Психологічна та психотерапевтична допомога дітям та молоді

Вид материала

Содержание

Психологічні проблеми дитини у мережі комунікаційних технологій
Михальчишин Галина Євгенівна
Онищук Вікторія
Втручання має бути всестороннім
Втручання повинно бути орієнтовано на розвиток дитини
Втручання має відповідати етапу розвитку
Втручання має враховувати рівень розвитку
Автономність як психологічна проблема особистості

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 12

^ Психологічні проблеми дитини у мережі комунікаційних технологій

По телебаченню транслюють чимало фільмів та програм , в яких переважає жорстокість та насильство, і перегляд фільмів сьогодні здійснюється не тільки перед екраном телевізора, але і перед монітором комп'ютера. Нами було проведено опитування серед учнів різних вікових груп на предмет визначення їхнього ставлення до продукту телекомунікації. В дослідженні взяли участь 152 учні ( 5-6 класи та 9-Ю ) ЗОШ І-ІП ступенів №7 м. Ужгорода. Респондентам пропонувалося визначити жанрову тематику фільмів, яким вони надають перевагу. Учні середньої ланки перевагу надають фільмам - жахам , комедіям, та містичним стрічкам. Учні старшої ланки охоче дивляться комедії, фільми - жахів , містику. Слід зауважити , що фільми переважно не вітчизняного, а американського виробника. Особливо популярними серед комедій є : « Дуже страшне кіно» , « Білявка в законі», та « Американський пиріг». В переліку найбільш популярних фільмів - жахів ми можемо назвати такі як : « Техаська різня» , « Дівчина з води», « Помста». А серед фільмів з елементами містики - « Багрові ріки», « Пункт призначення».

Щодо використання комп'ютера, то респонденти бачать в ньому широке призначення . він служить переважно , як розваг$<.( ігри, перегляд фільмів, слухання музики) в меншій мірі, для підвищення рівня виконання навчальних завдань. Під час опитування зясувалося , що майже кожен респондент від 10 до 15 років знають про шкоду тривалого перебування перед екраном телевізора, чи монітору, про вплив їх на психіку так само, як і про величезні можливості для самовдосконалення та самореалізації користувачів ІКТ.

Спираючись на дослідження доведено , що телебачення привчає до малорухливості, відволікає від гри, спілкування. Зайве захоплення переглядом телепередач може провокувати пасивне засвоєння інформації, обмежувати мислиннєву діяльність , що негативно позначається на інтелектуальних здібностях дитини. Викликає зайві довгострокові стреси, що спричиняють важке засинання, жахливі сновидіння, небажання прокидатися вранці, кволість. Величезна кількість сцен насильства привчає дітей до думки, що агресія це загальноприйнятий вихід із критичної ситуації. Доведено, що сцени насильства викликають збільшення агресивності глядачів.

А віртуальна залежність має і позиви і негативи. Залюблені в комп'ютерні ігри діти вирізняються тим, що їхній світогляд рівний світогляду дорослої людини. Діти розвиваються швидше. Але крім цього , комп'ютерні ігри (стратегії, стілялки) викликають жорстокість та агресію. Віртуальна залежність є нічим іншим , як бажанням утекти в казкову реальність. І тоді людина губить здатність бути тут і тепер.

^ Михальчишин Галина Євгенівна

асист.каф. психології

Львівський національний університет ім. Івана Франка

Образ в психотерапії і психологічному консультуванні.

Психотерапія і психологічне консультування багаті методами впливу, які часто пов’язані з формуванням образів в уяві клієнта. У гештальт-терапії психотерапевт, наприклад, пропонує клієнту поговорити з батьками, які уявно ситять у кріслі навпроти, а потім пересісти самому в це крісло, даючи відповідь за них. У системній терапії психотерапевт радить клієнту створити образи ідеальної і реальної сім’ї з фігурок, що символізують членів родини і проаналізувати їх в порівнянні. Також психоаналітик може попросити клієнта поринути у вільні асоціації, на певний предмет, слово, подію чи почуття, що спричинить потік образів-асоціацій. В різній степені - часто чи рідко, але кожен напрямок психологічного консультування чи психотерапії використовує у своїй практиці феномен образу для роботи з людиною, яка потребує допомоги.

Різновиди образів.

В практиці психологічного консультування чи психотерапії клієнт створює образи: в своїй уяві; за допомогою символів і предметів, в реальному просторі; спочатку в уявній сфері, а потім здійснює перенесення на малюнок чи щось інше.

Плюси роботи з образом в практиці психотерапії та психологічного консультування:

можливість широкого експериментування (маніпулювання) з проблемними елементами у клієнта;
можливість, вже у самому процесі творення образу, впливати на пошук рішень проблем клієнта;
шанс випробувати фантастичні ідеї клієнта і психотерапевта;
поштовх для продовження роботи з іншими методами;
відносна легкість у застосуванні;
самостійність і свобода - можливість клієнта самому вирішувати, що приймати в образі, що заперечувати, що виносити на обговорення, а що залишати недоторканим;
є великий резерв засобів для створення, підтримання найрізноманітніших видів образів (фарби, папір, звуки і т. д.);
зменшення рівня залежності від проблеми клієнта у психотерапевта.
Мінуси роботи з образом клієнта у практиці психотерапевта:
бідність уяви клієнта і неможливість творення різнобічних, багатих образів;
трудність клієнтів абстрагуватись, створювати образи та маніпулювати ними;
небезпека переміщення проблеми в світ уяви людини;
можливість тісної ідентифікації особистості клієнта з проблемною ситуацією – «Я є проблема»;
вплив переважаючого каналу отримання інформації клієнтом і психотерапевтом.

Емоційність психотерапевтичного образу.

Створений клієнтом образ може мати психотерапевтичний вплив, бо він опосередковано несе у собі певний емоційний потенціал, що може стимулювати певні переживання у людини. Наповненість почуттями створених образів є дуже важливим моментом у процесі роботи психолога-консультанта чи психотерапевта. Клієнт може проаналізувати емоційну сферу у створеному образі. Він має можливість маніпулювати почуттями і емоціями, фантазувати, експериментувати, для того, щоб наповнити реальність чуттєвою сферою з уявного світу.

Важливим і неоціненно сильним впливом володіють образи в роботі практичних психологів з емоціями і почуттями людини-клієнта, що виступають з їхнього боку як запит, наприклад, почуттям провини, страхом чи ненавистю.

Релаксація і образи.

Психотерапевт чи психолог-консультант можуть використовувати образи для зняття напруженості після роботи з клієнтами, для відновлення своїх сил, енергії.

Релаксаційні образи можуть створюватися так, що в силі нести терапевтичну дію на проблему особистості клієнта. Дуже важливо, що це відбувається в стані розслаблення, спокійного і виваженого внутрішнього аналізу.

Образи в релаксаціях створюють ефекти резерву для поведінкових реакцій, для можливого захисту особистості, мають виховний і навчальний аспект.

Образи і Я-концепція клієнта.

Образ в психотерапії має велику потужність у формуванні адекватної, позитивної чи ефективної Я-концепції людини, яка потребує допомоги.

Образи і мислення клієнта.

Особа, яка прийшла до психолога чи психотерапевта щось вирішує, над чимось міркує, пробує розуміти, аналізуючи, порівнюючи і т. д. Створені образи в уяві людини дають можливість глибокому, різнобічному аналізу проблем клієнта. Можливим є глибокий теоретичний аналіз для подальшого застосування в життєвій практиці.

Переваги в роботі над образами будуть у тих клієнтів, в яких переважаючим є предметно-образне мислення.

Образи і творчість в процесі психологічного консультування чи психотерапії.

Потужність і особливість формування образу в роботі з клієнтом в практичній психології полягає ще в тому, що цей процес завжди володіє певною ступінню творчості. Творчий процес завжди багатий, розвиваючий. Психолог має можливості для професійного росту, клієнт для росту в розв’язанні проблеми. Можемо зустрічати творення образів майбутнього і образів тих елементів, які важко оформлюються в певні образи, наприклад, психолог-консультант може запропонувати створити образ власного часу чи «я-фантастичного».

Етика образів, які створюються під час психотерапії.

створений клієнтом образ не підлягає критиці, насмішок, кепкування психолога чи психотерапевта;
образи клієнта мають право мати свою історію, динаміку, та тривалість існування;
створені особистістю образи мають психотерапевтичну цінність і вимагають делікатного, гуманного ставлення;
образ як метод впливу на клієнта має аспект конфіденційності перед іншими клієнтами;
психотерапевт несе відповідальність перед клієнтом у формуванні у нього образів, руйнуючих його особистість, та негативно впливаючих на його психологічне здоров’я;
психолог чи психотерапевт повинен володіти методом кваліфікованого впливу на особистість, методом створення образів та їхнього аналізу, володіти індивідуальним підходом у можливостях його застосування.

Застосування образів у психологічній практиці психолога-консультана та психотерапевта вимагає глибокого вивчення, детального аналізу. Необхідним є здійснення дослідження принципів ефективності дії цього методу впливу у різних психотерапевтичних школах та напрямках психологічного консультування.

^ Онищук Вікторія

ст.викл.Закарпатського інституту ім. Августина Волошина МАУП

психолог-психотерапевт Коаліції по попередженню насильства в сім”ї

м.Ужгород

Організація змін соціальної ситуації розвитку дитини

Поняття „соціальна ситуація розвитку” пов”язано з науковою діяльністю Л.С.Виготського. Вивчаючи розвиток людини, він відмічав, що к початку нового вікового етапу складається своєрідне, специфічне для даного віку, виняткове, одиничне й неповторне відношення між людиною і оточуючою її дійсністю, насамперед соціальною. С о ц і а л ь н а с и т у а ц і я р о з в и т к у є вихідною базою для всіх змін, можливих в даний період, і визначає шлях, на якому людина набуває якісні утворення розвитку [1, с.160] (виділено нами).

Ідеї про визначальний вплив соціального середовища на розвиток дитини знаходимо і у інших відомих вчених (як вітчизняних, так і у закордонних), зокрема Е.Еріксон, Л.І.Божович, інш.

В практиці надання психологічної та психотерапевтичної допомоги дітям частим є протиріччя: психолог чи психотерапевт розуміє необхідність змін саме соціальної ситуації розвитку дитини, а сім”я чи педколектив звертаються з запитом щодо можливостей змінити саму дитину.

Наприклад, запит на корекцію агресивності поведінки хлопців-підлітків. Для психотерапевта важливим є дослідження умов розвитку дитини в сім”ї, його актуальні соціальні зв”язки, основні моделі поведінки дорослих з ним, пережиті психотравми, інша значима інформація. Збір такого анамнезу часто передбачає долання певного опіру як батьків, так і вчителів, оскільки пов”язаний з розкриттям соціально непрестижної інформації про сім”ю чи колектив, в якому підліток навчається. Як правило, це алкоголізм одного з батьків, часті конфлікти між дорослими членами сім”ї, наявність жорстких форм виховання: емоційної відторгнутості дитини, часті фізичні покарання; відсутність сприятливої психологічної атмосфери в шкільному колективі, наявність міжособистісних конфліктів у підлітка з окремими вчителями-предметниками чи класним керівником, тощо.

Звичайно, можливості змін такого психопаталогізуючого впливу на підлітка передбачають об”єднання дорослих, прийняття ними частини своєї відповідальності за покращення ситуації, при необхідності - корекції власного стилю поведінки, набуття більш адекватних форм взаємодії з підлітком, вирішення своїх внутрішньоособистісних конфліктів.

Ініціювання таких змін відбувається при контакті сім”ї з психологом чи психотерапевтом.

За нашими спостереженнями досягнута в ході консультацій словесна згода на корекцію поведінки дорослих, як правило, має декларативний характер. Втіленню реальних змін в життя перешкоджають

висока загальна нестабільність ситуації в Україні,
часто ненормований робочий час у батьків чи їх тривала відсутність в зв”язку з роботою за кордоном,
вікові особливості (чим старша людина, тим складніше їй змінювати свої стереотипні способи взаємодії зі світом. Спостерігається як в сім”ях, коли ініціаторами звернень є бабусі, так і в педколективах, коли підліток конфліктує з вчителями передпенсійного і пенсійного віку),
своєрідні уявлення про професійну діяльність психолога (спроби використовувати потенціал психолога лише для відновлення контролю за дитиною, досягнення певного рівня її слухняності замість аналізу відповідності ситуації потребам розвитку дитини)
необхідність здійснювати батьківські чи педагогічні функції щодо дитини попри наявність синдрому емоційного вигорання чи інших психо-емоційних проблем.

З точки зору дитячої та юнацької психотерапії підтримка мотивації дорослих до особистісних змін, координація їх зусиль, спрямованих на покращення соціальної ситуації розвитку дитини – професійне завдання психотерапевта.

Надання допомоги дітям, що зазнали насильства в сім”ї, - сучасний вид послуг на Україні. В роботі з ними насамперед постають питання про вплив психолога на соціальну ситуацію розвитку дитини. Основні принципи психологічної допомоги їм за Дж.Пірсом:

^ Втручання має бути всестороннім: психолог має бути здатен працювати з широким спектром проблемної поведінки. Психолог-психотерапевт може бути змушений втручатися в умови середовища й оточення, щоб надати дитині допомогу. Дитину не можна розглядати в ізоляції від сім”ї. Не можна не приймати до уваги соціальну ситуацію, в якій в даний момент знаходиться вона.
^ Втручання повинно бути орієнтовано на розвиток дитини.
Втручання повинно бути спрямоване на наслідки, що проявляються в розвитку: жорстоке ставлення може порушити здатність дитини справлятись з етапними задачами розвитку і ускладнити досягнення й засвоєння наступних етапів. Психолог має вміти оцінити рівень розвитку дитини.
^ Втручання має відповідати етапу розвитку: по-перше, в залежності від стадії розвитку, на якій мало місце жорстоке поводження, його психологічні наслідки можуть носити різний характер. По-друге, відомі випадки, коли дитина, що пережила насильство й отримала допомогу психолога, відчувала потребу в поновленні психотерапії в більш старшому віці.
^ Втручання має враховувати рівень розвитку: стратегія терапевтичного втручання має відповідати стадії розвитку дитини. Наприклад, застосування виключно вербального підходу може бути фруструючим для дитини молодшого віку, чи для дитини з затримкою у розвитку. В такому випадку ігрова терапія може служити прикладом підходу з врахуванням розвитку дитини. Застосування цього ж метода в роботі з підлітком може виявитись неефективним.
Ґрунтовне дослідження дійсно актуальних проблем для дитини, слідування за дитиною, постійна переоцінка його потреб: наприклад, для дитини, що опиняється в приюті в зв”язку з пережитим насиллям, більш актуальною може виявитися проблема сепарації з сім”єю, чи проблема тривоги внаслідок незвичного оточення [2, с.194-195].

Отже, організація змін соціальної ситуації розвитку дитини пов”язана з усвідомленням дорослими своєї відповідальності за умови розвитку дитини; прийняттям суб”єктності дитини в процесі її навчання і виховання; кваліфікованим психологічним супроводом дитини, сім”ї, навчального колективу.

Література:

1.Сапогова Е.Е. Психология развития человека: Учебное пособие. – М.,2001.

2. Психология социальной работы/Под общей ред. М.А.Гулиной. – СПб., 2002.

Партико Тетяна Борисівна

канд.псих.н., доц. каф.психології

Львівського Національного університету ім.Івана Франка

м. Львів

^ АВТОНОМНІСТЬ ЯК ПСИХОЛОГІЧНА ПРОБЛЕМА ОСОБИСТОСТІ

Поняття автономності як властивості незалежного функціонування певних структур психіки вперше було запропоновано американським психоаналітиком Хартманом 1958 року. Стосувалось воно Его. Майже за півстоліття обігу в науковій літературі „автономність” набула широкого контексту і сьогодні без перебільшення може розглядатися як психологічна проблема особистості.

Яке значення приписується цьому поняттю в сучасній психології? Здебільшого автономність розглядається як самоконтроль, саморегуляція і самовизначення. На наш погляд, головним тут є підкреслити, що автономність є радше відчуття здатності людини до самоконтролю, саморегуляції і самовизначення, а не сам цей самоконтроль, саморегуляція тощо. У контексті теорії Е. Еріксона автономність розглядається як синонім незалежності і є дуже близьким до поняття „самостійність”.

Поняття автономномності не можна також розглядати поза поняттям емпіричної свободи – суб’єктивного відчуття, що можна жити вільно, як хочеш (“Я одна відповідаю за свої дії та їх наслідки”). К. Роджерс відносить її до внутрішнього відчуття людини, яке слід відрізняти від свободи людських вчинків. На останні впливають різноманітні фактори: спадковість, соціальні чинники, минулий досвід, які фактично і визначають зроблений вибір.

Ш. Монтеск’є стверджував, що свобода полягає зовсім не в тому, щоби робити те, що хочеться. Свобода може полягати лише у тому, щоби мати можливість зробити те, що слід хотіти.

У всіх людей є потреба в автономності, потреба опанувати оточуюче середовище, поводити себе незалежно від обставин, що безпосередньо діють на них, чи навіть всупереч їм. У всіх нас є потреба діяти згідно своїм переконанням і цінностям. Проте, якщо задоволення цієї потреби періодично блокується, людина переживає це як особисту психологічну проблему, яка, залежно від віку, набуває різного змісту.

Обмеження автономності людини починається з моменту її появи на світ. Незважаючи на те, що новонароджені не виокремлюють себе з оточуючого світу, запеленавши їх у туги пелюшки, ми на цілий місяць, а можливо і на довший час, обмежуємо свободу їх дій. Чинити всупереч нам така дитина ще нездатна.

Починаючи з дев’ятого місяця життя дитина остаточно стає володарем своїх дій. Вона починає розуміти, що сама може керувати своєю поведінкою. Ця на перший погляд непомітна зміна в її поведінці насправді є першим важливим симптомом появи автономності – дитина перестає бути об’єктом дій і стає суб’єктом. Відкриття своєї незалежності, яке відбувається ще в немовлячому віці, важко порівняти з чимось іншим за своєю значимістю. Одночасно це відкриття породжує і одну з перших психологічних проблем: дитина перестає нас слухатись. Ця проблема є дуже болючою, насамперед, для дорослих. На наш погляд, дитина не повинна у всьому нас слухатися, бо росте не наша копія, а людина, яка має право бути сама собою.

Становлення автономності упродовж немовлячого періоду зустрічається ще з однією проблемою – відчуттям довіри. Лише на базі такого відчуття дитяча автономність призведе до свободи як відповідальності, а не свавілля.

Наступний помітний крок на шляху до автономності людина робить в кінці першого року життя. Її повна „злитість” з дорослим руйнується зсередини і з’являються двоє: дитина і дорослий. Супроводжується це всім вам відомими симптомами кризи першого року життя. Виникає гострий емоційний конфлікт між зростаючою потребою в автономності, з одного боку, і її обмеженими можливостями, явною залежністю від дорослих, з другого. В літературі відзначається надзвичайна амбівалентність поведінки дітей цього віку: вони розривались між бажанням бути фізично ближчими до своїх матерів і відокремитись від них. Це відчуття відокремленості їх лякає. Реакція батьків на цей внутрішній конфлікт між автономністю і залежністю виражаєтся в їх ставленні до дисципліни.

Критичний період становлення автономності припадає на раннє дитинство (1,5–3 роки). Це м’язево-анальна стадія розвитку оосбистості, за Е. Еріксоном, і саме тепер успішне подолання конфлікту між автномністю, яку автор розуміє як самостійність, і соромом може призвести до зародження основ самоконтролю, вміння робити власний вибір і приймати власні рішення. Не інші, а сама дитина має вирішувати, що їй робити в той чи інший час.

На цей вибір, насамперед, впливають два наступні фактори: найближчі дорослі (батьки) і власні потяги та емоції дитини. Батьки допомагають дитині зберегти довіру до світу, яка склалась раніше. Як не парадоксально це може звучати, але це досягаєтся обмеженням бажань, які з’являються в дитини. Тому виникає питання: яка допустима межа дитячої автономності? Адже ще у 80-х роках ХХ ст. А. Маслоу зазначав, що маленькі діти краще себе почувають у сім’ях, де дотримуються певного режиму та дисципліни, отже в умовах певного обмеження поведінкової свободи. Таке обмеження робить середовище безпечнішим та прогнозованішим, а це, в свою чергу, вчить дітей передбачати події та робити вибір. Оптимальний вибір між надмірним обмеженням та мінімальним контролем з метою забезпечити дитині безпеку створює важливу умову для формування відчуття внутрішньої незалежності у майбутньому. Цей вибір повинен бути підпорядкований важливій потребі дитини – прагненню до стабільності.

Дитина залежить від своїх безпосередніх бажань, які ще є нестійкими, мінливими та несупідрядними. Вони не контролюються з боку дитини, і обмежити їх може лише покарання чи заохочення з боку дорослих. Отже, дитина знаходиться в безпосередній емоційній залежності від них. Важливо зазначити, що на початку третього року життя виникають лише наміри до самостійності, коли дитина ставить перед собою лише задачу, а їх виконання вирішальною мірою залежить від дорослих. Тому самостійність у цьому віці існує лише на рівні цілепокладання. Для того, щоби самостійність стала реальною, необхідно, щоби виникли цілеспрямованість і самооцінка, які можна розглядати компонентами самостійності. Вони формуються пізніше.

Вершиною виборювання своєї самостійності в дитинстві стає криза третього року життя. Дитина заявляє про свою автономність не лише на основі бажань, але й діяльності. Феномен «Я сам» – це не лише помітна зовнішня самостійність, але й одночасно подальше відокремлення дитини від дорослого. Д. Б. Ельконін вважає, що в дитини виникають і набувають власну динаміку розвитку певні бажання. Якщо у немовлячому віці дитина поводить себе так, ніби-то вона хоче того, що хоче дорослий, то у ранньому дитинстві вона вже значно частіше хоче того, чого хоче сама, однак, за словами Ж.-Ж. Руссо, вона має хотіти те, що хоче дорослий.

У три роки наступає ломка таких відносин. Виникає особиста дія і особисте бажання. „Незалежне існування свого Я, автономність можливі для дитини раннього віку тому, що вона вже може усвідомити порядок організації житття. Вона може передбачити на основі цього порядку і закономірностей, їй відомих, не лише свою активність, але й активність інших людей відносно неї” – пише Галина Абрамова. Тому дитину, яка часто каже „Ні!”, можна розглядати не лише як таку, яка знаходиться в полоні негативізму, аде й як таку, що намагається пізнати межу своїх власних можливостей і себе. Тому ми переконані у тому, що симптоми 3-річної кризи – це ознаки, які характеризують особистість і яка таким чином долає свої психологічні проблеми.

Наслідки м’язево-анальної стадії, або стадії автономності, наступні: «Я є те, чого я можу вільно бажати». Таким чином 3-річна дитина виборола право вільно бажати. Є всі підстави вважати, що підлітки багато у чому повторюють цю першу емансипацію.

Конфлікт ініціативи і провини, який триває до 6 років, є продовженням боротьби 3-річок за свою автономність. Починаючи з 6 років, набутий внутрішній потенціал свободи дитина намагається реалізувати у своїй діяльності, отже, вона прагне свободи дій. 6-річні діти можуть стримувати свої емоції і діяти, усвідомлюючи свою залежність від іншших. Отже, якщо до 6 років внутрішня автономія дитини пов’язана зі „свободою від” обмеження рухів, можливості пізнавати предметний світ, від батьків, то після 6 років зі „свободою для” незалежних дій. Інтеріоризуючись, автономність в кінці раннього дитинства проходить шлях від зовнішньої до внутрішньої автономії, від фізичної до духовної.

В період пізнього дитинства (7–12 років) основною психологічною проблемою на шляху до автономності є критичність ставлення до оточення і оточуючих, що досягається за допомогою ідентифікації себе з іншими. В психологічній літературі добре описані проблеми, пов’язані зі автономізацією підлітків. Як показали наші дослідження, 45,6% підлітків 11–13 років відчувають себе внутрішньо незалежними. Вони це розуміють як такий психічний стан індивідуума, який характеризується свободою їх помислів, дій, вибору та почуттів. Основною перешкодою на шляху до внутрішньої незалежності в 13 років є такі зовнішні чинники, як вплив оточуючих людей, зокрема поради старших та друзів, обов'язки перед батьками та їх опіка. Основним внутрішнім чинником, який заважає 13-річному підліткові стати внутрішньо незалежною людиною, є відчуття обов'язку та відповідальності, а також внутрішня неготовність до цієї незалежності, яка спричинена невпевненістю та недосвідченістю. Для досягнення цієї автономності підлітки вдаються до конфліктів і бунтарства.

Крім проблем незалежного існування свого Я, тобто проблем особистісної свободи: цілісного Я, інтегрованого Я, яке пізнало свої властивості за допомогою ідентифікації з другом, у пізній юності (18–22 роки) актуальним для психічного розвитку стає задача незалежного соціального існування.

Психологічні проблеми автономізації дорослої людини можна сформулювати так: чи я можу бути самим собою і чи я можу взяти на себе відповідальність стати таким. Отже, це час, коли свобода і відповідальність як якості людської екзистенції практично тотожні. Якщо для жінки ця ситуація більшою мірою розвивається в галузі почуттів, то для чоловіків – в інтелектуальній сфері.

Підсумувати сказане можа словами М. О. Бердяєва, який писав, що свобода не є легкою, вона важкий тягар. І люди легко відмовляються від свободи, щоб полегшити собі життя. Переважна більшість людей не люблять свободу і не готова до неї. Тому вона для обраних. В психології таких обраних називають психологічно зрілими особистостями.

Blog

Психологічна та психотерапевтична допомога дітям та молоді

Содержание