Про затвердження Державної програми розвитку внутрішнього виробництва Кабінет Міністрів України постановляє

Вид материала

Содержание

Основні напрямки розвитку машинобудування
Це може забезпечити
Авіаційна промисловість
Основні проблеми галузі
Основними стратегічними напрямками розвитку галузі мають бути наступні
Ракетно-космічна промисловість
Основні напрямки розвитку галузі
Суднобудівна промисловість
Основні напрямки перспективного розвитку суднобудування
Заходи державної підтримки галузі полягають у створенні економічних умов для стимулювання її розвитку, зокрема, шляхом визначенн
Оборонно-промисловий комплекс (ОПК)
Основні напрямки реформування і розвитку ОПК
Легка промисловість
Принципи розміщення підприємств
Трикотажне виробництво
Швейна галузь
Шкіряно-взуттєва промисловість
Хутрова галузь
Галантерейне виробництво
Житлово-комунальне господарство і будівництво
...
Полное содержание

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Машинобудування

Машинобудування - одна з найбільш важливих, потужних і перспективних галузей промисловості. Сьогодні у світі машинобудуванню належить виключно важлива роль у прискоренні НТП - галузь забезпечує комплексну механізацію, автоматизацію та роботизацію будь-яких галузей виробництва. Рівень розвитку машинобудування є одним з показників економічного і промислового розвитку країни. Воно визначає рівень економічного та промислового розвитку країни, обумовлює науково-технічний прогрес як власних підприємств, так і підприємств усіх галузей промисловості. Машинобудування відіграє визначальну роль у створенні і розвитку матеріально-технічної бази національного виробництва шляхом впровадження досягнень науково-технічного прогресу і вдосконалення, перш за все, власних техніки й технологій. Машинобудування, випускаючи засоби виробництва для інших галузей і для власних потреб, забезпечує комплексну механізацію, автоматизацію та роботизацію складних технологічних і трудоємних виробничих процесів. Галузь характеризується високою концентрацією виробництва. (Її потенціал дорівнює загальному потенціалу машинобудування Франції та Великої Британії.) Але спеціалізовані територіальні системи машинобудівного комплексу у нових умовах господарювання ще не сформувались через належність до різних відомств і різке їх розмежування. Сьогодні одна з проблем галузі – територіальна (кластерна) система організації машинобудування.

Машинобудівний комплекс нараховує 20 спеціалізованих галузей, в тому числі 58 підгалузей, створених згідно з галузевою структурою і потребами національної економіки. На сьогоднішній день до його складу входить понад 1600 підприємств з виробництва авіаційної, ракетно-космічної техніки, морських і річкових суден, машин і обладнання для галузей важкої промисловості, сільського господарства, легкої і харчової промисловості, транспортного і дорожнього машинобудування, електротехніки і апаратури загального й спеціального призначення, господарсько-побутової техніки та електропобутових приладів тощо. За загальною номенклатурою українського машинобудування нараховувалось сотні тисяч найменувань продукції. Раніше (до ринкової перебудови) машинобудування забезпечувало понад 30% загального випуску промислової продукції, призначеної в основному для загальносоюзного ринку, сьогодні (за рахунок структурних зрушень та скорочення виробництва) його питома вага знизилась до 15%. В структурі експорту товарів на її частку також припадало понад 30%, сьогодні – 12%.

В машинобудуванні сконцентровано 15% ОПФ і понад 1,6 млн. чол. працюючих. Знос обладнання складає в середньому по галузі понад 70%. Більше 90% підприємств загального та спеціального машинобудування акціоновано. У державній власності залишились переважно підприємства, що мають стратегічне значення.

Більшість підприємств машинобудування важко переживає наслідки економічних реформ і знаходиться у депресивному стані (оскільки відбулось не тільки скорочення виробництва на експорт, а й фактичне згортання внутрішнього ринку машинобудівної продукції). Крім того, вступ України до СОТ значно звужує можливості вітчизняного машинобудування, оскільки згідно зобов’язанням, Україна відмінила ввізне мито на низку продукції машинобудування

Проте, незважаючи на руйнівну кризу, галузь ще зберігає свій потенціал і намагається адаптуватися до нових умов господарювання й освоєння нових промислових ринків. З метою виживання в умовах глобалізації та інтернаціоналізації національної економіки українські машинобудівники обрали спеціалізацію з виготовлення певних видів обладнання, і той технологічний потенціал, що вони мають, буде достатнім для успішної роботи ще протягом кількох років. І сьогодні в окремих сегментах світового машинобудування Україна може успішно конкурувати з іноземними виробниками як за ціною, так і за якістю продукції. (Прикладом можуть бути унікальні підприємства – ОАО «Азовмаш», ХК «Лугансктепловоз», Крюковський вагонобудівний завод, Маріупольський дослідно-експериментальний завод, Харківське НВО «Турбоатом», Сумське НВО ім. Фрунзе та ін. Особливої уваги заслуговує досвід НКМЗ – це єдиний український виробник, спроможний виконувати серйозні замовлення та на рівних конкурувати з іноземними фірмами. Він своєчасно модернізував виробництво і запровадив систему стратегічного управління). У багатьох галузях машинобудування (сільгоспмашинобудування, автомобілебудування, верстатобудування, приладобудування і т.д.) має місце поширення технологій «викруткової збірки».

Одною з головних умов модернізації національної економіки, переходу до нової (постіндустріальної) стадії соціального прогресу є інноваційна діяльність, в цьому ключова роль має відігравати вітчизняне машинобудування. Науковими дослідженнями в галузі займаються 116 організацій. Саме на розвитку машинобудування мають бути сконцентровані зусилля вітчизняних підприємств різних галузей, академічних та галузевих НДІ і КБ, створені і впроваджені нові техніка і технології. Важливо, що кадровий потенціал і заділи на майбутнє у нас є. Сьогодні понад 50 ВНЗ країни мають базу підготовки фахівців для машинобудування й металообробки.

У сучасних реаліях умовою національної конкурентоспроможності є наявність потужних національних науково-виробничих структур, що здатні «вбудуватися» в конфігурацію міжнародних виробничих зв’язків. Сьогодні у нас підприємства такого плану відсутні, тому наша країна залишається на узбіччі світового НТП. Найбільше падіння відбулось у сільськогосподарському машинобудуванні, електронній промисловості, приладобудуванні, транспортному машинобудуванні та верстатобудуванні.

В той же час більшість підгалузей машинобудування і оборонно-промислового комплексу України є перспективними, вони мають потужний науково-технічний, освітній та інфраструктурний потенціал. Але вони створювались для роботи на умовах виробничої кооперації певної спрямованості, і залежать, перш за все, від державної економічної внутрішньої та зовнішньої політики, і ця залежність залишається головним фактором. Завдання держави – відтворити діяльність машинобудівного комплексу на максимально можливому рівні.

Основні напрямки розвитку машинобудування:

вугільне машинобудування

створення сучасних машин та механізмів для підземних робіт у вугільних шахтах, спрямованих на автоматизацію важких трудоємних процесів та підвищення безпеки гірничих робіт, зокрема для роботи на тонких пластах;
створення вітчизняної установки для буріння дегазаційних свердловин, використання якої забезпечить ефективну дегазацію вугільних пластів до їх відробки та кардинально розв’язати проблему безпеки при виконанні видобувних робіт тощо;
створення установок плазмового розбуріння свердловин для відбійки залізної руди з міцних порід та комбайнів для проведення виробіток із застосуванням електрофізичних та механічних способів руйнування міцних порід тощо;

обладнання та установки для нафтогазовій галузі

вдосконалення бурового, нафтогазопромислового, нафто- і газотранспортного обладнання, будівельної техніки, систем технологічного зв’язку та систем автоматизації управління виробничими процесами на основі новітніх наукових та технологічних досягнень як вітчизняної, так і світової науки і промисловості;
випуск машин та обладнання для видобутку вуглеводнів у інших країнах, з урахуваннях гірничо-геологічних та інших характеристик і особливостей їх родовищ;

енергетичне машинобудування

створення і освоєння нових турбоагрегатів для реакторів ВВЕР, на умовах міжнародної кооперації;
створення турбоагрегатів на дисоціюючих газах, маневреного обладнання на органічному паливі, обладнання для акумулювання теплової енергії, стиснутого повітря, обладнання для електромагнітного акумулювання енергії із застосуванням низьких температур, обладнання для отримання водню із закачуванням його у сховища;
створення умов для розвитку гідроенергетичних машин і обладнання для ГЕС, в тому числі для малої гідроенергетики, вітроенергетики, сонячних колекторів, енергетичного обладнання для розвитку поновлюваної енергетики;
підвищення надійності енергетичних машин і обладнання, їх економічності, екологічних характеристик, маневреності тощо;

електротехнічна галузь

випереджальний розвиток силової електроніки (СЕ), розширення продуктового ряду силових перетворювачів (ПЕЕ) для електротранспорту, металургії, енергетики, будівельної індустрії, машинобудування та інших виробництв на основі електронних технологій, з урахуванням розробок провідного у зазначеній сфері Інституту електродинаміки НАНУ та інших наукових закладів України;
освоєння випуску більш потужних трансформаторів, автотрансформаторів для ЛЕП постійного та змінного струму напругою 1150 - 2500 кВ;
розвиток високовольтної апаратури має бути пов’язаний з підвищенням основних технічних параметрів, експлуатаційної надійності і довговічності, зменшення маси та габаритів, створенням комплексних апаратів, що суміщають декілька функцій тощо;

машини для металургійної промисловості

створення високопродуктивних агломераційних машин та аглокомплексів;
вдосконалення котлів-утилізаторів для установок гасіння коксу;
підвищення екологічних характеристик коксових батарей, оснащених автоматизованим обладнанням для ліквідації пилу, газу, тепловипромінювання;
вдосконалення доменного та сталеливарного виробництва з метою отримання високоякісного металу (чавуну, сталі необхідного сортаменту) для потреб машинобудування з повною автоматизацією технологічного процесу, а також з метою екологізації основного виробництва металургійного комплексу тощо;

транспортне машинобудування

освоєння випуску транспортних засобів за сучасними технологіями на умовах міжнародної виробничої кооперації;

хімічне та нафтохімічне машинобудування

вдосконалення типового та спеціального технологічного обладнання, апаратури для хімічної та нафтохімічної промисловості, а також хімічних процесів в інших галузях промисловості – металургійної, вугільної, нафтової, цукрової, легкої і т.д. за новими типорозмірами і найбільш високими техніко-економічними показниками за рахунок підвищення робочих параметрів, швидкості хімічних реакцій, тисків, коефіцієнтів тепло- та масообміну, температур, поліпшення гідро- і аеродинамічних характеристик обладнання, що дозволяє знизити габарити, питому металоємність (зокрема за рахунок впровадження нових видів хімічно стійких матеріалів та покрить, що не піддаються корозії) при одночасному підвищенні продуктивності тощо;

тракторо- та сільськогосподарське машинобудування

вжити заходів щодо збереження зазначених галузей та виведення їх на прогресивний шлях розвитку, в тому числі на умовах міжнародної кооперації, з урахуванням нових вимог сільського господарства щодо підвищення надійності, потужності і продуктивності тракторів та сільгоспмашин (зерно- та кукурудзозбиральні комбайни, сівалки, ґрунтообробні машини, причіпні та навісні знаряддя, хімсільгоспмашини, бурякозбиральні комбайни, машини та обладнання для кормовиробництва та тваринництва тощо) у зв’язку з тенденціями до укрупнення господарств та збільшення масштабів сільськогосподарських робіт; встановлення державного замовлення на виготовлення тракторів та машин і знаряддя для АПК; стимулювання експорту сільгосптехніки; здешевлення кредитів для сільгостоваровиробників для закупівлі техніки; організація сервісного обслуговування та ремонту (реновацій) техніки; сприяти локалізації виробництва техніки в Україні не менше 80% її використання; підвищення якісних характеристик вітчизняної техніки; підготовка інженерних та робітничих кадрів.

машинобудування для легкої, харчової промисловості та торгівлі

освоєння випуску нових видів технологічного та допоміжного обладнання для підгалузей легкої, харчової промисловості та торгівлі, в тому числі холодильного обладнання, з використанням нових досягнень науки, техніки і технологій.
Крім того, забезпечення підтримки розвитку перспективного верстатобудування з використанням цифрових інформаційних технологій, компресоробудування та виробництва вакуумної техніки, автоматів та напівавтоматів для дугового та інших видів зварювання, інструментального забезпечення, виготовлення приладів, засобів автоматизації, роботизації та систем управління детермінованими технологічними процесами тощо.

Особливого значення у якісному конкурентному розвитку машинобудування та усіх інших галузей економіки має набути силова електроніка (СЕ). Виведення України на інноваційний шлях розвитку, підвищення конкурентоспроможності української продукції, вирішення проблем енергозбереження, технологічного переозброєння галузей економіки України мають ґрунтуватися на розширеному та прискореному впровадженні пристроїв СЕ різноманітного функціонального призначення.

За умов активного використання СЕ нового покоління в Україні необхідно довести рівень використання енергії у перетвореному вигляді до 60 і більше відсотків (рівень передових країн світу).

Це може забезпечити:

скорочення щорічного споживання електроенергії на 10%, а з урахуванням повної енергоємності продукції – до 15%;
економію значних обсягів важливих природних ресурсів (до 20 % нафти та газу при видобуванні та перекачуванні, 5-8% природного газу при виробництві аміаку, на 5-10% знизити витрати води в сільському та комунальному господарстві тощо);
зменшення техногенного навантаження на навколишнє природне середовище за рахунок пропорційного зменшення викидів у технологічних процесах та створення на основі ПЕЕ високоефективних систем вловлювання та очищення шкідливих викидів;
підвищення питомої ваги в інвестиціях наукоємних галузей за рахунок використання приладів електроніки та точного машинобудування, зниження частки сировинних галузей;
прискорення електрифікації соціальної сфери, комунально-побутового господарств, що дозволить підняти рівень комфортності побуту та енергоозброєності домогосподарств, забезпечити фермерські господарства пристроями малої механізації.

Найбільш пріоритетними напрямками використання перетворювачів електроенергії (ПЕЕ) можна визначити ПЕК, електрометалургію, електрифікований транспорт, регулюючий електропривод змінного струму, АПК та інші галузі. З урахуванням національних інтересів, необхідна державна підтримка національного товаровиробника (надання преференції) зі створенням стимулюючої нормативно-правової бази на використання та виготовлення продукції СЕ. До соціально-економічних наслідків розвитку СЕ і впровадження ПЕЕ нового покоління в Україні можна чекати на значне зростання технічного рівня та конкурентоспроможності української продукції.

Заслуговує на державну увагу електронна промисловість. Вітчизняна електронна промисловість у теперішній час знаходиться у скрутному стані, більшість виробництв галузі зруйновано. Але інноваційна політика держави має бути спрямована на відновлення радіоелектронної промисловості і створення власної елементної бази, що дозволить різко скоротити залежність підприємств вітчизняного машинобудування від імпортованої.

Основні пріоритети розвитку електронної промисловості:

надвисокочастотна електроніка;
радіаційно стійка електронна компонентна база;
мікросистемна техніка;
мікроелектроніка;
електронні матеріали і структури;
технології створення радіоелектронних систем і комплексів;
створення на умовах виробничої кооперації з іншими галузями експериментальних виробництв з випуску роботизованої техніки;
відновлення радіотехнічної промисловості та засобів зв’язку на новітній технологічній основі;
створення в Україні інформаційних систем для прийняття управлінських рішень.

Це дозволить вирішити завдання щодо забезпечення потреб галузей промисловості власною елементною базою, в тому числі для створення стратегічно важливої апаратури і систем та застосування інформаційних технологій в виробничих системах, медицині та інших сферах.

Авіаційна промисловість

Україна відноситься до небагатьох країн світу, що володіють повним циклом (макротехнологією) створення авіаційної техніки і посідає значне місце на світовому ринку у секторі транспортної та регіональної пасажирської авіації. За рівнем розвитку літакобудування Україна належить до найбільш розвинених з них країн. Подібну промисловість мають 5-6 країн, які застосовують високі технології. Деякі моделі продуктового ряду «Ан» випереджають аналогічні світові зразки на 3-4 роки вперед. Літакобудування – одна з найбільш прибуткових і в той же час найбільш витратних галузей машинобудування.

Галузь нараховує понад 60 підприємств, на них припадає до 25% зайнятих у машинобудівному комплексі. Основу галузі становлять 5 великих підприємств, на яких зосереджено біля 80% працівників галузі. Потенціал авіаційної промисловості дозволяє нарощувати обсяги розробок і виробництва авіаційної техніки за напрямками: регіональні пасажирські та транспортні літаки, авіаційні двигуни та агрегати, бортове радіоелектронне обладнання, орієнтоване на використання супутникових систем зв’язку, навігації та спостережень, гелікоптери та літальні апарати малої авіації, в тому числі безпілотні.

Перспективні розробки галузі мають отримати першочерговий розвиток. До них сьогодні можна віднести: літаки Ан-38, Ан-70, Ан-124, Ан-148, Ан-140, Ан-74 та їх модифікації, серійне виробництво їх двигунів Д-27, Д-18Т четвертої серії, АІ-450, АІ-222-25, ВК-2500, вертоліт КТ-112 та його модифікації. Важливо продовжувати розробку і впровадження авіаційної техніки для наступних етапів розвитку галузі. До авіабудування України виявляють інтерес російські, європейські та китайські інвестори.

Основні проблеми галузі: спостерігається зниження науково-технічного і технологічного потенціалу авіаційної промисловості і відставання України в цьому секторі від розвинених країн. На авіазаводах критичний стан ОПФ. Обладнання застаріло на 80%, необхідно оновити виробничі потужності, перш за все, на заводах з серійним випуском продукції. Існує роз’єднаність розробників, виробників та баз технічного обслуговування і ремонту авіаційної техніки.

Відбувається погіршення вікової структури кадрового потенціалу галузі, що загрожує її перспективам. Крім того, самостійному та впевненому розвитку авіабудування заважає хронічний дефіцит фінансових ресурсів, а також залежність більш ніж на 70% від імпорту сировини та комплектуючих виробів та зниження використання потенціалу виробничої кооперації з Російською Федерацією. Співробітництво з Росією в цій сфері необхідне у зв’язку з падінням обсягів виробництва. (За останні роки кількість замовлень зменшилась на чверть. Іноземні фірми витісняють Україну не тільки зі світового ринку, але й з ринку СНД, який поки що має значні перспективи розвитку - пасажирообіг у країнах СНД у 6–10 разів менший, ніж у США та Канаді).

При тому, що галузь визначена пріоритетною, підтримка її з боку держави надзвичайно слабка, досі законодавчо не запроваджено механізмів стимулювання інноваційної діяльності.

Основними стратегічними напрямками розвитку галузі мають бути наступні:

вибір перспективних напрямків розвитку галузі, розширення продуктового ряду, з урахуванням впливових факторів в рамках СОТ;
створення необхідних правових та організаційних умов для технічного переоснащення підприємств галузі і підвищення рівня соціального забезпечення її працівників;
модернізація науково-лабораторної бази ВНЗ авіакосмічного профілю, укріплення їх науково-педагогічного складу і формування держзамовлення на підготовку фахівців за напрямками: авіабудування, авіадвигунобудування, авіаприладобудування та аеронавігація;
підвищення рівня підготовки наукових, інженерно-технічних та робітничих кадрів для підприємств авіаційної промисловості, з урахуванням сучасних вимог;
забезпечення модернізації та розвитку на стратегічних напрямках виробничого, конструкторського і науково-дослідного потенціалу авіапромислового комплексу, впровадження нових технологій проектування і виробництва авіаційної техніки;
вдосконалення системи наукового забезпечення галузі – під продукт, створення сучасних науково-дослідних центрів, здатних забезпечити конкурентні переваги шляхом системного підходу до організації розробки, виробництва, продажу та післяпродажного обслуговування авіаційної техніки;
забезпечення динамічного росту виробництва сучасної авіаційної техніки в рамках вітчизняних та міжнародних проектів;
створення умов для інтеграції вітчизняної авіаційної галузі у промислові сфери іноземних держав;

створення перспективного продуктового ряду:

- реалізація проривних технологій в цивільному авіабудівництві у кооперації з провідними іноземними фірмами, в тому числі з підприємствами Російської Федерації, при збереженні за Україною або Росією функції системного інтегратора;

- створення військових літаків і гелікоптерів нового покоління;

- створення учбово-тренувального літака і серії безпілотних літальних апаратів, відродження малої авіації багатофункціонального господарського призначення;

просування української авіатехніки на ринки, в тому числі постачання за лізингом в рамках військово-технічного співробітництва і кредитування експортних операцій;
підвищення ефективності роботи галузі за рахунок корпоратизації та приватизації об’єктів державної власності, створення крупних компаній, концентрації в них капіталу із залученням іноземних інвестицій (поступове скорочення бюджетних витрат при переході галузі на самофінансування), збереження, з урахуванням специфічних особливостей галузі, державного впливу на роботу приватизованих авіаційних підприємств (компаній).

Ракетно-космічна промисловість

Україна входить до сімки космічних держав світу. Вона звісна у світі виготовленням запускаючих ракетоносіїв, а також супутників. За радянських часів Україна щорічно випускала до 100 бойових стратегічних ракет.

Системна проблема галузі полягає у невідповідності потенціалу ракетно-космічної промисловості новим вимогам світового космічного ринку щодо майбутнього освоєння космосу. Це викликає необхідність підвищення науково-виробничого рівня та кадрового потенціалу, а також вдосконалення організаційної та майнової структури галузі.

Організаційна перебудова має бути пов’язана з виділенням та об’єднанням спеціалізованих виробництв. Так, на ДП «Південмаш» ім. О.М.Макарова тільки 14% загального виробництва припадає на військово-космічний комплекс. Виділені виробництва мають бути об’єднані у спеціалізовані холдингові компанії. Це надасть можливість пришвидшеними темпами оновити галузь, оскільки для неї відкривається вигідна перспектива, і цей шанс упускати не можна.

Між Україною та США існує договір про запуск комерційних супутників з використанням українських ракетоносіїв. Подібні договірні відносини зі США мають тільки Росія та Китай (співробітництво зі США має велике значення для нашої країни, оскільки вони контролюють виробництво 80% космічних апаратів у світі). Продукція і послуги вітчизняної космічної промисловості користуються попитом на світовому ринку.

Найбільш висока конкуренція має місце на ринку комерційного запуску космічних апаратів. Сьогодні користуються попитом переважно супутники зв’язку та телекомунікаційних послуг, що пов’язані з наземним терміналом і працюють в системі зв’язку. Крім того, існує попит на здійснення послуги із запуску супутників, надання послуг зі спостерігання за ними з Земної кулі.

Але українські та російські супутники Землі поступаються якістю супутникам, створеним високорозвиненими державами, але Україна і Росія можуть конкурувати з ними у запуску супутників (виведення їх на орбіту Землі).

Основні напрямки розвитку галузі:

Розширення ринку надання пускових послуг виведення на орбіту космічних апаратів, зокрема:

реалізація міжнародного українсько-бразильського проекту «Циклон-4» з надання пускових послуг з космодрому «Алкантара2;
відновлення пусків ракетоносіїв за міжнародним проектом «Морський старт»;
розширення співробітництва з Російською Федерацією за проектом «Наземний старт»;
відновлення та розширення реалізації проекту з надання пускових послуг з використанням ракетоносія «Дніпро»;

Створення сучасних ракетоносіїв та ракетних двигунів для іноземних держав, зокрема:

за українсько-американським проектом «Таурас»;
за проектом з Європейським Союзом «Вега».

Утворення при Кабінеті Міністрів інформаційно-агналітичного центру з використанням космічних технологій дистанційного зондування Землі для вирішення господарських завдань щодо дослідження стану сільського та лісового господарства, у природоохоронних та інших цілях.

Суднобудівна промисловість

Суднобудівна промисловість була однією з ключових галузей морської індустрії України. За роки незалежності вона втратила свою роль і значущість для економіки і оборони країни. Її теперішній стан – результат недалекоглядної державної політики. Сучасні проблеми розвитку суднобудівної галузі обумовлені структурними диспропорціями, що відбулися у попередні роки. Галузь втратила престижність на світовому ринку і через відсутність замовлень скоротила обсяги суднобудування.

Проте, враховуючі той факт, що Україна є морською державою, яка має значний досвід в будуванні військових кораблів і цивільних суден різного призначення, вона повинна, по-перше, зберегти потенціал галузі і, по-друге, забезпечити їй поштовх для якісно нового розвитку. Саме в цих питаннях необхідно відновити співробітництво з Російською Федерацією, потреба якої у найближчі роки в спеціалізованих суднах зростатиме, але достатньої для цього бази суднобудування немає. Тому Росія вимушена буде розміщувати замовлення на їх створення за кордоном. Україна має скористатися цим шансом, який дозволить завантажити потужності галузі і створити умови для прогресивного розвитку українських суднобудівних підприємств, що у подальшому дозволить розширити портфель замовлень за участю інших країн. З урахуванням амбітних програм Росії щодо розвитку власної науково-виробничої бази суднобудування за всією номенклатурою продуктового ряду, доцільно забезпечити розподілення праці на цьому ринку і зберегти спеціалізацію українського суднобудування на майбутнє. Це надасть суттєві переваги й економію витрат обом державам.

Крім того, Україна має в перспективі забезпечити відтворення власних ВМФ, морського торговельного, річкового і риболовецького флотів.

Основні напрямки перспективного розвитку суднобудування:

створення необхідних правових, організаційних та економічних умов для виробництва суден нових поколінь, підвищення їх надійності і рівня технологічного оснащення;

масштабна модернізація і технічне переозброєнні підприємств суднобудівної галузі;
створення нових об’єктів науково-виробничої бази суднобудування;

просування інтересів галузі на зовнішніх ринках при державній підтримці, розширення збуту суден українського виробництва в країни СНД, Близького Сходу, Африки, Латинської Америки;

підготовка до створення суден і плавзасобів для освоєння шельфу і Північного морського шляху, що у найближчий час набуде актуальності;
вдосконалення державного управління розвитком суднобудування, впровадження стратегічного управління (планування), розширення рамок державно-приватного партнерства.

Це пріоритетне завдання для держави і приватних суднобудівних компаній, від успіху досягнення якого залежатиме економічна міць країни. В цих питаннях доцільно використати досвід Кореї, яка тепер посідає перше місце у світі з суднобудування.

Заходи державної підтримки галузі полягають у створенні економічних умов для стимулювання її розвитку, зокрема, шляхом визначення особливостей оподаткування :

операцій підприємств суднобудування з ввезення ними на митну територію України устаткування та обладнання, інших товарів, що не виробляється в Україні (або виробляються, але не відповідають вимогам замовників) для власних виробничих потреб;
операцій з постачання результатів інжинірингових, науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт та розробок, які виконуються вітчизняними підприємствами для потреб суднобудівної галузі або за межами митної території України.

Оборонно-промисловий комплекс (ОПК)

Україна є і залишається виробником військової техніки і зброї. Раніше на Україну припадало 1/3 воєнно-космічного потенціалу. У створенні ракет та супутників було задіяне понад 140 підприємств, НДІ та 200 тис. працівників. Сьогодні у державній власності залишилось менше 70 підприємств ОПК.

Україна є експортером продукції військового призначення.

Найбільш перспективними є підприємства, що випускають авіаційні двигуни, попит на які на світовому ринку зростає. Перспективу мають двигуни V покоління. Користуються також попитом модернізовані танки, що випускає Харківський завод ім. Малишева.

Перспективною може бути продаж запасних частин до зброї та військової техніки, яка є в інших країнах світу.

Крім того, до конкурентоспроможної продукції відносяться прилади – акселерометри, датчики тиску та джерела живлення («Ритм»), головки самонаведення ракет класу «земля-повітря», аварійні радіобуї, радіолокаційні відповідачі, пасивні станції радіотехнічного контролю, комплекси глушіння радіозв’язку оперативного та технічного ланцюгу тощо.

Головною метою розвитку ОПК є створення конкурентоспроможного оборонно-промислового комплексу, здатного в умовах інтеграції та глобалізації розв’язувати завдання щодо забезпечення потреб Збройних Сил України сучасним озброєнням і військовою технікою, основних галузей реального сектору економіки інноваційною продукцією (цивільною, що випускається за конверсією або подвійного призначення) власного виробництва, а також збільшити обсяги її експорту.

Основні напрямки реформування і розвитку ОПК:

інституційні перетворення в ОПК, стимулювання створення великомасштабних об’єднань – концернів, холдингів, ФПГ, які здатні виконувати увесь спектр робіт (розробка військової техніки і технологій, виробництво, продаж, сервіс тощо) з проведенням попередніх робіт з реорганізації галузі;
створення замкнених макротехнологічних комплексів, визначення номенклатури їх продукції, модернізація виробничих та мобілізаційних потужностей, в тому числі за рахунок залучення приватного капіталу (лише у тих випадках, що не заважають інтересам національної безпеки і оборони);
впровадження систем управління якістю, екологією та безпекою у відповідності з міжнародними стандартами ISO-9000, ISO-14000.

Легка промисловість

Легка промисловість - одна з найважливіших галузей виробництва непродовольчих товарів, продукція якої йде на задоволення потреб населення, а також використовується в інших галузях промисловості у вигляді сировини і допоміжних матеріалів (у харчовій, машинобудуванні та ін.). Найбільш тісні зв’язки вона має із сільським господарством і хімічною промисловістю – основними постачальниками сировини для галузі, а також машинобудуванням. Це комплексна галузь, включає майже 20 підгалузей, які складають три групи: текстильну (бавовняна, лляна, вовняна, шовкова, трикотажна. Сюди входить первинна обробка льону, шерсті та ін., виробництво нетканих матеріалів, в’язання сіток, виробництво текстильної галантереї та ін.); швейну, шкіряно-взуттєву і хутрову промисловість. Легка промисловість найбільше постраждала від експансії імпортованих товарів, але відтворити її можливо достатньо швидкими темпами, враховуючи навіть історичний фактор.

Для легкої промисловості характерна менш виражена, порівняно з іншими галузями, територіальна спеціалізація, оскільки практично в кожній області є ті чи інші її підприємства.

Ефективність галузі залежить від багатьох економічних факторів та раціонального розміщення її підприємств. Принципи розміщення підприємств даного комплексу різноманітні, головні з них сировинний, споживчий та трудоресурсного забезпечення.

В теперішній час на стан легкої промисловості впливає науково-технічний процес. Це відбивається, перш за все, на концентрації текстильного виробництва, зміні його сировинної бази. Натуральні волокна витісняються хімічними. Велика кількість тканин виробляється із сумішей натуральних і хімічних волокон.

Головною галуззю текстильної промисловості в Україні, як і в усьому світі, є бавовняна галузь (50% виробництва тканин), яка зараз перебуває в занепаді.

Бавовняна промисловість має повну залежності від постачальників сировини. Бавовна є основною сировиною для деяких видів тканин з домішкою синтетичних і штучних волокон. Містить прядильне, ткацьке, крутильно-ниткове і фарбувально-обробне виробництво.

Підприємства розміщувались у Херсоні і Тернополі (бавовняні комбінати), Донецьку (бавовняно-прядильний комбінат), Нововолинську (бавовняна фабрика), Полтаві (прядильна фабрика), Києві (ватно-ткацька фабрика), Чернівцях, Івано-Франківську, Коломиї, Коростишеві та Радомишлі (ткацькі фабрики), Нікополі (ниткова фабрика).

Вовняна промисловість є другою за значенням (7% усіх тканин) у галузі. Вона первинно обробляє вовну, виготовляє пряжу, тканини та вироби з неї. Чисте вовняне виробництво майже не збереглось. Як домішки використовуються хімічні й синтетичні волокна, бавовну. В Україні було майже 30 таких підприємств. Вони розміщувались в Харкові, Луганську, Одесі, Дунаєвцях (Хмельницька область), У ряді міст Чернівецької і Закар-патської областей зосереджувалось виробництво килимів і килимових виробів з вовни та синтетичних волокон.

Шовкова промисловість (20,5% усіх тканин України). Вона пов’язана з виробництвом хімічних волокон, які майже повністю витіснили природний шовк-сирець. На базі натуральної сировини (шовку-сирцю) діяв комбінат у Києві, який випускав високоякісний натуральний шовк (крепдешин і креп-жоржет). Підприємства Черкас, Києва, Луцька виробляли шовкові тканини з синтетичного та штучного волокна. У Києві та Лисичанську виготовляли шовкові тканини технічного призначення.

Лляна промисловість (7,3% загального випуску тканин) працювала на власній сировині. В Україні був повний цикл виробництва та переробки льону, функціонувало понад 30 льонозаводів. Лляні тканини потрібні для виготовлення одягу і мають побутове призначення. Тканини технічного призначення вирізняються високою міцністю: брезент, пожежні рукави, сировина для взуттєвої промисловості. Лляні тканини виробляюлись на комбінатах у Рівному і Житомирі, на фабриці в Коростені (Житомирська область). Україна була експортером льоноволокна і льняних тканин.

Конопляно-джутова промисловість, крім привізного джгуту і власної сировини (волокна конопель), використовує коротке волокно льону, бавовняну пряжу, хімічні волокна. Майже всю продукцію підгалузі випускали Одеська джгутова фабрика і Харківський канатний завод, повністю задовольняючи потреби України та експортуючи частину.

Трикотажне виробництво продукує в’язані вироби з різних пряж і, орієнтуючись на споживача та трудові ресурси, розміщувалось у великих містах: Києві, Харкові, Дніпропетровську, Львові, Одесі, Житомирі, Запоріжжі, Донецьку, Чернівцях, Івано-Франківську, Луганську, Хмельницькому, Прилуках. На більш ніж 60 підприємствах підгалузі вироблялось до 9% товарної продукції легкої промисловості. У структурі трикотажних виробів переважало виробництво панчішно-шкарпеткових виробів та білизняного трикотажу.

Швейна галузь (понад 1/3 обсягу валової продукції легкої промисловості) посідала друге місце в комплексі. Фактор трудових ресурсів у розміщенні підприємств відіграє провідну роль. У галузі було зайнято майже половина працівників легкої промисловості. Розміщувалась у районах споживання: у великих, середніх і малих населених пунктах, оскільки привезти сировину для неї, зокрема, нитки, тканини, неткані матеріали, хутра, штучні та натуральні шкіри, економніше, ніж готові вироби Швейні виробничі об’єднання і фірми були розташовані в таких містах, як Київ, Львів, Дніпропетровськ, Одеса, Харків, Донецьк, Запоріжжя, Дрогобич, Артемівськ, Чернівці. Останнім часом з’явилось чимало приватних дрібних підприємств, частина швейних виробів імпортується. Відновити масштаби швейного виробництва достатньо легко, але потрібні новітні техніка і технології, підготовлені кадр та стратегія вторгнення на ринки для кожного такого підприємства. Крім того, важливо забезпечити легалізацію низки підприємств галузі, що сприятиме підвищенню впевненості підприємців.

Необхідні стимули для підтримки малого та середнього бізнесу у цьому секторі.

Шкіряно-взуттєва промисловість. Виникла на базі натуральної та штучної шкіряної сировини. Зі шкіри виготовляли взуття, одяг, шорно-сідельні та галантерейні вироби. Було зайнято майже 20% працівників, галузь забезпечувала до 8% його товарної продукції легкої промисловості. Найбільші центри промисловості: Харків, Київ, Львів, Васильків, Бердичів, Запоріжжя, Тернопіль, Одеса. Крім того, існували такі підприємства у Луганську, Львові, Дніпропетровську, Сімферополі, Кременчуці, Івано-Франківську.

Дана галузь можна відтворити за умови забезпечення кадрами, освоєння матеріалів із поліпшеними технологічними та експлуатаційними властивостями та здешевлення виробів.

Хутрова галузь спеціалізується на переробці хутра зі шкір диких звірів, звірів кліткового утримання та домашніх тварин. Найчастіше використовується для переробки хутро лисиці, куниці, видри, норки. Заготовляють також шкіри овець, ховрахів, хом’яків, водяних щурів, сріблясто-чорної лисиці, кролика тощо. Суттєве значення має також трикотажне штучне хутро. В Україні штучне хутро виготовляли Дарницький шовковий комбінат, Київське виробниче трикотажне об’єднання, фабрики у Жовтих Водах (Дніпропетровська область) і Ясині (Закарпатська область). Натуральне хутро переробляють підприємства у Харкові, Балті, Краснограді (Харківська область), Львові, Одесі, Жмеринці.

Галантерейне виробництво в Україні було достатньо розвинене. Потребує поліпшення наукового, маркетингового, дизайнерського забезпечення та незначних інвестицій.

У даний час ефективність підприємств галузі досить низька: товари, які випускають підприємства легкої промисловості України, значно поступаються за якістю і кількістю продукції розвинених країн; порівняно низька продуктивність праці; вищі в галузі, порівняно зі світовим рівнем, затрати на виробництво продукції. Галузь майже втратила свої власні позиції на вітчизняному ринку, що робить її реформування необхідним. Підприємства, що залишились, працюють в основному на давальницькій сировині.

Для подолання залежності від імпорту споживчих товарів слід відтворити та розширити сировинну базу галузі, забезпечити підготовку кадрів на сучасній основі, поступово розвивати власну базу машинобудування для легкої промисловості, що дасть можливість забезпечити конкурентоспроможність галузі на основі вдосконалення виробничих відносин, впровадження сучасних технологій, підвищення технічного рівня, продуктивності праці тощо, з використанням передбачених для цілей розвитку галузі податкових пільг.

Житлово-комунальне господарство і будівництво

Найважливішим сектором внутрішнього виробництва є житлово-комунальне господарство. Це - важлива галузь, що забезпечує споживачів необхідними житлово-комунальними послугами та суттєво впливає на соціально-економічний розвиток держави. У сфері житлово-комунального господарства експлуатується майже 25% основних засобів, задіяних в економіці країни, зайнято 5% працездатного населення.

В ході ринкової трансформації економіки і суспільства реформування ЖКГ відставало від інших галузей, оскільки вимушено було виконувати свою соціальну функцію. Але реальний стан справ у ЖКГ з кожним роком погіршується. З кожним роком загострюється проблема відновлення та реконструкції існуючого житлового фонду - житловий фонд України складає близько 10,1 млн. будинків, з яких 50 тис. будинків віднесено до категорії ветхих та аварійних, особливо перших серій великопанельних будинків масової забудови 60-70 років. Такого житла в Україні 72 млн.кв.м загальної площі, або майже чверть всього багатоквартирного міського фонду. Це житло не відповідає сучасним вимогам, фізично та морально застаріло і підлягає реконструкції. Кожний третій будинок потребує капітального або поточного ремонту.

В ході реструктуризації підприємств значна частина житла потрапила на баланси місцевих рад, що призвело до збільшення навантаження на відповідні бюджети. Постійне підвищення цін на енергоносії та інші фактори викликали збільшення витрат на утримання житлово-комунального комплексу. Неповна оплата населенням вартості житлово-комунальних послуг призвела до збитковості та погіршення технічного стану багатьох об’єктів житлового фонду і систем комунального господарства, що були створені за минулих часів. Технічний стан мереж і споруд дійшов критичної межі, наслідком чого є низька якість надання житлово-комунальних послуг.

В аварійному стані перебуває 30% (27,8 тис. км ) водопровідних та 27% (9,3 тис. км ) каналізаційних мереж, майже 32% (7,5 тис. км) теплових мереж. Із 23439 котлів комунальної теплоенергетики більше 20% експлуатується понад 25 років, а 38% є застарілими та малоефективними.

Через збитковість підприємств, фізичний знос та старіння парку рухомого складу значно ускладнилась робота міського електротранспорту, а в окремих містах спостерігається тенденція до закриття та скорочення протяжності трамвайних і тролейбусних ліній. Зростає частка фізично зношених трамвайних вагонів та тролейбусів (понад 70%).

В Україні зареєстровано 96 тисяч пасажирських ліфтів, більше 10% яких відпрацювало 25 років і потребує заміни чи модернізації.

У сфері санітарної очистки 90% сміттєзвалищ не відповідають нормам екологічної безпеки, а 48% вичерпали свій ресурс.

Кризовий стан галузі вимагає прийняття кардинальних рішень на державному рівні.

Внаслідок трансформаційних процесів в українському суспільстві змінюються схеми розселення, багато населених пунктів визнаються безперспективними для подальшого проживання, відбувається процес концентрації населення в містах. В цьому зв’язку активно почало будуватися житло за новими технологіями, але вартість такого житла доступна для сімей з високим та середнім рівнями доходів. У той же час в результаті малої приватизації з’явився ринок вторинного житла, що дало змогу громадянам обирати житло за своїми можливостями.

Окремої уваги держави та органів місцевого самоврядування потребує питання щодо розвитку житлового фонду, здійснення капітальних ремонтів (з використанням нових технологій) придатних житлових п’яти- та дев’ятиповерхових будинків, що створювались у 60-70-ті роки ХХ сторіччя, а також нового будівництва на заміну панельних житлових будинків, які знаходяться у аварійному стані. Відселення мешканців з таких будинків та поліпшення їх житлових умов має здійснюватися у відповідному порядку.

Для окремих категорій громадян, тобто для тих, хто потребує негайного покращення житла (у зв’язку з аварійним станом житлових приміщень), державі необхідно будувати та у першочерговому порядку надавати нове або капітальне відремонтоване житло, а також забезпечувати соціальним житлом інші категорії громадян у порядку черговості відповідно до чинного законодавства.

Для тих, хто з тієї чи іншої причини безповоротно втратив своє житло, працездатність та життєву активність (йдеться переважно про людей похилого віку, безпритульних), необхідно будувати будинки, де вони можуть отримати ліжко, харчування та елементарну медичну допомогу за державний кошт.

В умовах реформування ЖКГ держава має максимально забезпечити конституційні гарантії своїм громадянам на житло. В цьому руслі має реалізовуватися державна політика в сфері житлово-комунального господарства.

Основні показники житлового будівництва

Ситуація у житловому будівництві протягом останнього десятиліття після виходу із складної для будівельної галузі рецесії початку 90-х років характеризувалась стабільним зростанням всіх основних показників виробничої діяльності. Однак при цьому навіть у найбільш успішні роки обсяги введення в експлуатацію житла складали лише половину від аналогічного, максимального, показника 1987 року (1987 р. – 21,3 млн. кв. м.; 2007 р. – 10,2 млн. кв. м.; 2010р. – 9,3 млн. кв. м).

Протягом кризових 2008-2009 років відбулося уповільнення інвестиційної діяльності, зниження будівельної активності і скорочення обсягів виконаних будівельних робіт через погіршення фінансового стану будівельних підприємств та значне скорочення їх кількості.

В цілому по Україні у 2010 році введено в експлуатацію 9,34 тис.кв.м житла, що на 45,9 % більше, ніж у попередньому році, з них близько 6,2 млн.кв.м було побудовано індивідуальними забудовниками.

У розрахунку на одну тисячу осіб наявного населення в цілому по Україні за 2010 рік введено в експлуатацію кв.м житла, що на % більше порівняно з попереднім роком.

Основними джерелами фінансування житлового будівництва залишаються кошти населення та кошти підприємств, установ і організацій. Разом з тим, в середньому щороку населення фінансувало 55% - 65% новозбудованого житла.

Незавершене будівництво житла

На початок 2010 року в Україні нараховувалось 18 977 об’єктів незавершеного будівництва, у тому числі 4 356 житлових будівель^¹, з яких:

2 894 – будівництво яких припинено чи законсервовано;

1 462 – у стадії будівництва.

Із загальної кількості об’єктів незавершеного будівництва 50,7% мають ступінь будівельної готовності 51 і більше відсотків. При цьому частка таких об’єктів серед тих, що будуються, складає 61,7%, а серед припинених будівництвом чи законсервованих – 43,6%. Мінрегіонбудом проведено інвентаризацію об’єктів незавершеного житлового будівництва зі ступенем будівельної готовності понад 50%.

Загальна кількість об’єктів, що мають ступінь будівельної готовності більше 50%, складає 683 (72 тисячі квартир загальною площею 5,8 млн.кв.м). В тому числі 459 об’єктів незавершеного житлового будівництва мають ступінь готовності більше 70% (49,6 тисяч квартир загальною площею 4,2 млн.кв.м). Найбільша кількість об’єктів незавершеного житлового будівництва зі ступенем будівельної готовності понад 50% розташована у густонаселених регіонах - Донецькій, Одеській, Тернопільській, Харківській областях та м. Києві.

Такий стан справ ускладнює вирішення житлової проблеми громадян України. На сьогодні на квартирному обліку перебуває понад 1,2 млн. сімей. Щорічно одержують житло лише 1,3% - 1,6% черговиків.

Державна підтримка на будівництво житла має надаватися у формі здешевлення іпотечного кредитування, надання пільгових кредитів молодіжним кооперативам.

Організаційні, фінансові, нормативно-правові передумови добудови об’єктів незавершеного будівництва:

На добудову житлових будинків зі ступенем будівельної готовності понад 50% потрібно орієнтовно 8,9 млрд.грн., у тому числі зі ступенем готовності більше 70% - близько 5,4 млрд. грн. Частково ці ресурси можуть бути залучені з державного бюджету за рахунок бюджетних програм, передбачених на забезпечення житлом окремих категорій населення. Передбачалось викупити квартири в об’єктах незавершеного будівництва для забезпечення житлом окремих категорій громадян, що мають право на безоплатне його отримання за рахунок держави.

Одним з ефективних механізмів при цьому може бути будівництво доступного житла за державної підтримки шляхом:

- сплати державою частини вартості житла в обсязі 30% (можливий варіант – надання замість коштів земельних ділянок для будівництва);

- пільгового іпотечного кредитування населення.

Це дозволить залучити у житлове будівництво кошти населення та кредитні ресурси банків. Певні можливості участі у добудові житла мають Державна іпотечна установа та Державний фонд сприяння молодіжному житловому будівництву.

Будинки, у яких відсутня вільна від зобов’язань житлова площа, яка може бути викуплена державою або громадянами за державної підтримки, можливо добудувати шляхом надання кредитно-фінансовими установами кредитів забудовникам.

Забезпечення надійності функціонування підприємств галузі та підвищення ефективності їх роботи для належного надання споживачам комунальних послуг відповідно до визначених нормативів і стандартів при дотриманні умов економічної обґрунтованості та соціальної справедливості потребує реалізації визначених стратегічних цілей. На цей час реформування будівельної галузі завершено.

Основні орієнтири державної житлової політики:

забезпечення пріоритетності капітальних вкладень, що спрямовуються з Державного та місцевих бюджетів, на фінансування та пільгове кредитування програм житлового будівництва житла для соціально незахищених громадян;
впровадження системи економічних стимулів для інвестування у житлове будівництво;
забезпечення послідовності та системності впровадження заходів щодо створення ефективних фінансово-кредитних механізмів залучення коштів населення та довгострокових банківських кредитів у житлове будівництво;
створення умов для безперешкодного доступу інвалідів до соціальної інфраструктури;
впровадження ефективних змін в тарифній та амортизаційній політиці з метою визначення інвестиційних механізмів та реальних джерел покриття витрат на реконструкцію та капітальний ремонт існуючого житлового фонду;
запровадження системи індикаторів визначення рівня ефективності її функціонування ЖКГ;
удосконалення системи управління галуззю, розвиток та запровадження різних форм власності підприємств житлово-комунального господарства, впровадження ринкових відносин між суб’єктами господарювання у цій сфері;
здійснити інституційне зміцнення ЖКГ, запровадити єдині підходи та однакові умови на ринку послуг, що надаються суб’єктами природних монополій, та створити правові умови для активного залучення приватного сектору через укладання договорів на управління, оренду, концесію;
забезпечення беззбиткового функціонування підприємств галузі при прозорій, економічно обгрунтованій системі визначення рівня тарифів на комунальні послуги (Для реалізації цього положення слід здійснити реструктуризацію дебіторської та кредиторської заборгованості за житлово-комунальні послуги, газ та електроенергію);
відновити правові механізми застосування санкцій проти неплатників та вдосконалити законодавство щодо матеріальної відповідальності сторін за невиконання чи несвоєчасне виконання своїх договірних зобов’язань;
забезпечити проведення громадських слухань, інформаційно-роз’яснювальних кампаній у засобах масової інформації та спеціальних кампаній для дітей шкільного віку для підвищення рівня усвідомлення всіма зацікавленими сторонами і споживачами необхідності впровадження тарифів, які забезпечують повне відшкодування вартості послуг.
забезпечення адресного соціального захисту населення при проведенні повномасштабної реформи галузі;
оптимізація соціальних норм споживання житлово-комунальних послуг та мінімізація собівартості послуг;
розроблення розрахункових норм надання пільг та субсидій на етапі формування бюджету;
підвищення ефективності використання енергетичних та матеріальних ресурсів, запровадження сучасних приладів та систем обліку і контролю за споживанням енергоносіїв, першочергове встановлення у споживачів групових та будинкових лічильників водо-, теплопостачання;
доведення якості послуг до середньоєвропейського рівня.