Перелік умовних скорочень

Вид материала

Документы

Содержание 3.3. Суб’єкти адміністративного процесу 3.4. Строки в адміністративному процесі Адміністративний процес

Подобный материал:

• Зміст, 747.76kb.
• Вступ, 358.84kb.
• З м І с т перелік умовних скорочень, 452.48kb.
• Перелік умовних скорочень, 355.42kb.
• За кримінальним кодексом україни, 2006.55kb.
• Національна академія державної податкової служби України, 1040.62kb.
• Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте, 1015.79kb.
• Хавронюк Микола Іванович удк 343 (4: 447) Кримінальне закон, 3077.54kb.
• Зміст перелік умовних скорочень, 479.97kb.
• Зміст перелік умовних скорочень вступ, 429.51kb.

3.2. Адміністративна процедура в адміністративному процесі


Одним з ключових елементів понятійного апарату теорії адміністративно-процесуального права, який потребує висвітлення на сторінках даної роботи, є поняття адміністративної процедури. Досить часто відповідний термін (набагато рідше – визначення цього поняття) використовується тими або іншими фахівцями юридичної сфери в наукових доробках, присвячених різноманітним аспектам процесуальної регламентації порядку розгляду адміністративних справ. Проте, незважаючи на всю широту наукового вжитку, доводиться констатувати значну, а інколи – діаметральну розбіжність поглядів на юридичну природу, логічний зміст та обсяг поняття «юридична процедура».

Беззаперечна значущість та складність проблеми – з одного боку, відсутність аподиктичних догм – з іншого, вимагає від дослідника ретельного аналізу усіх кутів зору, під якими у вітчизняній юриспруденції розглядаються як сама адміністративна процедура, так і її місце серед суміжних явищ правової дійсності.

Хоча етимологія слова «процедура» бере свій початок у латинській мові від слова «procedo» (рухаюсь), в українській та російській мовах відповідний термін з’явився шляхом запозичення його французько-мовної трансформації – «procedure», яка має аналогічне значення. У словниковій літературі відповідне поняття визначається таким чином:

– «Офіційно встановлений чи прийнятий за звичаєм порядок, послідовність дій для здійснення або оформлення якихось справ» (Словник іншомовних слів / За редакцією О. С. Мельничука.– К., 1977) [⁶⁰];

– «Встановлений порядок ведення, розгляду справи» (Велика радянська енциклопедія.– М., 1973; Радянський енциклопедичний словник.– М., 1980; Сучасний енциклопедичний словник.– М., 1987) [⁶¹; ⁶²; Error: Reference source not found];

– «Офіційний порядок дій, виконання, обговорення чого-небудь» (С. І. Ожегов, Н. Ю. Шведова. Тлумачний словник російської мови) [⁶³];

– «Будь-яка тривала, послідовна справа» (В. И. Даль. Толковый словарь живого великорусского языка) [⁶⁴].

Натомість, наближене за своїм походженням та семантичним навантаженням слово «процес» (від лат. processus – рух, просування) у загальноприйнятому сенсі розуміється як: «Послідовна зміна явищ, станів у розвитку будь-чого [Error: Reference source not found]»; «Сукупність послідовних дій для досягнення певного результату [Error: Reference source not found]»; «Сукупність подій, станів, змін, яка має певну цілісність і спрямованість [Error: Reference source not found]»; «Хід, розвиток певного явища, послідовна зміна станів у розвитку чого-небудь [Error: Reference source not found]».

У теорії юриспруденції концептуальне оформлення понять юридичних процесу і процедури розпочалося та окреслилось у своїх загальних рисах понад століття тому. Це, у свою чергу, дало привід авторам деяких тлумачних словників розглядати слова «юридичний процес» та «юридична процедура» не у якості похідних від відповідних соціальних категорій, а як такі, що мають відносно відокремлене семантичне значення.

Дедалі частіше в спеціальній літературі можна натрапити на випадки, коли юридичний процес (процедура) наділяються сенсом, у деяких моментах принципово відмінним від змісту кореспондованих їм загальних явищ об’єктивної дійсності. Відповідні поняття, як загальні, так і правові, інколи розташовуються практично на одному рівні логічного сприйняття. Більш того, в окремих випадках юридичний концепт того ж таки процесу наводиться, як єдине значення слова «процес» (див., напр.: Енциклопедичний словник Брокгауза та Євфрона [⁶⁵]).

Нерідко, торкаючись проблематики юридичних процесу або процедури, сучасні правники звертаються до її логічного або філософського аспектів лише побіжно або ж ігнорують його зовсім. Як наслідок, у правовому значенні поняття «процес» та «процедура» асоціюються із певними, властивими лише їм, сутнісними характеристиками, які досить важко «вписуються» в рамки логіко-філософської парадигми цих явищ. Рівною мірою це стосується і визначення співвідношення логічних змісту та обсягу названих понять.

Зазначений підхід до дослідження юридичного процесу та юридичної процедури слід визнати дещо звуженим, адже, навіть найретельніше вивчення будь-якого правового феномену не може бути визнаним таким, що всебічно і повно розкриває сутність останнього, якщо воно відбувається при ігноруванні логічного та філософського розуміння структури поняття. На наше переконання, науково обґрунтована детермінація явища адміністративної процедури може бути здійснена лише з урахуванням філософського концепту процедури, як клітини матерії не лише правової, а й загальносоціальної.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Головний недолік означеної концепції криється в ототожненні співвідношення «вид – рід» зі співвідношенням «частина – ціле». У філософській науці категорії «частини» і «цілого» характеризуються як такі, що відображають відношення між сукупністю предметів чи їх сторін, елементів і зв’язком, що їх об’єднує й приводить до появи у цій сукупності нових властивостей та закономірностей, не притаманних предметам, сторонам, елементам у їхній розчленованості [Error: Reference source not found, с. 571].

Натомість, при відносинах виду та роду перше є лише особливим (окремим випадком) другого. Особливість його полягає у тому, що воно є відношенням між класами (множинами предметів, що володіють певними загальними властивостями) і відповідно до цього принципово відрізняється від відношення між предметами як між частиною і цілим. Вид – це особливе у загальному. Предмети виду – це більш чи менш конкретні, окремі форми існування предметів роду. Одні не мисляться поряд з іншими.

Цього, вочевидь, не можна сказати про процес та процедуру. Етапність, втілювана у процедурі, і є тією властивістю (стороною, елементом), яка укупі з безперервністю та тривалістю, становить принципово відмінне за своїми загальними характеристиками та внутрішніми та зовнішніми закономірностями явище процесу. Процедура є частиною самостійного цілісного утворення – процесу, а не його видовою підмножиною.

Таким чином, юридичний процес слід розглядати як діяльність суб’єктів права по здійсненню правової регламентації суспільних відносин та реалізації права, а юридичну процедуру – як формалізований бік такої діяльності. Юридична процедура детермінує порядок здійснення суб’єктами правовідносин юридично значущих дій, які у сукупності своїй складають юридичний процес. Вона окреслює стадії процесу, визначає їх мету, послідовність та часові рамки, способи оформлення та фіксації.

Відповідно до викладеного, у представленій роботі під юридичною процедурою розуміється регламентований юридичними нормами порядок здійснення нормативно-правового регулювання суспільних відносин (правотворчості) та правореалізації. Адміністративна процедура становить собою: встановлений адміністративно-процесуальними нормами порядок діяльності уповноважених суб’єктів щодо розгляду і вирішення індивідуально-конкретних справ.


3.3. Суб’єкти адміністративного процесу


У загальнотеоретичному розумінні суб'єктом визнається (від латинського subjectus – той, хто знаходиться у основі ) носій предметно-практичної діяльності і пізнання (індивід або соціальна група), джерело активності, яка спрямована на об'єкт. В свою чергу, у теорії права, суб'єкт права – це особа (фізична і юридична), що за законом володіє здатністю мати і реалізовувати безпосередньо або через представника права і юридичні обов'язки (тобто правосуб'єктність) [Error: Reference source not found].

Правосуб’єктністю (яка включає: правоздатність та дієздатність) наділені, як суб’єкти матеріальних адміністративно-правових відносин, так і суб’єкти процесуальних адміністративно-правових відносин.

Правоздатність – це здатність суб’єкта мати права та обов’язки у сфері державного управління. Правоздатність з’являється з моменту виникнення суб’єкта. Якщо йдеться про фізичну особу, то з моменту народження громадянина; якщо про юридичну особу – з моменту державної реєстрації підприємства, закладу, організації. Припиняється правоздатність з моменту зникнення суб’єкта, тобто з моменту ліквідації підприємства, закладу, організації, а якщо йдеться про фізичну особу,– то з моменту смерті.

Дієздатність – це здатність суб’єкта самостійно, свідомими діями реалізовувати надані йому права і виконувати покладені на нього обов’язки у сфері державного управління. Складовою дієздатності є адміністративна деліктоздатність, тобто здатність суб’єкта нести за порушення адміністративно-правових норм юридичну відповідальність.

Однією з особливостей процесуальних адміністративно-правових відносин є те, що в них можуть брати участь суб’єкти, які не беруть участі у матеріальних адміністративно-правових відносинах, наприклад, прокурор [⁶⁶, с. 40], суд [Error: Reference source not found, с. 197].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

3. Суб’єкти, що мають особистий інтерес у справі (на відміну від суб’єктів першої групи, ніхто з представників цієї групи не має владних повноважень).

4. Суб’єкти, що сприяють встановленню об’єктивної істини шляхом надання компетентним органам (посадовим особам) відомої їм інформації щодо обставин правопорушення.

5. Суб’єкти, які мають спеціальні знання та навички і залучаються для дослідження з їх використанням фактичних даних, що фігурують у справі.

6. Суб’єкти, що засвідчують важливі для встановлення об’єктивної істини факти, дії, обставини.

7. Суб’єкти, що сприяють виконанню постанови по справі.


3.4. Строки в адміністративному процесі


Право – як система правових норм і суспільних відносин – являє собою об’єктивну реальність, яка існує в часі. Сам процес правотворчості, створення правових норм здійснюється в часі, має певну тривалість і проходить певні стадії. Правотворчість і застосування права покликані виконувати функції державного управління, відмінність яких передбачено не лише за об’єктами управління, а й за часом управлінського процесу. Якщо управління за допомогою правотворчості здійснюється протягом усього часу дії правових норм, то рішення, які приймаються при застосуванні права, мають одноразове значення [⁶⁷, с. 24]. Правотворчість і дія правових норм за часом не збігаються. Навпаки, їх дія відбувається в певній послідовності.

Теоретик права Г. І. Петров акцентує свою увагу на календарному часі, який використовується в суспільстві, на його думку, в п’яти основних взаємопов’язаних формах: датуванні, тривалості, повторюваності, одночасності та послідовності [⁶⁸, с. 46]. Автор розкриває зміст перелічених форм, а також вважає необхідним забезпечення своєчасності в правовому регулюванні, тобто установлення нових норм права, які відповідали б сучасним вимогам суспільства, скасування застарілих норм, а також виконання та застосування норм права відповідно до їх соціального призначення. Нині в нашій державі зростає роль фактора часу, а одночасно,– і значення організації ефективного використання часу як необхідної вимоги суспільства.

Водночас П. М. Рабінович вважає, що тема часу в праві пов’язана з тими проблемами, досліджуючи які загальнотеоретичне правознавство може зробити істотний внесок у наукове забезпечення оптимізації правового регулювання одного з іманентних, невід’ємних аспектів будь-яких суспільних відносин – їх темпоральних властивостей. Загальнообов’язковість з досить швидким темпом будь-якої діяльності, що зумовлений сучасними умовами й потребами, не може бути забезпечена поза правовим регулюванням. Тільки юридичні норми здатні встановлювати чітко окреслені строки виконання дозволених або необхідних дій, пов’язувати з їх закінченням обов’язкові наслідки. Отже, право здатне слугувати одним із ефективних соціальних інструментів економії часу. На думку автора, право регулює не час як такий, а часові (темпоральні) параметри діяльності: її тривалість, швидкість та інше, функціонуючи як один із засобів, інструментів освоєння часу, оскільки ж часові показники дій, поведінки, діяльності регламентуються тією чи іншою мірою, нормами всіх галузей права, проблема «право та час» має загальноюридичний характер, а отже, повинна увійти до предмета загальнотеоретичного правознавства [⁶⁹, с. 3].

Категорія часу безпосередньо пов’язана з категорією строків. У правових приписах як засіб впливу на поведінку людей використовується не філософська категорія «час», а правова категорія «строк».

Строк, з одного боку, можна розглядати як відрізок часу або його певний момент, що характеризується основними якостями часу. Їх співвідношення можна виразити як співвідношення загального і окремого. Але, з іншого боку, строк – це і суб’єктивне явище, оскільки він встановлюється людьми і слугує способом врегулювання суспільних відносин на основі виміру об’єктивного часу, який минає.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

На думку Л. В. Коваля, строки бувають двох видів: строки процесуальних дій і строки давності.

Перший вид – це періоди часу, точно визначені законом, з плином яких учасники адміністративно-деліктних відносин вправі або зобов’язані вчинити процесуальні дії щодо розгляду справи, виконання постанови на подання скарги. До другого виду, на думку автора, належать встановлені законом строки, після закінчення яких унеможливлюється притягнення винної особи до відповідальності або застосування до неї призначеного покарання [Error: Reference source not found, с. 175].

З точки зору Л. В. Коваля, строки можна класифікувати, ґрунтуючись на змісті конкретної процесуальної дії, завершеної в їх межах, а саме: а) строки підготовки адміністративних матеріалів для розгляду; б) строки направлення матеріалів справи правозастосовному органу; в) строки розгляду справи; г) строки вручення копії постанови; ґ) строки виконання постанови; д) строки подання скарг; е) строки для накладення адміністративних стягнень у справах, які перебувають у провадженні прокурорсько-слідчих та судових установ і придатні до вирішення в адміністративному порядку.

Автор намагається, крім класифікації строків залежно від утримування конкретної процесуальної дії, поділити строки за характером обчислення [Error: Reference source not found, с. 176–178].

Класифікацію строків провадження у справах про адміністративні правопорушення здійснила І. В. Панова.

За юридичним значенням: 1) процесуальні; 2) строки давності; 3) примусової дії.

Процесуальні строки поділяються на такі види: а) для юрисдикційних органів; б) для інших учасників адміністративно-юрисдикційного провадження; в) для осіб, які не беруть участі у провадженні.

Строки давності включають такі види: а) строки притягнення до адміністративної відповідальності; б) строк погашення накладення стягнення; в) виконання постанови.

Достатня кількість заходів адміністративного примусу дозволила класифікувати строки примусової дії на такі провадження, як: а) контрольно-превентивне; б) адміністративно-припиняюче; в) процедурно-забезпечувальне; г) відновлюване; д) провадження щодо застосування адміністративних санкцій.

Автор класифікує строки на: загальні і спеціальні. Передбачено загальний строк та спеціальні строки давності притягнення до адміністративної відповідальності.

Законодавством передбачено багато видів строків розгляду справ про адміністративну відповідальність:

1) чотири види скорочених строків, встановлених КпАП РРФСР:

а) одна доба; б) три доби; в) п’ять діб; г) сім діб.

2) місячний строк;

3) до двох місяців;

4) розгляд справ про стягнення податкових санкцій за позовом податкових органів.

Для надання реальної можливості зацікавленим особам оскаржити незаконні постанови державних органів і посадових осіб законодавець встановлює різні строки подачі скарги, а саме: а) десять днів; б) двадцять днів; в) три місяці.

Строки розгляду скарги або протесту на постанову у справі про притягнення до адміністративної відповідальності слугують гарантією швидкості, оперативності й динамічності стадії оскарження. Загальний строк розгляду скарги (протесту) на постанову – десять днів.

Спеціальні строки розгляду скарг встановлені митним і податковим законодавством: а) невідкладно, але не пізніше п’ятнадцяти днів; б) один місяць; в) до трьох місяців.

Строки адміністративного затримання фізичних осіб класифікуються на:

1. Загальні – три години.

2. Спеціальні: а) одна доба; б) сорок вісім годин; в) три доби; г) десять діб; д) тридцять діб [Error: Reference source not found, с. 353–412].

І. В. Панова досить детально класифікувала строки провадження у справах про адміністративні правопорушення, але така громіздка класифікація приводить до ускладнення правової теорії.

Більш спрощену класифікацію запропонував В. Г. Перепелюк [Error: Reference source not found, с. 193]:

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Так, ст. 4 «Суверенні права та юрисдикція України у виключній (морській) економічній зоні України» наголошує, що Україна у своїй виключно (морській) економічній зоні має юрисдикцію щодо створення і використання штучних островів, установок і споруд, здійснення морських наукових досліджень, захисту та збереження морського середовища; у ст. 11 «Юрисдикція України щодо штучних островів, установок і споруд» йдеться про юрисдикційні дії у виключній (морській) економічній зоні, якими є встановлення навколо штучних островів, установок і споруд зон безпеки і здійснення у цих зонах відповідних заходів для гарантування безпеки як судноплавства, так і штучних островів, установок та споруд, встановлення митних, податкових, санітарних, імміграційних правил та інших; у ст. 13 чітко виписані регулятивна і дозвільна функції юрисдикції: «Україна, здійснюючи свою юрисдикцію, має право регулювати і дозволяти проводити морські наукові дослідження у своїй виключній (морській) економічній зоні. Спеціально уповноважені органи України дають свою згоду на проведення морських наукових досліджень у виключній (морській) економічній зоні за умови, що ці дослідження проводяться лише у мирних цілях, для розширення знань про морське середовище на благо людства і не несуть загрози навколишньому природному середовищу».

У аналогічному значенні термін «юрисдикція» застосовано у Кодексі торговельного мореплавства України. Стаття 32. «Національна належність судна. Право плавання під Державним Прапором України» фіксує: «Поняття «українське судно» або «судно України» означає національну належність судна, на яке поширюється юрисдикція України» [⁷⁰].

Таким чином, «юрисдикцію» можна розуміти:

а) як компетенцію судових органів щодо вирішення кримінальних справ;

б) як компетенцію судових органів щодо вирішення не тільки кримінальних, а й будь-яких інших юридичних справ;

в) як компетенцію будь-яких (включаючи судові) органів (посадових осіб) щодо вирішення спорів про право;

г) як юридично оформлене право уповноважених органів (посадових осіб) здійснювати свої функції щодо встановлених об’єктів, структур, сфер [81, с. 284].

Співвідношення вищезазначених трактувань полягає у тому, що вони розміщені за принципом «від окремого до загального». Кожна попередня є видом наступної, а остання поглинає всі інші.

Використовуючи цей підхід, можна виділити різні види юрисдикцій. Наприклад: юрисдикцію – як компетентність щодо розгляду справ про правопорушення, за здійснення яких передбачене застосування кримінальних покарань, адміністративних і дисциплінарних стягнень, а також вжиття примусових заходів, пов’язаних з правопорушеннями. Це юрисдикція кримінально-правова, адміністративно-деліктна, як частина адміністративно-правової, і дисциплінарна (такою є компетентність у вирішенні адміністративних справ щодо дрібного хуліганства); юрисдикцію – як компетентність щодо розгляду справ, не пов’язаних із правопорушеннями, а також справ про правопорушення, за вчинення яких не передбачене вжиття примусових заходів покарання. Це юрисдикція цивільно-правова й адміністративно-правова, виключаючи адміністративно-деліктну. Такою є компетенція у вирішенні адміністративних справ про видачу ліцензій, компетенція у вирішенні в цивільному порядку справ про захист честі, гідності, ділової репутації (вжиття в такому разі примусового заходу є відновлювальною чи компенсаційною мірою).

Адміністративна юрисдикція (на відміну від цивільно-правової, кримінально-правової і дисциплінарної) поділяється на три види:

а) адміністративно-регулятивну, тобто компетенцію щодо вирішення адміністративних справ, що виникають за іншими, крім виникнення спору про право і вчинення адміністративного правопорушення, підставами (справи про видачу ліцензій, державну реєстрацію транспортних засобів тощо);

б) адміністративно-деліктну: тобто компетенцію щодо вирішення справ про адміністративні проступки, за здійснення яких передбачається накладення адміністративних стягнень;

в) адміністративно-судочинну, тобто компетенцію адміністративних судів щодо вирішення відповідних справ.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Зазначимо, що представники теорії адміністративного та процесуального права у переважній більшості випадків проводять і подальший класифікаційний поділ проваджень. Так, провадження розгляду конкретної справи поділяються ними на певні стадії, які, в свою чергу, поділяються на етапи, дії тощо. Означені логічні операції, на думку ряду вчених, є продовженням класифікації адміністративного процесу [Error: Reference source not found, с. 749].

Погодитись з такою позицією неможливо. Адже виокремлення «всередині» провадження по розгляду конкретної справи певних стадій, етапів чи елементарних дій не має нічого спільного із здійсненням класифікації адміністративного процесу.

При класифікації адміністративного процесу відбувається послідовний логічний поділ загального поняття на види або групи. Так, наприклад, адміністративний процес поділяється на конфліктні та неконфліктні групи, які об’єднують відповідні провадження (точка зору автора.– О. К.). Тобто, йдеться про родове поняття та його різновиди на різних рівнях конкретизації.

Натомість, виділення в рамках кожного окремо взятого адміністративного провадження таких складових, як стадії, етапи, дії – це ніщо інше, як структурний поділ цілісного явища на конструктивні частини, без яких ціле мислитись як самостійний об’єкт правової дійсності не може. Відповідно, ми маємо справу із логічним відношенням частини і цілого.

Про неможливість ототожнення логічних відносин «рід – вид» і «частина – ціле» ми вже зазначали вище. Принагідно до даної ситуації варто також додати, що логічний поділ певного цілісного утворення на частини не може вважатись класифікацією поняття. Не може він також підміняти окремі етапи цієї класифікації, оскільки класифікація – це завжди поділ понять на види [Error: Reference source not found, с. 21].

Таким чином, ієрархічно систему адміністративного процесу у загальному вигляді можна відобразити так: «адміністративний процес» – «адміністративне провадження» – «провадження по розгляду конкретної адміністративної справи».

Таким чином, адміністративне провадження – це вид адміністративного процесу, який об’єднує послідовно здійснювані уповноваженим суб’єктом (публічною адміністрацією) процесуальні дії щодо розгляду та вирішення індивідуальних справ.

Класифікація адміністративних проваджень безпосередньо залежить від підходів до змісту та особливостей структури адміністративного процесу.

За класифікацією В. Д. Сорокіна, виділяються такі види адміністративних проваджень:

з прийняття нормативних актів державного управління;

з пропозицій та заяв громадян і звернень організацій про реалізацію наданих їм прав у сфері державного управління;

щодо організаційних справ у апараті державного управління;

у справах про застосування примусових заходів у сфері державного управління [Error: Reference source not found, c. 76].

На думку В. А. Юсупува, критерієм класифікації адміністративних проваджень доцільно обрати характер функцій управління [⁷¹, c. 82–83].

М. Я. Масленніков виділяє три види проваджень у сфері адміністративної юрисдикції:

в органах адміністративної юрисдикції першої інстанції;

прискорене;

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

атестаційне провадження.

До конфліктних проваджень, якими розглядається суперечка про право, віднесено такі:

провадження у справах про адміністративні делікти;

дисциплінарне провадження;

провадження у справах про адміністративні делікти;

адміністративно-позовне провадження.

Мал. 4. 1.


АДМІНІСТРАТИВНИЙ ПРОЦЕС