Кримінального судочинства
| Вид материала | Документы |
- Поняття І завдання кримінального процесу в період формування правової держави в Україні, 43.76kb.
- Дипломна робота на тему: Міжнародний кримінальний суд: структура та компетенція, 1069.49kb.
- 1. Предмет, основні поняття І завдання кримінального процесу України, 38.65kb.
- Методичні рекомендації з питань вивчення кримінального права для вчителів які викладають, 564.86kb.
- Одеська Національна Юридична Академія Миколаївський Навчальний Центр Прокурорсько-слідчий, 842.88kb.
- Та принципи кримінального права, 6589.81kb.
- Лекція №1. Поняття І сутність кримінального процесу., 4192.56kb.
- Питання для державних іспитів з кримінального права та кримінального процесу для факультету, 63.71kb.
- Ду першої інстанції І виконуваних ним функцій в цій частині розвитку цивільного судочинства, 230.07kb.
- Рішення Конституційного Суду n 8-рп/2008 ( v008p710-08 ) від 22. 04. 2008 } Розділ, 1840.42kb.
Сутність і значення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи
Аналіз теоретичної кримінально-процесуальної літератури дозволяє дійти висновку про те, що дослідженню рішення про відмову в порушенні кримінальної справи і проблем, що виникають у зв'язку з його прийняттям, приділяється значно менше увагк, ніж рішенню про порушення кримінальної справи91. Таке положення викликане не в останню чергу тією обставиною, що більшість учених І практиків вважають це рішення несуттєвим. Деякі з них називають "простими" випадки, коли орган дізнання "здійснює перевірку повідомлення про нібито вчинений злочин, а потім, переконавшись, що подія злочину відсутня, виносить постанову про відмову в порушенні кримінальної справи" 2.
Насправді ж, процесуальна діяльність, пов'язана з прийняттям компетентними органами держави рішень про відмову в порушенні кримінальної справи, тільки на перший погляд видається простою. Кількість постанов про відмову у порушенні справи, що скасовуються щорічно прокурорами та судами, свідчить про зворотне.
Внесення змін у законодавчі акти, пов'язані з прийняттям у 1996 р. Конституції України, диктує необхідність проведення комплексних досліджень проблем, що виникають у разі відмови в порушенні кримінальної справи.
Поняття "відмова в порушенні кримінальної справи", на відміну від багатозначного поняття "порушення кримінальні' справи", що вживається в чотирьох значеннях, має цілком визначене значення. У законодавстві, у правозастосовчій практиці та в теорії кримінального процесу це поняття відображає сутність і зміст рішення прийнятого органом дізнання за результатами провадження в стадії порушення кримінальної справи .
Щоб усвідомити сутність рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, необхідно розглянути питання Іро його місце в системі
" На дисертаційному рівні в Україні рішення про відмову у порушенні кримінальної' справи досліджувалось в 1980 році Д.П. Письменним (див. II Ісьмснньш Д.11. ОІказ в возбуждении уголовного дела в советском уюловном процессе (по материалам органов МІЗД Украинской ССР). -Дне... канд. юрид. наук. - К, 1980) і в 1990 році - П П. Пидюковим (див.' Пидюков П.П. Отказ в возбуждении уголовного дела но нерсабилитирующим основаниям. -Автореф. дне. ...канд. юрид. наук. - К., 1990).
92 Милиции С.Д. Предмет регулирования советского уі оловно-процессуального права. - Свердловск, 1991.-С. 10.
94
кримінально-процесуальних рішень, що мають вирішальне значення для кримінального процесу. Для зручності проведення аналізу візьмемо найбільш наближене до рішення про відмову в порушенні справи, як за часом, так і за змістом, рішення щодо закриття кримінальної справи. Дане рішення має багато спільного з рішенням про відмову в порушенні кримінальної справи. Наприклад, обидва ці рішення мають підсумковий характер. Різниця між ними полягає у відображенні ними результатів відмінної за формою, змістом та обсягом процесуальної діяльності.
У досліджуваному аспекті нас цікавить зміст, вкладений законодавцем у терміни, якими позначаються кожне з цих рішень. "Закриття кримінальної справи" буквально трактується як припинення відповідними органами провадження у порушеній кримінальній справі. Аналогічний термін із використанням слова "закриття" на перший погляд міг би бути введений для використання в законодавстві та у практиці діяльності органів дізнання рішення, прийнятого в стадії порушення кримінальної справи, наприклад, - "закриття провадження за заявою про злочин".
Слово ''відмова" запроваджене у даний термін законодавцем не випадково, і, на наш погляд, удало. Воно сприяє не тільки термінологічній індивідуалізації аналізованого рішення в системі інших підсумкових рішень, але, головне, - свідчить про особливий його зміст. "Відмова" в українській мові означає "відповідь про ... неможливість виконати прохання..."93.
Як бачимо, відмова завжди пов'язана із суб'єктом, якому вона адресована. Відмова в порушенні кримінальної справи адресується суб'єкту, що звернувся до визначених законом органів з проханням про порушення кримінальної справи, що міститься в заяві (повідомленні) про злочин. Це прохання може бути викладене в різноманітній формі: "прошу порушити кримінальну справу", "прошу притягнути винних до кримінальної відповідальності", "прошу розібратися в тому, що відбулося" і т. ін. Як би воно не формулювалося в заяві, ініціатор кримінального процесу, повідомляючи про злочин, розраховує в кінцевому результаті на прийняття органами, до яких він звернувся, рішення про порушення кримінальної справи. Але таке прохання, як відомо, не завжди може бути задоволене, тому що в законі існує вказівка на обставини, за наявності яких кримінальна справа не порушується. За наявності таких обставин орган дізнання, слідчий, прокурор, суд або суддя відмовляють заявникові виконати його прохання, констатуючи неможливість порушення кримінальної справи. Таким чином, термін "відмова в порушенні кримінальної справи" адекватно відображає зміст даного поняття,
Т1."А-Є".-С.431.
' Новий словник української мови: В 4 т. - К., 1998
95
поєднуючи в собі інформацію і про факт відмови заявникові в його проханні щодо порушення справи і закінчення стадії порушення кримінальної справи.
Рішення про відмову в порушенні кримінальної справи с остаточним не тільки для цієї стадії, але і для кримінального процесу в цілому. З його прийняттям припиняються правовідносини, що виникли між заявником і державними органами, які вели провадження за заявою, а також з іншими особами - учасниками цього провадження. На посадову особу, що приймає рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, покладається підвищена відповідальність, особливо з огляду на характер правових наслідків, що настають у результаті його прийняття. Крім того, після винесення відповідної постанови заінтересовані у результатах кримінального процесу особи можуть розраховувати на задоволення вимог, викладених у заяві, і які зводяться, як правило, до необхідності порушення кримінальної справи і покарання винних у вчиненні злочину (що, на їхню думку, дійсно мав місце), тільки в результаті оскарження прийнятого рішення. Тому, приймаючи рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, орган дізнання зобов'язаний прийняти настільки обгрунтоване рішення, щоб переконати зацікавлених осіб у його істинності та правовій бездоганності. Досягти цього відповідним посадовим особам може допомогти прагнення до забезпечення мети зазначеного рішення.
Уже відзначалося, що будь-яке процесуальне рішення, як і дії, спрямовані на його реалізацію, є за своїм призначенням цільовими, і в цьому зв'язку виникає необхідність визначення цілей, які повинні досягатися в результаті відмови в порушенні кримінальної справи. Природно, що у даному разі мова йде про ціль, зафіксовану в нормах права, тобто про правову ціль. Рішення про порушення кримінальної справи с багатоцільовим, тому що воно сприяє розвитку кримінально-процесуальної діяльності після завершення прозадження за заявою про злочин. Рішення ж про відмову в порушенні кримінальної справи за своїм характером не с таким, бо воно завершує процесуальну діяльність. Тому і мста його прийняття визначається тим, що воно мас підсумковий характер. Направляючи заяву або повідомлення до відповідного державного органу, ініціатор кримінального процесу, порушує питання про наявність або відсутність підстав до порушення кримінальної справи. Орган дізнання, отримавши заяву (повідомлення), зобов'язаний розв'язати це питання і дати відповідь на нього у відповідній постанові.
А оскільки в заяві (повідомленні) говориться про діяння як про злочин, то посадові особи зобов'язані розв'язати основне у даному разі питання про існування між державою і громадянами негативних криміна-
96
І льно-правових відносин. Дослідивши цю проблему в межах стадії порушення справи, орган дізнання, приймаючи рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, констатує відсутність таких відносин.
Таким чином, мету рішення про відмову в порушенні кримінальної справи можна визначити як констатацію факту відсутності між державою і громадянами негативних кримінально-правових відносин. Обов'язок констатації цього факту випливає зі змісту ч. 1 ст. 99 КПК, у якій говориться, що у разі відсутності підстав до порушення кримінальної справи суб'єкти, які ведуть процес, відмовляють у порушенні кримінальної справи.
У даному рішенні проявляється "закінченість пізнавального циклу"94, що свідчить про одержання уповноваженим органом даних, достатніх для обґрунтування рішення щодо відмови в порушенні кримінальної справи. Під час оцінювання отриманих даних, у тому числі й тих, що містяться у приводі до початку кримінально-процесуальної діяльності, виникають певні труднощі. Вони пов'язані з необхідністю вже на одному із початкових етапів кримінального процесу (як-от - на етапі вирішення заяв, повідомлень та іншої інформації) повністю усунути інформаційну невизначеність95 у пізнанні діяння, про яке повідомлено як про злочинне.
Найвищий ступінь невизначеності існує у суб'єкта, що веде кримінальний процес, відразу ж після одержання первинного джерела інформації про злочин. Саме в цей момент у суб'єкта (посадової особи, якій доручено здійснювати провадження) виникає уявлення про подію діяння, про яку повідомлено. Доказування факту існування цього діяння й обставин його вчинення неможливе без наявності тези доказування. Під час доказування, здійснюваного в межах кримінальної справи, такою тезою є державне обвинувачення конкретної особи у вчиненні злочину. Це обвинувачення порушується і формулюється прокурором.
У стадії порушення кримінальної справи теза доказування форму-
94 Шейфер С.А. Собирание доказательств в советском уголовном процессе. - Сара
тов, 1986.
95 Про природу і сутність Інформаційної невшначеносіі в кримінальному процесі та
фактори, Іцо її обумовлюють див: / мырко В.II Деятельность следоваїеля в условиях инфо
рмационной неопределенности в процессе расследования. - Дне . канд.юрид.наук. - М.,
1983 - С. 13-72. Про поняття невнзначеносіі див.: КурчиковЛН Катеюрия неопределенно
сти в философии и методологическое іначепие для современною естесівознапия. Автореф
дисс... д-ра филос. наук. - Л., 1970; Готт Ч Г., Урсуі АД Определенность и неопределен
ность как категории научного познания - М., 1971, Визир П.І1, Урсул А.Д. Диалектика
определенности и неопределенности. - Кишинев, '976. 124. Про окремі елементи неви
значеності див.: Урс\>лАД Проблема информации в современной науке и философские
очерки. - М., 1975. - С.150-165; Гендин А М Социальный прогноз: Диалектика достоверно
сти и вероятности // Философские пауки. - 1981.- № 3.-С. 15-23.
97
люється ініціатором цього процесу в заяві (порЦ,омленні) про визначене діяння, що у момент надходження первинної інформації про нього сприймається ініціатором і суб'єктом, який веде процес, як злочин (інакше заява або повідомлення не були б зареєстровані як джерело інформації про злочин). Образ події злочину, що виник у суб'єкта, який веде 1 кримінально-процесуальне провадження, у міру зменшення ступеня не- " визначеності постійно реконструюється, коригується, добудовується
06
шляхом уявного моделювання .
У такий спосіб спочатку образ події діяння, що виник в особи, яка г веде кримінальний процес, після усунення невизначеності істотно ' трансформується, і вже трансформований відображається в рішенні про відмову в порушенні кримінальної справи. Але вказівки в даному рішенні на один лише образ діяння (більш-менш трансформований у ході пізнання) буде недостатньо для обгрунтування рішення. У рішенні про відмову в порушенні кримінальної справи необхідно обов'язково відобразити результати співвіднесення встановлених ознак діяння із законодавчими конструкціями правопорушень, а в деяких випадках і обстави- f нами, що виключають провадження у кримінальній справі.
При цьому можуть виникати декілька ситуацій. Перші з них | пов'язані з установленням події та ознак діяння, необхідних і достатніх ! для порівняння ("ідентифікації1") їх із законодавчими моделями право- і порушень. Оскільки первинна інформація внаслідок її реєстрації набула "статусу" інформації про злочин, суб'єкту, що веде кримінальний процес, у першу чергу, необхідно порівняти ознаки діяння, про яке в ній говориться, з моделями діянь, передбачених у кримінальному законі.
Після отримання результату "ідентифікації" цих ознак таким етапом є співвіднесення образу діяння та даних про нього з конструкціями, передбаченими кримінально-процесуальним законом: "обставини, що виключають провадження у кримінальній справі", "достатні дані, що вказують на наявність ознак злочину" та ін Установлення тотожності обставин, виявлених у ході провадження, із кримінально-процесуальними правовими конструкціями надає право органу дізнання відмовити в порушенні кримінальної справи. У зв'язку з цим істотне значення має вирішення питання про необхідність вказівки в постанові про відмову в порушенні кримінальної справи статті кримінального закону, де міститься норма, в якій відображені ознаки діяння, у зв'язку з яким здійснюється провадження в стадії порушення кримінальної справи.
Вирішуючи це питання, необхідно виходити з того, що в заяві (по-
96 Див.: Стойко Н.Г. Объект и предмет уіолов-ю-процессуального доказывания // Проблемы доказательственной дсяіельности по уголовным делам. - Красноярск, 1985.- С.
98
25.
відомленні) тією чи іншою мірою конкретизується вчинене діяння. Під час реєстрації первинного джерела інформації після стислого запису отриманих відомостей попередньо відзначається первинна кваліфікація цього діяння. У рішенні про відмову в порушенні кримінальної справи, що с підсумковим для стадії порушення справи, необхідно відобразити, чи знайшли підтвердження під час провадження в даному процесі ознаки діяння, про яке було повідомлено, і дати судження щодо його кваліфікації. Вказівка на конкретну статтю кримінального закону в постанові про відмову в порушенні кримінальної справи необхідна як у тому разі, коли діяння мало місце і в ньому є ознаки злочину, так і тоді, коли подія злочину взагалі відсутня. В останньому випадку, відмовляючи в порушенні кримінальної справи, дізнавач зобов'язаний зазначити в постанові відсутність події злочину, на який було вказано в заяві, із посиланням на конкретну статтю кримінального закону. При цьому органи дізнання не зв'язані судженням заявника щодо кваліфікації діяння.
Ситуації іншого плану виникають у разі виявлення в стадії порушення кримінальної справи ознак діяння, які при зіставленні їх із кримінально-правовими моделями правопорушень (злочинів) не дають позитивного результату. У цих ситуаціях особа, що веде кримінальний процес, на підставі ч. 2 ст. 99 КПК, не повинна припиняти процес "ідентифікації"", а продовжити пошук відповідних конструкцій правопорушень в інших галузях права. Якщо в діянні містяться ознаки адміністративного або дисциплінарного проступку або ж іншого порушення громадського порядку, то, відповідно до зазначеної норми закону, орган дізнання, відмовивши у порушенні кримінальної справи, направити заяву або повідомлення на розгляд громадської організації, у службу в справах неповнолітніх, трудовому колективу або власникові підприємс-• тва, установи, організації чи уповноваженому ним органу для вжиття відповідних заходів впливу або передати матеріали перевірки заяви (повідомлення) для застосування у встановленому порядку заходів адміністративного стягнення.
Третю групу становлять ті ситуації, коли в результаті перевірки заяви або повідомлення про злочин точно визначено, що немає події будь-якого діяння. Тому в таких ситуаціях через відсутність об'єкта для зіставлення з конструкціями правопорушень у матеріальних Іапузях права рішення про відмову в порушенні кримінальної справи приймається в результаті співвіднесення отриманих даних і? нормами процесуального права.
У зв'яжу з вищевикладеним доречно розгляну и питання про межі доказування, яких необхідно досягти для ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справні. Якщо для порушення кримінальної справи достатньо встановлення певного поєднання ознак злочину та
99
відсутності на момент прийняття цього рішення обставив, що виключають провадження у справі, то для відмови в порушенні кримінальної справи конче потрібно вірогідно встановити наявність хоча б однієї з цих обставин. На прийняття в цьому випадку рінчення про відмову в порушенні кримінальної справи не впливає навіть наявність у діянні ознак злочину або елементів складу злочину.
У даному разі має місце "конкуренція можливих альтернатив" — порушити кримінальну справу або прийняти протилежне рішення -про відмову в його порушенні. Цілком очевидно, що у разі достовірного встановлення хоча б однієї обставини, яка перешкоджає порушенню кримінальної справи, вибір повинен бути зроблений на користь рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. Але достовірне встановлення зазначеної обставини не повинно спричиняти автоматичного прийняття цього рішення.
Посадовій особі, яка відповідає за ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, слід пам'ятати про необхідність ретельного дослідження обставин учинення діяння, у зв'язку з яким надійшла первинна інформація. Ця необхідність визначається існуванням у практиці діяльності органів, що ведуть боротьбу зі злочинністю кримінально-процесуальними засобами, ситуацій, коли після встановлення однієї із обставин, що виключають провадження у кримінальній справі, негайно приймається рішення про відмову в його порушенні. Таке поспішне вирішення заяв і повідомлень про злочин призводить до безкарності співучасників несуб'єкта злочину (наприклад, особи, яка не досягла віку одинадцяти років).
З іншого боку, неправильно і навіть абсурдно висувати дізнавачу вимоги щодо встановлення даних, які свідчать про відсутність кожної із обставин, що виключають провадження в справі.
У статті 64 КПК ця вимога виражена законодавцем так: "підлягають доказуванню". У цій статті немає вказівки щодо доказування відсутності тих чи інших обставин предмета доказування, як немає в статтях, що регламентують підстави до відмови в порушенні кримінальної справи вимог щодо встановлення "відсутності" інших, крім вірогідно встановлених у стадії порушення кримінальної справи, обставин, що виключають провадження у кримінальній справі.
Говорячи про значення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, слід підкреслити, що воно має багатоплановий характер. У даному рішенні знаходять відображення висновки органу дізнання щодо питань, поставлених перед ним ініціаторами дослідчого кримінального процесу. Направляючи заяву, повідомлення або в інший спосіб ініціюю-чи дослідчий процес, громадяни мають за мету не тільки спонукання за-
100
значених органів до кримінально-процесуальної діяльності, але - і це головне - ставлять перед ними завдання стосовно розв'язання питання (або комплексу питань), що стосуються їхніх порушених прав або прав інших осіб. Саме тому ініціатори належать до групи зацікавлених учасників кримінального процесу. Якщо рішення про порушення кримінальної справи припускає продовження пошуку відповіді на ці питання, то в рішенні про відмову в її порушенні ці питання повинні бути остаточно розв'язані. Крім того, одним із головних питань, що ставиться органами дізнання і ними ж вирішується, с питання про істинність поданої заяви (повідомлення).
Значущість цього питання для кримінально-процесуального провадження виявляється вже на першому етапі стадії порушення справи -прийманні заяв і повідомлень про злочини, коли заявник попереджається про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину. Установлення в ході дослідчого провадження свідомої неправдивості відомостей, викладених у заяві, і відображення цього факту в рішенні про відмову в порушенні кримінальної справи є підставою для порушення кримінальної справи за ст. 383 КК "Завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину" щодо особи, яка зробила цю заяву. При цьому не має значення, чи була в заяві вказівка на особу, яка нібито вчинила злочин.
Дещо інша ситуація має місце у випадку, коли заявник, повідомляючи про нібито вчинений злочин, указує в ьаяві на конкретну особу як на таку, що вчинила злочин. 1 хоча з прийняттям нового Кримінального кодексу кримінальна відповідальність за наклеп виключена, громадянин, на якого прямо вказано у заяві або повідомленні про злочин, має право на відновлення його доброго імені, у тому числі і правовими засобами (наприклад, шляхом заявления цивільного позову про відшкодування моральних збитків). У такий спосіб рішення про відмову в порушенні справи, спростовуючи твердження заявника про вчинення злочину конкретним громадянином, служить підставою для відновлення його доброго імені, яке зганьбили у заяві про нібито вчинений ним злочин. Особливу актуальність мають випадки, коли кримінальний процес ініціюється шляхом опублікування помилкових повідомлень про злочин із вказівкою на конкретних осіб у пресі. Такий спосіб ініціації дає можливість довести помилкову інформацію про злочин до відома невизна-ченої кількості осіб, що, звісно ж, завдає особливо значної шкоди репутації громадян.
Як уже відзначалося, результатом перевірки заяви (повідомлення) про злочин може бути встановлення обставин, що виключають провадження у кримінальній справі. Але в деяких випадках одночасно з
101
установленням таких обставин можуть бути встановлені факти вчинення адміністративних, дисциплінарних або інших правопорушень. У рішенні про відмову в порушенні кримінальної справи ці факти констатуються, і заява, згідно з ч. 2 ст. 99 КПЬ", направляється до відповідного органу для вирішення питання про притягнення винних осіб до адміністративної або дисциплінарної чи іншої відповідальності. Орган, що одержав таку заяву, вважає достовірно встановленим факт учинення правопорушення і приймає ріиення про притягнення особи до юридичної відповідальності.
Рішення про відмову в порушенні кримінальної справи вданому разі виступає в ролі юридичного факту для виникнення правовідносин, пов'язаних із реалізацією юридичної відповідальності, передбаченої в інших, крім кримінальної, галузях права. Іноді відомості, викладені у постанові про відмову в порушенні кримінальної справи, служать підставою для притягнення особи до декількох видів юридичної відповідальності. Так, наприклад, відмова в порушенні справи через відсутність у діях водія транспортного засобу ознак злочину, передбаченого ст. 286 КК, за наявності в його діях ознак адміністративного правопорушення (порушення Правил дорожнього руху) із заподіянням матеріальних збитків фізичним або юридичним особам може бути підставою для притягнення водія до адміністративно-правової і цивільно-празової відповідальності.
Викладене свідчить про важливість рішеьнл щодо відмови в порушенні кримінальної справи не тільки для вирішення завдань кримінального процесу, але й у забезпеченні дотримання Ірав і свобод громадян, які залучаються до участі в процесі. Це ще раз підкреслює необхідність ретельного, усебічного дослідження обставин, що виключають провадження у кримінальній справі, і неприпустимість прийняття цього рішення в умовах не усунутої інформаційної невизначеності.
Характерне т и к а підстав до прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи
Кримінально-процесуальний закон (ч. 1 ст. 99 КПК) визначає підстави до відмови в порушенні кримінальної справи як відсутність підстав до її порушення. Здається, що законодавець у даному разі не зовсім вдало сформулював таке важливе для захисту прав і законних інтересів громадян поняття. Це формулювання закону є не повним, оскільки відображає не весь комплекс підстав до прийняття даного виду рішення, а тільки його частину. По суті воно безпосередньо пов'язується з підставами для ухвалення протилежного рішення - про порушення кримінальної справи. Рішення ж про відмову в порушеьні кримінальної справи мас самостійний характер і тому підстави до його ухвалення не можуть