Перелік умовних скорочень

Вид материала

Документы

Содержание Висновок до розділу 1 Правозастосовний процес Правоохоронний процес – 2.2. Логіко-методологічний аналіз дефініції «предмет адміністративно-процесуального права»

Подобный материал:

• Зміст, 747.76kb.
• Вступ, 358.84kb.
• З м І с т перелік умовних скорочень, 452.48kb.
• Перелік умовних скорочень, 355.42kb.
• За кримінальним кодексом україни, 2006.55kb.
• Національна академія державної податкової служби України, 1040.62kb.
• Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте, 1015.79kb.
• Хавронюк Микола Іванович удк 343 (4: 447) Кримінальне закон, 3077.54kb.
• Зміст перелік умовних скорочень, 479.97kb.
• Зміст перелік умовних скорочень вступ, 429.51kb.

Висновок до розділу 1


Підсумовуючи результати дослідження природи юридичного процесу, ми прийшли до наступних висновків:

спираючись на загальне розуміння філософської категорії «процес», можна стверджувати, що юридичний процес об’єднує всі нормативно регламентовані процесуальні форми правової діяльності, що являють собою систему взаємопов’язаних, спеціально упорядкованих, розташованих у певному порядку дій та операцій, які підпорядковані певній меті і приводять за допомогою відповідних прийомів та засобів до конкретного результату;

юридичний процес як правова категорія – це урегульований процесуальними нормами порядок діяльності публічних суб’єктів, який складається з підготовки, прийняття і документального закріплення юридичних рішень загального або індивідуального характеру;

юридичний процес як наука є чітко визначене поліцентричне утворення покликане уніфіковувати і узагальнено об’єднати наукову інформацію у всіх різновидах юридичної практики, як комплексну систему, і на цій підставі давати інтегральну картину категоріального арсеналу, понятійного апарату, що є ще диференційованим за різними галузями процесуальних юридичних наук: адміністративний, цивільний, кримінальний, конституційний процеси тощо.

Юридичний процес охоплює всю сукупність правових форм діяльності публічних суб’єктів.

Будь-яка правова діяльності публічних суб’єктів виражена у відповідній формі має однорідну природу та зміст, будується на однакових принципах і тому повинна відповідати одним і тим же визначальним вимогам структурного та функціонального характеру.

У юридичному процесі за функціональною ознакою можна виділити: правотворчій, правозастосовчий та правоохоронний процеси.

Де, правотворчий процес – це специфічна діяльність уповноважених органів та суб’єктів по підготовці, затвердженню та офіційному оголошенню нормативно–правових актів.

Правозастосовний процес – це специфічна діяльність уповноважених органів та суб’єктів, яка направлена на реалізацію приписових правових норм позитивного регулювання.

Правоохоронний процес – це специфічна діяльність уповноважених органів та суб’єктів, яка направлена на охорону та захист права від будь-якого посягання.

Обов’язковою ознакою цілісної системи виступають частини цілого, його компоненти, без яких неможлива організація, структура будь якої реальної системи.

Компонентами юридичного процесу є процесуальна стадія, процесуальні провадження, процесуальні етапи та процесуальна дія.

1. Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
   
2. вона оформлюється офіційними документами;
   
3. процесуальна діяльність виражається в чітко визначених стадіях;
   
4. етапи процесуальної діяльності відрізняються специфікою внутрішніх форм проявлення, особливим оформленням в процесуальних актах;
   
5. провадження – структурний компонент процесу.
   

Розділ 2 АДМІНІСТРАТИВНО-ПРОЦЕСУАЛЬНЕ ПРАВО: КОНЦЕПТУАЛЬНІ ДЕТЕРМІНАНТИ


2.1. Теоретичні засади детермінації предмета регулювання адміністративно-процесуального права

Визначальною детермінантою будь-якої самостійної галузі права є предмет її регулювання. Певна система норм права, будь-який її принцип чи сукупність таких принципів без предмета регламентації не можуть розглядатись як критерій розмежування права на галузі [²⁹, с. 49]. Не є винятком з цього правила і адміністративно-процесуальне право.

На наше глибоке переконання, загальна теорія адміністративного процесу може ґрунтуватись лише на фундаментальному аналізі такого явища, як предмет правового регулювання цієї галузі. Невизначеність у даній площині тягне за собою неоднозначне сприйняття вже самої сфери існування науки адміністративного процесу. Як наслідок, основні зусилля правників часто спрямовуються не на вдосконалення теоретичних засад адміністративного процесу, а консолідуються навколо пошуку відповіді на риторичне питання: що ж саме слід досліджувати в рамках відповідної наукової дисципліни?

Яскравим прикладом того є увесь досвід радянської та вітчизняної теорії адміністративного права. Без жодного перебільшення можна стверджувати, що настільки кардинальних розбіжностей думок, які мають місце з приводу розуміння сутності явища адміністративного процесу, його юридичної природи та предмета регулювання, не має і, напевне, ніколи не буде мати жоден з інших видів процесуального права. І це ще раз вказує на ту надзвичайну важливість та складність, якою характеризується формування «стрункої» наукової концепції предмета адміністративного процесу.

Проблематика з’ясування обсягу та змісту поняття предмета регулювання адміністративно-процесуального права обумовлена низкою об’єктивних та суб’єктивних факторів. До їх числа, насамперед, слід віднести специфіку сфери функціонування даної галузі. Порівняно з деякими іншими видами процесу (наприклад, такими, як законодавчий або господарський процеси), адміністративно-процесуальне право охоплює значно ширше коло суспільних відносин. Сфера його застосування не вичерпується виключно реалізацією норм адміністративного матеріального права та захистом адміністративно-правових відносин [³⁰, с. 307–308]. У ході реалізації адміністративно-процесуальних норм обслуговуються не лише однойменна матеріальна правова галузь, а й інші матеріальні галузі права: земельне, трудове, винахідницьке, екологічне, фінансове, транспортне, податкове та інші [³¹, с. 205–206]. У цьому відношенні адміністративно-процесуальне право, безумовно, стоїть на одному щаблі з такими фундаментальними галузями права, як цивільний та кримінальний процеси. Разом з тим, широта матеріального поля регуляторного впливу адміністративно-процесуальних норм обумовлює відносну складність чіткого окреслення спектру суспільних відносин, що становлять зміст предмета їх регулювання.

Наступним визначним фактором впливу на розвиток уявлення про предмет адміністративно-процесуального права є динамічний характер розвитку обслуговуваних ним матеріальних галузей права. Як зазначає М. Я. Масленніков, «у сучасних умовах соціального прогресу межі між різними правовими галузями є доволі рухливими внаслідок мінливості суспільних відносин, які підлягають регулюванню» [³², с. 18]. Оскільки сфера дії процесуальних норм завжди визначається матеріальним правом [³³, с. 244], то природним результатом «міграції» матеріальних відносин між предметами профілюючих галузей права є перепідпорядкування завдань з їх реалізації до відповідних процесуальних інститутів або галузевих утворень.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

2. На думку прибічників юрисдикційної концепції, в основі змісту адміністративного процесу завжди лежить суперечка між суб’єктами адміністративно-правових відносин. Але, як зазначає з цього приводу В. Д. Сорокін, досить часто конфліктні ситуації створюються та вирішуються поза межами юрисдикційного провадження. Чинне законодавство передбачає можливість виникнення спірних ситуацій під час прийняття актів державного управління [Error: Reference source not found, с. 26–27]. І хоча дане твердження В. Д. Сорокіна стосувалося, передусім, законодавства Російської Федерації, не втрачає воно своєї актуальності і на тлі вітчизняних реалій.

Наприклад, ст. 11 Закону України «Про Центральну виборчу комісію» регламентує порядок викладення окремої думки члена Центральної виборчої комісії. Відповідно до наведеної статті Закону, член Комісії, присутній на її засіданні, який не погоджується з рішенням, прийнятим Комісією, має право викласти окрему думку, що в письмовій формі додається до протоколу засідання Комісії [³⁴]. Неважко помітити, що у даному випадку особисте переконання представника колегіального органу об’єктивується наявністю конфлікту з думкою більшості його представників.

У цілому підтримуючи висловлену В. Д. Сорокіним точку зору, однак, вважаємо, за доцільне звернути увагу на дискусійний характер тези: «… скарга – це далеко не завжди суперечка. По-перше, якщо скарга громадянина є обґрунтованою, то, власне кажучи, суперечка може бути лише проявом недобросовісності іншої сторони; по-друге, непоодинокими є випадки недобросовісності самого скаржника…; по-третє, не варто виключати і фактор хоча й добросовісного, але помилкового переконання самого скаржника» [Error: Reference source not found, с. 26].

З даною позицією погодитись неможливо, оскільки внутрішнє суб’єктивне ставлення однієї зі сторін суперечки до підстав її виникнення ще не означає відсутності конфлікту, як «зіткнення сторін, думок або переконань» [³⁵; ³⁶, с. 130; ³⁷, с. 375] або «засобу взаємодії людей, за яким превалює тенденція протиборства, ігнорування досягнутої згоди, співробітництва» [³⁸, с. 205–206]. Адже, навіть при згоді однієї зі сторін оскарження із неправомірністю своїх дій (бездіяльності, рішення), навряд чи можна говорити, що об’єкт оскарження не став причиною певного зіткнення інтересів скаржника та суб’єкта, дії якого оскаржуються. Тим більше це стосується випадків помилки або свідомої недобросовісності скаржника. Слід належним чином сприймати той факт, що одна зі сторін оскарження, так чи інакше, завжди помиляється. І свідома чи несвідома ця помилка, бажана вона або небажана – у будь якому випадку вона суперечить інтересам іншої сторони, що, у свою чергу, є основною ознакою наявності конфлікту (суперечки).

3. Юрисдикційна теорія нерозривно пов’язує адміністративний процес із застосуванням заходів державного примусу, а також реалізацією санкцій адміністративно-правових норм. «Якщо немає суперечки між сторонами адміністративних правовідносин або якщо не вирішується питання про застосування примусу, немає й адміністративного процесу, норми адміністративного права не застосовуються»,– вважає Н. Г. Саліщева [Error: Reference source not found, с. 12]. «Процес – це спеціальна діяльність, яка має на меті в установленому законом порядку досягти примусової реалізації норм адміністративного права, по владній їх реалізації, по застосуванню заходів примусу, що є санкціями за невиконання норм матеріального права»,– погоджується з нею О. В. Іванов [Error: Reference source not found, с. 256].

Актуальність такого роду тверджень заперечується останніми законодавчими ініціативами в країні. Про це, зокрема, свідчить Кодекс адміністративного судочинства України.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

З даною точкою зору варто погодитись, як мінімум, з двох причин: перша полягає у тому, що жодне явище навколишнього світу не може розглядатися як об’єкт правового регулювання поза своїм зв’язком із соціальною та матеріальною діяльністю людей, як членів певної суспільної єдності; інша ж криється у необмеженій якісній поліваріативності проявів соціальної дійсності, що потребують відповідного нормування. Таким чином, суспільні відносини є своєрідною опосередковувальною ланкою, через яку здійснюється регулятивний вплив юридичних норм на ту чи іншу сферу соціального буття. І лише у такому контексті мають сприйматися явища предмета галузі (інституту, норми) права.

На завершення аналізу судової концепції предмета адміністративно-процесуального права слід вказати, що висловлені вище зауваження жодним чином не мають на меті заперечення існування процесуального інституту адміністративного судочинства. Постановка проблематики узгодження «управлінського» та «судового» підходів до розуміння сутності явища адміністративного процесу обумовлена лише одним – використанням фахівцями сфери адміністративної юстиції відповідного терміна для позначення самостійної гілки судової влади, яка займається розглядом конфліктів у сфері державного управління. Одним з таких фахівців, безперечно, є видатний російський вчений Ю. М. Старілов, який у своїй монографії «Административная юстиция. Теория, история, перспективы» пише: «З юридичної процесуальної точки зору, даний правовий інститут має бути названо адміністративним процесом, за аналогією з цивільним процесом (який вирішує цивільно-правові суперечки) чи кримінальним (який розглядає кримінальні справи з винесенням у них вироків)» [Error: Reference source not found, с. 270].

На наш погляд, проведення будь-яких аналогій з кримінально-процесуальним та цивільно-процесуальним правом є не досить виваженим, оскільки при цьому практично не береться до уваги специфіка юридичної природи адміністративного-процесу. Якщо і в цивільному, і у кримінальному праві «процесуальна частина» регулюванням деліктних відносин, зазвичай, і обмежується, то в праві адміністративному подібні відносини становлять далеко не переважну частку предмета регулювання процесуальних норм [Error: Reference source not found, с. 39].

Виокремлювати із усього масиву фактичних відносин, регульованих адміністративно-процесуальними нормами, лише ті, які складаються з приводу вирішення конфліктів у судах адміністративної юрисдикції, і йменувати їх загальним терміном «предмет адміністративно-процесуального права» – означає невиправдано звужувати логічний обсяг цього поняття. Окрім того, це призводить до використання однакових найменувань для позначення явищ, які лежать у різних площинах правової дійсності. Слід відверто визнати, що вказана обставина аж ніяк не може сприяти впорядкуванню понятійного апарату вітчизняної теорії права.

Проте, повторимо, у даному аспекті наукова дискусія точиться не з приводу достатності підстав для виокремлення відповідного судово-процесуального інституту (галузі) права, не з приводу встановлення обсягу та змісту предмета його регулювання, а з приводу доречності використання для його позначення терміна «адміністративно-процесуальне право». І, оскільки, за суттю, окреслена проблема будь-яких концептуальних засад теорії адміністративного судочинства безпосередньо не стосується і на наукове розуміння сутності вказаного явища істотним чином вплинути не може, то й її розв’язання має лежати, так би мовити, «на поверхні».

Саме такою, довершеною за своєю простотою та ефективністю, є ідея, викладена у наукових працях В. С. Стефанюка та М. М. Тищенка. Основний її зміст полягає у використанні для позначення адміністративного судочинства новостворених термінів: «адміністративно-судовий процес» [Error: Reference source not found, с. 478] або ж «судовий адміністративний процес» [³⁹]. З нашої точки зору, застосування названих термінів дозволить чітко розмежувати процесуальні аспекти адміністративного права та адміністративної юстиції і примирити, тим самим, дві, здавалося б, непримиренні концепції предмета адміністративного процесу: управлінську та судову.

Здійснений нами стислий огляд трьох концепцій предмета адміністративно-процесуального права, що панують у пострадянській юридичній теорії, звичайно ж, не в змозі охопити усього спектру тих поглядів та думок, які висловлювалися і продовжують висловлюватися в літературі з даного питання. З нашої точки зору, докладний аналіз кожної окремої такої позиції може бути здійснено в рамках вже іншого фундаментального дослідження, повністю присвяченого проблематиці предмета регулювання адміністративно-процесуальних норм. Зважаючи на обмеженість обсягу представленої роботи, зауважимо лише, що абсолютна більшість напрацювань у даному напрямі, маючи певну специфіку, проводиться, все-таки, в межах управлінського, юрисдикційного або судового підходів.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Звичайно, будь-яке фундаментальне дослідження предмета адміністративно-процесуального права не може обійтися без посилання на ті підходи до його розуміння, які набули найбільшого поширення в літературі, присвяченій цій проблематиці. Їх аналіз є не лише доцільним, а й необхідним. Проте, роблячи свій «вибір» між двома взаємовиключними теоріями або ж виносячи на розгляд наукового загалу власну, відмінну від відомих, позицію, науковець завжди має усвідомлювати, що ознакою істинності володіє лише одна з них, або ж не володіє жодна. Третього бути не може.


2.2. Логіко-методологічний аналіз дефініції «предмет адміністративно-процесуального права»


Слід зазначити, що та одностайність з приводу широкого розуміння поняття «предмет адміністративно-процесуального права», яка останнім часом спостерігається у лавах правознавців, абсолютно не означає єдності прибічників даної концепції стосовно встановлення спільних підходів до конструювання дефініції вказаного поняття. Навпаки, аналіз наявних у науковій літературі дефініцій поняття предмета адміністративно-процесуального права яскраво свідчить про недостатність уваги, яка приділяється даній проблемі з боку теоретиків-адміністративістів.

Попри це, очевидним є той факт, що навіть найретельніше вивчення предмета адміністративно-процесуального права не може бути визнаним таким, що всебічно і повно розкриває сутність даного явища, якщо воно відбувається в обхід логічного та філософського розуміння структури поняття. Дефініція, подібно будь-якій науковій абстракції, «є необхідним щаблем у процесі пізнання,… теоретичною основою для розкриття змісту та правильного практичного застосування адміністративного законодавства» [⁴⁰, с. 107]. Як зазначає В. Є. Жеребкін: «Доти, доки відсутнє наукове визначення того чи іншого поняття, немає й точного знання істотності предмета, що відображається цим поняттям, відсутній і критерій для відокремлення одних предметів від інших» [Error: Reference source not found, с. 49].

Фактично ж, у царині вітчизняної адміністративно-правової науки склалася дещо парадоксальна ситуація, коли явище, з приводу якого, за влучним виразом К. С. Бєльського було написано «Монблан літератури [⁴¹, с. 12]», досить рідко знаходить свій вираз у конкретній авторській дефініції об’єкта дослідження, яким у даному випадку виступає предмет адміністративного процесу. А втім, навіть найбільш аргументоване, докладне та послідовне відстоювання автором власної точки зору не може замінити визначення поняття, як логічно оформлену загальну думку про це явище [⁴², с. 456].

Ті поодинокі визначення, які наводять у своїх наукових доробках окремі фахівці, як правило, характеризуються невизначеністю, відсутністю єдиного методологічного підходу, ігноруванням логічних правил побудови понять або ж просто є досить невдалими спробами калькування дефініцій споріднених явищ матеріальних галузей права. При цьому слід зауважити, що сукупність названих факторів є не лише причиною недосконалості формулювань відповідних дефініцій, а й свого роду підґрунтям для досить поверхової та непереконливої аргументації критичних зауважень щодо позицій інших науковців (навіть таких, які в основі своїй мають раціональне зерно).

Так, М. Я. Масленніков твердить: «Предметом правового регулювання в адміністративному процесі є правовідносини, пов’язані з управлінським (службовим) підпорядкуванням, що складаються при реалізації завдань державного управління [Error: Reference source not found, с. 21]. На дискусійний характер даного визначення вказує М. Ф. Стахурський, який зазначає: «Нещодавно таке визначення адміністративного процесу мало чималий сенс. Однак в ньому ще в часи існування авторитарного режиму на території нашої країни, а М. Я. Масленніков підготував монографію саме в кінці періоду тоталітаризму, можна було знайти неточності та невідповідності. Вказівка на виконання процесуальних відносин лише в управлінському службовому підпорядкуванні неправильною була і тоді. Адже в рамках адміністративного процесу в той час вирішувалися індивідуальні адміністративні справи щодо суб’єктів не підлеглих один одному» [⁴³, с. 18].

Звичайно, не погодитись по суті висловленого зауваження досить важко. Проте, на наш погляд, така оцінка сформульованої М. Я. Масленніковим дефініції поняття «предмет адміністративного процесу», за відсутності аналізу контексту, у якому цей автор робить свої висновки, не може повною мірою претендувати на всебічність та об’єктивність. Адже доволі сумнівним є припущення, що авторові багатьох наукових праць, нині заслуженому юристові Російської Федерації, професору М. Я. Масленнікову навіть «в кінці періоду тоталітаризму» був невідомий той факт, що за часів СРСР суб’єкти адміністративних деліктів, як правило, не перебували у відносинах службової субординації стосовно органів, уповноважених розглядати справи про адміністративні проступки.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Хоча наведені судження досить «мирно» співіснують на сторінках однієї й тієї ж наукової праці, їх взаємовиключаючий характер є більш ніж очевидним. Як вже наголошувалося, причина існування такої парадоксальної ситуації криється у площині методології. Саме там, на наш погляд, авторові слід шукати способи її вирішення. У даному випадку має рацію В. О. Лучин, який пише: «Принципи побудови системи права та її диференціації єдині. Тому з методологічної точки зору невиправданим є включення певної групи суспільних відносин, врегульованих нормами однієї галузі права, які стали правовідносинами, до предмета іншої галузі права» [Error: Reference source not found, с. 5–6].

Це, зрозуміло, не означає, що зв’язок матеріально-правових відносин із процесуальним правом може бути ігнорований, просто він лежить у іншій площині і потребує іншого підходу. Говорячи мовою діалектичної філософії, матеріальне і процесуальне являють собою протилежні правові явища, кожне з яких містить у собі свою протилежність, а разом вони становлять єдність: матеріальне, як спеціальне правове явище, не може мислитися без своєї протилежності – процесуального, а останнє не існує без першого.

Стосовно наведеного В. Д. Сорокіним прикладу, у якому стверджується існування матеріальних відносин між суб’єктом звернення (громадянином) та його адресатом (органом державної влади), то логічно постає запитання: з якого ж саме приводу звертається громадянин до органу державної влади? Так само логічною є і відповідь: з приводу порушення своїх прав та законних інтересів, спричиненого тими чи іншими діями (бездіяльністю) або рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, установ, організацій, об’єднань громадян, підприємств, посадових осіб. Наступним питанням, яке слід поставити перед дослідником, є: що ж саме являють собою згадані права, інтереси громадянина? Відповідь на нього дає загальна теорія права, згідно з якою це ніщо інше, як: «свобода та обґрунтованість поведінки людини відповідно до чинних нормативно-правових актів та інших джерел права» [Error: Reference source not found, с. 83, 84]. У процесі реалізації суб’єктивних прав їх носій (у даному випадку – громадянин) обов’язково вступає у певні стосунки з носієм відповідних кореспондуючих обов’язків (тут – орган виконавчої влади). Будучи врегульованими правовими нормами, такі стосунки, незалежно від того, мають вони позитивний чи негативний характер, завжди володіють ознаками правових відносин.

Отже, навряд чи можна стверджувати, як це робить В. Д. Сорокін, що при зверненні громадянина зі скаргою до органу виконавчої влади виникають матеріальні правовідносини. Вказані відносини виникають значно раніше, а саме: при порушенні суб’єктивного права громадянина, що, власне, і стало підставою для подання ним скарги.

Так, дійсно, при цьому «вступають в дію регулятори, якими забезпечується встановлений законом порядок розгляду даної індивідуальної юридичної справи [Error: Reference source not found, с. 360]», проте вони вступають в дію не з моменту подання скарги до компетентного органу, а з моменту виникнення фактичних підстав для такого оскарження. Як вказує В. К. Колпаков, юридичним фактом, який породжує адміністративно-процесуальні відносини, є адміністративно-правове відношення [Error: Reference source not found, с. 319].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Виходячи з цього, можемо вказати, що фактичні відносини, які підлягають адміністративно-процесуальному регулюванню, складаються з приводу реалізації публічною адміністрацією, визначеного адміністративно-процесуальним законодавством порядку розгляду адміністративних справ.

Адміністративною справою є питання, що виникає у сфері державного управління, вирішення якого пов’язане із реалізацією лідируючими суб’єктами адміністративного процесу норм відповідних матеріальних галузей права.

Отже, адміністративно-процесуальне право регулює порядок реалізації норм не лише кореспондуючої матеріальної галузі, а й інших матеріальних галузей, які регламентують відносини у сфері державного управління.

Враховуючи викладене, можна безпосередньо переходити до формулювання дефініції предмета адміністративно-процесуального права. Узагальнюючи найсуттєвіші, з нашої точки зору, ознаки, що становлять зміст даного поняття, пропонуємо таке визначення:

Предмет адміністративно-процесуального права – це організуючі суспільні відносини, які складаються з приводу реалізації публічною адміністрацією закріпленого адміністративно-процесуальним законодавством порядку розгляду питань про застосування норм відповідних матеріальних галузей права.

У дещо спрощеному варіанті, більш зручному для широкого наукового вжитку, дана дефініція може виглядати так:

Предмет адміністративно-процесуального права – це організуючі суспільні відносини, що виникають у зв’язку з реалізацією адміністративно-процесуальної форми щодо застосування норм відповідних матеріальних галузей права.