Ця книга розміщена на сайті

Вид материала

Книга

Содержание Сестра Джованна, Японія Сестра Барбара, Польща

Подобный материал:

• Редактор Т. В. Янголь Коваль А. П. К 56 Спочатку було Слово: Крилаті вислови біблій­ного, 3366.78kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 44110.99kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 724.91kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 2760.98kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 3188.89kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 4047.43kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 1878.34kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 4564.98kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 7345.4kb.
• Методичні рекомендації щодо викладання історії в загальноосвітніх навчальних закладах, 315.98kb.

Дякую, сестричко Альбо!

Мусульманинові важко прийняти християнство. Не можуть вважа­тися «вірними мусульманами» бать­ки, які дозволяють одному зі своїх дітей прийняти іншу релігію. Та Провидіння велике, і ніхто не може знати наперед Його вирок. Саме про це йде мова у відповідях чорної дівч­ини Рамату на запитання білої чер­ниці сестри Альби.

Сестра Альба: Розкажи мені трохи про себе і свою сім'ю.

Рамату: Я народилась у місцевості Дабу, на Березі Сло­нової Кості, у 1951 році. Мій батько був мусульманином, а мати - язичницею. Вони дбали про все, що стосувалось мого майбутнього життя, даючи мені повну свободу у виборі ре­лігії. Якщо хтось з батькових приятелів, прийшовши у гості, порушував релігійні проблеми, то батько завжди відповідав: «Аллах наставить мою доньку на вірний шлях».

Сестра Альба: У твоєму селі були школи?

Рамату: Тільки початкові. Я була однією з найбільш при­вілейованих з-поміж моїх подруг, бо мала також можливість ходити до школи в недалеко розташованому місті. Зважаючи на успіхи в школі, батько дозволив мені продовжувати на­вчання, і мені вдалось одержати державний диплом мед­сестри. Під час навчання в місті мене пильнував опікун-мусульманин. Все вказувало на те, що одного дня я стану ученицею Магомета. Та хоч я й змушувала себе до читання Корану, мене зовсім не цікавила релігія. В релігії мого батька найбільш ненависними були для мене полігамія та низький статус жінки, яку вважали лише робочою худобою і зму­шували залишатись вдома в товаристві інших жінок. В душі я мріяла про чоловіка, який би разом зі мною міг поділяти красу моногамного шлюбу. Однією з багатьох ласк, посланих мені Богом, була й та, що я не була призначена на роль майбутньої жінки жодному з молодих людей нашого племені. . Сестра Альба: Чи були у тебе друзі християни?

Рамату: Хоч я й не усвідомлювала цього, та добрий і великий Бог, якого я ще не знала, скеровував мої кроки і пильнував мене. Подруги, з якими я зустрічалась у школі, належали до найрізноманітніших віросповідань. Мене дуже цікавило все, пов'язане з Ісусом Христом і Його спасенною місією. На жаль, жоден вчитель не говорив про цю релігію. Вечорами я відчувала якесь невдоволення. Допомогла б мені зустріч з якимось священиком або вчителем катехизму, але такого щастя я не мала.

Сестра Альба: Отже, що спонукало тебе до прийняття рішення?

Рамату: В 1976 році я познайомилась з одним хлопцем-християнином і полюбила його. У глибині серця я молилась, щоб коли-небудь він став моїм чоловіком. Тут могло ви­никнути багато проблем: ми не були одного племені і спо­відували різні релігії. Та в квітні 1977 року перед нами яки­мось чудом відкрилась дорога до шлюбу. Ми стали подруж­жям згідно з африканськими звичаями. Але не почували себе щасливими. Нашому зв'язку бракувало Божого благосло­вення. На перешкоді стала я, бо була язичницею. Та Бог пильнував мене, я добре це відчувала. В жовтні того ж року мій чоловік, який є державним службовцем, дістав скеру­вання до Айаме, де я повинна була працювати медсестрою в сільському медпункті. У день, коли я з'явилась в амбулаторії, щоб приступити до роботи, на моє велике здивування я поба­чила там тебе, білу сестру-черницю. Моє серце переповнила радість, бо тепер я була певна, що зможу стати християнкою. Тут почалися мої кроки на дорозі до прийняття хрещення.

Сестра Альба: Ти нічого мені про це не сказала. Чому?

Рамату: Я нікому не хотіла говорити про своє рішення стати християнкою. Навіть тобі. Це не був брак довіри до тебе, але я хотіла побачити в тобі того Христа, якого шукала. Тому я вирішила спостерігати за тобою, за тим, як ти пра­цюєш. Я бачила, що ти з великою любов'ю піклуєшся про всіх. Та що мене найбільше вразило в тобі - це твій неупе-реджений підхід до всіх, незалежно від раси чи віроспо­відання. І тоді, після довгої і хвилюючої молитви, я звер­нулась до тебе. Пригадуєш цей день?

Сестра Альба: 3 того дня я теж почала згадувати тебе в своїх молитвах про світло, віру і довір'я до Христа, який керував усіма твоїми кроками. Чи пам'ятаєш, що я тоді ска­зала тобі?

Рамату: Деякі твої слова й до цього часу живуть в моєму серці. Тоді ти сказала: «Нелегко бути справжнім христи­янином. Раджу тобі добре подумати!» З того дня я почала задавати тобі масу запитань, пов'язаних з моїми проблемами, ти ж не минала жодної нагоди, щоб своїми словами, а пере­дусім своїм життям змалювати мені образ Ісуса Христа з Євангелія. В мені все більше зростало прагнення прийняти святий хрест. З Боніфацієм, вчителем катехизму в Айаме, я розпочала потрібні приготування і згодом завершила їх. Сту­діювання Євангелія були для мене укріплюючим бальзамом. В думках я часто згадувала твої слова: «Нелегко бути вірною християнкою». Та саме тому, що «нелегко», я вирішила бути в своєму житті вірною Христові, який на мене чекав. Здава­лось, все було готове для прийняття святого хрещення. Та ще багато справ треба було полагодити.

Сестра Альба: Це, напевно, стосувалось твоїх батьків?

Рамату: Так. Я повинна була повернутись в своє село та сказати моєму батькові-мусульманину, і цілому племені, що хочу стати християнкою. Прибувши до рідної домівки, я застала в зборі усю рідню. Зі мною був мій чоловік. Як вима­гають цього місцеві звичаї, він мав бути посередником між мною і моїм батьком. Поясненню причини нашого візиту передувала довга церемонія в африканському стилі. На відпо­відь треба було чекати деякий час, бо мусульманська стар­шина й сановники повинні були зібрати надзвичайні збори, щоб розглянути моє прохання.

Через три дні мене й мого чоловіка покликали на їхню нараду. Провидіння дійсно пильнувало мене. Посередник мого батька перед цілою знову зібраною родиною об'явив, що я вільна і можу вибрати релігію, якої прагну також і тому, що це релігія мого чоловіка. Сповнені радості ми, знову довгою церемонією, висловили свою подяку, покинули село і повер­нулись в Айаме. Тепер ми чекали на урочистий день, в який я мала стати християнкою. В моєму свідоцтві про хрещення червоним чорнилом вписана щаслива дата: 26 лютого 1979 року. Підписав свідоцтво отець Альберт Фонтане.

В той же день я прийняла Святе Причастя і обряд він­чання. Прагну все життя, як вимагає Ісус Христос, бути вірною своєму чоловікові.

Сестра Альба: Здається, я бачу велику радість на твоєму обличчі?

Рамату: Лише добрий Бог знає, як сильно я прагнула й чекала на ті таїнства, що чудесно й радісно зв'язують мене з Ним. Особливо хочу подякувати тобі, моя улюблена сест­ричко Альба, бо це ти привела мене до того щастя, яке, я вірю, продовжиться на небі.


Я шукала когось, кому варто було б присвятити життя

Сестра Джованна належить до То­вариства Дочок Святого Павла, яке через друковане слово, радіо й те­лебачення проповідує слово Боже в тридцяти країнах світу. Товарист­во було засноване у 1915 році свя­щеником з П'ємонту Джакомо Аль­беріоне.

Ще в дитинстві, будучи маленькою дівчинкою, я дуже цінувала життя і боялась його змарнувати. Я з усім запалом шукала чогось, чому б варто було себе цілком присвятити. І таки зайшла Його в один з днів 1950 року; знайшла єдиного, істинного і доброго Бога. Ось чому я вибрала чернече життя. Я стала черницею, бо знайшла Бога і хотіла цілковито нале­жати Йому.

Я не народилась католичкою. Двадцять один рік я не знала Бога, тоді як він своєю безкінечною Любов'ю нечутно керував моєю мандрівкою у вічність.

Стояв погожий лютневий день. Я повернулась на руїни мого японського дому, знищеного бомбардуванням. Стоячи на рештках бетону, з великою тугою дивилась на мій просторий і чудовий сад, знищений війною, та все ще прекрасний. Теплі промені сонця тихо падали на дзеркало ставка. Відчувалось наближення весни. Зачувши пташине цвірінькання, я підняла голову і на цілком вигорілому дереві камелії помітила кілька квіточок. Це дерево здавалось мені мертвим, але одна горіш­ня гілка була живою і серед кількох яскраво-зелених листків виднівся ніжний рожевий колір. Тепла хвиля затопила моє серце, і я геть затремтіла:

- Це дерево живе! - ледь прошепотіла я.

І в ту ж хвилину відчула, що я теж живу. Подивилась вгору і голосно сказала:

- Я живу!

Вперше в житті я збагнула реальність мого існування. Серце голосно калатало. Я почувала себе, як натягнутий лук, з якого от-от випустять стрілу. Та я не знала, куди націлити стрілу мого життя, тому з цієї хвилини бурхливий потік енергії став причиною моїх душевних терзань. Мені було тоді 15 років. Щось пробуджувалось всередині мене: нестримний егоїстичний характер, сильна воля й енергія ледь поміщались у маленькому тілі. Аж до цього дня я не знала свого «я», і коли воно раптом проявило себе, я була здивована й зля­калась самої себе.

Інші вважали мене щасливою й спокійною дівчиною. В сім'ї і школі мене оточувала ніжна й щира любов. Та все це не мало значення. Я відчувала страшенне прагнення бути ви­щою і кращою. Але в чому? Як розрядити цю мою надмірну енергію? Я захопилась наукою, з усім запалом заглибившись у книги. Незабаром я стала кращою ученицею у класі.

Та цього було замало, я не відчувала задоволення. Щось ніби переслідувало мене, і я му сіла бігти без кінця, ніколи не зупиняючись задоволеною. «Для чого я вчусь?» - запитувала себе. Щоб знати. А чому я прагну знати? Не знала чому, але відчувала потребу знання.

Потреби ж релігії я не відчувала, більше того, я всіляко уникала проблем віри, бо мене вразило твердження Канта: «Релігія є суб'єктивною реальністю, постулатом людського відчуття». Прагнучи бути сильною, я не могла дозволити собі зігнутись перед цією суб'єктивною реальністю. Та власне в цей період мені довелось зіткнутися з католицизмом. Мій брат прийняв віру кілька років тому і хотів, щоб я теж ходила до одного священика навчитись катехизму. Я пого­дилась тільки з любові до брата. Тоді я ще була вразливою на багато речей. Священик викликав у мене антипатію, бо мав вузьке чоло і крикливий голос. Проте я ходила до нього три роки і катехизм вивчила напам'ять. Та час ласки ще не при­йшов. Католицизм зі всіма .своїми обрядами здавався мені холодним формалізмом. У моїй пам'яті міцно вкоренились слова зі шкільного підручника історії: «Лютер реформував зіпсовану католицьку церкву».

Минав час. У березні 1948 року я вступила в університет. Минув період мого життя, коли хочеться бути коханою, і надійшов час, коли самій хочеться кохати. Я бачила перед собою двері, що ведуть у прекрасне майбутнє, де щасливе сімейне життя. Не одна молода людина пропонувала мені свою щиру Любов. Досить було лише торкнутись цих дверей, щоб їх відчинити. Та мої вимоги були надто високими, мене ніхто не влаштовував. Бог беріг мене для Себе. З другого боку, моя життєва енергія наростала, здавалось, що лук мого життя трісне через надмірне напруження. Я шукала об'єкт, вартий того, щоб віддатись йому цілком.

У цей період мені пригадався вислів з Нагірної проповіді, який я випадково прочитала в дитинстві: стукайте - і відчинять вам! Я пригадала собі цей наповнений парадоксами уривок з Євангелія від Іоана. Взяла Біблію і почала читати. Враження було неймовірне. Мене вразило речення: «Як хто любить мене, той слово моє берегтиме, і Отець мій полюбить його, і ми прийдемо до нього, і оселю закладемо в нього» (Іоан 14, 23). У мені зародилось палке прагнення пізнати Ісу­са. В університеті я почала відвідувати протестантське товариство. За порадою моєї подружки прочитала «Лист до римлян». Ніколи не забуду хвилювання, що охопило мене при словах: «Нещасна я людина! Хто мене визволить від тіла цієї смерти? Дякую Богові через Ісуса Христа, Господа Нашого!» '(Рим. 7, 24). Я хотіла заслужити цю ласку, щоб позбутися егоїзму. Протестантська доктрина здавалась мені доступні­шою, ніж католицизм, а середовище більш близьким і гостин­нішим. У травні 1950 року я була настроєна прийняти хре­щення в протестантській церкві. Тим часом мій брат тихо молився за мене й за моє навернення. Він, який прийняв католицизм після протестантизму, хотів вберегти мене від цієї непотрібної девіації. З Товариством Дочок Святого Павла він був знайомий з часу їх приїзду до Токіо у 1948 році. Він попросив сестер, щоб у знак дружби вони відвідали мене вдома.

Моя зустріч з Дочками Святого Павла виявилась щас­ливою. Сестра прийшла до мене з однією з кандидаток. Я ловила кожен її рух. Була вона дуже проста, ввічлива, лагід­на, а її обличчя світилось радістю. Оскільки до цього часу я вважала сестер особами холодними, без будь-яких ознак лю­дяності, мені приємно було зустріти черницю, в якій риси людські й надприродні були так міцно поєднані. Я подру­жилась з нею. Однак далі готувалась до прийняття хрещення у протестантській церкві.

Вранці 2 липня 1950 року під час сніданку брат раптом спитав:

• Правда, ти приймеш католицький обряд хрещення? Питання збентежило мене і я мимоволі відповіла:
  
• Ще не вирішила.
  

Сама була здивована, що не відповіла:

«Ні, я прийму хрещення в протестантській церкві».

Це питання відчинило двері ласки.

За цілий день ми з братом не обмовились навіть словом. Але це питання породило в моєму серці раптовий неспокій, мене охопили сумніви щодо істинності протестантської віри. Цілу ніч я не спала, засипаючи брата питаннями, що торка­лись неясних для мене проблем католицької віри. Наступного дня я пішла до вчительки-протестантки, щоб обговорити з нею ті ж проблеми. Повертаючись, я навідалась до Сестер Святого Павла. Ввечері я знову була в кабінеті мого брата. Мені необхідно було вирішити це питання. Брат нічого мені не нав'язував, а лише повторював, щоб я була щира перед самою собою. З гідною подиву докладністю він відповідав на безліч моїх запитань. Розпочавши напружені пошуки, я знову звернулась до катехизму.

Ввечері 5 липня я вийшла з братом на прогулянку. По дорозі ми зайшли до каплиці єзуїтів. Крізь високі вікна пада­ли сонячні промені. Я вклякла перед першою лавкою, а мій брат сів позаду мене. Ми були самі перед святилищем. Я була зосереджена, але ще не вірила в дійсну присутність Ісуса. Минуло якихось десять хвилин. І надійшов момент, коли я просто відчула необхідність вигукнути: «Вірую!». В одну хвилину те, що було знанням, стало вірою. Я встала і вийшла з каплиці, брат вийшов за мною. В дверях я обняла його і схвильованим голосом сказала: «Я вірую!».

Нарешті ласка поборола мій спротив. Через тиждень після цього, 12 липня 1950 року від Різдва Христового, я вдягла білі шати хрещениці в малій каплиці Дочок Святого Павла. Того ж ранку Ісус погодився прийти до мене з першим візитом.

Під час першого Святого Причастя я відчула, що впав нарешті той камінь неспокою, що стискав мою душу і я збагнула, що взамін за великий дар любові Ісус вимагає абсо­лютної й цілковитої відданості Йому. Мені здавалось, що я знайшла мету, на яку можна націлити стрілу мого життя. Єдине, що я не знала ще докладно способу, як це зробити/

Підсвідомо я думала про чернече покликання. Однак в перший період я прагнула, щоб ця думка виявилась облуд­ною: я боялась послушництва, зректися свободи здавалось мені неможливим. Проте згодом істинність Божого заклику стала незаперечною. Я молилась та просила світла й сили, щоб піти за Ним. Прагнула жити з Христом, молячись і працюючи серед людей. Без вагань я обрала для себе чернече життя споглядально-активного типу. Однак проблема вибору не була легкою. Вже з самого початку сестри, котрих я знала, Дочки Святого Павла, привертали мою увагу. Пройшло вже три роки, як вони оселились в Японії. Мали свій малий дім. Товариство складалося з близько десятьох сестер, дуже простих, відважних і веселих, і стількох же кандидаток.

Я бачила їх щодня вранці як виходили по двоє з повними книжок торбами. Куди вони підуть? Що будуть робити ці сестри?.. Потім довідалась, що вони мандрували від дому до дому, даючи людям добру літературу. Таке апостольство було для мене цілковитою новиною, бо я звикла бачити лише сестер-вчительок або медичних сестер, а ще сестер, що відда­вались лише спогляданню.

Я попросила Дочок Святого Павла познайомити мене з їхнім товариством і його апостольською діяльністю. Вони розповіли мені про свого засновника, який ще тоді був жи­вий, про материнський дім в Італії, а потім вручили мені проспект, в якому розповідалось про їхню діяльність.

«Головна мета релігійного Товариства Дочок Святого Павла полягає в наступному: з усіх сил черниці повинні працювати для возвеличення Господа і спасіння душ, роз­повсюджуючи Євангеліє та католицьке вчення через видав­ницьке апостольство (книги), через кіно, радіо і телебачення, тобто за допомогою найновіших засобів, які створив людсь­кий прогрес і яких вимагають необхідність і сучасні умови»...

Дізналась я теж, що їхня апостольська діяльність, як і апостольство Ісуса, охоплює всіх людей: дітей, молодь, дорос­лих, не виключаючи жодної суспільної категорії. На мою думку, така діяльність більше, ніж будь-яка інша була подіб­на до апостольської місії Небесного Вчителя, про якого пи­шеться в Євангелії. Чи ж не був Він Вчителем, Утішителем і Слугою всіх без винятку? Чи не використовував всі можливі засоби і кожну нагоду для проповідування Євангелія? Чи вагався Він хоч раз, йдучи навіть до найбільш зіпсутих, щоб нести їм спасіння? З одного боку, мене дуже приваблювала висока досконалість Дочок Святого Павла, а з другого боку, я розуміла, що мені було б набагато легше серед сестер, які присвятили себе вихованню молоді - як з огляду на врівно­важеність життя, так і через природні нахили та ту втіху, яку приносить безпосередній контакт з вихованками. Таким чином задовольняється вроджений і дуже сильний в житті кожної жінки материнський інстинкт. Моя душа завжди вимагала взаємної вдячності і взаємного почуття. Ці вимоги навряд чи були б задоволені в апостольській діяльності через засоби масової інформації. Крім того, нове товариство не було ще так знане й шановане, як тепер, і майже всі представники духовенства в Токіо дивились на нього з недовір'ям та упере­дженістю. Подекуди лунала сувора критика й голоси, що передбачали швидкий занепад справи.

Ніхто не схвалював мого вибору, звинувачуючи мене в надмірній сміливості й нерозважливості. Один священик по­обіцяв познайомити мене з наставницями послушниць усіх найбільших відомих товариств, які займаються благородною справою виховання дітей. Чим більше я чула пересторог, тим більше мене захоплювала апостольська діяльність Дочок Свя­того Павла. З одного боку, я відчувала свою нездатність, сла­бкість і непідготовленість до такої діяльності, з другого боку, мене манило до нього прагнення високих і нелегких звер­шень. Боротьба тривала, аж доки якось мої очі не зупинились на короткому вислові апостола Павла: «Я все можу в Тому, котрий зміцнює мене».

Підкорившись нарешті волі Божій, я прийняла рішення. Все покинула з болісною раптовістю і великодушністю моло­дості: любов сім'ї, життєві зручності й розваги, до яких я була схильна від природи, - і відповіла «так» на запрошення Ісуса.

Завдяки чудесному приріченню Провидіння я переступила поріг монастиря саме 5 липня, рівно через рік після того, як вимовила своє перше «вірую» в каплиці єзуїтів. Минуло вже сім років з того щасливого дня, та я ніколи не перестану дякувати Ісусові за те, що дав мені Павлове покликання, а разом з ним можливість брати участь в продовженні апос­тольства Небесного Вчителя за допомогою засобів, найбільш прийнятних для сучасних людей. Хто має більше, ніж я, право співати разом з псаломником:

«Чим я відплачу Господові за всі добродійства Його на мені? Я чашу спасіння прийму, І прикличу Господнє ім'я! Присяги свої Господові я виконаю перед усім народом Його» (Пс. 116, 12-14).

Сестра Джованна, Японія


Зі щоденника вчительки Закону Божого

7.00 ранку. Стою на роздоріжжі, притупцьовуючи ногами, щоб трохи зігрітись, і читаю свою ранішню молитву:

- Добрий Боже, зроби так, щоб автобус не спізнився біль­ше, ніж на 15 хвилин. З любові до Тебе я б і більше могла постояти на цьому лютому морозі, та жаль мені дітей, що че­кають на мене... Нехай славлять Тебе сніги й морози, тепло і холод...

8.00. В Буковинці на зупинці вже стоять мої діти, з черво­ними від холоду носами й чеканням в очах. Янек вириває з моїх рук сумку. В тісному колі малюків пробираюся окруж­ною дорогою, бо, як інформують мене дівчатка, та, коротша, засипана снігом.

- Ми спеціально зустріли сестру, щоб показати їй дорогу.

9.00. Урсулка не має зошита, зате має відморожені руки.

• Я загубила рукавички, і мама не купить мені нових. Бо тато знову всі гроші... знаєте, сестро...
  

• Так, знаю...
  

Записую на полях щоденника: Урсулка, рукавички.

10.00. Прийшов тільки один дошкільник. Ну що ж, в таку погоду... Дивлюсь на цього малого богатиря й думаю: два кілометри він йшов через снігові замети, крізь мороз і вітер. І раптом не буде занять, бо більше ніхто не прийшов, Ні!

- Сідай, Тадек, буде урок - порозмовляємо собі про Гос­пода Бога...

11.00. З цієї групи не прийшла жодна дитина. Зітхаючи, хо­ваю у сумку свої конспекти і виймаю булку з сиром. Дякую Тобі, Боже, за доброту сестри Кшиштофи, яка дала мені цю булку в дорогу. Маю годинну перерву. Треба підкласти вугіл­ля в пічку й зблизька подивитись на засніжені ялини за вік­нами. Дістаю вервицю. Дивно, коли тільки я беру її до рук, перед очима стають личка усіх моїх дітей: рум'яні щічки Ка­сі, бліді, як облатка, В'єся, темна голівка Габрисі, Войтек з синцем під оком, Уля без рукавичок, завжди неуважний Да-рек. Я пересуваю їх подумки як коралики вервиці. «Богоро­дице Діво»...

12.00. Прийшли. Трохи крутяться. Анджей не знає, скільки є головних гріхів. Дивуються, що свята Тереза не мала чо­ловіка.

• То жодна сестра не має чоловіка? І наші теж? - ди­вується Марек.
  

А, може, це й краще, бо інакше повинна б сестра зали­шатись вдома, і хто б тоді до нас приїхав?

13.00. Обід у священика. Господиня поставила паруючий полумисок. Святий отець скрушно зітхає: аби лиш усі при­йшли до сповіді в четвер...

14.00. Репетиція співу: «Божа радість як ріка переповнює мою душу».

- Сестро Барбаро, в Ґанки замерз голос, і вона вже ніколи
не співатиме. Хіба що вип'є сто пляшок тієї нудотної рідини.

15.00. Маю хвилю часу, щоб відвідати Господа. В церкві порожньо і тихо. Господи Ісусе, в мене трохи болить голова. Допоможи пояснити дітям, як сталося, що Ти увійшов у хліб. Я сама ще багато чого не розумію, Живий, Незбагненний Хлібе. Прошу, зроби, аби слова мої були настільки простими, щоб не заслонювали Тебе, і настільки «малі», щоб проявилась Твоя велич, і такі прозорі, щоб Кася з кісками, завжди роз­патланий Павло - і всі, до кого Ти мене посилаєш, самі побачили Тебе. І ще одне, Господи! Нехай всі прийдуть у четвер до сповіді...

16.00. Після лекції Янек сказав:

• Знаєте, сестро, як я виросту, то придумаю величезний мікрофон, щоб було чути на цілий світ. І знаєте, що я крикну?
  
• Ну, що?
  
• Крикну: «Ходіть, люди, до церкви!»
  

17.00. Добрий Отче, у мене сьогодні ще багато справ. Я повинна пояснити всім цим таким різним Божим дітям, що не годиться прощатися лівою рукою, що не личить христи­янинові тягати дівчаток за коси, що воротар команди про­тивника - це теж ближній, і те, що повинно запасти їм в серце найглибше і назавжди - що Ти наш Отець, без якого ми нічого не можемо вдіяти...

18.00. Останній урок. Трохи болить голова. Ванди немає вже третій тиждень. Дуже не вистачає Збишка, який лежить у лікарні. Про що думає Крися, коли сидить так, спершись об лавку, і вивчає мене серйозним поглядом? Я всіх їх люблю. Це триває вже п'ятнадцять років - приходять і відходять. Декотрі потім приходять показати свою дитину. Радіють, розповідають про навчання, плачуть. Так, життя - це не зошит з релігії з кольоровими малюнками. Ох, задумалась я. Не час на це зараз.

- А чому сестра засмучена? - питає Крися. Адже різд­вяний піст. Сестра сама казала, що треба радіти.

19.00. Автобус знову спізнюється.

- Ми так станемо, щоб на сестру не дуло, - кажуть діти, оточуючи мене «стінкою». Маленька ця стінка, ледве до колін. Вони не підуть звідси, доки не помахають вслід від'їж­джаючому автобусові.

Ось я і вдома. Дружньо моргають здалека вікна монас­тиря. Найсвітліше в каплиці - саме тепер сестри читають требник. Котрась з постуланток скаже : помолимось за наших сестер-вчительок Закону Божого. А сестра Катерина стане на порозі кухні і змусить мене з'їсти другий обід. А коли ще принесе мені кухоль свіжого молока і буде «твердо» стояти, доки не вип'ю його до дна, я подумаю собі в душі:

- Яким добрим мусиш бути Ти, Боже, якщо в серці моєї сестри стільки доброти.

А коли підемо на відпочинок, спитають:

- Ну, і як там було?..

20.00. Прийми, Господи, цей минаючий день. Вибач, що Ясь мусив щось запитати в Тебе два рази. Що занадто суворо докоряла Григорію. Нехай хвалою Тобі будуть п'ятірки в зошитах моїх дітей. Дякую Тобі за все. І, будь ласка, зроби, щоби завтра автобус не спізнився більше. Не за себе дбаю, а за своїх дітей, котрі будуть мене чекати...

Сестра Барбара, Польща