Перелік умовних скорочень
| Вид материала | Документы |
- Зміст, 747.76kb.
- Вступ, 358.84kb.
- З м І с т перелік умовних скорочень, 452.48kb.
- Перелік умовних скорочень, 355.42kb.
- За кримінальним кодексом україни, 2006.55kb.
- Національна академія державної податкової служби України, 1040.62kb.
- Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте, 1015.79kb.
- Хавронюк Микола Іванович удк 343 (4: 447) Кримінальне закон, 3077.54kb.
- Зміст перелік умовних скорочень, 479.97kb.
- Зміст перелік умовних скорочень вступ, 429.51kb.
ВИСНОВКИ
У світлі проголошення курсу на розбудову в Україні демократичної правової, соціальної держави особливої уваги набувають процеси, що пов’язані з реформуванням та вдосконаленням правової системи. Комплексний характер цієї системи, її універсальність як особливого соціально-політичного інституту вимагають ретельних досліджень кожної з її складових відповідно до оновленого розуміння сутності головних знарядь демократичних перебудов.
Однією з таких складових, що потребує кардинальної теоретичної переоцінки і зміни свого статусу як у суспільній свідомості, так і у сфері правозастосування є процесуальна частина адміністративно-правового простору.
В українській адміністративно-правовій науці відсутні концептуальні дослідження адміністративного процесу. Сучасні теоретичні розроблення базуються на поглядах радянських вчених, які так і не прийшли до однозначних висновків щодо змісту, структури та місця цього юридичного утворення в системі права. Це дослідження направлене на усунення існуючої теоретико-прикладної прогалини.
Скориставшись філософсько-правовими основами, логіко-теоретичними категоріями та теоретико-правовими засадами, автор дослідив адміністративний процес у парадигмі права і прийшов до таких висновків:
1. у філософському розумінні категорія «процес» складається з послідовно змінюючихся якісно нових станів, тому «процес» є дискретним. Між станами немає чітко визначених меж. Матеріальний зміст одного стану втілюється в наступний стан і при цьому процес не зупиняється – у зазначеному змісті процес є безперервним.
Тому, у кожному об'єкті, природно, постійно відбуваються зміни. Без змін не може відбуватися рух, який приведе до необхідного результату об’єкт. У кожен момент постульованого, умовного часу (у природі немає моментів часу як таких, часу, що існує самостійно, поза об'єктами) об'єкт як би перестає бути даним об'єктом. Оскільки об'єкт як ціле (поки його матеріальний зміст не втілився в інший об'єкт або інші об'єкти) зберігає свою якісну визначеність, залишається даним об'єктом. Крім постійних, численних змін, як на мікро – так і на макрорівні в об'єкті послідовно відбуваються ще і зміни в єдиному цілому. Таким чином, в об'єктивній реальності час є функцією процесу, а не процес – функцією часу.
Отже, «процес» як філософська категорія є самодостатньою субстанцією, що існує як у формах індивідуальної свідомості, так і у об’єктивних формах суспільної свідомості;
2. при здійсненні правової інтерпретації категорії «процесу» слід відштовхуватись від загальних ознак і закономірностей, притаманних явищу в його загальнофілософському розумінні. Якщо процес «взагалі» – це сукупність змінюючих один одного станів об’єкта, то процес юридичний становить собою аналогічну послідовність етапів реалізації правових норм. При цьому йдеться про офіційно впорядкований процес реалізації будь-яких матеріальних норм, а не лише тих, котрі регламентують окремий сектор соціальних відносин. Будь-яке твердження про обмеженість юридичного процесу рамками суб’єктного складу фактично дорівнює ідеї про те, що загальне явище процесу – це прогрес або регрес лише окремого виду об’єктів. Натомість, за логікою прибічників такої концепції, розвиток всіх інших явищ називатись процесом не може. Методологічна невиваженість цієї позиції є очевидною;
3. спираючись на загальне розуміння філософської категорії «процесу», можна стверджувати, що юридичний процес об’єднує всі нормативно-регламентовані процесуальні форми правової діяльності, що являють собою систему взаємопов’язаних, спеціально упорядкованих, розташованих у певному порядку дій та операцій, які підпорядковані певній меті і приводять за допомогою відповідних прийомів та засобів до конкретного результату;
4. юридичний процес – юридичний процес як правова категорія - це урегульований процесуальними нормами порядок діяльності публічних суб’єктів, по підготовці, прийняттю і документальному закріпленню юридичних рішень загального або індивідуального характеру;
5. юридичний процес як наука є чітко визначене поліцентричне утворення, покликане уніфіковувати і узагальнено об’єднати наукову інформацію у всіх різновидах юридичної практики як комплексну систему, і на цій підставі давати інтегральну картину категоріального арсеналу, понятійного апарату, що є ще диференційованим за різними галузями процесуальних юридичних наук: адміністративний, цивільний, кримінальний, конституційний процеси тощо;
6. юридичний процес можна класифікувати за характером функціонального зв’язку з структурою механізму правового регулювання на: правотворчий, правозастосовний та правоохоронний, де, правотворчий процес – це специфічна діяльність уповноважених органів та суб’єктів по підготовці, затвердженню та офіційному оголошенню нормативно-правових актів;
правозастосовний процес – це специфічна діяльність уповноважених органів та суб’єктів, яка направлена на реалізацію приписових правових норм позитивного регулювання. Вона складається з реєстраційно-посвідчувальної, правонадільної і заохочувальної діяльності, так як охоплює діяльність по реалізації позитивних велінь права;
правоохоронний процес – це специфічна діяльність уповноважених органів та суб’єктів яка направлена на охорону та захист права від будь-якого посягання. Вона складається з правозабезпечувальної, привентивної, каральної, контрольної, наглядової, правопоновлювальної і компенсаційної діяльності;
7. компонентами юридичного процесу є: процесуальне провадження, процесуальна стадія, процесуальний етап та процесуальна дія:
процесуальне провадження – компонент юридичного процесу, що представляє собою системне утворення, комплекс взаємозалежних і взаємообумовлених процесуальних дій, що: а) утворять певну сукупність процесуальних правовідносин, що відрізняються предметною характеристикою і взаємозв’язком з відповідними матеріальними правовідносинами; б) викликають потреби встановлення, доведення, а також обґрунтування всіх обставин і фактичної даних розглянутої юридичної справи; в) обумовлюють необхідність закріплення, офіційного оформлення отриманих процесуальних результатів у відповідних актах – документах;
процесуальні стадії – компонент юридичного процесу, яким характеризується динамізм правової форми, що відображає комплекс взаємопов’язаних процесуальних обставин, які відбуваються у часі і спрямовані на досягнення оптимальних результатів правової діяльності;
процесуальні етапи – компонент юридичного процесу, який означає: 1) відрізок часу, ознаменований якою-небудь якісною зміною; 2) група взаємопов’язаних дій;
8. видові ознаки юридичного процесу:
- процесуальна діяльність має спеціалізований характер, причому така спеціалізація обумовлена вимогами розглядати різні категорії справ у рамках одного процесу;
- процесуальна діяльність ґрунтується на правових принципах, завдяки яким досягається юридичний результат;
- процесуальна діяльність може здійснюватися тільки професійно обізнаними учасниками, які мають відповідні функції та межі повноважень;
- спеціалізація діяльності учасників юридичного процесу закріплена у законодавстві;
- вся система процесуальних дій згрупована за відповідними критеріями та утворює групи, які називаються провадженнями;
- процесуальні дії здійснюються послідовно;
- наявність структурних компонентів;
9. родові ознаки юридичного процесу:
- процес є діяльність ( рух)
- процесуальна діяльність притаманна всім суб’єктам правовідносин;
- процесуальній діяльності є властивим владний характер (окрім «приватного» виду юридичного процесу, якщо про такий можливо вести розмову);
- процесуальна діяльність тяжіє до повної регламентація юридично–процесуальними нормами;
- процесуальна діяльність цільова, усвідомлена, та направлена на досягнення певних юридичних результатів, та вирішення юридичних справ;
- вона оформлюється офіційними документами;
- процесуальна діяльність виражається в чітко визначених стадіях;
- етапи процесуальної діяльності відрізняються специфікою внутрішніх форм проявлення, особливим оформленням в процесуальних актах;
- провадження – структурний компонент процесу;
10. юридичний процес (процес реалізації матеріальної норми права) може мати місце і без участі державних органів, органів місцевого самоврядування, або судових і інших органів влади.
Висловлюючись за необхідність усвідомлення в праві і так званого «приватного» юридичного процесу, треба звернути увагу на таке: особливістю сфери приватного права є те, що дуже багато відносин у ній виявляються урегульованими не законом або іншим правовим актом, а договором сторін. Причому цей договір є настільки ж обов’язковою нормою для сторін і для суду у випадку виникнення суперечки, як і закон, а для її захисту будуть використані ті ж форми державного примусу. Договором можуть бути урегульовані не тільки матеріальні, але і процесуальні відносини сторін.
Тому вважаємо, що юридичний процес може носити «приватний» характер не тільки по «сфері дії», але і по джерелу врегулювання, джерелу права;
11. проблематика детермінації предмета адміністративно-процесуального права обумовлюється цілою низкою факторів, як-то: широта матеріального поля регуляторного впливу адміністративно-процесуальних норм; динамічний характер розвитку обслуговуваних цими нормами матеріальних галузей права; наявність тенденції до виокремлення структурних елементів адміністративно-процесуального права у відносно ізольовані самостійні галузі тощо. Проте, головну перешкоду для формування парадигми предмета адміністративно-процесуального права становить відсутність єдиного доктринального підходу до визначення фактичного обсягу даного феномену правової дійсності.
При визначенні поняття предмета регулювання адміністративно-процесуального права ми виходили з такого:
– не виправдовує себе думка про зведення адміністративного процесу суто до юрисдикційної діяльності виконавчих органів або ж адміністративних судів;
– конфліктні ситуації в адміністративному процесі створюються та вирішуються і поза межами суто адміністративно-юрисдикційного провадження;
– ідея про можливість виділення процесуальної галузі права на підставі офіційного закріплення спеціалізації судів загальної юрисдикції не має під собою належного методологічного підґрунтя;
– вітчизняне законодавство розвивається в бік відокремлення самостійних видів юридичного процесу (законодавчий, трудовий), управлінська природа яких не піддається сумніву. Це, у свою чергу, свідчить про недоцільність зведення суті юридичного процесу до виконання виключно юрисдикційних чи судово-процесуальних завдань.
Таким чином, предметом адміністративно-процесуального права є державно-владні, організуючі суспільні відносини, які складаються з приводу діяльності публічної адміністрації закріпленого адміністративно-процесуальним законодавством порядку розгляду питань про застосування норм відповідних матеріальних галузей права;
12. адміністративно-процесуальна норма – це встановлене державою та забезпечене її примусом загальнообов’язкове правило поведінки, яким регулюються організуючі суспільні відносини, що складаються у процесі реалізації адміністративно-процесуальної форми застосування матеріальних норм права;
13. загальний метод правового регулювання – система закріплених юридичними нормами прийомів правового регулювання (дозвіл, припис та заборона), яка має на меті встановлення бажаного для держави вольового стану суб’єктів соціальних відносин у стосунках між собою та по відношенню до результатів їх поведінки.
На рівні окремої галузі права специфіка методу полягає у характерній комбінації утворюючих його прийомів: дозволу, заборони та припису, а точніше – у їх особливому пропорційному співвідношенні. При цьому, хоча винятково індивідуальна пропорція прийомів правової регламентації є іманентною кожній окремій юридичній галузі, проте чітко детермінувати її у переважній більшості випадків є завданням практично нездійсненим. Простої вказівки на домінування у методі регулювання певної галузі того або іншого його прийому (прийомів) явно недостатньо для розмежування усіх галузей правової системи.
За ознакою метода регулювання можуть бути розмежовані адміністративне, кримінальне та цивільне право, а також наближені до них галузі. Проте, всередині трьох вказаних галузевих груп цей диференціюючий критерій не спрацьовує. Адже той факт, що специфіка методу правового регулювання конкретної галузі полягає у питомій вазі, яку в ньому займають той або інший прийом регламентації, ставить практично непереборну перепону для розмежування галузей, у методі регулювання яких превалює один і той же прийом;
14. для адміністративно–процесуального права властива група правових норм, які мають відповідну ступінь системної організації, що утворює певну внутрішню структуру, елементами якої є її інститути. Наявність структурного формування у відповідній галузі є ознакою галузі права;
15. адміністративно-процесуальне право реально обслуговує матеріальні галузі права, виразно демонструючи випередження практики в порівнянні з теорією, у якій чітке існування адміністративно-процесуального права ще не склалося. Адміністративно-процесуальне право взаємодіє з іншими галузями права: державним, конституційним, цивільним, фінансовим, трудовим, господарським тощо. Характерна особливість взаємодії з іншими галузями українського права як підсистемами одного і того ж рівня дає можливість говорити про ще один аргумент на користь відокремлення окремої галузі;
16. визначальними для теорії процесуального права поняттями є: «адміністративний процес», «адміністративно-процесуальне право» та «адміністративна процедура». Невиважений підхід до детермінування вказаних понять тягне за собою викривлення не просто окремої тези чи факту, а генеральної ідеї, якою обумовлюється зміст та характер усіх напрацювань у заданому напрямі. Тому особливу увагу було приділено вивченню зазначених явищ. Та запропоновані дефініції:
адміністративно-процесуальне право – це система юридичних норм, якими регламентуються організуючі суспільні відносини, що виникають у зв’язку з реалізацією адміністративно-процесуальної форми по застосуванню норм відповідних матеріальних галузей права;
адміністративний процес – це урегульована адміністративно-процесуальними нормами діяльність уповноважених суб’єктів, спрямована на реалізацію норм відповідних матеріальних галузей права в ході розгляду і вирішення індивідуально-конкретних справ;
адміністративна процедура – це розташовані на часовому відтинку віхи, від яких і до яких здійснюється розвиток явища, його прогрес або регрес. З цього приводу треба зазначити, що явище процесу – це, передусім динаміка, безперервний рух, виражений у послідовних переходах від одного стану до іншого, а процедура – являє собою ні що інше, як дискретність такого руху. Процедура не є явищем, наділеним часовою динамікою.
Процедура являє собою елемент процесу, один з його невід’ємних атрибутів;
17. строк в адміністративному процесі – це визначений період часу, з вживанням якого пов’язана дія чи подія, що має юридичне значення, тобто юридичне значення має саме сплив визначеного проміжку часу, внаслідок якого виникають, змінюються або припиняються адміністративно-процесуальні правовідносини.
За функціональним призначенням процесуальні строки можна класифікувати на:
а) нормотворчі; б) правозастосовчі; в) правоохоронні строки.
Нормотворчі строки – це періоди часу, які регламентують процесуальну діяльність по створенню, зміні, призупиненню, відміні підзаконних нормативних актів публічної адміністрації, які виконують покладені на них завдання та функції в сфері державного управління, з метою створення правової бази для реалізації законів.
Правозастосовні строки – це періоди часу які регламентують процесуальну діяльність регулятивного характеру публічної адміністрації по реалізації прав і обов’язків індивідуальних та колективних суб’єктів у сфері надання сервісних послуг.
Правоохоронні строки – це періоди часу, які регламентують процесуальну діяльність охоронного, примусового характеру публічної адміністрації по вирішенню правових суперечок, реалізації санкцій та захисту регулятивних правовідносин з застосуванням заходів примусу;
18. індивідуальні особливості змісту адміністративного процесу додають суб’єкти адміністративного процесу. Ними є носії прав і обов’язків по реалізації процесуальної діяльності у сфері публічного управління, які здатні надані права щодо процесуальної діяльності реалізовувати, а покладені обов’язки щодо процесуальної діяльності виконувати. В свою чергу учасники адміністративного процесу – це реально існуючі індивіди адміністративного процесу;
19. за функціональним призначенням адміністративно-процесуальних відносин виділяються такі суб’єкти адміністративного процесу:
суб’єкти, що наділені правом вести справу та складати правові документи;
суб’єкти, що наділені правом приймати владні акти;
суб’єкти, що мають особистий інтерес у справі (на відміну від суб’єктів першої групи, ніхто з представників цієї групи не має владних повноважень);
суб’єкти, що сприяють встановленню об’єктивної істини шляхом надання компетентним органам (посадовим особам) відомої їм інформації щодо обставин правопорушення;
суб’єкти, які мають спеціальні знання та навички і залучаються для дослідження з їх використанням фактичних даних, що фігурують у справі;
суб’єкти, що засвідчують важливі для встановлення об’єктивної істини факти, дії, обставини;
суб’єкти, що сприяють виконанню постанови по справі;
20. адміністративний процес має складну та розгалужену структуру, де домінуючою видовою категорією є провадження. Процес – це сукупність проваджень. При цьому процес – це поняття широке, яке охоплює юридичну частину діяльності публічної адміністрації, провадження – це вже діяльність, пов’язана з вирішенням певної, порівняно вузької групи однорідних справ, які в свою чергу складаються з індивідуальних проваджень.
Ієрархічно систему адміністративного процесу у загальному вигляді можна відобразити таким чином: «адміністративний процес» – «адміністративні провадження» – «провадження по розгляду конкретної адміністративної справи».
Таким чином, адміністративне провадження – це вид адміністративного процесу, який об’єднує послідовно здійснювані уповноваженим суб’єктом (публічною адміністрацією) процесуальні дії щодо розгляду та вирішення індивідуальних справ;
21. Структурними компонентами адміністративного провадження є:
адміністративна процесуальна стадія, під якою слід розуміти відносно відокремлені частини адміністративного провадження, які являють собою сукупність процесуальних етапів, спрямованих на досягнення локального завдання в рамках загальної мети вирішення індивідуально-конкретної справи;
етапи адміністративного провадження – це сукупність послідовних процесуальних дій, об’єднаних єдиною проміжною метою на певному відтинку конкретного адміністративного провадження;
дія адміністративного провадження – це найменший структурний елемент адміністративного процесу;
22. адміністративні провадження можна об’єднати за наявністю або відсутністю в них суперечки про право у дві групи: конфліктні та неконфліктні;
23. проблема детермінації неконфліктних проваджень в адміністративному процесі відіграє провідну роль в організації та забезпеченні ефективного функціонування механізму нашої держави. Без розв’язання на науковому рівні питань визначення змісту, обсягу та предмета організуючого впливу «позитивних» адміністративних проваджень, їх переліку та сфери здійснення; суб’єктно-об’єктного складу; а також основних принципів їх реалізації, неможливим є створення, систематизація та кодифікація системи правового забезпечення виконавчо-розпорядчої діяльності в державному управлінні. До неконфліктної групи адміністративних проваджень належать: нормотворче; дозвільне; реєстраційне; контрольне; атестаційне;
24. критичне переосмислення висловлених в літературі поглядів на структуру нормотворчого провадження, а також дослідження наявної нормативної бази дозволило виділити в групі неконфліктного адміністративного процесу п’ять основних стадій:
1) підготовка нормативного акта; 2) прийняття нормативного акта; 3) реєстрація нормативного акта; 4) вступ нормативного акта в дію; 5) оскарження;
25. на підставі детального вивчення сучасного стану нормативної регламентації дозвільної діяльності в Україні, запропоновано п. 1 Положення про дозвільну систему викласти у такій редакції: «Дозвільна система – це особливий порядок виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, обліку і використання об’єктів матеріального світу; доступу до інформації, користування нею та її поширення; в’їзду в Україну, виїзду з неї та пересування її територією; організації і функціонування окремих підприємств та закладів, а також здійснення будь-якої іншої діяльності, що передбачає обов’язкову наявність дозволу з боку уповноважених органів».
Постійна мінливість правових відносин у дозвільній сфері, усе розмаїття яких ніколи не зможе втиснутись у рамки однієї єдиної норми, обумовлює недоцільність закріплення загального переліку об’єктів дозвільної системи в Положенні «Про дозвільну систему». У зв’язку з цим запропоновано виключити п. 2 зі змісту названого Положення.
З урахуванням специфіки побудови вертикалі адміністративно-правових відносин на принципах взаємного служіння суспільства та держави, поняття дозвільного провадження визначено як регламентовану адміністративно-процесуальними нормами діяльність органів публічної адміністрації, в ході якої вирішуються питання про забезпечення реалізації прав фізичних та юридичних осіб на виконання певних дій або зайняття певними видами діяльності шляхом надання їм відповідного дозволу;
26. на підставі здійсненного аналізу нормативно-правової бази України виділено такі групи об’єктів державної реєстрації: події; цивільні стани; фізичні та юридичні особи, як носії юридичних прав і обов’язків; учасники виборчих процесів; об’єкти, пов’язані із здійсненням економічної, підприємницької та інформаційної діяльності; нерухомість; матеріальні об’єкти; документи їх проекти та реквізити; проекти та програми; географічні об’єкти; фізичні особи;
27. реєстраційне провадження – це регламентована адміністративно-процесуальними нормами діяльність уповноважених органів публічної адміністрації, в ході якої вирішуються питання про офіційне визнання законності правових актів; законності дій юридичних та фізичних осіб; наділення суб’єктів права відповідними правами або обов’язками; а також про облік та фіксацію юридичних фактів, шляхом закріплення їх у реєстраційних документах;
28. будучи більш широким явищем, державний контроль включає в себе нагляд у якості однієї із специфічних форм. Наглядове провадження є особливим видом контрольних проваджень та, одночасно – підвидом адміністративного процесу. На підставі цього видається необґрунтованим використання терміна «контрольно-наглядовий» для позначення групи адміністративних проваджень, якими регламентується діяльність у контрольній сфері. Суть цього виду адміністративного процесу цілком охоплюється терміном «контрольні провадження».
У процесі нормотворення слід виходити з того, що за умови «конкуренції» згаданих термінів у загальному сенсі перевага повинна віддаватись поняттю «контроль» та його похідним. Натомість, у випадку практичної потреби в конкретизації змісту контрольної діяльності уповноваженого суб’єкта з метою підкреслення її наглядового характеру (невтручання в оперативну діяльність об’єкта; непримусовий спосіб впливу на суспільні відносини; дискретність і т. д.), варто використовувати термін «нагляд»;
29. на підставі аналізу чинного законодавства виділено такі групи об’єктів державної атестаційної діяльності: 1) фізичні особи; 2) виробництва; 3) право здійснення окремих видів діяльності; 4) підприємства, установи, лабораторії, служби, їх підрозділи та робочі місця; 5) навчальні заклади; 6) племінні тварини; 7) предмети неорганічного походження;
30. атестаційна система – це нормативно регламентований порядок встановлення фактичних даних про визначені об’єкти, що має на меті їх ідентифікацію, інвентаризацію або встановлення ступеня відповідності оціночним критеріям, необхідним для подальшого функціонування у визначеній сфері;
31. атестаційні провадження – це регламентована адміністративно-процесуальними нормами діяльність уповноважених органів, в ході якої вирішуються питання про ідентифікацію, інвентаризацію або встановлення ступеня відповідності об’єктів атестаційної системи оціночним критеріям, необхідним для подальшого функціонування у визначеній сфері;
32. ключовими детермінантами конфліктних проваджень як самостійної групи адміністративного процесу є такі: наявність конфлікту в основі предмета процесуальної регламентації; змагальність сторін при розгляді справи; обов’язкова наявність рішення у вигляді правового акта; специфічне коло суб’єктів, уповноважених розглядати відповідну категорію справ; деталізована нормативна регламентація порядку процесуальної діяльності останніх тощо. Аналіз вітчизняного законодавства, практики його застосування, поширених наукових концепцій дозволив виділити чотири основні види адміністративних проваджень конфліктного характеру: дисциплінарне провадження; провадження у справах про адміністративні делікти; провадження по розгляду скарг громадян; адміністративно-позовне провадження;
33. дисциплінарне провадження – це регламентована адміністративно-процесуальними нормами діяльність уповноважених суб’єктів з вирішення справ про дисциплінарні проступки;
34. чинне законодавство у переважній більшості випадків не закріплює за конкретними видами дисциплінарних проступків відповідних їм дисциплінарних стягнень. Як наслідок, нормативно невизначеними залишаються питання індивідуалізації дисциплінарного покарання, адекватності застосованих до порушника заходів примусу ступеневі шкідливості вчиненого ним дисциплінарного проступку.
Оптимальним шляхом вирішення окреслених та інших актуальних проблем нормативної регламентації провадження в справах про дисциплінарні правопорушення, має стати кодифікація вітчизняного законодавства про дисциплінарну відповідальність. У цьому аспекті цілком назріло питання прийняття Кодексу України «Про дисциплінарну відповідальність», де доцільно закріпити концептуальні засади як самої дисциплінарної відповідальності, так і процесуальної форми її реалізації;
35. головна особливість проваджень по розгляду звернень громадян полягає у тому, що на відміну від інших видів конфліктних проваджень, в даному випадку громадянин є «активним» учасником управлінського процесу, його ініціатором. Ще однією визначальною рисою названого провадження є надана керованій стороні можливість захищати своє управлінське право в його рамках;
36. у зв’язку з недосконалістю тексту проекту Адміністративно-процедурного кодексу запропоновано зміни та доповнення, а сам кодекс запропоновано назвати «Кодекс процесуальної діяльності публічної адміністрації»;
37. на підставі аналізу сучасних теоретичних розробок щодо поняття «правопорушення» та «проступок», вважається доцільним замість терміна «провадження у справах про адміністративні проступки» використовувати термін «провадження у справах про адміністративні делікти»;
38. аналіз нормативного матеріалу, практики діяльності суб’єктів адміністративно-деліктної юрисдикції і наукових досліджень дозволяє окреслити наступну систему стадій та етапів провадження у справах про адміністративні делікти:
1) Адміністративне розслідування: а) порушення справи; б) встановлення фактичних обставин; в) процесуальне оформлення результатів розслідування; г) направлення матеріалів для розгляду за пiдвiдомчiстю.
2) Розгляд справи: а) підготовка справи до розгляду i заслуховування; б) заслуховування справи; в) прийняття постанови; г) доведення постанови до відома.
3) Перегляд постанови: а) оскарження, опротестування постанови; б) перевірка законності постанови; в) винесення рішення; г) реалізація рішення.
4) Виконання постанови: а) звернення постанови до виконання; б) безпосереднє виконання;
39. внутрішня структура адміністративно-позовного провадження:
І. Розгляд адміністративної справи у суді першої інстанції:
1) підготовчий розгляд позовного звернення;
2) попередній розгляд справи;
3) розгляд справи та прийняття рішення.
ІІ. Розгляд адміністративної справи в апеляційному або касаційному порядку.
ІІІ. Виконання судового рішення у справі;
40. в результаті дослідження норм Кодексу адміністративного судочинства України сформульовано наступні пропозиції щодо удосконалення його змісту:
- доцільно передбачити можливість подання заяви про забезпечення адміністративного позову вже на початковій стадії провадження (починаючи з моменту подання позовного звернення). Відповідну норму доцільно закріпити в Главі 1 Розділу ІІІ Кодексу;
- назва Глави 3 Розділу ІІІ не зовсім вірно відображає суть регламентованої нею стадії судового провадження. Більш придатними у цьому відношенні видаються такі варіанти назв, як: «Глава 3. Вирішення адміністративної справи» або «Глава 3. Остаточний розгляд справи» тощо.
- зайвою видається закріплена у частині 4 статті 12 КАСУ ремарка про те, що: «Розгляд справи в закритому судовому засіданні провадиться з додержанням усіх правил судочинства». Адже – це положення цілком підпадає під дію Статті 5 КАСУ, якою визначається чинність адміністративного процесуального закону в часі та просторі;
- статті 65, 66, 68 КАСУ запропоновано доповнити окремими нормами, які б передбачали притягнення до адміністративної відповідальності за злісну неявку до суду свідка (ч. 1 ст. 185-3 КУпАП), експерта і перекладача (ч. 2 ст. 185-3 КУпАП);
- пропонується викласти абзац 1 частини 1 статті 136 КАСУ в такій редакції: «Протягом судового розгляду справи по суті позивач може повністю або частково відмовитися від адміністративного позову, а відповідач – повністю або частково визнати адміністративний позов, зробивши усну заяву»;
- доцільно доповнити Кодекс окремою нормою, згідно з якою особа, діюча на захист прав та свобод учасника процесу, завжди виступає першою. Такий крок сприятиме подальшому вдосконаленню нормативної регламентації порядку проведення судових дебатів. Відповідних змін має зазнати стаття 152 «Судові дебати» КАСУ.