Україна на шляху до Європи

Вид материала

Подобный материал:

1 ... 6 7 8 9 10 11 12 13 ... 39

Так, угорський закон передбачає, що статут пови¬нен забезпечувати «діяльність організації на основі Принципів демократії та самоврядування», туніський акон вимагає, щоб партія була заснована на демокра-тичних принципах, а її статут складений «у відповід-ності до цього»24. По-друге, законодавство ставить Вимоги до порядку прийняття та зміни статуту: як ба- ВОвий документ партії він повинен ухвалюватися та змінюватися тільки її вищим представницьким орга¬ном (з'їздом, конференцією).

Згідно з принципом гласності статут обов'язково Повинен бути опублікований (у ряді країн в офіційно¬му віснику). По-третє, передбачається і державний контроль за дотриманням вимог, які встановлені за-коном. Контроль здійснює реєстраційний орган у двох игіадках: під час реєстрації політичної партії переві-юється відповідність статуту приписам закону та у азі зміни статуту, про що партія зобов'язана повідо- . йти державний орган у встановлений законом срмін.

Таким чином, діяльність політичних партій з роз-роблення та прийняття статуту в демократичних краї¬нах обмежена відповідними правовими рамками, яких вони повинні дотримуватися для того, щоб набути легального правового статусу.

Правове регламентування організаційних відносин у Законі України «Про політичні партії в Україні» (ст 8) може бути прикладом формального регламентування цих відносин. З одного боку, закон встановлює перелік конкретних питань, які повинен містити статут полі-тичної партії, а з другого, він не створює правового ме-ханізму, який би забезпечував діяльність політичної партії на основі демократичних принципів. Інакше ка-жучи, закон визначає тільки загальну схему і зовсім не торкається змісту цього важливого партійного доку-мента.

Законодавством більшості демократичних та лібе-рально зорієнтованих держав світу досить ґрунтовно регламентуються питання, що пов'язані із членством у політичній партії. Передусім закріплюється низка за-гальних принципів членства: принцип індивідуального членства; принцип вільного і добровільного членства: принцип рівноправності членів партії. По-друге, зако-нодавчо закріплюються обмеження свободи членства у політичній партії. Передусім встановлюється вік, до-сягнення якого є необхідною умовою вступу до політич¬ної партії. Як правило, він збігається з отриманням лю¬диною політичних прав.

Важливе значення має питання про громадянство: майже в усіх країнах членами політичних партій мо¬жуть бути тільки особи, які є громадянами цієї держа¬ви. Найбільш поширеною підставою обмеження сво¬боди членства у політичній партії, що встановлюється законодавством практично всіх країн, є належність громадянина до певної категорії службовців державно¬го апарату. Мета подібного обмеження очевидна: за¬побігти втручанню політичних партій у діяльність

Найбільш важливих державних органів, тому що таке Втручання становить особливу небезпеку для суспіль-ства. Законодавство багатьох країн, що є демократич-ними чи проголосили намір такими бути, визначає ка-тегорії осіб, професійна діяльність яких у державному апараті взагалі несумісна з членством у політичній партії. За загальним правилом до них належать вій-ськовослужбовці, співробітники поліції та служби без-пеки, інших військових формувань, працівники пра-воохоронних органів (судді, прокурори, слідчі).

Така норма передбачена також Конституцією Ук-раїни (ст. 37, абз. 3), Законом «Про політичні партії в Україні» (ст. 6, абз. З, 4). За Законом, членами політич-них партій не можуть бути п'ять категорій державних Службовців:

1) судді;

2) працівники прокуратури;

3) працівники органів внутрішніх справ;

4) співробітники Служби безпеки України;

5) військовослужбовці.

На час перебування на зазначених посадах або лужбі вони повинні призупинити своє членство у )гсартії.

■* Загальним обмеженням партійного законодавства демократичних держав є заборона особі бути членом Ільш ніж однієї політичної партії. В цьому обмеженні В находить своє відображення одна із кваліфікаційних знак політичної партії, що відрізняє її від політичного руху, учасник якого може одночасно бути членом артії, що входить до складу цього руху.

Сучасне законодавство демократичних та лібераль¬но зорієнтованих країн регламентує й інші питання, "до пов'язані зі статусом члена політичної партії. Пред- стом правового регулювання тією чи іншою мірою Тають права та обов'язки члена партії. Закон вимагає, Ііоб організація політичної партії відповідала демокра¬тичним принципам. Особливо показовим у цьому

відношенні є закон ФРН «Про політичні партії», в яко¬му встановлені спеціальні принципи, іцо стосуються статусу члена партії. Ці принципи покликані сприяти демократизації внутрішньопартійного життя.

Характерною рисою сучасного законодавства де-мократичних країн є закріплення загальних принципів організації та діяльності політичних партій. Передусім це принцип організаційної структури політичної пар¬тії. У більшості країн таким є принцип територіальної організації. Причому у ряді випадків до територіальної організації висуваються певні вимоги. Так, за законом ФРН «територіальний поділ повинен бути побудований таким чином, щоб забезпечити окремим членам на¬лежну участь у формуванні волі партії» (п. 1 § 7). По- друге, це принцип верховенства представницьких ор¬ганів партії (з'їзду, конференції, зборів). Так, уругвай¬ський закон прямо формулює, що у структурі партії «верховенством повинен володіти вищий національ¬ний орган»25.

По-третє, це принцип виборності керівних партій¬них органів. У ряді країн особлива увага звертається на склад керівних партійних органів: установлюються певні умови для обіймання керівних посад (громадян¬ство за народженням), вводиться заборона посадовим особам певних категорій займати керівні посади у по¬літичних партіях. Так, за законом ФРН (§ 11} кількість державних службовців у керівництві партії не повинна перевищувати п'яту частину його членів.

Про значення такого положення свідчить наступ¬ний факт; у 1966 р., тобто до прийняття закону, 76 % членів керівного комітету Соціал-демократичної парти Німеччини займали різні посади у державному апа¬раті, а вже у 1968 р.— лише 10 %26. Мета подібних об¬межень — запобігти зрощуванню партійного апарату з державним, що було особливо характерно для то¬талітарних однопартійних режимів.

Українські законодавці не звернули увагу на біль-шість із цих тенденцій. У законі не знайшли правового врегулювання питання прав і обов'язків члена партії, демократичного устрою внутрішнього життя політич-них партій, верховенства рішень представницьких органів політичних партій, порядок формування їх керівних органів тощо.

Провідною тенденцією розвитку сучасного законо-давства про політичні партії демократичних країн, яка відображає прагнення законодавців створити для різ¬них політичних партій рівні можливості для впливу на формування політичної волі держави, є їх державне фінансування. На сьогодні це джерело фінансових ре-сурсів політичних партій практично набуло універ-сального характеру. Все більше дослідників пов'язують державне фінансування з проблемою демократії.

Так, французький політолог Ж. Масле прямо зазна¬чає, що конституційна свобода об'єднання передбачає не тільки свободу утворення партій, а й гарантію мож-ливості здійснення ними своїх функцій. «У деяких ви-падках,— стверджує вчений,— допомога, що П надає держава, може бути умовою наповнення демократії ре-альним змістом»27. Зокрема, вона зменшує нерівність можливостей партій у політичному суперництві, їх за-лежність від окремих груп фізичних або юридичних осіб, а отже, є дієвим засобом у боротьбі з політичною корупцією, багато в чому пов'язаною з приватним фінансуванням.

Правовою підставою державного фінансування Стало конституційне визнання політичних партій най-важливішим інститутом політичної системи, що ві¬діграє зростаючу роль в організації та здійсненні дер¬жавної влади. Таке визнання покладає на державу Обов'язок сприяти політичним партіям у найбільш ефективному здійсненні їх функцій. Фінансова під¬тримка держави стає особливо необхідною в сучасних умовах, коли активна уча сть у політичному житті, і пе¬редусім у виборчому процесі, вимагає від партій щораз Ільших матеріальних витрат, на які висе не вистачає ні їх власних коштів, ні приватних пожертвувань. Як справедливо зазначають німецькі дослідники, «без прямого чи непрямого фінансування партій державою ... ВОНИ ВИЯВЛЯЮТЬСЯ нежиттєздатними» 28. Це твер¬дження особливо справедливе щодо політичних пар¬тій тих країн, де процес становлення реальної багато¬партійності перебуває на початковій стадії, до яких належить і Україна.

У сучасному законодавстві про політичні партії проблема фінансування їх діяльності вирішується по- різному, але принциповим є положення про те, що державні субсидії виділяються політичним партіям та розподіляються поміж ними відповідно до критерію представництва, який визначається за результатами виборів (числом набраних голосів та отриманих депу-татських мандатів). У деяких країнах, наприклад у Словаччині, партії, які не отримують на кількох по-слідовно проведених виборах жодного депутатського мандата, взагалі втрачають право на отримання дер-жавних дотацій.

На жаль, українські законодавці проігнорували цю вкрай важливу тенденцію сучасного законодавства про політичні партії, відмовивши їм у державному фінансуванні (абз. 1 ст. 15 Закону «Про політичні партії в Україні»), чим поставили їх у нерівні умови для здійснення політичної діяльності і в залежність від фінансово-промислових груп та об'єднань, відкривши шлях для різного роду зловживань на цьому ґрунті.

Порівняльний аналіз партійного законодавства де-мократичних та демократично орієнтованих держав світу і України свідчить про те, що вітчизняні законо-давці не звернули увагу на ряд провідних тенденцій у розвитку партійного законодавства цих держав. Закон України «Про політичні партії в Україні» в цілому не створює правового поля для становлення політичних партій демократичного типу, формування в них демок-ратично налаштованої політичної еліти.

\ Не дивно, що протягом тривалого часу взаємовід- носипи незалежної України з Європейським Союзом І нагадували швидше наміри, а не угоду про входження | до спільного європейського політичного, правового й І економічного простору. Але пройшовши чистилище І мирної демократичної помаранчевої революції, Ук- Ї раїна здобула моральне і юридичне право подавати заявку на членство в ЄС. Інша річ, нам слід уважно й - критично вивчити процедуру, прецеденти, старанно | зважити варіанти реакції Євросоюзу й запропонувати ■ вмотивоване рішення про терміни подання.

У будь-якому випадку, незалежно від конкретних строків, подання Україною заявки в ЄС означатиме перехід до предметного діалогу про членство нашої держави в Європейському Союзі, мобілізує групу під-тримки Києва в інститутах Євросоюзу, підштовхне ЄС до ширшого використання стосовно України процедур, фондів та інструментів, що застосовувалися під час підготовки до членства в цій організації. Усім країнам- кандидатам на початковому етапі доводилося долати інерцію Брюсселя, «нерозуміння» й навіть дратівли¬вість провідних європейських столиць. Але «дорогу здолає, той хто йде».

1 Про «Основні напрями зовнішньої політики України» // Політика і час,— 1993.— № 9,— С. 96.

2 Див.: Силіна Т. Корекція віртуальності // Дзеркало тижня.— Й004.—№ 17.

3 Мадгісі Еигореап Соипсії. Ргезз Кеіеазе.— Вгиззеїз, 16.12.1995,— Оок. 400/95 — Р. 7.

4 Соттіззіоп Оріпіоп оп ЗІоуакіа'я Арріісаііоп Гог МешЬегаЬір оГ Мче Еигореап І_Тпіоп // Виїїейп оГ (Ьс Еигореап ІІпіоп.— 1997.— 9ирр1етепІ 9/97— Р. 17.

5 Див.: Дахно І. І. Країни світу: Енциклопед. довідник.— К.. Й004,—С. 50, 416, 455.

е Сошшіязіоп Оріпіоп оп Котапіа'й АррІісаНоп іог МешЬегаЬір оГ ІІІЮ Еигореап ІІпіоп // Ор. сії.— Зирріетепі 8/97.— Р. 17—18; Соїптіззіоп Оріпіоп оп ЗІоуакіа'з Арріісаііоп Гог МешЬегзЬір оі" Ше [ІШ'ореап ІІпіоп // Ор. сії.— Зирріетепі 9/97,— Р. 22—23; Согптіззіоп Оріпіоп оп Виїдагіа'з Арріісаііоп Гог МетЬегзЬір оГ (_1ке іїитореап Шіоп // Ор. сії,— ЗиррІешепС 13/97,— Р. 18.

| 11-04»

7 Див.: Абетка української політики: Довідник. Вип. 5 / Авт.- упоряд.: М. Томенко (кер. кол.), Л. Бадешко, В. Гребельник та ін.— К., 2002.— С. ЗО.

8 Фактьі и комментарии.— 2001.— 6 аир.

9 Див.: Шаповсіл В. Державний лад країн світу: Довідник.-— К.. 1999.—С. 111.

10 Див.: Правовьіе системи страм мира: Знциклопед. сира вочник / Отв. рад-— д-р юрид. наук, проф. А. Я. Сухарев.— 2-е изд, изм. идоіі-— М.,2001— С. 731—733.

11 Францій. Конституции и законодательньїе акти: Пер. с фр.— М.. 1989.—С. 18—19.

12 Доган М., Пеласси Д. Сравнительная политическая социоло- гия.—М., 1994.—С. 23.

13 Юдин Ю. А. Политические партии и право в современном государстве,—М., 1998,—С. 37.

14 Україна: кам'янистий шлях до демократії.— К., 2002.— С. 47.

15 Див.: Закон України № 2365-Ш від 5 квітня 2001 р. «Про політичні партії в Україні» // Відомості Верховної Ради України.— 2001.—№23.—Ст. 118.

16 Див.: Закон о политических партиях от 24 іполя 1967 г. // Федеративная Республика Германія: Конституция и законодатель¬ньїе акти.— М-, 1992,—С. 125.

17 Див.: Народная Республика Ангола. Закон о политических партиях // Зарубежное законодательство о политических партиях: Сб. нормативньїх агстов.— М., 1993.— С. 25.

18 Див.: Мексиканские Соединенньїе Штатьг. Федеральний закон о политических организациях н избирательном процессе // Зарубежное законодательство о политических партиях.— С. 120.

19 Див.: Федеративная Республика ГЬрмания: Конституция и законодательньїе актьі.— С. 125.

20 Див.: Закон України «Про політичні партії в Україні».— Ст. 2.

21 Конституція України.—К., 1996.—Ст. 36.

22 Конституция Португальской Республики // Конституции государств Европейского Союза.— М., 1999. — С. 532.

Політичні партії в демократичному суспільстві.— С. 21.

24 Див.: Венгерская Республика. Закон о праве на обгединение // Зарубежное законодательство о политических партиях.— С. 79: ііоитаї оШсіе! де 1а КєриЬиеТипізіеппе (Типів).— 1988.— № 50.

25 Див.: СопзШиІіопз о! їігє Соипігіез оі Ше \Уогк1. иш«иау.— М.-У. 1985 — Р. 21.

26 Див.: АогііР. Еззаіз аигіез рагїіез роІіІЩиез.— Р.. 1990.— Р. 146.

27 Див.: МазІеІЛ Ьез ге§1ез Йи йпапсстепі сіє 1а Уіе ро1Ш(*ие // РгоЬІетев раїіііцие еі зосіаих.— 1991.—№667—668,—Р. 13.

28 ГЬсударственное право Германии.— М.. 1994.— Т. 1.— С. 118.

Леоніл ШКЛЯР, доктор політичних наук, професор

«ПОМАРАНЧЕВИЙ» СИНДРОМ ТА ЙОГО ПРОЯВИ (початок 2006 року)

1. Виклики часу

Минулий після президентських виборів 2004 року час проходить під знаком події, що увійшла в сучасну політичну історію під назвою «помаранчевої рево-люції». Це був доволі суперечливий етап становлен¬ня нової команди, згуртованої навколо Президента (В. Ющенка. Команди, як виявилося згодом, далеко не Однорідної, а місцями конфліктної. Причому джерелом Суперечок слугували не стільки відносини влади та опозиції, скільки носії самої влади, уособленням якої Стали конфлікти між лідерами помаранчевої революції Ю. Тимошенко та П. Порошенком, з одного боку, та Провідними інститутами державної влади: Урядом, ержавним секретаріатом та Радою національної без¬пеки і оборони, з другого. Поки влада з'ясовувала сто- унки між собою, інтересам національної економіки та біанесу було завдано чималих збитків. Ставка лише на <5приватизаційні заходи як джерело поповнення дер-жавного бюджету обернулася втратами інвестиційної ривабливості, зниженням темпів зростання валового Іродукту, загостренням структурних криз. Закономір- 0, що на тлі негараздів кадрової політики та управ- 'иня економікою з'явилися ознаки соціальної напру- Д, чим не могла не скористатися, як здавалося на пер- Іий погляд, деморалізована опозиція.

Дедалі відчутнішими ставали розбіжності між обі-цянками та сподіваннями, що виникли під час рево¬люції, та можливостями їх реалізації. Найкращим до¬казом розчарування певної частини виборців, які ра¬ніше симпатизували «помаранчевим», стало повільне, але невпинне зростання рейтингу провідної опо¬зиційної сили — Партії регіонів. Ще задовго до офі¬ційного початку парламентських виборів її лідер В. Янукович недвозначно заявив, що наступний уряд буде формувати нинішня опозиція1.

Враховуючи важливість парламентських виборів для України, а вона визначається тим, чи вдасться «по-маранчевим» закріпити свій успіх на президентських виборах чи ні, а також їх неординарністю,— вперше парламентські вибори в нашій країні проходили на пропорційній основі, варто ще раз замислитися над гаслами і реаліями, що їх принесли в суспільство ідейні натхненники та технологи помаранчевої рево¬люції. Це важливо тому, що напередодні чергового ви¬бору стратегії національного розвитку, судячи з опи¬тувань громадської думки, багато хто розчарувався у «помаранчевій» команді. Отже, слід дати оцінку не лише словам, а й ділам нової влади, яка обіцяла здій¬снити реформування відносин влади і бізнесу, про¬вести реприватизацію тих об'єктів державної влас¬ності, які становлять національне надбання, але на¬томість за символічні суми дісталися наближеним до влади олігархам, зміцнити правові та політичні умови свободи слова, викорінити з виборчого процесу адмі-ністративний ресурс, створити правові гарантії для опозиції, прискорити інтеграцію країни у європейські структури тощо.

Як відомо, серед головних обіцянок було бажання відокремити бізнес від політики. Враховуючи тіньове походження насамперед великого вітчизняного бізне¬су, а подекуди і його кримінальний родовід та зроста¬ючий вплив на владу,— як місцеву, так і центральну, таке прагнення можна було б тільки вітати. Проте ре¬альність виявилася суворішою за наміри, оскільки куди доцільнішим стало домовитися з представника¬ми бізнесової еліти про правила гри за прозорими схе¬мами, аніж здійснювати болісний процес перероз¬поділу власності. Влада знайшла в собі сили піти на діалог з бізнесовою елітою, домовившись про прозорі і чесні правила гри. Проте вести мову про відокремлен¬ня вітчизняного бізнесу від політики, його впливу на законодавчу та виконавчу гілки влади ще зарано. Під-ставою для такого висновку є партійні списки учас¬ників парламентських виборів, де бізнес-еліта посіла чільні позиції — причому як в наборі «помаранчевої» команди, так і опозиції.— а отже демонструє свою пря¬му зацікавленість у політичній участі.

Досить двозначною виявилися обіцянка здійснити реправитазацію окремих підприємств. Ця частина дер-жавної політики породила чимало суперечок та, зреш-тою, завдала великої шкоди країні під кутом зору її Інвестиційної привабливості. Лише успішний повтор-ний продаж «Криворіжсталі» став деякою мірою проя-вом того, що обіцянки усе-таки виконуються, тоді як іінші аналогічні проекти, наприклад, з Нікопольським заводом феросплавів чи Сєвєродонецьким «Азотом» ви-явилися надто складними для успішного втілення, Прискоривши у кінцевому підсумку падіння першого «помаранчевого» уряду на чолі з Ю. Тимошенко.

Обіцянка очистити владу від корупції логічно ви- "пливає з першої — відокремити політику від бізнесу. На цій ділянці було розпочато чистку авгієвих стаєнь Кучмізму, але політика, яка проводилася, особливо на місцях, скоріше нагадувала зведення рахунків, аніж Системну і послідовну роботу по боротьбі з корупцією ■Та санації державної служби. Показовим у цьому відно¬шенні стало призначення, а потім і звільнення з поса¬ди голови митної служби — однієї з найбільш корумпо¬ваних сфер. Зламати корумповану систему, на наш погляд, лише адміністративними методами та поси-ленням кримінальної відповідальності недостатньо. Такі методи частково можуть дати ефект у боротьбі з дрібною корупцією, яка поширена в середовищі серед¬нього прошарку бюрократичного класу, але вона мало-ефективна у боротьбі з корупцією як системою. Справа у тому, що соціальною природою корупції як системно¬го явища є тіньовий сектор економічних та фінансових відносин, ґрунтом для появи якого є дефіцит здорово¬го клімату в економіці. Тому викорінювати корупцію необхідно не лише адміністративно-силовими засоба¬ми, а й політичними, насамперед економічної політи¬ки: системою оподаткування, інвестуванням, надій¬ністю та стабільністю у сфері підприємництва тощо. У цьому плані влада лише намагається робити певні кроки, але попереду ще велика робота.

Обіцянка покарати фальсифікаторів виборів, у пер¬шу чергу ідейних натхненників та організаторів нечу- ваної фальсифікації в новітній історії за масштабами і цинізмом, так і залишилася невиконаною. Офіційна версія, озвучена речниками чинної влади, полягає у то-му, що фальсифікаторами повинні займатися суди, а не представники виконавчої влади, має під собою правові підстави, якщо ми сповідуємо принципи вер¬ховенства права не на словах, а на ділі. Але відкритим залишається питання: хто ініціюватиме судові процеси проти УІР-персон, підозрюваних в організації та реалі¬зації фальсифікату, якщо не носії чинної влади? На сьогодні лише відомо, що найбільш підозрювані у фальсифікації особи успішно пройшли до нового пар¬ламенту. Очевидно, тут велика проблема з якістю су¬дочинства та судовою системою, яка, за словами Пре¬зидента В. Ющенка, потребує радикальної реформи.

Обіцянка створити громадське телебачення, сфор¬мована на тлі нечуваного тиску на ЗМІ з боку колиш¬ньої влади, з її сумнозвісними темниками, також залишається без відповіді, оскільки оголошений кон¬курс на створення проекту «Громадське телебачення» так і не знайшов свого логічного завершення. Цей пе¬релік можна продовжувати, але суть не в тому, як було виконано ті чи ті обіцянки перед Майданом, а насам¬перед у тому, як нова влада розпорядилася владою.

2. Про революцію класичну і некласичну

Важко знайти в новітній історії прецедент, коли б вибори ставали таким потужним детонатором полі-тичних змін, як це сталося в Україні 2004 року. Ті ви¬бори показали, що українське суспільство дозріло до демократії, принаймні у такій її формі, як волевиявлен¬ня шляхом голосування. Адже саме ігнорування цього права і стало підставою для масового невдоволення громадян колишньою владою, яка активно вдавалася до масових маніпуляцій громадською свідомістю, об¬меження свободи слова, використання адміністра¬тивного ресурсу під час виборів. Події, пов'язані з по¬маранчевою революцією, довели, що активна частина суспільства набула ознак громадянського, тобто су¬спільства, яке вимагає рівноправного діалогу з владою.

Blog

Україна на шляху до Європи