Про затвердження Державної програми розвитку внутрішнього виробництва Кабінет Міністрів України постановляє

Вид материала

Содержание

Агропромисловий комплекс
Заходи з підйому сільського господарства: принципові зміни аграрної політики, підвищення ролі галузі в економічному розвитку кра
Основні цілі аграрної політики на довгострокову перспективу
Пріоритетні завдання з підйому сільського господарства
Підтримка розвитку сільської місцевості та сільського господарства
Раціональне землекористування та підвищення родючості земель, пріоритетні напрямки екологізації землекористування
Завдання з екологізації землеробства та основні напрямки відтворення родючості і охорони земель
Відповідальне використання досягнень генної інженерії
Державна позиція і основні напрямки державної політики України із зазначених питань мають бути наступними
Забезпечення продовольчої безпеки країни
Основні напрямки державної політики щодо забезпечення продовольчої безпеки
Консолідація зусиль держави, бізнесу, науки й освіти (на відтворенні економічного потенціалу країни)

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Агропромисловий комплекс

Наприкінці 80-х років минулого століття АПК (сільське господарство, харчова та переробна промисловість, обслуговуючі їх галузі) України набув найвищого розвитку по всіх напрямках проти показників попередніх років. Сільське господарство було багатогалузевим, крупнотоварним. Середній розмір сільгосппідприємств становив 5-6 тис. га. Для них були характерні спеціалізація (глибиною понад 50%) і концентрація виробництва, високе енергоозброєння і дефіцит робочої сили у піки сезонних робіт (через недосконалість сільськогосподарської техніки і технологій), який компенсувався шефською допомогою з міст. На той час вже не залишилось збиткових господарств. Поступово поліпшувався рівень життя сільського населення.

У 1990 році було вирощено 51,0 млн.т зернових та зернобобових культур при урожайності – 35,1 ц/га, 44,3 млн.т цукрових буряків, 2,57 млн.т соняшнику, 16,73 млн. т картоплі, 7,46 млн.т овочів та баштанних продовольчих культур, 2,9 млн.т плодів та ягід. У тому ж році нараховувалося 24,6 млн. голів великої рогатої худоби, в тому числі 8,4 млн.гол. корів; 19,4 млн.гол. свиней, 8,4 млн.гол. овець та кіз; понад 246 млн.гол. птиці. Така чисельність поголів’я забезпечувала виробництво м’яса (у забійній вазі) - 4,36 млн.т; молока – 24,5 млн.т, яєць – 16,3 млрд.шт., 29,8 тис.т вовни. Валова продукція сільського господарства по всіх категоріях господарств України становила (у порівняних цінах 2005 р.) 145,9 млрд.грн.

В той же час існували вади в системі централізованого управління розвитком АПК, міське населення більшості регіонів СРСР потерпало від нестачі життєво вважливих продуктів харчування, розподіл їх по території країни був недосконалим, тому з України вивозились надмірні обсяги продовольства. На той період вже назріла необхідність проведення серйозних прогресивних реформ у АПК, яких чекала країна.

За роки ринкових реформ в АПК відбувся ряд змін як позитивного, так і негативного характеру. Завдяки лібералізації цін і вільному формуванню споживчих ринків, в тому числі за рахунок інтервенцій товарів іноземного походження, різко зросла доступність продуктів харчування, розширився асортимент та підвищилась якість продовольчих товарів. Дефіциту продовольства сьогодні в Україні не існує, але насичення споживчого ринку харчовими продуктами відбувається в тому числі за рахунок їх імпорту або за рахунок переробки значної кількості імпортованої сировини. (Раніше Україна вважалась житницею СРСР і ввозила лише екзотичну сировину та прянощі або готові продукти харчування у порядку асортиментного обміну).

Прискореними темпами відбувались процеси інтеграції українського АПК у світову аграрно-продовольчу систему. Галузі харчової та переробної промисловості були привабливими для іноземних компаній з точки зору швидкого обігу в них капіталу. Український агробізнес формувався за участю іноземного капіталу, іноземних техніки, технологій. Але за міжнародним розподілом праці, у даному випадку, Україні поступово залишилась роль постачальника сільськогосподарської сировини – насіння соняшникового та олії соняшникової, зерна або борошна, насіння рапсу. Характерним також було те, що у перші роки незалежності (через відсутність обігових коштів у сільгосппідприємств) масово вивозилась на експорт жива худоба, в тому числі племінна, що призвело до майже повного знищення тваринництва.

На теперішній час сільське господарство України за багатьма показниками відкинуто на рівень важких післявоєнних років (1946-1947 рр.), в цілому вже зруйновано матеріально-технічну базу, що була створена за радянських часів, але нова технічна і технологічна основа розвитку галузі створюється надто повільно. Збільшується розрив між показниками ефективності сільського господарства України і розвинених країн.

Параметри розвитку сільського господарства у 2010 році характеризується такими даними (млн.т): валовий збір зернових та зернобобових культур – 39,3; цукрові буряки – 13,7; соняшник – 6,8; ріпак - 1,5; картопля - 18,7; овоче-баштанні - 8,9; фрукти та ягоди – 1,7. Проти 1990 року відбулось різке зменшення вирощування картоплі та плодоовочевої групи, а також кормових культур. Поголів’я великої рогатої худоби, в тому числі корів, становить вдвічі менше, ніж у довоєнних роках. Виробництво м'яса складає 2,1 млн.т, молока – 11,2 млн.т, яєць – 17,1 млрд.шт., вовни – 4,2 тис.т. Валова продукція по всіх категоріях господарств - 100,5 млрд.грн. При цьому, частка продукції тваринництва зменшилась з 54,4% у 1991 році до 41,4% у 2010 році.

За останні роки у розвинених країнах сільське господарство з традиційно дотаційної галузі перетворюється на провідну наукоємну високодохідну галузь, розвиток якої спирається на сучасні біотехнології. Ними формується нова світова продовольча система.

Тривала деградація сільського господарства одночасно стримує розвиток сфери переробки сільгоспсировини та повністю блокує можливість реабілітації вітчизняного сільськогосподарського машинобудування, зокрема випуску складної сільськогосподарської техніки.

В нашій країні за певних умов аграрний сектор також може набути швидкого розвитку. До цього нас зобов’язують прийнятні природно-кліматичні умови, великий, порівняно з іншими країнами, загальний фонд сільськогосподарських угідь, передусім ріллі з родючими ґрунтами, власний досвід землеробства й тваринництва і традиційне дбайливе ставлення українців до основи їх життя – до землі.

Заходи з підйому сільського господарства: принципові зміни аграрної політики, підвищення ролі галузі в економічному розвитку країни

Аграрне питання набуває в Україні все більшої актуальності. Останнім часом відбувається різка зміна пріоритетів аграрної політики. Якщо на початку реформ йшлося про переваги спеціалізованого фермерського господарства, заснованого на приватній власності на землю, то тепер – про повернення до державної підтримки великих товаровиробників у сільському господарстві, які мають суттєві переваги над малими формами господарювання.

Це сталося після тривалої трансформації господарств реального сектору економіки до ринкової системи, коли 75% обсягів виробництва вже виробляється дрібними селянськими господарствами. Негативний характер такої політики полягав у її радикалізмі. Основною причиною невдалих реформ була відсутність будь-якої стратегії приведення сільського господарства до системи спеціалізованих ресурсних комплексів, особливо в тваринництві, де накопичилось більше проблем. Виявилось, що ринкова система (в сучасному українському варіанті) не може вирішити сукупність завдань по відтворенню продуктивних сил галузі, закупці сільськогосподарської продукції та соціально-економічному розвитку села. Частка збиткових контрактів на вирощування та закупівлю основних продуктів сільського господарства коливається по окремих видах від 30 до 60%. Найбільш небезпечною була ситуація на ринках цукрової сировини, що свідчило про цілеспрямовану антагоністичну політику стосовно цієї галузі.

Нова парадигма розвитку сільського господарства базується на врахуванні усіх проблем та недоліків, що виявилися протягом тривалого пошуку власного місця у міжнародному розподілі праці на аграрному світовому ринку та ролі аграрного сектора у подальшому розвитку національної економіки. Нова парадигма визнає можливість подолання ринкової монополії підприємств харчової промисловості та посередників, які одержують основні прибутки від переробки сільськогосподарської продукції (сировини), через законотворче втручання держави на міжгалузевому рівні агропромислового комплексу та шляхом узгодження ринкових інтересів на багатосторонніх переговорах з прийняттям ринкових зобов’язань, обов’язкових для виконання.

За таких умов сільгосптоваровиробникам вдасться уникнути кризи перевиробництва, отримувати справедливий, пропорційний вкладеному капіталу та праці дохід, створити основу для модернізації галузі.

Розвиток сільського господарства за сучасними інноваційними технологіями, беззаперечно, приведе до загального збільшення робочих місць на кілька мільйонів, не тільки в цій галузі, а й у суміжних галузях, а також у машинобудуванні, металургії, хімічній промисловості, паливно-енергетичному комплексі, будівництві, транспорті, галузях соціальної сфери. Галузь в перспективі буде прибутковою і зможе в основному функціонувати без державних дотацій.

І, головне, можна буде уникнути загроз продовольчої безпеки, яка при існуючій структурі сільського господарства та високій залежності від імпорту продуктів харчування може стати реальністю, тому що продовольча небезпека може бути використана як інструмент політичного впливу (тиску) на державу з боку інших зацікавлених країн або ТНК.

Усі ці питання потребують невідкладної уваги з боку держави, спрямованої на забезпечення прозорості витрачання бюджетних коштів, що виділяються на підтримку сільгосптоваровиробникам, вирішення майнових протиріч на селі, ефективне і своєчасне регулювання ринків сільськогосподарської продукції, створення необхідних умов для такого розвитку аграрного сектору і соціальної сфери у сільської місцевості. Найбільш гострим питанням є формування (перехід до) ринку землі сільськогосподарського призначення.

Основні цілі аграрної політики на довгострокову перспективу:

створення необхідних умов для незалежного і поступального розвитку агропромислового комплексу України в умовах посилення впливу глобалізації;
визнання сільського господарства пріоритетною галуззю національної економіки;
забезпечення продовольчої безпеки в Україні за рахунок розвитку власного багатогалузевого АПК;
пожвавлення життєдіяльності в сільській місцевості та підвищення рівня і якості життя сільського населення;

підвищення конкурентоспроможності вітчизняної сільськогосподарської продукції та збереження експортного потенціалу галузі;
збереження і відтворення потенціалу земельних та інших природних ресурсів, що використовуються у сільськогосподарському виробництві, для теперішнього та майбутніх поколінь.

Пріоритетні завдання з підйому сільського господарства:

організація розробки та прийняття необхідних стратегічних і програмних документів з підйому сільського господарства на державному, регіональному (територіальному) і корпоративному рівнях управління;
створення передумов для подальшого стійкого розвитку аграрного сектору і виходу на якісно новий технологічний рівень сільськогосподарського виробництва;
створення адекватних стратегічним завданням в області АПК правових, економічних та організаційних умов для розвитку сільського господарства і сільських територій;
забезпечення державної підтримки на конкурсній основі економічно важливих регіональних програм розвитку сільського господарства;
розвиток соціальної та інженерної інфраструктури у сільській місцевості, забезпечення комплексної і компактної забудови та благоустрою селищ за новими вимогами (технологіями) сільської архітектури і будівництва;
покращення загальних умов функціонування сільського господарства: стимулювання процесу укрупнення спеціалізованих сільськогосподарських підприємств, сприяння поліпшенню наукового, кадрового та фінансового їх забезпечення, підтримка діяльності інформаційно-консультаційних (дорадчих) служб і центрів перепідготовки фахівців для роботи в сільському господарстві;
розгортання системи сільського банківського, в тому числі іпотечного, кредитування та сільськогосподарської кооперації;
впровадження науково обґрунтованої системи землеробства, з урахуванням принципів районування, запровадження ефективних і ощадливих сівозмін, впроваджень досягнень аграрної науки;
розвиток основних товарних галузей сільського господарства, забезпечення пріоритетного розвитку племінного тваринництва та елітного насінництва, сприяння інвестиційно-інноваційній діяльності в АПК;
залучення інвестицій для докорінної модернізації сільського господарства, диверсифікації виробництва та прискореного розвитку підгалузей сільського господарства, створення привабливих умов для приватного інвестування у критичні галузі – тваринництво (м’ясне та молочне скотарство, свинарство, вівчарство, птахівництво, рибне господарство), виробництво фруктів, ягід, винограду, вирощування традиційних видів овочів у відкритому ґрунті, баштанних і кормових культур;
сприяння відновленню вітчизняних крупнотоварних господарств (ферм) як єдиного виробничо-майнового комплексу, вирішенню майнових проблем сільгосптоваровиробників, підвищенню ефективності використання потенціалу довгострокової оренди земель сільськогосподарського призначення та отриманню більшої земельної ренти;
залучення союзів (асоціацій) сільськогосподарських товаровиробників і великих аграрних компаній до формування державної аграрної політики.

Підтримка розвитку сільської місцевості та сільського господарства

Розвитку села за радянських часів приділялась значна увага. Існували спеціальні державні програми і плани, за якими поряд з підйомом галузі будувались об’єкти соціальної інфраструктури, підвищувались соціальні стандарти, зростали рівень та якість життя сільського населення. Суспільство тих часів намагалось забезпечити вирівнювання принципових відмінностей щодо рівня культури, освіти, медичних та соціальних послуг, характеру та оплати праці, відпочинку і т.д., що існували між містом та селом. Українські села наприкінці 80-х років минулого століття в цілому набули найвищого розвитку серед радянських республік.

Але, з початку 90-х років, разом із занепадом агропромислового виробництва, стало вимирати й село. Катастрофічне старіння сільського населення, надмірна міграція селян працездатного віку у пошуках роботи до крупних міст або інших країн, призвели до погіршення демографічної ситуації, зниження потенціалу відтворення робочої сили в сільському господарстві. На жаль, державна влада у той період усунулась від нагальних проблем села і сільського господарства.

З оглядом на тривожні тенденції деградації сільської місцевості, з метою недопущення остаточного руйнування материнської основи і джерела української нації, держава повинна вжити невідкладних заходів з відродження українського села - відновлення селищ, створення нових осередків життєдіяльності в сільській місцевості, відтворення культури, творчості, збереження етнічних особливостей.

За новою парадигмою економічного розвитку України загальновизнаним має бути те, що сільське господарство, з точки зору державної аграрної політики, має розглядатися як сфера регіональної економіки, де реалізується зайнятість селян, формуються факторні доходи, у формі прибутку або оплати праці, а також доходи рентного походження (земельна рента) власників сільськогосподарських угідь та ресурсів.

Модернізаційна політика в аграрному секторі має надати поштовх пожвавленню життєдіяльності в сільської місцевості, додатковому припливу робочої сили та іншим позитивним відтворювальним процесам.

З метою ефективної реалізації цього напрямку стратегії необхідні надійні критерії визначення структурно-інвестиційних пріоритетів для сільської місцевості, що дозволить забезпечити максимальну ефективність державних капіталовкладень, приватних інвестицій, сільськогосподарського виробництва, галузевої та соціальної політики держави.

Держава має стимулювати відтворення тваринництва, надавати допомогу малим організаційним формам ведення сільського господарства, створювати мобільні машино-тракторні станції та ремонтно-технічні бази для обслуговування потреб фермерів у пік сезонних сільгоспробіт.

Раціональне землекористування та підвищення родючості земель, пріоритетні напрямки екологізації землекористування

Сприятливі природно-кліматичні умови, природна родючість ґрунтів, багаті надра створили умови для екстенсивного господарського освоєння територіального (життєвого) простору України. Лише 7% території України знаходиться у природному стані, інша частка – використовується. Багаторічний екстенсивний розвиток АПК сприяв тому, що зараз понад 80% площі земель України використовуються як головний засіб виробництва в сільському і лісовому господарстві. У складі сільськогосподарських угідь (41,7 млн. га, в тому числі ріллі – 33 млн. га) зосереджено близько 40% особливо цінних земель: основна база землеробства розміщується на чорноземах та ґрунтах чорноземного типу. Розораність сільськогосподарських угідь перевищує екологічно обґрунтовані норми і є майже найвищою у світі (57,5% території країни, а в окремих областях цей показник перевищує 70%).

Інтенсифікація сільського господарства, пришвидшена індустріалізація на основі екстенсивного освоєння родовищ корисних копалин та високі темпи урбанізації протягом останнього століття призвели до порушень у сфері землекористування. Надмірний, неконтрольований техногенний та антропогенний тиск на ґрунтовий покрив спричинили глибокі зміни природних властивостей земель, трансформацію внутрішніх ґрунтових процесів, втрату ними самовідновлювальної здатності.

Розподіл земельного територіального ресурсу за цільовим призначенням носить довільний характер і до цього часу не має економічної та екологічної обґрунтованості. Землеємність основних галузей економіки, в тому числі сільського господарства, в 2,5-3 рази вища, ніж у країнах з високим рівнем соціально-економічного розвитку. Це свідчить про низьку ефективність використання наявного земельно-ресурсного потенціалу.

Багаторічне намагання землекористувачів, особливо в період ринкової трансформації економіки, одержати максимум продукції при мінімумі витрат землеохоронного призначення, порушення науково обґрунтованих сівозмін, зменшення або припинення внесення органічних добрив під посіви сільськогосподарських культур тощо призвели до активізації негативних процесів, таких як ерозія, дефляція, дегуміфікація ґрунтів, забруднення та зпустелювання територій. Набули загрозливого характеру темпи зниження родючості ґрунтів та їх середовищеформуючої функції, глибоке порушення екологічної рівноваги в регіональних системах землекористування. В сучасних умовах суперечності між використанням та охороною земель поглиблюються, зокрема загострюються економічні та екологічні протиріччя, пов’язані з виконанням власниками землі ґрунтоохоронних заходів та їх фінансуванням.

У місцях випадіння промислових викидів деградують природні і культурні біоценози, збіднюється видовий склад і чисельність фауни, погіршуються фізико-хімічні властивості і біологічна активність ґрунтів, посилюється їх ерозія, виникає нове надзвичайно небезпечне явище підкислення чорноземів, у продукції накопичуються токсиканти, знижується врожайність культур. Шкідливі викиди промисловості у повітря врешті-решт зосереджуються і накопичуються на землях, що безпосередньо прилягають до об’єктів виробництва, розповсюджуються через воду та повітря на десятки і сотні кілометрів від джерел викиду, випадають на поверхню землі з атмосферними опадами. Частим явищем стали кислотні дощі, внаслідок чого темпи деградації ґрунтів прогресують. За останні 20 років площа кислих ґрунтів збільшилась на 2,4 млн. га, в тому числі ріллі – на 1,5 млн. га, підданих водній ерозії – на 2,4; засолених – на 1,0; заболочених – на 1,0; заросли чагарником і дрібноліссям – 0,5 млн. га. Вміст гумусу в ґрунтах України знизився в середньому на 20%.

Найбільшу небезпеку несе забруднення ґрунтів хімічними та біологічними компонентами, зокрема радіонуклідами, важкими металами, пестицидами, збудниками інфекційних хвороб. Внаслідок аварії на ЧАЕС було забруднено понад 8,4 млн. га сільськогосподарських угідь.

Землевпорядкування виконується в основному для вирішення організаційно-технічних та правових аспектів перерозподілу земель, а не як засіб обґрунтованої оптимізації і раціонального їх використання та інструмент управління якісним станом і охороною земельних ресурсів.

При проведенні земельної реформи основна увага приділяється вирішенню проблем власності на землю, її перерозподілу між власниками і землекористувачами, формуванню нових форм землегосподарювання. В той же час, проблема формування сучасного сільського господарства має бути пов’язана не тільки з максимізацією урожаїв та прибутків, а перш за все, із забезпеченням раціонального та ощадливого землекористування.

Жорсткими обмеженнями (критеріями) господарювання на землі повинні стати збереження її родючості і середовищеформуючої функції на основі нової парадигми природокористування – сталого розвитку, що має бути закладено в основу економічної політики держави.

Необхідна державна підтримка програм і заходів з відновлення та підвищення родючості ґрунтів і продуктивності сільськогосподарських угідь.

Завдання з екологізації землеробства та основні напрямки відтворення родючості і охорони земель:

вдосконалення нормативно-правової бази з охорони земель;
забезпечення раціонального землеустрою господарств;
оптимізація землеробства шляхом трансформації і впорядкування угідь;
запровадження сучасної системи оцінки ґрунтів;
створення планово-картографічних матеріалів та проведення суцільних ґрунтових обстежень;
створення національного банку даних про стан земель і ведення земельно-реєстраційної діяльності;
оптимізація норм вживання мінеральних добрив та пестицидів;
розширення можливостей органічного рослинництва (на основі розвитку тваринництва);
розширення застосування агрохімічних засобів, без яких неможливо освоєння ґрунтозахисних заходів;
запровадження систем землекористування нового покоління на адаптивно-ландшафтній основі;
виділення деградованих земель для цілей їх консервації і наступної реабілітації (рекультивації);
встановлення зон з особливими умовами використання земель (охоронних, санітарно-захисних тощо);
забезпечення різносторонньої меліорації земель без протидії її видів один одному.

Відповідальне використання досягнень генної інженерії

Сучасні біотехнології пов’язані з вирішенням ряду планетарних проблем, зокрема продовольчої проблеми, яка загострюватиметься залежно від збільшення чисельності населення на Земній кулі.

Протягом майже 30 років модифіковані ДНК використовують у фармацевтичній промисловості, біля 15 років понад 300 млн. чол. у світі вживають трансгенні продукти. Сьогодні у ЄС вже зареєстровано, тобто визнано безпечними, біля 20 трансгенних сортів сільськогосподарських рослин. З часом завдяки науково-технологічному прогресу в зазначеній сфері все більше трансгенних рослин будуть вивільнятися у навколишнє середовище, що зобов’язує країни (потенційні реципієнти) пильно стежити за їх просуванням, щоб з одного боку, використовувати їх можливості для поліпшення продовольчого балансу, а з іншого боку, уникати їх неконтрольованого розповсюдження з метою убезпечення здоров’я населення від шкідливого впливу генетично модифікованих організмів.

Державна позиція і основні напрямки державної політики України із зазначених питань мають бути наступними:

сприяння розширенню наукових досліджень з вдосконалення біотехнологій, в тому числі на умовах участі в міжнародних наукових проектах;
створення системи біобезпеки генно-інженерної діяльності в Україні;

забезпечення довготривалого моніторингу потенційних ризиків від впровадження новітніх біотехнологій і вивільнення ГМО у навколишнє середовище;
детектування та ідентифікація рослин з генетично модифікованими ознаками;
вжиття заходів щодо зменшення ризиків для здоров’я людини та довкілля від використання ГМО, зокрема через експресію чужинних генів у рослинах;
заборона до ввезення на митну територію України та використання трансгенних продуктів (навіть на кормові цілі), які не є аналогами традиційних сільськогосподарських рослин (наприклад, трансгенного гібриду кукурудзи Starlink);
забезпечення біохімічного аналізу і оцінки трансгенних аналогів харчових продуктів на вміст основних макро- і мікроелементів, природних токсинів, основних олій і алкалоїдів, шкідливих білків тощо, а також їх якісної та кількісної еквівалентності оригінальним (природним) продуктам;
вдосконалення технології промислової переробки трансгенної сільськогосподарської сировини для виготовлення безпечних харчових продуктів та кормів, забезпечення окремого транспортування та зберігання такої сировини від основної товарної маси продовольства.

Забезпечення продовольчої безпеки країни

Питання продовольчої безпеки пов’язане із забезпеченням населення країни основними продуктами харчування у достатній кількості та належної якості, зі створенням державних резервів та запасів продовольства і сільськогосподарської сировини тривалих термінів зберігання, а також з визначенням безпекової межі їх експорту та імпорту. Це потребує наявності цілісної системи управління (регулювання) розвитком АПК та споживчого ринку і використання системи сучасних інструментів та стимулів. Це також потребує вдосконалення систем здійснення постійного контролю за якістю харчових продуктів та захисту прав споживачів, поліпшення фінансового, матеріально-технічного, інформаційного та методичного забезпечення відповідних служб.

В умовах інтернаціоналізації агробізнесу, інтервенції харчових продуктів іноземного походження на національні ринки ускладнюють проблему безпечного харчування, оскільки це викликає потребу у збільшенні обсягів моніторингу стану харчових продуктів, що відрізняються за своїми властивостями від традиційних продуктів харчування. Більшість таких продуктів викликають у населення України алергічні реакції та зниження імунітету. Так, у світі в середньому від харчової алергії страждають 1-2% населення, в Україні – 40%.

В цьому зв’язку прямий обов’язок держави – забезпечити захист своїх громадян від агресивного впливу неякісних продуктів харчування.

Основні напрямки державної політики щодо забезпечення продовольчої безпеки:

вдосконалити систему балансів валових і товарних ресурсів основних видів сільськогосподарської продукції, посилити адміністративну відповідальність посадових осіб за достовірність інформації щодо наявності, надходження та руху основних (стратегічних) видів ресурсів сільгосппродуктів та сировини;

підвищити харчову цінність продуктів харчування в процесі вирощування, збереження та переробки сільськогосподарської сировини і виготовлення продовольчих товарів за рахунок вдосконалення технологічних процесів;
підвищити якість і безпечність продуктів дитячого харчування;
заборонити застосування харчових добавок - фарбників, емульгаторів стабілізаторів, ароматизаторів, смакових добавок та консервантів, виготовлених з хімічної сировини, що здатні викликати алергію та інші захворювання;
заборонити використання у виготовленні молочних продуктів меламіну та інших амінокислотних (штучних білкових) сполук для підвищення вмісту білка;
обмежити перелік вивільнених ГМО-культур для вирощування на продовольчі цілі в Україні, запровадити мораторій (заборонити) на ті з них, що є шкідливими для людини;
посилити контроль за якістю кормів та кормових добавок, виключити можливість потрапляння у харчові продукти шкідливих для здоров’я людини лектинів (вид рослинного білку) і пріонів (види зміненого тваринного білку, який зокрема викликає захворювання на губчасту енцефалопатію та інші паталогії);
обмежити застосування агрохімікатів (міндобрив, пестицидів, ядохімікатів) у рослинництві та стимуляторів росту у тваринництві, з метою зниження (через їх залишки у харчових продуктах) токсичного і надмірного гормонального впливу на людину та сільськогосподарських тварин, збільшити ареал розповсюдження органічного рослинництва;

забезпечити підтримання мікробіологічної безпеки продовольчих товарів, посилити санітарний, фітосанітарний та ветеринарний контроль, зокрема тих, що ввозяться на митну територію України;
підвищити вимоги щодо дотримання стандартів або технічних умов виробництва харчових продуктів, посилити роль Держспоживстандарту у забезпеченні безпеки продовольчих товарів вітчизняного виробництва;
створити мережу міжрегіональних сучасних лабораторій для підтвердження відповідності якості продовольчих товарів та з’ясування спірних питань з їх якості, забезпечити відповідне маркірування продовольчих товарів для забезпечення свідомого попиту (вибору) покупців;
посилити роль науки у вирішенні проблеми продовольчої безпеки.

Консолідація зусиль держави, бізнесу, науки й освіти (на відтворенні економічного потенціалу країни)

Сьогодні інноваційний напрям розвитку є базовою стратегією як для держав, так і для бізнесу, де знання разом із соціальним капіталом створюють конкурентні переваги окремих країн та регіонів в більшому ступені, ніж їх природні ресурси.

Успіх розвитку внутрішнього виробництва залежатиме від спроможності держави своєчасно створювати необхідні умови для реалізації підприємницької ініціативи і вдосконалювати стимули, спрямовані на активізацію інвестиційної діяльності за новітніми технологіями в усіх галузях економіки.

Для всіх суб’єктів підприємницької діяльності мають бути створені однакові недискримінаційні умови. Необхідно також запровадити систему партнерських відносин між різними формами бізнесу, яка забезпечить ефективне співробітництво і прибутковість.

Це потребує вжиття заходів з подальшого вдосконалення існуючого інституціонального середовища і формування інституційних структур, що сприятимуть модернізації внутрішнього виробництва, яке передбачає:

ріст якості і підвищення доступності сектора інтелектуальних послуг з управлінського і фінансового консалтингу, аудиту, актуарних послуг, промислового дизайну й інжинірингу послуг, послуг з маркетингу, брендингу, юридичних послуг, розвиток суспільних зв’язків тощо;
підтримку кластерних ініціатив, спрямованих на досягнення ефективної кооперації і співробітництва між виробничими об’єднаннями (підприємствами), постачальниками обладнання та комплектуючих, спеціалізованих організацій з надання промислових і сервісних послуг, науково-дослідних і освітніх організацій, об’єднаних в територіально-виробничий комплекс;
підтримку об’єднань підприємців, cформованих за галузевим, регіональним (територіальним) або відомчим принципом в рамках меморандумів державно-приватного партнерства з вирішення конкретних проблем;
розвиток системи державних замовлень, у тому числі на науково-технологічні розробки і підготовку кадрів, покращення їх фінансування та підвищення вимог до якості їх виконання;
спільне (державно-приватне) фінансування проектів об’єднань підприємців, спрямованих на підвищення конкурентоспроможності промисловості і сфери послуг;
формування системи бенчмаркингу і розповсюдження досвіду з найкращої діяльності об’єднань підприємств.

Важливо забезпечити соціальне партнерство науки, освіти, бізнесу та влади за широкої участі суспільства. При цьому державний, регіональний та територіальний рівні такої взаємодії мають бути гармонійно пов’язані між собою, що дозволить на партнерських засадах формувати виважену і збалансовану економічну політику держави в інтересах всього суспільства.

Blog