Ця книга розміщена на сайті

Вид материала

Книга

Содержание Г. Тескароллі Постулантка, 19 років Море симпатії і трохи примх Визначна зустріч Біля Марії

Подобный материал:

• Редактор Т. В. Янголь Коваль А. П. К 56 Спочатку було Слово: Крилаті вислови біблій­ного, 3366.78kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 44110.99kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 724.91kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 2760.98kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 3188.89kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 4047.43kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 1878.34kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 4564.98kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 7345.4kb.
• Методичні рекомендації щодо викладання історії в загальноосвітніх навчальних закладах, 315.98kb.

Католицька сестра в буддійському монастирі

Таїланд - це на 90 відсотків країна буддизму. Тільки-но турист покине летовище в Бангкоку, як одразу натрапить на буддійську святиню, одну з тисяч, розкиданих по країні. Гід, що супроводжує туристів, на запитання, яку він сповідує релігію, відповість:

- Тай, - означає буддизм.

Величезне враження на приїжджих справляє чисельність буддійських монахів. Їх є близько 250 тисяч на 40 мільйонів жителів. Щоб стати буддистом, не треба приймати спеціаль­ний обряд, досить визнавати «три цінності» : Будду, його вчення і чернечий стан, а ще пам'ятати, щоб вчення Будди було правилом життя. Буддизм не говорить нічого про Бога. Будда не божество, а людина «осяяна» (будда), яка спочатку називалась Сідхартха Готама і належала до племені Схак'я. Він вже не живе, відколи перейшов у нірвану, тобто спасен­ний стан повної перемоги над життям.

Чому в Таїланді так багато монахів? Буддисти не змушені приймати усю форму аскетичного життя на все життя. Мож­на бути монахом 1 рік, 3 місяці і навіть 2 тижні. Власне так вчинив король Бхумінол у жовтні 1956 року.

Щодня вранці монахи виходять з монастиря з посудиною традиційної форми і мовчки мандрують вулицями. Вони не заходять в домівки і не просять милостиню. Прихильники буддистської релігії стоять вздовж вулиць з приготовленими дарами: рисом, овочами, м'ясом, рибою, яйцями, солодощами, квітами. Монах затримується, мовчки відкриває посудину і йде далі, навіть не подякувавши. Найчастіше вони ходять по двоє або вчотирьох. Завжди першим отримує дари найстар­ший монах. Коли посудина наповнюється, монахи поверта­ються до дому, щоб розділити зібрані харчі також між тими, хто не виходив з монастиря.

Вранці монахи їдять скромний сніданок, а об одинадцятій годині - обід. Ввечері тільки п'ють якийсь напій, за виклю­ченням молока. Розвиваючи у своїх прихильників зосередже­ність, пошану до життя та добродушність, буддизм обдарував мешканців Таїланду приязним характером, завдяки якому вони з симпатією відносяться до людей, що їх зустрічають.

Сестра-урсуланка Марі-Мадлен Маре вже 23 роки працює в Таїланді місіонеркою. Спочатку вона багато років вчилась у великій жіночій школі, керованій сестрами-урсуланками. Потім отримала дозвіл працювати громадською асистенткою в Бангкоку. Навчання вже не задовольняло її, бо було побу­доване на західний зразок. Світогляд жінки в Таїланді повніс­тю заснований на буддизмі, і жоден місіонер не доб'ється розуміння з їх боку, оминаючи вартості цієї релігії. Це, зви­чайно, вимагає відмінного знання мови і культури народу таї.

Недавно сестра Марі-Мадлен відвідала буддійський храм і випадково розговорилася з буддійською монашкою, котра, як потім виявилось, раніше вчилася в католицькій школі. За її посередництвом познайомилась ще з однією черницею, Кхун Чарін, досвідченою наставницею буддійських черниць.

Матір Кхун Чарін, 48-літня жінка, яка 13 років провела в монастирі, охоче погодилась, щоб сестра Марі-Мадлен місяць пожила в їхньому монастирі. В перші ж дні сестра-католичка познайомилась з ритуалом, обов'язковим при вході у храм. Проходячи повз статую Будди, зупинялась і кланялась йому, попередивши однак буддійських монашок, що її поклон не є виразом культу, а лише ознакою шани до «осяяного». При вході в монастир подарувала ігумені букет квітів зі словами:

• Приходжу, щоб підкоритись сестрі. Буду вдячна, якщо сестра захоче дати мені добрі поради.
  
• Які заповіді хоче виконати сестра? - спитала Кхун Чарін сестру Марі-Мадлен.
  
• П'ять перших, - відповіла католицька сестра, яка на той час вже добре знала буддизм.
  

Перші п'ять заповідей буддизму звучать так:

1. Не вбий жодної живої істоти.
   
2. Не привласнюй собі того, що тобі не належить.
   
3. Не допускай нечистих стосунків з особами іншої статі.
   
4. Не обманюй.
   
5. Не вживай одурманюючих напоїв.
   

- Особливо, - сказала матір Кхун Чарін, - прошу звернути
увагу на першу заповідь: не вбий... навіть комара.

Дотримання цього правила вимагало неабиякого терпіння, бо в Таїланді дуже багато комарів, і вони дуже докучають.

Життя в буддійському монастирі відзначається великою простотою. Кожна черниця живе в будиночку на палях. Тут не живуть спільнотою. Кожна черниця живе окремо, їсть теж кожна окремо. Два чи три рази на тиждень йдуть до кухні бонз, і там одержують необхідну їжу. Тільки монахи-чоловіки виходять з монастирів і збирають дари. Одержані продукти відносять до монастирської кухні. Кілька черниць готують їжу. Те, що залишається, приносять собі до дому.

Життя буддійських черниць відзначається великою бідніс­тю, тому що їм не можна виконувати жодної платної роботи. Вони користуються лише деякими запасами, що їх вносять при вступі в монастир, та з пожертвувань, які дають рідня або приятелі.

«Вже на другий день мого перебування в монастирі, -розповідає сестра Марі-Мадлен, - матір Кхун-Чарін прийшла до моєї «куті» (житла) і навчила мене, як треба сидіти на землі, випроставшись і схрестивши ноги, ні на що не опи­раючись, згідно з нормами молитовного ритуалу буддистів. Під час молитви я повинна була концентрувати увагу лише на власному диханні, відганяючи від себе будь-які інші думки, навіть релігійні».

Контроль дихання спрямовує увагу на поточні справи і віддаляє всі спогади минулого чи задуми на майбутнє.

- Єдине, що має значення, - пояснювала мені Кхун-Чарін,

- це сьогодення у всій його повноті. Таким чином створюється
щось на зразок вакууму і особливого відриву від оточення.
Бачиш себе, своє життя, свою віру в цілком іншому світлі.
Гадаю, що власне в цьому полягає «осяяння». Йдеться не про
якісь нові знання, а про більш ясне бачення речей.

Сестра Марі-Мадлен вважає, що найважливіше, чого вона досягла, перебуваючи серед буддійських черниць, це осяяння (особливий стан, якого досягають особи, котрі погоджуються на сувору дисципліну буддійського монастиря) і розуміння бідності (бідний - це той, кому треба допомогти, але також і той, кого зневажають інші). Бідність сучасного життя - це результат життя попереднього, означеного гріхами.

- Місяць, проведений в медитаціях серед буддійських
черниць, - закінчує свою розповідь сестра Марі-Мадлен Маре,

- дозволив мені більше наблизитись до Христа і до моїх
буддійських сестер.

Г. Тескароллі


Вибір однієї любові з двох

Тоді Петро сказав до Нього: «Ось ми покинули все й пішли за тобою; що будемо за те мати?» Ісус від­повів їм: «Істинно кажу вам: Ви, що пішли за мною: ...і кожний, хто за імені мого покине дім, братів, сес­тер, батька, матір, жінку, .дітей, по­ля, в сто раз більше одержить і жи­ття вічне матиме в спадщину». (Mm. 19, 27-29).

Ще маленькою дівчинкою я мала деяке уявлення про чернече життя, але було воно дуже нечітким. Мене часто переслідувало внутрішнє передчуття: якщо Бог захоче, щоб я стала черницею, то не відмовлю Йому і буду задоволена, якщо Він вибере мене. Потім це забулося.

Коли у віці тринадцяти-чотирнадцяти років мені дово­дилося перебувати серед черниць, мене завжди вражало їхнє натхнення, їхня душевність і готовність жертвувати. Поволі мій дух щораз більше схилявся до чернечого життя, аж нарешті я спитала себе:

- Чому я не можу поступати так, як вони?

Часто повертаючись, ця думка ставала все більш настир­ливою, хоча одночасно поставали й сумніви щодо можливості її втілення. Моя душа була весь час відкрита для Божого поклику, готова відповісти «так». Я дійсно відчувала подібне запрошення, але запитувала себе, чи цей заклик йде справді від Бога, чи, може, з зовні, з оточення.

Тоді я просила Бога, щоб дав мені якийсь знак. І Бог дав цей знак. Якось вранці, під час навчання, в моїй душі запа­нувала глибока тиша. Жодна думка з зовні не проникла в неї. В цій тиші, серед глибокої і великої радості, яку неможливо описати, я виразно почула голос, що сказав:

- Так, прийде день, коли ти станеш черницею!

Цей момент я завжди згадую з хвилюванням, у мене ніко­ли не було сумнівів щодо істинності того голосу. З того часу я була впевнена у своєму покликанні, повіривши словам Бога.

Моя перша відповідь на звертання Бога була дуже прос­тою. На Його заклик серце негайно відповіло:

- Так, Господи, якщо ти хочеш мати мене, я буду Твоєю! Та крім відчутої мною радості від слів «прийде день»,щось підказувало мені, що перш ніж сповниться моя прекрасна мрія, доведеться подолати багато труднощів. Їх і справді не бракувало. Перш за все я повинна була дивитись на страждання моїх батьків. Бог забрав усіх їхніх дітей: син став священиком, а я черницею. На мене, молодшу в сім'ї, покладалися великі надії. Звістка про мої наміри глибоко вразила їх. Відчуваючи біль в серці через те, що додала їм горя, я намагалась втішати їх. Але вони теж великодушно сказали «так». Однак, жертва була великою, а їхні і мої страждання дуже глибокими.

Невдовзі після цього диявол теж розпочав боротьбу, по­стали сумніви щодо мого покликання, часом дуже сильні, до них приєднувалось розчарування. Та в глибині душі під час кожної спокуси чийсь голос невтомно повторював:

- Бог завжди говорить однаково, і слово Боже не об­манює.

Коли я перестала ходити до колегіуму і, за побажанням батьків, провела рік вдома, то повинна була боротись з найсильнішою спокусою — спокусою серця. Адже серце сімнад-цятилітньої-вісімнадцятилітньої дівчини створене для любові. Які ж страшні вагання заполонили його: з одного боку, обі­цянка, дана Богові, а з другого - спалах людської любові, котра намагалась заволодіти моїм серцем!

Скільки ж було безсонних, наповнених болісними видін­нями ночей! Скільки сліз пролила я на самоті, хоч ніхто й не здогадувався про це. Якби тільки не Бог, котрий хотів... Порівнюючи себе з подругами, я виглядала бідною ненор­мальною дівчиною, не здатною жити так, як інші. Подружнє життя постало переді мною в усій своїй красі. Я бачила розквіт людської любові, всю її свіжість і чари. Чернече життя здавалось мені тоді холодним, самотнім і абсурдним. При зустрічі з якою-небудь черницею я відчувала внутрішню відразу.

• Ти теж, - говорила я собі зі страхом, - будеш виглядати так, як вони, в цьому бридкому й смішному одязі!
  
• Гадаю, що без допомоги Божої ласки і керівника, який направляв моє сумління, знав і розумів мене, я не змогла б побороти труднощі.
  

Останньою трудністю, такою природною і такого болю­чою, було покинути рідне село і батьків. Неможливо описати біль серця в ці хвилини, і тільки ласка Божа, що має на нас особливий вплив, дозволяє їх пережити... А проте все це треба покинути!

Ще одна трудність - необхідність повідомити близьких людей про своє рішення піти в монастир. Що стосується моїх батьків, то Бог так покерував справами, що до рук матінки потрапив лист від моєї подруги, в котрому йшлось про мій намір. Подругам я поки що не говорила нічого, і лише за мі­сяць перед від'їздом звірилась двом чи трьом, не вимагаючи від них дотримання таємниці. А поки що я брала участь в усіх зборах Католицької Акції, і поводила себе як усі інші.

Визнаю, що в моєму випадку приклад черниць відіграв важливу роль в прийнятті рішення про цілковиту посвяту. Я прагнула життя повного й цілісного. І дійшла до висновку, що саме таким є життя черниць. Крім того я зрозуміла, що після подолання усіх сумнівів і побоювань це життя не по­збавлене любові, а материнський інстинкт, вкладений Богом в серця всіх жінок, може на найвищому рівні проявити себе в материнстві духовному, коли віддаєш власне життя і всі свої здібності людям, котрих любиш не тільки любов'ю при­родною, але і надприродною.

Постулантка, 19 років


Закохана в Марію

- Та це ж кінозірка! - вигукнув кардинал Антонеллі, розглядаючи фотографію красивої молодої дівчини на обкла­динці біографії сестри Марії Терези Гонзалес Кеведо. Та відкривши книгу, він переконався, що мова йде про цілком іншу людину.

Терезіта (так її називали) не була кінозіркою, вона була світлом, яке, скінчивши свій короткий земний шлях, тепер світить на небесах, вказуючи нам дорогу. її життя було позна­чене великою подією: зустріччю з Марією, Матір'ю Божою, яку вона вважала своєю справжньою матір'ю, а себе почувала її дочкою.

Терезіта, обдарована надприродною інтуїцією, дуже рано збагнула суть теологічної доктрини про посередництво Марії і її роль у нашому духовному житті, проживши його з розу­мінням, красиво й радісно. Ось кілька важливих моментів з її короткого життя.

Народилась вона в Мадріді 14 квітня 1931 року. З чотир­надцяти років присвятила себе Матері Божій в Мар'янському Братстві, а в сімнадцять стала послушницею монастиря Ми­лосердних Сестер Кармеліток, де й померла 8 квітня 1950 року. Було їй всього дев'ятнадцять років.

Коли їй сповнилось тільки десять років, вона прийняла велике рішення, записавши у своему щоденнику: «Я вирішила стати святою».

Перед смертю Терезіта сказала:

- Я впевнена, що стану святою, бо прошу про це Матір Божу, а вона може все.

Віра в Марію є найкоротшим шляхом до вершини - до Ісуса Христа. Терезіта зрозуміла це дуже рано й зійшла на цю вершину своїм молодим і рішучим кроком, з посмішкою на устах. Йшла поспішаючи, з таємним передчуттям близькості мети.

Море симпатії і трохи примх

Батьки Терезіти були зразковими християнами, які по­ходили з родин з глибокими релігійними традиціями. Троє молодших братів батька загинули мучениками за віру під час громадянської війни в Іспанії. Улюблениця старшого брата Людвіка і сестри Кармен, а також всіх, хто її знав, мала Терезіта швидко знайшла спосіб реалізації своїх бажань. Вона була впертою, вередливою під час їжі, часто серйозно випро­бовуючи терпіння своїх батьків, які виховували її з любов'ю, але вимогливо. Вдома її жартома називали «мала отрута». Та «мала отрута» була такою добросердою й симпатичною, так покірливо, без образи, приймала заслужену кару, що їй швид­ко пробачали.

Коли прийшла пора йти до школи, Терезіта відчула вираз­ну антипатію до книжок, єдиних у своєму житті ворогів. Вчитись вона не любила, та, будучи тямущою й розвиненою, завжди собі якось давала раду.

- Катіно, - часто зверталась вона до своєї сестри Кармен, - зроби за мене урок.

Терезіта тим часом малювала і робила ще безліч дрібних справ своїми зграбними рученятами. Любила музику, танці, займалась різними видами спорту. Особливо любила гру в теніс і плавання. В іграх з м'ячем завжди була найкращою, а коли була впевнена у своїй правоті, не йшла на поступки ні за що на світі. Була дівчинкою, подібною до багатьох інших. Однак в усьому, що стосувалось Бога, вона відзначалася незвичайною на свій вік інтуїцією і перш за все надзвичайно побожним ставленням до Матері Божої.

«Побожним ставленням до Матері Божої я завдячую їй самій. Пригадую, що в ранньому дитинстві, коли татусь брав нас до свого ліжка, щоб прочитати разом з нами ранішні молитви, мені дуже подобалась молитва «О Господине моя, Матір моя, я уся віддаюсь Тобі!»

Ввечері, коли батько приходив сказати дітям добраніч, він часто бачив її боротьбу зі сном.

• Татку, я ще не прочитала всіх молитв, а вже дуже хочу спати.
  
• Прочитай три рази «Богородицю» й спи спокійно, - заспокоював її батько.
  

Минали роки, та не було дня, щоб вона не віддала цієї шани своїй Господині. Ані під час повних розваг канікул, ані в часі неймовірних страждань останніх днів. Тоді вона про­сила кого-небудь з сестер, щоб допомогли їй відмовити вервицю.

Ця розвинена й симпатична, але недбала й лінива дівчина невпізнанно змінювалась, коли надходив травень. З любові до своєї Madrecita (матусі) вона ставала справжньою аскеткою і якнайретельніше виконувала покладені на неї обов'язки.


Визначна зустріч

Визначна зустріч Терезіти з Матір'ю Божою сталася 13 грудня 1944 року, у день її вступу до Мар'янського Братства. В цей день вона остаточно ступила на шлях до святості. В ній відбулись помічені всіма радикальні зміни. Прийшов кі­нець примхам, впертості, недбалості в навчанні. З цього дня провідною ідеєю її життя стало прагнення уподобитись до Матері Божої, возлюбити її і навчити інших побожного став­лення до Неї. Була вірна гаслу, яке казала вигравірувати на своєму медальйоні і котре становило програму її життя: «Матір моя, хто дивиться на мене - нехай бачить Тебе!»

У школі Марія Терезіта вчилась щораз більше любити Ісуса, відкривати себе для ближніх, уважно й чутливо стави­тись до їх потреб. Все це вона робила дуже просто, далі захоплюючись прекрасними сторонами життя, елегантно вби­раючись, придумуючи нові зачіски для свого довгого волосся, зустрічаючись з друзями.

їй було п'ятнадцять років, коли вона попросила свою подружку знайти їй сповідника, який би мав досвід роботи в Мар'янському Братстві їй порекомендували отця Музкіза, єзуїтського священика. Йому вона довірила бути наставником своєї душі. Після її смерті отець Музкіз сказав:

- Марія Тереза мала дійсно особливу душу. її життя відзначалось двома рисами. Першою була її моральна рівно­вага - джерело душевного спокою і чистоти душі. Другою, можливо, найважливішою, найпрекраснішою і гідною заздро­щів, була та, що привела її до святості: побожне ставлення до Діви Марії. Марія Тереза безмежно любила Матір Божу, вона була ідеалом її життя. Тому Матір Божа дала їй в нагороду три ласки: доброчесність, покликання і спасіння, яке Діва дає тим, хто направду любить її.

«кус має добрий смак»

У сімнадцять років Терезіта була дуже красивою дівчи­ною, симпатичною, розумною й життєрадісною. У неї було багато друзів... Здавалось, життя дає їй усе, чого вона прагне. Тим часом вона стала послушницею Милосердних Сестер Кармеліток. Чому так рано? Одній із своїх подружок вона пояснила:

- Бо в Ісуса добрий смак, і Йому потрібна молодість з її радощами й мріями.

Батько, прощаючись з нею перед брамою монастиря, при­горнув її до серця й схвильовано прошепотів:

• Терезіто, доню моя, будь святою!
  
• Так, татку! - відповіла вона зворушено.
  

І цьому «так» вона залишилась вірною назавжди. З перших же хвилин Терезіта почувала себе в монастирі чудово. Вона радісно говорила подрузі:

- Це переддвер'я неба. Якби всі про це знали, то не виста­чило б монастирів! З кожним днем таке життя подобається мені все більше, уявляю, якою спокійною я буду в годину смерті.

Послушництво - це час звикання до чернечого життя. Послушниці пізнають і поглиблюють свій характер, присто­совуючись до вимог свого покликання. У спільноті набувають звички керуватись у своїх поступках Євангелієм, що пізніше повинно стати для них законом. Взірцем для них є Пресвята Діва Марія, вірна Діва, котра прийняла слово і «сховала його в своєму серці».

Марія Тереза з великим натхненням почала нове життя, усвідомлюючи цінність посланого їй дару.

• Матір Божа ніколи не розчаровує, - з цим незламним переконанням довірила вона улюбленій Madrecita свій духов­ний шлях, свої радощі й турботи, свою любов до Ісуса.
  
• Щоб стати святою, мушу чинити все так, як чинила б це Матір Божа. Першим кроком на шляху до святості є довір'я, а потім віддання себе в руки Діви, щоб Бог міг чинити те, що
  хоче. Коли просимо про щось свою матусю, вона дає нам це з радістю й задоволенням; тим більше зробить так та Матір, яка так сильно нас любить і прагне, щоб ми просили в Неї багато ласк, щоб Вона могла вислухати нас! Чому ми не повинні вірити, що станемо святими?
  

На перший погляд, нічого надзвичайного не було в цій молодій послушниці. Хіба що найскрупульозніша відданість і не просте виконання простих речей. Була вона досконала у своєму милосерді, скромна, повна натхнення, надзвичайно лагідна, життєрадісна, до нестями закохана в Матір Божу. Так характеризували її сестри-черниці.

«Матір Божа, любов до Неї, є тим єдиним, що заповнює все моє життя, - писала вона у своєму щоденнику. - Не розумію людей, котрі сприймають її байдуже, не живуть так, як Вона, ускладнюючи цим дуже своє життя».

Для неї ж не існувало жодних труднощів. На всі комплі­кації вона мала при собі ліки: Матір Божу, що ніколи не зраджує.

- Якщо я чиню щось не так добре, як повинна б, - часто повторювала вона, - то говорю про це Матері Божій, щоб направила мене, і не сумніваюсь, що Вона це зробить.

Та не думаймо, що все в її житті було легким. Терезіта пережила період душевної черствості і смутку, важкої бо­ротьби і жертв. У її щоденнику є сторінки, які красномовно свідчать, чого коштувала цій милій і усміхненій послушниці її святість.

Якось мати жартома сказала їй:

- Мені здається, що здобуття святості обходиться тобі дуже дорого.

І почула у відповідь:

- Послухай, матусю, Людвікові (брату) теж нелегко діста­ється диплом інженера, а я б не хотіла порівнювати цих двох речей.

Пресвята Діва Марія швидко вела закохану в Неї малень­ку дівчинку до особистої й глибокої дружби з Ісусом. Моля­чись разом з Марією, Терезіта навчилась молитись разом з Ісусом та своєю молитвою охоплювати потреби всіх братів. Живучи під опікою Марії, вона дійшла до ототожнення себе з волею Ісуса і Його діями. Жнива великі, а женців мало, просіть Господа...

- Я виразно відчуваю покликання до місіонерської діяль­ності, - повторювала Терезіта. - Моє покликання цілком ясне.

З дозволу сповідника вона склала обітницю уникати най­меншого добровільного повсякденного гріха і дотримувала її, з повною довірою йдучи до Ісуса і з дитячою безпосередністю тулячись в обійми Марії. Марія Тереза добре знала святу Терезу і її короткий шлях духовної наївності.

- Для мене, - повторювала вона, - короткий шлях проля­гає через Матір Божу!

Святі — це шедеври Божої Любові, а любов не повто­рюється ніколи.

Якби ти знав, татку, як сильно любить мене Матір Божа! - вже тяжко хвора, звірялась вона батькові.

Батько жартома відповідав:

- Мені здається, ти занадто в це віриш. Знаєш, як сильно ти її любиш, але не знаєш, як сильно Вона тебе любить...

На що Терезіта відказала:

- Вистачить, щоб любила мене так сильно, як люблю її я! Так сильно люблю Матір Божу, що сильніше вже не можу любити, а думка про Неї така жива й гарача, що не дає мені заснути, бо якби я заснула, ... то перестала б думати про Неї.

Терезіта завжди дуже спішила на шляху до святості. Може передчувала, що життя її буде коротким? Знаємо ли­ше, що її прагнення побачити Madrecita все зростало. На початку року 1950 від Різдва Христового це її прагнення переросло у впевненість.

- Оскільки цього року буде особливо велике свято на небі (проголошення догмату про Першу Пречисту), Матір Божа не може залишити мене тут. Цей день я проведу з моєю Ма­тір'ю. Я певна, що вмру, і в той день піду до неба!


Біля Марії

Вісімнадцятого січня Терезіта лягла у ліжко з сильним головним болем. Лікар поставив трагічний діагноз: тубер­кульозне запалення мозкових оболонок. Він вирішив сам пояснити їй серйозність хвороби і порадив прийняти обряд для хворих і причаститися. Це повідомлення вона прийняла з радіс по, як людина, що нарешті отримала довгожданну звіст­ку. З огляду на'можливість скорої смерті їй дозволили склас­ти чернечі обітниці. Були побоювання, що в будь-який мо­мент може настати затьмарення свідомості. Але Терезіта до кінця зберегла ясний розум, спокійно переносячи жахливі страждання і болючі процедури.

- Тільки свята може так себе вести, - говорив лікар черницям.

Свою Голгофу вона пережила спокійно, зберігаючи абсо­лютну ввічливість з відвідувачами. Намагалась приховати свої страждання, цілковито віддавшись волі Божій, пригорнув­шись до Марії.

• Я в обіймах моєї Матері. Вона знає, чого мені треба.
  

Терезіта померла 8 квітня 1950 року, в Страсну Суботу, промовляючи:» Матінко моя, прийди і прийми мене і забери з собою на небо».

«Як піднімусь на небо, не дам Матері Божій спокою ні на хвилину, буду благати її про дарування всіх ласк, яких від Неї просять на землі».

«Завжди буду біля ніг її, а якщо б хтось хотів мені пере­шкодити в цьому, то Матір Божа йому не дозволить. Ніхто й ніщо не відірве мене від її ніг. Все, чого буду просити, Вона дасть мені».

Дуже багато ласк вже отримано за посередництвом Терези в різних кінцях світу. Всього через чотири роки після її смерті, в 1954 році, у Мадриді розпочато інформаційний про­цес, який закінчено в 1958 році. Апостольський процес, розпо­чатий в Мадриді в 1969 році, закінчився у 1971 році. 9 червня 1983 року, ювілейного року Святої Покути, Римська Церква урочисто проголосила героїчність чеснот слуги Божої сестри Марії Терези Гонзалес Кеведо.