Перелік умовних скорочень
| Вид материала | Документы |
- Зміст, 747.76kb.
- Вступ, 358.84kb.
- З м І с т перелік умовних скорочень, 452.48kb.
- Перелік умовних скорочень, 355.42kb.
- За кримінальним кодексом україни, 2006.55kb.
- Національна академія державної податкової служби України, 1040.62kb.
- Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте, 1015.79kb.
- Хавронюк Микола Іванович удк 343 (4: 447) Кримінальне закон, 3077.54kb.
- Зміст перелік умовних скорочень, 479.97kb.
- Зміст перелік умовних скорочень вступ, 429.51kb.
Схема поліструктурності адміністративного процесу
Будь-яке провадження в адміністративних справах складається з ряду окремих операцій.
Вивчення таких операцій у різних видах адміністративних проваджень свідчить, принаймні, про чотири ознаки, що їх вони мають.
По-перше, вони здійснюються послідовно, тобто одна операція змінює другу, утворюючи своєрідний ланцюг дій.
По-друге, розташування операцій у цьому ланцюгу має невипадковий характер. Їх послідовність логічно визначена. Так, винесення постанови у справі не може передувати такій операції, як складання протоколу про адмiнiстративнi правопорушення.
По-третє, різним видам адміністративних проваджень притаманні різні за характером i призначенням операції. Відрізняються вони i за ступенем урегульованості адміністративно-процесуальними нормами.
По-четверте, здійснення тієї або іншої операції у тому або іншому провадженні визначається адміністративно-процесуальними нормами i виступає як момент реалізації матеріальних норм адміністративного права.
Ці логічні та послідовно змінюючі одна одну операції прийнято називати стадіями адміністративного провадження.
У підручнику Кримінальний процес України виділення певних частин кримінального процесу в стадії і відокремлення їх від інших ґрунтується на таких ознаках:
наявність завдань, властивих певній частині процесу;
визначене коло суб’єктів, які здійснюють на певному етапі процесуальну діяльність;
своєрідність процесуальної форми, в якій здійснюється процесуальна діяльність;
специфічний характер кримінально-процесуальних відносин;
наявність підсумкового процесуального акта, в якому фіксується рішення про перехід кримінальної справи в наступну стадію процесу або завершення провадження її в цілому [72, с. 12–13].
Вищеперелічені ознаки дають можливість говорити про специфіку кримінального процесу та його системи.
Стадії існують у будь-якому адміністративному провадженні. Кожному виду адміністративних проваджень притаманні свої стадії, які не повторюються в інших видах. Саме тому через стадії, через їх аналіз характеризуються адмiнiстративнi провадження. Тобто, розглянути або дати характеристику тому чи іншому адміністративному провадженню здебільшого означає – проаналізувати кожну з його стадій.
Ю. П. Битяк, В. В. Богуцький та В. М. Гаращук підкреслюють, що процесуальні стадії є «важливими органічними елементами, що характеризують структуру кожного з проваджень та адміністративного процесу в цілому» [Error: Reference source not found, с. 192].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
По–третє, різним видам адміністративних проваджень притаманні різні за характером i призначенням операції. Відрізняються вони i за ступенем урегульованості адміністративно–процесуальними нормами.
По–четверте, здійснення тієї або іншої операції у тому або іншому провадженні визначається адміністративно–процесуальними нормами i виступає як момент реалізації матеріальних норм адміністративного права.
Зазначені операції називаються адміністративними процесуальними стадіями, які являють собою сукупність процесуальних етапів, спрямованих на досягнення локального завдання в рамках загальної мети вирішення індивідуально-конкретної справи.
Кожна стадія має свої етапи, які наповнені діями.
Етапи у адміністративному провадженні – це сукупність послідовних процесуальних дій, об’єднаних єдиною проміжною метою на певному відтинку конкретного адміністративного провадження.
Дія адміністративного провадження - це найменший структурний елемент адміністративного процесу.
Розділ 4. НЕКОНФЛІКТНІ ПРОВАДЖЕННЯ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ ПРОЦЕСІ
Адміністративний процес є складним явищем, поліструктурність якого обумовлюється значним обсягом предметної регламентації, що охоплює найрізноманітніші сфери функціонування публічної адміністрації та численні категорії індивідуально-конкретних справ. На цьому тлі вартою особливої уваги постає проблема наукової детермінації окремих об’єднань (груп) адміністративного процесу. Адже від того, наскільки динамічно вирішуватиметься проблема угруповань адміністративного процесу, залежатиме вся кодифікаційна діяльність у царині адміністративно-процесуального права, а також ефективна діяльність усієї системи державної влади на благо людини, суспільства та держави в цілому.
Саме тепер ця теза для вітчизняної науки є актуальною більш ніж будь-коли. Одним з основних завдань, яке ставить перед сучасною юриспруденцією Концепція адміністративної реформи в Україні, є створення, систематизація та кодифікація ефективної системи правового забезпечення виконавчо-розпорядчої діяльності органів державної управління. На сьогодні цей процес, принаймні у процесуальній сфері адміністративного права, виходить на фінішну пряму. Так, Кодекс адміністративного судочинства України підписаний Президентом України 06.07.2005 року, вступив в дію з 01.09.2005 року. Справою найближчої перспективи є прийняття Адміністративно-процедурного кодексу України.
Проте, дискусії щодо переліку проваджень в адміністративному процесі, принципів їх виділення, групування та об’єднання в кодифікованих актах не вщухають і донині. Знову ж таки, основним чинником тут є індивідуальність авторських позицій з приводу обсягів та меж загального явища адміністративного процесу. Як слушно підкреслює І. В. Панова, такий різнобій у поглядах теоретиків має своїм наслідком недостатню урегульованість на законодавчому рівні, що за принципом «замкнутого кола» ставить під сумнів можливість вироблення єдиної доктринальної концепції адміністративного процесу [73, с. 118–120].
Єдине, в чому одностайні правники, є дихотомічний поділ адміністративного процесу за ознакою наявності конфлікту між учасниками правовідносин, регламентованих відповідною галуззю права. Як вже неодноразово підкреслювалось у цій роботі, підстави такого поділу, рівно, як і зроблені на його ґрунті висновки, іноді різняться кардинально: від заперечення належності до адміністративного процесу проваджень, не пов’язаних з вирішенням правових суперечок (Б. М. Габрічідзе, О. Г. Чернявський), до повного розмежування понять «адміністративне провадження» та «адміністративний процес» і розгляду їх як таких, що репрезентують абсолютно автономні явища правової дійсності, розташовані на одному рівні абстрагування (Н. Г. Саліщева). Проте, власне, доцільність поділу адміністративного процесу за вказаним критерієм у наукових колах сумнівів не викликає.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Перш ніж перейти до розгляду неконфліктних адміністративних проваджень, слід зауважити: з огляду на надзвичайну багатоманітність проявів процесуальної діяльності у сфері функціонування публічної влади, висвітлити, усі без винятку, провадження в рамках представленої роботи є об’єктивно неможливим. Тому вважаємо за доцільне зупинитись на найбільш поширених їх різновидах, масштаби яких обумовлюють важливість розв’язання комплексу нагальних проблем цієї сфері, як на доктринальному рівні, так і на рівні правотворчості.
4.1. Нормотворче провадження в адміністративному процесі
На відміну від традиційних галузей юридичного процесу (цивільного та кримінального), адміністративний процес не може бути зведено виключно до регламентації процедури застосування кореспондуючих юридичних норм. Крім правозастосовних властивостей, органи публічної адміністрації наділяються також функціями правотворчості, що обумовлюється об’єктивною необхідністю здійснення їх широкомасштабної та багатопланової організуючої діяльності. З метою реалізації цих функцій необхідно володіти важливими та специфічними повноваженнями з розробки загальних правил поведінки на основі прийнятих законів.
Будь-які закономірності появи, існування та регуляторної дії нормативних актів не можуть бути з’ясовані поза усвідомленням процесу їх творення. Це пояснюється тим, що саме правотворчість дає життя праву, породжує, формує та оформлює його, як одну з провідних категорій суспільного буття. «Правотворчість слугує початковим етапом розвитку правових актів і вбирає в себе як, власне, правові, так і політичні, економічні та соціальні імпульси впливу на рух права. Саме цим обумовлюється величезний суспільний та науковий інтерес до правотворчості, який дозволяє створювати правові акти як вираз політичного курсу держави, партій, суспільства» [74, c. 34].
Викладене обумовлює наявність у структурі адміністративного процесу такого різновиду неконфліктних проваджень, як провадження по розробці та прийняттю нормативних актів (нормотворче провадження). По суті, означений вид адміністративного провадження регламентує порядок підготовки і прийняття підзаконних нормативно-правових актів різного рівня. Залежно від цього рівня, а точніше – від сфери організуючого впливу розроблюваних нормативних актів, донедавна було прийнято виділяти такі нормотворчі провадження: провадження з прийняття постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України; провадження по виданню наказів, інструкцій та інших актів міністерств, Державних комітетів та інших центральних органів спеціальної компетенції; провадження по виданню рішень місцевих державних адміністрацій; провадження по виданню локальних актів (наказів, положень, правил) керівниками державних підприємств, установ та організацій [Error: Reference source not found, с. 120; Error: Reference source not found, с. 148].
З нашої точки зору, в умовах трансформації предмета адміністративно-правового регулювання, яка має місце на сучасному етапі галузевого розвитку, доцільним є виокремлення ще одного типу нормотворчих проваджень – провадження по виданню нормативних актів органами місцевого самоврядування.
Нормотворча діяльність у публічній сфері, як правило, становить доволі складний та тривалий процес. Упорядкування відповідної процедури, введення її в чіткі процесуальні рамки слугує важливою гарантією доцільності і законності підзаконних актів, створюваних у сфері функціонування органів публічної адміністрації. Незважаючи на деяку ускладненість адміністративних проваджень, яку, на перший погляд, нібито несе у собі їх детальна адміністративно-правова регламентація, остання лише сприяє оперативності прийняття управлінських рішень. Адже шляхом проходження встановлених певних стадій та етапів, здійснюваного у чіткій послідовності, суб’єкт нормотворення досягає своєї основної мети – прийняття якісного та бездоганного, з точки зору юридичної техніки, нормативного акта.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
На час встановлення Центральною виборчою комісією результатів повторного голосування з виборів Президента України у судах не був закінчений розгляд своєчасно поданих скарг на бездіяльність, дії та рішення територіальних виборчих комісій, вчинених при встановленні підсумків голосування в межах територіальних виборчих округів, і термін розгляду цих скарг не закінчився» [75].
Узагальнюючи вищевикладені положення, вважаємо за доцільне виділити п’ять основних стадій нормотворчого провадження в адміністративному процесі:
1. Підготовка нормативного акта;
2. Прийняття нормативного акта;
3. Реєстрація нормативного акта;
4. Вступ нормативного акта в дію;
5. Оскарження.
Підводячи підсумок вищесказаному, ми можемо запропонувати дефініцію нормотворчого провадження під яким розуміється регламентована адміністративно-процесуальними нормами діяльність органів публічної адміністрації, в ході якої вирішуються питання про формування змісту, прийняття та оприлюднення нормативно-правового акту управління.
4.2. Дозвільне провадження в адміністративному процесі
Формування концепту дозвільного провадження в адміністративному процесі напряму залежить від пануючого в правовій теорії та практиці підходу до детермінації явища дозвільної системи. Лише за умови встановлення меж цієї системи у дослідника з’являється можливість чітко окреслити коло правовідносин, які становлять предмет регуляторного впливу відповідного інституту адміністративно-процесуального права. З цього приводу слід відзначити суттєву розбіжність між нормативним та доктринальним визначенням поняття «дозвільна система», котра спостерігається на теренах вітчизняної юриспруденції.
Так, відповідно до п. 1 Положення «Про дозвільну систему», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1992 р. № 576, дозвільна система являє собою: особливий порядок виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, обліку і використання спеціально визначених предметів, матеріалів і речовин, а також відкриття та функціонування окремих підприємств, майстерень і лабораторій з метою охорони інтересів держави та безпеки громадян. Детальний перелік об’єктів, порядок надання дозволу на різноманітні операції з якими потребує обов’язкової адміністративно-процесуальної регламентації, наводиться законодавцем у п. 2 названого Положення [76]. Даним переліком, власне, і обмежуються рамки дозвільної системи згідно із законодавчим трактуванням змісту цього поняття.
Як досить часто і цілком справедливо відзначається в наукових доробках, присвячених означеній проблематиці, при затвердженні Положення про дозвільну систему Уряд зовсім не ставив за мету дати теоретично обґрунтовану дефініцію поняття дозвільної системи, а керувався конкретними прагматичними міркуваннями. Тому окреслені ним межі дозвільної системи (інтереси держави і безпека громадян) є дещо розпливчастими. Так само, у даному випадку не можна брати за взірець і перелік предметів, матеріалів, речовин, підприємств, лабораторій тощо, на виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, облік і використання яких потрібно мати спеціальний дозвіл. У реальному житті цей перелік є набагато ширшим і включає в себе значне розмаїття об’єктів, відмінних за своїм змістом та природою, від наведених у вказаному Положенні.
Так, Постановами Кабінету Міністрів України від 31 серпня 1995 р. та від 14 січня 2004 р. затверджено, відповідно, Порядок надання спеціальних дозволів (ліцензій) на користування надрами, а також Порядок надання Кабінетом Міністрів України дозволу на використання запатентованого винаходу (корисної моделі) чи зареєстрованої топографії інтегральної мікросхеми [77; 78]. Цілий ряд Розпоряджень Кабінету Міністрів України містить дозволи на проведення фінансових операцій, знесення, перенесення та використання пам’яток історії та архітектури і т. д.
Очевидна невідповідність законодавчої концепції дозвільної системи реальним масштабам ліцензійно-дозвільної діяльності органів публічної адміністрації – з одного боку; та наявність нормативно конкретизованого переліку об’єктів регулювання цієї системи, факт існування якого не міг не накласти відбиток на відповідні теоретичні положення – з іншого: усе це дало вченим-адміністративістам привід для розуміння дозвільної системи у двох значеннях – «широкому» та «вузькому».
Згідно з першим підходом, в значення поняття дозвільної системи вкладається такий зміст: дозвільна система – «сукупність правил, які передбачають отримання дозволу на здійснення певної діяльності та регламентують контроль за нею» [Error: Reference source not found, с. 45]. Що ж до «вузького» розуміння сутності явища дозвільної системи, то воно базується на його законодавчій інтерпретації і в узагальненому вигляді може бути сформульовано, як: особливий порядок здійснення визначених дій над закріпленим у Положенні про дозвільну систему переліком об’єктів, проведення операцій з якими потребує спеціального дозволу компетентних органів [Error: Reference source not found, c. 40].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
З урахуванням специфіки побудови вертикалі адміністративно-правових відносин на принципах взаємного служіння суспільства та держави, поняття дозвільного провадження можна визначити, як: регламентовану адміністративно-процесуальними нормами діяльність органів публічної адміністрації, в ході якої вирішуються питання про забезпечення реалізації прав фізичних та юридичних осіб на виконання певних дій або зайняття певними видами діяльності шляхом надання їм відповідного дозволу.
4.3. Реєстраційне провадження в адміністративному процесі
Даний вид адміністративного процесу охоплює широке коло суспільних відносин, учасниками яких, з одного боку, є органи виконавчої влади та їх посадові особи, а з іншого – громадяни, громадські організації, юридичні особи і т. д. На цьому ґрунті і вибудовується система нормативно-правових актів, які регламентують «реєстраційні процесуальні відносини» та, відповідно, кореспондуючий вид адміністративного провадження.
Нерідко в теорії адміністративного права поняття режиму державної реєстрації розглядається досить однобічно. Так, Ю. М. Козлов пропонує розуміти під державною реєстрацією акт офіційного визнання законності відповідних дій і правових актів, завдання по здійсненню якого у переважній більшості випадків покладається на органи юстиції та внутрішніх справ [Error: Reference source not found, с. 402].
С. В. Лихачов, посилаючись на поширене в теорії підприємницького права визначення процедури реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності як «передбаченого законом порядку дій, що вчиняються органом державної реєстрації з метою фіксації юридичних фактів, що відображають виникнення, зміну або припинення статусу суб’єкта підприємницької діяльності» [79, с. 49], вважає його «цілком прийнятним для загального тлумачення реєстрації як такої». Метою реєстрації, – зазначає цей фахівець, – є легітимація певного виду діяльності того чи іншого суб’єкта [Error: Reference source not found, с. 82].
Висновок про прийнятність суто галузевого тлумачення поняття реєстраційного провадження для формулювання його загального визначення є питанням спірним. Взагалі слід підкреслити, що постійне звернення С. В. Лихачова до теорії підприємницького права наклало «майновий» відбиток на всі його подальші міркування з приводу юридичної природи та змісту реєстраційної діяльності. Так, надалі, названий автор зазначає: «Від державної реєстрації, яка здійснюється органами юстиції, варто відрізняти галузеві реєстраційні повноваження, віднесені до компетенції органів внутрішніх справ. При державній реєстрації в органах юстиції особа клопочеться про надання їй статусу юридичної особи або правовласника. На відміну від цієї процедури, в реєстраційних відносинах з органами внутрішніх справ беруть участь не потенційні, а реальні володарі майнових прав» [Error: Reference source not found, с. 82].
З цього приводу слід зазначити таке:
1. Не досить виваженим кроком є покладення компетенції тільки одного (хоч і вищого) галузевого органу – Міністерства юстиції України – в основу детермінації сфери реєстраційних повноважень органів юстиції.
Так, дійсно, згідно із Положенням про Міністерство юстиції, затвердженим Указом Президента України від 30 грудні 1997 р., Мін’юст в основному наділяється функціями по реєстрації юридичних осіб та нормативних актів [80]. Проте, по-перше, реєстраційні повноваження Міністерства юстиції України все ж дещо виходять за рамки, окреслені С. В. Лихачовим. Прикладом тому може слугувати п. 22 вказаного Положення, у якому йдеться про реєстрацію в Мін’юсті символіки політичних партій, об’єднань громадян та благодійних організацій. Очевидно, що даний вид реєстрації не має безпосереднього відношення до вирішення питання про правовий статус юридичної особи або про майнове право.
А, по-друге, автор чомусь не бере до уваги той факт, що Міністерство юстиції України є лише верхівкою розгалуженої системи підпорядкованих йому органів. Багато з цих органів мають власні реєстраційні повноваження, принципово відмінні від тих, якими наділяється Міністерство. Досить лише згадати Департамент Міністерства юстиції у справах цивільного стану, в територіальних підрозділах якого відбувається реєстрація актів громадянського стану (шлюб, народження дитини тощо).
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
З нашої точки зору, до реєстраційних проваджень слід також відносити облікові адміністративні процедури. Існуючими правилами регламентується облік за місцем перебування та за місцем проживання таких категорій громадян: військовозобов’язаних; військовослужбовців; громадян, що проживають на територіях монастирів, храмів та інших культових споруд; мігрантів; осіб, що за умовами і характером своєї роботи пов’язані з постійним переміщенням (моряки, учасники експедицій тощо); платників податків; ВІЛ-інфікованих, інфекційно-хворих та психічно-хворих осіб; постраждалих внаслідок катастроф техногенного характеру; учасників бойових дій; ветеранів праці; оцінювачів майна та майнових прав; отримувачів гуманітарної допомоги; осіб, що професійно займаються операціями з цінними паперами; безробітних громадян та громадян, які шукають роботу, тощо.
Звичайно, цей перелік об’єктів не може претендувати на повноту, як не може претендувати на неї протягом тривалого часу і будь-яка інша подібна схема. Динаміка розвитку суспільних відносин у реєстраційній сфері та спричинене нею постійне розширення нормативної бази практично унеможливлюють побудову вичерпної класифікації об’єктів реєстрації та кореспондуючого виду неконфліктних проваджень. Проте, на наш погляд, наведений перелік з достатньою точністю дозволяє окреслити рамки функціонування адміністративно-процесуальних реєстраційних відносин на момент написання нашої роботи. В узагальненому вигляді ця інформація є цілком доречною для використання при формулюванні наукової дефініції поняття «реєстраційне провадження».
На підставі переосмислення наявних в теорії юриспруденції поглядів на сутність явища реєстраційного провадження, а також виходячи зі змісту норм вітчизняного адміністративно-процесуального законодавства, відповідне поняття можна визначити так: реєстраційне провадження – регламентована адміністративно-процесуальними нормами діяльність уповноважених органів публічної адміністрації, в ході якої вирішуються питання про офіційне визнання законності правових актів; законності дій юридичних та фізичних осіб; наділення суб’єктів права відповідними правами або обов’язками; а також про облік та фіксацію юридичних фактів шляхом закріплення їх у реєстраційних документах.
Нерідко рішення про державну реєстрацію створює правове підґрунтя для реалізації іншого виду адміністративного процесу – контрольного провадження, котре регламентує порядок здійснення контролю за дотриманням правових режимів певних статусів чи об’єктів. Дана група адміністративних проваджень буде розглянута у наступному параграфі цього розділу.