Психологічна та психотерапевтична допомога дітям та молоді
| Вид материала | Документы |
СодержаниеМоббінг як демотивуючий фактор Слюсаренко Вікторія Смук Оксана |
- Програма навчальної дисципліни психологічна допомога потерпілим в надзвичайних ситуаціях, 399.81kb.
- Психологічна допомога випускникам у період підготовки до зовнішнього незалежного оцінюванні, 175.65kb.
- Долинська районна рада івано-франківської області, 30.8kb.
- І нструкц І я з організації медичної допомоги хворим на віл-інфекцію/снід, 291.66kb.
- Методичні рекомендації Київ-Кременчук 2007 ббк 88. 8: 74. 56 Удк 159. 9: 616. 89-008., 1375.57kb.
- План. Перша допомога в екстремальних умовах. Послідовність дій при наданні першої допомоги, 143.54kb.
- Допомога при народженні дитини у 2012 році, 32.67kb.
- Психологічна служба в структурі освіти, якій в 2001, 117.27kb.
- Тинства, дітям -інвалідам та тимчасової державної допомоги дітям, кфк 090302, кекв, 18.15kb.
- Сумська обласна державна адміністрація розпорядження голови обласної державної адміністрації, 46.87kb.
Слюсаренко Вікторія
м.Львів
зреферовано та перекладено з видання
Helmut Graf „Psychotherapie in der Arbeitswelt“, Springer-Wien-NewYork 2003
^ Моббінг як демотивуючий фактор
Термін „моббінг” (з англ. – травля) зустрічається вперше у 1958 р. У Лоренца (Lorenz, 1991) в рамках його порівняльних досліджень поведінки тварин. Цією етикеткою він характеризує нападницьку поведінку групи по відношенню до окремої істоти. Прориву цього поняття посприяв швед Гайнеманн (Heinemann, 1972, S. 9), який застосував цей конструкт у сфері опису людських стосунків, його публікації на цю тему стали бестселерами у скандинавських країнах.
У німецькомовний простір термін моббінг впровадив швед Лейманн (Leymann) на міжнародній конференції у Гамбурзі 1990 р. І зробив його популярним. Лейманн вважається ведучим у світі дослідником моббінгу, йому належить розробка опитувальника LIPT (Leymann Inventory of Psychlogikal Terrorization).
Нідль (Niedl), який написав на цю тему першу дисертацію в Австрії (1995, Wirtschaftsuni Wien), дає наступне визначення: „Під моббінгом на робочому місці розуміються такі дії певної групи чи певного індивіда, які іншою особою сприймаються як направлені проти неї і як такі, що носять ворожий, принизливий і залякуючий характер. Ці дії відбуваються часто і впродовж тривалого періоду. Постраждала особа в силу явних соціальних, економічних, психічних чи фізичних характеристик не бачить при цьому можливості і не є в стані боронитися чи уникнути цієї ситуації”. (Niedl, 1995, S.23). у нього явно проступає позиція зловмисника – жертви. Моббінг повинен чітко відмежовуватися від інших конфліктів, таких як сексуальне домагання, дискримінація, насильство чи демотивуюча атмосфера на підприємстві чи в організації, прицільна мікрополітика (напр. розбудова та використання системи влади для задоволення власних інтересів); хоча межі між ними і моббінгом є дещо розмитими.
Це призводить до різних статистичних даних щодо розповсюдженості цього феномену. Дослідження. проведені 2002 р. у ФРН дали дані, що 11,3% громадян протягом свого професійного життя хоча б раз переживали моббінг. Було також встановлено, що це явище притаманне усім професійним групам, галузям, величинам підприємств, ієрархічним сходинкам. Були ідентифіковані певні ознаки, які особливо у взаємній комбінації істотно підвищують ризик моббінгу – в першу чергу вік і стать. Особливо вразливою групою є жінки і молоді співробітники до 25 років, які проходять стажування. Квота постраждалих серед жінок 3,5%, у чоловіків 2,0%, це означає, що ризик моббінгу для жінок на 75% вищий.
Учасниками „травлі” були ідентифіковані як начальники (38,2%), так і колеги (20,1%). У 12,8% випадків начальники об’єднувалися з кимсь із колективу, у 22,3% випадків „нападниками” були окремі особи серед колег.
^ Слюсаренко Вікторія
м.Львів
Переклад G. Sonneck
Cиндром вигорання (Burnout) як розвиток у напрямку кризи
У 1961 році було опубліковане відоме оповідання “A burn-out case” (“Випадок вигорання”), автор якого Graham Greene (помер у 1991р.). Це є перше відоме мені означення синдрому, який Bäuerle у 1969 році так описав у своїх дослідженнях по так званому “шоку практики” молодих учителів: “Стан, що повільно розвивається, зменшення психічної витривалості вже в середньому професійному віці, поява відчуття розчарування та прихованої ворожості як наслідок людського перенавантаження ; внутрішнє відмежування від усіх людей та людських проблем.”
Моя власна робота з людьми у кризах зводила мене час від часу з одним феноменом, який не класифікувався ні як класична травматична, ні як хронічна криза. Мова йде про реактивний синдром, який розвивається часто впродовж багатьох років за специфічних умов праці, ознак певних завдань чи видів діяльності, а також особистісних ознак як особлива форма вирішення проблеми: синдром вигорання (Burnout-Syndrom).
Kisker у своїй статті до книги “Психіатрія на роздоріжжі”, виданої Ciompi & Heimann (1991), між іншим дуже критикує запроваджене 1974 року психоаналітиком Фройденбергером (Freudenberger) позначення “синдром вигорання” і пов’язує його з “гарячковим дефіцитарним синдромом” (фибрильною кататонією) при хронічній шизофренії. Він пропонує називати цей характерний стан просто напросто виснаженням. Ми ще побачимо, що виснаження є дійсно однією з найсуттєвіших характеристик вигорання. Однак, виснаження у тому сенсі, у якому його застосовує Бройтіґам (Bräutigam) вже у 1968 році у своїй книзі „Реакції, неврози, психопатії“: “Характерним є напружене, дратівливе виснаження, що не подібне на приємну втому після успішно завершеної справи, а включає в себе похмурий поганий настрій і непродуктивність. Відчуття безсилля і втоми супроводжується станом напруги. Виснаження та слабість не призводять до спокійного відпочинкового сну, а існує переважно парадоксальна нездатність до розслаблення з порушеннями сну. Настрій як правило не виражено депресивний, а ніякий, нудний, порожній, млявий. Всього забагато, все здається викликом, про який вже нічого не хочеш знати. …“ Вже тут було дуже добре виявлено, чого слід шукати серед найсуттєвіших аспектів синдрому вигорання: емоційне виснаження, деперсоналізація (отже дистанціювання від інших людей та їх проблем), а також незадоволеність власною продуктивністю чи зменшення власної продуктивної здатності, втрата продуктивності.
Таб. 1: Аспекти синдрому згорання:
|
Синдром вигорання слід розрізняти не лише з реакцією виснаження, але і з синдромом хронічної втоми (Chronic Fatique Syndrom – CFS), який є збірним поняттям, в тому числі і для описаної вперше Шрайбером (Schreiber, 1977) „кризи середнього віку” (Midlife-crisis), що виникає в першу чергу через те, що нові, переосмислені цінності та потреби вже не пасують до незміненої професійної та соціальної ситуації людини, з чого випливає чіткий випадок неузгодженості людини та її оточення (т.зв. “Person – Environment – Misfit”), який вимагає або нової інтерпретації, або зміни оточення, в плані зміни професії. Коли це не можливо, особливо в професіях, сенсом яких є допомога людям, на нашу думку з’являється небезпека Burnout. У такому випадку кризу середнього віку можна було б розглядати як предтечу синдрому вигорання.
Якщо точніше розглянути окремі аспекти Burnout, то стане можливим вирізнити його серед депресивних синдромів.
- Про що ми говоримо, коли маємо на увазі емоційне виснаження (Таб.2)?
- Втома вже при самій думці про роботу
- Хронічна втома, зранку до вечора, день і ніч,
- порушення сну, безсоння, схильність до захворювань
- Скарги на фізичний стан, ослаблене лібідо.
Таб. 2: Емоційне виснаження
|
2. Що значить деперсоналізація, в інших авторів (як то Maslach & Jackson) відома як дегуманізація (Таб. 3)?
Негативне, цинічне ставлення до колег, негативні почуття до пацієнтів/ клієнтів/ учнів/ студентів. Почуття вини. Відмежування від соціальних контактів у власних чотирьох стінах, втеча “у равликову хатку”, поведінка уникання (особливо, що стосується всього неприємного), згортання діяльності до найнеобхіднішого.
Таб. 3: Деперсоналізація
|
3 Незадоволеність продуктивністю / результатами – і дійсно зменшена здатність до продуктивності, зменшення результативності (Таб. 4) включає в себе: досвід безуспішності та безпорадності, брак визнання, недостатність фідбеку (зворотнього зв’язку), відчуття самонедостатності, хронічне перевантаження і втрату сексуальної активності.
Таб. 4: Незадоволеність продуктивністю
|
Нерідко синдром вигорання розвивається саме в цьому порядку, при чому, ці три аспекти можуть набирати різної ваги в процесі розвитку Burnout.Типовим є також характерне змішування цих трьох критеріїв у різних професійних сферах у специфічні зразки. Отже, початок розвитку лежить у так влучно описаному Бройтіґамом (Bräutigam), виснаженні, якому, нерідко, передує фаза надмірної активності та сильної заанґажованості. “Той, хто вигорає, очевидно мусів колись горіти”: гіперактивність, добровільні неоплачені додаткові години, почуття незамінності, відчуття постійного браку часу, заперечення власних потреб, витіснення невдач та розчарувань, обмеження соціальних контактів за винятком самих клієнтів є можливими попереджувальними симптомами продромальної фази Burnout.
Однак, синдром вигорання трапляється не лише в професіях, які покликані надавати допомогу людям; я мав можливість спостерігати його також серед студентів. Як вже згадувалося вище, такий багатий на наслідки злам життєвої лінії може статися, якщо, наприклад, учень, який добре встигав у визначеному ззовні середовищі середньої школи, вступаючи до університету не в стані розвивати власні цілі та масштаби цінностей. Процеси розвитку Burnout ми спостерігаємо також у хронічно хворих пацієнтів; не рідко, коли кажуть - “він здався”, цьому передував розвиток синдрому вигорання. У пацієнтів з хронічними запальними хворобами кишечника у 62% ми знаходили симптоми Burnout.
До виникнення синдрому вигорання
Процес вигорання (бурнаут – з англ. burnout) починається з надмірного, тривалого робочого стресу, але також і з хронічного відчуття праці не на повну силу (!), які призводять до таких характерних реакцій як натягнутість, відчуття напруги, дратівливість і втома. Але вирішальним є спосіб подолання, який при вигоранні набирає характерної інтрапсихічної оборонної форми, що обирається тоді, коли людина почуває себе безпомічною по відношенню до вимог на роботі. Тобто, коли з’являється відчуття, що на робочу ситуацію вплинути неможливо, в тому числі і тому, що ти до неї ще не доріс (набута безпорадність за Seligmann, 1979). Для цього психічного відступу, дистанціювання, уникання, скорочення вимог та перекидання відповідальності на інших, а також почуття вини, які психодинамічно описуються регресією, зовнішньою проекцією і т.п., суттєвим фактором є такоє рольові конфлікти, рольові дифузність та багатозначність (Kahn, 1978).
Що нас особливо цікавило, - це особистість людей, які шукають подолання описаних стресових реакцій в захисній тактиці. Нам траплялись помітно боязкі люди, з низькою самооцінкою, а також, що цікаво, тип, який у психосоматичних дослідженнях відомий як А-собистість (із честолюбством, бажанням змагатися, нетерплячістю, агресивністю, відчуттям браку часу та пильністю, Rosenman & Friedman, 1977). Очевидно, що такі, а також ригідні люди, більше страждають від стресових ситуацій. (На жаль ще немає ендокринологічних чи імунологічних результатів досліджень на цю тему. Було б надзвичайно цікаво дізнатись наприклад, чи в аменоргоічних жінок із синдромом вигорання так само, як у професійних спортсменок, припиняється LH/FSN-пульсація, керована ендорфіноном, чи частка тестостерону/кортизолу зміщується на користь кортизолу).
Високі чи завищені вимоги та очікування до власної продуктивності відіграють також суттєву роль при виникненні синдрому вигорання. В ході анкетування по відношенню до суїциду 205 медиків, психологів та соціальних працівників, а також студентів цих напрямків я встановив, що особливо медики очікують від себе здатності зрозуміти кожного суїцидального пацієнта, але вважають, що мало розуміють власну суїцидальність. В цілому вони припускають для себе в якості мотиву тільки втрату сенсу та невиліковну хворобу. Перший мотив становить загрозу життєвому сенсу людини, роботою якої є допомога іншим, другий – медичному завданню мусити лікувати. З цього випливає, що суїцид пацієнта переживається медиками як особлива особиста невдача, особиста образа і загроза та веде його до усвідомлення обмеженості власної допомоги; як ми бачили, і те, і друге – важливі умови виникнення синдрому вигорання. У цьому зв’язку мені пригадуються “Безпомічні помічники” Шмідбауера (“Hilflose Helfer”, Schmidbauer, 1977).
Не менш суттєвою є і вид діяльності, якою займаються такі люди. Надмірна вимогливість і перенавантаження через тиск часу та відповідальності, нечіткі критерії успіху, контрольованість з боку інших і малий простір дій характеризують професійні сфери, що в першу чергу мають справу із сім’ями. Менше вигорають ті, хто має справу з вузько окресленими, хоча також важкими проблемами клієнтів, ніж ті, хто мусить стикатися із складно структурованими і нечітко визначеними повсякденними труднощами. Чим буденнішою є робота помічників, і чим менш вузько окреслені проблеми, з якими вони працюють, тим більшою є для них загроза емоційного виснаження, деперсоналізації та скорочення продуктивної здатності, тобто синдрому вигорання.
Dörner (1984) експериментально досліджував мислення, планування та прийняття рішень у ситуаціях невизначеності та підвищеної складності. У його експериментах невпевненість та перенавантаження з одночасними тиском відповідальності та необхідністю діяти призводили до відчуття безпорадності і втрати компетентності. Отже, вигорання є наслідком дій у таких ситуаціях, воно спричиняє типові помилки, погано впливає на самопочуття помічників та підриває їх дієздатність.
Freudenberger &North (1992) об’єднали ці процеси в одному циклі.
Перш за все: окремі симптоми, типи поведінки, почуття і думки з кожної із цих стадій напевно відомі кожному/кожній із нас: після особливо напруженого дня, після дуже інтенсивних робочих тижнів перейняти самому ту чи іншу поведінку є надзвичайно важливою і здоровою реакцією на надмірні навантаження. Важливо тільки вміти і сприймати ці реакції; далі будуть коротко описані 12 стадій вигорання з одночасним наведенням заходів, які можна безпосередньо застосовувати для його подолання.
Стадія 1: Необхідність самоствердження
Все починається з того, що індивідуальний інтерес, індивідуальна енергія і бажання успіху через завищені очікування щодо себе перетворюються на обов’язковість успіху. Тоді зменшується готовність визнавати власні можливості та межі, а також в будь-якому випадку і поразки.
На цій частій стадії залежить на тому, щоб вчасно розпізнати переломний момент від прагнення успіху до обов’язковості успіху та знайти індивідуальний темп в комбінуванні одного і другого.
Стадія 2: Посилена активна діяльність
Відчуття, що для самоствердження все потрібно робити самому, стає все більш явним, делегування (передоручання іншим) сприймається як незручність, зайва трата часу, часом і як недоречність, бо це може створити загрозу власній незамінимості.
Вправляння у делегуванні, навіть якщо дається не легко, на цій стадії може швидко зупинити подальший розвиток вигорання. Коли ж недостатність делегування витікає зі страху перед конкуренцією, то насамперд рекомендується вияснити, чи дійсно вона існує, чи є лишень предметом побоювань.
Стадія 3: Нехтування власних потреб
Бажання спокою, розслаблення, приємних соціальних контактів і т.п. відступають все більше на задній план, відсутність цих потреб стає все більш явною. Не в останню чергу це стосується і сексуальних потреб. На цій стадії не рідко доходить до збільшення споживання алкоголю, нікотину, кави і снодійних засобів, оскільки щонайпізніше тепер виникають порушення сну. До цієї стадії люди почуваються не просто добре, а навіть дуже особливо добре, із-за чого припинення цього розвитку часто асоціюється з нездужанням чи браком сумлінності.
Хто тепер не зверне увагу на знехтувані потреби і не спробує робити добро самому собі, неминуче переживатиме в наступній стадії погане самопочуття і брак енергії як вираження неузгодженості між внутрішніми потребами та зовнішніми вимогами. Щоб все ж таки і надалі підтримувати себе в робочій формі, необхідна допомога.
Стадія 4: Витіснення конфліктів та потреб, поруч з чим особливе місце займають такі помилки, як наприклад непунктуальність, переплутування часу зустрічей і т.п.
Тут важливо не пояснювати такі помилки лише неминучим перенавантаженням, а розпізнавати в них і власну частку, сприймати ці симптоми, розуміти їх допоміжний підказуючий характер і робити відповідні висновки.
Стадія 5: Переоцінка цінностей
На цій стадії сприйняття притупляються. Пріоритети зміщуються, соціальні контакти переживаються як неадекватні та обтяжливі, важливі життєві цілі знецінюються і переоцінюються. Ця стадія є відповідальною і за характерне вигорання відносин, який відіграє важливу роль не лише в подружніх/партнерських стосунках, але і в опікуванні пацієнтами.
Перевірка базових цінностей і відновлення попередніх дружніх стосунків та контактів, що корегують наші цінності, від цієї стадії є життєво необхідними.
Стадія 6: Посилені заперечення виникаючих проблем
Вони виникають із попередніх реакцій, витіснення власних потреб і конфліктів. Зрештою, на цій стадії дане витіснення служить вже необхідною передумовою для подальшого функціонування. Ознаками цієї стадії є відмежування від оточення, яке до того ж знецінюється, цинізм, агресивна зневага, нетерплячість і нетолерантність. Клієнти сприймаються як злі, дурні, вимогливі, нерозсудливі, недисципліновані, кожен контакт як нестерпний, кожен новий клієнт, що з’являється на порозі, як випробовування. Крім того, тепер вже вперше з’являються відчутні втрати продуктивності і скарги на фізичний стан. Поводження з іншими людьми, спілкування з якими неминуче, характеризується безпорадністю, неготовністю допомогти, недостатньою чутливістю. Як може помічник, перебуваючи в такому стані, допомагати іншим?
Від 6-ї стадії подолання цього процесу потребує професійної допомоги, без неї неминуче настає наступна стадія.
Стадія 7: в якій відмежування стає остаточним. Соціальна мережа, яка нас підтримує, оберігає і тримає, переживається як ворожа, вимоглива і виснажуюча. Відсутність орієнтирів та надії, а також відчуження визначають загальну картину. В якості замісних задаволень на перший план виступають алкоголь, медикаменти, наркотики, їжа, сексуальність та ін. Людина почуває себе затиснутою і справляє враження автомата.
Стадія 8: явна зміна поведінки, при якій відмежування зростає настільки, що кожен прояв уваги і прихильності з боку оточення розуміється як напад, що може призводити до параноїдних реакцій.
Стадія 9: втрата почуття власної особистості: ніби ти перестав бути самим собою, а функціонуєш лише автоматично.
Той, хто лише тепер почав шукати професійної допомоги, напевно муситиме відсторонитися на деякий час від своїх щоденних обов’язків, щоби пізніше пошукати альтернативи для організації свого життя.
Стадія 10: Внутрішня порожнеча
Людина почуває себе спустошеною, вичерпаною, павшою духом і порожньою, переживає час від часу панічні атаки і фобічні стани, боїться інших людей, особливо їх скупчень. Іноді спостерігаються тривалі замісні задоволення.
Стадія 11: внутрішнім станом оволодіває депресія , а також розпач, виснаження, подавлений стан. Болісні внутрішні почуття змінюються відчуттям відмерлості, думки про суіцид з’являються щонайпізніше саме тепер.
Отже, на цій стадії серед інших необхідні заходи, що запобігають суіциду, які базуються в першу чергу на формуванні відносин і на вільній від упереджень розмові про суіцидні думки, бажання, уявлення та імпульси, а також про їх приховані причини. Наскільки важко даються на цій стадії заходи, що сприяють відносинам, нескладно уявити, виходячи із попередньо описаного процесу.
Стадія 12, остання, являє собою повне Burnout- виснаження.
Розумове, фізичне та емоційне виснаження. Особлива небезпека серцево-судинних або шлунково-кишкових захворювань.
Дивлячись в цілому - це повна картина класичних заходів кризової інтервенції з швидким початком, високою активністю допомагаючого, різноманітністю методів, задіянням оточення, мультипрофесійною співпрацею і першочерговим фокусом на актуальній проблемі.
^ Смук Оксана
Ужгородський національний університет,
м. Ужгород
УДК 37.013.42
Казкотерапія в корекційно-виховній роботі з дітьми молодшого шкільного віку, які перебувають в інтернатних закладах
Казкотерапія - це метод, який використовує казкову форму для інтеграції особистості у соціальне середовище, сприяє розвитку творчих здібностей, розширює свідомість, вдосконалює взаємодію з мікро та макросередовищем. До казок звертались у своїй творчості відомі зарубіжні та вітчизнані вчені, серед яких варто назвати О. Защирінську [1], Т. Зінкевич-Євстигнєєву [2], С. Черняєву [3] та інших.
Казкотерапія широко застосовується в корекційно-виховній роботі з "дітьми, особливо дошкільного і молодшого шкільного віку.
Досвід нашої роботи з педагогічно занедбаними дітьми інтернатних закладів, які мають певні відхилення в розвитку і поведінці, свідчить про те, що казкотерапія є особливо ефективним педагогічним засобом стосовно цієї категорії дітей.
У корекційно-виховній роботі з такими дітьми ми використовували різні види казок (побутові, страшні, чарівні, про тварин та інші). Для розвитку особистісного потенціалу, зняття психоемоційної напруги доцільно застосовувати медитативні казки, в яких відсутні злі герої, немає конфліктів. їх головне призначення - надати дитині позитивні моделі взаємовідносин з навколишнім світом.
Ефективними є наступні варіанти роботи з казкою:
1. Використання казки як метафори. Текст і образи казок викликають вільні асоціації, які торкаються особистого життя дитини. Потім ці метафори та асоціації можуть бути обговорені.
Малювання за мотивами казки. Вільні асоціації проявляються в малюнку, а далі можливий аналіз отриманого графічного матеріалу.
Обговорення мотивів поведінки діючого персонажу, що служить приводом до обговорення цінностей поведінки людини, виявлення системи оцінок людини в категоріях: „добре" - „погано" .
Програвання епізодів казки - дає можливість дитині відчути деякі емоційно значимі ситуації і пережити емоції.
Використання казки як притчі-повчання. Тут має місце підказка за допомогою метафори можливого варіанту вирішення ситуації.
Творча робота за мотивами казки (дописування, переписування).
На всіх етапах казкотерапевтичноі роботи ми спостерігали за дитиною в різних ситуаціях і активно залучали у цілеспрямовану діяльність. Важливим є диференційований підбір казкових сюжетів, а також особливі прийоми психотерапевтичної роботи при прослуховуванні казок.
Привабливість використання казок для розвитку особистості дитини полягає в наступному:
Відсутність в казках прямих повчань. Події казкового світу логічні, природні, випливають одна з одної, і дитина засвоює причинно-наслідкові зв'язки, які існують у світі.
Через образи казки дитина стає причетною до життєвого досвіду багатьох поколінь. В казкових сюжетах зустрічаються ситуації і проблеми, які переживає у своєму житті кожна людина: сепарація від батьків; життєвий вибір; взаємодопомога; боротьба добра із злом.
Перемога добра у казках забезпечує дитині психологічну захищеність: що б не відбувалось в казці - все закінчиться добре. Випробування, які випадають на долю героїв, допомагають їм стати розумнішими, добрішими, сильнішими та мудрішими. Таким чином, дитина засвоює, що все, що відбувається в житті людини, сприяє її внутрішньому росту.
Головний герой - це збірний образ, і дитині легше себе ідентифікувати з героєм казки і стати учасником казкових подій.
Ореол таємниць та чаклунства. Інтригуючий сюжет, неочікувані перевтілювання героїв все це дозволяє дитині активно сприймати і засвоювати інформацію, яка міститься в казках.
Отже, казкотерапія є однією з „м'яких" форм психологічної корекції. Даний метод за інтенсивністю впливу, участі в ньому процесів уяви, об'єму і формою подачі матеріалу повністю відповідає особливостям психічного розвитку дитини і є одним із найбільш сильних розвиваючих та психотерапевтичних засобів.
м'якого впливу на поведінку дитини вибираються спеціальні психокорекційні казки. Під корекцією у даному випадку розуміють „заміщення" неефективного стилю поведінки на більш продуктивний, а також пояснення дитині змісту того, що відбувається.
Птж: підкреслити, що застосування психокорекцій них казок має вікові обмеження (приблизно до 11-13 років ), а також обмеження у проблематиці (неадекватна, неефективна поведінка) .
Алгоритм психокорекційної казки зазвичай можна представити наступним чином.
В першу чергу підбираємо героя, близького дитині за статтю, віком , характером.
Потім описуємо життя героя в казковій країні так, щоб дитина знайшла подібність зі своїм життям.
Далі переносимо героя в проблемну ситуацію, подібну на реальну ситуацію дитини, і приписуємо герою всі переживання дитини.
Герой починає шукати вихід із ситуації, що склалась самостійно, або ж ми непомітно підштовхуємо його до змін. Герой може зустріти істот, які опинилися в такій же ситуації, і спостерігати як вони знаходять вихід
із складних ситуацій; він також зустріне „фігуру психотерапевта" мудрого наставника, який пояснює зміст всього, що відбувається ... Наше завдання -через казкові події показати герою ситуацію з іншого боку, запропонувати альтернативні моделі поведінки, знайти позитивний зміст у тому, що відбувається.
5. Герой усвідомлює свою неправоту і стає на шлях змін. Створюючи психокорекційну казку, варто насамперед, встановити причину (можливо, приховану) „поганої"" поведінки. Зазвичай , дитина може погано поводитись у таких випадках.
1 .Вона намагається привернути до себе увагу. В такому випадку в корекційній казці повинні бути присутні моделі соціально прийнятних, позитивних способів можливого завоювання уваги.
Вона намагається панувати над ситуацією, дорослими, ровесниками. У такому випадку в психокорекційнш казці може бути запропонована позитивна модель прояву лідерських якостей (адже влада пов'язана з вираженням лідерських якостей): хороший лідер передусім турбується про своїх друзів.
Дитина намагається за щось помститись дорослому. При цьому в психокорекційній казці вказується на деформоване бачення героєм проблеми і пропонується конструктивна модель поведінки.
4.Дитині страшно, тривожно вона намагається уникнути невдач. У цьому випадку герої психокорекційної казки надають головному герою підтримку і пропонують способи подолання страхів.
5.У дитини не сформоване почуття міри. У цьому випадку психокорекційна казка може довести ситуацію до абсурду, показуючи наслідки вчинків героя, і залишаючи вибір стилю поведінки за нею.
Використовуючи казкотерапію в роботі з вихованцями молодшого шкільного віку інтернатних закладів, які мають певні відхилення в психічному, інтелектуальному, емоційному розвитку і, відповідно, у поведінці, можна досягти істотних позитивних змін, забезпечити корекцію формування особистості дитини.