Geum.ru

Україна на шляху до Європи

Вид материалаКнига
Подобный материал:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   39

Зараз, хоча й минуло понад рік після подій на київ-ському Майдані, не вщухають дискусії, чи можна їх вважати революцією, чи ні. Думки з цього приводу експертів та фахівців розходяться2. Мовляв, якщо не відбулися зміни форм власності, не було зруйновано конституційний лад, то не було й революції як такої. Звичайно, це типовий зразок марксистського погляду на революцію, в основі якої він завжди вбачав насам¬перед матеріальні чинники. Можна стверджувати, що це ще й класична інтерпретація революцій як суспіль-но-історичних змін шляхом застосування сили, про-довженням якої дуже часто ставали громадянські іційни. Так було у попередні часи, які сформували сте¬реотипне уявлення про політичну революцію.

Разом з тим ми живемо в добу некласичних явищ та процесів. Зокрема, що стосується трактувань рево-люційності як такої, то тут важливо враховувати не ли¬ше зміни в системі виробничих відносин, а й суспіль¬них відносин у ширшому розумінні цього поняття, ма¬ючи на увазі і сферу ідеологій, політики, свідомості, людської поведінки загалом. Саме ідейно-концептуаль¬ний чинник, пов'язаний з активністю людини, її ціннісними орієнтирами та світоглядним вибором на сьогодні є головними у визначенні та характеристиці суспільно-політичних процесів, зокрема тих, що пре-тендують на статус революційних. Дивлячись під цим кутом зору на події річної давнини, доходимо виснов¬ку, що тоді відбулася революція громадянської свідо¬мості, яка наблизила нашу країну до європейської цивілізації набагато більше, аніж усі попередні роки незалежності. По суті, саме під впливом помаранчевої революції за короткий проміжок часу стався якісний прорив нашої країни у світ. Чи не вперше про нашу країну заговорили як про країну з демократичним по¬тенціалом, а її імідж набув позитивних рис. Тому, гово¬рячи про революційну природу подій, що сталися, є всі підстави вважати її некласичною революцією у сфері політичних цінностей, громадянських прав і свобод. По суті, це подія, яку слід вивчати не лише під кутом зору політології чи соціології, а й політичної антропо¬логії, оскільки йдеться насамперед про людський ас¬пект політичної поведінки.

Зміни в людській психіці. її соціальних та політич¬них аспектах, як правило, відбуваються латентно. Для їх актуалізації необхідний серйозний подразник. В Ук¬раїні таким подразником стали президентські вибо¬ри, натомість стара влада проґавила ці зрушення в соціальній ментальності, керуючись стереотипними технологіями спілкування з суспільством. Вона не вра-хувала, що українське суспільство опанували нові цін-ності, які глибоко проникли у масову свідомість, на-самперед, молодого покоління. Покоління, яке, по суті, погано пам'ятає радянські традиції та звички, але на-томість орієнтоване на бажання інтегруватися у циві-лізований світ. Для наших співвітчизників це, очевид¬но, європейські цінності і стандарти як економічного, так і соціального, політичного та культурного життя.

Колишня влада явно недооцінила того, що роки, хай і відносної демократії та обмеженої свободи слова, поширення глобалізації інформаційних зв'язків, зрос-тання мобільності населення, інтенсифікація його контактів з «іншим світом» виховали по суті нову лю-дину не радянського, а демократичного типу. Це лю-дина, яка мислить не ідеологічними стереотипами чи штампами, а прагматичними реаліями власного дос¬віду, покладається не на державу, а на власну ініціа¬тиву, мріє про приватну справу, а держава при цьому створювала б умови для індивідуальної ініціативи,— ось лише деякі ознаки нового типу української свідо¬мості і поведінки. До спілкування з такою людиною та влада виявилася не готовою.

Натомість тодішня опозиція за настроями і сприй- , няттям була ближчою до запитів та очікувань народу, їх зближувало бажання перемін. Народ зажадав такої влади, яка йому служить, а не маніпулює ним. Нічого влада не могла дати і, як наслідок, Майдан виник не тому, що опозиція сформувала армію підтримки, якою ' вправно керувала і маніпулювала, а тому, що в часі і просторі збіглися очікування одних — народу та інших — представників тодішньої опозиційної політичної еліти. Історія ж, між іншим, вчить, коли трапляється подібний збіг, то виникає революційна ситуація. І не Суть важливо, чи йдеться про ситуацію в економіці, чи у свідомості. У даному разі скоріше йдеться про друге, оскільки економіка, як відомо, була на піднесенні і з догляду «економічної» логіки революції відбутися не огло. Але ті, хто так думав і на це сподівався, прораху-валися.

Українська реальність після другого туру прези-дентських виборів засвідчила, що переважна більшість народу не захотіла жити по-старому, а владні верхи виявилися неспроможними керувати по-новому. На-зріла необхідність зміни еліт єдино можливим цивілі-зованим шляхом — через вибори. Тому вибори з до-сить-таки рутинної процедури голосування перетвори-лися на грандіозну подію історичного вибору народу. І цей вибір мав не персональний, а цивілізаційний ви¬мір як за масштабом, так і за характером.

Отже, якщо про революцію у класичному її розу¬мінні дійсно говорити немає підстав, то говорити про революцію свідомості та пробудження громадянської позиції, тобто революцію в людських душах, унаслідок якої народився феномен помаранчевої революції на київському Майдані, такі підстави є цілком достатні.

3. Коди вибори стають вибором

Феномен так званих «кольорових» революцій нале¬жить до некласичних типів політичних революцій, які здійснюються шляхом ненасильницьких дій та під тиском громадськості. Як показує практика останніх років пострадянської трансформації, там, де такі рево-люції мали місце, а це — Грузія, Україна, до певної міри, Киргизстан, приводом для їх появи ставали виборчі кампанії. В Азербайджані восени 2005 року спроба по-вторити українську версію помаранчевої революції не вдалася. Це є підставою замислитися над причинами явища, яке має чітку тенденцію та закономірність. На наш погляд, причиною для появи кольорових рево¬люцій є незавершеність першого етапу національно- демократичних трансформацій, що відбулися внаслідок розпаду радянської системи. Тоді вдалося суттєво потіснити, а подекуди й відсторонити від влади стару радянську еліту, закласти основи національно- державного будівництва, перейти до ринкових форм економічних відносин, започаткувати процес створен¬ня демократичних інститутів влади. Проте, як показав перебіг подій, часто-густо ці процеси або ж так і зали-шилися у зародковому стані, або ж набули потворних форм квазідемократії. Зокрема в Україні ці метамор¬фози набули своєрідної форми політико-економічного режиму доби «кучміз.му», в якому переплелися пост-радянські технології управління суспільством, «ДИКИЙ» капіталізм, гіпертрофовані риси персональної влади з усією зовнішньою атрибутикою та декором демократії. Що таке кучмізм як спосіб існування політичного ре¬жиму влади?

Безумовно, це специфічна форма правління, сут¬ність якої полягає в концентрації влади навколо одного з її інститутів. При цьому зовні зберігається її видимий поділ на рівноправні і незалежні гілки. Сила такої вла¬ди значно перевищує суму влад усіх інших гілок, а тому така форма правління, з одного боку, досить зручна для уникнення відповідальності перед народом, а з дру¬гого — дня маніпулювання елітами і суспільством. На¬укові та публіцистичні визначення цього явища пере¬даються низкою понять, а саме, як влада «олігархату», «м'який авторитаризм», «сім'я» тощо. Без сумніву, «куч¬мізм» — це різновид авторитаризму, за якого від¬правлення влади здійснюється за допомогою експлуа¬тації позірних інститутів демократії всупереч самій демократії, верховенства закону — всупереч верховен¬ству права, свободи економічної діяльності — всупереч свободам людини і громадянина, всупереч національ¬ним інтересам задля приватних — як сво'іх особистих, ' так і тих кланів, інтереси яких по суті стають вищими за національні.

Такого роду організація системи влади та управлін¬ня суспільством могла тривати досить довго, оскільки після років тривалого падіння виробництва та соціаль¬ного зубожіння режим нарешті почав давати деякі ознаки економічного пожвавлення. А де вселяло певні надії на економічне зростання та стабільність, що їх так потребувало суспільство. Разом з тим зазнавали утисків та обмежень інститути демократії, свобода слова, опозиції, що негативно впливало на політичний клімат усередині країни.

Ставлення Кучми до опозиції — окрема тема. Як відомо, до останньої миті свого тривалого правління він не визнавав демократичної опозиції, називаючи її «деструктивною». Натомість, залюбки мав справу з опозицією «лівою», тобто комуністичною, яку вважав за справжню. Насправді ж «опозиційність» лівих ніколи не несла загрози режиму, оскільки вона не мала ваго¬мої народної підтримки. З такою «страшилкою» Кучмі неважко було «кидати» національно-демократичний табір, вдаючись до методу шантажу «лівим реваншем», що приносило свої політичні дивіденди. Дезорієнтова-ний народ легко куплявся «лівою загрозою», а Кучма так само впевнено почувався у ролі рятівника нації і демократії.

Проте час минав. За тринадцять років незалежнос¬ті в українців не лише відродилися почуття патріотиз¬му, поваги до власної державності, зрештою, якщо й не національна гордість, то принаймні самоповага. Біль¬ше того, народилося нове, «помаранчеве» покоління молодих громадян країни, які адаптувалися до нових реалій національного буття. Це інший стан душі, що суттєво відрізняє учорашнього «совка», в якого душа ще роздвоєна між днем учорашнім і днем нинішнім, від громадянина, який хоче і може жити вільним життям, для якого невластиві комплекси меншовартості, без яких важко собі уявити українця старшого покоління. Цього не помічала стара влада, яка продовжувала жи¬ти ідеологемами минулого, хоча на словах усюди і скрізь присягалася вірності демократії і свободі, неза¬лежності і соборності.

Проте дивна річ, як тільки розпочиналися чергові вибори,— парламентські, а надто президентські, знову і знову з минулого витягувалася наживка, на яку лови¬ли виборця, насамперед, зі східних регіонів — двомов¬ність, реінтеграційні процеси з колишніми братами по союзу непорушному та ще деякі не надто свіжі спокуси. Не стала винятком із цього правила й минула прези¬дентська виборча кампанія. Саме кандидат від влади, спираючись на імпортовані політичні технології, які неодноразово допомагали Кучмі, намагався виграти двобій, але цього разу вони не спрацювали.

У світлі тодішніх подій слід прискіпливіше подиви-тися на природу конфлікту, що виник між двома голов-ними претендами на булаву. Багато хто з експертного товариства розглядав його лише крізь призму персо- иалій: переваг одного кандидата та недоліків іншого. Були спроби поглянути на нього і як на конфлікт хсоманд, що борються за владу. Зокрема, так званої «но-вої» та «старої» еліти. Причому на роль «нової» чомусь претендувала команда В. Януковича, оскільки, мовляв, представники блоку «Сила народу» уже побували при владі. Але такий поділ не був переконливий, оскільки обидві команди мали доволі представників, причетних до коридорів влади. На наш погляд, цей конфлікт не-обхідно розглядати і як певне цивілізаційне протисто-яння, оскільки йшлося про вибір між різними за цивілізаційними ознаками векторами розвитку краї¬ни. А загалом його можна розглядати у декількох кон-цептуальних площинах, залежно від кута зору та світоглядних позицій дослідника чи експерта. Роз-глянемо детальніше ці площини, оскільки вони так чи Інакше порушуються аналітиками, але найголовніше . те, що вони продовнсують впливати на ментальність і поведінку української громади. Пропонуємо погляну¬ти на цей системний конфлікт крізь призму культу¬рології, соціології, соціальної психології, геополітики 'і'а цивілізаційного підходу.

Отже, у контексті культурологічного аналізу кон¬флікт претендентів можна розглядати як конфлікт пострадянського політичного традиціоналізму з еле-ментами панславізму та євразійства, з одного боку, та демократизованого, з елементами лібералізму, націо-налізму. В політичних програмах провідних кандида¬тів цей конфлікт було визначено через ставлення до таких реалій життя, як подвійне громадянство та на¬дання російській мові статусу другої державної. Цю по¬зицію активно обстоював В. Янукович. Натомість його опонент В. Ющенко запевняв, що в українському гео- культурному просторі знайдеться місце і російській школі, і російській мові, але не за рахунок українських. Сьогодні можна стверджувати, що ця частина прези-дентської програми виконується, тоді як його опонент — тепер уже як лідер опозиції та парламентської фракції — продовжує обстоювати ідеї федералізації України та офіційної двомовності.

У термінах соціології цей конфлікт можна інтер-претувати як різновекторний вибір представниками різних вікових та соціально-професійних генерацій: старшого, вихованого на ідеалах і цінностях радян¬ської доби, та молодшого, орієнтованого на західні нор¬ми і стандарти життя.

У поняттях соціальної психологи — це конфлікт двох типів ментальності: патерналістської, розрахова¬ної на гарантовану підтримку держави і орієнтованої на пенсіонерів та інвалідів — численного, але соціаль¬но депресивного елементу, з одного боку, та індивіду-алістської, що спирається на власну ініціативу, з друго¬го. Нарешті, в реаліях геополітики — це конфлікт між європейським вибором розвитку країни та його євра-зійською альтернативою. Нарешті, у категоріях цивілі- заційного підходу — це конфлікт між Заходом та Схо-дом, зміст якого розкривається у всіх вищенаведених дилемах.

Отже, за великим рахунком, президентські вибори вилилися у вибір глобального масштабу між Україною як проектом європейської цивілізації з її демократич¬ними нормами і цінностями та Україною як проектом «лібералізованої» імперії.

Таким чином, під час політичних виборів пересіч¬ний українець був поставлений перед вибором: «Яку перспективу своєї країни він обирає?»

Стара еліта, як їй здавалося, добре підготувалася до президентської кампанії, адже вона хотіла, щоб цей вибір стався за її сценарієм. Вона хотіла, щоб він був освячений народним волевиявленням і не було підстав Сумніватися у його легітимності. Та еліта, як зазнача-лося, продовжувала покладатися на технологічний досвід минулого, не врахувавши того, що суспільство змінилося. Злий жарт з нею зіграло її культурне та іде-ологічне походження. Як за освітою та вихованням, так і за досвідом управління вона мало змінилася порів¬няно з радянським минулим, продемонструвавши не¬здатність до внутрішньої перебудови свідомості і по¬ведінки. Іманентними рисами її були — пристосуван¬ство, покірність, ставка на силовий або адміністратив¬ний ресурси як головні аргументи «спілкування» між владою та народом. Наскрізь просякнута корупцією, з одного боку, та захищена усілякими привілеями недо-торканності, а отже й відмежованості від простого лю¬ду, з другого,— ось лише деякі риси характеру тієї еліти, що програла боротьбу за сумління і свободу своїх підданих. Вона давно, за радянською звичкою, переко¬нала себе у тому, що народ — це інертна маса, яку нічо¬го більше не цікавить, окрім гарантованого прожитко¬вого мінімуму, а тому цією масою, як і раніше, можна успішно маніпулювати. Для цього слід використовува¬ти демократичні інституції, що номінально є такими, а реально не виконують своїх функцій. Ідеться про такі Складові демократичної влади, як, наприклад, багато-партійність; ефективний парламентаризм, який по¬казав себе з кращого боку лише в критичні дні політич¬ної кризи, незалежні засоби масової інформації, що під Тиском влади перетворилися на систему тотального контролю за свідомістю громадян, її маніпулюванням: незалежне і справедливе судочинство, що, знову ж та¬ки, виявило свій потенціал третьої гілки влади лише в ті революційно-переломні дні; нарешті, вільні вибори, за допомогою яких народ реалізує свою суверенну волю.

Не секрет, що впродовж тринадцяти років неза-лежності український народ мав більше підстав для розчарування в демократії, аніж захоплення нею. За наявності формальних ознак її існування суспільство так і не одержало законно очікуваних вигод демокра¬тичного способу життя. Олігархізація влади, тобто зро¬щення влади і капіталу, дискредитували демократич¬ну ідею, що загрожувало Україні перетворитися на ще один заповідник посттоталітарного правління.

Внаслідок мімікрії старої еліти під псевдодемокра-тичні форми в Україні було створено специфічну по-літичну систему, яка за своєю природою мало чим від-різнялася від колишньої радянської. Чи не звідси ностальгія значної частини українського суспільства за часами «золотого віку» застійних часів та певна по-пулярність лівих сил упродовж майже всіх років не-залежності?

Але час не пройшов марно для становлення нового типу українця, що гартувався на демократичних май¬данах, всіляких акціях протесту та непокори. По суті в країні виникло дві системи цінностей, ідей і принципів. Одна — для вузької касти «обраних», у якої зовсім інші уявлення про народ і Україну; друга — для ширших верств, яким дано право боротися за виживання, а та¬кож як додаток до неї — маса викинутих на маргінес економічного, соціального та цивілізованого життя громадян, яким уже ніколи не піднятися з колін. Це й було тим соціальним ґрунтом упевненості влади у то¬му, що одних, більш активних, можна залякати, а ін¬ших — приречених та інертних — підкупити. Таким чином, пострадянська еліта виявилася неспроможною до кардинальної модернізації світогляду, ідейних прин-ципів політичної поведінки, уявлень про свободу і де-мократію.

4. Вибори як техно-ідеологчний конфлікт

Про те. що будь-яка сучасна виборча кампанія не-можлива без технологічних знахідок, знає кожний фа-хівець з виборчих кампаній. Присутність політико-тех- нологічних проектів цілком природна річ для того, хто прагне перемогти. Адже вони покликані підсилити по-зиції претендента, додати яскравості, неординарності та оригінальності, підкреслити індивідуальний стиль та особистісні риси кандидата на найвищу посаду в країні. Це, що стосується «білих» технологій, але, як ві¬домо, існують ще й «чорні», мета яких — будь-що ском- ' прометувати опонента, користаючись мовою криміна-лу,-— «опустити» його.

Ефективність технологічних винаходів у політиці, як правило, тісно пов'язана з її ідеологічною складо¬вою, ціннісними позиціями кандидата, світоглядними принципами. Тоді технології посилюють ті чи ті сторо-ни претендента і його команди, показують переваги ; однієї сторони і недоліки протилежної. Зовсім по-іншо-му виглядає ситуація, коли технології починають жити своїм власним життям, безвідносно до ідейних позицій кандидата, працюючи за принципом: «переможців не судять».

Минула президентська виборча кампанія стала на¬очною ілюстрацією того, як політичні технології пра¬цюють у відриві від ідеології, зокрема, національної. Внаслідок цього політичне суперництво сторін пере¬творилося на суцільну інформаційну війну. Засоби 'Масової інформації у тій війні стали головним інстру¬ментом технологічного знищення опонента. У даному разі, якщо говорити про ідеологічну складову виборчої кампанії головних конкурентів, то у В. Ющенка вона була представлена бажанням обстоювати національну ідею через інтеграцію у європейський простір, розви¬ток та зміцнення демократії, тоді як у В. Януковича ідеологічну складову як таку взагалі важко було ви¬окремити, а тому фактично вона була підмінена праг- матикою і технологіями, на жаль, переважно імпортно¬го, а не вітчизняного виробництва.

Як лідер блоку «Наша Україна» В. Ющенко чітко по- зиціонувався у свідомості пересічного виборця з ідей-ною платформою поміркованого національно-демо-кратичного напряму та політичною лінією лібералізму в економічній сфері. Ця платформа послідовно прово-дилася і в стінах парламенту. Її наріжними позиціями було обстоювання ринкових реформ, пріоритет націо-нальних інтересів у зовнішній політиці, підкріплених вимогами рівноправного партнерства, зокрема з Ро¬сією, та акцентом на європейський вибір. Ставлячись толерантно і коректно до російської громади в Україні та російської мови, яка має відчутне поширення у ба¬гатьох регіонах країни, В. Ющенко ніколи і ніде не го¬ворив про її державний чи офіційний статус, для того щоб у такий спосіб завойовувати додаткові голоси російськомовної частини виборців. У цьому плані він був послідовним, а не популістським політиком, який грає на емоціях виборців.

Не лише як представник національно-патріотично¬го табору, що зазвичай асоціюється з прихильністю до націоналізму як ідеології, а й як ліберал-демократ, він доводив, що буде президентом усіх громадян України, незалежно від мови, конфесії чи якихось інших ознак. З позицій економіста, що обстоює ринкові реформи і воліє грати за правилами, уникаючи тіньових схем, та політика-прагматика він пропонує Росії рівноправний діалог суверенних держав, об'єднавчим чинником для яких є не лише людські долі, що досить міцно перепле-лися. а насамперед економічні та торгові інтереси. Це чітка позиція будь-якого політика, що опікується на-самперед долею своєї країни і має на меті інтереси й вигоди свого народу.

Отже, ідеологічну позицію В. Ющенка ідентифіку-вати було неважко, адже в ній досить органічно поєдналися елементи демократичного лібералізму та національного прагматизму як сучасної версії цивілізо-ваного націоналізму. Під стать цим ідеологічним заса¬дам застосовувалися й технологічні кроки штабу на той час опозиційного кандидата, що були розраховані на пробудження громадянської свідомості, відроджен¬ня патріотизму, європейських цінностей. Як же по- зиціонував себе в ідеологічній площині В. Янукович?

Перед тим як ідентифікувати ідеологічне «Я» канди-дата від влади слід згадати, що на арену української політики Янукович вийшов як представник промисло-во-енергетичної регіональної еліти, позиції якої за роки правління Л. Кучми істотно зміцніли. На жаль, як ви-явилося, не завжди в інтересах національної консо-лідації, а інколи і всупереч їй. Регіональна тема почала звучати все гучніше і настирливіше не лише у засобах масової інформації, а й на рівні наукових та ака¬демічних студій. Проблемам регіоналістики присвячу¬валися наукові конференції, активно пропагувалася «регіональна ментальність», що для такої країни як наша, яка з політичного боку як суб'єкт геополітики лише формується, організм якого ще не зміцнів, будь- які відцентрові тенденції е такими, що діють на його ослаблення, а не зміцнення. Постійно підкреслюючи регіональну специфіку, можна втратити або не сфор-мувати цілісний та єдиний образ країни, без якого не-можливо навіть сформувати політичну, а не те, що відродити етнічну націю. Недаремно сьогодні опонен¬ти української державності постійно підкреслюють, , що в Україні є «дві» України.