Geum.ru

Україна на шляху до Європи

Вид материалаКнига
Подобный материал:
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   ...   39

Пересічні громадяни оперують одночасно трьома порядками денними:

— особистим, внутрішнім (тобто списком соціаль-них і політичних проблем, важливих для людини);

— міжособистісним (тим, що людина частіше за все обговорює з друзями і знайомими);

— уявним суспільним (тими проблемами, що їх. на думку самої людини, вважають важливими інші люди, з котрими вона особисто не знайома).

Найголовнішим у цій моделі є міжособистіений по-рядок денний. Чим більше ми обговорюємо з друзями і знайомими ті чи інші проблеми, тим актуальнішими вони стають для нас особисто і тим більше ми схильні вважати, що всі члени суспільства думають так само. По суті, ми стикаємось чи потрапляємо в так званий «ефект інформаційного самообслуговування».

Зміст виборчих кампаній президентських вибо¬рів — 2004 засвідчив один невтішний факт: у нашій країні не склалася раціональна система політичної ко¬мунікації, оскільки між претендентами на владу до цьо¬го часу відсутній реальний консенсус відносно загаль¬них правил чесної конкуренції за голоси виборців. Електоральне поле, на якому розгортається боротьба претендентів, може бути розділене на два основні сегменти: персональне поле (демонстрація особистих достоїнств і «реклама» недоліків і проступків конку-рентів) і програмне поле (апологія власної програми дій 1 опонування програмам конкурентів).

Специфіка виборчих кампаній в Україні полягає в тому, що боротьба за голоси виборців ведеться в ос-новному на персональному полі і у змістовому плані ду-же часто є ніщо інше, як взаємне «облиття брудом» борців за владу (інсинуації, образи, компромат, брехня тощо). Причин цьому кілька. По-перше, позамежна мо-заїчність «політичного поля» (П. Бурдьє) України, невиз¬наченість політичного обличчя переважної більшості претендентів на владу. їх слабка розрізняльність. По- друге, низька політична культура більшості виборців, котрі не в змозі розібратися в нюансах політичних про¬грам. По-третє, неоформленість, нечіткість правил бо¬ротьби за владу, котрі не стали невід'ємною частиною (вітчизняної політичної культури.

Таким чином, в українських умовах конкурувати на Програмному полі важко і невдячно. Важко, тому що це потребує значних зусиль, знань, досвіду для підготовки справді плодотворних і реальних програм розвитку. Невдячно, тому що недосвідчений у політиці виборець з його «підданською», за Г. Алмонду, політичною куль-турою і зрівняльно-общинною психологією звертає увагу не стільки на змістову частину програми кан-дидатів, скільки на їхні особисті якості і найрізно-манітніші проступки. Такий попит електорату поро-джує відповідні пропозиції претендентів на владу: не конкуренцію за правилами на програмному полі, а політичний мордобій на персональному.

Проблема оформлення цивілізованої системи полі-тичної комунікації ускладнюється позицією, яку зай-мають окремі ЗМІ чи журналісти, котрі не тільки не ставлять завдання залучити політичних акторів до культури діалогу і компромісу, а й не вважають за потрібне залишатися над передвиборчою сутичкою, стаючи напередодні виборів співучасниками політич-них баталій.

Розвиток культури громадянськості — завдання, яке завжди ставить перед собою журналіст не заради одномоментних матеріальних вигод, а заради духов¬них «інвестицій» в сьогодення і майбутнє, тобто він бе¬ре активну участь у підвищенні рівня і якості свободи співвітчизників. Вирішення цього завдання тісно пов'язане з формуванням толерантної свідомості, яка базується на загальнолюдських цінностях і ідеа¬лах. Толерантність є дієвість і гарантії свободи всіх без винятку суб'єктів політичної дійсності, терпимість (не в розумінні «поблажливості», а в значенні «поваги») до іншого світогляду, політичних поглядів і поведінки. В той же час толерантність не є всепрощенням. Якщо є необхідність захисту прав і свобод людини, вона пере-творюється у звинувачення, критику і протест. Постійна і дійова участь журналістів (особливо в періоди виборчих кампаній і легітимації політичної си¬стеми) в процесі формування культури незгоди, діалогу і компромісу дозволить в осяжному майбутньому по-збутися рудиментів тоталітарної свідомості.


Беззаперечно, мають рацію дослідники журна-лістики і політології (С. Корконосенко, О. Гриценко, Д. Дуцик, А.Чічановський), які в сьогоденній соціаль-но-політичній ситуації визнають політичну журналістику як особливе явище і в масово-інформаційній, і профе-сійно-творчій, і громадській діяльності. Мають рацію вони і в тому, що є безпосередній сенс формування політології журналістики як галузі теорії і практики журналістської творчості і забезпечення політолого- журналістської підготовки студентів. Це, безумовно, ефективно впливатиме на формування почуття соці-альної відповідальності преси і журналіста.

Соціальна відповідальність преси і журналіста — це визнання і виконання зобов'язань перед суспільством в інтересах його гармонії і прогресу. Вибираючи цілі і методи своєї творчості, журналіст водночас викликає до життя і відповідні ефекти, вибудовує їхню пріори-тетність. Серед багатьох основними ефектами є:

— гуманітарний — результат впливу журналістських творів на моральні установки особистості, на її культу- ризацію і соціалізацію, на орієнтири її соціальної по¬ведінки;

— соціальний — результат впливу журналістських творів через посередництво цільової аудиторії на гро-мадську думку і суспільну свідомість, на політику дер-жави, на економічний, соціальний, культурний розви-ток нації, на діяльність усіх структур соціуму.

Чинник соціальної відповідальності преси і жур-наліста постійно зростає у зв'язку з радикально онов-люваною в останні роки конфігурацією української дійсності та її політичної системи — перехід від прези- Деитсько-парламентської до парламентсько-прези-дентської республіки. Мова сьогодні йде про три ос-новні вектори означеної відповідальності:

•— інформаційне забезпечення плюралізму суспіль-ної думки;

— захист прав і свобод особистості в її протистоянні бюрократії;

— підвищення ефективності державної влади на основі консолідації суспільства.

Відмітною рисою української політичної системи стала зневага до глибокої проробки стратегії розвитку країни (багатовекторність політики, європеїзація, ро-сійський вектор і т. д.). Отже, актуальність постанов¬ки означеної в статті проблеми полягає в тому, щоб на основі аналізу виробити концепцію оновлення полі-тичної системи в умовах перехідного періоду і на пер-спективу. Це дасть можливість перекласти теоретичні уявлення на мову практичних дій, на мову політики і журналістики, спрямованої на досягнення стійкого ди-намічного розвитку українського суспільства.

1 Герсислит. Фрагментьі // Материалистьі Древней Греции.— М., 1965.—С. 39. 52.

2 Бурдье П. О телевидении.— М., 2002 — С. 157.

Олена ГРИИЕНКО, доктор ПОЛІТИЧНИХ наук, професор

УКРАЇНСЬКІ ЗМІ В КОНТЕКСТІ ГЛОБАЛЬНИХ ПРОЦЕСІВ НА ПОЧАТКУ XXI століття

1. Відкритість інформаційних систем як чинник політичної та соиіокультурної інтеграції українського соиіуму

1.1. Мас-медіа в контексті глобальних суспільних трансформацій на початку XXI століття

У політичній культурі українського соціуму важли¬ва роль належить інформаційним технологіям. Стрім¬кий їх розвиток в останні два десятиріччя XX ст. привів не тільки до появи та поширення нових електронних ЗМК, а й до істотного розширення функцій традицій¬них мас-медіа (друковані видання, аудіо- і відеопро- дукція, радіомовлення та традиційне телебачення). Внаслідок цього сучасні мас-медіа стали єдиною ком¬плексною системою масової комунікації глобального характеру, яка справляє істотний вплив на сучасне суспільство, створюючи нові системи цінностей, нові стилі життя та нові види ідентифікації для громадян суспільства. Наслідком цього є помітне зростання ролі ЗМК у становленні нових форм демократії, у тому чис¬лі у демократичних трансформаціях українського су-спільства. що потребує комплексного дослідження, Аналізу та осмислення цих змін у контексті політо- ШОГІчної та телекомунікаційної науки.

Як відомо, дослідження мас-медіа розпочалися ще ІІЩ початку XX ст. На початку 50-х рр. XX ст. було здійснено перші спроби створити теоретичні концепції мас-медіа (головним чином у США), серед яких слід відзначити праці П. Лазарсфельда і Г. Ласвелла, які провели ряд досліджень ЗМК, у тому числі з викорис¬танням методів контент-аналізу. Так було закладено основу для вивчення мас-медіа та розроблено основні методологічні підходи до цих досліджень, а також сис¬тему методів дослідження мас-медіа, яка зберегла свою актуальність до нашого часу і включає в себе різні види опитування аудиторії, контент-аналіз, статистичні ме¬тоди обробки даних, а також методи психолінгвістики та психосемантики, які дозволяють оцінювати реакцію аудиторії на різні типи медійного впливу. Ґрунтовною працею, в якій висвітлюються методи вивчення мас- медіа, є монографія Баррі іунтера, де аналізується су¬часний стан методології та методів дослідження ЗМК.

Вироблений у 50-х рр. підхід існував у дослідженнях ЗМК до кінця 60-х рр. У Великій Британії, зокрема, подібні дослідження проводили на початку 60-х рр. Д. Маккуейл і Д. Тренемен. Аналіз досліджень масової комунікації того часу дозволяє говорити про наявність у них двох основних тенденцій: 1) розгляд масової комунікації не стільки як інтерактивного процесу, скільки як організації передачі інформації для впливу на громадську думку: 2) зростання інтересу до дослі¬джень реагування аудиторії на комунікацію, що перед¬бачає ті чи інші форми зворотного зв'язку та інтерак- тивності.

З кінця 1960-х — протягом 1970-х рр. спостеріга¬ються способи поєднання цих підходів. Бурхливий роз¬виток у цей час телебачення, яке поступово стало ос¬новним інструментом впливу на масову свідомість зав¬дяки глобальному охопленню, зростанню доступності телевізорів, привабливості для аудиторії аудіовізуаль¬ної форми подачі інформації, спричинив появу великої кількості досліджень, присвячених вивченню особли-вості цієї форми ЗМК. Для цього часу характерним був пошук нових загальнотеоретичних підходів до до-слідження мас-медіа — згадаємо популярні в ті роки праці Т. Адорно і М. Горкгаймера; Р. Варта, Ю. Г&берма- са, 2К. Дельоза, Ж. Дерріди.

На нашу думку, нові тенденції аналізу функцій мас- медіа в ширшому контексті соціально-економічних трансформацій сучасного суспільства беруть свій по-чаток з праць М. Маклюена, до ідей якого ми ще будемо звертатися в даному дослідженні. Хоча основні пра¬ці Маклюена були написані ще в першій половині 1960-х рр., його утопічні погляди на майбутнє інфор¬маційного суспільства набули популярності значно пізніше, коли розвиток інформаційних технологій по¬чав підтверджувати його прозріння. Крім того, з кінця 1960-х рр. з появою праць Д. Белла почався розвиток концепції постіндустріального суспільства, яка також набула нового значення в 1990-х рр.

У 1970-х — на початку 1980-х рр. продовжувалися дослідження мас-медіа в межах традиційного підходу, в якому в наступні десять років можна простежити тен-денцію до поширення міждисциплінарного розгляду й залучення до вивчення мас-медіа інших суспільних на¬ук, насамперед соціології. Зокрема, у лінгвістичному контексті проблеми масової комунікації (у т. ч. політич-ної) розглядаються в працях Т. ван Дейка, який аналі¬зує природу дискурсу через структуру тексту.

Стрімкий розвиток інформаційних і комп'ютерних технологій у 1990-ті рр., а також процеси глобалізації привели до зростання значення тенденції в дослі¬дженні мас-медіа, яка спирається на ідеї М. Маклюена, Д, Белла та інших теоретиків постіндустріального ін¬формаційного суспільства. Для адекватного розуміння Сутності сучасних мас-медіа та їх ролі у формуванні ма¬сової свідомості й політичної культури (як Частини гло¬бальної медіа-культури, що сьогодні функціонує ЗГІД¬НО зі своїми власними законами, наукове осмислення яких тільки починається), доцільним є детальніший аналіз основних концепцій становлення інформацій¬ного суспільства.

Сучасні інформаційні й телекомунікаційні техно¬логії (ІТГ) істотно змінюють не тільки процес вироб¬ництва продуктів і послуг, а й те, як члени суспільства реалізують свої громадянські права, маючи вирішаль¬ний вплив на зміни, що відбуваються в соціальній структурі суспільства, економіці, розвитку інститутів демократії тощо. Проблеми становлення інформа¬ційного суспільства, закономірностей його розвитку та взаємодії із сучасними інформаційними і телекомуніка¬ційними технологіями безпосередньо пов'язані з діяль¬ністю ЗМК з розширення як національних інформа¬ційних просторів, так і глобального медіа-простору.

Крім того, з початку 1990-х рр. предметом активної дискусії став феномен глобалізації. Сутність цього яви¬ща зводиться до інтенсифікації процесів глобального взаємозв'язку, зростання координації світової фінан¬сової системи, розширення активності трансна¬ціональних корпорацій і, насамперед, появи глобаль¬них комунікаційних мереж. Очевидно, що в умовах гло-балізації ніяка держава не може ізолюватися від інфор-маційного впливу зовнішнього світу — це стосується і закритих, авторитарних суспільств.

З процесами глобалізації тісно пов'язаний і фено¬мен «комунікативної революції» кінця XX ст., зумовле¬ної створенням технічних засобів телекомунікації но¬вого покоління та розвитком Інтернету, завдяки чому виник новий, «мережний»1 тип суспільства, в якому віртуальні мережпі структури формують новий тип соціальної реальності. При цьому мережні інфор¬маційні системи стали основою нової інформаційної економіки, що діє в масштабі всієї планети в режимі ре¬ального часу. Цей «мережний соціальний космос» про¬низує всі сфери громадського життя, трансформуючи їхню логіку, і ЗМІ стають частиною світового інфор¬маційного виробництва, оскільки саме вони створю¬ють символи масової свідомості, які потім впливають на прийняття рішень.

Наслідком цих процесів є все більше поширення у ЗМІ дискусій про перехід від індустріального су-спільства до постіндустріального «інформаційного суспільства»2, про «інформаційний простір» та «інфор-маційні системи», «інформаційну безпеку» та «інформа-ційні війни». Так, у кінці XX — на початку XXI ст. реальністю стали теоретичні моделі глобальних транс-формацій, запропоновані вже досить давно у працях Д. Белла, О. Тоффлера, Т. Роззака.

Розглянемо детальніше основні положення теорії постіндустріального суспільства, яка, на слушну думку В. Л. Іноземцева, сьогодні є, по суті, єдиною соціаль¬ною метатеорією, що повною мірою сприйнята за¬хідною соціологічною традицією3. Хоча постіндус- тріальна проблема останнім десятиріччям у засобах масової інформації вже не є такою популярною, як у 1970-ті рр., постіндустріальна теорія, яка була суттєво відмінною від усіх інших концепцій, стала методо¬логічною базою сучасної західної соціології, впливаю¬чи на формування більшої частини політологічних, економічних і соціологічних моделей.

Як відомо, у радянській науці ці концепції, що фор-мувалися протягом 1970—80-х рр. на Заході, сприйма-лися безумовно негативно, як такі, що неприйнятні для офіційної ідеології. Соціально-політичні трансформації В кінці 1980-х — на початку 1990-х, пов'язані з проце¬сом розпаду СРСР, привели до підвищеної уваги вітчиз¬няних дослідників до зазначених концепцій. Проте де¬яких сучасних авторів у цих концептуальних моделях Приваблюють не їх сутність та методологічний по-тенціал, а (як слушно зазначав В. Л. Іноземцев) екзо¬тичні наукоподібні кліше, які вони довільно використо¬вують для власних потреб, так само, як раніше робили це з марксистською теорією. Негативні наслідки такої Тенденції очевидні — загальне зниження рівня науко-вого осмислення теоретичних моделей сучасних за-хідних авторів, причиною чого є ідеологічна криза та відсутність конструктивних ідей її подолання.

Якщо звернутися до праць Д. Белла, класика теорії постіндустріального суспільства, можна відзначити, що акцент у його працях на проблемах розвитку техно¬логій і теоретичного знання не вичерпує сутність ідеї постіндустріальної стадії суспільного розвитку. Д. Белл відзначав багато інших соціальних і економічних трансформацій — перехід від індустріальної економіки (орієнтованої передусім на виробництво товарів] до сервісної, зміна структури зайнятості, становлення но¬вої мотивації діяльності, розвиток нових форм демо¬кратії і, врешті-решт, —нової, альтернативної політич¬ної системи суспільства.

Основні методологічні принципи теорії пост-індустріального суспільства були сформульовані ще наприкінці 1940-х рр. у працях американського еко-номіста К. Кларка «Економіка в 1960 році» і французь-кого суспільствознавця Ж. Фурастьє «Велика надія XX сторіччя». Це перш за все концепція поділу суспіль¬ного виробництва на три сектори економіки: 1) пер¬винний (сільське господарство), 2) вторинний (промис¬ловість) і 3) третинний (сфера послуг), а також ідея про тенденцію до зростання частки третинного сектору порівняно з первинним і вторинним. Пізніше на основі цих положень сформувалось уявлення про процес «тер- тиаризації4 економіки», який сьогодні став реальністю в більшості розвинутих суспільств. Що стосується са¬мого поняття «постіндустріальне суспільство», то воно було вперше вжито американським соціологом Д. Ріс- меном у 1958 р. у назві однієї зі статей, яка набула завдяки цьому широкої популярності. У 1960-ті рр. це поняття привернуло уваїу дослідників, і Д. Белл вико¬ристав його в лекціях, прочитаних ним у Зальцбурзі. Проте дійсно новий етап у розвитку теорії постінду¬стріального суспільства розпочався в 1973 р. з публі¬кацією праці Д. Белла «Майбутнє постіндустріальне суспільство». Упродовж цього й наступного десятиріч з'являються численні публікації, присвячені постінду- стріальним тенденціям розвитку. Аналіз зазначених праць свідчить, що основою концепції постіндустріаль¬ного суспільства є положення про 1) зниження ролі ма¬теріального виробництва й розвиток сектору послуг і обробки інформації, 2) новий характер людської діяль¬ності, 3) поступову трансформацію традиційної со¬ціальної структури.

Паралельно з концепцією постіндустріального суспільства розвивалася пов'язана з нею концепція інформаційного суспільства, в якій зазначені тенденції соціально-економічних трансформацій розглядалися не стільки в економічному аспекті, скільки в контексті масової комунікації. Саме поняття «інформаційне суспільство» було введено в науковий обіг на почат¬ку 60-х р. одночасно Ф. Махлапом у США і Т. Умесао в Японії, а подальший розвиток теорії інформаційного суспільства пов'язаний з іменами таких відомих ав¬торів, як Р. Катц, Й. Масуда, М. Порат, Т. Стоуньєр5.

До теорії інформаційного суспільства близькі деякі інші концепції, зокрема концепція технотронного суспільства 3. Бжезінського, а також теорії, що під-креслюють зростання ролі знань і позначають сучас¬ний соціум як «ІНе кпоиЛесІдеаЬІе зосіеіу»; «кпошіесіде зосіеіу», або «кпои)Іе<іде-ьаІие зосіеіу», а також ряд Інших концептуальних моделей, тією чи іншою мірою близьких до основних положень теорії постіндустріаль-ного суспільства. Спільним для підходів різних авторів, близьких до концепцій постіндустріального суспіль¬ства та інформаційного суспільства є виділення в істо¬рії цивілізації трьох основних етапів. Так, Д. Белл об-ґрунтовує існування доіндустріального, індустріально¬го й постіндустріального суспільств, С. Крук і С. Леш — домодерного, модерного й .постмодерного етапів В історії культури й соціальних відносин, а О. Тоффлер — «першу», «друту» і «третю» хвилі цивілізації.

Таким чином, можна вважати, що теорія пості н- дустріального суспільства стала результатом взаємо¬дії й розвитку багатьох економічних, соціальних і по-літологічних концепцій, перш за все — так званої трисекторної моделі суспільного виробництва, що розмежовує економіку на первинний (видобувні галу¬зі), вторинний (обробну промисловість) і третинний (сферу послуг) сектори, які в зазначених концепту¬альних моделях корелюють з доіндустріальною, індус¬тріальною та постіндустріальною стадією соціально- економічного розвитку.

Основною ознакою доіндустріальної стадії розвитку суспільства вважається така організація виробництва, за якої майже вся робоча сила зайнята в безпосеред¬ньому виробництві предметів споживання (насамперед продуктів харчування), механізми обміну нерозвинені, процеси урбанізації перебувають у зародковому стані, а політична еліта керує суспільством без урахування економічної основи своєї влади. На думку Д. Белла й О, Тоффлера, життя в доіндустріальних суспільствах (які й сьогодні властиві для більшості населення світу) є взаємодією з природним середовищем.

Проте постіндустріальне суспільство не заміняє со¬бою індустріальне чи аграрне суспільство, а додає но¬вий сгспект виробництва й суспільних відносин, і перш за все — у сфері використання даних та інформації. Д. Белл, розглядаючи процес становлення постіндуе- тріального суспільства, відзначає, що воно приходить на зміну індустріальній системі так само, як та прийш¬ла на зміну аграрній, хоча це не означає припинення виробництва матеріальних благ. Постіндустріальні тенденції співіснують з попередніми формами вироб-ництва та соціальних відносин, поглиблюючи ком-плексність суспільства й природу його соціальної структури. «Постіндустріальне суспільство визначає¬ться як суспільство, в економіці якого пріоритет пере¬йшов від переважного виробництва товарів до вироб¬ництва послуг, проведення наукових досліджень, ор¬ганізації системи освіти й підвищення якості життя... Постіндустріальне суспільство... припускає виникнен¬ня нового класу, представники якого на політичному рівні виступають як консультанти чи експерти...»


Очевидно, що визначити хронологічні межі таких соціальних трансформацій досить важко. Як правило, дослідники погоджуються з тим, що нові тенденції стали виявлятися з початку 1950-х рр., і це саме сто¬сується темпів тертиаризації (розвитку третинного сектору економіки). Рубіжним моментом вважається середина 50-х рр., коли у США кількість працівників сфери послуг перевищила кількість зайнятих у ма¬теріальному виробництві. Однак реальні змійи, що дозволяють говорити про постіндустріальну стадію розвитку суспільств країн Заходу, належать до кінця 1970-х рр. і включають радикальне прискорення технічного прогресу, швидку зміну структури зайня¬тості й становлення нового менталітету в значної час¬тини населення.