Перелік умовних скорочень
| Вид материала | Документы |
- Зміст, 747.76kb.
- Вступ, 358.84kb.
- З м І с т перелік умовних скорочень, 452.48kb.
- Перелік умовних скорочень, 355.42kb.
- За кримінальним кодексом україни, 2006.55kb.
- Національна академія державної податкової служби України, 1040.62kb.
- Для заказа доставки работы воспользуйтесь поиском на сайте, 1015.79kb.
- Хавронюк Микола Іванович удк 343 (4: 447) Кримінальне закон, 3077.54kb.
- Зміст перелік умовних скорочень, 479.97kb.
- Зміст перелік умовних скорочень вступ, 429.51kb.
2.3. Норми адміністративно-процесуального права: теоретичний аспект
Розбудова сучасної ефективної системи державного управління – основний чинник виходу українського суспільства із трансформаційної кризи. Одним з найважливіших кроків у цьому напрямі, проголошених Концепцією адміністративної реформи в Україні, є створення досконалої матеріальної та процесуальної правової бази, регламентуючої суспільні відносини управлінської сфери [44]. В умовах запланованих кардинальних перетворень адміністративно-процесуального законодавства особливої актуальності набуває необхідність висвітлення низки теоретичних аспектів, пов’язаних із усвідомленням адміністративно-процесуальної норми як непересічного феномену правової дійсності.
Постановка питання про важливість наукового дослідження сутності, особливостей та юридичної природи адміністративно-процесуальних норм обумовлена не тільки теоретичним, а й суттєвим прикладним його значенням для подальшого розвитку вітчизняної юриспруденції. Лише шляхом розв’язання ряду методологічних проблем на рівні первинної ланки відповідної підсистеми права можуть бути вироблені чіткі та обґрунтовані критерії кодифікації адміністративно-процесуального законодавства; остаточно вирішене питання про галузевий або інституційний характер адміністративно-процесуального права; обрана єдина стратегія щодо визначення його місця у правовій системі країни; вирішено ряд інших стратегічних завдань, які сьогодні стоять перед законодавцем.
Торкаючись проблематики норм адміністративно-процесуального права, слід відзначити, що значна частина притаманних їм дефінітивних ознак обумовлена їх належністю до системи юридичних норм. Попри очевидну специфіку предмета регулювання консолідуючої їх галузі, адміністративно-процесуальні норми «не втрачають конститутивних якостей правових, не виключаються з групи соціальних та не змінюють жодної з іманентних властивостей процесуальної норми як правової» [Error: Reference source not found, с. 11].
Незважаючи на розбіжність наукових підходів до розуміння тих або інших аспектів поняття правової норми, практично усі дослідники є солідарними у своїх поглядах на ключові ознаки даного явища:
норма права – це веління державно-владного характеру;
юридична сила надається їй державою;
норма права являє собою загальнообов’язкове правило, дія якого поширюється на усіх учасників регульованих нею суспільних відносин;
воно завжди є формально-визначеним;
належне функціонування юридичної норми забезпечується примусом держави.
Якщо перелічені вище загальні ознаки адміністративно-процесуальних норм зумовлюються належністю до загальної системи права, то їх специфіка пов’язана, насамперед, із особливостями предмета регулювання однойменної галузі (у попередньому підрозділі роботи вже давалася детальна характеристика поняття предмета адміністративно-процесуального права як державно-владних, організуючих суспільних відносин, що виникають у процесі здійснення адміністративно-процесуальної форми реалізації матеріальних правових норм).
На основі узагальнення загальних та специфічних властивостей адміністративно-процесуальних норм, дефініція цього поняття може бути сформульована таким чином:
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Проте, навіть, розглядаючи додержання як специфічний різновид виконання, неможливо погодитись із твердженням про відсутність адміністративно-процесуальної регламентації порядку реалізації заборонних норм матеріального права. На підтвердження своєї позиції вважаємо за доцільне навести кілька прикладів з вітчизняного законодавства.
Так, пункти 1, 2 ст. 8 Закону України «Про звернення громадян» мають наступний зміст: «Не розглядаються повторні звернення одним і тим же органом від одного і того ж громадянина з одного і того ж питання, якщо перше вирішено по суті, а також ті звернення, терміни розгляду яких передбачено статтею 17 цього Закону, та звернення осіб, визнаних судом недієздатними» [45]. Реалізація вимог цієї статті здійснюється у формі додержання, тобто шляхом утримання від здійснення заборонених законом діянь (у даному випадку таким діянням є розгляд звернення громадянина по суті).
Водночас, п. 4 ст. 15 Закону України «Про звернення громадян» встановлює процедуру доведення до відома громадянина рішення про відмову у задоволенні вимог, викладених ним у заяві (клопотанні) (у тому числі з причин, зазначених у ст. 8 Закону).
Стаття 10 цього ж Закону містить матеріальну норму, згідно з якою: «Не допускається розголошення одержаних із звернень відомостей про особисте життя громадян без їх згоди чи відомостей, що становлять державну або іншу таємницю, яка охороняється законом, та іншої інформації, якщо це ущемляє права і законні інтереси громадян. Не допускається з’ясування даних про особу громадянина, які не стосуються звернення». Як неважко помітити, реалізація вимог цієї норми також відбувається у вигляді дотримання. Поряд з цим, наступна частина тієї ж статті (ст. 10) містить яскраво виражене процесуальне положення, у якому закріплюється форма подання прохання громадянина (усна або у вигляді письмового звернення) про нерозголошення його прізвища, місця проживання та роботи.
На підставі викладеного можемо констатувати, що дотримання вимог окремих забороняючих норм матеріального права іноді також може відбуватись у формально визначених адміністративно-процесуальних рамках.
Завершуючи стислий огляд найбільш дискутованих у юридичній літературі проблем детермінації явища норм адміністративно-процесуального права, ми об’єктивно не в змозі претендувати на повноту викладеного матеріалу. Створення абсолютно чіткої та виразної картини адміністративно-процесуальної норми можливе лише за умови розкриття усіх ключових аспектів цього багатогранного феномену. У цьому плані окреслена проблематика, без сумніву, є гідною проведення окремого фундаментального дослідження. Зі свого боку, сподіваємось, що порушені вище питання, як і запропоновані шляхи їх вирішення, не залишаться поза увагою дослідників адміністративно-правової сфери і сприятимуть зміцненню теоретичного підґрунтя подальшого розвитку вітчизняного процесуального законодавства.
2.4. Метод правового регулювання в адміністративно-процесуальному праві
Незважаючи на те, що до даного поняття пильна увага науковців була прикута ще з кінця 30-х – початку 40-х років минулого століття, метод правового регулювання як загальна категорія, що характерна для права в цілому, і досі залишається одним з найменш досліджуваних явищ у вітчизняній юриспруденції. Розглядаючи поняття методу правового регулювання, значна частина правників визнає у ньому лише одну з детермінант відносної самостійності та специфіки того або іншого галузевого утворення. Фактично, будь-який суто «галузевий» підхід до оцінки методу правового регулювання замикає проблематику даної сфери на запитаннях: чи слугує метод правового регулювання критерієм розмежування галузей права, і якщо так, то наскільки значимою є його диференціююча роль?
З нашої точки зору, підхід до вивчення методу правового регулювання, здійснюваний виключно з позицій певної галузі, не дозволяє у повному обсязі визначити загальні риси цього феномену, встановити його співвідношення з іншими явищами правової дійсності, окреслити закономірності його організаційного впливу на систему соціальних відносин.
Слід зазначити, що попри вражаюче незначну кількість фундаментальних досліджень у даному напрямі, існування загального методу правового регулювання визнається багатьма вченими. На метод правового регулювання як об’єктивну категорію, що розглядається на рівні загальної системи права, обґрунтовано вказують представники радянської та російської науки: О. М. Вітченко [46, с. 7], В. М. Горшеньов [47, с. 400], Р. З. Лівшиц [48, с. 29], М. І. Матузов, О. В. Малько [49, с. 316], В. Д. Сорокін [50, с. 39; 51], Л. С. Явич [52, с. 89] та інші [53, с. 8; 54, с. 7].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
За ознакою методу регулювання можуть бути розмежовані адміністративне, кримінальне та цивільне право, а також наближені до них галузі. Проте, якщо даний критерій спрацьовує на рівні трьох вказаних галузевих груп, то всередині них спостерігається зовсім інша картина. Як вже неодноразово вказувалося, специфіка методу правового регулювання конкретної галузі полягає у питомій вазі, яку в ньому займають окремі його складники – прийоми регламентації. Дана обставина ставить практично непереборну перепону для розмежування тих галузей, у методі регулювання яких превалює один і той же прийом.
Так, порівнюючи галузі трудового та земельного права неважко помітити, що у використовуваних ними методах чільне місце займає такий прийом, як припис. Отже, перед дослідником постають два шляхи: перший полягає у визнанні того, що названі галузі використовують адміністративно-правовий метод регламентації – тобто метод, котрий «належить» іншій галузі права; другий – у спробі обґрунтувати відмінність пропорційного співвідношення прийомів у методах трудового та земельного права.
Для будь-якого прибічника тези про галузедетермінуючу роль методу правового регулювання перший варіант є завідомо неприйнятним, адже у такому випадку доводиться констатувати наявність всього лише трьох видів методу (адміністративно-, цивільно- та кримінально-правового), які використовуються усім іншим масивом галузей права. Природно, що у такому випадку про диференціацію галузей права за ознакою методу регулювання годі й говорити (якщо не вважати такою поділ галузей на три групи за наближеністю до «традиційних» галузей – адміністративного, цивільного та кримінального права).
Тож залишається одне – шукати відмінності у комбінації прийомів регламентації (а точніше, у їх питомій вазі), притаманній тій або іншій галузі. З цього цілком правомірно постає запитання: що ж саме є шкалою визначення частки, займаної певним прийомом у методі галузевого регулювання? Можливо, це певні відсотки? Можливо, ще якісь одиниці виміру? Напевно, що ні. Та й взагалі, чи можна з високою долею визначеності виміряти співвідношення елементів системи, яка перебуває у постійній трансформації? Відповідь на це запитання також є негативною.
Яскравою ілюстрацією сказаного є окремі висловлювання сучасних адміністративістів. Порівняймо лише такий вислів слова С. М. Махіної: «Незважаючи на досить значущу роль імперативних приписів, у адміністративно-процесуальному праві превалює диспозитивний метод правового регулювання,– в адміністративному процесі значною є роль дозволу» [Error: Reference source not found, с. 179] та витяг з методичної розробки «Адміністративно-процесуальне право», розміщеної на офіційному інтернет-сайті Одеської національної юридичної академії: «адміністративно-процесуальне право використовує імперативний метод регулювання суспільних відносин. Найбільш вираженим є такий елемент цього методу, як припис, котрий звернений, насамперед, до суб’єктів державного управління» [55].
Як бачимо, при неяскравому вираженні у галузевому методі правового регулювання одного з його прийомів, справа точного визначення їх пропорції заходить у глухий кут. Цікаво, що істинність одного з двох наведених взаємозаперечуючих тверджень може бути доведена лише теоретично – шляхом звернення до кожної окремої норми галузі з метою з’ясування точної кількості випадків використання законодавцем того або іншого прийому. На практиці ж – це справа безнадійна з огляду на надзвичайну кількість адміністративно-процесуальних норм та динамічний характер предмета їх регулювання.
Таким чином, нерідко серйозною проблемою є саме з’ясування обсягу (місця) прийомів, використаних законодавцем у межах галузевого методу регулювання, не говорячи вже про спроби за допомогою цього методу розмежувати дві або більше «споріднених» галузі.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
регулювання дозвільного провадження;
регулювання реєстраційного провадження;
регулювання атестаційного провадження;
регулювання контрольного провадження;
регулювання дисциплінарного провадження;
регулювання провадження у справах про адміністративні проступки;
регулювання провадження по захисту своїх прав і свобод в адміністративних судах.
Проте, треба зазначити, що з позиції вимог понятійної культури логічна системність адміністративно-процесуального права не може зразу бути визнана цілком досконалою, для цього необхідний більш активний та системний пошук у галузі адміністративно-процесуального права.
2.6. Взаємодія адміністративно-процесуального права з іншими галузями права
Наявність двох об’єктивних ознак галузі права – предмета регулювання та певної системи організації – ще не дає підстав для твердження про можливість відокремлення певної групи норм в окрему галузь права. Для цього треба підтвердження щодо здатності цієї групи норм взаємодіяти не тільки з нормами однойменної матеріальної галузі права, а і з матеріальними нормами інших галузей.
Цю позицію поділяє І. В. Панова, яка вважає, що галузь права починається тільки тоді, коли дана група процесуальних норм має свій предмет регулювання, певний ступінь організації своєї системи, виходить за межі однойменної матеріальної галузі права та бере участь у реалізації матеріальних норм інших галузей права. Саме галузева взаємодія свідчить про те, що дана група норм сама здобуває такий ступінь своєї організації, що стає здатною виступати в якості елемента системи права в цілому, тобто галузі [Error: Reference source not found, с. 75–85].
В. Д. Сорокін [Error: Reference source not found, с. 367–374] та автори курсу лекцій «Адміністративно-процесуальне право» за редакцією І. Ш. Кілясханова [56, с. 43–47] стверджують, що адміністративно-процесуальні норми взаємодіють не тільки з нормами матеріальної галузі права, а і з матеріальними нормами інших галузей права.
Ми приєднуємося до цієї позиції та наголошуємо, що на сьогодні адміністративно-процесуальне право реально обслуговує різні матеріальні галузі права, виразно демонструючи випередження практики порівняно з теорією, у якій чітке існування адміністративно-процесуального права ще не склалося.
Не підлягає сумніву позиція, що адміністративно-процесуальні норми найбільш тісно та різноманітно пов’язані з матеріальними адміністративно-правовими нормами. Норми матеріального адміністративного права становлять змістовний, сутнісний бік правового регулювання, а процесуальні норми встановлюють порядок, процедуру реалізації матеріальних норм. Співвідношення між матеріальними та процесуальними адміністративними нормами можна висловити формулою: якщо норма матеріального права визначає зміст прав та обов’язків суб’єктів права, відповідає на питання, що потрібно зробити для реалізації цих прав та обов’язків, то норма процесуальна відповідає на питання, як, яким чином, у якій послідовності названі права та обов’язки можуть та повинні бути реалізовані. Тобто, адміністративно-процесуальні норми завжди регламентують порядок реалізації матеріальних адміністративних норм.
Але сам по собі цей безперечний факт взаємодії ще не в змозі дати повної картини точного становища справ, бо відомо, що деякі матеріальні галузі права мають у своєму складі певну кількість процесуальних норм. Обслуговуючи потреби лише своєї матеріальної галузі, ці процесуальні норми, при всій їх очевидній соціальній значимості, не можуть претендувати на роль галузі права. Це, скоріше, процесуальні інститути в межах матеріальної галузі [Error: Reference source not found, с. 368].
Адміністративно-процесуальне право реально обслуговує більшість загальновизнаних матеріальних галузей права, хоча треба зазначити, що характер зв’язків між ними неоднаковий як за масштабами, так і за змістом. Д. М. Овсянко підкреслює, що всі суспільні відносини у сфері державного управління мають своєрідне відношення до адміністративного процесу: орган управління виконує свою компетенцію шляхом установлення наявності чи відсутності підстав галузевого матеріального правового зв’язку між певними об’єктами управління [57, с. 138].
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
У другому випадку – це взаємодія трудового та адміністративно-процесуального права у галузі охорони праці, де ст. 41 Закону України «Про охорону праці» передбачено, що за порушення законодавства про охорону праці, невиконання розпоряджень посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці юридичні та фізичні особи, які відповідно до законодавства використовують найману працю, притягаються органами державного нагляду за охороною праці до сплати штрафу у порядку, встановленому законом.
Застосування штрафних санкцій до посадових осіб і працівників за порушення законів та інших нормативно-правових актів з охорони праці здійснюється відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення. Особи, на яких накладено штраф, вносять його в касу підприємства за місцем роботи.
Вищевказаними правовими актами визначено правовий статус центрального органу виконавчої влади, який здійснює нагляд за охороною праці, та закріплено порядок дій щодо виконання покладених функцій по реалізації наглядової діяльності [58].
Отже, з наведеного видно, що адміністративно-процесуальне право дуже тісно пов’язане з рядом матеріальних галузей українського права. І маючи власний предмет регулювання та відповідну систему організації, адміністративно-процесуальні норми здобувають фактичну можливість взаємодіяти не тільки з відповідною галуззю матеріального права, а й з більшістю матеріальних галузей українського права з метою належного забезпечення реалізації відповідних відносин, які складаються у сфері дії цих матеріальних галузей.
Втім, ця теорія має супротивників. Так, В. Г. Перепелюк, наприклад, стверджує, що зміст окремої норми може вказати на особливості форм реалізації матеріальних відносин, але не на самостійність цих форм. Про самостійний процес, а значить, і самостійний зміст діяльності, можна говорити тоді, коли він цілком відрізняється від подібного змісту форм реалізації норм інших галузей права. У противному разі про наявність самостійного змісту адміністративного процесу не варто говорити [59, с. 112]. Таке твердження ґрунтується на вузькому розумінні автором адміністративного процесу, у якому управлінські процесуальні дії вчений відносить до управлінського процесу як інституту адміністративного права.
Висновок до розділу 2
Проблематика детермінації предмета адміністративно–процесуального права обумовлюється цілою низкою факторів, як–то: – широта матеріального поля регуляторного впливу адміністративно–процесуальних норм; динамічний характер розвитку обслуговуваних цими нормами матеріальних галузей права; наявність тенденції до виокремлення структурних елементів адміністративно–процесуального права у відносно ізольовані самостійні галузі тощо. Проте, головну перешкоду для формування парадигми предмета адміністративно–процесуального права становить відсутність єдиного доктринального підходу до визначення фактичного обсягу даного феномену правової дійсності.
Аналіз позицій провідних фахівців теорії адміністративного права та процесу, котрі репрезентують собою відповідні наукові школи, дозволяє виділити три домінуючі концепції предмета адміністративно–процесуального права, як:
а) суспільних відносин що виникають з приводу вирішення юридичних справ у адміністративних судах;
б) суспільних відносин з приводу вирішення конфліктних ситуацій при розгляді суб’єктами адміністративної юрисдикції індивідуальних юридичних справ;
в) суспільних відносин, що складаються у ході розгляду компетентними адміністративними органами будь–яких індивідуальних юридичних справ, незалежно від того, покладено в їх основу конфлікт чи ні.
При визначенні поняття предмета регулювання адміністративно–процесуального права ми виходимо з наступного:
– не виправдовує себе думка про зведення адміністративного процесу суто до юрисдикційної діяльності виконавчих органів або ж адміністративних судів;
– конфліктні ситуації в адміністративному процесі створюються та вирішуються і поза межами суто адміністративно–юрисдикційного провадження;
– ідея про можливість виділення процесуальної галузі права на підставі офіційного закріплення спеціалізації судів загальної юрисдикції не має під собою належного методологічного підґрунтя;
– вітчизняне законодавство розвивається в бік відокремлення самостійних видів юридичного процесу (законодавчий, трудовий), управлінська природа яких не піддається сумніву. Це, у свою чергу, свідчить про недоцільність зведення суті юридичного процесу до виконання виключно юрисдикційних чи судово–процесуальних завдань.
На підставі викладеного слід зазначити, що лише широке розуміння предмета адміністративно–процесуального права, як відносин, що виникають у сфері реалізації адміністративно–правових норм при вирішенні індивідуальних адміністративних справ, дає можливість належним чином окреслити сферу його функціонування, дозволяє з’ясувати його істинну юридичну природу, а також чітко визначити роль та місце адміністративно–процесуальної галузі в правовій системі країни.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
В роботі було досліджено рівень взаємодії адміністративно–процесуальних та матеріальних адміністративно–правових норм. Адміністративно–процесуальне право реально обслуговує матеріальні галузі права, виразно демонструючи випередження практики в порівнянні з теорією, у якій чітке існування адміністративно–процесуального права ще не склалося. Адміністративно–процесуальне право взаємодіє з іншими галузями права: державним правом, конституційним правом, цивільним правом, фінансовим правом, трудовим правом, господарським правом тощо.
Розділ 3. ЗМІСТ ТА СТРУКТУРА АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРОЦЕСУ
3.1. Адміністративний процес та адміністративно-процесуальне право
Пошук ефективних способів вирішення проблем, які ставить перед юриспруденцією нескінченний цикл еволюції суспільства, вимагає постійного збагачення та вдосконалення понятійного арсеналу теорії права. Водночас, розвиток як юридичної науки в цілому, так і кожної окремої її галузі, не може мислитись поза фундаментальним категоріальним апаратом, сформованим протягом багатовікового досвіду її існування. Бажання автора «доповнити», «урізноманітнити» або «забарвити» лексичний запас наукового доробку, так само, як і надмірне прагнення уникнути зайвих тавтологій, може обернутися вкрай несприятливими наслідками відносно належного тлумачення висловлених ним ідей з боку наукового загалу.
У цій роботі неодноразово ставився і буде надалі ставитись наголос на необхідності ретельного та обережного підходу сучасного дослідника правової сфери до термінології, використовуваної у процесі наукової діяльності. Легковажне маніпулювання дефініціями понять, яке спостерігається на сторінках праць окремих правників, нерідко стає причиною взаємного непорозуміння, а іноді дає поштовх тривалій та напруженій полеміці. При цьому суть, провідний стрижень висловленої думки часто губиться і залишається похованим під зливою аргументів та контраргументів, спрямованих виключно на зовнішню форму її виразу.
У даному контексті особливої уваги потребує вжиток базових, аксіоматичних термінів словника юридичної науки. Адже невиважений підхід до детермінування понять, що відіграють провідну роль для сутнісної ідентифікації тієї або іншої сфери суспільної діяльності на загальному рівні її екзистенції, тягне за собою викривлення не просто окремої тези чи факту, а генеральної ідеї, якою обумовлюється зміст та характер усіх подальших напрацювань у заданому напрямі.
Одними з таких, визначальних для теорії процесуального права, понять, безумовно, є поняття «адміністративний процес» та «адміністративно-процесуальне право». У ході дослідження літературного масиву, присвяченого проблематиці адміністративно-процесуального права та адміністративного процесу, автору цих рядків неодноразово доводилось зіштовхуватись з випадками досить вільного трактування названих термінів. Слід застерегти, що висловлені надалі зауваження не стосуються специфіки індивідуального бачення змісту репрезентованих цими термінами явищ, яка неминуче випливає з належності того або іншого науковця до табору прибічників юрисдикційної, управлінської, судочинської чи будь-якої іншої концепції адміністративного процесу. Йдеться, насамперед, про випадки викривлення у свідомості дослідника їх логічної природи, внутрішньої суті.
Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl
Тому, переходячи у наступних розділах до всебічного розгляду явища адміністративного процесу, вважаємо за доцільне підкреслити його принципову відмінність від адміністративно-процесуального права. Якщо адміністративно-процесуальне право – це система юридичних норм, якими регламентуються державно-владні, організуючі суспільні відносини, що виникають у зв’язку з реалізацією адміністративно-процесуальної форми по застосуванню норм відповідних матеріальних галузей права, то адміністративний процес розглядається в представленій роботі, насамперед, як: урегульована адміністративно-процесуальними нормами діяльність уповноважених суб’єктів, спрямована на реалізацію норм відповідних матеріальних галузей права в ході розгляду і вирішення індивідуально-конкретних справ.