Geum.ru

Україна на шляху до Європи

Вид материалаКнига
Подобный материал:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   39

Як наслідок, закономірними невдовзі стали обґрун-тування та вимоги щодо адміністративно-територіаль¬ної реформи України у бік її федералізації, що, мовляв, віддзеркалює історичне минуле країни та специфіку її регіональної ментальності. Акценти почали розставля¬ти не стільки на тому, що об'єднує українську націю, скільки на тому, що роз'єднує. Реально існуючі відмін-ності почали набувати ознак суттєвих суперечностей, інколи з конфронтаційним забарвленням. Ось на та¬кому тлі й виникає політична сила — «Партія регіонів України», яку слід розглядати логічним завершенням процесу формування «нового регіоналізму». Її лідером невдовзі стає В. Янукович — регіональний лідер ско¬ріше адміністративного, аніж політичного стилю уп¬равління.

Важливо те. що імідж В. Януковича в політиці фор-мувався на тлі його як успішного регіонального ме-неджера.

Як засвідчили виборчі кампанії — парламентська 2002 року та президентська 2004 роїу — В. Янукович вправно оволодів технологією забезпечення бажаного результату під час виборів. Ця технологія добре відпра-цьована в минулому, згідно з якою важливо не те, хто як голосує, а те, хто і як рахує. Підраховувати голоси, судячи з феноменальних підсумків вказаних виборчих кампаній, на користь певних політичних сил він на-вчився відмінно.

Враховуючи особливості входження Януковича у владу, спробуємо ідентифікувати його політичне «Я» з ідеологічним «Ми» через партійну належність до «регіонів». Звичайно, як і будь-яка політична партія, «регіонали» повинні мати своє ідеологічне обличчя. Проте роздивитися його не так просто, якщо вести мову саме про ідейну доктрину партії, а не про суто програмні засади, де досить чітко акцентовано увагу на правах регіонів, їх самостійності, самоврядуванні тощо.

Нагадаємо, що ідеологічних доктрин не так багато, на відміну від політичних партій. їх не більше п'яти- шести, серед яких класичними є консерватизм, лібе¬ралізм, націоналізм, комунізм та соціал-демократія. Із новітніх можна додати екологічний рух та глобалізм (космополітизм). Кожна з них має різноманітні відтін¬ки та відгалуження, які, як правило, поділяються за ознаками радикалізму чи поміркованості. То ж, до якої ідеології належав тодішній кандидат у президенти В. Янукович, з'ясувати чітко і однозначно так і не вда¬лося. Очевидно, це стало компенсаторною основою контрпродуктивних технологій, до застосування яких вдався штаб цього претендента.

Попередньо було зауважено, що команда кандидата від влади зробила ставку не на ідеологію, а на техно¬логії специфічного виду. Що це були за «технологічні ; винаходи», частково уже сказано. Зараз же слід зверну¬ти увагу на зміст часто уживаного поняття «політичні технології», бо їх роль не лише у виборчому процесі, а й у політичному житті країни за наслідками інколи на-гадує руйнівну силу цунамі.

Отже, під технологією наука розуміє ланцюг по-слідовних дій та засобів, які сприяють досягненню ре-зультату. Науковий же результат неможливо собі уяви¬ти як просту суму технологій, оскільки у його основі . *ає лежати певна, концептуально оформлена ідея. „Політичний же результат також керується певною Системою ідей або ідеологією, якої дотримується та чи га політична сила. Тому, що стосується політичних технологій, то під цим явищем політологи мають на вазі «систему послідовних дій і засобів політичного уб'єкта, спрямованих на досягнення необхідного Олітичного результату, реалізацію політичних ціннос¬тей та інтересів»3.

Результат, якого прагне досягти політик, що зма¬гається за найвищу посаду в державі,— відомий,— 'гати легітимно обраним президентом. Процес же іфгітимізації, на жаль, у країнах, які не дружать з де- ократією, часто-густо стає справою технологів. Влас¬не, під цей результат і підганяється передвиборна про¬грама кандидата, вибудовується тактика й стратегія дій. Теорія виборчих кампаній, складовою якої є і тех¬нологічні винаходи команд та штабів кандидатів, стверджує, що кращі шанси на перемогу має той пре¬тендент, який володіє інформацією щодо найгостріших соціальних та економічних проблем, які хвилюють суспільство в цілому та окремі його сегменти — со¬ціальні, етнічні та демографічні групи населення, а у наших конкретних умовах додаються ще й регіональні інтереси та інтереси мовних, конфесійних та терито¬ріальних громад.

Що ж було запропоновано країні і світу з боку про- владного кандидата, який, без сумніву, мав потужніші фінансові, інформаційні та адміністративні ресурси?

«Вершиною» технологічних винаходів команди В. Януковича, очевидно, слід вважати сукупність взя¬тих на прокат російських рекомендацій, квінтесенцію яких становили пропозиції щодо введення подвійного громадянства та надання російській мові статусу дру¬гої державної. Це у розрахунку на російськомовну час¬тину електорату. Що стосується соціальної бази, то тут йшлося про істотні доплати до пенсій, які, щоправда, урівняли всіх без винятку виборців похилого віку, але на певний час справили солідний ефект. У такий спосіб розігрувався, здавалося б, безпрограшний варіант, а саме: втілювався на практиці загальнотехнологічний принцип мобілізації прихильників, у даному разі — російськомовної частини електорату, до якого додава-лася частина знедолених пенсіонерів, які мали б повірити у генетичну філантропічність В. Януковича. Ідеологічним підкріпленням, що ледь проглядалося у цих кроках, можна вважати акцентовану боротьбу з націоналізмом, що його з упертістю, гідною кращого застосування, провладні ЗМІ намагалися закріпити за конкурентом. Новотвір, що з'явився на шпальтах друкованих видань ще задовго до виборів,— «нашизм»

якраз і мав на меті скомпрометувати ідеологію пат-ріотизму, з якою вступив у президентські перегони В. Ющенко. Проте, як показали подальші події, цей номер не пройшов.

Експлуатуючи на повну потугу досить заяложені міфи та стереотипи, В. Янукович намагався нав'язати суспільству суто регіональну ідею, яка була вигідна тим, для кого Україна — лише тренувальний майдан¬чик для випробовування найбрутальнішого техноідіо- тизму. Про це свідчить ігнорування ним таких кла-сичних для будь-якого технолога засад, як національ-ний менталітет більшості українського народу, його традиції, зокрема політичні, бажання будь-що боро¬нити суверенітет і незалежність. Натомість, було за-пропоновано жорсткий розподіл унітарної держави, на території якої майже на три чверті проживають ав-тохтонні українці, на регіони-антагоністи, одні з яких , .нібито є донорами, а інші — споживачами-паразита- ми. Таким чином, політтехнологічним «винаходом» команди біло-блакитних став принцип: поділяй і во-лодарюй, а також спроба поширити класовий поділ на багатих і бідних на регіони, створивши у такий спосіб щось на зразок класово-регіонального розшару¬вання унітарної країни. Це явний нонсенс, адже будь- яка цивілізована країна у своїй структурі розподіл}' Природних ресурсів та продуктивних сил має певний дисбаланс, що має конкретно-історичний характер. Проте ніхто й ніколи не візьметься цю обставину класти в основу технологічної розробки, щоб потім роками склеювати країну і гоїти нанесені рани. Однак команда В. Януковича на це пішла, у пориві владних амбіцій довівши авантюрну ідею регіонального сепа¬ратизму до політичного шантажу — федералізації Країни шляхом створення автономних регіонів. На Жаль, доводиться констатувати, що ці ідейні постулати Покладені в основу програми Партії регіонів і на парла¬ментських виборах

5. Альтернативи української політики

Рік перебування при владі команди «помаранчевих» можна поділити на два періоди — до відставки уряду Ю. Тимошенко і після. Саме у період загострення кри¬зових явищ нової влади, які припали на літні місяці, опозиція частково оговталася, а після гучних заяв про корупцію у вищих ешелонах влади, які супроводжува¬лися відставками знакових осіб Майдану — О. Зін- ченка, М. Томенка, а потім і відставки Кабінету Мі¬ністрів в цілому, опозиція відчула, що її час прийшов. Безперечно, криза нової влади дошкульно вдарила по її авторитету та іміджу помаранчевої революції в цілому. Певні надії на консолідацію зусіль коаліції «Сила наро¬ду» покладалися на святкування першої річниці Май¬дану, але цим надіям не судилося справдитися. Відтак найпотужніші політичні команди — БЮТ та НСНУ ви¬рішили йти на парламентські вибори окремими ко¬мандами, сподіваючись на співпрацю у стінах Вер¬ховної Ради. А між тим активізувала свої дії опозиція, якій також не вдалося консолідувати свої зусилля настільки, щоб бути впевненою у своїй повній пере¬мозі. Так Партія регіонів пішла на вибори окремо, а та¬кий її партнер, як СДПУ(о) у складі блоку «Не так!» — окремо.

Одразу, як тільки владна команда виявила ознаки серйозної кризи, опозиція через свої медійні ресурси розпочала атаку на внутрішню та зовнішню політики влади. Що стосується внутрішнього аспекту, то він насамперед зводиться до негативної оцінки економіч¬ної політики, яка найбільш зримо промовляє показни¬ками ВВП та індексами цін на споживчому ринку на тлі реальної вартості заробітної плати. Опозиція дорі¬кає владі у тому, що замість обіцяного економічного зростання та поліпшення соціального становища на-селення спостерігається зниження показників якості життя українського народу. Досить активно експлуа-туються показники падіння темпів зростання ВВП. За останній рік з лідера за цим показником серед країн не лише СНД, а й Європи Україна перетворилася на одного з аутсайдерів. У зв'язку з цим влада звинува¬чується у низькій професійній здатності керувати еко¬номікою, у нездатності проводити сильну соціальну політику.

Торкаючись причин падіння темпів економічного зростання країни, опозиція вказує на зовнішньополі¬тичні чинники, а саме: «Партія регіонів як провідна сила української опозиції вважає, що однією з вагомих причин руху економіки України не вгору, а вниз є від-мова діючого керівництва держави від стратегічного партнерства з Російською Федерацією»4.

Отже, економічні негаразди влади опозиція по¬в'язує із зовнішньополітичною стратегією, орієнтова¬ною, як відомо, не стільки на Схід, скільки на Захід. Опозиція намагається довести, що прозахідна орієн¬тація влади згубна для економіки країни, вважаючи, ідо «без стратегічного партнерства з Росією забезпечи¬ти Україні гідне місце у світовому співтоваристві не¬можливо. Це не прояв комплексу «меншого брата», це *5гак звана геаі роШсв»3.

Отже, можна констатувати, що на сьогодні існує недвозначна дилема, яку представляють влада і опо¬зиція стосовно стратегії економічного розвитку країни Як складової її геополітичного курсу.

Проте важливо з'ясувати, що мається на увазі, коли Опозиція наголошує, що тільки в партнерстві з Росією Україна здатна забезпечити собі пристойне місце на Яітовій мапі. Відповідаючи на це запитання, доцільно, мабуть, скористатися економічною теорією еквіва-лентного обміну. Йдеться, звичайно, не про економіч¬ній. а політичний баланс. Так от, якщо скористатися (Порівняльним аналізом того, що пропонує Україні 'вропа та Росія, то неважко помітити, що різниця асамперед у політичних, а не економічних диві¬дендах. Як показує досвід сусідньої Білорусі, яка до¬сить тісно інтегрована в систему російської еконо¬міки та зовнішньої політики, в обмін на привілейовані ціни на енергосировину, Росія у гіршому варіанті потребуватиме політичної лояльності, а в кращому — об'єднання у нову співдружність держав, наприклад, слов'янських країн за участю, ймовірно, Казахстану. В такому альянсі, безумовно, домінуватиме Росія, тоді як іншим учасникам об'єднання, очевидно, доведеться грати роль периферії з усіма наслідками для країни з таким статусом. У зв'язку з цим виникає риторичне запитання: чи можна вважати еквівалентним обмін дешевших енергоносіїв на частину державного суве¬ренітету?

З другого боку, чого вимагає Європа в обмін на ін-теграцію? Насамперед, політичної стабільності все-редині країни, відсутності територіальних конфліктів із сусідніми державами, дотримання принципів демо¬кратії, свободи слова та гарантій прав людини як цін¬ностей західної політичної культури. Решта проблем вирішуються в режимі вільного діалогу і партнерства як на двосторонній, так і багатосторонній основі, зви¬чайно, якщо ті не суперечать засадничим принципам Європейського Союзу. Слід зауважити, що система європейського співробітництва не суперечить принци-пам національного суверенітету, оскільки всі учасники ансамблю країн-учасниць є рівними, тобто мають од-наковий голос, тоді як проект ЄЕПу передбачає, що контрольний пакет акцій під час голосування належа-тиме Росії, що досить символічно.

Таким чином, маємо дві діаметрально протилежні моделі зовнішньої стратегії національного розвитку, тестом для яких, без сумніву, стають парламентські вибори. На цьому намагаються грати як влада, так і опозиція.

Необхідно взяти до уваги, що приблизно за чотири місяці до березневого голосування Росія пішла на різке загострення питання з постачанням газу до України та через її територію до європейських споживачів. Ні у ко-го немає сумніву, що ця проблема, поставлена майже в ультимативній формі напередодні виборів та у розпал зимового опалювального сезону, є далеко не лише еко- номіко-фінансовим, а насамперед політико-техноло- гічним проектом. Розрахунок простий — викликати становищем, що різко ускладнилося, невдоволення з боку пересічних громадян — виборців і яким чітко натякають: якщо ви хочете мати дешевий газ і тепло в квартирах, тоді голосуйте за ті політичні сили, які обстоюють позиції зближення з нами, тобто Росією, а якщо ні,— тоді вам світові ціни і негайно!

Як видно з усього, кремлівський істеблішмент по-ставив надто багато на кін українських виборів, у та¬кий спосіб ставлячи виборця перед дилемою вибору. Так дефіцитний енергоресурс із суто економічної кате¬горії перейшов у політичну, оскільки навколо емоцій¬них дебатів щодо ціни на російський газ відбувся різ¬кий політичний поділ: у той час, як влада вела тяжкі переговори з російською стороною, обстоюючи націо-нальні інтереси, опозиція по суті грала на російському боці, звинувачуючи владу в непрофесійності та підриві національної економіки. Опозиція вважає, що політика Росії на ринку енергоносіїв є виправданою: «...не варто сприймати заяви російського керівництва відносно застосування до України загальноприйнятих, а не при-вілейованих умок постачання енергоресурсів як прояв Штиукраїнських настроїв. Адже на тих самих умовах ІЗ Росії одержують нафту та газ інші держави ЄС. Чому Ж ми повинні бути винятком?»6.

На перший погляд таке судження не викликає сум¬. ї-їіву, якщо ми відмовляємося входити до Єдиного еко-номічного простору (ЄЕП) на російських умовах. Проте Істина, як відомо, завжди конкретна, а бездоганність логіки інколи спростовується реальними фактами, і,Ну, по-перше, Україна поки що, ані де-юре, ані де-фак¬то не є членом ЄС, а отже, механічно поширювати на нас загальноприйняті стандарти для країн — членів цієї організації — не що інше, як чинити тиск на зов¬нішню політику суверенної країни. Заявивши про свої наміри у перспективі стати повноправним членом євроспільноти, а така можливість стане реальністю років через десять-п'ятнадцять, у дусі задекларованої гесії роІШсз варто було б відмовитися від того, щоб ста¬вити нас на одну дошку з тими, хто уже є членами цьо¬го союзу, наприклад, тими ж угорцями чи поляками. Якщо комусь здається, що такі дії стратегічного парт¬нера є взірцем добросусідства, дружби і партнерства, то нам це видається скоріше втручанням у внутрішні справи держави.

Зрозуміло, що неприємності від кількаразового зростання цін на енергоносії можуть і без того усклад-нити життя будь-якій владі. Адже країна опиняється перед загрозою зупинки стратегічно важливих галузей виробництва,— постачальників валютних ресурсів до бюджету. Проте, як показує світова практика, саме в критичні періоди національного розвитку країна ви-шукує внутрішні та альтернативні зовнішні резерви розвитку, ціною яких нація виживає, а економіка і суспільство модернізуються. Колосальні резерви енер-гозбереження, пошук альтернативних джерел енерго-постачання тощо можуть істотно змінити споживчий баланс енергоресурсів, тим самим наблизивши нас до світових стандартів за цими показниками. Адже, як по-казують економічні розрахунки, на одиницю виробле-ного товару ми є серед лідерів за споживанням того ж таки газу. По-друге, відомо, що поставивши Україну перед реальністю світових цін за газ, Росія фактично в односторонньому порядку переглядає раніше досяг¬нуті домовленості про цінову політику на цей вид енер-гоносіїв до 2013 року. Щоправда, ця ціна має погоджу-ватися сторонами кожного року окремим протоколом. Тому пропозицію російської сторони перейти на світові ціни у взаємних розрахунках можна оцінювати не ли¬ше з позиції економічної, а й політичної доцільності. Такий крок, спричинений зміною політичної влади в нашій країні, безумовно, суперечить духу двосторон¬нього договору про дружбу і партнерство між нашими країнами. Тим більше, що нинішнє керівництво нашої держави неодноразово заявляло про те, що Росія є стратегічним партнером України, ба, більше того, всу-переч колишнім заявам з парламентської трибуни, сьогодні воно не відмовляється і від участі в ЄЕП, що-правда на засадах, які обстоюють наші національні інтереси. Очевидно, політика на поглиблення інтег-раційних процесів України з європейськими структу-рами, що інтенсифікувалася впродовж останнього ча¬су, не викликає симпатій офіційної Москви, яка воліла б бачити в особі України не стільки рівноправного партнера, скільки економічно та політично залежного клієнта. Шкода, що цього не помічає або ж робить ви-гляд, що не помічає, вітчизняна опозиція.

Ще одна дилема, яка розводить владу і опозицію по різні боки барикад,— це проблема вступу України до НАТО. На критиці цього напряму зовнішньої політи¬ки влади спеціалізується така політична сила, як СДПУ(о]. Остання ініціатива у цьому напрямі — на¬магання есдеків провести національний референдум на предмет ставлення населення до планів нинішньої влади впродовж двох-трьох років вступити до блоку. Враховуючи живучість стереотипів радянської мен-тальності, особливо характерних для старшого поко-ління, погану поінформованість пересічного українця щодо нинішніх планів НАТО, не досить вдалу, на наш погляд, місію блоку всередині 90-х років минулого сто-ліття на Балканах, неважко переконатися, що біль¬шість громадян нашої країни, насамперед східних та південних регіонів, ще не готові підтримати політику блокування з НАТО. На цьому, здається, й намагається зіграти опозиційна СДПУ(о].

Безумовно, дилеми вітчизняної політики стануть визначальними аргументами діяльності нового парла-менту, відносин влади і опозиції.

6. Концепт влади у світлі політичної реформи

Як відомо, з першого січня 2006 року в дію вступи¬ла політична реформа. Її мета — змінити форму прав¬ління: президентську республіку на парламентську. Причин для здійснення реформи декілька. Насампе¬ред необхідно провести децентралізацію управління, розосередити її функції за класичним принципом поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Як показала практика, впродовж усіх років незалежності, попри конституційні норми, нам так і не вдалося до¬сягти бажаного результату. Поділ влади в Україні, на думку відомого правника Б. Футея, існує лише на па¬пері. Гілки влади, насамперед законодавча та особли¬во судова, так і не спромоглися стати рівноправними партнерами у взаємодії з виконавчою гілкою. Уособ¬ленням останньої стали два інститути: президент з його адміністрацією, нині секретаріатом, та Кабінет Міністрів. Останній фактично виконував технічні функції і не був самостійним у реалізації державної політики.

Концепція реформи передбачає змінити співвід-ношення сил у трикутнику влади, наблизивши її до європейських зразків розподілу функцій та повнова-жень. Ще вразливішою виглядала судова влада,— най- слабща ланка в системі її поділу. Залежність судочин¬ства підкреслювалася насамперед фінансовими ме¬ханізмами, які ставили його у пряме підпорядкування щодо виконавчої влади. Як наслідок — надмірна ко- румпованість судової системи, про яку постійно гово-рить Президент України В. Ющенко, наголошуючи, що 2006 рік повинен стати роком судової реформи.

Наступна причина політичної реформи полягає у необхідності знизити роль суб'єктивного чинника у ре-алізації державної політики. Йдеться про перехід до інституційних важелів та механізмів впливу на полі-тичний процес, що визначається не суб'єктивними якостями керівника будь-якого рівня, а нормами і законами, колегіальними рішеннями, визначеними установами та державними інституціями. Фактично йдеться про деперсоніфікацію влади в її найбільш враз-ливих місцях, які визначають стратегію держави, ЇЇ внутрішню та зовнішню політику.

Актуальність реформи зумовлена також і тим, що діюча система влади, як показала практика, виявилася неефективною під кутом зору тих завдань і викликів, що їх визначив суспільний запи і, орієнтований на де-мократію і незалежність. Як відомо, ці засадничі прин-ципи існування України як суверенної держави часом опинялися під знаком загрози, оскільки у тій якості, в якій вони діяли, виявилися нездатними реалізувати суспільні очікування на краще життя, свободу слова, реально впливати на перебіг подій в країні. Це загрожу-вало самій ідеї української незалежності та демократії як режиму, що не має альтернативи.

Таким чином, політична реформа як спосіб опти- мізації системи влади та зміцнення демократичних засад її формування і функціонування стала на часі. Разом з тим постає низка запитань, на які необхідно давати звіт уже сьогодні, аби не опинитися перед фак¬том, від якого може бути не менше сюрпризів та не¬сподіванок, аніж на те сподівалися і сподіваються архітектори нової політичної системи. Оскільки кон¬цепт влади — це складова багатьох чинників, які мо¬жуть існувати автономно, але й також перетинатися в . певній траєкторії їх функціонування і розвитку, то оче¬видно було б доцільним розглянути деякі його складові З тим, щоб одержати відповідь на декілька принципо¬вих запитань, а саме, чи вдасться перерозподілити владу таким чином, що вона стане ефективнішою і менш залежною від суб'єктивного аспекту. Доцільно ще раз звернутися до деяких ознак того режиму, уособ¬ленням якого стала змішана форма правління.

7. Від напівпрезидентської до напівпарламентської республіки

Як відомо, згідно з нормами чинної конституції, форму правління в нашій країни визначити досить важко, оскільки в статтях Головного Закону держави йдеться про республіку як форму влади та унітарність як державний устрій. З цього випливає, що оскільки Україна є республікою, але не належить до її класичних різновидів, як-от: президентської чи парламентської, то прийнято вважати, що в ній реалізувався так званий змішаний тип правління,— президентсько-парламент-ський або напівпрезидентський. Він передбачає, що і президент, і парламент співіснують як рівноправні гілки, але з деякою перевагою президентської влади. Про судову владу тут взагалі чомусь не згадується, хоча класична система стримувань і противаг передбачає не збалансовану вісь по горизонталі, а рівносторонній трикутник, що надає системі стійкості та надійності. Одним із кутів цієї фігури є судова влада.