Високий шлях Миколи Лукаша

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• Государственное учреждение культуры, 677.81kb.
• Название предмета, 18.46kb.
• Gutter=47> До 200-річчя від дня народження Миколи Івановича Пирогова пройдуть IV міжнародні, 46.16kb.
• Миколи Чмихова "Від яйця райця до ідеї спасителя", 174.52kb.
• Стану виконання в районі вимог антикорупційного законодавства, 60.83kb.
• Економічні реформи – шлях до сталого економічного розвитку України, 112.32kb.
• Реферат Тема: Соціально- психологічна природа релігій «Нового віку», 103.1kb.
• І. В. Діяк українська національна ідея шлях до Великої України І. В. Діяк українська, 4264.08kb.
• Спеціалістів: вітчизняний досвід // Наукові записки. Серія: психолого-педагогічні науки, 72.44kb.
• Назва реферату: Лікарські рослини. Деревій тисячолистий, альтея лікарська, оман високий, 41.64kb.

Високий шлях Миколи Лукаша

(до 90-річчя від дня народження великого Майстра перекладу)


Семінар ІППО КУ імені Бориса Грінченка в дистанційному форматі

Січень 2010 року


Ірина Гардашник,

викладач англійської мови

кафедри методики мов та літератури

ІППО КУ імені Бориса Грінченка.


МИКОЛА ЛУКАШ І БОРИС ГРІНЧЕНКО В ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПЕРЕКЛАДАЦЬКОЇ ШКОЛИ


«Вимовиш оці слова – перекладач, художній

переклад, - і мимоволі на думку спадає

Микола Лукаш, так, ніби в його імені самі ці

терміни персоніфікувалися. Перекладач такого

діапазону – рідкісне явище не лише в українській,

а і в будь-якій іншій літературі».

Г. Кочур

Починаючи від старокиївської доби, перекладна література, віді­г­рає у нашому культурному житті надзвичайно важливу роль і як зберігач духовних цінностей, і як виховний засіб, і як засіб самовиразу нації та збагачення спроможностей рідної мови. Без історії українського художнього перекладу немає історії української культури і, отже, історії української нації. Тож українська перекладацька традиція – багатовікова.

Наша історія склалася так трагічно, що українська мова й література – дійові важелі формування нації в умовах бездержавності – ніколи не функціонували в нормальних умовах. Якщо у вкрай несприятливих умовах поза літературного характеру наша літера­ту­ра все ж розвивалася в руслі загальноєвропейського літературного про­цесу, то в цьому величезна заслуга художнього перекладу. Переважна більшість укра­їн­ських письменників минулого ставилися до перекла­дацької діяльності як подвижники, залюблені у дивовижну красу та багатство рідної мови. Просвіт­ники свого народу, захоплені ідеалом культурної самобутності, а згодом і на­ціональ­ної самостійності, вони часто обирали знаряддям боротьби переклад, що був для них водночас ефективним засобом підвищення влас­ної майстерності. Справді, через мистецький переклад мова боронить себе, захищається від занепаду.

З огляду на історичні обставини, український художній переклад ХІХ-ХХ ст. посів центральне місце в літературному житті країни, виступивши адекватною компенсацією оригінальної літератури й забезпечивши таким чином цілісність літературної системи, що, у свою чергу, було і є необхідною передумовою збереження національної культури.

Слід зауважити, що перекладацьку діяльність українських митців не завжди можна було назвати вдалою чи якісною. Наприкінці ХІХ сторіччя починали з’являтися здійснені відомими українськими поетами та прозаїками переклади творів красного письменства. Проте багато з них можна було віднести скоріше до переспівів, ніж до перекладів.

Український переклад кінця XIX — початку ХX ст. неможливо уявити без по-спра­вжньому подвижницької і майстерної перекладацької праці родини Грінченків. Особлива роль належить прозаїку, поету, драматургу й публіцисту Борисові Грінченку. Його праця над пе­рекладами з літератур світу сьогодні, з відстані часу, можна оці­нити як найістотнішу складову частину масштабних просвітниць­ких зусиль митця, покликаних виразно змінити культурну ситуацію в Укра­їні, виховати по можливості ширше коло свідомої української інтелігенції.

Говорячи про перекладацьку діяльність Миколи Лукаша на початку ХХІ століття, можна з упевненістю зазначити, що це, безсумнівно, великий поліглот, один з найбільш визначних за всю багатові­кову історію української літератури поет-перекладач, про якість перекладів якого казали, що вони можуть бути порівняні з якістю й художньою цінністю перекладів Бориса Грінченка. Він походить з того ж ряду талановитих поетів-перекладачів, що й Микола Зеров, Борис Тен, Валер'ян Підмогильний, Микола Бажан, Максим Рильський, Григорій Кочур, Василь Мисик... Саме ці майстри не лише ознайомили українського читача з найкращими досягненнями світової літератури, а й удосконалили засоби вираження української мови.

«Українських перекладів художньої літератури було менше від російських, але вони від­значалися вищим рівнем. Прочитавши в перекладі нашого геніального Миколи Лукаша «Декамерон» та «Дон Кіхот», міг лише поспівчувати росіянам: нічого подібного вони не мають», — писав у своїй розвідці «Самоорганізація і культура» небіж Володимира Свідзинського, професор Анатолій Свідзинський (Київ, 1999, вид. ім. Олени Теліги, с. 176).

Як Борис Грінченко, так і Микола Лукаш перекладали те, чим пишалося людство, та передусім таке, чого українська література не мала, не встигла витворити — з тих або інших причин. Вони перекладали твори світового письменства, щоб приско­рити процес інтелектуального розвитку народу. Більш того, перекладаючи твори світової літератури, невпинно збагачували власну мову запозиченнями з інших мов. «Ти не згоджуєшся з моїми увагами на «Порвані струни»! (писав Борис Грінченко в одному з листів). Але ж я зовсім не становив у кацапизмі слово «муза» – це було б кумедно, вже через лад повставати проти таких слів. Що ж до запозичення з церковнослов’янської : а )... усяке запозичення тоді тільки має право бути, коли нема у мові слова... б) усяке позичення вимагає, щоб позичене з чужої мови слово вжито було у тій мові, для котрої його було взято у формах, належних цій останній мові...» [14, c.54]. Проте не треба забувати, що в умовах жорстокої дискримінації, ідеологічного пресингу й цензури приватний лист для українського письменника часом ставав єдиною можливістю, формою самовияву авторської свідомості.

М. Лукаш творив у непросту й суперечливу добу, коли – всупереч теорії про злиття націй і мов, ідеологічного тиску, цензурних обмежень та вихолощення української мови – спостерігалося нестримне зростання творчих сил, піднесення та усвідомлення значущості української перекладацької творчості. Художній переклад перебирав на себе певною мірою функції оригінальної літератури, забезпечуючи таким чином цілісність літературної системи. Для митців цієї доби художній переклад став важливим, а часто єдиним засобом самовираження, який дозволяв цілеспрямовано добирати твори для перекладу з огляду на їхнє культурне чи ідеологічне значення; можливість залучення різноманітних мовностилістичних ресурсів, на які існували обмеження в оригінальній літературі. Переклади М. Лукаша, окрім часто глибокого підтексту, мали суттєву особливість: демонструючи абсолютну повноцінність української мови та стверджуючи високий, якісно новий рівень української культури, вони перекреслювали усі постулати тоталітарної ідеології щодо «домашнього ужитку» української мови. Для нього пріоритетом був цільовий текст, який відповідав би потребам цільової літератури та культури й демонстрував багаті виражальні можливості цільової мови. Такий підхід перекладача до вибору як самих творів для перекладу, так і конкретних перекладацьких прийомів, дозволив дослідникам його творчості говорити про глибоку й усвідомлену культурологічну місію М. Лукаша.

У світлі теорії цілісної системи роботи митця можна розглядати не тільки особливості добору творів для перекладу (а їх М. Лукаш зазвичай обирав сам, майже не працюючи на замовлення), а й загальну стратегію перекладача, конкретні перекладацькі рішення. М. Лукаш тяжів до творів, аналогії яким не знаходив в українській літературі (тобто відбувалося так зване “заповнення вакууму ”) творів виразно фольклорного спрямування із потужним пластом народної фразеології, просторічних, діалектних елементів, що дозволяло б оперувати аналогічною лексикою в перекладах.

Говорячи про спорідненість методів перекладу Миколи Лукаша та Бориса Грінченка, варто зазначити, що обидва вдавалися до методу непрямого перекладу, тобто відступали від оригіналу першоджерела. Лукаш на власному досвіді пересвідчився: у перекладах іноді, щоб зберегти суть і дух першотвору, краще відступити від оригіналу, відшукати якісь далекі, здавалося б, відповід­ники, аніж перекладати слово у слово за «текстом».

«Був такий випадок, заспереча­лися вони з Г. Кочуром з приводу вірша Сен-Поля Ру «Соло на тромбоні». - Ти, по-моєму, не зовсім точно віддав оце місце, — зауважив Григорій Порфирович, зазираючи у французьку антологію. Микола Олексійович раптом спалахнув: «Іноді краще відійти подалі, щоб наблизитись!»

Отже, щоб дух першотвору зберегти, часом необхідно відступити від оригіналу. До такого розу­міння своєї професії Лукаш ішов, набиваючи гулі та синці, але й здобуваючи при цьому необхідний досвід. І на цьому він стояв до кінця. Досить порівняти ранні, 1937 року пере­клади з Олександра Пушкіна, де школяр-початківець не наважується відбігти від хрестома­тійних рядків російського класика, з пізнішими, виконаними вже в 70-і роки, перекладами з Володимира Маяковського. Інші образи, інші словосполучення, інші поетичні ходи, а враження таке, ніби Маяковський заговорив українською мовою.

Повертаючись безпосередньо до перекладацької діяльності поетів М.Лукаша та Б. Грінченка, слід згадати про те, що обидва перекладали твори з англійської. Особливо треба відзначити якість та красу перекладів Миколи Лукаша поезій Роберта Бернса, що є особливо складним, зважаючи на мову, якою написані ці твори. Ось як згадують колеги про першу появу перекладів великого шотландця у журналі «Всесвіт»:

«1959 рік у “Всесвіті” почався добіркою поезій Роберта Бернса у перекладах Василя Мисика, який до війни вже звертався до творчості славетного шотландця, та Миколи Лукаша. Нові блискучі переклади останнього викликали захоплене схвалення одних і критику інших, звиклих до російських перекладів Бернсової поезії, здійснених С. Маршаком. Незабаром збірка “Вибране” Р. Бернса вийшла окремою книжкою в Держлітвидаві». Поетичні переклади М. Лукаша в цей час викликають схвальні оцінки в надрукованих на сторінках “Всесвіту” рецензіях Віктора Коптілова на “Вибране” Р. Бернса та С. Волинського — на книгу Льюїса Керролла “Аліса в країні чудес ” (К., Радянський письменник, 1960), одним із перекладачів якої був М. Лукаш.

Творча співпраця Миколи Лукаша із «Всесвітом» продовжувалася майже все його життя, хоча й з різною інтенсивністю. Бувало, що Микола Лукаш не друкував своїх перекладів упродовж років. Це були часи інтенсивної роботи над перекладом «Дон Кіхота».

Існує в літературознавстві таке поняття - «вічні образи». Тлумачення його можна знайти у відповідних довідниках - словниках літературних термінів, енциклопедіях тощо. Ось що, приміром, пише з цього приводу Микола Ільницький в Українській літературній енциклопедії: «Вічні образи, світові образи - літературні образи, які за глибиною художнього узагальнення виходять за межі конкретних творів і відображеної в них епохи. Такими є Прометей, Дон Кіхот, Гамлет, Фауст, Дон Жуан тощо. Породжені певними історичними умовами, вони водночас зосереджують у собі важливі риси людського характеру, ситуації і конфлікти, які повторюються в нових суспільних обставинах. Вічні образи містять у своїй художній конкретності момент загальнолюдського, корінних основ буття, завдяки чому набули поширення в багатьох літературах». Наш читач уперше дістає до рук повний переклад, гідний великого оригіналу, який він відтворює. (Григорій Кочур - ссылка скрыта; 1995). Це результат праці двох видатних українських перекладачів і лінгвістів - Миколи Лукаша, який зробив переклад першої частини твору, але через смерть не встиг закінчити переклад частини другої, та Анатоля Перепаді, завдяки творчій праці якого цей переклад побачив світ, - котрі потрафили виконати велетенську і дуже важливу роботу у своєму житті: перекласти добірною українською мовою видатний твір світової літератури – "Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі", написаний іспанцем Сервантесом. Власне, переклад першої частини повністю належить Миколі Лукашу, а от ссылка скрыта закінчував уже по смерті Лукаша Анатоль Перепадя. Багата, соковита українська мова цих двох перекладачів може зрівнятися хіба що з такою ж вишуканою мовою Бориса Грінченка і Марка Вовчка.

Ім’я М. Лукаша не раз зустрічається на сторінках «Всесвіту» у статтях і рецензіях, що стосувалися українського перекладного мистецтва. “Феноменальним лінгвістом ” називає його Г. Кочур, згадуючи як “непересічне явище ” Лукашів переклад “Мадам Боварі (1962, № 11). У великій статті “Майстри перекладу ”, власне — конспекті нарису історії українського перекладу ХХ ст., Григорій Кочур, вирізняючи вісьмох найвидатніших майстрів цього виду літературної творчості (Миколу Зерова, Максима Рильського, Валеріана Підмогильного, Миколу Терещенка, Бориса Тена, Ірину Стешенко, Василя Мисика), останнім за хронологією ставить у цій славній шерезі Миколу Лукаша. Він дає одну з найвлучніших і найвиразніших характеристик творчого обличчя М. Лукаша, підкреслюючи два найважливіші принципи його роботи: “Ніколи не користуватися послугами підрядника, перекладати з оригіналу. Ті півтора десятка мов, якими він володіє, роблять з нього перекладача винятково широкого діапазону... Ніколи не перекладати на замовлення. Лукашеві можна замовляти виключно те, що він сам собі замовляє... Він живе тим, що перекладає. Стихія перекладуваного твору поглинає перекладача до решти... Він винятково різносторонній стиліст. Знання української мови на всіх етапах її розвитку, в усіх її тонкощах і нюансах поєднується у нього з великою сміливістю та ініціативністю і одночасно з тактом і почуттям міри. Він піднімає на поверхню, активізує і запроваджує до вжитку найглибинніші мовні шари, і архаїзм, і неологізм у нього однаково покірно служать справі художньої виразності” (“Всесвіт”, 1966, № 4, с. 24).

Бездоганний знавець іноземних мов, Микола Олексійович не мав собі рівних між сучасниками, а може, й не тільки між сучасниками, коли йшлося про знання мови української. Він вів картотеку фразеологізмів — її треба було видати як словник. Весь мовний масив він міг зрізати на будь-якому часовому рубежі й на будь-якому рівні — лексичному, морфологічному, синтаксичному. Він знав, коли і що було в мові вже застарілим, відмирало, і які форми, навпаки, тільки народжувалися. У той час, коли ламалися списи навколо архаїзації "Декамерона" — припустимо це чи ні,— він з усміхом розповідав, що так, просто для себе, одну з оповідок переклав українською мовою, скажімо, XVIII століття, мовою початку XIX століття, рубежу XIX і XX століть, сучасною українською літературною мовою і мовою передової статті газети "Радянська Україна". Де ці переклади? Їхнє місце — у хрестоматії з історії української мови.

Але повернімось до перекладів поезії Роберта Бернса. Бездоганне знання української мови дозволило Миколі Олексійовичу працювати без чернеток. Українською мовою вірші Роберта Бернса перекладали Микола Лукаш та Василь Мисик, російською – Самуїл Маршак. Мелодійні та ліричні, а часом жартівливі аж до зухвальства, вірші Роберта Бернса органічно влилися в українську літературу. На вірш Роберта Бернса у перекладі Лукаша гурт “Піккардійська терція” виконує пісню “Нехай і холод і вітри”, а в Карпатах і досі можна почути спів “У горах-Карпатах, ой там би-м я жив, з гори на долину все би-м ся дивив…” (Заспіваймо собі. Пісенник. Упорядкування Д.Федаки // Ужгород: Закарпаття, 2001 с.82). Упізнаєте знайомий мотив? Не дивно, що знову й знову українські перекладачі повертаються до творчості шотландського поета, який давно вже став українським…

«У травні мені з дружиною довелося побувати в туристичній мандрівці до Англії й Шотландії (це були перші роки, коли трохи відхилилася “залізна завіса” між СРСР і країнами Заходу), згадує Олег Микитенко, і серед інших міст ми відвідали батьківщину Роберта Бернса — містечко Кілмарнок, де в будиночку під солом’яною стріхою міститься меморіальний музей великого поета з бібліотекою перекладів його віршів мовами світу. Ми гордо піднесли музеєві щойно видану українську книжку Р. Бернса, яку спеціально захопили з Києва для цієї мети. Хранителі музею з пошаною прийняли подарунок і Микола Лукаш, коли я розповів йому, щиро тішився з цього епізоду.»

« Слід було б поновити систематичне видання українською мовою бібліотеки книжок світової класики (продовжує Олег Микитенко), Україна має блискучі переклади з різних мов таких майстрів-перекладачів як Микола Лукаш, Анатоль Перепадя, Володимир Митрофанов, Євген Попович, Ольга Сенюк, Олександр Терех… Пригадую, як у 1968 році привіз до Шотландії у містечко Еловей до рідної хати, а нині музею народного поета Роберта Бернса однотомник його поезій українською мовою у перекладах Миколи Лукаша і Василя Мисика. Співробітники музею вразились: "Ми слов'янськими мовами, крім російських перекладів Самуїла Маршака, не мали книжок нашого земляка". І тут же поставили українські переклади Роберта Бернса до старовинної шафи з книгами шотландського генія.»

Продовжуючи тему співпраці Миколи Лукаша та журналами «Всесвіт» і «Дніпро» в контексті перекладацької майстерності поета, хотілося б додати, що в статті “З десяти мов світу” Ілько Корунець оглядає перекладацький доробок видавництва “Дніпро” у 1967 р., окремо виділяючи книги, відтворені М. Лукашем: Фрідріх Шиллер “Лірика” й Імре Мадача “Трагедія людини ”. “Таке ж багатство форм ритмомелодики, така ж експресивна глибина й велич думки, як і у першотворах... Особливо глибоко й напрочуд точно відтворено перекладачем філософський підтекст першотворів ”, — оцінює критик українську збірку лірики Ф. Шіллера. Ще вищу оцінку викликає у нього переклад поеми угорського класика Імре Мадача: “Цей переклад настільки тонко і творчо передає всі багатства змісту й архітектоніки первотвору, що читач, опинившись у полоні поетичної музики контексту, просто не йме віри, що перед ним переклад, а не справжній оригінал ” (“Вс.”, 1968, № 6, с. 160). Закоханий у М. Лукаша як людину й творчу особистість Леонід Череватенко у статті “Розповідь про відхилені переклади" (1966, № 4) розглядає те, що підготував М. Лукаш для антології європейського бароко, яка планувалася видавництвом “Радянська школа ”, але у світ не вийшла. Він же статтею “А нам твоє життя — понад усі поеми...” (1998, № 3) супроводжує публікацію Лукашевих перекладів вірша Джона Мільтона “Порохова змова” — з латини і “Сонетів до Орфея" Р.-М. Рільке — з німецької.

Але не можна забувати й про ту чудову українську мову, яку можна зустріти у кожному із поетичних перекладів Миколи Лукаша. І хоча йому частенько закидали занадто велике захоплення архаїзмами, або діалектизмами, від завжди був задоволений, коли видобував із забуття окремі слова, які щонайбільше відображали сутність перекладу твору. З пасиву, із забуття, а то й небуття він викопував забуті, занехаяні, «репресовані» слова — і цим дуже пишався, хоча йому регулярно закидали захоплення «мовними трупами», діа­лектизмами й архаїзмами. Лукаш звично відбивався, а коли надто вже допікали, посилався на випадок, що нібито стався з Леонідом Гребінкою. Той, навчаючись у Москві, в Літера­турному інституті, зустрівся з Борисом Пастернаком і пожалівся: українофоби знущаються з української мови, паплюжать її хто як схоче. Зокрема запитував те, що не сходило з язика україноненависників — недолугий переклад монологу Гамлета: «Бути чи не бути — ось заковика». Реакція Пастернака була несподівана: «Это же замечательно, что у вас есть такое слово как «заковика»! А вот в русском языке такой глубинной лексики нет. Для нас просторечье ограничивается дачним поселком». «Не ми творці. Творець народ, ми з нього тільки вийшли. Певне, що назавжди», — часто-густо повторював Микола Лукаш. Фраза ніби програмова, втім, вона відповідає дійсності. Бо тільки з чистих джерел народної мови можна напитися цілющої води , яка несе натхнення до творчої праці.

Використана література:

1. Гардашник І.Б. Перекладацька діяльність Б. Д. Грінченка. «Мрії вистраждані життям…». Колективна монографія (у двох частинах) Ч. 2. К.:КМПУ ім. Б.Д.Грінченка, 2009. с.44-49.

2. Микола Лукаш: Бібліографічний покажчик: [Доповнення до покажчика, опубл. у 111-му вип. “Іноземної філології”] / Уклад. В. Савчин // Іноземна філологія: Укр. наук. зб. – Львів, 2001. – Вип. 112. – С. 306-320.

3. Олег Микитенко «Микола Лукаш і “ВСЕСВІТ”(Сторінки спогадів)». Журнал «Всесвіт» 2005.

4. Савчин В.Р. Відтворення авторських неологізмів у перекладах М. Лукаша // Іноземна філологія: Укр. наук. зб. – Львів, 2001. – Вип. 112. – С. 298-305.

5. Савчин В.Р. Інтерв’ю з Леонідом Череватенком: [Про роботу Комісії з творчої спадщини М. Лукаша] // Іноземна філологія: Укр. наук. зб. – Львів, 2001. – Вип. 112. – С. 321-328.

6. Геній українського перекладу Ю.Гай ссылка скрыта


Інтернет-ресурси:


ссылка скрыта

Автореф. дис. канд. філол. наук: 10.02.16 / В.Р. Савчин; Київ. нац. ун-т ім. Т.Шевченка. — К., 2006.

ссылка скрыта


ссылка скрыта


ссылка скрыта