Кримінального судочинства
| Вид материала | Документы |
- Поняття І завдання кримінального процесу в період формування правової держави в Україні, 43.76kb.
- Дипломна робота на тему: Міжнародний кримінальний суд: структура та компетенція, 1069.49kb.
- 1. Предмет, основні поняття І завдання кримінального процесу України, 38.65kb.
- Методичні рекомендації з питань вивчення кримінального права для вчителів які викладають, 564.86kb.
- Одеська Національна Юридична Академія Миколаївський Навчальний Центр Прокурорсько-слідчий, 842.88kb.
- Та принципи кримінального права, 6589.81kb.
- Лекція №1. Поняття І сутність кримінального процесу., 4192.56kb.
- Питання для державних іспитів з кримінального права та кримінального процесу для факультету, 63.71kb.
- Ду першої інстанції І виконуваних ним функцій в цій частині розвитку цивільного судочинства, 230.07kb.
- Рішення Конституційного Суду n 8-рп/2008 ( v008p710-08 ) від 22. 04. 2008 } Розділ, 1840.42kb.
зводитися лише до констатації в кожному окремому випадку факту відсутності підстав до порушення справи. Коло підстав до відмови у порушенні справи набагато ширше.
Діяльність органу дізнання в стадії порушення кримінальної справи спрямована на встановлення ознак злочину в діянні, про яке їм повідомлено, так само, як і на встановлення обставин, що виключають провадження у кримінальній справі. Результатом цієї діяльності може бути не встановлення в діянні ознак злочину через недостатність даних, що вказують на них, або встановлення ознак злочину одночасно зі встановленням обставин, за наявності яких кримінальну справу не може бути порушено навіть у разі встановлення всіх ознак конкретного злочину. Залежно від цього всі підстави до відмови в порушенні кримінальної справи можна розділити на дві групи: 1) відсутність достатніх даних, що вказують на наявність ознак злочину (ч. 2 ст. 94 КПК); 2) наявність обставин, що виключають провадження у кримінальній справі (ч. 1 ст. 6 КПК).
Усі підстави до ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи можуть бути класифіковані і за іншою ознакою - наявністю або відсутністю умов, залежно від яких питання про прийняття цього рішення за наявності формальних підстав до його прийняття вирішується позитивно або негативно. За цим критерієм зазначені підстави поділяються на безумовні й умовні.
Безумовними підставами відмови в порушенні кримінальної справи є такі підстави, наявність яких в усіх без винятку випадках, незалежно від настання певних умов, спричиняють ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. До них належать: 1) не встановлення підстав до відмови в порушенні кримінальної справи; 2) відсутність у діянні події злочину; 3) відсутність складу злочину; 4) стосовно особи, що не досягла на момент учинення суспільне небезпечного діяння одинадцятирічного віку; 5) стосовно особи, щодо якої у зв'язку з обвинуваченням винесено вирок, що набрав законної сили, або ухвалу чи постанову суду про закриття справи за тією ж підставою
Відсутність події злочину (п. 1. ч. 1 ст. 6 КПК) може бути визначена як підстава для прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи у двох випадках. По-перше, коли в стадії порушення справи встановлено, що діяння насправді не було. Такі випадки мають місце, коли в заяві або повідомленні містяться вигадані або неправильно сприйняті автором або іншими особами факти та (або) відомості про ці факти. Так чи інакше мова йде про помилкове повідомлення про злочин. По-друге, коли діяння, що призвело до суспільне небезпечних наслідків, мало місце, але було вчинене самою постраждалою особою (наприклад, самогубство, навмисне заподіяння собі тілесних ушкоджень і т. ін.). Рі-
103
установленням таких обставин можуть бути встановлені факти вчинення адміністративних, дисциплінарних або інші*х правопорушень. У рішенні про відмову в порушенні кримінальної справи ці факти констатуються, і заява, згідно з ч. 2 ст. 99 КГЖ, направляється до відповідного органу для вирішення питання про притягнення винних осіб до адміністративної або дисциплінарної чи іншої відповідальності. Орган, що одержав таку заяву, вважає достовірно встановленим факт учинення правопорушення і приймає ріиення про притягнення особи до юридичної відповідальності.
Рішення про відмову в порушенні кримінальної справи вданому разі виступає в ролі юридичного факту для виникнення правовідносин, пов'язаних із реалізацією юридичної відповідальності, передбаченої в інших, крім кримінальної, галузях права, іноді відомості, викладені у постанові про відмову в порушенні кримінальної справи, служать підставою для притягнення особи до декількох видів юридичної відповідальності. Так, наприклад, відмова в порушенні справи через відсутність у діях водія транспортного засобу ознак злочину, передбаченого ст. 286 КК, за наявності в його діях ознак адміністративного правопорушення (порушення Правил дорожнього руху) із заподіянням матеріальних збитків фізичним або юридичним особам може бути підставою для притягнення водія до адміністративно-правової і цивільно-празової відповідальності.
Викладене свідчить про важливість рішеьнл щодо відмови в порушенні кримінальної справи не тільки для вирішення завдань кримінального процесу, але й у забезпеченні дотримання Ірав і свобод громадян, які залучаються до участі в процесі. Це ще раз підкреслює необхідність ретельного, усебічного дослідження обставин,.що виключають провадження у кримінальній справі, і неприпустимість прийняття цього рішення в умовах не усунутої інформаційної невизначеності.
Характерне т и к а підстав до прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи
Кримінально-процесуальний закон (ч. 1 ст. 99 КПК) визначає підстави до відмови в порушенні кримінальної справи як відсутність підстав до її порушення. Здається, що законодавець у даному разі не зовсім вдало сформулював таке важливе для захисту прав і законних інтересів громадян поняття. Це формулювання закону є не повним, оскільки відображає не весь комплекс підстав до прийняття даного виду рішення, а тільки його частину. По суті воно безпосередньо пов'язується з підставами для ухвалення протилежного рішення - про порушення кримінальної справи. Рішення ж про відмову в порушенні кримінальної справи мас самостійний характер і тому підстави до його ухвалення не можуть
102
зводитися лише до констатації в кожному окремому випадку факту відсутності підстав до порушення справи. Коло підстав до відмови у порушенні справи набагато ширше.
Діяльність органу дізнання в стадії порушення кримінальної справи спрямована на встановлення ознак злочину в діянні, про яке їм повідомлено, так само, як і на встановлення обставин, що виключають провадження у кримінальній справі. Результатом цієї діяльності може бути не встановлення в діянні ознак злочину через недостатність даних, що вказують на них, або встановлення ознак злочину одночасно зі встановленням обставин, за наявності яких кримінальну справу не може бути порушено навіть у разі встановлення всіх ознак конкретного злочину. Залежно від цього всі підстави до відмови в порушенні кримінальної справи можна розділити на дві групи: 1) відсутність достатніх даних, що вказують на наявність ознак злочину (ч. 2 ст. 94 КПК); 2) наявність обставин, що виключають провадження у кримінальній справі (ч. 1 ст. 6 КПК).
Усі підстави до ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи можуть бути класифіковані і за іншою ознакою - наявністю або відсутністю умов, залежно від яких питання про прийняття цього рішення за наявності формальних підстав до його прийняття вирішується позитивно або негативно. За цим критерієм зазначені підстави поділяються на безумовні й умовні.
Безумовними підставами відмови в порушенні кримінальної справи є такі підстави, наявність яких в усіх без винятку випадках, незалежно від настання певних умов, спричиняють ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. До них належать: 1) не встановлення підстав до відмови в порушенні кримінальної справи; 2) відсутність у діянні події злочину; 3) відсутність складу злочину; 4) стосовно особи, що не досягла на момент учинення суспільне небезпечного діяння одинадцятирічного віку; 5) стосовно особи, щодо якої у зв'язку з обвинуваченням винесено вирок, що набрав законної сили, або ухвалу чи постанову суду про закриття справи за тією ж підставою
Відсутність події злочину (п. 1. ч. 1 ст. 6 КПК) може бути визначена як підстава для прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи у двох випадках. По-перше, коли в стадії порушення справи встановлено, що діяння насправді не було. Такі випадки мають місце, коли в заяві або повідомленні містяться вигадані або неправильно сприйняті автором або іншими особами факти та (або) відомості про ці факти. Так чи інакше мова йде про помилкове повідомлення про злочин. По-друге, коли діяння, що призвело до суспільне небезпечних наслідків, мало місце, але було вчинене самою постраждалою особою (наприклад, самогубство, навмисне заподіяння собі тілесних ушкоджень і т. ін.). Рі-
103
шення про відмову в порушенні кримінальної справи через відсутність події злочину повинно бути прийнято і тоді, коли суспільне небезпечні наслідки настали в результаті дії стихійних сил (повінь, блискавка тощо) або через нещасний випадок (наприклад, заподіяння собі тілесних ушкоджень на виробництві з власної необережності).
Відсутність складу злочину (п. 2 ч. 1 ст. б КПК) є найбільш поширеною у практиці діяльності органів дізнання, досудового слідства і прокуратури підставою до ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. За даними С.П. Гришина, питома вага цієї підстави серед усіх інших підстав відмови в порушенні справи складає більше 75 % 97. Через відсутність складу злочину в порушенні кримінальної справи відмовляється в тому випадку, коли вірогідно встановлено наявність суспільне небезпечного діяння, його наслідків і причинного зв'язку між ними, але також вірогідно встановлено, що відсутні один або декілька інших елементів складу злочину. Так, серед елементів складу злочину в конкретному діянні може бути відсутній об'єкт посягання. Наприклад, якщо фізична, осудна особа, яка досягла віку кримінальної відповідальності, на думку заявника, злісно порушила громадський порядок (тобто вчинила злочин, передбачений ч. 1 ст. 296 КК), фактично порушила спокій своєї сім'ї, не посягаючи на громадський порядок.
Проблемним, але таким, що має важливе значення для практики здійснення діяльності в стадії порушення справи, є питання вирішення заяв, у яких повідомляється про один злочин, а в результаті їхньої перевірки встановлюються ознаки іншого злочину. Наприклад, у заяві міститься прохання про порушення кримінальної справи щодо конкретної особи за ознаками навмисного вбивства (ст. 115 КК), вчиненого шляхом наїзду автомобіля на пішохода. У процесі перевірки даної заяви встановлено, що наїзд відбувся внаслідок злочинної самовпевненості, за що передбачена кримінальна відповідальність за ст. 286 КК. Як має бути вирішена ця заява ? У кримінально-процесуальному законі на питання про те, яке рішення слід приймати під час встановлення ознак іншого злочину, ніж зазначено в заяві, відповіді немає, хоча врегульовано питання, як діяти посадовій особі, що веде кримінальний процес, у разі встановлення ознак адміністративного або дисциплінарного проступків і навіть іншого порушення громадського порядку (ч. 2 ст. 99 КПК).
Вирішуючи це, необхідно виходити з того, наскільки істотно на момент прийняття остаточного для дослідчого провадження рішення змінюються описані в заяві або повідомленні обставини вчинення зло-
' Гришин С.П. Возбуждается уголовное дело. - Н. Новгород, 1992. - С. 18.
104
чину. У наведеному нами прикладі ці обставини істотно змінилися, тому в порушенні кримінальної справи за ознаками ст. 115 КК "Навмисне вбивство" необхідно відмовити через відсутність складу цього злочину, як-от: відсутності умислу як ознаки суб'єктивної сторони злочину. Одночасно з прийняттям цього рішення має бути прийняте і рішення про порушення кримінальної справи за ознаками ст. 286 КК "Порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами". На практиці ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи в таких ситуаціях переноситься на більш пізні етапи кримінального процесу. Як правило, воно приймається безпосередньо перед складанням постанови про приіяі-нення особи як обвинувачуваного, що не можна визнати правильним. Кваліфікація злочину дається суб'єктом, що веде кримінальний процес, за результатами розгляду або перевірки заяви. Тому заявник та інші зацікавлені в результатах провадження особи мають право розраховувати на однозначні висновки державних органів і їхніх посадових осіб щодо кваліфікації діяння. А однозначність висновків під час вирішення заяв про злочини може бути забезпечена шляхом давання суджень щодо позиції заявника про кваліфікацію діяння (якщо така позиція існує) і щодо результатів дослідження обставин учинення діяння.
У тих випадках, коли істотної трансформації первинної інформації про злочин до моменту вирішення заяв не відбувається, немає потреби приймати рішення про відмову в порушенні кримінальної справи. Так, зайвим буде винесення постанови про відмову в порушенні кримінальної справи за заявою про пограбування, коли в процесі перевірки вірогідно встановлено ознаки розбою.
Іноді діяння, що формально містять усі елементи конкретного складу злочину, передбаченого в Кримінальному кодексі, не є злочинами, оскільки в силу своєї малозначності не становлять суспільної небезпеки, тобто не завдали і не могли завдати істотної шкоди фізичній або юридичній особам, суспільству або державі (ч. 2 ст. 11 КК). Приймаючи рішення про відмову в порушенні кримінальної справи в цьому випадку, у постанові слід посилатися і на відсутність складу злочину (п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК), і на норму кримінального закону (ч. 2 ст. 11 КК).
Відсутній склад злочину і в діяннях, учинених за наявності обставин, що виключають злочинність цих діянь. Дані обставини регламентовані в розділі VIII нового Кримінального кодексу. У порівнянні з раніше чинним кримінальним законом перелік обставин, що виключають злочинність діяння, значно розширений, що є гарантією більш ефективного захисту громадянами своїх прав і законних інтересів, у тому числі і шляхом заподіяння шкоди особі, яка вчинює злочинне посягання.
105
Так, у порушенні кримінальної справи Іерез відсутність складу злочину повинно бути відмовлено в разі вчинення особою дій у стані необхідної оборони, тобто з метою захисту охсронюваних законом прав і інтересів особи, яка захищається, або іншо/ особи, а також громадських інтересів та інтересів держави від суспільне небезпечного посягання шляхом заподіяння посягаючому шкоди, необхідної і достатньої в даних обставинах для негайного запобігання або припинення посягання, якщо при цьому не було допущене перевищення меж необхідної оборони (ч. 1 ст. 36 КК). Але в цій же нормі, точніше в її гіпотезі, сформульована й умова, коли вона може бути застосована. Такою умовою є недопущення перевищення меж необхідної оборони. Проте й у цьому разі в кримінальному законі зроблено застереження: особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо через сильне душевне хвилювання, викликане суспільне небезпечним посяганням, вона не могла оцінити відповідність заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту (ч. 4 ст. 36 КК). Незалежно від тяжкості шкоди, заподіяної тому, хто посягає, повинно бути відмовлено в порушенні кримінальної справи й у разі встановлення в дослідчому провадженні факту застосування зброї чи будь-яких інших засобів чи предметів для захисту від нападу озброєної особи або нападу групи осіб, а також для запобігання протиправного насильницького вторгнення до житла або іншого помешкання (ч. 5 ст. 36 КК).
У новому Кримінальному кодексі введено нове правове поняття -"уявна оборона" (ст. 37 КК), якою визнаються дії, пов'язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільне небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання. Уявна оборона виключає злочинність діяння й, отже, є підставою для ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи, але лише тоді, коли обстановка, що склалася, давала особі достатні підстави вважати, що мало місце реальне посягання, і вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати помилковості свого припущення (ч. 2 ст. 37 КК). Якщо ж за існуючої обстановки особа не усвідомлювала, але могла усвідомлювати відсутність реального суспільно небезпечного посягання, вона підлягає кримінальній відповідальності за заподіяння шкоди через необережність. Це означає, що в таких ситуаціях мас бути порушена кримінальна справа, якщо кримінальним законом установлена відповідальність за заподіяння шкоди з необережності.
Відповідно до ст. 38 КК не визнаються злочинними дії потерпілих та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставляння її відповідним ор-
106
ганам влади. Ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи за фактом учинення таких дій або щодо осіб, які їх вчинили, ставиться в залежність від умови, сформульованої в гіпотезі норми, що міститься в ч. 1 ст. 38 КК: якщо не допущено перевищення заходів, необхідних для затримання особи. Перевищення цих заходів може служити підставою для порушення кримінальної справи за ознаками ст. 118 або ст. 124 КК.
Не може бути порушена кримінальна справа через відсутність складу злочину й у випадках учинення дій у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам або інтересам держави (ч. 1 ст. 39 КК). Приймаючи рішення про відмову в порушенні кримінальної справи за даною підставою, органи дізнання повинні враховувати наявність спеціальних умов, закріплених у ч. 1 ст. 39 КК. Таких умов дві: 1) неможливість усунення небезпеки іншими засобами, ніж ті, що використовувала особа; 2) недопущення перевищення меж крайньої необхідності.
Досить довго у науці кримінального права відстоювалася думка щодо необхідності включення до кола обставин, що виключають злочинність діяння, окрім названих раніше, також фізичний або психічний примус; виконання наказу або розпорядження; виправданий ризик, виконання спеціального завдання з попередження або розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації . У новому Кримінальному кодексі ці поняття відображені, а значить із суто теоретичних стали нормативними та обов'язковими до виконання всіма органами дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду.
Зазначені органи приймають рішення про відмову в порушенні кримінальної справи у зв'язку з відсутністю складу злочину в діянні, якщо воно хоча і заподіяло шкоду правоохоронним інтересам, але було вчинене під безпосереднім впливом фізичного або психічного примусу, унаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками (ст. 40 КК).
Таким же чином вирішуються заяви та повідомлення про діяння, що заподіяло шкоду правоохоронним інтересам, якщо воно вчинене з метою виконання законного наказу або розпорядження (ч. 1 ст. 41 КК). У свою чергу, невиконання явно злочинного наказу або розпорядження також є підставою для відмови в порушенні кримінальної справи, оскільки особа, що не виконала такий наказ або розпорядження, відповідно
98 МІ. Бажанов ниділяс серед таких обе ґавин виправданий професійний ризик; виконання наказу, виконання професійних функцій; ігод> потерпілого; виконання службовою обоп'яжу, здійснення свою права і деякі інші (див' Ьажанов М.Н Уголовное право Украины. Общая часть.-Днепропетровск, 1992. -С. 61-69.
107
до ч. 3 ст. 41 КК, не підлягає кримінальній відповідальності. Запровадження даної норми в кримінальний закон є реалізацією положення, закріпленого у ст. 60 Конституції України: "ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження або накази". Якщо ж все-таки особа виконала такий наказ (розпорядження), але перевіркою заяви встановлено, що вона не усвідомлювала і не могла усвідомлювати його злочинного характеру, то вона не підлягає кримінальній відповідальності (ч. 5 ст. 41 КК), а значить щодо неї не може бути порушена кримінальна справа.
До числа обставин, що виключають злочинність діяння, а отже, є підставою для відмови в порушенні кримінальної справи, належить також виправданий ризик для досягнення значної суспільної цілі. Діяння, зроблене в умовах такого ризику, навіть якщо воно заподіяло шкоду правоохоронним інтересам, не є злочином (ч. 1 ст. 42 КК). Важливим моментом, який необхідно враховувати суб'єкту, що веде процес, під час ухвалення рішення щодо відмови в порушенні кримінальної справи є визнання виправданості ризику, що вважається таким, якщо поставлена мета не могла бути досягнута в даній обстановці дією, не поєднаною з ризиком, і особа, яка ризикнула, обґрунтовано розраховувала, що вжиті нею заходи є достатніми для відвернення шкоди правоохоронним інтересам (ч. 2 ст. 42 КК).
Особливу актуальність у теперішніх умовах боротьби зі злочинністю в Україні має запровадження в Кримінальний кодекс заохочувальних норм, зосереджених у ст. 43 КК. Відповідно до частини 1 цієї статті не є злочином змушене заподіяння шкоди правоохоронним інтересам особою, що відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, вимушено беручи участь в організованій групі або злочинній організації з метою попередження або розкриття їхньої злочинної діяльності. Установлення в стадії порушення кримінальної справи даних про це спричиняє відмову в порушенні кримінальної справи, за винятком випадків, коли особа, виконуючи це спеціальне завдання, зумисне вчинить особливо тяжкий злочин, поєднаний із насильством над потерпілим або навмисний тяжкий злочин, пов'язаний із заподіянням тяжких тілесних ушкоджень потерпілому або настанням інших тяжких чи особливо тяжких наслідків.
Установлення в ході дослідчого провадження будь-якої із розглянутих вище обставин свідчить про відсутність складу злочину в діянні, про яке повідомлялося як про злочинне. Оскільки кожна із цих обставин передбачена в кримінальному законі, то в постанові про відмову в порушенні кримінальної справи необхідно посилатися також і на конкретну статтю Кримінального кодексу (ст. 36-43 КК).
У певних випадках діяння, що мають ознаку винуватості, та всі інші елементи складу суспільне небезпечного діяння, Іередбаченого ст. 396
108
КК "Приховування злочину", не є злочинами. У даній статті Кримінального кодексу встановлено відповідальність тільки за заздалегідь не обіцяне приховування тяжкого або особливо тяжкого злочину. Тому приховування злочинів невеликого ступеня тяжкості та середньої тяжкості не є злочином, і під час установлення таких діянь у порушенні кримінальної справи має бути відмовлено на підставі п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК.
Відмову в порушенні кримінальної справи за підставою, передбаченою п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК, спричиняє також добровільна відмова при незакі-нченому злочині. Відповідно до ст. 17 КК добровільною відмовою в кримінальному праві вважається остаточне припинення особою з власної волі готування до злочину або замах на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця. Установивши у ході дослідчого провадження факт добровільної відмови особи від доведення злочинного умислу до кінця, органи дізнання відмовляють у порушенні кримінальної справи через відсутність складу злочину, якщо тільки фактично вчинене особою діяння не містить складу іншого злочину.
Самостійною підставою відмови в порушенні кримінальної справи є обставина, зазначена в п. 5 ч. 1 ст. 6 КПК. Згідно з цією нормою кримінальна справа не може бути порушена щодо особи, яка не досягла на момент учинення суспільна небезпечного діяння одинадцятирічного віку. Ця особа не є суб'єктом злочину, тому, виходячи із сучасної конструкції складу злочину, під час встановлення такої обставини слід було б відмовляти в порушенні кримінальної справи через відсутність складу злочину (а саме - його суб'єкта). Але в такому разі особа, яка вчинила суспільне небезпечне діяння, вважалася б цілком реабілітованою, а значить і формально вважалася б такою, що не вчиняла діяння. Саме з таких розумінь ми виходимо, відносячи недосягнення неповнолітнім, який учинив суспільне небезпечне діяння, віку одинадцяти років до підстав відмови у порушенні кримінальної справи, які реабілітують особу .
Зрозуміло прагнення законодавця не залишати без уваги вчинення су-спільно небезпечних діянь дітьми. У зв'язку з цим удається виправданим і цілком логічним віднесення ним даної обставини до нереабілітуючих підстав відмови у порушенні кримінальної справи. Але цс тільки на перший погляд, оскільки в такому разі здається не зовсім надійною конструкція складу злочину, коли суб'єкт с складовою частиною, елементом самого діяння. У новому Кримінальному кодексі зроблена спроба "вивести" суб'єкта злочину за межі злочину. Так, у иормі-дефініції (ч. 1 ст. 11 КК) злочин визначається як передбачене цим кодексом суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), учинене суб'єктом злочину. Дослі-
99 Див.: Тертышник КМ Уголовный процесе. - 2-е изд.. пер. и лоп. - X., 1999.- С. 115.
109
дження цього питання безумовно є завданням теорі' І римінального права. Тут же відзначимо, що недосконалість теоретичних і правових положень у цій частині кримінального права робить негативний вплив на практику діяльності в кримінальному процесі, зокрема під час вирішення заяв та повідомлень про злочини, учинені особами віком до одинадцяти років.
Неабияке значення під час ухвалення рішення Іро відмову в порушенні кримінальної справи за даною підставою має встановлення точного віку неповнолітнього. Точний вік має бути встановлений свідоцтвом про народження. Попередньо необхідно пересвідчитися в істинності цього документа. Але на практиці бувають випадки, коли свідоцтво про народження втрачено. У таких випадках слід звернутися до архіву відповідного органу запису актів громадянського стану (рагсу) для одержання копії свідоцтва. Коли ж відсутні й архівні документи, а також, якщо в особи, що веде кримінальний процес, виникли обгрунтовані сумніви в істинності наданого свідоцтва про народження, для встановлення віку неповнолітнього може бути призначене спеціальне (судово-медичне) дослідження. Не менше значення для вирішення питання про відмову в порушенні кримінальної справи через недосягнення особою одинадцятирічного віку має також установлення точного часу вчинення суспільне небезпечного діяння, оскільки точний вік неповнолітнього визначається саме на момент учинення ним діяння.
Для реалізації превентивних і виховних завдань кримінального процесу одночасно з ухваленням рішення про відмову в порушенні кримінальної справи у зв'язку з недосягненням одинадцятирічного віку органи дізнання зобов'язаний прийняти рішення щодо направлення інформації про вчинене діяння до органів або служб у справах неповнолітніх відповідного рівня для вжиття заходів до попередження правопорушень і для застосування заходів виховання до неповнолітнього. Відповідно до Закону України від 24 січня 1995 р. № 20/95-ВР "Про органи та служби у справах неповнолітніх і спеціальні установи для неповнолітніх" такими органами є Державний комітет у справах сім'ї та молоді, Республіканський комітет у справах сім'ї та молоді Автономної Республіки Крим, служби у справах неповнолітніх обласних, Київської і Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, виконавчих органів міських і районних у містах рад.
Слід зазначити, що з метою підвищення ефективності виховного правового впливу на осіб у віці від одинадцяти років до досягнення ними віку кримінальної відповідальності (ст. 22 КК) законодавець у 1993 році встановив особливий порядок вирішення заяв про злочини, учинені цими особами. Частиною 4 статті 6 КПК передбачається, що стосовно цих осіб, незважаючи на те, що вони не є суб'єктами злочинів, у порушенні кримінальної справи відмовляти не можна. За наявності достатніх
ПО
підстав уважати, що суспільне небезпечне діяння вчи.чене особою, яка досягла одинадцяти років, але до досягнення нею віку, із якого законом передбачена кримінальна відповідальність, за фактом цього діяння порушується кримінальна справа. Порушення справи в такому разі має на меті не реалізацію кримінальної відповідальності неповнолітньої особи, а застосування до неї примусових заходів виховного характеру.
До числа безумовних підстав до ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи належить також наявність щодо особи вироку, що вступив у законну силу, за тим же обвинуваченням або постанови судді чи ухвали суду про закриття кримінальної справи за тією ж підставою (п. 9 ч. 1 ст. 6 КПК). Положення, викладені в даній нормі, конкретизують правила, зазначені в ст. 61 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного вид>' (у тому числі і кримінальної") за одне й те ж правопорушення. Постановивши вирок або закривши кримінальну справу, суд (суддя) констатує припинення кримінально-правових і кримінально-процесуальних правовідносин, що виникли І певний час існували в межах конкретної кримінальної справи. Урегулювання у такий спосіб у законі даних положень підкреслює, що рішення суду як органу правосуддя резюмується як істинне, а відповідно до ст. 403 КПК воно є обов'язковим для всіх державних і громадських підприємств, установ й організацій, посадових осіб та громадян і підлягає виконанню на всій території України. Новим кримінальним законом установлено також, що громадяни України та особи без громадянства, які постійно мешкають в Україні, що вчинили злочини за її межами і понесли у зв'язку з циі*. кримінальне покарання за межами України, не можуть бути притягнуті в Україні до кримінальної відповідальності за ці злочини (ч. 2 ст. 7 КК). Презумпція істинності рішень, прийнятих судами України та судами іноземних держав, пов'язана з кримінально-правовим правилом "non ois in idem" - "не можна двічі за одне й те ж".
Іншу групу підстав до ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи складають підстави, що можуть бути використані для аргументації такого рішення тільки за наявності певних умов, спеціально оговорених у кримінально-процесуальному законі. Такі підстави слід іменувати умовними підставами відмови в порушенні кримінальної справи. До них належать: 1) примирення потерпілого з обвинувачуваним у справах, що порушуються не інакше як за скаргою потерпілого; 2) відсутність скарги потерпілого, якщо справа може бути порушена не інакше як за його скаргою; 3) смерть особи, яка вчинила злочин; 4) наявність нескасованої постанови органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи за тим же обвинуваченням; 5) наявність нескасованої
пі
постанови органу дізнання, слідчого, прокурора про відмову в порушенні кримінальної справи за тим же фактом100.
Примирення потерпілого з обвинувачуваним у справах, які порушуються не інакше як за скаргою потерпілого (п. 1 ч. 1 ст. 6 КПК), може служити підставою до відмови в порушенні кримінальної справи за наявності зазначеної в законі умови. Такою умовою є відсутність зазначених у ч. З ст. 27 КПК обставин, що надають прокуророві право порушувати кримінальні справи і у разі відсутності скарги потерпілого. Такими обставинами є: 1) особливе суспільне значення злочину, зазначеного в ч. 1 ст. 27 КПК; 2) виняткові випадки, коли потерпілий у справах приватного обвинувачення у зв'язку зі своїм безпорадним станом, залежністю від обвинувачуваного або з інших причин не може захистити свої законні інтереси. Потерпілий може примиритися з особою, на яку він подав скаргу приватного обвинувачення в будь-який момент провадження, здійснюваного суддею в стадії порушення кримінальної справи. У судовій практиці досить часто трапляються випадки, коли потерпілі цим правом користуються. У проекті нового КПК (ч. З ст. 380) для реалізації потерпілим права на примирення з обвинувачуваною ним у приватному порядку особою передбачено обов'язковий виклик суддею потерпілого та з'ясовування в нього, чи підтримує він своє прохання про притягнення особи до кримінальної відповідальності. Одночасно суддя роз'яснює потерпілому і його право на примирення з особою, на яку він раніше скаржився. Якщо потерпілий не підтримає своє прохання, викладене у скарзі, то суддя відмовляє в порушенні кримінальної справи. По суті в проекті КПК закріплено порядок дій судді у справах приватного обвинувачення, що існував і тепер існує в судовій практиці.
Ще одна підстава до відмови в порушенні кримінальної справи пов'язана з відсутністю скарги потерпілого, якщо справа може бути порушена не інакше як за його скаргою (п. 7 ч. 1 ст. 6 КПК). Скарга приватного обвинувачення може не подаватися потерпілим від злочину з різноманітних причин: через його небажання, щоб особа, яка вчинила щодо нього злочин, була притягнена до кримінальної відповідальності; унаслідок примирення між потерпілим та особою, що вчинила злочин,
100 У цій роботі ми залишаємо поза увагою обставину, передбачену п. 4 ч. 1 ст .6 КПК- "наявність акту амністії, якщо він усуває застосування покарання за вчинене діяння, а також помилування окремих осіб". Стаття 44 новою Кримінального кодексу стала суперечити нормам КПК. Згідно з цією нормою кримінального закону звільнення від кримінальної відповідальності здійснюється виключно судом. А порядок звільнення від цього виду відповідальності встановлюється законом (ч. 2 ст. 44 КК). На даний момент відповідного закону поки немає. Але неважко спрогнозувати, що скоро такий закон буде прийнятий, а також те, що новий кримінально-процесуальниіі закон ііе буде суперечити положенням кримінального закону.
112
яке відбулося до подачі скарги до суду. Наявність у розпорядженні органів, уповноважених вести кримінальний процес, іншого, окрім скарги, поданої особисто потерпілим у порядку приватного обвинувачення, джерела інформації про злочини, зазначені у ст. 27 КПК, може бути приводом лише до початку кримінально-процесуальної діяльності.
У таких ситуаціях посадова особа, що веде процес, у першу чергу повинна роз'яснити потерпілому його право на подачу скарги приватного обвинувачення і з'ясувати, чи бажас він подати таку скаргу. Заява потерпілого про небажання подавати таку скаргу, зафіксована в матеріалах дослідчого провадження, буде підставою до відмови в порушенні кримінальної справи. Але в усякому разі необхідно пам'ятати про умову, зазначену в ч. З ст. 27 КПК, коли прокурор може порушити кримінальну справу в разі відсутності скарги приватного обвинувачення. Тому якщо первинна інформація про злочини, провадження за якою ведеться в порядку приватного обвинувачення, надходить в органи дізнання, вони зобов'язані з'ясувати, чи не існує таких умов. Якщо буде встановлена їх наявність, то ці органи повинні направити заяву або пові-домлення за належністю прокуророві для вирішення питання про порушення кримінальної справи.
Не може бути порушена кримінальна справа щодо померлого (п. 8 ч. 1 ст. 6 КПК). За цією підставою ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи може мати місце тільки у випадку, якщо в діянні, у зв'язку з яким ведеться процес, є ознаки злочину. Якщо ж таких ознак немає або не було самої події злочину, то підставою до відмови в порушенні справи буде відповідно відсутність складу або події злочину. Відмова в порушенні кримінальної справи щодо померлого залежить від умови, сформульованої в тому ж п. 8 ч. 1 ст. 6 КПК. Такою умовою є відсутність заявленого близькими родичами померлого клопотання про продовження кримінально-процесуального провадження у звичайному порядку, тобто про порушення кримінальної справи, її розслідування і судовий розгляд з метою реабілітації померлої особи. Заявляючи таке клопотання, родичі померлого вважають, що результатом провадження може стати встановлення таких обставин, які будуть покладені в основу рішення, що реабілітує померлого.
Як показує вивчення практики діяльності органів дізнання, рішення про відмову в порушенні кримінальної справи щодо померлого приймається ними відразу ж після встановлення факту смерті. Думка близьких родичів щодо такого вирішення первинної інформації, як правило, ігнорується. Виправданням таких дій служить посилання на те, що копія постанови про відмову в порушенні кримінальної справи направляється заінтересованим особам, у тому числі й родичам, які, отримавши її, мо-
113
жуть реалізувати своє право на подання клопотання щодо продовження кримінально-процесуального провадження у звичайному порядку.
Таким чином, у практиці діяльності зазначених органів під час вирішення заяв і повідомлень про злочини за даною підставою встановився своєрідний "явковий" порядок. Така практика вочевидь суперечить положенням п. 8 ч. 1 ст. 6 КПК, де зазначено, Ідо рішення про відмову в порушенні кримінальної справи щодо померлого може бути прийняте у разі, якщо родичі не наполягають на продовженні провадження з метою його реабілітації. У противному ж випадку має бути прийняте рішення про порушення кримінальної справи. Ця правова норма має тлумачитися буквально, тобто з'ясування думки близьких родичів померлого завжди повинно передувати вирішенню заяви про злочин, тому що саме від цього залежить, чи буде прийняте щодо неї рішення про відмову в порушенні справи або ж про її порушення.
У пунктах 10 та 11 ч. 1 ст. 6 КПК закріплено схожі між собою обставини, що є підставами до ухвалення рішення про відмову в порушенні кримінальної справи: 1) наявність щодо особи нескасованої постанови органу дізнання, слідчого або прокурора про закриття кримінальної справи; 2) наявність нескасованої постанови одного із цих органів про відмову в порушенні кримінальної справи за тим же фактом. Закріплення в кримінально-процесуальному законі цих обставин є реалізацією того положення, згідно з яким рішення органів дізнання, слідчих, прокурорів вважаються істинними й обов'язковими для виконання всіма фізичними та юридичними особами.
Наслідки відмови органом дізнання в порушенні кримінальної справи Постанова про відмову в порушенні кримінальної справи містить у своїй резолютивній частині не одне, а кілька процесуальних рішень. Саме тому відмова в порушенні кримінальної справи спричиняє появі системи правових наслідків. Одні з них настають в усіх випадках закінчення провадження в стадії порушення кримінальної справи і тому повинні називатися основними. Настання інших залежить від результатів дослідчого провадження за конкретною заявою або повідомленням про злочин і тому їх необхідно називати неосновними, або факультативними, наслідками відмови в порушенні справи.
Серед