, бо знали, що мусять витримати ці ритми до кінця.
Наступного літа майже всі Романюки вчилися. Марійка поступила до Львівської політехніки, Роман, закінчивши восьмий клас, пішов вчитися в профтехучилище по спеціальності зварника, а батька направили на двомісячні курси підвищення кваліфікації до столиці. Тож мати залишилася неохопленою "всеобучем" сама.
Для Романа змінилося життя. Хоча й знав він, що училище не дає вищої освіти, проте відчував, що поклавши до кишені посвідчення учня ПТУ, стане іншою людиною, більш свідомою, більш відповідальною. Згодом це відійшло від нього, коли сповна відчув життя "бурси", як любили говорити хлопці. Це дещо розчаровувало і збивало з пантелику. Він же був переконаний батьком, що опанування робітничої професії зобов’язує до невтомної праці, сумлінного навчання, суворішої дисципліни та самоконтролю. Його так цікавило усе, а тут раптове розчарування. Потрапивши не до кращої групи, Роман швидко навчився "сачкувати", прогулювати разом з хлопцями заняття, "давити на заняттях комара" та іншим премудростям профтехосвіти. Слова майстра групи Григорія Петровича Петрушевського про те, що всі роботи хороші, як і спеціальності, аби тільки приносили людям користь, почали не сприйматися.
- А чому ж тоді всі пруть на кіповців, кухарів і майже ніхто не хоче бути сантехніком? - сипалися запитання до майстра звідусіль.
- У вас голови на те є, аби ви могли самі проаналізувати усе, - говорив на це майстер. Григорій Петрович міг, звичайно, сказати більше, але не дозволяла посада.
- Та що ви, хлопці, "розбухаєте", - втручався іноді в розмову староста групи Ігор Кваснюк. - Ми ще не навчилися бачити далі свого носа за цих декілька місяців. Аудиторія-їдальня, їдальня-аудиторія - наш основний маршрут, а у декого ще й гуртожиток.
- Ти, Ігорю, не те говориш, - заперечив йому Роман.
- А що ж по-твоєму потрібно говорити?
- Те, що думаєш, а не те, що пишуть.
- Будеш своїх дітей цьому навчати, а не мене...
Суперечки на всілякі теми часто виникали в групі, та логічного завершення майже ніколи не знаходили. Тож і група почала ділитися на дві підгрупи. Одна підтримувала хитруватого майстра, а інша йшла в розріз з ним. Серед останніх опинився Роман.
- Яка ганьба для комсомольців говорити такі речі, - втручався комсорг групи Василь Панчишин.
- А я так не думаю, - переривав його слова Роман.
- А як?
- Кожен має право на свою думку, якою б вона не була.
- А ми думали обрати тебе, Романе, до комсомольського бюро групи та добре, що не припустилися цієї помилки.
- Знаєш, Василю, я не дуже жалкую за цим.
Через деякий час чвари групи дійшли й до адміністрації училища. Викликав якось до себе в кабінет звільнений секретар комітету комсомолу училища Михайло Коцюба Василя Панчишина.
- Що там у вас в групі коїться? - почав роздратовано Михайло. - Це ж повний розклад комсомольського осередку. Прогули, дехто починає симулювати, а дехто й в чарчину заглядати. Саме тому у вашій групі з'явилися вороги нашого суспільства. Дай мені, Василю, їх список, потрібно негайно ознайомитися з їхніми даними. Може, батьків викличемо. А хто "закопьорщик", може, на комсомольське бюро училища витягнемо?
- Не знаю. Неначе таких явних лідерів нема, - здвигнув плечима Василь.
- Не вірю, ти покриваєш їх, - мало не крикнув Михайло. Його маленькі швидкі очі вп'ялися в обличчя Василя.
- Не кип'ятись, Михайле. Я з тобою не згоден.
- А хто твоєї згоди питає. Будеш покривати їх, то й за тебе візьмемося.
Василь зразу почервонів від почутого. Не став вислуховувати подальших нотацій комсорга, а повернувся і вийшов з кабінету. Лише вдома оволодів собою, а коли прийшов з роботи батько, поділився почутим.
- У вашого комсорга просто кадебістські замашки, - заявили на це батько.
Можливо, він співпрацює з ними?
Батько уважно подивився на сина, чекаючи відповіді. З уст готові були злетіти передостанні слова люті. Брала сверблячка випалити їх синові, та стримав себе.
- Не знаю, - стенув плечима Василь.
- Тож подальше, сину, тримайся таких товаришів, бо ще тебе втягнуть до своєї
компанії.
"Батько має рацію, " - подумав Василь. Він вийшов з хати. Надворі трусило дрібним снігом і мороз, здавалося, все дужчав. Василь геть заплутався в роздумах. "Неначе й не проти радянської влади я, але чому до мене таке ставлення. Невже я завинив перед товаришами, перед комсомолом?" Він набрав в долоні свіжого снігу і спробував зліпити кульку. Від тепла рук сніг одразу потемнішав, але триматися купи не хотів. Зі злості Василь жбурнув сніжку і почвалав до хати.
На заняттях в училищі його тепер все ближче тягнуло до Романа Романюка. "У нього такі ж погляди, як і в мого батька", - розмірковував Василь. Згодом вони подружилися і сиділи за однією партою.
Швидко збігав час. Роман закінчив другий курс навчання, відбув місячну практику на одному з сусідніх заводів. Училище продовжувало жити своїм життям. Найбільше порушень дисципліни йшло з гуртожитку. Частенько туди заглядали міські гастролери-хулігани. Особливо після неділі, коли поверталися сільські хлопці до міста з запасом провіанту, грошей, а іноді й самогоном. Все це іноді від них відбирали міські "батяри" і хлопці залишалися з нічим". Пожалітися адміністрації училища побоювалися, бо за це можна поплатитися, так залякували їх місцеві хулігани.
Слухи про це дійшли до директора училища, Сороки Валентина Федоровича. Всі знали його крутий характер і побоювалися зустрічі з ним. Особливо майстри. Коли хтось виходив йому назустріч, неодмінно звертав вбік поміж будинки, аби не чути оте стандартне запитання:
- Що там коїться у вас в групі? Повний розвал. І майстри дозволяють навіть хильнути собі...
Він завжди заводив саме про це розмову, хоча й сам полюбляв випити. Іноді
на підпитку Валентин Федорович приходив на роботу. Про те, що він не в
"формі", говорили його булькаті, неначе дві цибулини, очі. Вони були неначе
вивернуті зі своїх гнізд. Та, незважаючи на його суворість, порушень дисципліни
в училищі не зменшувалось і це ще більше його дратувало. Бо ж, звісно, одразу "на килим" викликали в міськом партії. А там вели розмову в такому ключі, як він вів її зі своїми співробітниками. Одним словом, ланцюгова реакція. Вона вела аж до самої Москви. Так працювала система демократичного централізму.
Найбільш теплими були у директора стосунки з харчоблоком. Заходив завжди туди, як до себе на кухню. Завідуюча їдальнею запрошувала до свого кабінету і гарно пригощала. І жодного разу не обходилося без сто грамів. Та й додому йому часто привозили дещо машиною. І все це, звичайно, за рахунок учнів училища. Дуже полюбляв директор організовувати разом з профкомом гуляння на честь якогось свята чи ювілею революції. Йшли туди майже всі викладачі та майстри. Напивалися до чортиків. Лише тут вони ставали рівними.
Учні, які були на повному державному забезпеченні, таких була більшість в училищі, не завжди покидали їдальню вдоволеними. Під час обідньої перерви, як завжди, вишиковувалася довжелезна черга до кухонного віконця. Тут одержували на перше борщ чи зупу, а на друге найчастіше пшоняну чи перлову кашу з котлетою. Останню чомусь називали "кінською кашею". Вона щоразу липла до горла, наче клей, і далі не хотіла лізти. Її попихав хліб або теплий чай чи прогірклий компот. Біля віконця одна з кухарок неодмінно робила відмітку, яка група пообідала. Та велика кількість учнів завжди була відсутньою, тому на кухні залишалася уйма продуктів. Надвечір їх вивантажували у велику бочку на колесах і вивозили хтозна-куди.
Роман Романюк, як міський житель, не харчувався в їдальні, і, як компенсацію, отримував невеличку стипендію.
Особливо прикро почувалися учні взимку, що жили в гуртожитку. Батареї ледь жевріли теплом. Через вікна дуло. Дівчата, утеплюючи їх, давали собі раду, а у хлопців крізь них цілу зиму гуляв вітер. Вітер обдавав усіх колючим холодом. Тому спали не роздягаючись. Іноді брали на себе ковдри з вільних ліжок і навіть накривалися матрацами. В деяких кімнатах підвіконня на ранок припорошувалось снігом. Добудитися їх вранці було неможливо. Ніхто звісно, не чув команди чергового по поверху: "Підйом!", і продовжував спати, не йдучи деколи на заняття. Тоді почали ходити по кімнатах чергові викладачі та майстри. Вони будили сплячих. І коли хтось нарешті вилізав зі свого "барлогу", довго вгадували, хто це. Кожен із зав'язаною шапкою на голові - спробуй вгадай.
Деколи хлопці лягали спати по двоє, гріючи таким чином один одного своїми тілами. Звісно, ніхто не хотів вилізати звідти на холод. А чергові у кімнатах довго не затримувалися. Гаркнули: "Підйом!" - і гайда далі.
Дізнавшись про всі негаразди у гуртожитку, директор училища одразу набрав номер телефону гуртожитку, що був поряд.
- Ну що там коїться у вас в гуртожитку? Коли ви вже наведете там лад? Видно, без мене нічого не зможете зробити! - кричав він у трубку коменданту гуртожитку. - 3 завтрашнього дня ми встановлюємо чергування у гуртожитку викладачів і майстрів у вечірній час аж до відбою. А ви, Маріє Семенівно щодня доповідатимете мені про все. Час вже покінчити з цією міською шантрапою!
- Я теж так думаю, Валентине Федоровичу - озвалася нарешті комендант.
- То чому нічого до цього часу не вдіяли?
- А що ми можемо зробити? Ми додому, а вони в гуртожиток.
- А вахтер і чергові для чого?
- Та вони через вікна залізають, а на зауваження погрожують ножем або арматурою.
- За це треба в тюрму їх! Я направляю на чергування таких хлопців, що покажуть їм де раки зимують!
Директор дійсно хотів навести порядок в гуртожитку. Поряд з черговими викладачами та учнями можна було побачити у гуртожитку й директора. Чергування у гуртожитку він взяв під особистий контроль.
Одного недільного дня ввечері, коли чергували майстер Піддубний і викладач Осадчий, їм вдалося спіймати двох міських хуліганів.
- Тримайте хуліганів! - кричала, побачивши їх, вахтер - старенька жіночка Олександра Іванівна Наконечна.
Зачувши крик, вибігли з чергового кутка майстер і викладач, що грали в шахи.
Побачивши чергових, а більше, напевно, велетенську фігуру Піддубного, хлопчиська кинулися навтьоки. Та куди вони могли втекти з середини? Коли їх привели в червоний куток, почався допит.
- Чого вам тут треба ?
- А що не можна ?- запитав одразу один з хуліганів. Видно було, що він трохи старший за напарника і видав себе за такого собі місцевого "Чапая".
- Ні, не можна ! - гаркнув на те розлючений Піддубний. - Ви займаєтесь в гуртожитку мародерством, злодійством. Погрожуєте й б’єте наших хлопців. А це знаєте яка стаття ?
- Не знаю і не хочу знати, - бурчав, поглядаючи з-під лоба на усіх, все той же хуліган. Його напарник, чи то з переляку, чи відчуваючи свою провину, сидів мовчки.
- То я тебе відведу зараз де слід і ти зразу про все дуже швидко зізнаєшся, і будеш дуже жалкувати з приводу цього, - кричав вже Піддубний, термосячи впертого хлопця за чуба.
Коли він відпустив волосся, хуліган швидко скочив з крісла, ніби хотів накинутися на кривдника, та одразу осікся. Піддубний неначе тільки цього й очікував і щосили вдарив кулаком хлопця в обличчя. У нього негайно полилася з носа кров і так, що годі було її зупинити. На очах у хлопця з'явилися сльози.
- Нічого. Ти скоро відповіси за це, - пригрозив Піддубному.
- Ти, шмаркачу, ще будеш мені погрожувати ? - знову закипів Піддубний. Хулігани замовчали. .
- Ось як вріжу ще раз, то й голови не стане! Хочеш ?! Старший раз за разом витирав кров, що невпинно лилася з носа.
- Залиш їх, Юро, - звернувся до Піддубного Осадчий. - Давай відпустимо їх. Думаю, що від сьогоднішнього дня вони забудуть сюди дорогу.
- Геть звідси, шпана пузата, поки у міліцію не здали ! - закричав Піддубний. - І щоб вашої ноги тут більше не було !
Похиливши голови, хулігани залишили гуртожиток. Того ж недільного вечора подався, ще холостяк, Ігор Осадчий зі своїм товаришем Тарасом Тертичним на танці в палац культури "Юність". В самий розпал танців підійшов до Ігоря Осадчого якийсь хлопець і повідомив, що його викликає надвір Піддубний. Нічого не підозрюючи, Ігор пішов з хлопцями вниз. На другому поверсі гриміла музика. Вона все заглушила довкола.
Тільки Ігор вийшов з палацу, як одразу до нього підскочили троє хлопців і почали його лупцювати. Удар сипався за ударом. А коли Ігор нахилився, аби сховати уже закривавлене лице, несподівано одержав копняка в саме перенісся. Від болю він аж скрикнув. Лише тепер нападники, задовольнившись, залишили його.
"Невже перебили перенісся ? Як же я завтра заявлюся на роботу ?" - подумав Ігор.
Він попросився до однієї з ближніх квартир помитися. А згодом, коли біль трохи вгамувався, подався додому. Сумнівів не було-з ним поквиталися хулігани, затримані у гуртожитку. "Але чому зі мною? Я ж їх і пальцем не рухнув", - дивувався Ігор дорогою додому. Це гнітило його, і він довго не міг заснути. Було сумно. " Піти і заявити про цей випадок в міліцію чи поскаржитись директору?.. " Та оскільки ні те, ні друге не допоможе йому, він вирішив промовчати, і лише поговорити з Піддубним.
- Це ті шмаркачі тебе так, Ігорю? - одразу запитав Піддубний, побачивши синці під очима.
- А хто його знає? Було темно.
- Не турбуйся, ми організуємо в один прекрасний день вилазку до "Юності" і поквитаємося з ними.
Та ці слова так і залишилися словами. Щоправда міські хлопці все рідше і рідше навідувалися до гуртожитку. Може, подіяла погроза хлопців з гуртожитку про розправу над "фраєрами" з міста арматурою, нарізаною на практичних заняттях в майстерні. Кожен мав тепер півметрові кавалки під ліжком.
- Ось так би й давно, - задоволено повідомила комендант гуртожитку. Їй потрібен був спокій.
А ставало вже усім страшно. Учнів грабували. І всім це було до "лампочки", і міліції, і міській владі. Лише коли четверо хлопців, серед яких було двоє з училища, пограбували французів, які працювали на калуській хімії і поверталися пізно додому п’яними з ресторану "Лісова пісня", міська влада і міліція зарухалися. Одразу знайшли злочинців, арештували і розпочали слідство.
- У нашої міліції та влади подвійний стандарт. Нас можуть грабувати і бити, а ось закордонних спеціалістів, ні, - злостилися люди.
Через місяць в актовому залі училища відбувся показовий суд над грабіжниками. Він тривав декілька днів. Кожного засудили на термін від п’яти до дев’яти років позбавлення волі в колонії суворого режиму.
Після другого курсу військкомат послав Романа разом з великою групою хлопців на шоферські курси при ДСТААФ. А коли через рік він зустрів свою вісімнадцяту весну, і його ровесники пішли до війська, йому теж хотілося залишити "бурсу" і податися в рекрути.
- Ти що здурів, сину? – картав його батько. - Потрібно ж закінчити навчання, одержати диплом про освіту. Держава тому й дає відстрочку від призову, при війську тобі легше служитиметься.
- Я не хочу бути переростком, щоб мною командували молодші за мене. І "бурса" вже мені насточортіла. Навряд чи останній рік навчання щось дасть мені.
- Додасть... І не сумнівайся. Ти ж тоді зможеш працювати дипломованим зварником або шофером. Чи же навіть майстром, а без цього паперу ти ніхто. Зрозумів?
"Йолкі-палкі", вже мені стукнуло вісімнадцять!" - защеміло біля серця Роману. Напевно, всі сприймають так свої перші вісімнадцять років. З романтичним очікуванням, з повним міхом мрій. Це ж саме в цьому віці вручають основний документ - паспорт, саме в цьому віці беруть до війська. Але від чого на душі такий незрозумілий смуток? Саме в цьому віці людина задумується, як вона повинна пройти свій подальший життєвий шлях.
Роман відчув, як змінився за роки навчання в училищі. Він і не міг собі уявити, як вони стануть йому у пригоді в подальшому житті.
Коли завітав до свого вуйка, що жив у центрі міста, той подивовано довго розглядав його.
- Як ти, Ромчику, виріс за останні роки. Ще пару років назад, пам'ятаю, ти приходив "пуцвірінком" до нас колядувати на Різдво. А тепер ти справжній кавалер. Скоро й до війська підеш?
- Ага, скоро... Аж через рік.
- А ти що; вже хочеш йти?
- Звичайно.
- Ні, дитинко, тобі треба закінчити навчання. Одержиш повноцінну освіту, а разом з нею, можливо, й файний кавалок хліба. Запам’ятай: "Наука не на плечах, а в голові носиться ." Зрозумів?
- Я від усіх чую одне і теж.
- Це добре. Бо це означає, що ми не помиляємося. А може, ти хочеш женитися, то й, звісно, не до науки? Як кажуть в народі: "Не хочу вчитися, бо хочу женитися".
- Про це ще, вуйку, я не думаю.
- І добре робиш. Ось підеш у військо. Відслужиш гідно і станеш справжнім мужчиною, бо той, хто не був при війську, не хлоп, а пів хлопа!
Роман на якусь мить завагався, ніби обмірковуючи почуті слова, а потім весело посміхнувся. Йому імпонувала відвертість вуйка і вони завжди балакали між собою неначе друзі.
Заклопотаний всілякими думками, Роман тепер все рідше брав до рук книжку. Ще недавно любив почитати перед сном. А тепер нічого не лізло до голови. Лягав спати рано. Це навіть дещо насторожувало матір і вона неодмінно говорила:
- Ти, Ромчику, неначе грудне дитятко. Тільки-но відсунулося від цицьки і одразу спати.
- А що робити, мамо?
- Пішов би погуляти кудись, подивився б телевізор, або ж почитав книжку.
- Е-е-е, - кривився він, махаючи рукою. Не вмикаючи світло, Роман лягав на ліжко і все думав, думав. Лише коли через шибки до хати проникало світло місяця, що заявлявся на небі неначе нічне сонце, і темрява зникала з хати, він вибирав найзручнішу позу і занурювався у сон. "Легко їм усім говорити всіляке. А що станеться за цей рік, ніхто, навіть сам Бог, не знає. А може, знає?"
- розмірковував наступного дня Роман, поспішаючи на заняття.
Швидко минула зима. Видалася вона надзвичайно теплою. А за нею поспішала весна. Надворі все раніше рожевів схід. Довшою ставала днина. Боже, яка то краса бачити, як все прокидається навесні! Спочатку розпускає свої бурульки верба, а з нею перші проліски, такі ніжні й такі беззахисні. Згодом набирає розгону трава, а за нею обкидаються цвітом сади. З’являються перші весняні роси, що через декілька годин зникають від тепла сонячних променів.
Одного квітневого дня приніс поштар Романюкам повістку з військкомату про те, що їх син підлягає призову до лав Радянської Армії. Взяти т і то, з'явитися тоді-то і туди-то... Все було розписано по-військовому.
- Нарешті, - зрадів Роман.
- Я бачу, що ти радий, сину? – запитав батько.
- Звичайно, я ще минулого року хотів іти до війська.
- Не спіши перед батька в пекло. Нікуди твоє не дінеться. Не переживай. Що має бути, де й буде, бо то воля Божа. Ось тільки як з училищем? Ти ж його маєш закінчувати в червні.
- У військкоматі повідомили, що я закінчуватиму училище "досрочно".
- Як це "досрочно"? Це все одно, що "досрочно" померти, - дивувався батько.-Чи не ліпше було б дати закінчити навчання разом з усіма, а вже восени брати до війська. Для чого така поспішність?
- Видно, тату, їм не вистачає призовників.
- Кількість, кількість... А про якість, як і всюди, забувають.
Через декілька днів військовий керівник училища майор у відставці Заболотний повідомив Романа, що той до місяця строку має закінчити училище й одержати диплом, а в другій половині травня піде до війська. Роман погоджувався на все, пам’ятаючи, що чим скоріше піде до війська, тим скоріше повернеться.
Викладач спецтехнології дав йому тему дипломного проекту, показав декілька зразків його оформлення і попередив:
- Поспішай, Романе. У тебе залишилося менше місяця.
- А якщо не встигну? - запитально глянув на викладача Роман. – Може, підсобите чимось?
- А що то значить підсобите?
- Ну, даєте мені один з варіантів, а я його "передеру".
- Що? Що?..
Олексій Іванович аж нагнувся, вдивляючись в обличчя Роману, думаючи, що той жартує. Та Роман стояв з похиленою головою і заклопотаним видом.
- Справа ж, Олексію Івановичу, неординарна. Іду ж не на курорт, а нашу державу боронити. Та й скільки нас таких на все училище, декілька чоловік. Жаль, видно, охопив викладача і він запропонував:
- Найбільше, чим можу тобі допомогти, це дати креслення, аби ти його, як мовиш, "передер". А ось записку пиши сам.
Олексій Іванович знайшов Романове креслення і дав йому, а разом з ним список літератури, звідки він має брати матеріал для пояснювальної записки.
На радощах, забувши й подякувати, Роман одразу подався додому. Вже наступного дня він взявся за описову частину. Робота спорилася, і вже через десять днів записка була готова. Та найбільша проблема для нього - креслення. Тут допоміг йому сусідський хлопець Мирон Савченко, що навчався уже на четвертому курсі інституту нафти і газу.
- Зроби собі, Романе, "стеклофон" і креслення за день буде готове.
- Як це? - здивувався Роман.
- О, це дуже просто. Розсуваєш стола, ставиш кавалок скла, а під нього потужну лампу, ватів на двісті. Поверх скла поставиш скріплених два листи формату. Чистий зверху, а внизу з кресленням і "фотографуй"!
- От, що то значить вища школа! - зрадів Роман.
- З тебе пляшка!
- Прийдеш на проводи, то й не одну вип’ємо. Минуло більше двох тижнів і диплом Роман закінчив.
- А ти переживав, що не витягнеш, - зауважив на те батько.
- Якби не Олексій Іванович, то навряд чи справився б в строк.
- Ти, Романе, хоч подякуй йому за це.
- Звичайно, звичайно, - погодився Роман.
Не порадившись ні з ким, він купив на свої стипендіальні гроші пляшку горілки і з’явився з нею в аудиторії Олексія Івановича, коли той закінчив урок.
- Як справи, Романе? - запитав він, побачивши на порозі свого дипломанта.
- Дякувати вам, Олексію Івановичу, добре.
Роман швидко витягнув з пакета пляшку і, поставивши її перед викладачем, сказав:
- А це вам, Олексію Івановичу, за те, що підсобили мені.
Побачивши пляшку перед собою, Олексій Іванович озирнувся розгублено довкола, чи нікого нема, чи ніхто не бачить цього дійства, закрив вхідні двері і одразу накинувся на Романа:
- Ти що з глузду з’їхав?! Ти що мене за алкоголіка приймаєш?! Ні, Романе, ти не на того натрапив. Я в цьому не кохаюся. Тож прошу тебе, забери це негайно.
- Ну що ви? Це невеличкий презент за чуйне ставлення до мене.
- Найкращим подарунком для мене буде, якщо ти забереш цю пляшку.
Бачачи, що Роман й не збирається забирати її, Олексій Іванович вихопив з його рук порожній пакет і, запхавши в нього злополучну пляшку, виштовхав Романа за двері, сказавши наостанок:
- Якби я знав, що ти таке вчиниш, ніколи не взявся б тобі допомагати.
Опинившись в спорожнілому коридорі, Роман подумав:
"А мені ж іще захищати цей диплом в його присутності. Чого доброго... Треба негайно вибачитися".
- Вибачте, Олексію Івановичу, за все. Я думав, що так буде найкраще, а вийшло навпаки.
- А я нічого не пам'ятаю. Ти про що? - озвався Олексій Іванович.
Зрозумівши все, Роман усміхнувся і зачинив двері. Він спустився крученими сходами вниз. Скільки разів за чотири роки він пройшовся по них? Вийшовши у двір училища, він оглянув майстерні де, ще недавно вчився запалювати дугу, а згодом виготовив першу зварну конструкцію на замовлення тресту "Хімметалургбуд".
Відгуки були непогані. На все життя залишаться спогади про це. Тут став спеціалістом. Лише тепер ж визнав правильними слова батька, коли той говорив йому ще на першому курсі, що роки навчання закладають лише основу, а справжні знання прийдуть від задоволеної праці.
Через тиждень призначили захист дипломів. Він пройшов успішно і вже наступного дня їм виписували дипломи.
- Виписують? - запитували хлопці один одного.
- Аякже. Як же без диплому до війська йти. Без нього хіба що бульбу чистити та посуд мити!
Згодом їх запросили до кабінету директора, котрий вручив їм дипломи про закінчення училища і побажав успіхів у військовій службі. Вони вдячно потискували руки один одному.
Всі четверо йшли повільно алеєю біля училища. Величні клени і дуби стелили своїм верховіттям перед ними дзюркасті тіні. Вони відчували якесь полегшення. Радісно було від того, що закінчили навчання, і разом з тим жаль було розлучатися з товаришами. А у декого саме в училищі з'явилася перша любов. Вони йшли і весело згадували перебіг подій за чотири роки навчання, сповнені бурхливих емоцій: практичні заняття в майстерні, вечори відпочинку, і, звичайно, практику в Одесі на заводі "ЗОР", де вперше зустрілися з морем.
Лише ступив Роман на поріг свого дому, як одразу почув просьбу матері:
- Ану показуй, що то за диплом вам такий видали? Роман витягнув його з кишені і подав матері.
- Як інститутський! - виголосила вона. -Вітаю.
"Вона завжди підтримувала мене в усьому. І ось зараз теж", - подумав Роман.
- Ти диви! Ото чудасія! - вигукнув сусідський дід Охрім, побачивши диплом Романа. - І до війська скоро. А здається, що ще недавно бігав замурзаний попід стіл і по садах шастав з хлопцями. Не буде він тепер волам хвости крутити.
- Досить вже; дідусю, бо ще наврочите.
- Такого не може бути. Я легкий на руку. Тож нема чого боятися моїх слів.
- Ну то дай, Боже.
- Ото ж-то й воно, - образився дід Охрім.
Готувалися до проводів Романа, як годиться. Купили два ящики горілки. Наварили всякого варива, а тітка Романа принесла великого торта. Хоча людей було небагато, десь біля двадцяти чоловік, та все дуже "змахувало" на весілля. От тільки розмах не той і музики не було. Хоча раз за разом включали магнітофон, на зміну йому хтось бренькав на гітарі і всю ніч горланили пісні. Напевно, ніхто з сусідів тієї ночі не спав. Всю ніч гавкали сусідські собаки.
Роман, вже добряче хильнувши, обводив захмелілими очима все довкола, ніби прощаючись зі світом. Далеко за північ вийшли з хлопцями на перекур. Під місячним небом все довкола спало міцним сном. Збоку саду несло пахощами квітів, від чого ще більше паморочилась голова. Хоча й без того добряче очманіли від горілки.
- Пиши частіше. Чуєш, Романе, - просив Василь.
- Про що ти говориш? Аби ви до мене писали.
- А в які ти війська йдеш?
- Дідько його знає.
- А ти просися у стройбат. Маєш гарну цивільну спеціальність. Заробиш купу грошей.
- Здається, що мене визначили в автомобільні війська.
- І це непогано. Будеш собі якогось генерала возити і ніхто до тебе і не підступиться.
- А я б рекомендував у десантники. Оце війська? І форма яка вишукана. Одразу кидається в очі.
- А чим поганий флот? - заперечив хтось.
- Е-е-е, там же три роки потрібно "пахати". Трохи задовго.
- Це від мене хлопці не залежить, куди й потрібно буде, туди й пошлють. Знаю, на Україні я не служитиму.
- З чого це ти взяв?
- Чув таку розмову у військкоматі на комісії між офіцерами.
- Це правда. Вони сибіряків призивають на Україну, а українців на їх місце везуть.
- Оце так дурдом! Це ж все одно, що з Сибіру вести в Карпати ліс!
- А хіба так не робиться?
- Така політика!
- Проти неї не попреш. Одразу статтю пришиють!..
Хлопці, хоч і захмеліли, проте вели між собою статечну розмову.
- Не завадило б подрімати, - сказав, позіхаючи, Роман.
- Та куди там. Ти ж маєш на сьому годину бути у військкоматі.
- І чому так рано?
- А це, щоб можна було у військкоматі покімарити, поки вони позбираються на роботу. Вони ж там все одно раніше дев’ятої не будуть.
Десь біля восьмої юрба біля п’ятнадцяти чоловік поволі рушила до військкомату.
Вийшовши за обійстям на дорогу, Роман озирнувся назад.
"Прощай, батьківська хато! Прощайте, сусіди! Прощайте, люди добрі!" - вимовив про себе він, хтозна-коли сюда повернеться. Він востаннє вдихнув на повні груди млосний запах саду, перших квітів, що цвіли біля доріжки. Деякі дерева вже скинули цвіт і викинули перші листочки, що насторожено тріпотіли. Всю дорогу чувся спів, крики. На ходу наливали один одному горілки і дерли горлянки ще більше.
Йшли поволі, неквапно. Та й куди поспішати? До військкомату рукою подати. Розпрощавшись із зимовим одягом, люди були вдягнені в легкі костюми чи светри, а Роман у все старе. Звісно, йому, можливо, прийдеться залишити все, та й їхати хтозна у яких вагонах будуть. Дехто лякливо пророкував телятники.
- Ні, - заперечив хтось негайно, - телятниками вивозили лишень у Сибір та на фронт. А тепер не той час. Тож возять лише у пасажирських вагонах.
Через півгодини були біля військкомату. Звідти чувся зустрічний спів. Стояли юрбами люди. Було декілька легкових машин і вантажівка. Та не всі раділи. Більшість батьків плакали, бо не знали чи повернуться додому їх сини. Найбільше їх лякав, звичайно, Афганістан. Вони тільки те й робили, що просили у Всевишнього, аби вберіг їхніх синів від цього пекла. Скільки наслухалися про нього. Про це повідомляли західні радіостанції. І рік йшов 1986. Самий розпал Афганської війни. Можливо, саме через це батьки так боязко і з неохотою відпускали своїх синів до війська. А ще дідівщина. Вона стала не меншим злом, аніж афганська війна.
Та все ж, час від часу, то там, то там у юрбах вибухав сміх. Хтось розповідав веселі історії чи анекдоти.
- Ну, годі вже вам! - гукнув офіцер, що першим прибув на роботу. –Розходилися жеребці!
- А що ж нам плакати усім? Життя й так кожного дня б'є нас, - озвався на те хтось.
Весняний день швидко спинився на ноги. Лише тепер хтось з юрби помітив плакат, що красувався на даху будівлі військкомату: "Армия - школа жизни".
- Це все правда. Але нехай би до цієї школи йшов хтось інший, а не мій син, - сказав хтось із юрби.
Всі почали дерти голови догори, розглядаючи цей шедевр. Всі погоджувалися з почутим і весь час поглядали вбік юрби, звідки долинули ці слова. Кожному хотілося знати їх автора.
- Коли відправка, товариш полковник? - поцікавився хтось. - Чи довго ще нам отут вистоювати?
- Не турбуйтесь. Нехай призовники заходять до призивного пункту, там їх перевірять згідно списку і, як заплановано, відправка до обласного збірного пункту о десятій годині.
- На біса тоді було збирати людей в таку рань?
- Так положено, - відповів по-військовому начальник військкомату і щез за дверима.
- Ну й армія!..
- То нам ще стовбичити тут більше години…
Мало не останні слова можна було почути на честь тієї славної армії, що перемогла фашизм.
- Я думав, що при війську порядок, а тут теж колгосп.
- Вся наша держава - великий колгосп!
- Громадяни! Товариші! Тихіше. З нами ж наші діти й онуки. Чого розходилися немов на базарі, - почав заспокоювати людей посивілий чоловік з орденськими планками.
"Напевно, ветеран війни? Йому треба зважити".
Згодом на ґанок вийшов молодий майор і гукнув:
- Всім призовникам зайти до призовного пункту!
- Нарешті! - полегшено зітхнули в юрбі.
Неначе перед дощем було добре чути, як годинник на головпочтампі відбиває дев'яту. Небо світлішало. На сході все вище спинався жовтий диск сонця. Довгі тіні ставали все коротшими, в них народжувався новий день. Такий незабутній і пам’ятний для них.
Ще не було десятої, коли призовники, чи то вже солдати, але без амуніції, почали виходити надвір. Вони підходили до своїх, забирали свої речі, і, попрощавшись, прямували до вантажівки ГАЗ-66.
Сідаючи на лавки, вони тримали в руках річмішки і зазирали з-під тенту на дорогу.
Останнім вийшов капітан. На його мундирі чорні петлиці з перехрещеними стволами.
- Артилерист...
- Можливо, й ракетник. У них однакові відзнаки, - поправив хтось з батьків.
- А Роман казав, що йде в автомобільні війська, - сказала здивовано мати.
- Все це ще нічого не значить і їх пошлють туди, де треба, - розтлумачив їй, зі знанням справи, батько Романа.
- Хоч куди. Аби тільки не в Афганістан, - Вимовив хтось скрушно.
- Остаточний розподіл буде в обласному збірному пункті? - поцікавилися в юрбі.
- Звичайно. В Івано-Франківську у них буде, так би мовити, пересадка, - сфантазував хтось.
Капітан підійшов до автомобіля, де зібралися всі призовники. Одні сиділи на бічних лавках, а інші, кому не вистачило місця, на дні кузова.
- Може, хворі є? - по-батьківському запитав капітан.
Ніхто не відізвався. Та хіба може бути хворий солдат? Може, капітан мав на увазі їх захмелілі голови. Але хміль давно випарувався.
"Грає вар'ята капітан перед батьками, - подумав Роман. -Зрештою, може, цей офіцер дійсно ставиться до солдатів по-батьківському".
Капітан знову перевірив наявність усіх згідно списку. Чи бува хтось не
загубився?
- Без мого дозволу і команди ні кроку. Зрозуміло? - спитав він.
- Ага, - почулося з кузова.
- Тоді, як мовиться, з Богом, - сказав капітан і попрямував до кабіни.
- З Богом! - почулося з юрби проводжаючих.
Машини рушили. Спочатку, неначе в якійсь розгубленості, мовчала юрба і призовники, споглядаючи одні на одних. А коли машини почали віддалятися, почулися викрики прощання і благословення:
- До зустрічі через два роки!
- Хай береже вас Господь, хлопці!
- Прощавай, Калуш!
- Щасливої вам служби!..
Машини швидко спустилися з гори і через декілька хвилин вже здіймалися на затяжну Вістівську гору. З неї добре видно, як відпливає кудись вдалечінь, ніби у минуле, місто, ріка, села, сади, ліси.
Одне за одним минули села, а дорога бігла все далі і далі то нагору, то вниз. Вгорі визирало чисте голубе небо. "Все так гарно", - подумав Роман.
Хлопці притулювалися один до одного. Дехто, заколисаний дорогою, після такої гучної ночі, задрімав. І в кузові машини запанувала така тиша, що було чути, як шурхотять по дорозі колеса. Дивне почуття огорнуло Романа. Думки повертали його в дитинство. Як все швидко міняється. Правий був дід Охрім, коли дивувався, як час швидко спливає. Не той тепер Роман, що декілька років тому, не ті вже його товариші. І дід забув, що він теж вже не той. Всі хлопці були, в неспокої. Що ж то їх далі чекає? Таке запитання ставив кожен собі. Куди заведуть їх дороги? Ці питання остаточно вигнали хміль з голови і примушували задумуватися, бо все, що очікувало їх попереду, можливо, визначить їх подальше буття.
Роман пильно вдивлявся в дорогу, що все тікала. Знову побачив маму біля військкомату. Здається, коли машина рушила, вона вже витирала сльози.
"Чекай мене, мамо. Обов'язково чекай", - ворухнулася думка в душі Романа, ніби пристрасний жаль. Його душа немов обпечена рана. Згадав, як мати просила його, щоб ж ще побув з ними, коли хлопці кликали на двір. Лише одне радувало їх, це те, що Роман іде служити навесні, навпроти літа. А воно вже на порозі.
За неспокоєм в його душі, немов вода, лилися солодкі спомини. Суцільні ювілеї супроводжували його цього року. Виповнилося дев'ятнадцять. А це ж самий розбіг у життя. Отримав паспорт, а ось зовсім недавно достроково закінчив училище. Звичайно, йому мало ще вдалося зробити чогось значимого за цей час, та все попереду. На це сподівався і вірив у це. А якби не мати з батьком, то на цей час навіть й училища б не закінчив. Декілька разів хотів кидати його після того, як здав в ДСТААФ на шоферські права.
- Навіщо мені це училище, коли я маю вже фах? - неодноразово заявляв він батькам.
Та вони все ж умовили його. І тепер Роман тішився своїм першим досягненням у житті. Хоч і незначним, та все ж.
Всякого він надивився у тій "бурсі". І понесло його знову на хвилях спогадів. Вони радували і викликали легку посмішку на вустах.
Так і думав би до безконечності, аж поки на загруженій машинами дорозі не з'явилися перші будинки Івано-Франківська..
Машини, покружлявши вулицями міста, нарешті заїхали крізь пофарбовані ворота у двір і зупинилися біля великої двоповерхової будівлі. То був обласний збірний пункт. Сюди стікалися, неначе маленькі потічки рік, призовники з усіх районів області. Тут формувалися команди і по черзі відправлялися хтозна-куди. Про це ніхто призовникам не говорив, а на цікавість хлопців:
- Куди нас везете?
Неодмінно чулося стандартне:
- Отставіть разговорчікі! Іначе к бєлим медведям отправім!..
Ці слова діяли, і всі одразу замовкали. Інколи це вдавалося виявити. Та таких військових, що приїжджали за призовниками для своїх частин і одразу сідали за чарчину з підлеглими, було мало. Більшість офіцерів тримали дистанцію, мовляв, ви, майбутні воїни, повинні бути на своєму місці, а ми, офіцери, на своєму. Про п’янчужок-офіцерів, що продавалися за пляшку, по збірному пункту ходили всілякі розмови. Але звідки це знали тільки-но прибулі призовники?
Призовників завели в приміщення призовного пункту. Це була широчезна, неначе спортивний зал, казарма з двохрядними ліжками, з брудними і подертими подушками без наволочок та матрацами. Ходили з червоними пов’язками черговий офіцер і солдати. Солдати по черзі ставали біля тумбочки на чергування. Тільки що вони тут берегли? Ці голі ліжка, чи подерті матраци, а може, поламані без дверей тумбочки, що осиротіло стояли між ліжками?
- Розташовуйтесь, хлопці, на вільні ліжка, - скомандував капітан, що привіз їх з Калуша. – Можливо, прийдеться переночувати тут?
Хтось з хлопців, зачувши сморід від туалету, запропонував:
- Гайда, хлопці, на протилежний бік. Може, там не так смердить.
Але й з протилежного боку був теж туалет. Прийшлося вишукувати місця всередині казарми.
- Я собі й не уявляв, що в армії може бути такий бардак! - зауважив хтось з хлопців, вмощуючись на ліжко.
- Та це ж перевалбаза і тут ніхто постійно не живе. Це збудовано для таких, як ми?
- Та хіба призов триває круглий рік? Пару місяців восени і пару навесні.
- А весь інший час, можливо, тут знаходяться відряджені з інших частин.
- А може, такою казармою карають солдатів за різні порушення режиму? Ці слова викликали загальний сміх. Все довкола нагадувало бозна-що. Солдати і призовники тинялися впереміжку туди-сюди. Перші просили горілки, а другі неодмінно цікавилися, чи тут завжди так брудно. Зав'язували знайомства. Десь почали грати в карти, а з іншого боку чулися вже пісні. Ярмарок - не ярмарок, вокзал - не вокзал... Чортзна-що за збіговисько?
Розмаїття хлопців у формі і без неї, роздягнених до трусів і в різному одязі, чистих і брудних, говірких і засмучених... Це ярмарчище гуляло, неначе розбурханий кимсь вулик. Призовники були переважно строкато одягнені у все старе. Через годину другу вони, як і солдати у казармі, все дозволяли собі. Ходили розхристаними пом’яті і чубаті, роблячи тим самим вигляд, що їм море по коліна, що їх вже ніщо не турбує і їхати, куди повезуть, то їх звична справа. То тут, то там дзвеніли пляшки і стакани. Більшість призовників знову була напідпитку. Все Не вистачало, хіба що, дзвону мисок чи глечиків. А може, це почекальня якогось вокзалу? І на це не теж схоже. Всі ж чекають свого часу, хоча й не знають, куди їхатимуть. А може, це місце для знайомства? Бо для чого ж їх привели сюди і залишили напризволяще?..
Дивлячись на цю незвичну картину, Роман і не гадав ніколи, що побачить таке. До цього найбруднішим видавалося йому житло калуських циганів. Одне тішило його - він знав, що скоро цього всього не буде і, звичайно, сподівався на краще. Він погано переносив цей розгардіяш і сморід; бо змалку привчений до чистоти і порядку, що було характерним для їхньої родини. Та чи дійсно все це скоро зникне, неначе якась химера? Чи й надалі будуть супроводжувати його такі ярмарчища? Від побаченого почав діставати відразу до війська. Багато наслухавшись про нього, почав розчаровуватися. Особливо після того, що трапилося на виду у декількох сотень допризовників. Одразу після обіду в казармі всі почули:
- Рядовой Петрухін! Стой! Я кому говорю?!..
Це був крик молодого офіцера, що швидко йшов слідом за розхристаним солдатом зі знятим ременем у руці. Видно було, що офіцер дав йому якесь розпорядження, яке солдат виконувати відмовився. Це, звичайно, викликало неабияку лють у старшого лейтенанта.
- Ну, сука! Я тебя накажу по всей строгості закона! - продовжував кричати офіцер, переслідуючи солдата.
- Пошол ти на... ! - відповів на те солдат і, підійшовши до свого ліжка, положився на нього.
Почуте ніби обпалило молодого офіцера. Він одразу зупинився.
Цей випадок надзвичайно вразив всіх. До кінця дня вже інших розмов не було. Всі обговорювали те, що трапилося. Не знаючи причини цього конфлікту, всі засуджували поведінку солдата, як виявилося, "дембеля". Дехто вважав, що вони „обоє рябоє" бо називати солдата "сукою" не личить офіцеру передової армії у світі. З такого прикрого випадку почалося знайомство новобранців з нею. Їх чутливі вуха і душі вловлювали швидко все, що відбувалося довкола.
"Невже ти така, наша "нєсокрушимая і лєгєндарная"? - гірко подумав Роман. Він довго не міг заснути. Заважали не стільки нескінченні ходіння та розмови, скільки цей прикрий випадок. Роман ставив себе на місце офіцера. Щоб він вдіяв в такій ситуації? Звичайно, він би не дав себе під ноги, як цей "зелений" офіцер. Він би витягнув пістолета і грізно наказав:
- Стій, гад! А то стрілятиму!
І він вистрілив би, якби це не зупинило зухвалого солдата. А інакше як можна навести порядок в армії? І солдат негайно був би відправлений "гнити" до тюрми. " Можливо, все так і буде?" - заспокоював себе згодом Роман.
Він вибрав найзручнішу позу і, незважаючи ні на що заснув.
Вже під світанок, коли день поволі почав "заповзати" до казарми, Роман прокинувся. Тіло чомусь нило. Він декілька разів перевернувся з боку на бік, приховано зітхаючи. Хтось не закрив за собою двері туалету і одразу приміщення почало наповнюватися їдким запахом сечі. Встати і закрити двері ой як не хотілося. Роман накрився піджаком з головою. Та чи довго так протримаєшся? Згодом все ж хтось закрив двері, але до самого підйому, що пролунав о сьомій ранку, вже не спалося. Він знову прокручував в пам’яті вчорашній випадок. "Що ж воно виходить? Наша армія зовсім не така, як про неї говорять по радіо чи пишуть газети? Все це суцільний блеф. А може, це тільки тут такий бардак? Думки вже набридали Роману. Прикрим було для нього те, що він не мав з ким відверто поділитися ними. " І чому не взяли разом зі мною Василя чи Богдана?"
Від пекучих думок, здавалося, вже тріщала голова. Хіба тут можна нормально поспати?
Рівно о сьомій команду "Підйом!" подав днювальний. Казарма зарухалася, проте вставати ніхто не поспішав.
Роман умився так-сяк в умивальнику, що був поруч з туалетом, і одразу вискочив звідти, немов з пляшки корок. Поснідав з тормозна, зготовленого матір'ю. В їдальню їх ще не вели. А не завадило хоча б гарячого чаю попити.
Старший лейтенант і два сержанти-"покупці" новобранців для своєї частини, повідомили, що одразу після обіду буде відправка команди номер 3785М. До цієї команди входив й Роман. Він не знав, куди їх везтимуть. Все було в секреті. Лише одне сказали, що це автомобільні війська. Так званий автобат.
Часу до відправки лишалося багато, і Роман вирішив вийти на вулицю, аби подихати свіжим повітрям. Надворі виблискували сонячні зайчики, що продиралися через молоде листя. Тут було зовсім по-іншому, ніж в казармі. Чисті і підметені дороги і тротуари, рівно підстрижені кущі, а трохи далі плац, з розміченими білою фарбою лініями. Довкола нього красувалося декілька десятків металевих щитів із зображеннями солдатів у певних позах стройового заняття або суцільною писаниною. Молода трава виблискувала росою. З підйомом сонця вона змінювала свої барви і ставала після сріблястої згодом зеленою. Росу випивало тепле травневе сонце. Роман подався на другий поверх казарми. Може, там краще, ніж на першому поверсі?
З одного боку казарми розміщався червоний куток. Він мав форму продовгастого вестибюля вкладеного паркетом, що був брудним, бо мав темний колір, хоч блищав від натертого воску. А довкола суцільне розмаїття плакатів, стендів, прапорів, фотографій. "Якби почав все тут розглядати і читати, то, напевно, й дня не вистачило б", - подумав, озираючись довкола, Роман. Все тут паралельно і перпендикулярно розвішано, розкладено і пофарбовано в білий, червоний або жовтувато-золотистий колір. Здавалося, що деякі стенди виготовлені з горіхового чи червоного дерева. Тут була вся історія збройних сил. Згадавши перший поверх і той прикрий вчорашній випадок, Роман подумав: "Кому потрібна ця показуха? Невже нею дурять солдатів? Там такий бруд і сморід, а тут суцільний блиск". Він присів на одне з крісел за останній стіл і намагався уявити себе солдатом на заняттях. А сонце тим часом здіймалося все вище. Його промені проникали усюди, і вище здіймалися в зеленому шумовинні. Після обіду пролунало:
- Команда 3785М, виході строїться!
Роман швидко зібрав свої пожитки в річмішок і вибіг надвір, де вже шикувалися хлопці.
- Вєчєром московскім поєздом ми отправляемся. Прощу строго виполнять мої указанія, не нарушать дісціпліну, єхать с настроєнієм. А сейчас ми пойдьом на склад, где вам видадут на суткі сухой пайок. Вопроси єсть?
- Нема, - відповів хтось зі строю, в якому налічувалося біля півсотні новобранців.
- Тогда слушайтє мою команду: На пра-во! Шагом марш!
Хлопці так-сяк повернулися і рушили до складу. Після перших команд, що були звернені до них, хлопці відчували якесь піднесення. Йшли дружно, тримаючи крок і дистанцію, навіть ноги почали підіймати вище, хоча важко було ще вважати їх за віськову одиницю, про яку згадав "старлей".
Кожен новобранець одержав півхлібини, дві м’ясні консерви і по десять грудок цукру.
- Цукор, хлопці, будете давати до чаю у вагоні, - попереджав неодноразово прапорщик, що видавав це все.
Одержавши сухий пайок, кожен ставив свій підпис навпроти свого прізвища.
Виходячи зі складу, хлопці збивалися перед ним докупи. Хтось вже й ліг на свіжу травицю, а дехто вмостився на невисокому паркані, який хтозна для чого поставлений тут.
- Перекурівайтє, ребята, пока нє началась служба, - сказав "старлей" побачивши хлопців.
Тільки - но одержав останній новобранець сухий пайок, як почулася нова команда "старлея":
- Кончай пєрєкур! В колону по трі становісь! З цих перших військових команд почалася Романова служба.
Коли день хилився до смерку, їх через все місто повели на залізничний вокзал. Люди, побачивши цю "банду", як вони себе називали, шарахалися в боки. Інші зупинялися на тротуарах і довго вдивлялися в їх обличчя, ніби вишукуючи серед них своїх чи знайомих.
На вокзалі довелося чекати, поки состав подали до перону. Хлопці нервували.
- Для чого нас було вести сюди, щоб тут вичікувати?
- І не знаємо до цього часу, куди нас везуть? Де наша частина?..
Одні стверджували, що їдуть до Києва, а там має бути пересадка, інші говорили, що пересадка їх чекає аж у Москві. І не інакше, як до білих ведмедів повезуть. Декого з хлопців охоплювала тривога. Та вона була даремною.
Коли по радіо оголосили, що пасажирський поїзд до Москви подано на першу колію від перону, рушили до нього. "Старлей" привів їх до чотирнадцятого загального вагону, наказав займати місця. Це був початок їхньої дороги.
Біля вагону їх зустрічав "напівпровідник". Саме так його охрестили згодом хлопці, бо виконував він свої обов’язки лиш наполовину і на ногах ледве тримався.
- Куда, рєбята, направляєтєсь? - поцікавився він.
- А хрєн його знає! - кинув на це хтось.
- Отставіть разговорчікі - скомандував, почувши це, "старлей".
- Всьо ясно, воєнная тайна, - підсумував "напівпровідник".
- Прошу нє розлагать моїх рєбят!
- Есть, товаріщ старшій лєтенант! -по-військовому відповів"напівпровідник". В дорозі він підбирав всіх безбілетних пасажирів, тоді вагон перетворювався в гарбуз зі щільно набитими зернятками чи то бочку з огірками.
- Жіть то надо! - пояснив "напівпровідник".
Вагон був брудний зі специфічним запахом. Ззовні наче облитий якимось шміром. Бо всі, хто дотулялися до нього при посадці, ставали брудними, неначе з-під машини тільки-но вилізли.
Один із підібраних пасажирів сидів біля Романа. Згодом до нього підійшов "напівпровідник". Нічого не говорячи, він вдарив всією п’ятернею по складному привіконному столі. Не розуміючи, що це означає, пасажир і Роман переглянулися. "Напівпровідник" знову повторив цей знак. "Щоб це значило?" - подумав Роман.
- Дорогой, с вас пятьорка за проєзд! – розтлумачив згодом зі злості "напівпровідник".
- Який я вам дорогий? - здивувався пасажир.
- Давай не будем, старі на. Гоні побистрєє монету!..
Коли "напівпровідник", одержавши гроші, зник у своєму купе, пасажир сказав:
- Ну й блатний у цього провідника жаргон.
- Не провідника, а "напівпровідника", - уточнив Роман, посміхаючись.
- Чому?
- А тому, що він все робить наполовину.
- Це вірно підмічено, - розсміявся пасажир .- І як такий брудний вагон та ще й з таким провідником можна відправляти в дорогу? Ну й сервіс! - хитав головою пасажир.
А ось по стіні вагона побіг його хазяїн - великий жовтий тарган. Роману зробилось недобре. Нічого не говорячи нікому, він вийшов в тамбур. І тут довго втриматись не зміг. Чути прогірклий запах вугілля. Воно було, здавалося, усюди. І на підлозі, і на стінах, і в повітрі. Вагон відчутно гойдається і смикає з боку в бік. А як гуркають вагонні буфери і колеса. У вагоні почулася музика. Співали "Розовиє рози". "Видно, бригадир поїзда намагається хоч чимось підбадьорити пасажирів", - подумав Роман. Та в нього не було бажання бадьоритися. Радше навпаки. Чомусь захотілося закурити. І коли хтось з пасажирів вийшов у тамбур, він одразу попросив:
- Може, дасте закурити? - хоча сам не курив.
- Дамо, а чому б і ні.
Попахкуючи сигаретами, вони уважно вдивлялися в нічну темінь. " А що там за вікном? Такий же розгардіяш, як і у вагоні?-скрушно подумав Роман. В цьому гармидері до нього приходив незрозумілий смуток. Все побачене і почуте за два останні дні, відтоді як він покинув рідну хату, викликало у нього сум. А він так хотів пошвидше виконати свій чоловічий обов'язок перед Батьківщиною, показати себе в ділі, аби всі в Калуші говорили про нього, а він їде в якийсь автобат. "Але все, можливо, попереду, -заспокоював себе він. - Попереду ще два роки служби. Тож можливі варіанти."
Згодом положився на вільне місце верхньої бічної полиці. Погриз хліба з цукром. А обіцяного чаю так і не дали.
Лежачи, він довго вслухався в перестук коліс, підбираючи в їх такт різні мелодії. А поїзд "біг" щодуху, енергійно погукуючи. Він мав на собі такий цінний вантаж, який довірили йому везти. Що й казати, армія це ж найвідповідальніша справа…
На одній із зупинок поїзд довго стояв. Хотілося вийти надвір і все з"ясувати. Але навіщо? Привезуть, куди потрібно. От тільки куди?
Простору фантазії не було меж. Одного разу хтось сказав, що в Сибір або в Монголію везуть. Роману, який ніколи далеко від дому не від'їжджав і найдальше, де він побував, було Рівне, де був на виробничій практиці з училища. А чим довше їдеш, тим більше побачиш. Це ж не літак.
Тільки-но розвиднілося, як заграло радіо. Мелодії змінювалися за мелодією, а українських пісень катма. Неначе й не існує таких.
"Ламбаду" змінювала "Любіт нє любіт", а згодом знову "Розовиє рози"...
Під кінець дня вже почало набридати це все. Хотілося почути останні вісті зі світу. Яким він небезпечним стає з кожним роком. А по радіо звучить "Королєва красоти"!
- Товарищ старший лейтенант, чому не передають останніх вістей. Хотілося б знати, що там діється у світі? - запитав хтось із хлопців.
- Вчора київське "Динамо" грало, а ми не знаємо результату, - підмітив хтось з іншого боку.
- С етім вопросом, рєбята, нє ко мнє, а к брігадіру поєзда надо обращаться, -порекомендував "старлей".
В проході з'явився "напівпровідник".
- Чому останніх вістей нема, а пісні одні російські звучать? - запитав Роман у нього.
- Что Москва дай от, то і крутім, - відповів він недбало на те, навіть не піднявши голову.
- А чай буде? - запитав хтось.
- Нєт стаканові
- А у нас горнятка з дому є.
- Ну, тогда подходіте к кіпятільніку. Сейчас налью.
Вперше за дві доби хлопці попили гарячого чаю. Яка то благодать-чай. Ніхто його до цього часу так не оцінював. Він зігрівав і додавав наснаги. Чай в Галичині не такий популярний, як у Росії. Там частіше п'ють каву або молоко. Тож дехто лише тепер достойно оцінив цей чудодійний напій.
Роман чи не увесь день вдивлявся через вікно в мінливі краєвиди. Вони дещо різнилися з тими, які він бачив вдома. Більше тепер виступали безкраї поля Вінничини, Житомирщини, Київщини. Зі зміною картин за вікном змінювався й його настрій: то він сумував вже за домівкою, то жалкував, що не запросив Оксану Пащенко на свої проводи, то радів побаченим за вікнами сільським хлопчакам, що нескінченно махали "до побачення", а в сусідньому купе хлопці неначе змагалися, розказуючи всілякі смішні історії та анекдоти.
"Та чого я маю сумувати? - запитав себе Роман. - Я ж такий, як і вони, і тому повинен чинити так, як і вони. Геть, смутку, від мене!"
Під вечір по радіо оголосили: "Наш поєзд прібиваєт в століцу Украінской Совєтской Соціалістічєской Республікі город-гєрой Кієв!"
- Під’їжджаємо до Києва!..
- Скоро Київ!..
- Треба хоч на перон вискочити, поки поїзд стоятиме, - чулося звідусіль.
Всі кинулися до вікон. Це й не диво, адже більшість з них вперше прибули до Києва. А кому не хочеться побачити столицю древньої Русі і широкоплинний Дніпро, оспіваний не одним поетом. Кожен з них, затаївши подих, вдивлявся в усе, що з'являлося за вікнами. Дехто із хлопців, не маючи місця біля вікна, заметушився, вишукуючи бодай хоч якусь можливість зазирнути надвір.
Все, що відбувалося у вагоні, говорило про те, що для більшості з них наступає неординарна подія. Роман, неначе приклеєний, нерухомо вдивлявся на вулицю, боячись щось проґавити. Можливо, не доведеться тут ще коли-небудь побувати. За вікном відшукував очима щось найхарактерніше, що найбільше запам’ятається і він неодмінно, по прибутті на місце, напише про все додому. Так вони домовилися! Роману дуже хотілося, щоб його перший лист додому вийшов якомога цікавішим.
Згодом перетнули Дніпро. Тепер, в кінці травня, він був зовсім не ревучий, а радше, навпаки, занадто спокійним. А може, це лише так здавалося звідси, з "верхотури" залізничного мосту. Коли поїзд був посередині мосту, Роман озирнувся назад. Позаду залишився високий берег Дніпра, покритий парканами і скверами, з яких визирали високі бані церков та гострі шпилі соборів, а поміж них будівлі та заводські труби.
Коли поїзд перевалив на другу половину моста, він помчав швидше. Попереду виднілася Дарниця - суцільна рівнина лівого берега Дніпра з висотними будівлями, від яких неначе було тісно. Дарницю перетинають декілька каналів, вимощених бетонними плитами. Як у Венеції! Яка краса! Все підсилювало свою силу на променях західного сонця, яке сягало вже горизонту. А поїзд, ніби навмисне, додавав швидкості і жаль охоплював всіх, що ця картина так швидко зникає. Нікому не вірилося, що вони назавжди минають цю красу. І навіщо так далеко їх везуть? Невже у Києві не потрібно таких вояків, як вони? Напевно, що потрібно. Тож чому їх везуть хтозна-куди? Кому це треба? Та й чи не абсурдно все виглядає, коли з України везуть служити до Росії, а з Росії везуть новобранців на Україну?..
Згодом красень - Київ залишився позаду. Лише тепер Роман зрозумів від чого болять його очі. Він так їх."вип'ялював" на місто, що й до них прийшла втома. Він закрив очі і, спершись до стінки вагону, почав дрімати, а перед очима продовжували проходити одна за одною картини вічного Києва. Хоч і короткою була у нього зустріч зі столицею, зате вражаючою і незабутньою. Жаль, що не було під рукою фотоапарата. Зафіксувати б це!
Біля півночі Роман прокинувся. Боліла спина. Це вже третю добу він товчеться по таких твердих і незвичних сидіннях і полицях. Доївши консерву з гречаної каші з м'ясом, та чи було в ній м'ясо, так і не зрозумів, запив гарячою водою з "кип'ятильника" і знову почав влягатися.
"Напівпровідник" весело розповідав всілякі небилиці двом дівчатам, яких підібрав по дорозі.
У вагоні було тихо. Звідусюди чувся храп та запахи шкарпеток. Роман їх "смакував" вже третю ніч. Згодом, глибоко зітхнувши від важких роздумів, намацав у вагонній напівтемряві металевий стрижень на якому висіла віконна фіранка. Металевий холод ніби розливав терпку млость по всьому тілу і навівав дрімоту. Це допомогло швидше заснути. Здавалося, звичайна ніч. Та закінчилася вона дуже швидко.
- Подйом! - заволав декілька разів старший лейтенант Бородін, проходячи вагоном.
Була половина п’ятої ранку. Надворі лише почало сіріти. Ввімкнули у вагоні світло. Воно, після темряви, удавалося яскравішим ніж вчора.
- Чому так рано, товаришу старший лейтенант? - несміливо запитав хтось.
- Отставіть разговорчікі! - гримнув офіцер, а згодом знову повторив своє:
"Подйом!"
Від тих слів Роман прокинувся злим. Він відсунув фіранку вікна. Надворі було зовсім темно і порожньо. За вікном ще панувала ніч. "Якраз приємний сон у цей час, а він: "Підйом!" - подумав Роман. - Тепер будемо вставати і лягати не тоді, коли схочемо, а коли дозволять. І все припадає на найцікавіші роки. Тож прощавай свобода!"
Він зліз з бічної полиці і ще деякий час сидів роззутий і роздягнений, з цікавістю спостерігав за всім, що відбувається у вагоні, який нагадував мурашник. Здавалося, ніхто не стоїть на місці. Хтось біг в туалет, хтось здавав вже постіль "напівпровіднику". Інші займали чергу помитися, а дехто, можливо, й не спав цілу ніч-і походжав гоголемдюшгон, зажраючи у вікна.
Незрозуміла тривога розпирала Романові груди. Під'їжджаємо до кінцевої зупинки. Про це повідомив "напівпровідник":'
- Під'їжджаємо до Москви! Привести свої місця в порядок: Хто брав, здати постіль…
Лише тепер у нього вперше проглядалася хазяйська жилка, бо, думалося, що він тут ні за що не відповідає, хіба що за свою кишеню.
Роман почувався тоскно. "Чи будемо служити у Москві? Чи тут буде лише пересадка?" - розмірковував він.
Помившись сяк-так, Роман поснідав зі свого річмішка виданими консервами. Попив гарячого чаю, який зготував "напівпровідник". Видно, йому не хотілося залишати про себе неприємні спогади в пасажирів. Ось і обм'як насамкінець.
Бородін весь час ходив по вагону, зазираючи на полиці. Чи не спить хтось з його хлопців?
- Не забувайте, поїзд приходить в Москву о шостій ранку. Тож ми повинні бути в повній готовності, - попереджав він.
Поїзд тим часом в'їхав у місто. Продираючись повз високі коробки будинків, він, якось непомітно, заїхав на стоянку Київського вокзалу столиці, різко загальмувавши.
- Що сталося? - запитав хтось із хлопців нічого не розуміючи.
- Як то що, "Федя"? Бери валізу і гайда на вулицю! - відповів хтось.
- Невже це Москва? - здивувався Роман, очікуючи побачити щось більш значиме, а тут місто як місто.
- Москва! Виходьте шикуватися на перон! - скомандував на цілий вагон Бородін.
Вийшовши на перон, хлопці одразу відчули вранішню прохолоду свіжого повітря. Кожен з них озирався довкола і не помічав нічого особливого. Ті ж вагони, такий же як і усюди у великих містах вокзал і будинки, що визирали із-за привокзальних будівель, такі знайомі... Як в Івано-Франківську, Вінниці чи в Києві.
- А вокзал такий же, як у Жмеринці, - підмітив хтось із хлопців.
- Ну ти даєш! Зрівняв хрін з пальцем! Он подивися вперед.
Всі подивилися, неначе за командою, в той бік, куди показував хлопець. Великими літерами на даху будівлі вокзалу висвічувалися слова: "Москва". Киевский вокзал".
- Давайте, хлопці, тепер спитаємо у "старлея", чи тут наше постійне місце служби буде? Чи поїдемо далі?
- Тепер він повинен відкритися. Досить вже приховувати від нас цю таємницю.
- Да, ето дєйствітєльно место вашей служби, - підтвердив Бородін.
- Ура-а-а! - Вигукнув хтось в юрбі.
- Отставіть! Прошу вас нє забивать, что ви в Москве - століце нашей Родіни. Поетому вєдіте себя адекватно.
А на обличчях хлопців сяяли посмішки. "І чому він одразу не сказав це?"-подумав Роман.
Це ж непогано, що доля для служби вибрала їм не якесь затуркане містечко, не Сибір, чи пустелю, і не Афганістан, якого вони найбільше боялися ще з домівок, а саму Москву! Як же тут не радіти.
"Сьогодні ж сяду і додому листа накатаю. Порадую батьків", - подумав Роман.
Так, це був чи не найдивовижніший "сон" в їхньому житті. Навіть найбільші оптимісти не могли передбачити такий поворот подій. Це ж дуже добре.
Старший лейтенант Бородін оглянув речі хлопців і перевірив їх наявність.
- Ніхто нічого не забув, не загубив? - запитав він.
- Ні... - весело відповіли хлопці.
- Тоді слухайте мою команду. В колону по чотири, шикуйся! Після того, як хлопці вишикувались в колону, Бородін повідомив:
- З сьогоднішнього дня ви є солдати військової частини номер 5579. Це я для того, аби ви у випадку загублення в цьому величезному місці могли б через військового коменданта чи комендатуру знайти своє місце служби. Запитання є? Все ясно?
- А що тут неясного, - відповіли хлопці, виводячи номер частини, хто на папері, а хто просто на долоні.
- Прекрасно! Тоді, кроком руш!
Колона рушила з перону вокзалу до стоянки автомобілів, де на них мала чекати вантажівка. На стоянці довелося чекати з півгодини, поки Бородін не додзвонився до чергового по частині.
Нарешті діждалися. Як і в цивільному житті, гак і тут, ті ж причини запізнення машини. Хтось проспав, хтось комусь забув нагадати чи то попередити...
З кузова з-під тенту виліз здоровань-прапорщик. Форма припасована - видно меншої вже не було і вона щільно облягала його тіло, неначе спортивний костюм у гонщиків. Чоботи були "надраяні" до блиску пастою. На руці виднілася пов’язка "Дєжурний". Прибулий швидко окинув новобранців і, подавши руку Бородіну, запитав:
- Це наше поповнення, товаришу старший лейтенант?
- Так точно! - відповів спокійно Бородін.
На вустах прапорщика з'явилася ледь помітна посмішка, яка одразу щезла. Вигляд у хлопців після тривалої дороги та поневірянь на збірному пункті був не дуже привабливий - минуло вже три доби, як залишили свої домівки, і прапорщик подумав: " Це ж нам, хлопці, прийдеться разом два роки коротати. За цей час я з вас людей зроблю"!..
Згодом Бородін повідомив новобранцям:
- Прапорщик Нємчінов Петро Васильович. З ним вам доведеться найбільше стикатися. Тож прошу зважити на це і, як кажуть у нас, "прошу любіть і жаловать!"
Бородін в очікуванні скорого прибуття додому вже переступав в нетерплячці з ноги на ногу, а згодом дав команду: