Міністерство освіти І науки україни рівненський державний гуманітарний університет г. Швецова-Водка

Вид материалаДокументы

Содержание


Поточна державна бібліографія
Завдання ПДБ
Основними напрямами діяльності, або функціями Палати
Таблиця 1.1. Способи диференціації системи поточних державних бібліографічних посібників
Другий підхід: за зовнішніми особливостями відображених документів
Третій підхід: за видами видань і творів друку, відображених у ДБП.
Таблиця 1.2. Система поточних державних бібліографічних посібників України
Назва поточного державного бібліографічного покажчика України
Нормативні документи зі стандартизації —
Український науково-дослідний інститут стандартизації, сертифікації та інформатики (УкрНДІССІ)
Український державний науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації (УкрЦСМС)
Питання для самоконтролю
Розділ 2 ЗАГАЛЬНА РЕТРОСПЕКТИВНА БІБЛІОГРАФІЯ
З погляду змісту відображених документів ЗРБ є універсальною
Михайла Федоровича Комарова “Бібліографічний покажчик нової української літератури (1798—1883 рр.)”
Книжкова палата України
Національна парламентська бібліотека України
Львівська наукова бібліотека імені В. Стефаника НАН України
Петрова “Книги гражданського друку, видані на Україні, XVIII — перша половина XIX ст. : каталог”
Федора Пилиповича Максименка “Кириличні стародруки українських друкарень, що зберігаються у львівських збірках (1574—1800)”
...
Полное содержание
Подобный материал:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12



МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

РІВНЕНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ


Г. Швецова-Водка




Бібліографічні ресурси України:

загальна характеристика


Навчальний посібник


Рівне — 2000

УДК 010 (075.8)

ББК 78.5 я73

Ш 35

Швецова-Водка Г. М. Бібліографічні ресурси України: загальна характеристика : навч. посіб. / Г. М. Швецова-Водка ; Рівнен. держ. гуманіт. ун-т. — Рівне : РДГУ, 2000. — с.

ISBN 966-7308-82-0


Охарактеризовано сучасний стан основних видів бібліографії: їх призначення, завдання, організаційну структуру, теоретичні та методичні проблеми, систему бібліографічних посібників. Навчальний посібник призначається для вивчення курсу “Загальне бібліографознавство”.


Рецензенти:

Кушнаренко Наталія Миколаївна, декан факультету бібліотекознавства та інформатики Харківської державної академії культури, доктор педагогічних наук, професор;

Слободяник Михайло Семенович, директор Центральної наукової сільсько-господарської бібліотеки Української академії

аграрних наук, доктор історичних наук.


Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник (лист Міністерства освіти і науки України від 14.03.2000 р. № 2/331).


ISBN 966-7308-82-0 © Г.М. Швецова-Водка, 2000


Передмова



Даний навчальний посібник адресовано студентам вищих навчальних закладів 3-го рівня акредитації, що навчаються спеціальності “Бібліотекознавство і бібліографія”. Він відповідає навчальній програмі курсу “Загальне бібліографознавство”, підготовленій автором даного посібника (К., 1996), зокрема, другому розділу даної програми. Посібник, що відбиває зміст першого розділу, був виданий раніше (Рівне, 1995).

Якщо в першому посібнику розглядалися переважно питання теорії бібліографії, то даний посібник присвячений характеристиці стану бібліографії, її організаційної та видової структури, документальних результатів практичної бібліографічної діяльності, тобто всього того, що можна об’єднати поняттям “бібліографічні ресурси”.

Бiблiографiчнi ресурси є важливою складовою бiблiотечно-iнформацiйних ресурсiв. Найбiльш розповсюдженим є розумiння "бiблiографiчних ресурсiв" як сукупностi бiблiографiчних посiбникiв, що є результатом бiблiографування i засобом бiблiографiчного обслуговування. Синонiмом "бiблiографiчних ресурсiв" у цьому тлумаченнi є "бiблiографiчна продукцiя", тобто документально зафiксована бiблiографiчна iнформацiя. Такий пiдхiд консолiдується з розумiнням "iнформацiйного ресурсу" як ресурсу, що складається із знань, тобто соцiо-психологiчного продукту, на вiдмiну вiд "матерiальних ресурсiв", до яких належать знаряддя працi, будiвлi i т.п. Оскiльки повiдомлення фiксуються в документах, то логiчним є й визначення, зафiксоване в Законi України "Про Нацiональну програму iнформатизацiї" про те, що iнформацiйний ресурс — це "сукупнiсть документiв в iнформацiйних системах (бiблiотеках, архiвах, банках даних тощо)". Бiблiографiчнi ресурси теж являють собою певнi документовані знання, а саме — знання про документи, зiбранi, проаналiзованi, синтезованi, пiдготовленi для передачi споживачам у виглядi документально фiксованої бiблiографiчної iнформацiї.

Iнший пiдхiд до розумiння "бiблiографiчних ресурсiв" зводиться до того, що цим термiном позначають все, що забезпечує бiблiографiчну дiяльнiсть в усiх її видах, тобто не тiльки інформаційні ресурси у виглядi документально фiксованої бiблiографiчної iнформацiї, а й умови створення цих ресурсiв, практичну дiяльнiсть iнформацiйних установ, теоретико-методичнi розробки, що сприяють створенню бiблiографiчної iнформацiї, кадровi та матерiально-технiчнi ресурси i т.д.

Враховуючи обидва пiдходи, вважаємо за доцiльне при характеристицi бiблiографiчних ресурсiв першочергову увагу придiляти iснуючiй системi бiблiографiчних посiбникiв рiзноманiтних форм, видiв i жанрiв, що забезпечує суспiльство бiблiографiчною iнформацiєю для задоволення рiзних iнформацiйних потреб (наукових, професiйно-виробничих, освiтнiх, самоосвiтнiх тощо).

Говорячи про бiблiографiчнi ресурси України, маємо на увазi, перш за все, документальнi результати бiблiографiчної дiяльностi установ i громадян України, незалежно вiд форми та жанру пiдготовленої бiблiографiчної iнформацiї. Крiм того, необхiдною складовою бiблiографiчних ресурсiв України мають бути бiблiографiчнi посiбники про Україну (враховуючи рiзнi аспекти її сучасного життя чи iсторiї), пiдготовленi i опублiкованi за межами нашої країни. I, нарештi, до складу бiблiографiчних ресурсiв України треба, на наш погляд, зарахувати джерела бiблiографiчної iнформацiї будь-якого змiсту, створенi за кордоном України, але доступнi для користування її громадянам завдяки комплектуванню фондiв бiблiотек iноземними джерелами чи шляхом прямого доступу через телекомунiкацiйнi системи.

Бібліографічні ресурси України на сучасному етапі являють собою складну структуру, яка поєднує діяльність усіх бібліографічних центрів України та їх продукцію з тими бібліографічними виданнями, що залишилися від часів існування Радянського Союзу, коли значна частина бібліографічних посібників готувалася і видавалася центрами так званого всесоюзного рівня, які інформували про видання всіх республік Союзу або для всіх республік. Разом вирішувалися певні питання теорії і методики бібліографії, розмежування у створенні бібліографічних посібників певного змісту. Тому для характеристики сучасного стану бібліографічних ресурсів України доцільно розглядати всю бібліографічну продукцію, що представляє той чи інший вид бібліографії, незалежно від її походження. Разом з тим склад бібліографічних ресурсів окремих видів бібліографії на сучасному етапі залежить від темпів оновлення цих ресурсів, що обумовлюються специфікою кожного виду.

У посібнику подається характеристика головних видів бібліографії, що виділяються за суспільним призначенням, а також особливого виду — бібліографії бібліографії. Характеристика кожного виду бібліографії включає такі питання як: теоретичні (у тому числі термінологічні) проблеми визначення даного виду; його цільове та читацьке призначення, завдання, організаційні центри, структура системи бібліографічних посібників. Останнє питання розглядається із врахуванням наявності бібліографічних посібників різного галузевого змісту, але при характеристиці окремих посібників перевага надається виданням універсального та багатогалузевого характеру.

Питання історії того чи іншого виду бібліографії висвітлюються побіжно, наскільки це потрібне для характеристики сучасних бібліографічних ресурсів. Історія розвитку того чи іншого виду бібліографії в даному посібнику не розглядається, тому що їй присвячується окремий курс. Подаються лише скорочені головні відомості про зародження певного виду бібліографії та головні джерела, що зберігають своє довідкове значення.

Даний навчальний посібник, як і курс загального бібліографознавства в цілому, не може замінити собою систему бібліографічних дисциплін і відповідних навчальних посібників. Тут подаються тільки початкові знання з перелічених напрямків бібліографічної науки, тому що загальне бібліографознавство — це пропедевтичний курс, який повинен підготувати студентів до майбутнього поглибленого вивчення окремих аспектів бібліографознавства чи напрямів бібліографічної діяльності.

Усвідомлюючи той факт, що характеристика сучасних бібліографічних ресурсів не може бути усталеною, тому що ці ресурси постійно оновлюються, все ж таки вважаємо, що головні риси того чи іншого виду бібліографії залишаються незмінними, і це дозволяє виявляти ці риси і характеризувати їх для того, щоб скласти уявлення про сучасний стан бібліографії в Україні в цілому.

Виклад матеріалу в посібнику обмежений обсягом і завданнями курсу загального бібліографознавства. Більш поглиблені знання студенти можуть отримати, готуючись до семінарських занять з відповідних тем і вивчаючи літературу, перелік якої подається в кінці посібника.


Розділ 1

ПОТОЧНА ДЕРЖАВНА БІБЛІОГРАФІЯ


§ 1.1. Завдання та організація поточної державної бібліографії


З теми “Класифікація бібліографії” вже відомі визначення державної та поточної бібліографії: державна бібліографія — це бібліографія, призначенням якої є реєстрація всіх опублікованих на території держави документів; поточна бібліографія — це бібліографія, яка виконує функцію регулярного інформування про нові документи.

Поточна державна бібліографія (ПДБ) інформує про нові документи, видані на території держави. У міжнародних угодах цей вид бібліографії одержав назву “поточної національної бібліографії”.

ПДБ створює базу для всієї бібліографічної діяльності в країні, а також для міжнародного обміну бібліографічною інформацією, тому інколи її називають базовою бібліографією.

Завдання ПДБ: максимально повний облік усіх нових видань, а також інших видів документів, що надаються в суспільне користування. Завдяки цьому ПДБ збирає відомості про розвиток науки, культури, виробництва та суспільного життя в цілому, які відбиваються в документах. ПДБ — це своєрідний літопис життя суспільства; недаремно основні бібліографічні джерела ПДБ у нас звуться “літописами”.

ПДБ є важливим джерелом статистики національного друку; джерелом, що показує розвиток книговидавничої справи, а через неї — науки, культури, художньої літератури та інших показників розвитку суспільства.

ПДБ кожної країни є необхідною не тільки для своєї держави, але й для інших держав, для всього світу, тому що людство зацікавлене в досягненнях кожної країни. Все, що здобуло людство в своєму розвитку, повинно стати надбанням кожної людини; тільки таким чином можна уникнути зайвих витрат, скоординувати зусилля на шляху пізнання законів природи та поліпшення життя людини. У документах, виданих кожною країною, відбивається її внесок у всесвітню ноосферу.

Тому обов’язок кожної держави — організувати облік документів, виданих на її території, за правилами, прийнятими міжнародними угодами, з метою обміну державними бібліографічними покажчиками між усіма країнами. Кінцева мета — створення системи “Всесвітнього бібліографічного обліку”, англійською мовою — Universal Bibliographic Control (UBC). Складовими частинами цієї системи повинні стати національні інформаційні системи — National information system (NATIS) — у кожній країні світу.

Існують міжнародні угоди про вимоги до організації ПДБ. Найкращим шляхом організації бібліографічного обліку вважається створення державного бібліографічного агентства, чи бібліографічного інституту, головним завданням якого є збирання та облік документів і подання відомостей про них у поточних державних бібліографічних посібниках. У нашій країні таким державним бібліографічним агентством (інститутом) є Книжкова палата України.

Для того, щоб забезпечити повноту обліку всіх виданих документів, найкращим засобом є закон про “обов’язковий примірник”. Суть його в тому, що державним законодавством установлюється обов’язок усіх видавництв подавати певну кількість примірників кожного видання в державне бібліографічне агентство для подальшого бібліографічного обліку, архівного зберігання одного примірника та передавання визначеної заздалегідь кількості примірників кожного видання в національні книгосховища — найбільші бібліотеки України. Тобто обов’язковий примірник є також засобом комплектування найбільших бібліотек. Закон України “Про обов’язковий примірник документів” прийнятий 9 квітня 1999 р.; до цього часу його замінювали інші офіційні державні документи.

Одна з проблем, які стоять перед ПДБ — визначення видів документів, які повинні передаватися в національне бібліографічне агентство (Книжкову палату) як обов’язковий примірник, тобто — визначення об’єкта обліку. Вже визначено, що в “обов’язковий примірник” повинні входити всі друковані видання (неперіодичні й серіальні; текстові й нетекстові). Але існують різні вимоги щодо видань офіційних видавництв та різних установ (відомств), що займаються видавничою діяльністю з відомчою метою.

Особливе питання — облік видань недрукованих, тобто: аудіальних (грамзаписів, фоно-касет); аудіовізуальних (кінофільмів, відеокасет); візуальних (діафільмів, діапозитивів); машинозчитувальних (компакт-дисків) та ін.

Крім того, ставиться завдання обліку так званих “неопублікованих” документів, які відбивають результати наукових досліджень. У дійсності це — документи, які депонуються, тобто зберігаються в спеціальному центрі депонування. Вони можуть використовуватися споживачами інформації після того, як інформацію про них подано в бібліографічних посібниках.

До “неопублікованих” документів належать також автореферати дисертацій (які друкуються з грифом “на правах рукопису”) та самі дисертації. Облік цих видів документів — дуже важливе завдання, тому що відомості про них потрібні всім науковцям.


§ 1.2. Основні напрями діяльності Книжкової палати України


Вперше спеціальне державне бібліографічне агентство було створено в Україні 24 січня 1919 року під назвою “Книжна Палата”, у Києві. Крім неї, в Україні були створені ще дві Книжкові Палати: у Вінниці та в Кам’янці-Подільському, які пізніше були підпорядковані Головній Книжковій палаті в Києві. В складі Головної Книжкової Палати був створений Бібліографічний інститут, який повинен був безпосередньо займатися складанням поточних державних бібліографічних посібників і таким чином охоплювати всі твори друку, які з’явилися на території України.

Головна Книжкова Палата у Києві почала свою працю в тяжких умовах громадянської війни, тому не спромоглася виконати в повному обсязі свої завдання. Нею було підготовлено та опубліковано “Список періодичних видань України за 1919 р.”, а також деякі інструктивні матеріали на допомогу бібліографічній реєстрації: “Міжнародну децимальну класифікацію” (підготував Юр. Іванов-Меженко на підставі французького оригіналу та інтерпретації Б.С. Боднарського) та “Правила карткографії” (тобто бібліографічного опису) Ю. Ковалевського, також за французьким оригіналом. Пізніше Головну Книжкову Палату було перетворено у Києвський крайовий бібліографічний відділ Центрального бібліографічного відділу Всеукраїнського Державного видавництва (в 1921 р.), а 6 липня 1926 р. — в Український Науково-дослідний Інститут Книгознавства (УНІК), який існував до 1936 р.

У зв’язку із зміною столиці України та переїздом її уряду в Харків виникає потреба в створенні нового центру бібліографічної роботи. Наприкінці 1920 р. у Всеукраїнському Державному Видавництві (Всевидаві) було створено Центральний бібліографічний відділ (ЦБВ). Згідно з “Положенням про Ц.Б.В.” його головним завданням була повна бібліографічна реєстрація та статистичний облік усіх видань, які випущені на території УРСР.

У 1922 р. Центральний Бібліографічний відділ був перейменований в Українську книжкову палату. Згідно з постановою Ради народних комісарів УРСР від 27 червня 1922 р. Українська книжкова палата мала такі обов’язки:

1) Реєстрація всіх друкованих творів, виданих на території УРСР з 1917 р.

2) Збирання і зберігання зразків друкованої продукції УРСР (тобто створення архіву творів друку).

3) Одержання “обов’язкового примірника” від видавництв республіки та його розподіл по головних державних книгосховищах.

4) Видання бібліографічного бюлетеня “Літопис українського друку”.

Цю постанову було покладено в основу дальшого розвитку діяльності Книжкової палати України та формування її функцій.

До 1989 р. Українська книжкова палата знаходилася у м. Харкові. Назва установи в деякі роки змінювалася: 1934-1938 рр. — Державний бібліографічний інститут; 1938-1974 рр. — Книжкова палата УРСР; 1974-1989 рр. — Книжкова палата УРСР імені Івана Федорова. У 1989-1990 рр. палата була переведена до Києва і 25 лютого 1992 р. одержала назву: Національне науково-виробниче об’єднання “Книжкова палата України”. 25 березня 1996 р. затверджено новий Cтатут Книжкової палати України, де вона визначається як державна культурно-наукова установа, підпорядкована Міністерству інформації України. З 1999 р. підпорядковується Державному комітету інформаційної політики України, а з 15 грудня 1999 р. — Державному комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення.

Основними напрямами діяльності, або функціями Палати є: перша — державна реєстрація творів друку, виданих на території України; друга — бібліографічне інформування про них шляхом видання поточних державних бібліографічних посібників. Ці функції виконуються на базі “обов’язкового примірника” всіх видань, який одержує Книжкова палата від видавництв. На жаль, не всі видавництва виконують свій обов’язок. Книжкова палата України прикладає багато зусиль для того, щоб забезпечити повноту надходження “обов’язкового примірника” та його відображення у поточних державних бібліографічних посібниках.

Третя функція — створення Архіву друку, недоторканого книгосховища, у якому повинні зберігатися всі твори друку України. В 1999 р. обсяг Архіву друку досяг понад 12 млн. од.

З обов’язковим примірником пов’язана і четверта функція — розподіл “обов’язкового примірника” по державних книгосховищах, тобто комплектування найбільших бібліотек України. У даний час ця функція не виконується. Видавництва повинні надсилати обов’язкові примірники безпосередньо в бібліотеки.

П’ята функція — міжнародний книгообмін, тобто відправлення частини “обов’язкового примірника” в найбільші книгосховища інших країн, за умови таких самих дій з боку тих країн. Ця функція теж виконувалася тільки в ті часи, коли всі “обов’язкові примірники” одержувала Книжкова палата, після чого розподіляла їх за призначенням.

Шоста функція — централізована каталогізація, тобто підготовка та видання друкованих карток для бібліотечних каталогів і бібліографічних картотек на окремі видання та твори друку, надруковані у виданнях. Централізована каталогізація забезпечує єдність методики створення каталогів і картотек у бібліотеках; допомагає уникнути дублювання праці по складанню бібліографічних описів та систематизації творів друку в межах країни. Функцію централізованої каталогізації Українська книжкова палата виконувала з 1927 р.: видавала спочатку тільки неанотовані картки на книги; з 1952 р. почала видавати друковані картки на журнальні та газетні статті і рецензії; з 1962 р. — на автореферати дисертацій. З 1949 р. видавалися також скорочені комплекти карток для окремих типів бібліотек (міських, сільських, дитячих). З 1992 р. видання друкованих карток було припинено і відновлено з 1997 р.

Сьома функція — статистика друку. Аналіз друкованої продукції здійснюється Палатою у вигляді статистичних таблиць, у яких подаються відомості про кількість видань за різними ознаками (галуззю знання, типами літератури, видами видань, читацьким призначенням тощо). Видано статистичні збірники: “Печать Украинской ССР” (Х., 1954), “Преса Української РСР, 1918-1957” (Х., 1958), “Преса Української РСР, 1917-1966” (Х., 1967) “Друк України (1991-1996 рр.): Стат. зб.” (К., 1998) та ін. Щорічно статистичні відомості про стан друку вміщувалися у видавничому бібліографічному покажчику “Книги видавництв України” (виходив з 1954 р. під різними назвами, в т.ч. з 1983 р. під назвою “Друковані видання УРСР”; у 1990 р. видання було припинено). Останнім часом працівники Книжкової палати України подають окремі статистичні відомості про стан книговидання в Україні в статтях на сторінках журналу “Вісник Книжкової палати”, у щорічниках “Друк України” (1997, 1998 рр.) та ін.

Восьма функція — створення ретроспективних державних бібліографічних покажчиків. У зв’язку з тим, що Книжкова палата збирала Архів друку і мала бібліографічні відомості про видання, які вийшли у світ тільки після її створення, вона повинна була готувати ретроспективні бібліографічні покажчики творів друку, виданих після 1917 р. В основному були видані універсальні ретроспективні покажчики періодичних видань (газет, журналів). Докладніше про них будемо говорити в темі “Загальна ретроспективна бібліографія”.

Дев’ята функція — створення каталогів і картотек на Архів друку. Крім обов’язкових алфавітного та систематичного каталогів у палаті створюються хронологічний, видавничий та інші каталоги. З 1996 р. розпочато створення автоматизованого банку даних “Національна бібліографія” про книги та брошури, видані з 1991 р., і газетні та журнальні статті — з 1996 р.

Десята функція — здійснення довідково-бібліографічного обслуговування (ДБО). Книжкова палата здійснювала ДБО тільки за офіційними запитами організацій. Наприклад, з метою встановлення авторського гонорару видавництву потрібно знати, чи виходив цей твір у виданнях, скільки разів. Відповідь на таке запитання подає Книжкова палата.

З 1997 р. Книжкова палата України прагне розширити обсяг ДБО. З цією метою створено Бюро бібліографічного обслуговування при відділі інформаційно-бібліотечних систем. Бюро пропонує посередницькі функції з використання електронних баз даних, підготовлених Книжковою палатою України, а також зарубіжних.

Вирішуються питання щодо забезпечення доступу споживачів до автоматизованих інформаційних ресурсів Книжкової палати. На власному сервері (URL // www.ukrbook.net) розміщена сторінка Книжкової палати з даними про історію її створення, напрями діяльності та друковану продукцію.

Одиннадцята функція — науково-дослідна та науково-методична робота в галузі бібліографознавства і книгознавства. Працівники Книжкової палати не тільки виконують практичну роботу складання бібліографічних посібників, але й розробляють методичні правила, вивчають і узагальнюють досвід, виступають із статтями і монографіями про роботу Книжкової палати. З серпня 1996 р. Книжкова палата України видає щомісячний науково-практичний журнал “Вісник Книжкової палати”, який став справжньою всеукраїнською трибуною всіх фахівців книжкової справи.

З метою вдосконалення систематизації матеріалів у виданнях поточної державної бібліографії, а також на допомогу бібліотекам у впровадженні міжнародної Універсальної десяткової класифікації документів (УДК), Книжкова палата за фінансової підтримки Міжнародного фонду “Відродження” протягом 1998—1999 рр. здійснила переклад, наукове редагування, набір і верстку першого в Україні Еталонного видання таблиць УДК українською мовою.

Велике значення має науково-аналітична робота, яку проводить Книжкова палата, щодо підготовки державних стандартів у галузі книжкової справи та аналізу проектів державних і міждержавних стандартів, розроблених іншими установами та організаціями.

Дванадцята функція — участь у міжнародній співпраці в галузі бібліографознавства. До 1989 р. Книжкова палата УРСР брала участь у Нарадах директорів книжкових палат республік Радянського Союзу, на яких розроблялися спільні підходи та вимоги до державної бібліографії, обговорювалися методичні рішення. Науково-методичним центром була Всесоюзна книжкова палата.

Зараз Книжкова палата України є організатором та учасником різних міжнародних конференцій і виставок Однак не всі міжнародні зв’язки є постійними. Є потреба у встановленні зв’язків не тільки з бібліографічними центрами держав колишнього СРСР, але й вихід на світові бібліографічні організації: ІФЛА (International Federation of Library Associations) — Міжнародну федерацію бібліотечних асоціацій; ЮНЕСКО (United Nations Education, Scientific and Cultural Organisation) — Комітет освіти, науки та культури Об’єднаних Націй; МФІД (ФІД) — Міжнародну федерацію з інформації та документації (Federation internacionale de documentation); ІСО — (International organisation for standartization) — Міжнародну організацію зі стандартизації.

Для забезпечення участі України в міжнародному співробітництві у сфері книговидання та інформації Книжкова палата України впроваджує Міжнародну систему стандартної нумерації книг ISBN. Ведеться також робота у напрямі впровадження в Україні Міжнародної стандартної нумерації серіальних видань ISSN.

Розпочато роботу з впровадження спільних і сумісних для країн СНД інформаційних технологій і форматів. Для забезпечення сумісності бібліографічної інформації, що генерує Книжкова палата, з базами даних провідних світових центрів бібліографії досягнута домовленість з Американською, Канадською, Англійською бібліотечними асоціаціями щодо надання Книжковій палаті України ексклюзивного дозволу на переклад і видання українською мовою Англо-американських правил каталогізації.

Книжкова палата України проводить також певну роботу з видавничо-книготорговельної та науково-допоміжної бібліографії, про що йдеться в наступних розділах даного навчального посібника.


§ 1.3. Система поточних державних бібліографічних посібників (ДБП) України


Система поточних ДБП України формувалася поступово. Спочатку видавався один покажчик — “Літопис українського друку” (з 1924 року). У 30-ті роки з’явилися “Літопис друку УРСР. Рецензії”, “Літопис друку УРСР. Журнальні статті”, “Літопис друку УРСР. Газетні статті”, “Літопис друку УРСР. Твори образотворчого мистецтва”. У 50-ті роки відокремився “Літопис музичної літератури”, з’явився країнознавчий бібліографічний покажчик “Українська РСР у виданнях республік Радянського Союзу”. У 70-ті роки почав виходити “Літопис періодичних видань”.

У 90-ті роки, в зв’язку з організаційними змінами в Книжковій палаті, деякі видання тимчасово було припинено. З 1996-1997 рр. їх випуск відновлюється, а також створюється новий ДБП “Літопис картографічних видань”. З 1999 р. “Літопис авторефератів дисертацій” відокремився від “Літопису книг”.

Взагалі державні бібліографічні посібники повинні створювати систему, тобто кожний окремий БП має посідати точно визначене місце, бути пов’язаним з іншими ДБП методичними рішеннями, доповнювати один одного.

Систему ДБП визначають по-різному, в залежності від ознаки поділу на підсистеми (див. таблицю 1.1. “Способи диференціації системи поточних державних бібліографічних посібників”).


Таблиця 1.1. Способи диференціації системи

поточних державних бібліографічних посібників


Ознака поділу

Підсистеми поточного державного бібліографічного обліку

А. Черговість та завдання бібліографічного обліку

1. Первинний облік

2. Аналітичний облік

3. Кумулятивний облік

Б.Зовнішні особливості відображених документів

1. Покажчики видань

2. Покажчики матеріалів, опублікованих у виданнях

3. Покажчики видань та матеріалів, опублікованих у виданнях

В.Види видань і творів друку, відображених у державних БП

1. Облік текстових неперіодичних видань (книг та брошур)

2. Облік серіальних видань (періодичних та продовжуваних)

3. Облік нетекстових видань і творів друку

4. Облік текстових творів, надрукованих у періодичних виданнях (статей, рецензій)

5. Облік бібліографічних посібників

6. Облік неопублікованих документів та ін.



Перший підхід: за ознакою черговості та завдань бібліографічного обліку розрізняють такі групи ДБП: 1) первинний облік; 2) аналітичний облік (тобто облік частин документів, які в цілому вже обліковані); 3) кумулятивний облік (від лат. cumulation — нагромадження, концентрація) — об’єднання відомостей про документи, поданих у первинному чи аналітичному обліку.

Другий підхід: за зовнішніми особливостями відображених документів розрізняють: 1) покажчики видань; 2) покажчики матеріалів, опублікованих у виданнях; 3) покажчики видань і матеріалів, опублікованих у виданнях.

Третій підхід: за видами видань і творів друку, відображених у ДБП. Відокремлення підсистем у цьому випадку залежить від визначення видів видань і творів друку, що є об’єктами бібліографічного обліку. Наприклад: 1) облік книг та брошур; 2) облік серіальних видань; 3) облік нетекстових видань і творів друку; 4) облік текстових творів, надрукованих у періодичних виданнях (статей, рецензій); 5) облік бібліографічних посібників та інші.

Всі поточні ДБП створюються на підставі єдиної, науково розробленої методики бібліографування. Бібліографічне виявлення здійснюється на базі обов’язкового примірника. Бібліографічний відбір проводиться за спеціально розробленими інструкціями (головним чином, за формальними ознаками). Бібліографічна характеристика являє собою, в основному, бібліографічний опис за стандартизованими на міжнародному рівні правилами. Дуже рідко застосовуються анотації (коли назва твору не розкриває його змісту). Вони переважно включаються в бібліографічний опис у квадратних дужках. Бібліографічне групування залежить від виду видань, що обліковуються. Текстові видання групуються систематично, за галузями знань. Розташування бібліографічних записів усередині найдрібнішої рубрики в основному алфавітне, але воно також залежить від виду видань. Вибір допоміжних покажчиків залежить від виду видань і способу групування в ДБП, але частіше за все застосовуються іменний, географічний та предметний покажчики.

Поточні ДБП повинні виходити з певною періодичністю, що забезпечує регулярність обліку та оперативність надання бібліографічної інформації. З метою підвищення оперативності в сучасних умовах застосовуються автоматизовані системи обробки інформації (АСОІ), які можуть використовуватися при підготовці ДБП як в традиційній, друкованій формі, так і в нетрадиційній, машиночитній — на магнітних стрічках або дисках; компактних оптичних дисках (COD — Compact optical Disk) або СD-ROM (Compact Disk — Read only Memory).

Характеристика будь-якого ДБП складається з таких відомостей:

1. Назва ДБП (та її зміни в минулому).

2. З якого року видається.

3. Періодичність.

4. Види видань, що обліковуються.

5. Типи літератури, що обліковуються.

6. Особливості бібліографічної характеристики.

7. Спосіб бібліографічного групування. При систематичному групуванні — яка схема класифікації документів застосовується.

8. Спосіб розташування бібліографічних записів усередині найдрібнішої рубрики.

9. Які є допоміжні покажчики, де вони знаходяться, які відомості вміщують.

Всі ці дані необхідні для того, щоб найкращим чином використовувати ДБП при бібліографічному пошуку.

Розглянемо систему поточних ДБП України за видами видань та творів друку, відображених у БП (див. таблицю 1.2 “Система поточних державних бібліографічних посібників України”).


Таблиця 1.2. Система поточних державних

бібліографічних посібників України


під­­сис­теми

Назва підсистеми поточного державного бібліографічного обліку

Назва поточного державного бібліографічного покажчика України

1

Облік текстових неперіодичних видань (книг та брошур)

“Літопис книг” (1924— )

“Літопис авторефератів дисертацій” (1999— )

2

Облік серіальних видань (періодичних та продовжуваних)

“Літопис періодичних видань” (1973—1989, 1996— ) “Друковані та електронні засоби масової інформації України” (1998— )

3

Облік нетекстових видань і творів друку

“Літопис образотворчих видань” (1937—1941, 1954—1992,

1996— )

“Літопис нот” (1954—1990,

1996— )

“Літопис картографічних видань” (1996— )

4

Облік текстових творів, надрукованих у періодичних виданнях (статей, рецензій)

“Літопис журнальних статей” (1936— )

“Літопис газетних статей”

(1937— )

“Літопис рецензій” (1935—1990, 1996— )



§ 1.3.1. Облік текстових неперіодичних видань

(книг та брошур)

Здійснюється в “Літопису книг”, який видається з 1924 р., спочатку під назвою “Літопис українського друку”. Періодичність останнім часом — один раз на місяць. Обліковує книги та брошури, видані на території України, та автореферати дисертацій, захищених в наукових установах України (до 1998 р. включно).

Бібліографічна характеристика в “Літопису книг” — це бібліографічний опис за державним стандартом ГОСТ 7.1-84. Особливості: у 1992—1993 рр. всі видання описували українською мовою, а мова видання вказувалася в примітках. З 1994 р. всі видання описуються мовою оригіналу. Крім загальноприйнятих відомостей вказується: номер бібліографічного запису (всі записи мають спільну нумерацію протягом року). Вказується також номер реєстрації видання у Книжковій палаті; видання, що вийшли вперше, позначаються літерою “п”; спосіб друкування позначається: “вс” — високий друк; “оф” — офсетний друк. Після бібліографічного опису вміщується індекс класифікації видання для систематичного каталогу. З 1993 р. систематизація здійснюється за Універсальною десятковою класифікацією (УДК).

Бібліографічне групування — систематичне. До 1992 р. книги та брошури були згруповані в 50 основних розділах згідно з “Єдиною схемою класифікації літератури у видавництвах, книжковій торгівлі та державній бібліографії”; з 1993 р. — групування за УДК (від 0 розділу до 91-го). У кожному розділі є підрозділи та рубрики, що мають свою нумерацію.

Автореферати дисертацій (до 1998 р.) виділялися в окремий розділ, у якому були підрозділи, що визначалися за особливою схемою класифікації: за групами наук (філософські, історичні, економічні, юридичні, фізико-математичні, хімічні, біологічні, технічні, сільськогосподарські, медичні, педагогічні, філологічні, мистецтвознавство), а всередині кожного підрозділу —поділки: “На ступінь доктора наук”, “На ступінь кандидата наук”.

З 1999 р. облік авторефератів дисертацій здійснюється в окремому виданні — “Літопису авторефератів дисертацій”.

Розташування бібліографічних записів усередині найдрібнішої рубрики в “Літопису книг” алфавітне (за прізвищами авторів та назвами видань).

У кожному номері “Літопису книг” є допоміжні покажчики: 1) мовний; 2) іменний (авторів та персоналій; останні прізвища подано в круглих дужках); 3) предметний (до якого не ввійшли художні твори, автореферати дисертацій, навчальні посібники і програми для середніх шкіл, вищих учбових закладів та вузьковідомча література); 4) покажчик назв (для видань, що описані під назвою); 5) географічний (у якому географічні рубрики мають предметні підрубрики). В останньому номері за рік вміщується “Покажчик серій” за рік.


§ 1.3.2. Облік серіальних видань

(періодичних та продовжуваних)


Такий облік здійснювався в “Літопису періодичних видань”, який виходив з 1973 до 1989 р. щорічно. З 1997 р. видання відновлюється.

Види видань, що обліковуються: журнали; видання, що продовжуються; бюлетені; газети та інші. Не обліковувалися колгоспні газети, інформаційні видання нижче республіканського рівня, програми радіо та телебачення.

Бібліографічний опис здійснюється за державним стандартом і правилами опису періодичних видань.

Бібліографічне групування на першому рівні — за видами видань. Основні розділи: 1. Журнали, бюлетені, “праці” та збірники; 2. Газети. Усередині першого розділу групування систематичне, за спеціальною схемою, згідно з галузями знань. Усередині другого розділу групування топографічне, за адміністративно-територіальним поділом, та за видами газет (багатотиражні, транспортні тощо).

Допоміжні покажчики:

1) Алфавітний покажчик назв журналів та видань, що продовжуються;

2) Алфавітний покажчик назв газет;

3) Покажчик колективів (видавничих організацій та установ);

4) Алфавітний топографічний покажчик газет.

У 1997 р. був виданий “Літопис періодичних видань, 1996”, частина 1 [Журнали, збірники, бюлетені]. Групування здійснено за розділами УДК. Довідковий аппарат включає допоміжні покажчики: “Алфавітний покажчик назв журналів”, “Алфавітний покажчик видавничих установ та організацій” та ін.

Одночасно (“станом на червень 1997 року”) Книжковою палатою України був виданий довідник “Друковані періодичні видання України”, укладений Міністерством інформації України. Він відобразив газети, журнали і бюлетені, засновниками яких є органи представницької та виконавчої влади в центрі й на місцях: Верховна Рада та Кабінет Міністрів України, обласні, міські та районні ради народних депутатів та ін. Відзначалося, що “ці видання відіграють важливу роль у забезпеченні конституційного права громадян на отримання різноманітної інформації”. Відомості про видання тут подано в табличній формі, з графами: назва друкованого видання; засновник (співзасновник); періодичність; тираж; обсяг; кількість штатних працівників; дата реєстрації; головний редактор, телефон, факс редакції. Основні розділи: “Видання Верховної Ради та Кабінету Міністрів України” і “Видання місцевої сфери поширення”. В останньому виділяються підрозділи відповідно до адміністративно-територіального поділу України.

З 1998 р. Книжкова палата України і Відділ координації діяльності регіональних та обласних комітетів інформації Міністерства інформації України видають довідник “Друковані та електронні засоби масової інформації України” у 3-х частинах: Частина 1. Газети; Частина 2. Журнали; Частина 3. Радіо, телебачення.

Джерелами складання довідника є відомості про реєстрацію відповідних засобів масової інформації в Міністерстві інформації України, комітетах інформації обласних державних адміністрацій, Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя, з додатковим використанням бази даних Книжкової палати України.

Відомості, що подаються в довіднику, ширше за бібліографічний опис, тому що вказують головного редактора, адресу і телефон редакції. Але, з іншого боку, тут не вказуються відомості про кількість номерів, що вийшли. Взагалі не відомо, чи дійсно існує зареєстроване видання. Такий підхід пояснюється тим, що “обов’язкові примірники деяких видань не надходять до Книжкової палати”.

У першій частині довідника — “Газети” — назви газет і бюлетенів газетного типу згруповано за адміністративно-територіальним устроєм, за алфавітом назв областей і Автономної республіки Крим. Усередині кожної області назви газет також подано за алфавітом. Довідковий аппарат посібника включає загальний алфавітний покажчик назв усіх видань газетного типу.

У другій частині довідника — “Журнали” — всі видання (журнали, бюлетені журнального типу і продовжувані видання) розміщено за алфавітом назв. Допоміжних покажчиків немає.

Третя частина довідника — “Радіо, телебачення” — вміщує дані про відповідні засоби інформації, що включають такі показники: обсяг мовлення, мова, засновник, керівник, телефон, факс.

Відзначаючи оригінальність і певну довідкову цінність довідника “Друковані та електронні засоби масової інформації України”, не можемо не пошкодувати про те, що він практично замінив собою “Літопис періодичних видань”, тому що відомості з “Літопису … ” — це гарантія того, що описуване видання дійсно існувало. При необхідності можна було б доповнити бібліографічні описи видань в “Літопису … ” відомостями про редакторів та про адресу редакції. Повний бібліографічний опис видань і поєднання різноманітних способів групування в основному тексті бібліографічного посібника і в допоміжних покажчиках, як правило, дають найповнішу картину випуску періодичних видань. Тому слід побажати, щоб видання “Літопису періодичних видань” продовжувалося, якщо не щорічниками, то хоча б кумулятивними покажчиками за 4—5 років (наприклад, 1997—2000 рр.).


§ 1.3.3. Облік нетекстових видань і творів друку


“Літопис образотворчих видань” з’явився спочатку у 1937 р. як “Літопис друку УРСР. Твори образотворчого мистецтва” (виходив до 1941 р.); потім з 1954 р. як “Літопис образотворчого мистецтва”; з 1968 р. — “Літопис друкованих творів образотворчого мистецтва”; з 1978 р. — сучасна назва. Виходив двічі на рік; з 1987 до 1992 р. — щоквартально, в 1996 р. — один раз на рік, з 1997 р. — 2 рази на рік.

Обліковує образотворчі плакати, портрети, образотворчі листівки, альбоми, книжки-картинки для дітей, табель-календарі і т.п. У спеціальному розділі подається інформація про ілюстративний матеріал із журналів та періодичних збірників.

Бібліографічне групування здійснюється за видами видань.

Допоміжними покажчиками є три окремі іменні покажчики: а) художників, б) авторів текстів, в) персоналій; а також: покажчик назв альбомів та комплектів листівок; покажчик музеїв, у яких зберігаються твори мистецтва, репродукції яких відображені; покажчик серій; покажчик журналів та періодичних збірників, ілюстративний матеріал з яких відображено в “Літопису образотворчих видань”.

“Літопис нот” з’явився в 1954 р. як “Літопис музичної літератури”, з 1970 р. — сучасна назва. З 1987 р. виходив щоквартально до 1990 р., з 1996 р. — 1 раз на рік. Обліковує як окремі видання нот, так і ноти, опубліковані в журналах та газетах.

Бібліографічне групування здійснюється за видами музики та засобами виконання.

Бібліографічний опис збірників супроводжується розкриттям змісту (переліком музичних творів, ноти яких надруковані). Крім назв пісень вказують перші слова, з яких починається пісня.

Допоміжні покажчики: 1) іменний (композиторів, авторів текстів і персоналій); 2) назв збірників; 3) назв і перших слів тексту вокальних творів; 4) покажчик серійних видань; 5) покажчик видань, у яких вміщено ноти (журналів, газет).

Облік картографічних видань до 1990 р. здійснювався тільки у всесоюзному покажчику “Картографическая летопись”. З 1997 р. видається “Літопис картографічних видань” України. Виходить раз на рік. Містить інформацію про окремо видані карти, схеми, плани, атласи та карти, надруковані як частина інших видань. Бібліографічний опис здійснюється за ГОСТом 7.18-79 “Библиографическое описание картографических произведений” та “Правилами составления библиографического описания: Ч.3. Картографические произведения” (М., 1990). Застосовуються скорочення слів, передбачені стандартами, а також спеціальні скорочення слів та словосполучень. Опис атласів супроводжується переліком карт, що входять у їх зміст.

Бібліографічні записи групуються на основі третього видання “Универсальной десятичной классификации” (М., 1979—1987) із урахуванням внесених змін та доповнень. Головні розділи: “912.43 Карти” та “912.44 Атласи”. Вони поділяються на підрозділи за змістовно-територіальною ознакою (відповідно до того, яка територія відображена на карті). Окремо виділяють “Топографічні карти” та “Історичні атласи”.

Допоміжні покажчики: 1) іменний (за прізвищами упорядників, редакторів, картографів та ін.); 2) географічний (за назвами географічних об’єктів, що відображаються на картах, в алфавітному порядку); 3) предметно-тематичний (відображає зміст, тематичну спрямованість карт); 4) покажчик назв карт і атласів; 5) покажчик назв книг, у яких надруковано карти.


§ 1.3.4. Облік текстових творів, надрукованих у

періодичних виданнях (статей, рецензій)


“Літопис журнальних статей” видається з 1936 р.; виходить двічі на місяць, з 1994 р. — щомісяця, з 1996 — 2 рази на місяць.

Обліковує статті з журналів з усіх галузей знань і художні твори, надруковані в журналах та продовжуваних виданнях. Список журналів, статті з яких ураховано, подається в кожному номері літопису.

Бібліографічний опис іноді включає короткі пояснювальні анотації в прямих дужках.

Бібліографічне групування — систематичне, за тією ж схемою, що в “Літопису книг”.

Допоміжні покажчики: 1) іменний (авторів та персоналій разом), 2) географічний (перелік географічних об’єктів, про які йдеться в текстах статей, з предметними підрубриками).

“Літопис газетних статей” видається з 1937 р., виходить двічі на місяць, з 1994 р. — щомісяця, з 1996 р. — 2 рази на місяць.

Обліковує статті, офіційні документи, художні твори з газет загальнодержавного та обласного рівнів. В кожному номері подається “Список газет, статті з яких ураховано”.

Бібліографічний опис часто включає короткі пояснювальні анотації в прямих дужках.

Бібліографічне групування — систематичне, за тією ж схемою, що в “Літопису книг” і в “Літопису журнальних статей”.

Допоміжні покажчики: іменний та географічний, як і в “Літопису журнальних статей”.

“Літопис рецензій” видавався з 1935 р., у тому числі з 1936 по 1990 рр. щомісячно, з 1996 р. один раз на рік.

Обліковує рецензії та критичні огляди, надруковані в журналах, збірниках, газетах України; у тому числі рецензії на книги, незалежно від місця їх видання та мови, а також на театральні вистави, естрадні конкурси, кінофільми, телепередачі.

Бібліографічний опис складається з двох частин: перша — опис рецензованого твору чи видання, друга — опис рецензії. Основою бібліографічного запису є рецензований твір, тому одна рецензія може бути розписана в декількох записах, якщо в ній йдеться про різні твори; і навпаки, в одному запису можуть бути вказані декілька рецензій на один і той самий твір.

Бібліографічне групування систематичне, за тією ж схемою, що в літописах книг, журнальних і газетних статей.

Допоміжні покажчики: 1) іменний (авторів і редакторів рецензованих творів); 2) покажчик назв рецензованих творів; 3) покажчик рецензентів. Подається також “Список періодичних видань, рецензії з яких вміщено до покажчика” (журналів, газет).


§ 1.3.5. Облік країнознавчих матеріалів,

надрукованих за межами держави (екстериоріки)


Документи, що вийшли за межами країни, але торкаються її змістом або авторською приналежністю, або мовою, називаються "екстериоріка". Облік матеріалів екстериоріки належить до завдань поточної національної бібліографії. Такий облік здійснювався в Україні в 1956-1989 рр. у покажчику “Українська РСР у пресі СРСР і зарубіжних соціалістичних країн”, який видавався щорічно.

Обліковувалася література про Україну та твори українських авторів, видані за межами України (в інших республіках Радянського Союзу та країн соціалістичної співдружності).

Бібліографічне групування на першому рівні здійснювалося за формальною ознакою: місцем видання, а саме виділялися дві частини: частина 1. Українська РСР у пресі СРСР; частина 2. Українська РСР у пресі зарубіжних соціалістичних країн.

Усередині першої частини були такі розділи: 1. Книги, журнальні та газетні статті (групувалися систематично, за певною схемою); 2. Автореферати дисертацій (групувалися за науками); 3. Рецензії (групувалися систематично).

Друга частина мала тільки розділ “Книги, статті і рецензії” (разом), що групувалися систематично.

Іменні допоміжні покажчики подавалися до кожної частини окремо.

Із змінами соціально-політичних умов життя суспільства інформаційні зв’язки між незалежними країнами ускладнилися, тому видання було припинено.


§ 1.3.6. Облік особливих видів документів


Окремим завданням поточної державної бібліографії є облік таких особливих видів документів як стандарти, патенти, депоновані рукописи, дисертації, звіти про науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи (НДДКР). Все це — документи, які, як правило, не надходять у систему широкого розповсюдження; доступ до них забезпечується спеціальними центрами системи науково-технічної інформації.

Нормативні документи зі стандартизації — стандарти, технічні умови, керівні документи і т.п. — умовно можна разом називати “стандартами”. При надходженні таких документів до Книжкової палати вони відображаються в “Літопису книг” поруч з іншими текстовими неперіодичними виданнями. Але для організації найкращого використання стандартів цього недостатньо. Потрібні окремі покажчики стандартів, що враховують особливості документів цього виду і умов їх використання.

В Україні облік стандартів здійснює Український науково-дослідний інститут стандартизації, сертифікації та інформатики (УкрНДІССІ), створений у 1992 р. і підпорядкований Державному комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації (Держстандарту України). До 1995 р. видавався покажчик “Державні стандарти України (за станом на 1 січня … р.)”. З 1995 р. видається “Каталог нормативних документів” (1 раз на рік), який відображає державні стандарти, затверджені Держстандартом України (ДСТУ); державні стандарти в галузі будівництва та будівельних матеріалів, затверджені Держбудом України (ДСТУ Б); державні стандарти, через які впроваджено стандарти Міжнародної організації з стандартизації (ДСТУ ISO) та Міжнародної електротехнічної комісії (ДСТУ IEC); міждержавні стандарти (ГОСТ; ГОСТ ИСО); республіканські стандарти колишньої УРСР (РСТ УРСР), що не втратили свого значення; керівні нормативні документи (КНД) Держстандарту; державні класифікатори (ДК); галузеві стандарти України (ГСТУ). Крім того, дається перелік міждержавних нормативних документів, чинність яких скасовано на території України у зв’язку з затвердженням державних стандартів України, а також перелік чинних міждержавних стандартів.

Інформація щодо введення в дію чи скасування державних і міждержавних нормативних документів на протязі року надається в інформаційних покажчиках “Стандарти” Держстандарту України та “Переліку нормативних документів у галузі будівництва, що діють на території України”, що видається Держбудом України. Щомісячник “Стандарти: Інформаційний покажчик” містить: перелік затверджених державних стандартів України; перелік державних стандартів України, в які внесено зміни і поправки; перелік міждержавних стандартів, яким надано чинності в Україні; перелік міждержавних стандартів, що втратили чинність на території України. Додаток до цього щомісячника містить: перелік затверджених міждержавних стандартів; позначення міждержавних стандартів, що замінено; зміни, внесені в міждержавні стандарти.

Український державний науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації (УкрЦСМС) щоквартально видає бібліографічний покажчик “Технічні умови України”, де наводяться відомості про нормативні документи зазначеного виду (ТУ), затверджені, змінені, замінені або відмінені за відповідний період.

Крім того, видаються галузеві покажчики нормативних документів (ДСТУ, ТУ та ін.) Державним комітетом містобудування (видавництво “Укрархбудінформ”), Державним комітетом по житло-комунальному господарству і Міністерством охорони здоров’я України.

Облік патентних документів в Україні здійснює Інститут промислової власності (до 1999 р. називався Науково-дослідним центром патентної експертизи — НДЦПЕ), що був підпорядкований Державному патентному відомству України (Держпатенту України), правонаступником якого з серпня 1999 р. є Державний комітет України з питань науки та інтелектуальної власності (Держкомнауки України). Головне завдання Інституту промислової власності — державна реєстрація, публікація та видача охоронних документів на об’єкти промислової власності: патентів на винаходи, патентів на корисні моделі, патентів на промислові зразки, свідоцтв на знаки для товарів і послуг.

Держпатент України з 1993 р. щомісяця видає офіційний бюлетень “Промислова власність” у 2-х частинах, де публікуються відомості про видачу патентів України на винаходи, корисні моделі і промислові зразки, свідоцтв України на знаки для товарів і послуг, а також про заявки на винаходи, які прийняті до розгляду. Вміщення відомостей в даному бюлетені вважається опублікуванням відповідних патентних документів.

Центром обліку депонованих рукописів в Україні є Державна науково-технічна бібліотека України (ДНТБ), яка з початку 90-х років була посередником між науковцями України і провідними сигнальними та реферативними виданнями колишнього всесоюзного рівня системи науково-технічної інформації (див. про них розділ “Науково-допоміжна бібліографія”), які здійснювали депонування наукових робіт. З 1996 р. ДНТБ самостійно приймає на депонування рукописи наукових робіт: монографій, окремих статей, збірників статей, матеріалів конференцій, з’їздів, нарад та симпозіумів тощо, з усіх галузей знань, крім нафтової, газової, нафтопереробної та нафтохімічної промисловості (останні депонує галузевий центр-депозитарій НДІТЕХІМ, м. Черкаси). Для інформування про депоновані праці ДНТБ видає реферативний журнал (РЖ) “Депоновані наукові роботи” (вип.1 — за 1996 р. — вийшов у 1997 р., далі передбачається видавати РЖ щоквартально). Характеристика депонованих робіт складається з бібліографічного опису і реферату. Депоновані збірники характеризуються як у цілому, так і кожна стаття окремо. Групування бібліографічних записів у РЖ здійснюється за УДК. Для пошуку за іншими ознаками даються допоміжні покажчики: авторський і назв збірників.

Облік науково-дослідних, дослідно-конструкторських робіт (НДДКР) і дисертацій в Україні покладено на Український інститут науково-технічної і економічної інформації (УкрІНТЕІ), який одержує реєстраційні та інформаційні картки НДДКР і облікові картки дисертацій, звіти по НДР та пояснювальні записки до ДКР, мікрокопії звітів про НДР, дисертації та автореферати дисертацій. На підставі їх обліку формується автоматизована реферативна база даних НДДКР і дисертацій, видається “Бюлетень реєстрації НДР і ДКР”. Однак останній являє собою не облік документів з відповідних НДР і ДКР, а облік самих тем НДР і ДКР. Облік НДР і ДКР є підставою для подальшої розробки бази даних “Наукові організації України” (про неї див. розділ “Науково-допоміжна бібліографія”).


* * *


Підводячи підсумок, можна зазначити, що система поточних ДБП України вже у 80-ті роки була дуже розвинутою, в ній були майже всі ланки, які запропоновані в міжнародних угодах. Були відсутні тільки: покажчик аудіовізуальних документів; покажчик неопублікованих наукових досліджень; покажчик бібліографічних посібників; покажчик картографічних видань. Другий частково замінювали видання Всесоюзного науково-технічного інформаційного центру (ВНТІЦентру); третій — видання Державної бібліотеки України “Бібліотекознавство і бібліографія України”; четвертий — “Картографическая летопись” Всесоюзної книжкової палати. Додатково видавався країнознавчий БП.

З 1996 р. Книжкова палата України поступово відновлює ті видання, що були тимчасово припинені. Крім того, з 1997 р. вперше в Україні почав виходити “Літопис картографічних видань”; з 1999 р. — "Літопис авторефератів дисертацій". Започатковано нове довідкове видання: “Видавництва, видавничі та книгорозповсюджуючі організації”, що містить відомості про їх спеціалізацію, адресу, ідентифікатор видавця — Міжнародний стандартний номер книги (ISBN).

Систему поточних державних бібліографічних посібників Книжкової палати України в 90-ті роки доповнюють покажчики, що готуються і видаються іншими центрами Національної системи науково-технічної інформації, про особливі види документів, не призначені для широкого розповсюдження.


Питання для самоконтролю

  1. Поясніть, з назв яких видів бібліографії складається назва “поточна державна бібліографія”. До якого виду бібліографії за функціями бібліографічної інформації, що переважають, (загальної чи спеціальної) належить остання?
  2. Поясніть зв’язок і відмінності понять “поточна державна бібліографія” і “національна бібліографія”.
  3. Охарактеризуйте завдання поточної державної бібліографії.
  4. У чому полягає головне завдання державного бібліографічного агентства як головного осередку поточної національної бібліографії?
  5. Назвіть основні напрямки діяльності Книжкової палати України.
  6. Як визначають систему поточних державних бібліографічних посібників? Які ланки цієї системи є необхідними?
  7. Охарактеризуйте джерела поточного бібліографічного обліку текстових неперіодичних видань (книг та брошур).
  8. Охарактеризуйте джерела поточної інформації про серіальні видання.
  9. Охарактеризуйте джерела поточного обліку нетекстових видань і творів друку.
  10. Охарактеризуйте поточні державні бібліографічні покажчики текстових творів, надрукованих у періодичних виданнях (статей, рецензій).
  11. Які методичні особливості характерні для поточних державних бібліографічних покажчиків Книжкової палати України?
  12. Назвіть джерела поточного інформування про стандарти, патенти і депоновані документи. Які установи є центрами бібліографічного обліку відповідних видів документів?
  13. Які види документів ще не охоплені поточними державним бібліографічним обліком в Україні?