Про затвердження Державної програми розвитку внутрішнього виробництва Кабінет Міністрів України постановляє
| Вид материала | Документы |
- Кабінет Міністрів України постановляє : Здійснити випуск облігацій внутрішньої державної, 157.72kb.
- Закону України "Про управління об'єктами державної власності" Кабінет Міністрів України, 35.06kb.
- Кабінет Міністрів України постановляє: Затвердити державний стандарт, 154.37kb.
- Кабінет Міністрів України постановляє: Затвердити державний стандарт, 158.15kb.
- Кабінет Міністрів України постановляє: Затвердити державний стандарт, 542.18kb.
- Кабінет Міністрів України постановляє: Затвердити державний стандарт, 1558.45kb.
- Кабінет Міністрів України постановляє: Затвердити державний стандарт, 147.08kb.
- Кабінет Міністрів України постановляє: Затвердити державний стандарт, 1271.13kb.
- Кабінет Міністрів України постановляє: Затвердити державний стандарт, 1427.87kb.
- Кабінету Міністрів України від 6 січня 2010 року № 5 Кабінет Міністрів України постановляє, 40.85kb.
Створення умов для переходу на стратегічне управління
Ключову роль в організації успішного економічного розвитку відіграє система стратегічного управління. Саме стратегічне управління створює передумови для випереджального розвитку.
Перехід на стратегічне управління в Україні має спиратися на кращій світовий досвід.
Система стратегічного управління має відповідати реальним умовам і можливостям її впровадження (наявність підготовлених кадрів, рівень програмного та інформаційного забезпечення тощо) і збігатися із стратегічними і тактичними завданнями, що ставить керівництво держави. Стратегічне управління потребує комплексного охоплення і одночасного впровадження на державному, регіональному та корпоративному рівнях управління.
Сутність комплексних систем стратегічного управління полягає в тому, що на всіх рівнях управління, включаючи первісну ланку (підприємства та організації), крім обов’язкового поточного планування, яке обслуговує тактичні завдання, запроваджується довгострокове стратегічне планування, завдяки якому досягаються конкурентні переваги, забезпечується концентрація ресурсів на важливих пріоритетних напрямках, здійснюється поетапне технологічне переозброєння, впроваджуються нові продукти і новітні методи управління продуктом, здійснюється управління попитом, забезпечується послідовне просування інтересів держави (корпорацій) на зовнішніх ринках. Такий підхід потребує наявності комплексної системи взаємоузгоджених та взаємопов’язаних довго-, середньо- і короткострокових програм, планів і проектів, спрямованих на забезпечення економічного і соціального розвитку країни, в тому числі внутрішнього виробництва, як інструментів реалізації Програми економічних реформ.
Це також передбачає запровадження постійно діючої гнучкої системи антикризового управління, зокрема підприємствами, що входять до складу державних та приватних компаній. Перехід до актуальних сьогодні антикризових методів управління і стратегічного планування дасть можливість підприємствам, корпораціям, державному сектору економіки і національній економіці в цілому функціонувати в умовах перманентних криз з найменшими втратами.
Для забезпечення докорінної модернізації та створення дійсно нового виробничого сектору, необхідно отримувати синергетичний ефект від реалізації якісно розроблених стратегій і програм, що забезпечать комплексний і збалансований розвиток споживчого, високотехнологічного, мінерально-сировинного, паливно-енергетичного та інфраструктурного секторів української економіки.
Вдосконалення системи державного управління
(регулювання)
Створення нової системи довгострокового прогнозування і стратегічного планування потребує утворення міжвідомчого органу з координації цієї роботи, до якого мають увійти науковці, представники центральних та регіональних органів влади, а також (за згодою) делеговані для цієї роботи провідні фахівці крупних українських компаній.
Така система має включати науково-технологічний (за напрямками досліджень) та соціально-економічний (у галузевому та територіальному розрізах) аспекти планування і проектування (на довго-, середньо- та короткострокові періоди), з відповідним методологічним, методичним і нормативно-правовим (законодавчим) забезпеченням.
Важливу роль в цієї системі має відігравати національна система експертних оцінок нових техніки, технологій і новітніх матеріалів, яка необхідна для відбору до впровадження технологій з метою мінімізації можливих фінансових ризиків.
Необхідно вжити наступних заходів, спрямованих на стимулювання і підтримку розвитку високотехнологічних галузей:
- державне замовлення на науково-технічну продукцію за пріоритетними напрямками розвитку науки, техніки і технологій;
- державне фінансування НДДКР (в тому числі і у компаніях приватного сектору на стадії досліджень);
- пряме державне фінансування програм виробництва технічно складної продукції військового призначення, в тому числі продукції подвійного призначення;
- непряме субсидування НДДКР через податкові, кредитні, митні, тарифні та інші пільги;
- створення привабливих умов для заохочення приватного промислового капіталу у розвитку науки та технологій, а також розширення зв’язків науки з виробництвом;
- пошук новаторських розробок українських авторів, перетворення їх в інвестиційно привабливі проекти;
- проведення конкурсів інноваційних ідей за галузевим принципом при підтримки зацікавлених корпорацій;
- залучення до інноваційного розвитку країни широкого кола винахідників, раціоналізаторів, здатних до вдосконалення техніки, технологічних процесів і створювання промислових та програмних продуктів сучасного рівня;
- поширення практики офсетних угод, які дозволяють зміцнити міжнародну науково-технічну та виробничу кооперацію;
- формування цілісної інституційне оформленої системи імплементації інноваційної моделі розвитку;
- розробка довгострокової (на 15-20 років) програми просторового розвитку країни, збалансованої та ув’язаної за основними соціально-економічними показниками по галузях і територіях, відповідно до обраної інноваційної моделі;
- створення передумов для запровадження системи наукового передбачення, форсайту інноваційних технологій та стратегій розвитку країни на 30-50 років.
Лише рішучі спільні дії влади, бізнесу, науки, фінансових установ, інноваційних структур та інвестиційних агенцій з інноваційного підйому внутрішнього виробництва зможуть забезпечити Україні гідне місце в міжнародному розподілі праці.
Збереження і розвиток науково-технічного потенціалу
Індикатором стану науково-технічного потенціалу є структурні зміни в економіці, які простежуються, зокрема, у зміні структури ВНП, яка погіршується. Все більшою проблемою стає не тільки забезпечення необхідних науково-технічних розробок, а і використання досягнень науково-технічного прогресу.
Головне завдання держави в цей час – зберегти національну науку, забезпечити розвиток середовища генерації знань, визначення пріоритетів фундаментальних досліджень, розширення і зміну форм фінансування фундаментальної науки.
В контексті підйому внутрішнього виробництва це стосується збереження і розвитку науково-технічного потенціалу України. Держава має підтримувати наукові дослідження у сфері техніки й технологій настільки, щоб наука виконувала свою економічну функцію як головного джерела інноваційного шляху розвитку. Це забезпечує подвійний ефект - одночасно з модернізацією виробництва закономірно відбуваються інноваційні зміни систем освіти, охорони здоров’я, культури, охорони навколишнього середовища.
Протягом останніх років на науку і науково технічні роботи витрачається 0,9% ВВП, з них з держбюджету – лише 0,4%, що на порядок менше, ніж у розвинутих країнах. Для промисловості ці показники мають ще нижче значення – відповідно, 0,56 і 0,08%. Інноваційну діяльність здійснює лише кожне шосте підприємство, тоді як у розвинутих країнах частка інноваційно активних підприємств сягає 70%.
Слід враховувати, що сьогодні на перший план у розвинутому світі виходять знання. Кодифіковані та структуровані знання, в тому числі технології, стають ринковими продуктами, їх частка у ВВП невпинно зростає. У глобальному світі найбільш актуальною проблемою стає ступінь технологічної залежності країн. Україна має подолати технологічне відставання і розрив у створенні економіки знань.
Держава має стимулювати корпорації шляхом надання пільг (на конкурсній основі) для розвитку прикладної науки, створення корпоративних університетів, лабораторій, КБ, проектних інститутів, експериментальних стендів тощо і здійснення інноваційної діяльності. Система преференцій має бути вигідною і для бізнесу, і для науки, і для держави.
Розвиток системи освіти відповідно до потреб внутрішнього виробництва
Впродовж майже всього періоду незалежності України спостерігалося скорочення чисельності найманих працівників в реальному секторі економіки (сільське господарство, промисловість, будівництво, рибальство, транспорт) з одночасним збільшенням зайнятості в торгівлі, фінансовому секторі, сфері культури та спорту, відпочинку та розваг (тобто відбулись серйозні структурні зрушення у зайнятості населення).
Теперішній стан трудових ресурсів в Україні характеризується:
- старінням робочої сили і зростанням частки працівників, які здобули професійну та спеціальну освіту декілька десятиліть тому, і рівень кваліфікації яких об’єктивно вже не відповідає сучасним вимогам;
- відсутністю фахівців та робітників необхідних професій та кваліфікації за вимогами внутрішнього виробництва;
- зниженням економічної активності населення молодших вікових категорій;
- намаганням економічно активного населення до працевлаштування за межами країни.
Завдання щодо формування міцного конкурентоспроможного внутрішнього виробництва та інтеграції до світового економічного простору потребують не тільки масштабного технологічного його оновлення, а й, перш за все, реформування ринку праці, підвищення продуктивності праці, усунення дисбалансів у системі оплати праці, підвищення конкурентоспроможності трудових ресурсів. При цьому особливого значення набуває молодіжний сегмент ринку праці, яким по суті визначається майбутній розвиток країни.
У сучасних умовах зростають вимоги роботодавців до компетенції працівників, що обумовлює актуальність розвитку системи освіти, передусім професійної. Вдосконалення існуючих і поява нових технологій майже у всіх галузях та сферах економічної діяльності потребують від працівників сучасних знань та вмінь. Ці тенденції також актуалізують проблеми розвитку системи безперервної професійної освіти та навчання.
Характер розбудови сучасного виробництва і перехід до стратегічного управління потребують підготовки більшої кількості інженерно-технічних кадрів. Тому національна система освіти має орієнтуватися на запит ринку праці і перспективи розвитку національної економіки, посилюючи або впроваджуючи ті чи інші освітні напрями, кваліфікаційні рівні тощо.
Фахівець технічного профілю об’єктивно має бути зорієнтований на творчість, на вдосконалення виробничих процесів тощо, як цього потребує інноваційна політика держави й корпорацій. Творчий порив, ініціативу, впевненість в успіху досліджень мають формувати у студентській молоді ВНЗ, з урахуванням природних задатків та інших здібностей індивіда, і цієї меті має слугувати, зокрема принцип неподільності дослідницької та викладацької діяльності університетів. В цьому зв’язку важливо зберегти університетську науку (кафедри), провідні вітчизняні наукові школи, розвивати наукові парки.
В умовах комерціалізації діяльності освіти основним джерелом реальної допомоги у розвитку зазначеної сфери і малозабезпеченій молоді для одержання знань, має бути цільове кредитування. Усі види таких кредитів повинні базуватися на державних гарантіях. Особливо це стосується молоді з провінціальних міст та сільської місцевості.
Завдання державної політики в сфері освіти і підготовки кадрів:
- забезпечення рівних можливостей отримання повної загальної середньої та спеціальної освіти, професійного навчання для громадян України;
- сприяння вихованню покоління людей, здатних ефективно працювати і підвищувати свою кваліфікацію протягом життя;
- заохочувати до вибору професійної орієнтації та створення умов для освоєння початкових навичок за обраними майбутніми професіями та спеціальностями учнів середніх класів;
- надання допомоги малозабезпеченим сім'ям для оплати навчання обдарованих дітей;
- сприяння матеріально-технічному переоснащенню закладів освіти за сучасними технологіями, зокрема в сільській місцевості;
- впровадження недержавного фінансування освіти;
- розвиток системи підготовки наукових кадрів, заснування нових наукових шкіл та кафедр у провідних вищих навчальних закладах, з урахуванням потреб сфери науки та виробництва і нових напрямків їх розвитку;
- стимулювання розвитку системи професійно-технічної підготовки та перепідготовки кадрів за потребами галузей економіки та з урахуванням зміни технологічного укладу.
Крім того, зменшити дефіцит кваліфікованих кадрів в високотехнологічних галузях і найважливіших сферах економіки та збільшити сукупні пропозиції робочої сили на українському ринку праці можна, спираючись на досвід більшості розвинених країн світу.
Стимулювати такий приплив можливо лише за умов проведення ефективної політики зайнятості, створення робочих місць та подолання відставання від розвинених країн в оплаті праці. Наша країна має забезпечити перехід від використання дешевої до переважно високооплачуваної робочої сили.
Підвищення технологічної ефективності, вдосконалення індустріальних технологій
Виходячи з ключового завдання щодо революційної зміни технологічного укладу, а також необхідності вдосконалення існуючих технологій ряду важливих галузей економіки, перед науковим сектором та виробничо-технологічним комплексом постає завдання щодо розробки (або у окремих випадках вдосконалення) і впровадження новітніх технологій у таких сферах:
Інформаційно-комунікаційні системи
- технології виробництва програмного забезпечення;
- оптимізація бізнес-процесів з допомогою ІТ- технологій;
- технології розподілення, обчислювань і систем;
- технології створення електронної компонентної бази;
- технології обробки, зберігання, передавання і захисту інформації;
- технології створення інтелектуальних систем навігації і управління;
- біо-інформаційні технології.
Індустріальні новітні технології, наноструктурні системи і наноматеріали
- технології створення біосумісних матеріалів;
- технології створення мембран і каталітичних систем;
- технології створення і обробки полімерів і еластомерів;
- технології створення функціональних кристалів і обробки кристалічних матеріалів;
- технології створення і обробки надтвердих композиційних і керамічних матеріалів;
- нанотехнології і наноматеріали з наперед завданими властивостями;
- технології синтезу і спікання нанокристалічних порошків тугоплавких сполук;
- нові процеси отримання та обробки металевих матеріалів;
- технології мехатроніки і створення мікросистемної техніки та самовідтворювальних систем;
- створення перспективних неядерних озброєнь і систем управління ними.
Транспортні і авіаційно-космічні технології
- технології створення нових поколінь ракетно-космічної, авіаційної і морської техніки;
- технології створення і управління новими видами транспортних систем;
- технології створення енергоефективних двигунів і движителів для транспортних систем;
- технологія контактно-стикового зварювання надміцних рейок швидкісних залізниць;
- технології створення комплексу устаткування та механізмів для будівництва і ремонту залізничних шляхів з необмеженою довжиною зварювальних рейок.
Енергетика і енергозбереження
- технології безпечної атомної енергетики, ядерної промисловості, безпечного поводження з радіоактивними відходами і відпрацьованим ядерним паливом;
- технології водородної енергетики і виробництва нових моторних палив;
- технології екологічно безпечного використання газогідратів у промислових масштабах;
- технології використання нових і поновлюваних джерел енергії, інтегровані системи енергопостачання з використанням енергії вітру, сонця та потужних енергонакопичувачів;
- технології створення енергозберігаючих систем на усіх фазах промислового циклу для енергоємних галузей промисловості;
- технології виробництва палива і енергії з органічних відходів.
Раціональне природокористування
- технології моніторингу і прогнозування стану атмосфери і гідросфери;
- технології оцінки ресурсів і прогнозування стану літосфери і біосфери;
- технології зниження ризику і зменшення наслідків природних і техногенних катастроф;
- технології переробки і утилізації техногенних утворень і відходів;
- технології екологічно безпечної розробки родовищ і видобутку корисних копалин.
Живі системи й організми
- технології біоінженерії;
- біокаталітичні, біосинтетичні і біосенсорні технології;
- нові технології і методи медичної діагностики і лікування, що базуються на біо- і нанотехнологіях;
- біомедичні і ветеринарні технології захисту людини й тварин;
- технології екологічно безпечного ресурсозберігаючого виробництва продуктів харчування і переробки сільськогосподарської сировини;
- клітинні технології.
Це потребує по кожному напрямку розробки цільових державних програм на довгостроковий період (наприклад, до 2030 року), потрібний для розробки, впровадження і вдосконалення технологій шостого (і навіть сьомого) укладу, з відповідною організаційною та/або фінансовою підтримкою. При цьому об’єктом програмного управління має бути технологічна база виробничого сектору в цілому, а не лише окремої галузі або регіону, оскільки це має бути системний і комплексний перехід на якісно новий рівень і підвищення конкурентоспроможності всієї економіки (а не окремого напрямку техніки чи технології).
Екологізація та підвищення енергоефективності економіки
Для визначення стратегічних завдань на середньо- та довгострокову перспективу розвитку внутрішнього виробництва та формування в сучасних умовах промислової, енергетичної, екологічної та економічної політики в цілому державі необхідно мати стрижневі орієнтири щодо екологізації та підвищення енергоефективності виробництв, що певною мірою відповідають цілям Рамкової конвенції ООН про зміну клімату.
Екологізація виробництва передбачає впровадження ресурсозберігаючих та екологічно безпечних техніко-екологічних процесів, способів і методів раціонального управління природно-ресурсним потенціалом, завдяки якому забезпечується охорона навколишнього природного середовища і створення сегментів «зеленої» економіки.
Основні напрямки екологізації виробництва:
- збільшення корпоративних і бюджетних витрат на екологічні інновації, спрямовані на повне очищення викидів забруднюючих речовин у повітря та промислових й побутових скидів у водні об’єкти, скорочення нераціонального використання енергії і матеріалів;
- розвиток бізнесу в сфері природоохоронних технологій;
- створення економічних механізмів, спрямованих на зменшення забруднення навколишнього природного середовища;
- запровадження економічних стимулів щодо створення нових підприємств (виробництв) на основі сучасних екологічно прийнятних технологій по утилізації та/або використанню відходів як вторинної сировини;
- запровадження економічних механізмів та інструментів, спрямованих на відновлення порушених екосистем, обов’язкову реалізацію відновлювальних заходів суб’єктами господарювання в сфері природокористування (по природних компонентах навколишнього середовища);
- вдосконалення методик екологічної оцінки наслідків господарської діяльності, посилення екологічного моніторингу, здійснення поетапного введення норм екологічної безпеки для мобільних джерел до євростандартів (Євро-5);
- забезпечення державної підтримки проектів, спрямованих на поліпшення стану природного навколишнього середовища.
Забезпечення екологізації внутрішнього виробництва та підвищення культури споживання і промислової утилізації відходів, зокрема під час модернізації паливно-енергетичних та усіх інших промислових об’єктів, доцільно здійснювати на регіональному та корпоративному рівнях.
Суттю технологічних факторів політики енергозбереження та підвищення енергоефективності виробництва є збільшення питомої ваги нових енергозберігаючих технологій і зростання ефективності використання ПЕР за рахунок вдосконалення традиційних технологій.
Основні напрямки підвищення енергоефективності виробництва:
- спрямованість модернізаційної політики у реальному секторі економіки у бік багатократного підвищення енергоефективності енергетичного та технологічного обладнання, машин, механізмів;
- підвищення ККД енергетичного обладнання, глибини переробки сировини та виходу гідного (готової продукції), підвищення споживної потужності машин, енергообладнання та енергоприладів, у тому числі побутових;
- підвищення ефективності використання енергетичних ресурсів у галузях економіки шляхом посилення режиму економії та вдосконалення системи їх обліку;
- впровадження енергозберігаючих безпечних і одночасно екологічно чистих технологій, перш за все, в енергоємні та забруднюючі навколишнє середовище галузі промисловості (ПЕК, ГМК, хімія та нафтохімія, промбудматеріалів та ін.);
- стимулювання поширення енергоекономічної архітектури, енергозберігаючих матеріалів та конструкцій у будівництві, енергозбереження (в тому числі з використанням нетрадиційних джерел) при експлуатації будинків, будівництві/реконструкції огороджувальних конструкцій (стін, вікон, перекриттів та покриттів) з точки зору економії теплоти та енергії;
- збільшення економічно виправданого використання відновлюваних джерел енергії;
- запровадження механізмів економічного стимулювання заходів з реконструкції, модернізації та будівництва нових виробничих об’єктів на основі енерго- та ресурсозберігаючих технологій.
Це потребує необхідності формування на рівні підприємств, корпорацій, регіонів та галузевих міністерств енергоекологічних проектів і програм, що сприятимуть покращенню середовища життєдіяльності людини, економії природно-ресурсного потенціалу, залученню у господарський оборот різноманітних видів відновлюваних джерел енергії.
Підтримка малого та середнього підприємництва
Малий та середній бізнес мають відігравати важливу роль у підйомі реального сектору економіки, збільшенні зайнятості населення та насиченні внутрішнього ринку товарами тих номенклатурних груп, до яких не виявляє інтерес крупний бізнес через невеликий масштаб їх виробництва (який визначається попитом).
Держава повинна створити прийнятні умови для розвитку малого і середнього бізнесу, довести його частку до рівня, який має місце в провідних країнах світу (тобто до 50-60 %).
До пріоритетних напрямків державної політики в сфері розвитку підприємництва відносяться:
- зниження витрат, пов’язаних з державним стимулюванням входження на ринок нових, перш за все, інноваційних підприємств і виходу з ринку юридичних осіб, що припиняють свою діяльність внаслідок низької конкурентоспроможності;
- стимулювання розвитку партнерства корпорацій з підприємствами малого та середнього бізнесу, що забезпечує більшу життєздатність малих і середніх підприємств та підвищення конкурентоспроможності самих корпорацій;
- реструктуризація інфраструктурних монополій, створення механізмів ефективного державного управління природними монополіями;
- забезпечення конкуренції на внутрішніх міжгалузевих (галузевих) ринках і створення ефективних механізмів антимонопольного регулювання;
- формування сприятливого підприємницького й інвестиційного клімату і просування інтересів країни та її регіонів на ринках капіталу;
- вдосконалення системи технічного регулювання, системи національних стандартів, формування механізмів добровільної сертифікації і підтвердження відповідності (якості);
- сприяння розвитку малого бізнесу, зокрема інноваційного у сфері новітніх техніки й технологій, створення відповідної інфраструктури та розвиток системи мікрокредитування;
- сприяння підвищенню підприємницької активності населення, зокрема у сфері надання послуг.
Вдосконалення регуляторної політики
Для кожного етапу розвитку, для досягнення визначених цілей, необхідно запроваджувати свою окрему систему дієвих механізмів, що здатні забезпечити ефективне функціонування економіки та збереження її ринкового статусу.
Представники бізнес-середовища, громадських об’єднань мають брати участь у процесі вдосконалення регуляторної політики, що забезпечує формування цілісної системи, сприяє оптимізації адміністративно-правового регулювання економічних відносин.
Принципи державного регулювання мають закріплюватися у законодавчому порядку і визначати форми і ступінь державного втручання у господарську діяльність, при цьому законодавчі регуляторні акти повинні слугувати національним інтересам. Держава має забезпечити адекватну підтримку і умови їх повної реалізації, а також унеможливити створення адміністративних, економічних та організаційних перешкод для провадження господарської діяльності.
З метою активізації підприємницьких ініціатив та спрощення умов ведення бізнесу, на виконання завдань Програми економічних реформ, відбуваються процеси дерегуляції по усіх напрямках державного регулювання.
Очікувані результати, ефективність Програми
Реалізація Програми за умови належної організації виконання дозволить забезпечити:
створення високорентабельних виробництв, здатних конкурувати на внутрішньому та зовнішньому ринку;
збільшення в галузях вітчизняної економіки частки високотехнологічних виробництв;
створення нових робочих місць, в тому числі з високими вимогами до кваліфікації фахівців і високим рівнем оплати праці;
запровадження економічних стимулів для організації або розвитку виробничих потужностей, спрямованих на виробництво вітчизняних аналогів імпортованої продукції;
більш повне використання наявних трудових і сировинних ресурсів та виробничих потужностей;
вирішення окремих соціальних проблем (зменшення рівня безробіття, створення нових робочих місць, збільшення доходів населення);
зменшення залежності від імпорту важливих видів продукції та напівфабрикатів, що дасть змогу знизити темпи щорічного приросту імпорту товарів у 2013 – 2015 роках до рівня 9 – 9,5 %;
досягнення середньорічних темпів приросту експорту у 2013 – 2015 роках не нижче 7 - 10%;
покращення зовнішньоторговельного балансу товарами та послугами (досягнення у 2015 році позитивного сальдо торгівлі товарами та послугами на рівні 1,5 – 2,0 млрд. доларів США).
Обсяги та джерела фінансування
Орієнтовний обсяг фінансування Програми на першому етапі становить 51,79 млрд. гривень, у тому числі 24,41 млрд. – за рахунок державного бюджету, 0,66 млрд. – за рахунок місцевих бюджетів, 26,71 млрд. гривень – за рахунок інших джерел.
Обсяг фінансування Програми уточнюється щороку під час складання проектів державного та місцевих бюджетів на відповідний рік у межах видатків, передбачених головним розпорядником бюджетних коштів.
_________________________
Додаток 1
до Програми
ПАСПОРТ
Державної програми розвитку внутрішнього виробництва
1. Концепція Програми схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від ________ 2011 р. № ____ (Офіційний вісник України, 2011 р., № ___, ст. ______).
2. Програма затверджена постановою Кабінету Міністрів України від ______ 2011 р. № ____ (Офіційний вісник України, 2011 р., № ____, ст. _____).
3. Державний замовник – Мінекономрозвитку.
4. Керівник Програми – .
5. Виконавці заходів Програми – Мінекономрозвитку, центральні, місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.
6. Строк виконання: безстроково
7. Прогнозні обсяги та джерела фінансування 2012 – 2015 роки.
| Джерела фінансування | Обсяг*) фінансування, млн. гривень | У тому числі за роками | |||
| 2012 | 2013 | 2014 | 2015 | ||
| Державний бюджет | 24412,05 | 12522,85 | 1954,70 | 3964,60 | 5969,90 |
| Місцеві бюджети | 664,84 | 203,34 | 125,50 | 125,50 | 210,50 |
| Інші джерела | 26709,88 | 26416,38 | 21,00 | 16,00 | 256,50 |
| Усього | 51786,77 | 39142,57 | 2101,20 | 4106,10 | 6436,90 |
*) вартість Програми та фінансові джерела уточнюються
1