Ткач Марія Павлівна Керівник диплом

Вид материала

Содержание

2.1. Поняття та механізм правового регулювання іпотеки землі в Україні.
2.2. Іпотечні земельні правовідносини

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8

2.1. Поняття та механізм правового регулювання іпотеки землі в Україні.

Правове регулювання іпотеки є комплексом заходів щодо регламентації відносин іпотеки земельних ділянок і є ключовим поняттям у характеристиці юридичного підґрунтя іпотеки землі в Україні. Дослідження його механізму дасть можливість зробити висновки про стан урегульованості іпотечних земельних відносин на сучасному етапі та шляхи його подальшого розвитку.

Зазначене питання є досить дослідженим у вітчизняній науковій та практичній юридичній літературі. Науково-теоретичною основою дослідження є праці відомих українських вчених у галузі земельного, аграрного та економічного права В. Габака [60, 61], С. Гоштинар [64], П.Кулинича [80], Р. Марусенко [86], В. Носіка [92], В. Шевцової [116], цивільного та банківського права – В. Малого [85], І. Пучковської [99], В. Сидора [101] та інших. Практичні аспекти іпотеки землі висвітлені у працях, В. Марченка [87], І. Спасибо-Фатєєвої [104], О. Табали [105] та інших.

Правове регулювання — це здійснюване державою за допомогою права і сукупності правових засобів упорядкування суспільних відносин, їх юридичне закріплення, охорона і розвиток [103, с. 489]. Термін «регулювання» походить від латинського слова «regulo» і означає направлення, впорядкування, налагодження, приведення чого-небудь у відповідність з чим-небудь [58]. Правове регулювання здійснюється за допомогою правових засобів, має конкретний і цілеспрямований характер.

Правове регулювання використовує у сфері іпотеки землі три основні способи, класифіковані за характером впливу на суб’єкта права: дозвіл, зобов’язування, заборону.

Дозвіл – це надання особі права на свої власні активні дії (роби, як вважаєш за потрібне). Прикладами здійснення правового регулювання у згаданій сфері є такі норми права: «іпотекою може бути забезпечене виконання дійсного зобов'язання або задоволення вимоги, яка може виникнути в майбутньому на підставі договору, що набрав чинності» [14, 3]; «предметом іпотеки можуть бути один або декілька об'єктів нерухомого майна» [14, 5] та інші. Дозвіл переважає здебільшого в галузях, які належать до приватного права.

Зобов'язування (веління) – покладання на особу обов'язку активної поведінки, наприклад, обов'язок іпотекодавеця до укладення іпотечного договору попередити іпотекодержателя про всі відомі йому права та вимоги інших осіб на предмет іпотеки, в тому числі ті, що не зареєстровані у встановленому законом порядку [14, 6], обов'язок власника заставної на вимогу боржника пред'явити оригінал заставної без його передачі боржнику [14, 22] та інші.

Заборона — це покладання на особу обов'язку утримуватися від вчинення дій певного роду. Прикладами заборон у сфері іпотечних земельних відносин є: заборона передачі в іпотеку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації [14, 14], заборона бути заставодержателем земельних ділянок сільськогосподарського призначення та прав на них (оренди, емфітевзису) всім суб’єктам права, окрім банків [31, 133], заборона після видачі заставної виконання основного зобов'язання та звернення стягнення на предмет іпотеки заставної без вимоги власника заставної [14, 20] тощо. Зобов'язування (веління) і заборони переважабть здебільшого в галузях, що належать до публічного права.

Механізм правового регулювання іпотечних земельних відносин – система правових засобів, способів і форм, за допомогою яких здійснюється вплив на відносини, що виникають у процесі іпотеки землі, задовольняються інтереси іпотекодавця, іпотекодержателя та інших суб'єктів права, встановлюється і забезпечується правопорядок («належне» у праві стає «сущим»), ефективність якого залежить від співвідношення між досягнутим результатом правового регулювання і метою, поставленою перед ним.

Елементами механізму правового регулювання іпотечних земельних відносин є:

1) норми та принципи права, а також їх акти тлумачення;

2) акти реалізації правових норм, які полягають у дотриманні заборон, використанні прав, виконанні обов’язків та застосуванні норм при вирішенні справ владними органами;

3) іпотечні земельні правовідносини.

В. Малий пропонує включати до складу механізму правового регулювання іпотечних земельних відносин охоронний правозастосовчий акт [83, с. 43]. На думку автора, цей елемент є факультативним.

Особливим актом правореалізації в системі механізму правового регулювання є діяльність компетентних органів по вирішенню спорів у сфері іпотечних земельних відносин. В даному випадку, мова йде про суди загальної юрисдикції, спеціалізовані господарські та третейські суди. Наприклад, суд може вирішувати питання про звернення стягнення на предмет іпотеки [14, 33], наявність чи відсутність у діях сторін іпотечного договору порушень, які можуть призвести до майнової відповідальності, встановлювати судову іпотеку [14, 3] тощо.

За період незалежності Україна пройшла початкові етапи земельної реформи, складовою якої став процес формування вітчизняного законодавства про іпотеку, а отже – формування сукупності норм права, спрямованих на врегулювання іпотечних земельних відносин.

Вже з початку здійснення земельної реформи були спроби законодавчо закріпити підстави та визначити правовий механізм застави землі. Зокрема, у Земельному кодексі України від 13 березня 1992 р. передбачалось, що громадяни України можуть передавати у заставу належні їм на праві власності земельні ділянки лише за зобов’язанням з участю кредитної установи [32, 6]. Прийнятий 2 жовтня 1992 р. Закон України «Про заставу» у спеціальному розділі «Про іпотеку» також закріплював можливість застави земельної ділянки [10]. Пізніше, у 1995 – 2000 рр., були прийняті укази Президента України, у яких теж передбачалась можливість передавати у заставу право оренди земельних ділянок несільськогосподарського призначення, земельної частки (паю), земельної ділянки, що перебувала у власності громадян України чи юридичних осіб.

З прийняттям у 1996 р. Конституції України стан законодавчого забезпечення іпотеки залишився без змін. Ст. 13 Конституції встановила, що земля є об'єктом права власності Українського народу та головним природним об'єктом права власності [1, 13]. Ст. 14 гарантує право власності на землю, воно набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до закону [1, 14]. Ст. 41 Основного Закону передбачає наявність у державі Україна трьох рівноправних форм власності на майно: державну, комунальну і приватну, а також систему гарантій щодо реалізації права власності. Відповідно до вказаної норми, громадянам України гарантується право приватної власності на землю. Крім того, у ст. 41 Конституції зафіксовано: використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам й гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі [1, 41].

У 1999 р. Президент України видав спеціальний Указ «Про іпотеку», а також подав до Верховної Ради України відповідний законопроект, який був відхилений парламентом і не набрав законної сили [37]. Однак, наприкінці 90-х рр. XX ст. організаційно-правовий інститут іпотеки земельних ділянок практично не був сформований з причин не стільки політичного, як юридичного характеру. Перш за все, це зумовлено особливостями української правової системи щодо роздільного правового регулювання земельних і майнових відносин, нормами земельного і цивільного законодавства, неузгодженістю норм публічного і приватного права у регулюванні земельних відносин. Так, наприклад, громадяни України, приватизувавши земельні ділянки, теоретично могли передавати їх у заставу банкам під забезпечення кредитних зобов'язань. Однак, банки не поспішали брати в якості застави земельні ділянки громадян, оскільки не було розроблено юридичного механізму переходу права власності на заставлену земельну ділянку, а також підстав, способів та організаційно-правових форм відчуження таких земельних ділянок. Крім того, згідно з Земельним кодексом України від 13 березня 1992 р. [31] юридичні особи взагалі були позбавлені права передавати земельні ділянки в іпотеку. Не мали такого права і колективні сільськогосподарські підприємства, яким земля була передана у колективну власність із забороною протягом шести років з моменту набуття права власності відчужувати такі землі будь-яким способом. Лише селянські (фермерські) господарства під забезпечення одержаних кредитів могли передавати в іпотеку належні їм на праві власності земельні ділянки [92, с. 58].

З виданням 19 січня 1999 р. Указу Президента України «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення», юридичні особи набули реальних можливостей для передачі в іпотеку придбаних у власність земельних ділянок під кредитні зобов’язання для здійснення підприємницької діяльності [39]. Однак, банки також не використовували цей спосіб забезпечення зобов’язань через низьку ліквідність таких земель із причин відсутності організаційно-правових механізмів задоволення претензій банку-кредитора із заставленої земельної ділянки [92, с. 58]. Після 1 січня 2002 р. цей Указ втратив чинність і не може застосовуватись до забезпечення реалізації права застави земельних ділянок несільськогосподарського призначення [31].

Ситуація в цей час ускладнювалася ще і тим фактом, що питання про іпотеку земельних ділянок не має підтримки з боку певних політичних сил суспільства не стільки через їхні програми і статутні цілі, скільки через відсутність єдиної науково обґрунтованої юридичної концепції здійснення права власності па землю, закріпленої у нормах Конституції України [90, с. 33].

В результаті на законодавчому рівні відбувалися політичні спекуляції навколо тлумачення статті 13 і 11 Конституції України. Не було єдності щодо розуміння цих норм і серед науковців, що займаються дослідженням земельно-правових та екологічних проблем. Зокрема, предметом дискусії було питання щодо землі, як об'єкта права власності українського народу. В одних випадках стверджувалося, що за наявності норми ст. 13 Конституції України [1, 13] земля не може перебувати у приватній власності і у ринковому обігу. Інші ж автори висловлювали пропозиції про те, що народ не може бути суб'єктом права власності на землю, а таким суб'єктом може бути лише держава. Однак, як зазначає В. Носік [90], і перші, і другі не враховували тих обставин, що закріплена у Конституції України концепція права власності на землю якраз і спрямована на те, щоб земля належала народу України, тобто громадянам України усіх національностей, які могли б здійснювати це право у різних правових формах. При цьому, механізм здійснення такого права має бути закріплений у законах, норми яких забезпечували б баланс приватних, громадських, державних і суспільних інтересів. Однією з основних форм реалізації права власності Українського народу на землю є гарантоване Конституцією України право приватної власності на землю. Адже, у ст. 14 Основного закону передбачається, що громадяни і юридичні особи набувають і реалізують право власності на землю виключно відповідно до закону [1, 14].

7 грудня 2000 р. було прийнято Закон України «Про банки і банківську діяльність», який визначає структуру банківської системи, економічні, організаційні і правові засади створення, діяльності, реорганізації і ліквідації банків та має на меті правове забезпечення стабільного розвитку і діяльності банків в Україні і створення належного конкурентного середовища на фінансовому ринку, забезпечення захисту законних інтересів вкладників і клієнтів банків, створення сприятливих умов для розвитку економіки України та підтримки вітчизняного товаровиробника [3]. Це було значним кроком у розвитку іпотечних відносин в Україні, оскільки банки завжди були основним видом іпотечних установ.

Розділ 3 Основних напрямів земельної реформи в Україні на 2001–2005 рр., затвердженими Указом Президента України № 372/2001 від 30 травня 2001 р., присвячений основним напрямам державної політики у сфері регулювання земельних відносин [38]. Одним із них визначено розвиток кредитування під заставу землі, в тому числі іпотечного кредитування. З цією метою земельна реформа в Україні передбачає: 1) розроблення механізму, який гарантуватиме іпотечному заставодержателю в разі невиконання забезпеченого іпотекою зобов'язання звернення стягнення на заставлену земельну ділянку; 2) розроблення заходів щодо захисту прав заставодавців; 3) використання іпотеки для забезпечення зобов'язань за договорами купівлі-продажу земельних ділянок; 4) удосконалення нормативно-правової бази іпотеки землі; 5) проведення експериментів з кредитування під заставу землі;

6) підготовку та перепідготовку спеціалістів з іпотечного кредитування [38].

Новий Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 р. (далі – ЗК України) у ст. 133 встановив, що земельні ділянки, які належать фізичним і юридичним особам на праві власності, можуть передаватися ними у заставу. Згідно з п. 4 цієї статті заставодержателями земельної ділянки можуть бути лише банки [31, 133]. Оскільки Земельний кодекс закріплював лише право іпотеки, з’явилась негайна необхідність врегулювання організаційно-правового механізму забезпечення відповідних відносин.

Пункт 15 Перехідних положень ЗК України встановив мораторій на відчуження ряду земель сільськогосподарського призначення на підставі цивільно-правових угод, окрім міни, до 1 січня 2005 р. Дію мораторію було продовжено до 1 січня 2007 р. Законом України «Про внесення змін до Земельного кодексу України» від 06 жовтня 2004 р. за N 2059-IV [7].

Законом України «Про внесення змін до Земельного кодексу України щодо заборони продажу земель сільськогосподарського призначення до прийняття відповідних законодавчих актів» від 19 грудня 2006 р. N 490-V дію цього мораторію було продовжено до 1 січня 2008 р. [6]

3 червня 2008 р. було прийнято Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України [5]. Відповідно до нього датою припинення дії мораторію було встановлено дату набрання чинності законами України про державний земельний кадастр та про ринок земель.

У п. 4 Прикінцевих положень ЗК України законодавець доручив Кабінету Міністрів України у шестимісячний строк після опублікування кодексу розробити передбачені ним нормативно-правові акти [31].

26 березня 2001 р. Кабінет Міністрів України прийняв розпорядження «Про схвалення пріоритетних завдань Кабінету Міністрів України на 2001 рік» N 109-р, відповідно до якого, одним із пріоритетних завдань уряду було сприяння прийняттю Земельного кодексу, удосконаленню фінансово-кредитного забезпечення агропромислового виробництва, законодавчому врегулюванню іпотечного кредитування в сільському господарстві, вжиття заходів до прискорення вирішення питання приватної власності на землю шляхом правового забезпечення реформ в аграрному секторі. Пріоритетними завданнями Міністерства аграрної політики було визначено активізацію подальшого утвердження приватної власності на землю, сприяння формуванню ринку землі, запровадження земельних орендних відносин, удосконалення фінансово-кредитного обслуговування аграрного сектору, розробка механізмів для запровадження іпотечного кредитування та страхування ризиків сільськогосподарського виробництва [42].

На виконання покладених на нього завдань, Кабінет Міністрів України розробив ряд законопроектів, частина із яких були затверджені Верховною Радою України та вже набрали чинності: Закон України «Про особисте селянське господарство» [19], «Про землеустрій» [12], Закон України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» [24], Закон України «Про охорону земель» [20], Закон України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» [8], Закон України «Про оренду землі» [18], Закон України «Про оцінку земель» [21], Закон України «Про розмежування земель державної та комунальної власності» [26], Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» [9].

Протягом 2001-2008 р. до Верховної Ради України було внесено ряд законопроектів. Частина із них взагалі не розглядалася, частина знаходиться на опрацюванні. Серед них, зокрема, є:

1) Внесений 30 грудня 2002 р. Кабінетом Міністрів України проект Закону України № 2600 «Про ринок земель» [125] – не розглядався;

2) Проект Закону України 2143-1 «Про ринок земель», внесений 03 квітня 2008 р. народними депутатами України ссылка скрыта, ссылка скрыта ссылка скрыта, ссылка скрыта ссылка скрыта, ссылка скрыта– не розглядався;

3) Проект Закону України 2143 «Про ринок земель», внесений 28 лютого 2008 р. Кабінетом Міністрів України [123] – не розглядався;

4) Проект Закону України «Про організаційно-правові засади вилучення (викупу) земель права приватної власності» (реєстр. N 2141), внесений народними депутатами України Бевзенком В.Ф., Кириленком І.Г., Парубком О.Н., Сільченком В.А. [121] – прийняти за основу.

Таким чином, значні кроки були здійснені у напрямку утвердження приватної власності на землю та забезпечення ринкового обігу землі, в той же час, основні законопроекти, прийняття яких мало врегулювати механізми іпотечного кредитування залишаються досі неприйнятими.

Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 р. (далі – ЦК України) надав загальну регламентацію іпотеки як окремого виду застави [36]. Так, ст. 575 має назву «Окремі види застав» і передбачає, що іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи. Правила про іпотеку землі та інші окремі види застав встановлюються законом [36, 575].

16 січня 2003 р. було прийнято Господарський кодекс України [2]. Аналізуючи ст. 345 ГК, бачимо, що кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, його змістом передбачаються: мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі і погашення кредиту [2, 345]. Ст. 347 ГК надає перелік форм та видів банківського кредиту, серед них — іпотечний [2, 347].

5 червня 2003 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про іпотеку» (далі – Закон № 898-IV), у якому визначила поняття, предмет, об'єкти, суб'єктів іпотечних правовідносин, права та обов'язки заставодавця і заставодержателя, види іпотеки, особливості іпотеки земельних ділянок та окремих видів нерухомого майна, перехід прав за іпотечним договором, порядок реалізації предмета іпотеки тощо. Його дія не поширюється на земельні ділянки, які перебувають у державній чи комунальній власності і не підлягають приватизації [14, 15] У ст. 6. Закону № 898-IV наведено перелік обов'язкових умов передачі земельної ділянки (нерухомого майна) в іпотеку [14, 6].

Особливості іпотеки земельних ділянок сільськогосподарського призначення розглянуто у ст. 15 Закону № 898-IV. Доцільно зазначити, що заборони та обмеження стосовно відчуження і цільового використання ділянок сільськогосподарського призначення встановлені п. 15 Перехідних положень ЗК України, що діють до моменту набрання чинності законами України про державний земельний кадастр та про ринок земель, залишаються чинними при їх іпотеці.

19 червня 2003 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати» [15], «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла і операціях з нерухомістю» [29]. Тоді ж були внесені відповідні доповнення до ст. 55 Закону України «Про нотаріат» [17]. 31 березня 2004 р. Кабінет Міністрів України прийняв постанову «Про затвердження Тимчасового порядку державної реєстрації іпотек» [40], 22 грудня 2005 р. прийнято Закон України «Про іпотечні облігації» [16], а 23 лютого 2006 р. – Закон України «Про цінні папери і фондовий ринок» [30].

З викладеного вбачається наявність в Україні сукупності правових норм, які є елементами механізму правового регулювання іпотечних земельних відносин. За період її формування і розвитку виробилася вітчизняна практика правореалізації, на основі якої можемо констатувати наявність в Україні врегульованих суспільних відносин щодо іпотеки землі.

2.2. Іпотечні земельні правовідносини

Іпотечні земельні відносини є ключовим елементом у структурі механізму правового регулювання іпотеки землі, оскільки являють собою його предмет. Економічна сутність іпотеки зумовлює складність їх структури та особливі передумов виникнення.

Як правило, виникненню іпотечних земельних правовідносин передують: відносини власності на землю, що ґрунтуються на конституційних гарантіях права власності; майново-речові, які виходять з права розпорядження земельною ділянкою; відносини щодо оцінки земельного об’єкту; досягнення взаємної згоди сторін за умовами майбутнього договору, тощо.

За правовою природою відносини з іпотеки землі є приватноправовими. В той же час, на їх правове регулювання певні обмеження накладають норми земельного та адміністративного права, що зумовлено особливим об’єктом правовідносин. До складу іпотечних земельний правовідносин входять:

суб’єкти (іпотекодавець (боржник чи майновий поручитель) та іпотекодержатель);
об’єкт (земельна ділянка, а також розміщені на ній будівлі та споруди);
зміст (взаємні права та обов’язки суб’єктів);
юридичний факт (наприклад, нотаріальне посвідчення договору іпотеки земельної ділянки, настання обставин, передбачених законодавством для виникнення законної іпотеки землі. Так, ч. 1 ст. 735 ЦК України встановлює, що у передання під виплату ренти земельної ділянки або іншого нерухомого майна одержувач ренти набуває право іпотеки на це майно [33, 735]).

Основним видом іпотечних земельних правовідносини є відносини щодо власне застави землі (нерухомого майна), які ґрунтуються на приписах цивільного і земельного права. До них відносяться договірні (зобов’язальні), котрі виникають під час і внаслідок укладання іпотечної угоди. Слід розрізняти також правовідносини, які виходять з визнання об’єкту нерухомості таким, що знаходиться в іпотеці за законом.

Супутніми доцільно вважати відносини щодо: держреєстрації обтяження нерухомого майна іпотекою; страхування заставленої ділянки та можливих ризиків; господарсько-правові (між сторонами – суб’єктами підприємницької діяльності); фінансово-правові, тобто отримання, використання та повернення іпотечного кредиту; використання та обіг заставних. У випадках наявності ознак адміністративного правопорушення або злочину у діях суб’єктів щодо предмету іпотеки, отриманих коштів, в інших протиправних діяннях супутніми можуть виступати адміністративно-процесуальні; кримінально-процесуальні відносини [78, С.6].

Якщо одна з сторін-суб’єктів іпотечних земельних правовідносин не дотримується або порушує умови договору, виникають відносини щодо примусового звернення стягнення на земельну ділянку, які регламентуються цивільно-процесуальним та господарсько-процесуальним правом і складаються з: подання претензії стороні, яка не виконує або неналежним чином виконує свої зобов’язання; у випадку незгоди або відмови від виконання – судового розгляду справи; винесення рішення про задоволення вимог; його виконання; примусової реалізації земельної ділянки з торгів; отримання кредитором коштів від продажу.

Таким чином, правове регулювання іпотеки землі в Україні комплексом заходів щодо регламентації відносин застави земельних ділянок та поліпшення забезпечення їх ефективності.

Специфіка правового регулювання земельних відносин полягає в поєднанні використання публічно-правових і приватноправових елементів і підходів. Механізм іпотеки (як одного з видів застави) врегульований нормами цивільного права – галузі права приватного. Однак, зважаючи на особливе значення землі як об’єкта природи, держава встановлює щодо неї особливий правовий режим використання, відтворення та охорони, що є предметом земельного права. У теорії права інститути, які пов’язані з предметом різних галузей права, традиційно визнаються комплексними правовими інститутами.

Оскільки, іпотека є одним із видів застави, що за своєю природою є інститутом цивільного права, то її механізм визначається у межах приватного права. Проте, предметом іпотеки є земля. Тому, її специфічний щодо інших об’єктів права власності правовий режим дозволяє відносити норми інституту іпотеки землі до галузі земельного права. Адміністративно-правові (реалізація регуляторної політики держави) або банківсько-правові аспекти іпотеки (як основи іпотечного кредитування) визначаються на підставі правового режиму землі і безпосередньо з ним пов’язані [65, с. 6].

Ряд авторів обґрунтовує думку про формування самостійного правового інституту застави землі в межах земельного права, направленого на регулювання всіх правовідносин, об'єктами яких виступають землі, земельні ділянки та права на них. Ю.В. Шевцова, зокрема вважає, що «розміщення правових норм щодо застави землі серед правових норм основоположного інституту земельного права – права власності, сприятиме логічній побудові внутрішньої структури основного кодифікованого акта у сфері регулювання земельних відносин (ЗК України), коректному формуванню системи земельного права, що значно полегшить розуміння і тлумачення його норм у правозастосовчій діяльності державних органів, юридичних і фізичних осіб» [116, с. 119].

Однак, автор вважає, що слід погодитися з думкою Н. Гришук [65], В. Малого [85] та інших вчених, які підтримують визнання іпотеки землі як комплексного правового інституту, який включає врегульовані нормами права суспільні відносини, особливий об’єкт та визначених суб’єктів правовідносин, систему встановлених прав та обов’язків, які виникають, існують та мають бути припинені після їх взаємореалізації.

Загальними умовами виникнення іпотечних земельних правовідносин можна вважати:

1) об’єктивні умови: а) існування державно-правових дозволів та механізмів у вигляді відповідних норм законодавства; б) наявність земельної ділянки з відповідними природними якостями, корисними властивостями, місцем знаходження, цільовим призначенням, визначеними межами та правами приватної власності щодо неї; в) відсутність юридичних перешкод та заборон щодо учинення правочинів із землею та іншою нерухомістю;

2) суб’єктивні умови: а) суб’єкти іпотечних правовідносин (фізичні та юридичні особи – власники земельних ділянок); б) їх воля до використання належної земельної власності як об’єкта застави, тобто укладання документів публічного характеру – договорів іпотеки (іпотечного кредитування), змістом яких передбачені визначені зобов’язання; в) розуміння суб’єктами обмежень, обтяжень, значення, умов і правових наслідків вчинених угод.

Blog

Ткач Марія Павлівна Керівник диплом

Содержание