Geum.ru

Україна на шляху до Європи

Вид материалаКнига
Подобный материал:
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   39

Виступаючи на київському Майдані з нагоди річ¬ниці помаранчевої революції 22 листопада 2005 ро¬ку, лідер партії «Батьківщина», екс-прем'єр-міністр Ю. Тимоіпеико, підкреслюючи вагу наступних парла-ментських виборів, зазначила, що по суті йдеться не лише про парламентські вибори, а й про вибори глави виконавчої влади, котрий наділяється повноваження¬ми, які за обсягом дорівнюють повноваженням німець¬кого канцлера. А вони, як відомо, вагоміші за повно¬важення федерального президента цієї країни. Врахо¬вуючи вітчизняний політичний контекст, гостроту політичної боротьби за посаду прем'єр-міністра, мож¬на сміливо стверджувати, що персональний чинник у даному випадку з політичної площини переходить у владну, а влада відтак персоніфікується у вигляді двох головних фііурантів попередньої президентської кам¬панії, які стоять на діаметрально протилежних пози¬ціях як внутрішньої, так і зовнішньої політики11.

Слід зазначити, що така ситуація є характерною для нестійких демократій, оскільки для країн з уста¬леними інститутами демократичної влади контроль за гілками влади з боку представників різних партій є звичною нормою. Так, у СІЛА досить часто скла¬дається ситуація, коли виконавча влада, що належить президентові, опиняється в руках республіканців, тоді як законодавча в особі конгресу контролюється їх опо¬нентами демократами і навпаки.

У світлі переформатування влади набуває актуаль-ності ще один аспект проблеми — співвідношення партій і влади. Протягом усіх останніх років влада в Україні, попри наявність великої кількості зареєстро-ваних партій, мала ідеологічно невизначений, а отже формально й позапартійний характер. Це стало одним із чинників, що сприяв персоніфікації влади як в особі представників центральних, так і регіональних та міс-цевих органів влади. Першим інститутом влади, який почав формуватися та, бодай, частково функціонувати за участю політичних партій, стала Верховна Рада України.

Як відомо, починаючи з 1998 року, коли вступила в дію змішана, тобто пропорційно-мажоритарна вибор¬ча система, Верховна Рада працює як інститут, побудо-ваний на засадах фракційного поділу та міжфракцій- ної консолідації. Перехід до змішаної виборчої систе¬ми мотивувався тими обставинами, що необхідно зміцнювати роль політичних партій в управлінні дер-жавою, а також сприяти фракційній дисципліні в стінах самого парламенту, у такий спосіб створивши класичну модель демократичних парламентів, де взаємодіють провладна більшість та опозиційна мен¬шість. На жаль, ці завдання в нашій країні за змішаної виборчої системи так і не було реалізовано повною мірою. Насамперед, завдяки наявності у складі депу¬татського корпусу половини, що її становили так звані депутати-мажоритарники. Саме завдяки цьому не вдавалося сформувати стійку парламентську біль¬шість. Намагання будь-якою ціною заручитися такою більшістю під час принципових голосувань нерідко закінчувалися підкупом або тиском на депутатів.

Разом з тим, попри всі недоліки, змішана система виборів істотно посприяла зростанню ролі партійного чинника в політиці. Як наслідок, на сьогодні в країні, попри гіпертрофовану багатопартійність, фактично відбувся «природній добір» партій, які завоювали ав-торитет серед громадян і користуються підтримкою серед виборців. Отже, є підстави говорити про те, що змішана система дала поштовх до партієтворення та визначила п'ять партій, які є лідерами громадської довіри і які беруть участь у формуванні органів влади та в управлінні державою. Проте цього виявилося за¬мало, адже неефективність такої моделі управління стала очевидною і тому як наслідок виникла необхід¬ність переходу до суто пропорційної виборчої системи. Очікується, що вона має посилити інституційний ас¬пект формування парламенту, зміцнити роль ідеоло¬гічного чинника під час виборчого процесу, знизивши вплив фактора підкупу виборців, зміцнити роль парла-ментаризму в системі влади в цілому. Чи дійсно такі очікування мають під собою підставу?

Ніщо так не переконує, як досвід та реальна прак¬тика передвиборчої боротьби. Разом з тим слід врахо¬вувати й теоретичні напрацювання у галузі політичних наук, які мають суттєві результати в частині дослі¬дження парламентаризму, партології та виборчих си¬стем. Оскільки ключовим аспектом проблеми є роль партійного чинника у формуванні законодавчого та представницьких органів влади, то її ефективніть у даному разі значною мірою залежатиме від типу пар-тійно-політичної системи: двопартійної чи багато- партійної. У цьому зв'язку М. Дюверже писав: «Ступінь розподілу влад значно більше залежить від партійної системи, ніж від положень, записаних у конституціях ...Реальний розподіл влад, є, отже, результатом взає¬модії партійної системи та конституційних норм»

Слід враховувати, що Україна і де-факто, і де-юре є країною з багатопартійною політичною системою, а тому варіант двопартійності, характерний для дея¬ких країн західної демократії, нам поки що не підхо¬дить. Тут варто лише зазначити, що за умов парла¬ментської системи двопартійніть як така не розв'язує проблем деконцентрації влади та її персоніфікації. Адже, здобувши більшість у законодавчому органі влади, який формує уряд, і законодавча, і виконавча гілка по суті контролюються однією й тією ж полі¬тичною силою, тобто партією, насамперед її керів¬ництвом: «Парламент та уряд подібні двом машинам, які приводяться у рух одним і тим же мотором — партією. У цьому сенсі двопартійний режим не так вже й сильно відрізняється від однопартійного»13.

Досвід країн західної демократії, де по суті склалися двопартійні системи чи то Великобританії, чи то СІЛА, незалежно від того, що у першому випадку йдеться про парламентський, а у другому — президентсьий режим.

мають жорстку прив'язку до лідера, а отже й певним чином влада тут має чіткі ознаки персоніфікації. Зга-даймо майже культові постаті 80-х — 90-х років мину-лого століття у країнах західної демократії, такі як Коль, Тетчер та Рейган. Проте запорукою від узурпла¬вання влади авторитетною особою тут слугували два чинники: потужна судова влада, яка стежить за дотри¬манням конституційних норм, та наявність потужної опозиції, здатної у будь-який момент привести у дію механізм імпічменту. Вважаємо, що політична рефор¬ма в нашій країні матиме успіх лише за умови, що у нас нарешті таки розпочнеться судова реформа та сформується сучасна цивілізована опозиція, яка обсто¬юватиме національні інтереси та інтереси демократії. Це повинна бути опозиція, налаштована на конструк- тив, а не реванш.

Що стосується інституту парламентаризму за умов багатопартійної системи, то вона має свої відмінності. Насамперед за таких умов уряд — головна ланка в си-стемі інститутів виконавчої влади — має спиратися на парламентську коаліцію партій. Залежно від об¬ставин та політичних традицій країни, така коаліція може бути або більш стабільною, або менш стабіль¬ною. Проте суттєва відмінність від двопартійної систе¬ми тут виявляється у тому, що стабільність урядової коаліції вимагає неабиякої гнучкості та налаштова- ність на пошук компромісів. В іншому випадку такий уряд може довго не протриматися при владі, а коаліція розпастися чи то в силу ідеологічних, чи то тактичних розбіжностей. Вступаючи в режим парламентської форми правління, де уряд за будь-яких умов буде фор¬муватися на коаліційній основі, слід мати на увазі, що така конструкція є досить вразливою і вимагає неабия¬кої витримки та готовності йти на поступки. У цьому контексті парламентські вибори 2006 року своєрідні тим, що вперше у національному масштабі вітчизняні партії мали можливість формувати як законодавчий орган влади, так і уряд, а також органи місцевого самоврядування. Чи посилює це роль інституційних чинників, сприяючи зниженню персонального чин¬ника влади, чи ні? Дивлячись на те, що передвиборчі блоки формувалися переважно навколо лідерів, а їх участь, судячи з назв на парламентських виборах, до¬мінувала, є підстави для висновку, що персональний чинник і надалі відіграватиме ключову роль не лише у вітчизняному політикумі, а й при владі.

Таким чином, проведений аналіз уроків помаран¬чевої революції та її впливу на розвиток політичного процесу в Україні, становлення політичних інститутів та їх модернізацію показав, що появу нової влади зу¬мовили якісні зміни, що впродовж років незалежності відбулися в суспільній свідомості громадян України. Саме вона стала тим чинником, під тиском якого відбулася мирна, хоча й драматична ротація політич¬них еліт. Разом з тим брак єдності у поглядах на стра¬тегію розвитку країни, відсутність солідарних дій з бо¬ку нової влади стали причиною деякого розчарування в команді «помаранчевих». Унаслідок цього суттєво активізувалася опозиція, зріс її рейтинг, що дозволи¬ло одній із партій опозиційного табору набрати най¬більшу кількість голосів виборців. Результати парла¬ментських виборів поставили чимало питань до влади. Яким буде подальший розвиток країни: проривом у європейську цивілізацію чи відступом у звичну і тра¬диційну для нас євразійську цивілізацію,— відповідь на ці проблеми має дати час. Отже, вибори до Верхов¬ної Ради — черговий тест для політичних сил на від¬повідність мріям та сподіванням української нації. Чи вдасться закріпити результати Майдану? Чи доведеть¬ся працювати над помилками? Такою є ціна виборів, Що минули.

1 Див.: Янукович В. Три постулата оппозиции. К чему стремится Партия регионов 11 2000: Еженедельник.— 2005.—28 окт.— С. 2.

2 Див.: Файнер М. Помаранчева революція: джерела, рушійні си¬ли, перспективи.— Чернівці: Букрек. 2005; «Оранжевая» революція: версии, хроника, документи / Сост. М. Погребинский.— К.: Оптима, 2005.; Головатий М. Технології політичні // Політологічний словник: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / За ред. М. Ф. ГЬловатого та О. В. Антонюка,—К.: МАУП, 2005,—С. 710.

3 Див.: Янукович В. Три постулата оппозиции. К чему стремится Партия регионов.— С. 2

4 Там само.

5 Там само.

6 Там само.

7 ҐЬловатий М. Республіка президентська // Політологічний словник: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / За ред. М. Ф. ГЬло- ватого та О. В. Антоніока.— С. 438 — 439.

8 Там само,— С. 638.

9 ДювержеМ.: Пер. сфр. Изд. 3-є.— М.: Академия, Проект, коро¬лев, Парадигма, 2005.— С. 479.

10 Пахарєв А. Лідер політичний // Політологічний словник: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / За ред. М. Ф. Головатого та О. В. Антонюка,—С- 438.

11 Див.: ЯнуковичВ. Три постулата оппозиции. К чему стремит¬ся Партия регионов.

12 Дюверже М Там само.— С. 458.

13 Там само.— С. 459.

Юрій БОНЛАР, доктор філософії, віие-президент МАУП

ПЛЮСИ І МІНУСИ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ (інформаційний аспект)

За польським політологом К. Жигульським, ук-раїнський науковець О. Бабкіна визначає глобалізацію «як процес, тобто цільову сукупність характерних змін у сучасному світі, що розвивається у часі. Ці переміни сходяться загалом до взаємозближеиня, скорочення відстаней, швидкого виникнення великої кількості різноманітних зв'язків, контактів, обміну, до збільшен¬ня залежності суспільства майже в усіх сферах життя від того, що відбувається в інших, часто дуже віддале¬них регіонах світу. Суттєвою рисою глобалізації є без¬прецедентне в історії пришвидшення технічного про¬гресу — розвиток засобів масової інформації, зв'язку та транспорту».

Зупинимося на перевагах, які приносять розвиток інформаційних та телекомунікаційних технологій, ЗМІ.

Передусім це більший і вільніший доступ до інфор¬мації, різних її джерел, можливість вибирати і користу¬ватися ними, мобільно одержувати і поширювати потрібну інформацію.

Громадяни отримують інформаційний доступ до , урядових даних, послуги в галузі державного уп-равління, що створює віртуальну причетність до участі в обговоренні та ухваленні загальних рішень, демокра-тизує суспільство. Сучасні комунікаційні технології і дозволяють швидко і з високою часткою вірогідності . опробовувати владні рішення, дізнаватися про реакцію на них. зробити владні структури доступнішими і відкритішими. У деяких країнах для цього стали об- лаштовувати навіть своєрідні «приймальні» — інфор-маційні термінали, які встановлюють у громадських місцях — у закладах торгівлі, на вокзалах тощо. У Ка-наді, приміром, відповідно до програми Соиегптепі Опііпе усі урядові послуги заплановано надавати через Інтернет.

Ефект «прямого спілкування» широко почали засто¬совувати і корпорації, компанії, окремі політики. Пер- шопрохідцем використання таких технологій в Україні стала Юлія Тимошенко — лідер однойменного політич¬ного блоку. Показово, що однією з перших тем, винесе¬них нею для обговорення в інтернетпростір, була кон¬цепція реформування засобів масової інформації. Об¬говорюючи концепцію, користувачі мережі мали змогу висловити своє ставлення до неї, проголосувати — 94,7 % з них підтримали положення реформи, запро¬поновані Ю. Тимошенко.

Нині заочні прес-конференції, круглі столи, обмін думками, заснування персоніфікованих веб-сторінок —доволі поширена практика українського політикуму.

Власне, можливість звернутися до широкого зага¬лу, висловити свою точку зору на будь-які актуальні питання завдяки сучасним ЗМК має кожен. Віртуаль-ний простір став зоною спілкування, часто заповню-ючи цей важливий сегмент гуманітарної сфери.

Переваги сучасних ЗМК простежуються і у сфері освіти, в доступі до навчальної освітньої інформації. світових зібрань знань — бібліотек. «Утискування» світу завдяки інформкомунікаціям дає змогу здобувати дис-танційну освіту, робити надання освітніх послуг гнучкішими (а отже, доступнішими), безперервно під-вищувати кваліфікацію незалежно від місця прожи-вання. Дослідник доктор політичних наук і кандидат психологічних наук В. Бебик говорить про тенденцію уніфікувати освітнього простору, вироблення єдиних вимог до рівня освітніх закладів, створення уніфіко-ваних програм, що дозволить юридично визнавати здобуту освіту в різних країнах, у результаті — збіль-шити можливості й ефективність використання фа-хівців персоналу.

Революції зазнають і власне трудові відносини. Можливість отримувати і виконувати роботу дис-танційно дає змогу вирішувати соціальні проблеми, зок-рема проблему працевлаштування в різних куточках світу, регулювати використання трудових ресурсів.

Нині працевлаштуватися чи найняти потрібного висококваліфікованого працівника можна не виходячи з помешкання, заочно. Те ж стосується і виконуваних обов'язків — працювати на роботодавця, скажімо, з Нью-Йорка, з допомогою телекомунікацій можна і в Москві, і в Пекіні, і в Івано-Франківську. Кількість та-ких «заочних працівників» постійно зростає, у США їх уже майже 15 млн, у Європі — понад 2 млн. Дистанцій-на зайнятість відкриває нові можливості для соціаль¬ної адаптації і людей з тими чи іншими вадами, інва¬лідів. Суттєво впливає розвиток ЗМК і на ЗМІ. Цифрові технології якісно підвищують оперативність друкова-них видань, дозволяють одразу передавати візуальне зображення подій безпосередньо до редакції, власне самі редакції стають певною мірою віртуальними, вони часто теж управляються дистанційно. Першим таким феноменом в українському медійному просторі слід визнати газету «2000».

Усе виразніших рис набуває «кіберекономіка». Стрім¬ко розвиваються інтернет-торгівля, посередницька •діяльність, торгівля нерухомістю, інтернет-аукціони. Електронні платежі якісно вплинули на фінансове об-Слуговування — переведення коштів будь-куди, інші банківські операції здійснюються в максимально ко- -роткі терміни. Дослідники стверджують, що ми взагалі Є свідками нового типу економіки, який базується на Інформаційних та телекомунікаційних технологіях і характеризується перетіканням традиційних видів соціально-економічної діяльності в електронну сферу. «Кіберекономіка» відкриває нові горизонти для коопе-рації бізнесу, розвитку дрібних фірм, у яких з'являють¬ся досі небачені можливості конкурувати з «китами» ринку — адже «вітрини» зі своєю продукцією можна відкрити у всьому світі, не будуючи традиційних ма-газинів. За даними компанії Сік Сгоир, які наводить А. Чернов, у період лише з листопада 2001 р. по квітень 2002 р. онлайнові покупки зробили майже 60 мільйонів європейців. Як оцінює компанія еМагкеіеп, доходи від електронної комерції в Європі у кінці 2004 р. становили понад 180 млрд доларів. Уже в травні 2002 р. загаль¬ний обсяг онлайнових продажів у Великобританії ста¬новив 776 млн доларів (з травня 2001 р. зростання таких продажів 92,2 %). Найінтенсивніше розвиваєть¬ся онлайновий ринок у США, Південній Кореї та Німеч-чині, де найбільше через «віртуальні» магазини заку-повують комп'ютерне обладнання, меблі, одяг, книж¬ки, косметику, путівки та квитки на транспорт.

Реальністю стає дистанційна медична допомога. Свого часу з допомогою телекомунікацій можливість психо-фізіологічного впливу продемонстрував український лікар-психотерапевт А. Кашпіровський. Перебуваючи за сотні кілометрів від хворої, він зумів навіяти їй зне- болення під час хірургічної операції. Інший спосіб за-стосували американські хірурги 2001 р. За допомогою робота-маніпулятора, яким керували через телеко-мунікації, вони прооперували француженку у Страс-бурзі, пересадивши їй жовчний міхур. Фактично фахо-ву консультаційну допомогу нині можна отримати звідки завгодно і майже одразу. Те ж стосується і про-філактичної роз'яснювальної роботи із запобігання за-хворюванням .

Новітні інформаційні, телекомунікаційні техноло¬гії незамінні у навігаційній галузі, управлінні переве-зеннями, переміщенні товарів та ресурсів. Суттєвим фактором інтегрування у світовий комунікаційний простір став розвиток мобільного зв'язку, можливості якого чим далі нарощуються і універсалізуються.

Узагальнюючи, слід визнати, що з елементу прогре¬су Інформаційні телекомунікаційні технології стають рушійною силою економічних, суспільних змін у світі.

Однак поруч із безсумнівними можливостями, плю¬сами і перевагами глобалізаційних процесів, зумовле¬них розвитком нових технологій, виникають і принци¬пово нові загрози, які вони несуть.

Передусім слід зазначити «цифрову нерівність», що склалася між державами і подекуди всередині їх. Знач-но саме вона зумовлює мінуси і негатив глобалізаційно- го інтегрування, загострює питання інформаційної безпеки особистості, суспільства і національних дер-жав.

А. Чернов пише: «Прогрес у галузі нових інформа-ційних технологій відкриває величезні можливості для вирішення найрізноманітніших економічних, соціаль-них проблем, однак далеко не все людство сьогодні мо¬же ними скористатися: 4,8 млрд людей з 6 млрд живуть у злиднях, іще 2 млрд до них приєднається впродовж наступних 50 років... Понад те, безпрецедентне при¬швидшення інформаційно-технологічних процесів не лише посилює існуючий розрив між країнами так зва¬ного «золотого мільярда» та іншим світом, а й щодень його збільшує».

Такої ж думки дотримується і український дослід¬ник проблем глобалізації ІО. Павленко. Він зазначає, що суперечності між країнами Заходу та іншими в інформаційно-технологічній сфері значною мірою зу-мовлені нееквівалентним обміном. Монополізувавши контроль за інформацією, Захід забезпечив собі пану-вання, поставив інших у залежність від себе. Розрив між країнами стрімко збільшився надто впродовж ос-таннього десятиліття, після розпаду СРСР, коли техно¬логічний розвиток на пострадянському просторі зупи¬нився, а високотехнологічні виробництва опинилися у стані системної деградації.

Перевага країн-лідерів дає їм змогу не лише пріори-тетно і найуспішніше користуватися перевагами тех-нологій, а й коригувати і дозувати інформацію, що, на думку багатьох, ставить під сумнів об'єктивність самої тези про рівність доступу до інформації всіх людей.

Стурбованість нерівномірною участю держав в об-міні й користуванні інформацією неодноразово вислов¬лювали поважні міжнародні зібрання та інституції, ЮНЕСКО, одним із завдань якої є розвиток комуні¬кацій. За даними організації, у час, коли обговорюють проблеми справедливого формування глобального ін¬формаційного співтовариства, у 34-х країнах світу іще недавно було відсутнє національне телебачення, ЗО не мали своїх газет, а ще у 30-ти виходило лише по газеті.

У доповіді ООН від 1999 р. про розвиток людських ресурсів серед іншого відзначалося, що розвинуті країни, де проживає п'ята частина населення планети, контролюють 75 % телекомунікацій, на частку ж іншої п'ятої населення — малорозвинутих країн — припадає лише відсоток телекомунікаційної сфери.

Випукла «цифрова нерівність» і у використанні можливостей Інтернету. Згідно з даними компанії №а Іпіептеї Зигуеуз, на початок 2002 р. кількість корис-тувачів мережі налічувала понад 580 млн осіб, май¬же 64 % з них — громадяни СІЛА, Канади та європей-ських країн, 6 % припадало на Латинську Америку, 1 % на Африку (у свою чергу, 90 % з них були громадянами ПАР). Нерівномірність розвитку комунікацій збільшує розрив між країнами, посилює залежність одних від інших.

Інтернет — поле зіткнень прихильників і против-ників обмежень, предмет дискусій довкола розумінь свободи слова.

Створена свого часу Міноборони США як відповідь на загрозу декерування країною у разі ядерного кон¬флікту з СРСР. за короткий час мережа обплутала увесь світ, перетворившись у свого роду інформаційноносну систему планети. Темпи розвитку Інтернету вража¬ють. Дослідники підрахували: якщо для того щоб досяг¬ти аудиторії 50 млн користувачів радіо знадобило¬ся ЗО років, телебаченню — 13, то Інтернету — лише 4 роки.

Демократичність спілкування у мережі дає змогу не лише реалізовувати право на свободу слова, отримува-ти інформацію з альтернативних джерел, а й створює ґрунт для найрізноманітніших зловживань, поширення людиноненависницьких, расистських поглядів, дезінфор¬мації, порнографії. Такі сайти, зауважено, здебільшого з'являються на серверах США, звідкіля інформація і доводиться до «споживачів» в інших регіонах. Узагалі, за оцінками багатьох спостерігачів, Інтернет у США давно (чи й визначально?) перестав бути «вільним», пе-ретворившись на частину медіасистеми, підконтроль-ної фінансово-політичним глобальним структурам. Технічними ресурсами «павутини» в Америці управляє потужна приватна корпорація ІСАШ, рішення котрої напряму залежні і фактично не чинні без схвалення Білого Дому.