Канигін Ю. М. К19 Шлях аріїв: Україна в духовній історії людства: Роман-есе. 5-те вид., допов
| Вид материала | Книга |
СодержаниеГлибини нашої пам'яті Дотримуючись біблійних настанов Північ — "інкубатор" аріїв |
- Історія україни. Всесвітня історія, 195.23kb.
- Високий шлях Миколи Лукаша, 307.04kb.
- Складання бібліографічного, 229.1kb.
- Урок започатковує вивчення блоку "Перебудова в СРСР та Україна" (4-й урок теми 4 Всесвітньої, 1254.61kb.
- Підруч для студ юрид спец вищ закл освіти / За ред. В. Ю. Шепітька. 2-ге вид., переробл., 7887.27kb.
- Методичні рекомендації перемога у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років значна, 152.59kb.
- Бюлетень, 424.68kb.
- Методичні рекомендації до написання есе, 148.89kb.
- Назва реферату: Історичне коріння українського лібералізму Розділ, 223.88kb.
- Урок з історії на тему: «Гетьманська Україна. Гетьман Іван Мазепа», 80.19kb.
Не можу не запитувати й наступне: "Ми самі — арії, і прийшли із землі Арійської в край Інський. І пасовиська одержали, прийшовши до раю трав'янистого, для худоби хлібного" [Там само. — С. 37]. Із тексту Велесової книги випливає, що арії, які мешкали в Семиріччі, були переважно скотарями (тобто пастушачим народом). І лише прибувши на береги Дніпра, вони стають хліборобами (орачами, оріями).
Цілком ймовірно, що вихід аріїв із Семиріччя спричинила якась природна катастрофа. "Спочатку був слов'янський рід у горах великих і високих (згадаймо гору Хукар'ю на Памірі із Авести — Ю. К.). Там ми виганяли вівців пастися на трави. А одного разу люди пробудилися тому, що коні голосно іржали над хмарами. І ми це почули, і страх пройняв нас, і ми боялися, що не зможемо вберегтися. І потім настав великий голод. І пішли ми... І пройшли ми мимо землі Фарсійської (Прикаспій — Ю. К.) і пішли далі тому, що не придатною була та земля для вівців. Ми йшли горами великими (Кавказ — Ю. К.) і бачили каміння, на якому не можна сіяти просо. І тому ми пройшли мимо. І побачили степи квітучі і зелені (Кубань — Ю. К.) і там ми стояли два літа, а потім вирушили далі тому що там були хижаки. Ми пішли мимо Каяли до Нерпи-ріки (Дніпро — Ю. К.), яка у будь-якій битві прикривала нас" [Велесова книга.— С.31. Унікальна пам'ятка з історії слов'ян містить не тільки кіммерійські і скіфські легенди про вихід із Семиріччя, але й перекази саків-масагетів. На одній із дощечок міститься розповідь про вихід синів Арія — Кия, Щека і Хорива із Китаю чи Тибету спочатку до Семиріччя, а потім... до Карпат. Причому йшли вони у Придністров'я — Придніпров'я якраз через землі Фарсійські (навколо Каспійського моря), мимо Дворіччя-Месопотамії, мимо Сиріі].
Хотів би зазначити, що це був досить важливий етап всесвітньої історії. Арії тривалий час зв'язували Азію і Європу, поширюючи скрізь свої знання і духовність.
Офіційна наука зовсім ігнорує духовні основи такого напрочуд яскравого феномена людської історії, як численні переселення народів, включаючи і велике переселення, коли майже весь азіатський степ чи ледь не всі околиці Римської імперії "раптом" починали рухатися. Але факт залишається фактом. Величезні маси людей вирушають немовби за чиїмось закликом у невідомі землі. Пояснення такого явища з суто матеріалістичних позицій (посуха в ареалі первісного проживання, "тіснота", виснаження пасовищ, потяг до пограбувань багатих міст і держав тощо) зовсім непереконливі. Це на неозорих євроазійських степових рівнинах "тіснота" і "виснаження" пасовищ, коли населення в Євразії (не рахуючи Китаю й Індії) було не більше, ніж у нинішній Україні! Трохи глибше аналізував цю проблему Л. Гумільов, ґрунтуючись на своїй концепції пасіонарності, що визнає містичні (невидимі) аспекти великих "зрушень людських мас.
На наш погляд, правильне розуміння зазначених феноменів світової історії лежить у площині етногенетичних процесів метисації і, як зазначається в Біблії, "злягання" племен та народів, єднання далеких щодо крові і духу етносів, що дає якісно нові етнічні паростки. До того ж тут присутній і месіанський елемент, "заклик Неба", який зливається з "внутрішнім закликом" на рівні підсвідомості, коли маси людей кидають насиджені місця, не замислюючись про наслідки і не маючи чітких орієнтирів: куди і навіщо вони йдуть [Психологія такого явища описана JI. Толстим у "Війні і мирі", де показано, як села Смоленської губернії з усіма мешканцями знімалися з насаджених місць і йшли "кудись на теплі ріки"].
Звичайно ж, такі народи у своїх діях підпорядковані Вищим Силам, Вищому Розуму. Самі не усвідомлюючи того, вони виконують велику історичну місію, незважаючи на численні поневіряння, які випадають на їх долю в дорозі і на чужих землях. У даному випадку народи Гомера, Магога, Мадая та ін. виконували місію формування Індоєвропи — етнічного фундаменту наступних націй Європи, а згодом Америки, Австралії. Переселяючись на землі Семиріччя, а потім Праукраїни, індоарійські народи набували тут нової якості. Звідси вони розходились світом вже як індоєвропейці. "За археологічними і лінгвістичними джерелами, — зазначають автори книги "Міфи народів світу", — рання область існування носіїв давньої індоєвропейської культури в ІІІ тисячолітті до н.е. локалізується в Закаспії і південноросійських степах" [Мифы народов мира. — М., 1997.—Т. 1.—С. 527]. Іншими словами, Семиріччя і Аратта, завдяки своєму унікальному географічному положенню, виступали своєрідними накопичувачами арійського потенціалу, такими собі етнічними "казанами", у яких "виварювався" індоєвропейський менталітет народів, формувалася біла раса, формувався майбутній Західний світ.
Як відомо, ще у XIX столітті німецькі автори розробили концепцію, за якою ірано-європейські народи вважалися особливою гілкою білої раси. Згодом у XX ст. дехто з них почав вважати її основною паростю і навіть "стовбуром" етнічного дерева. Всім зрозуміло, для чого гітлерівські ідеологи видавали, ірано-європейську гілку за "стовбур" "європеоїдного дерева". Це робилося, з одного боку, для приниження історичної ролі слов'янства, у т. ч. і Русі-України, а з другого — для непомірного звеличування германців як архітекторів сучасної європейської культури.
Нерозумно заперечувати значимість "ірано-кавказького" центру формування білої раси [Цілком ймовірно, що в Семиріччі відбувалося роздвоєння могутнього арійського потоку на індоаріїв та іраноаріїв. Останні, як відомо, сприяли розвитку пастушачого скотарства в іранських степах, були творцями релігії вогнепоклонників]. Але не можна його й абсолютизувати, як це роблять слідом за Г. Гегелем деякі західні історики й етнологи [Гегель Г. В. Энциклопедия философских наук: Философия духа. — М., 1956. —Т. Ш. — С 73-75; Гобіно Ж. А. Нерівність людських рас. — Париж, 1856 (фр.); Розенберг А. Миф XX века. —Таллинн, 1998 та ін]. Адже сама по собі біла раса з явилася на третьому історичному колі як гіперборейська раса каїнітів і її основним центром формування в післяпотопному світі є все-таки наша Північна Припонтида. Це з неї по всьому Західному світі розселялися арієзовані нащадки Яфета (сини Тарсена-землероба) — так звана Індоєвропа.
^ ГЛИБИНИ НАШОЇ ПАМ'ЯТІ
В руках ученых часто бывают детали, но редко — священные, связующие нити истории.
И. Гете
НАУКА ПІДТВЕРДЖУЄ АРІЙСЬКІ ОСНОВИ СУЧАСНОЇ ЦИВІЛІЗАЦІЇ
І пізнаєте правду, — а правда вас вільними зробить.
Біблія
Від автора:
Першу інформацію про аріїв я отримав від Гуру ще на початку 70-х років. Але вона глибоко засіла у свідомості і весь цей час стимулювала мої творчі пошуки у цьому напрямі. На разі ось що я можу додати до того, що повідав мені Учитель.
Проблема арійського підґрунтя нинішньої цивілізації вже понад 200 років хвилює наукову громадськість. З того часу, коли європейці, досліджуючи історію Індії і займаючись порівняльним мовознавством, з подивом виявили спільних предків і риси мовної схожості здавалось абсолютно різних народів. Опанування європейськими вченими священної мови "брамінів" — санскриту, становлення індології у XVIII столітті породило теорію спільної — індійської — прабатьківщини таких мов, як санскрит, давньоперська, грецька, латинська, кельтська, готська. Пізніше до цієї групи приєднали німецьку, вірменську, албанську, слов'янську мови [Нараховано мною до 600 українських слів, однакових або дуже схожих на санскритські, наприклад: вдова, дівер, зять, тесть, брат, дочка, дід, син, яр, вар, варити, край, кров, Донестр, або Дністер, Донець, Донепр (давня Непра), каравай, мара (смерть), біда, просити, сміятися, стояти, відати (знати) тощо. Всі ці слова звучать однаково і українською, і санскритською (Ю. К.)]. У 1850 році вперше було опубліковано англійською мовою одну із основних книг ведичного циклу — Рігведу (Гімн знанням), що стало певною мірою підсумковою акцією у відкритті індоєвропейської (арійської) мовної спільності.
З XVIII століття вчені активно взялися за дослідження могил і курганів Великого степу, спочатку сибірських, а згодом — українських, кримських. У результаті археологічних розкопок не тільки поповнились дорогоцінними знахідками колекції Ермітажу, інших російських музеїв, а й значно розширилися наші знання про арійське коріння пастушачих народів Великого степу і праслов'янського етносу Північної Припонтиди, наші уявлення про життя народів контактної зони Європи і Азії — праукраїнців і праказахів.
У науці поступово утверджувався семіотичний (знаковий) підхід до археологічних знахідок і, що особливо важливо, до міфів та історичних переказів. Археологічні відкриття, пектографічні комплекси, міфи, легенди, фольклор — все це спрацювало на виявлення того світогляду, який формувався в межах широкого культурно-історичного поясу, що простягнувся від Індії через землі Казахстану, України до європейського узбережжя Атлантики.
У контексті заявленої теми хотілося б звернути увагу читача на три фундаментальні наукові відкриття.
Перше — Трипільська культура, відкрита видатним археологом Вікентієм Хвойкою в 90-х роках XIX століття на берегах Дніпра. Як відомо, тут були знайдені будівлі міського типу, вірніше, залишки міста з дво-, триповерховими будинками, каналізацією, низкою культових споруд мітраїстського спрямування. У процесі розкопок з'ясувалося, що на Трипіллі було розвинуте гончарне і металургійне виробництво, існувала писемність, певні державні інститути, інші ознаки цивілізації. На підставі одержаних доказів В. Хвойка назвав Трипільську культуру "давньоарійською", а народ, що створив її, — "племенем безумовно арійського походження" [Космос давньої України. — С.11—12]. Гіпотеза українського археолога знайшла своє підтвердження у подальших наукових дослідженнях [Див.: Шилов Ю. Прародина арисв.—К., 1995].
Друге — Андронівська культура, відкрита у 1927 році в урало-казахських степах. Назва походить від села Андроново, поблизу якого були знайдені перші її пам'ятки. Численні могильники, залишки поселень епохи енеоліту, на думку російських археологів, мають відношення до індоарійської етнічної спільності, точніше до іраноарїїв.
Спорідненість андронівськнх племен з ірано- та індоаріями (саками, скіфами), за словами відомого спеціаліста у цій галузі Є. Є. Кузьміної, "особливо чітко виявляється в контактній зоні від Заволжя до самого Центрального Казахстану" (тобто Семиріччя — Ю. К.) [Кузьмина Е. Е. Древнейшие скотоводы от Урала до Тянь-Шаня. — Фрунзе, 1986. —С. 243]. Цю точку зору поділяє О. М. Трубачов: "І андроновці, і індоарії, — заявляє вчений, — були скотарями з підпорядкованим значенням землеробства" [Трубачев О. Н. Эпоха бронзы леской полосы СССР. — М., 1987.—С. 124]. Все це було встановлено дослідниками ще в 30-х роках.
І раптом у 70-х роках — нова сенсація. Археологи натрапили на арійське місто Аркаїм, якому від 3,5 до 35 тисяч років. Але, що характерно, поселення на березі річки Сінташа дуже схоже на трипільські міста. У дослідників одностайна думка: будували Аркаїм і жили в ньому племена, які були духовно (і не тільки духовно) споріднені з подніпровськими аріями (трипільцями). Звичайно ж тут не було античної величі, містерій, багатства тощо. У місті скорші жили стоїки — сподвижники сонячної віри, які у глухій пітьмі кам'яного віку боронили (у разі необхідності) зі зброєю в руках свій храм, свій спосіб життя, свої звичаї.
Згодом археологам вдалося відкрити ще кілька поселень, схожих з Аркаїмом. І що характерно, у їх забудові не виявлено ніяких перехідних форм. Будинки тогочасного городища починали будувати в певному місці і одразу. З огляду законів містобудування, знайдені вченими поселення різко відрізняються від традиційних поселень бронзової епохи уралоказахських степів, котрі мали лінійне планування і виникали стихійно.
Ціла низка встановлених фактів говорить про те, що арійські городища забудовувалися відповідно до розробленого плану: розмітка місцевості, підготовка макету, втілення у кам'яних спорудах єдиної ідеї "центризму"... І це робилося в кам'яному віці, коли в Європі ще мешкали троглодити.
Прадавні архітектори вже уміли пов'язувати в одне ціле завдання оборони поселення, житлові і господарські комплекси, численні комунікації між верхніми і нижніми вулицями, систему зливної каналізації з її водозбірними ямами та відстійниками. Як правило, у центрі такого поселення розміщували культову споруду. Кожний окремий її елемент був тісно пов'язаний з цілим, а чітко окреслена архітектурна єдність храму свідчить про цілеспрямоване втілення як ідеологічних, так і культурно-господарських функцій.
І ось що важливо. Дослідники дійшли висновку, що саме андронівський (аркаїмський) тип житла, котрий сформувався понад 5000 років тому на території сучасного Казахстану, став чи не основним для всіх російських і українських територій протягом десятків століть і аж до нашого часу. Причому це був арійський тип житла!
Спеціалісти відзначають: "Будинок центральноєвропейського типу (так зване андронівське житло) поширене в середніх широтах від Центральної Європи до Західного Сибіру. Він дерев'яний, рублений або каркасно-стовповий, часто заглиблений у землю, з пірамідальним або двосхилим коньковим дахом і відкритим вогнищем. Будинок досить великих розмірів, однокамерний, призначений для проживання сім'ї, що складалася з кількох поколінь.
Такий тип будівель добре відомий завдяки розкопкам у Центральній Європі та Казахстані, а також знайденим глиняним моделям житла в енеолітичних шарах Подунав'я та Подніпров'я [Кузьмина Е. Е. Древнейшие скотоводы от Урала до Тянь-Шаня. — Фрунзе, 1986. —С. 50].
Вже цитований нами О. Трубачов наголошує: "Описані у ведичній літературі, Авесті будинки древніх індоіранців не мають ні аналога, ні своїх попередників у архітектурі землеробських цивілізацій Індії, Ірану, Передньої Азії. Вони більше схожі на будівлі центрально-євразійського типу, звідки, очевидно, і прийшли їх творці. Цікаво, що в деяких районах Індії архаїчний тип великого будинку з двосхилим коньковим дахом зберігся до сих пір. Там проживають представники особливих етнокастових груп, які ведуть свій родовід від ведичних аріїв" [Трубачев О. Н. Эпоха бронзы лесной полосы СССР. — М., 1987. — С. 125].
Крім того, археологи відзначають, що у культурних шарах протоміста (Аркаїма) знайдено багато залишків металургійного виробництва, зокрема, металургійні печі. Могильники буквально насичені виробами із бронзи [Зданович Г. Б. Аркаим: арии на Урале. Гипотеза или установленный факт.—М., 1992.—С. 263].
У розкопаних помешканнях андронівців вчені натрапляли на залишки одягу і взуття (ковпаки, чоботи-постоли, так звані "кожані панчохи", кафтани, пояси, штани). Знайдені речі дуже схожі на елементи одягу саків, скіфів та їх пізніших потомків (гузів, казахів). Та й за зовнішнім виглядом вони дуже нагадували арійців: білошкірі, зріст від 170 сантиметрів, прямий ніс, правильні риси обличчя, підстрижене волосся часто зв'язувалося у пучок на потилиці.
Картину життя андронівських племен та їхнього центру Аркаїму доповнює священна книга зороастризму Авеста. З цієї давньоперської пам'ятки ми дізнаємося, що один із трьох синів Трайтона (царя династії Пардата), якого звали Ар'я, будучи спадковим принцом, одержує у свої володіння Іран. Салму і Туру — східні окраїнні землі. Праведник Ар'я (середньоперське — Аїрік) стає родоначальником іранських аріїв. А його два брати Салм і Тур (обидва лиходії) стають родоначальниками сарматів (Салм) і туранців (Тур). Згодом невдоволені розподілом земель, вони вбивають праведника Ар'ю. Ця обставина породжує тривалі війни іранських арійців і туранців. До речі, саме під час однієї з таких війн у похилому віці помер засновник зороастризької релігії Заратустра.
Отже, Аркаїм, як і Трипілля, дає нам, українцям, те, чого ніхто й ніколи не зможе у нас забрати, те, що завжди нагадуватиме нам про нашу правічність: це почуття поєднання в собі усіх минулих тисячоліть, доль і рішень, страждань, пов'язаних з подоланням численних перешкод. Неозорий простір степів, гір і морів, майже непроглядна товща століть і тисячоліть, величезний досвід і безліч доль минулих поколінь — все це тихими потоками спливає до нас, поєднується у наших душах, набуваючи нової життєвої сили. А головне, приходить розуміння того, що ми — нащадки, продовжувачі великої справи, котра, виявляється, вже давно живе в нас. І віднині потрібно чинити так, щоб все це більш чітко окреслилось, заговорило, зазвучало.
Третє — давньоіндійська цивілізація арійського типу. З'ясувалося, що свідчення, зібрані археологами про доарійські поселення, зокрема, про місто Мохенджо Даро, були неправильно витлумачені. Якщо раніше заявляли, що ці поселення розорили злі арійські пришельці, то нині вчені схильні вважати: Хараппську землеробську цивілізацію знищили природні катаклізми. Думка про доіндоєвропейське походження хараппських міст грунтувалася на знайдених на їх території глиняних печатках з написами на невідомій мові, яку ніяк не вдавалося розшифрувати.
Вже в наші часи на землях, прилеглих до колишнього русла Сарасваті, археологи відкрили цілу низку таких же покинутих, а не зруйнованих поселень (там також були знайдені вже згадувані печатки з невідомими написами). А зовсім недавно індійський вчений Н. Жіха, узагальнивши свої двадцятирічні дослідження, опублікував книгу [1 Див.: Juha N. The aryan alphavit. — Poona City, 1996], в якій обґрунтовується гіпотеза, що написи на виявлених глиняних печатках арійські, написані санскритом! І що характерно, тексти увіковічнені за допомогою знаків, які індійські емігранти (кочівні народи) пізніше принесли з собою в Семиріччя, Припонтиду, Середземномор'я. У книзі не тільки розроблено методику розшифрування написів, а й подано розшифровані тексти майже зі ста печаток.
Сьогодні дедалі більше вчених погоджується термін "цивілізація долини річки Інд" замінити на "арійська цивілізація долини Сарасваті". На їх переконання, це більше відповідатиме історичній правді.
Як бачимо, з часом питання аріїв набирає дедалі більшої значущості, багатомірності, а водночас і таємничності. Воно постійно перебуває у центрі не лише суто наукових, а й політичних дискусій, як це було, скажімо, у Німеччині. До нього прикута увага прихильників різних езотеричних і окультних вчень, про що свідчать публікації О. Блаватської, О. Реріх, Р. Штайнера, П. Успенського та ін. Зростає загін археологів (зокрема в Україні), котрі намагаються "відкопати" прабатьківщину аріїв подібно до того, як Г. Шліман "відкопав" легендарну Трою.
В результаті зростає як снігова баба обсяг позитивної інформації, йде екстенсивне нагромадження цікавих, багато в чому загадкових фактів. Але... Немає справжнього прозріння, немає того інтелектуального імпульсу, який би народив загальновідомий архімедовський вигук "Ев-ри-ка!". Хоча викриків як таких за цей час було немало. Справжнє ж розуміння поки що відсутнє.
Ми спробуємо глянути на арійську проблему з дещо несподіваної точки зору, а саме виходячи із біблійно-міфологічної історії людства. В такому ракурсі, принаймні у нас, арійське питання не розглядалося, та й не могло розглядатися в рамках матеріалістичного, класового світогляду, який повністю виключав духовні аспекти етнічної історії.
^ ДОТРИМУЮЧИСЬ БІБЛІЙНИХ НАСТАНОВ
Коли духом живемо, то й духом ходімо!
Біблія
Тривалі власні роздуми, настанови Гуру, його нетрадиційні підходи до висвітлення нашого далекого минулого зміцнили мене у переконанні, що лише археологічними засобами проблему аріїв не розв'язати. І ось чому. Історія аріїв не зводиться до проблеми одного чи навіть кількох народів, що залишили на Землі сліди своєї матеріальної культури. Адже і в Україні, і на Балканах, і в Скандинавії, Ірані, Індії, Казахстані, інших місцях північної півкулі ми знаходимо такі артефакти, мовні тотожності, які безсумнівно свідчать про культурологічну, цивілізаторську діяльність особливого етнічного конгломерату.
Схильний вважати, що вичерпну відповідь на поставлені питання можна дати, виходячи лише з нового розуміння історичного процесу, що ґрунтується на священних книгах людства, його багатій міфологічній спадщині. Німецький філософ Ф. Шеллінг мав рацію: "Те, що живе в переказах, у міфах, колись насправді існувало, і сучасному родові людському передував рід богів".
Першокниги людства (Біблія, Авеста, Коран, Рігведа, Махабхарата та ін.) дають нам змогу правильно підійти до розуміння расової, етнічної і геополітичної ситуації, яка виникла на євразійських просторах у сиву давнину.
Якщо брати нашу Біблію, то тут, насамперед, мається на увазі розміщена у книзі Буття так звана Таблиця народів — "головне і невичерпне джерело для історика" [Библейская энциклопедия.— СПб., 1891. — С. 503]. Видатний англійський археолог і етнолог Дж. Олбрайт з цього приводу писав: "Звід народів у книзі Буття є напрочуд точною історичною оповіддю. Він займає абсолютно унікальне місце в стародавній літературі, не маючи собі і віддалено рівних навіть у літературі давніх греків... Звід народів залишається, на диво, точним документом. Ми бачимо в ньому таке надзвичайно сучасне розуміння національного і лінгвістичного становища у світі, незважаючи на всю його складність, що він продовжує й досі вражати вчених" [Макдауэлл Дж. Неоспоримые свидетельства.—П., 1993.—C.15].
У книзі Буття максимально стисло визначені не тільки ключові моменти вселюдського поступу, а й простір та час життя кожного народу, його роль в історії. Точніше, в ній містяться не самі по собі відповіді на подібні питання, а своєрідні відмички до них.
Таблиця народів — фантастично щільний згусток інформації, яка стосується цілої Пророчої ери, що охоплює тисячі років від післяпотопної історії людства і аж до "кінця часів", тобто до наших днів. До переважної більшості народів Землі біблійні тексти не мають відношення. В них поіменно відзначені лише кількадесят. У Книзі Книг йдеться про історичні народи. Тут кожне слово, а особливо кожне ім'я, має великий смисл.
Якщо говорити про аріїв, то Біблія "розуміє" їх, насамперед, як духовний чинник. Арії — каталізатор, "закваска", стимулятор, що приводить в дію довколишні народи. Від часів загибелі країни Куш (кінець III тисячоліття до н. е.) їх як людської спільноти не існує, вони розсіялися, стали баражувати Землю й асимілюватись з іншими народами. Саме так і з'являються кімри, кельти, перси, скіфи, сармати, мідійці, хети, а за ними — друга й третя хвилі арієзованих народів: іонійці, галли, гуни й, нарешті, руси (слов'яни), потім українці (в Біблії — народ Тувал) і московита (народ Мешех). Арії жертвували власним генетичним організмом (нацією), розчиняючись в інших народах (різного кольору шкіри!), заряджаючи їх своїм духом, інтелектом, культурою. Ось глибинна сутність аріїв!
Ще одна важлива методологічна настанова, що випливає з Першокниги людства — це розрізнення чоловічого і жіночого начал в етногенетичних процесах, тобто визнання батьківських і материнських етносів [До речі, про взаємодію чоловічого і жіночого начал в етнічних і навіть космічних процесах йдеться і в східних першокнигах (див.: Чаша Востока: Письма Махатмы.—Хабаровск, 1991)]. Насамперед, такий підхід є відправним пунктом поглибленого розуміння арійської проблеми.
^ ПІВНІЧ — "ІНКУБАТОР" АРІЇВ