Перелік умовних скорочень

Вид материала

Документы

Содержание Генезис та зміст юридичного процесу 1.2. Система юридичного процесу Процесуальне провадження Процесуальні стадії Процесуальні етапи Процесуальні дії 1.3. Види юридичного процесу

Подобный материал:

• Зміст, 747.76kb.
• Вступ, 358.84kb.
• З м І с т перелік умовних скорочень, 452.48kb.
• Перелік умовних скорочень, 355.42kb.
• За кримінальним кодексом україни, 2006.55kb.
• Національна академія державної податкової служби України, 1040.62kb.
• Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте, 1015.79kb.
• Хавронюк Микола Іванович удк 343 (4: 447) Кримінальне закон, 3077.54kb.
• Зміст перелік умовних скорочень, 479.97kb.
• Зміст перелік умовних скорочень вступ, 429.51kb.

Генезис та зміст юридичного процесу

Розвиток концепції загального юридичного процесу обумовлений низкою факторів, які пов’язані з піднесенням ролі права та правової науки в житті суспільства та держави в умовах розбудови високорозвинутої, соціальної за своєю сутністю, правової держави з конкурентоспроможною економікою, здатною вирішувати найскладніші завдання свого розвитку.

Один з таких факторів випливає з потреби подальшого удосконалення правових основ державного та суспільного життя, яка викликає появу значної кількості законів та підзаконних актів, що потребують перегляду багатьох правових явищ та теорій, у тому числі і теорії юридичного процесу.

Іншим фактором є активний розвиток української правової науки, який дав можливість виділити в системі права окремі галузі права: муніципальне право, корпоративне право, інформаційне право тощо.

Для зазначених галузей права та інших матеріальних галузей права є характерним зовнішній процесуальний порядок з реалізації приписів матеріально-правових норм. Тобто процесуальні норми відіграють важливу роль у забезпеченні оптимальних умов правового регулювання, несуть основне навантаження нормативного способу зміцнення законності, забезпечення прав, свобод громадян.

Тому є неможливим тільки зі змісту матеріальних галузей права судити про демократичність правової системи.

Реальне обличчя правової системи, спрямованість її на захист прав і свобод особи визначається не кількістю матеріальних норм, а реальністю і ступенем надійності демократичного механізму їх реалізації. Саме розроблення та прийняття процесуальних норм, що регламентують порядок діяльності державних органів та посадових осіб дає змогу удосконалити систему державного управління, протидіяти корупції, спростити та зробити доступною систему управлінських послуг населенню.

Отже, без аналізу змісту та ролі юридичного процесу в правовій системі, розгляду особливостей процесуальних норм та правовідносин неможливо об’єктивно оцінити реальний стан механізму правового регулювання, оскільки в суспільстві, яке визначає вищою соціальною цінністю людину, її права та свободи, цей напрям, опосередковуючи взаємодію держави та особи, є гарантом захисту її прав та свобод, а також важливим чинником координації приватного та публічного інтересу.

Сутність концепції юридичного процесу полягає в тому, що вона не обмежується тільки регламентацією примусу чи вирішенням цивільно-правових суперечок, тобто крім кримінального та цивільного права в системі матеріальних галузей права існує значна кількість інститутів, підгалузей та галузей права, основним призначенням яких є реалізація приписів матеріально-правових норм.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Цей підхід до визначення юридичного процесу та відповідних процесуальних галузей також називають традиційно «вузьким».

На цьому розвиток процесуальної науки не зупинився. Традиційне розуміння процесуального права розширюється висновками про наявність своїх процесуальних норм у державному, трудовому, пенсійному праві. Набуває розвитку «широкий» підхід до розуміння поняття і меж юридичного процесу.

Сутність «широкої» концепції юридичного процесу полягає у тому, що функції процесуального права не обмежуються тільки регламентацією примусу і розглядом цивільно-правових спорів. Окрім кримінального і цивільного процесів, у системі матеріальних галузей права є численні процесуальні норми і інститути, на основі яких здійснюється діяльність щодо застосування матеріально-правових норм інших галузей.

Серед вчених, які стояли у джерел цієї концепції, слід назвати представників державно-правової та адміністративно-правової науки: П. Є. Недбайло, С. С. Студенікіна, Г. І. Петрова, О. Є. Луньова, М. І. Кіма, В. С. Основина, І. Н. Пахомова, Ю. М. Козлова, Д. М. Бахраха.

Так, на думку П. Є. Недбайла процесуальна форма присутня у будь-якій діяльності щодо застосування правових норм ¹, с. 22.

Л. С. Явич дотримувався аналогічної точки зору, вважав, що процесуальні норми регулюють процес застосування гіпотез і диспозицій, а не тільки санкцій матеріальних норм. Вчений обґрунтував наявність у системі радянського права єдиної процесуальної галузі права, яка покликана вирішити єдину задачу щодо урегулювання відносин щодо застосування юридичних норм ², с. 96.

Систематичне узагальнення і розвиток нового напряму щодо розуміння призначення процесуальних норм у загальнотеоретичному плані знайшли втілення у працях В. М. Горшеньова. Вчений висунув ідею про наявність у праві самостійної частини – процесуального права, норми якого регламентують всі сторони діяльності і відносини не тільки в юрисдикційній галузі, а й при розгляді та вирішенні будь-якими державними органами і службовими особами багатогранних індивідуальних справ позитивного характеру Error: Reference source not found, с. 16–38.

Розвиваючи цю точку зору, В. М. Горшеньов стверджував, що норми процесуального права виступають своєрідною надбудовою над нормами матеріального права і тому спрямовані на регулювання суспільних відносин, які виникають у процесі застосування норм матеріального права, за наявності обставин, які потребують цього застосування. Вони мають загальну мету – сприяти досягненню результатів, які є на меті у норм матеріального права.

В. М. Горшеньов підкреслював, що в предметі правового регулювання слід відрізняти два комплекси відносин: «організуючі» і «організаційні». Перші становлять предмет регулювання норм матеріального права, а другі – предмет норм процесуального права ³, с. 219–221.

Досліджуючи природу юридичного процесу як комплексну систему, В. М. Горшеньов зробив суттєві висновки щодо генетичних особливостей традиційного юридичного процесу, який є загальним для всіх правових форм діяльності держави, не пов’язаних з юрисдикцією, та відокремлює особливості юридичного процесу: а) він завжди безпосередньо пов’язаний із здійсненням операцій з нормами права на підставі стадій правозастосовної діяльності; б) застосовується тільки компетентними суб’єктами, які наділені відповідними власними повноваженнями на відання правозастосовної та іншої власнозначущої діяльності; в) завжди полягає в діяльності по розгляду конкретних юридичних справ і прийняттю відповідних юридичних актів, в тому числі і правозастосовних; г) являє собою форму діяльності, яка об’єктивно потребує процедурно-процесуальної регламентації; д) як правова форма діяльності з виявлення істини у справі в інтересах його законного рішення безпосередньо пов’язаний з необхідністю використання різноманітних методів і засобів юридичної техніки ⁴, с. 3–11.

Вчений вважав, що ці особливості юридичного процесу більш яскраво виражені в юрисдикційних формах діяльності держави. Проте всі вони надто легко виявляються і в інших правових формах діяльності держави та її посадових осіб, це дає підставу для формування уніфікованого поняття юридичного процесу на підставі відокремлення загальних моментів, загальної природи та призначення традиційних та нетрадиційних процесів [⁵, с. 26.

Зусилля однодумців концепції «широкого» розуміння юридичного процесу були об’єднані в написаній за редакцією П. Є. Недбайло ⁶ і В. М. Горшеньова колективній монографії, в якій П. Є. Недбайло стверджував, що процесуальна форма наявна у будь-якій діяльності по застосуванню правових норм. Її значення в галузі позитивної (а не тільки правоохоронної) діяльності органів держави по застосуванню правових норм не менш важливо, ніж у галузі юрисдикційної діяльності по застосуванню санкцій ⁷, с. 9. У монографії закріплюється думка, що будь-яка галузь матеріального права викликає до життя відповідні процесуальні норми. Під процесуальною формою В. М. Горшеньов пропонував розуміти сукупність процедурних вимог, які пред’являються до дій учасників процесу і спрямованих на досягнення визначеного матеріально-правового результату. Іншими словами, процесуальна форма являє собою особливу юридичну конструкцію з втілення принципу найбільш доцільної процедури здійснення визначених повноважень. Таке визначення підходить однаковою мірою для характеристики процесуальної діяльності всіх органів держави, а не тільки органів правосуддя, стосовно до яких традиційно використовувалась категорія «процесуальна форма». Процесуальна форма діяльності всіх органів держави розрахована на здійснення найбільш демократичних принципів державного управління суспільством Error: Reference source not found, с. 12–13.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Отже, спираючись на загальне розуміння філософської категорії «процесу», можна стверджувати, що юридичний процес об’єднує всі нормативно-регламентовані процесуальні форми правової діяльності, що являють собою систему взаємопов’язаних, спеціально упорядкованих, розташованих у певному порядку дій та операцій, які підпорядковані певній меті і приводять за допомогою відповідних прийомів та засобів до конкретного результату.


1.2. Система юридичного процесу


У філософській літературі виділяють три класи сукупностей об’єктів: перший – неорганізована сукупність, тобто «сумативне ціле», другий – організоване ціле, третій – органічна система [⁸, с. 53].

Перший із зазначених класів взагалі не належить до систем, має чисто сумарний, узагальнюючий характер [⁹, с. 177]. Але цю концепцію в праві активно підтримував Д. А. Керімов, який пов’язував поняття «структура» з поняттям «єдине». Під «єдиним» він розумів не єдність елементів, які притаманні високоорганізованим системам, а будь-які сукупності, причому не тільки системні, але і сумативні, неорганізовані [¹⁰, с. 247–248]. З цією точкою зору не погоджувався, і справедливо, С. С. Алексєєв, який відзначав, що таке розуміння системи позбавить чіткості, якості та визначеності, які притаманні цьому поняттю при його системній інтерпретації [¹¹, с. 4].

Поряд з сумативними сукупностями, системні об’єкти розпадаються на два типи: організовані та органічні системні утворення. Всі вони є системними об’єктами.

Перш ніж приступити до дослідження наявних системних ознак та принципів у юридичному процесі, необхідно з’ясувати, що таке «система», які якості для неї характерні, як вона співвідноситься з поняттям «структура» [¹²].

Система – це сукупність взаємозалежних елементів, що утворюють певну цілісність, яка має свої властивості, що не зводяться до суми властивостей її елементів.

Система (тобто внутрішньоорганізована єдність деяких елементів) являє собою нову якість порівняно з несистемним набором тих же самих елементів [¹³, с. 24–25].

Як відзначав А. А. Богданов, організоване ціле є насправді практично більшим, ніж проста сума частин, але не тому, що в ньому створювалися із нічого нові активності, а тому, що його наявні активності з’єднуються більш успішно, ніж конфронтуючі їм опори [¹⁴, с. 117].

У науці виділяють такі системні принципи:

структурність (тобто те, що система складається з визначених елементів);

наявність структурних частин як самостійних систем (підсистем);

цілісність (тобто вже згадана неможливість звести властивості системи до суми властивостей складових її елементів);

взаємозалежність системи і середовища;

множинність опису (у силу складності системи можна будувати безліч моделей, кожна з яких описує лише окремий аспект системи) [¹⁵, с. 584; ¹⁶].

Традиційно структура розглядається як статична характеристика системи. Організація – це динамічний аспект системи. Хоча і організація, і структура віднесені до опису внутрішньої будови системи, структура фіксує порядок розташування частин (елементів) і їх ієрархію, а організація визначає єдність, упорядкованість взаємодії всіх елементів, що і забезпечує цілісність системи.

В основі розуміння природи системних явищ лежить дослідження інтегральних системних властивостей, що характеризують сутність цілісних утворень [Error: Reference source not found, с. 23].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Зупинимося на змісті перерахованих вище компонентів юридичного процесу.

Процесуальне провадження [Error: Reference source not found] – компонент юридичного процесу, що представляє собою системне утворення, комплекс взаємозалежних і взаємообумовлених процесуальних дій, що: а) утворять певну сукупність процесуальних правовідносин, що відрізняються предметною характеристикою і взаємозв’язком з відповідними матеріальними правовідносинами; б) викликають потреби встановлення, доведення, а також обґрунтування всіх обставин і фактичної даних розглянутої юридичної справи; в) обумовлюють необхідність закріплення, офіційного оформлення отриманих процесуальних результатів у відповідних актах – документах [Error: Reference source not found, с. 40; ¹⁷, с. 10 –14; ¹⁸, с. 8; ¹⁹, с. 7].

Процесуальні стадії [²⁰] – компонент юридичного процесу, яким характеризується динамізм правової форми, що відображає комплекс взаємопов’язаних процесуальних обставин, які відбуваються у часі і спрямовані на досягнення оптимальних результатів правової діяльності.

У юридичній науці відокремлюється характерні ознаки, що притаманні процесуальним стадіям: 1) наявність власних завдань та цілей; 2) особливе коло учасників та специфічність їх правового статусу; 3) об’єктивна динамічність у процесі; 4) специфічність характеру здійснюваних дій та породжуваних ними юридичних наслідків; 5) особливе коло спонукальних обставин (юридичних фактів); 6) особливості отриманих матеріально-правових результатів та їх процесуального закріплення [Error: Reference source not found, с. 7].

Для юридичного процесу притаманні наступні процесуальні стадії: порушення справи; аналіз ситуації; прийняття рішення; виконання рішення; перегляд рішення.

Процесуальні стадії складаються з певних проміжних фрагментів – етапів та процесуальних дій.

Процесуальні етапи – компонент юридичного процесу, який означає: 1) відрізок часу, ознаменований якою-небудь якісною зміною; 2) група взаємопов’язаних дій.

Етапам також притаманна наявність безпосередніх цілей та задач, а також коло суб’єктів їх здійснення. Результати етапів процесуальної діяльності знаходять своє відображення у окремому процесуальному оформленні.

Процесуальні дії – компонент юридичного процесу, який складає основу змісту правового явища, що досліджується.

Процесуальні дії можуть бути відокремлені як попередні, проміжні та завершальні.

Всі структурні компоненти юридичного процесу мають свою юридичну оформленість перехідного та підсумкового характеру.

Отже, правові форми діяльності державних органів мають логічну та функціональну послідовність розгляду справ учасниками процесу та професійну спеціалізацію цієї діяльності. Перша вимога на понятійному рівні абстракції відображена поняттям процесуальної стадії, друга – поняттям процесуального провадження, третя – поняттям процесуального етапу. Треба зазначити, що поняття процесуальна стадія, процесуальне провадження, процесуальний етап хоча і виступають абстракціями, тісно пов’язані, як тісно пов’язані між собою відображувані ними явища – групи процесуальних дій.

У поняттях процесуального провадження, процесуальних стадій, процесуальних етапів та процесуальних дій відображені загальні, родові ознаки юридичного процесу. Причому системний характер зазначених явищ, які відображені цими поняттями, обумовлює і системний характер взаємозв’язків самих цих понять, об’єднання їх в органічно цілісне утворення – єдину систему понять, утворює вже не реальний, а концептуальний характер і дає право стверджувати про наявність системного утворення – юридичного процесу.


1.3. Види юридичного процесу


Розвиток будь-якого явища в природі та суспільстві виступає як відповідний процес, тобто як послідовна зміна органічно взаємопов’язаних стадій та етапів. Процес – це сутність розвитку кожного явища. Характер процесу визначається його особливостями. В одних явищах процеси відбуваються бурхливо, вони виражаються яскраво, завжди на поверхні, в інших – приховані, їх виявлення потребує спеціального дослідження.

У суспільстві існує складна система процесів: економічних, політичних, соціальних та правових. Держава впливає на всі ці процеси системою різноманітних механізмів впливу. Одним із засобів впливу на ці процеси є право, норми якого регламентують відповідні відносини в суспільстві, визначаючи шляхи їх розвитку в інтересах суспільства.

Всі галузі права за своїм соціальним призначенням є засобом правового регулювання різних процесів життя суспільства. Отже, їм притаманні певні процесуально-процедурні норми, які покликані регулювати ті чи інші процеси.

Правові процеси – це різновид процесів, які існують у суспільстві. Водночас, право – це субстанція, яка постійна розвивається, а її розвиток – це також процес.

Кожна галузь права як складова субстанції є, своєю чергою, розвинутою складною системою, якій притаманні свої процеси. Ось чому категоричні твердження про те, що норми, які регулюють процеси, притаманні деяким галузям права, не мають під собою достатнього методологічного підґрунтя. Прихильники вузького розуміння процесу як правової форми діяльності лише судових та деяких адміністративних органів [Error: Reference source not found; ²¹; ²²] не схильні враховувати тієї очевидної істини, що процес – це форма життя будь-якого явища. А коли так, то зовсім неможливо пояснити, чому стосовно діяльності державних органів деякі вчені вважають процес монополією лише судових та деяких інших юрисдикційних органів. Адже народження будь-якого закону – це також процес, його застосування – також процес, порядок здійснення компетенції – також процес.

Автори, які заперечують процесуальний порядок у матеріальних галузях права, припускаючи їх існування лише в окремих галузях (які називають процесуальними галузями), не враховують суверенності держави, яка сама через свої органи вирішує питання про те, коли і в яких галузях суспільних відносин необхідно правовим шляхом встановити процес щодо реалізації прав та обов’язків учасників суспільних відносин, коли і в яких конкретних життєвих ситуаціях потрібно використовувати процесуальні норми для регулювання конкретних відносин.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Побудована на принципі централізації арбітражна судова система, яка існувала за радянських часів, була придатна лише для вирішення спорів між державними підприємствами (це й стало однією з ключових підстав для ініціювання змін у судоустрої нашої держави). Прийняття Верховною Радою України законів «Про арбітражний суд» [²³] і «Про внесення змін до Арбітражного процесуального кодексу України» [²⁴, ²⁵] було зумовлено прагненням реформувати арбітражні суди у річницю судово-правової реформи. Після прийняття Конституції 1996 р. «долю» арбітражних судів, які на той час разом з Конституційним судом та загальними судами складали три відгалуження судової влади, було визначено так: на виконання статті 124 Конституції України вони мали ввійти до системи судів загальної юрисдикції. Сьогодні, після прийняття пакета законів у рамках «малої судової реформи», арбітражного суду як незалежного органу для вирішення господарських спорів та справ про банкрутство вже не існує – для цього створено господарські суди, які набули статусу спеціалізованих судів у системі судів загальної юрисдикції й увійшли у викінчену ієрархічну систему: місцеві господарські суди – апеляційні господарські суди – Вищий господарський суд [²⁶].

Господарський процес – це встановлена нормами господарсько-процесуального права форма діяльності господарських судів, яка спрямована на захист оскаржуваного або порушеного права юридичних осіб та громадян-підприємців [²⁷, с. 16].

Діяльність господарських судів по розгляду та вирішенню господарських суперечок має суворо упорядкований правовий характер, тобто набуває специфічну процесуальну форму. Роль та значення процесуальної форми передбачає забезпечення захисту існуючих прав суб’єктів господарювання та гарантій винесення законних та обґрунтованих рішень. Закон встановлює процесуальний порядок діяльності суду по розгляду та вирішенню справ не заради форми, а для того, щоб винести законне та обґрунтоване рішення по справі. Процесуальна форма виступає інструментом досягнення законності у правозастосовній діяльності господарських судів.

Відповідно до цього, можна виділити основані риси господарської процесуальної діяльності:

закон детально визначає процесуальну діяльність як суду, так і інших учасників процесу. Як правило, у господарському процесі можливі тільки такі дії, які передбачені чи дозволені законом;

винесене по справі рішення повинно ґрунтуватися тільки на фактах, які доказані та встановлені судом, що передбачено законними способами та засобами;

відносини між господарським судом та учасниками процесу не можуть мати характеру фактичних відносин, вони мають характер правовідносин;

все провадження по справі повинно здійснюватися на підставі змагальності та рівноправності сторін.

Процесуальній формі притаманні такі ознаки: нормативність, незаперечність, системність та універсальність, які виступають в єдності при правовому регулюванні, та право реалізації.

Нормативність господарської процесуальної форми у тому, що вона встановлюється у законодавстві, при цьому тільки певного рівня.

Незаперечність господарської процесуальної форми відображає обов’язковість додержання і інших форм реалізації процесуальних норм у діяльності учасників господарського процесу.

Системність господарської процесуальної форми диктує необхідність структурувати господарський процесуальний регламент, ув’язаний в єдине ціле. Господарський процесуальний кодекс України [²⁸] містить загальний регламент вирішення всіх справ, підвідомчих господарським судам.

Універсальність господарської процесуальної форми відображає її правозастосування по вирішенню найрізноманітніших справ, які підвідомчі господарським судам, без суттєвої диференціації.

Господарське судопровадження, як будь-який процес, являє собою послідовний, поступальний рух, який складається з ряду стадій. Отже, стадія господарського процесу – це сукупність процесуальних дій у конкретній справі, які об’єднані однією метою.

Господарський процес складається з таких проваджень:

провадження в господарському суді першої інстанції (порушення провадження по справі, підготовка матеріалів до розгляду, судовий розгляд та винесення судового рішення);

провадження в апеляційній інстанції;

провадження в касаційній інстанції;

перегляд у зв’язку із заново виявленими обставинами судових актів господарського суду, які вступили в законну силу;

виконання судових актів.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

На наш погляд, міркування і висновки про види юридичного процесу будуть неповними, якщо не зачепити ще одну недосліджену проблему. Йдеться про «приватний» юридичний процес [Error: Reference source not found]. Те, що така проблема існує, вимальовується з проблеми визнання або невизнання договору джерелом права, а також з теорії про форми реалізації права.

Доцільно почати обговорення вказаної проблеми саме з теорії правореалізації. Термін «застосування права» використовується в ній в іншому змісті, ніж поняття «правозастосування», парне «правотворчості». Застосування права в теорії реалізації права представлено як одна з чотирьох форм його реалізації, специфікою якої стосовно інших трьох (дотримання, виконання і використання) є те, що це завжди діяльність компетентних органів з вирішення конкретної юридичної справи. Що ж стосується інших форм реалізації права, то вони, відповідно, можуть здійснюватися за відсутності такого обов’язкового компетентного суб’єкта.

Звідси напрошується припущення, що юридичний процес (процес реалізації матеріальної норми права) може мати місце і без участі державних органів або органів місцевого самоврядування, або судових та інших органів влади. Такий висновок суперечить точці зору, яка викладена в роботі «Теория юридического процесса» за ред. Горшеньова [Error: Reference source not found], відповідно до якої здійснення діяльності уповноваженими державними органами і посадовими особами на користь заінтересованих суб’єктів права є обов’язковою ознакою юридичного процесу, яка не підлягає сумніву.

Якщо допустити, що у критиці В. Н. Протасова на адресу авторів зазначеної праці («творці концепції, визнавши, з одного боку, поняття «процес» і «процедура» рівними за об’ємом, а з іншого боку – вважаючи юридичним процесом… процедурно урегульоване правозастосування, були змушені не вважати процесуальними… ті норми і відносини, що не пов’язані із застосуванням права» [Error: Reference source not found, с. 5]) мається на увазі не правозастосування, а саме застосування права як однієї з чотирьох форм правореалізації, то це варто вважати першою у науці вказівкою на існування «приватного» юридичного процесу (зауважимо: термін «приватний процес» вживається умовно).

Висловлюючись за необхідність усвідомлення в праві і так званого «приватного» юридичного процесу, хотілося б звернути увагу на таке: особливістю сфери приватного права є те, що дуже багато відносин у ній виявляються урегульованими не законом або іншим правовим актом, а договором сторін. Причому цей договір є настільки ж обов’язковою нормою для сторін і для суду у разі виникнення суперечки, як і закон, а для її захисту будуть використані ті ж форми державного примусу. Договором можуть бути урегульовані не тільки матеріальні, а й процесуальні відносини сторін. Наприклад, у цивільно-правовому договорі сторони вправі передбачити процедуру (стадії, зміст) досудового вирішення суперечки; попереднім договором може бути встановлений порядок укладення основного договору; у договорах доручення, оренди і таке інше може бути урегульований процес повідомлення про розірвання договору тощо.

Тому вважаємо, що юридичний процес може мати «приватний» характер не тільки за «сферою дії», а і за джерелом врегулювання, джерелом права. Видається, що це важливий висновок для теорії юридичного процесу, хоча докладне дослідження «приватнопроцесуальної» [Error: Reference source not found, с. 33] сфери ще потрібно здійснити. У ході такого дослідження виникає чимало проблем, зокрема: визнавати або не визнавати наявність юридичного процесу при такій формі реалізації права, як дотримання, що, як відомо, може виражатися просто в стримуванні від порушення встановлених заборон, і таке інше.

Докладне дослідження «приватного» юридичного процесу, на жаль, не може вміститися в рамки даного дослідження, а тому стане темою майбутніх досліджень. На наш погляд, воно буде мати величезне значення для подальшого становлення і розвитку теорії юридичного процесу, осмислення її змістовної сутності і цінності, особливо в руслі сприйняття права не тільки як публічного, а й як приватного.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl