Ця книга розміщена на сайті

Вид материала

Книга

Содержание Сестра Марія Гортензія народилась у Чікаго. Належить до Товариства сестер-францисканок Непорочної Діви Марії. Головним завданням Сестра Марія Гортензія, США Н.С. , Франція

Подобный материал:

• Редактор Т. В. Янголь Коваль А. П. К 56 Спочатку було Слово: Крилаті вислови біблій­ного, 3366.78kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 44110.99kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 724.91kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 2760.98kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 3188.89kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 4047.43kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 1878.34kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 4564.98kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 7345.4kb.
• Методичні рекомендації щодо викладання історії в загальноосвітніх навчальних закладах, 315.98kb.

У мої плани не входило життя в монастирі

Сестра Марія Гортензія народилась у Чікаго. Належить до Товариства сестер-францисканок Непорочної Діви Марії. Головним завданням Товариства є проповідництво.

Чи знайоме вам це дивне й незрозуміле відчуття, ніби поруч з вами знаходиться хтось невідомий і невидимий, або що хтось стоїть у вас за спиною, тоді як ви думали, що перебуваєте на самоті. Якщо так, то ви повинні зрозуміти мій стан, коли я почула позаду себе в автомобілі, який сама вела, важке дихання. Я була впевнена, що крім мене і мого ангела-хоронителя, в салоні немає нікого.

Подивившись у дзеркальце, я побачили, що заднє сидіння було таке ж порожнє, як і сидіння поруч. І все ж я була певна, що чула чиєсь дихання... Після більш ретельного об­стеження я таки виявила пса-приблуду, який, напевно, ряту­ючись від переслідування, ускочив до мого авто в момент, коли я від'їжджала від католицької школи.

Оскільки частиною моєї праці було забезпечення житлом і допомога нужденним, я вирішила висадити небажаного гостя на першому ж перехресті, на якому помітила гурт хлопчаків, що боксували між собою. Не встигла я відчинити дверцята, як мій пасажир з гавкотом вистрибнув і в ту ж мить кинувся передніми лапами на чорношкірого хлопця з худим обличчям і в подертому вбранні. Не знаю, чи то через мене, чи через пса, а, може, через нас обох хлопець закляк з відкритим ротом і сповненими жаху очима.

- Чи ти справді людина? - спитав він пошепки.

Тепер я стояла, спантеличено відкривши рота, перед цією дитиною, яка мала сумніви щодо моєї особи.

- Так, я людина, черниця. А чому ти сумніваєшся? – ледве змогла вимовити я.

Та, гадаю, він повірив, що розмовляє з людиною з плоті й костей.

- Якщо ти людина, то навіщо носиш таке вбрання? Чи, можливо, ти в цьому плаваєш?

Ми розійшлися приятелями. Він, сподіваюсь, став трохи ближче до Христа і Його найсвятішої Матері. А я ще більш вдячна за ласку покликання, яке щодня дає стільки мож­ливостей, щоб проявляти свою любов до Бога через любов до ближніх. Завдяки особливій ласці Божого милосердя, я є сестрою-францисканкою Непорочної Діви Марії. Мій рідний дім знаходиться в Джольєт, штат Ілінойс. Нашою основною ціллю є проповідництво.

Нелегко пояснити, що означає бути черницею. Прислів'я «Мистецтво пізнається на смак» стосується не тільки кухні, але, напевно, більшою мірою чернечого життя. Вступ до монастиря не означає вибору життя, яке ощасливить вас у далекому майбутньому. Зовсім ні. Це осягнення щастя на цій землі: щастя сьогодні, завтра і особливо тоді, коли Бог буде ласкавий покликати нас до життя страдницького, до наслі­дування Його життя. Дуже добре про це говорила одна стар­ша сестра-ірландка, яка любила повторювати:

- Богу дякувати, мій ревматизм дошкуляє мені сьогодні сильніше, ніж вчора.

Найдавніші спогади про бажання вступити до монастиря я пов'язую з періодом, коли я вчилась у четвертому класі початкової школи. Моя мати мала звичку переглядати щодня увечері вміщені в газетах некрологи. Щоразу, коли їй трап­лялась родина якогось священика, ченця або черниці, вона не пропускала нагоди зауважити:

• Дивись, це родина, з котрої походить священик!
  

Або:

• В цій родині є священик і дві черниці. Це чудово!
  
• Мамо, а хто така черниця? - спитала я.
  

-Черниця, - відповідала вона байдужим тоном, так ніби цей привілей не міг мати нічого спільного з нашою сім'єю, - подібна до святого на цій землі, так само як фігури в церкві відображають небесних святих.

«Свята тут, на землі!» - ці слова мені не говорили нічого. Якби моя мати сказала, що сестри - це жінки, які грають у м'яча, як це робила сестра Франциска з дітьми четвертого класу під час перерви, це б означало для мене, напевно, те саме. Пізніше, коли я бачила сестру Франциску зайнятою своїм молитовником і молитвами під час прогулянок у монас­тирському дворі, слова «бути черницею» почали набирати деякого змісту.

Якось сестра Франциска розповіла нам історію Чудесного Медальйончика. Пояснила, що саме тільки носіння його при­вертає до тебе Божу ласку.

- Пам'ятайте однак, що медальйон мусить бути освя­чений.

Та на біду, вона ніколи не здогадалась пояснити нам, як освячується медальйон, і в зв'язку з цим я потрапила у скрутне становище. В мене був один з цих медальйойчиків, і я хотіла дати його татусеві, щоб носив його і таким чином отримав ласку навернення. Мій батько шанував усі релігії, але не визнавав жодної. Я прагнула, щоб він дістав безцінний дар віри.

- Татку, - звернулась я до нього одного дня, - якби хтось хотів подарувати тобі предмет вартістю більше мільйона доларів, а ти б не знав, що то за предмет, бо він був би закопаний, тобто схований від твоїх очей, чи ти взяв би його?

Я знала, що батько повинен захотіти увірувати. Сестра часто наголошувала на необхідності «згоди волі», аби будь-яка дія набула моральної вартості. Батько збентежився.

• Ти хочеш знати, - спитав, чи хотів би я взяти щось, що вартує мільйон, якби мені це запропонували?
  
• Саме так, тату!
  

Він не здогадувався, про що йдеться, але припускав, що я хочу почути ствердну відповідь.

- Взяв би то одразу, донечко!

Почувши цю рішучу позитивну відповідь, я побігла до церкви. Стоячи на колінах перед святилищем, я прочитала подумки свою першу молитву:

- Боже мій, він прагне цього. Так, він хоче стати като­ликом. Прагне Тебе і Твоєї Матері, прагне Неба. Але він не знає про це. Це сховане в його мозкові, і він не може цього бачити. Але ти маєш силу повертати зір незрячим. Ти можеш це зробити. Так сказала мені сестра Франциска.

Я взяла в руки чудесний медальйон. Чи був він освя­чений? Можливо, але я хотіла мати певність і вирішила сама подбати про його освячення. Повернувшись додому, я взяла пляшечку, в котрій мати тримала свячену воду. На ній була етикетка з написом: «перед вживанням збовтати!» Вкинувши медальйончик, я струснула пляшчиною так, що аж піна зро­билась. Я хотіла, щоб посвячення було зроблено як треба! Потім піднялася по сходах і, знайшовши куртку батька, зро­била в підкладці невеличкий проріз і всунула туди медаль­йон. Чи ж не сказала сестра Франциска:

- Достатньо носити з собою медальйончик, щоб отримати багато ласк.

Минуло кілька років. Прийшла пора мого миропомазання, коли я повинна була обрати собі нове ім'я. Про вибране ім'я наш старенький священик мав звичку розмовляти з кожною дитиною. Надійшла моя черга. Я сказала, що хочу взяти собі ім'я Моніка, додавши:

• Іншого імені я не хочу!
  

А чому? - лагідним голосом спитав священик.

- Бо сестра Франциска розповідала, що Моніка невтомно молилась, щоб навернути свого сина. Я ж мушу багато моли­тись, щоб навернути свого батька.

Я розуміла необхідність допомоги якогось святого, аби додав мені стійкості й терпіння в молитвах. Тож при пома­занні я дістала нове ім'я Моніка. Та це таїнство означало не лише нове ім'я. Означало прийняття Святого Духа. В мене була подруга, яка часто ходила до причастя, часом навіть щодня. Я брала з неї приклад.

- Адже, - казала собі, - я воїн Ісуса Христа і мушу вико­нувати важкі завдання.

Мені зовсім неважко було ходити до причастя. Гадаю, що кожна дитина почувається щасливою, коли в неї входить Ісус Христос. Зовсім інакше виглядали справи з моєю доброю поведінкою в школі після причастя. Для мене не було нічого важчого, вчителі вважали мене своїм нещастям. Врешті доко­ри сумління привели мене до такого рішення: або я зміню свою поведінку, або не буду ходити до причастя. Як справж­ня «donna mobile»(мінлива жінка) я змінилась, пішовши з Ісусом на компро­міс. Я пообіцяла Йому, що буду себе чемно поводити в школі аж до десятої години. І дотримала обіцянки на весь час навчання у початковій школі. Пригадую, що мої вчителі не могли пояснити собі моєї недавньої поведінки. Вони мали всі підстави вважати мене істеричною особою, та я не була та­кою. Я діяла під благородним впливом совісті.

Продовжуючи щодня ходити до Святого Причастя, я що­раз сильніше відчувала прагнення виключно й назавжди належати Ісусові.

- Хто знає, - замислювалась я , - чи не надійде день, коли мені дано буде довго молитись...

У великій сім'ї, що налічувала 12 чоловік, мій батько був єдиною людиною, яка не була католиком. У глибині душі я думала про те, щоб пожертвувати своїм життям заради його навернення. Тим часом надійшли бурхливі молоді роки, які повели мене в цілком іншому напрямку.

Я серйозно захоплювалась спортом, мене приваблювали навіть найбільш чоловічі його види, наприклад, футбол. Та найбільше я любила кататись на роликах і на ковзанах, хоча можливостей для тренування, особливо в останньому виді, у мене було мало. Від матері я успадкувала любов до плавання. Вона сама ще любила час від часу поплавати. Скільки ж сімейних незгод потонуло у водах озера Мічіган!

Та час летів швидко. Мені було сімнадцять років. Треба було приймати якесь рішення. Як і більшість молодих людей, які стараються уникнути відповідальності, я часто повто­рювала:

- Чернече життя не для мене!

Мені здавалось, я б не могла проводити довгі й нудні години в молитвах! А раннє вставання? І що поганого в тому, що комусь подобаються красиві плаття? А раптом після вступу до монастиря я надумаю змінити рішення? Чи змогла б я тоді витримати принизливе ставлення людей? Ні, немає жодною причини, щоб я облишила свої розваги! У віці десяти років життя в монастирі здається досить привабливим ідеа­лом, але в сімнадцять принади світу створюють жорстоку конкуренцію. Життя в монастирі не входило в мої плани!

Перш-за все на це б не погодився мій батько. Це він дав мені зрозуміти однозначно. В уяві моєї матері покликання до чернечого життя було справді неземним даром, і тепер я визнаю, що вона мала рацію, але для невіруючого батька чернече життя означало життя змарноване.

Одного дня, здогадуючись про мої наміри, він сказав:

- Діти, що не люблять своїх батьків, покидають домівку саме тоді, коли особливо потрібна їх присутність, коли вони вже в стані допомогти своїм близьким.

Моє «друге сумління», як я любила його називати, часто вказувало мені вірний шлях; так сталося й на цей раз. Я відповіла батькові:

- Часами трапляється, що діти покидають своїх батьків, бо люблять їх дуже сильно.

- Можливо, - пробурмотів він, - але я не хочу, щоб у такий спосіб ти проявляла свою любов. Це дурниці!

Наступний рік був найбурхливішим періодом мого життя. Я робила все, аби досягнути того, чого не хотіла (світського життя), і забути про те, чого прагнула у глибині душі (мо­настир!). Я старанно відвідувала вечірню торгову школу, де навчилась друкувати на машинці і без труднощів влашту­валась на роботу. Проблема полягала в одержанні від праці задоволення. Моя душа була сповнена хвилюючих прагнень, я відчувала свого роду духовний голод, мені не вистачало чогось високого й благородного. Якщо я не помиляюсь, то впродовж двох років я щоразу робила висновок: все зво­диться до своєчасного одержання платні.

Одного дня, будучи незадоволена собою більше, ніж зав­жди, я сказала:

- Чи ж не подібне моє життя до друкарської машинки?

Я облишила контору й пішла працювати на фабрику. Мене цікавило, як дають собі раду дівчата, котрі працюють на фаб­риці. Декотрі з них у вільний час віддавались підозрілим роз­вагам. Моя робота на фабриці закінчилась досить несподівано. Одного разу наша начальниця розповіла нам історію з двозначним змістом. Більшості дівчат вона здалась дуже потішною й викликала гучний сміх. Лише кілька з нас не схвалили її. Аніскільки не збентежена начальниця, злобливо прокоментувала нашу поведінку, відзначила, що нам бракує почуття гумору.

- Знаєте, - сказала я, - я не вважаю, що саме жінка повинна була розповідати нам таку безглузду історію!

Наступного дня було зроблено облік працівників і началь­ниця заявила, що на її дільниці є зайві люди. Зрозуміло, що звільнили мене.

Наступна робота, де я займалась купівлею й продажем нерухомого майна, занурила мене в саму гущу життєвих проблем. Я відчувала певне задоволення, бо завдяки цій праці я мала постійні живі контакти з людьми. Мені, наприклад, було приємно, якщо якась сім'я була задоволена купівлею дому. Але моє задоволення було недовгим. Одного дня до моєї контори завітав один молодик, який представився новим журналістом щоденної газети, щоб одержати список будин­ків, призначених на продаж або до найму. Я була в конторі сама, і він знав про це. Доки я готувала список, він гортав телефонний довідник, вдаючи, що шукає якийсь номер. Не знайшовши, попросив мене допомогти йому, і ми вдвох поча­ли шукати номер, котрого ані я, ані він не хотіли знайти. Ми швидко прийшли до висновку, що, коли працювати разом, то робота йде краще! Так було і цього разу! І знову намагання прийняти вірне рішення. Я знову відчула сильну конкурен­цію. Цей хлопець дуже відрізнявся від інших, і я це добре розуміла.

Я ще ніби й зараз бачу, як в обідню пору я втомлена йду в напрямі старої церкви Святого Петра, почуваючи себе якось дивно - щаслива і водночас самотня. Психологи назвали б цей стан амбівалентним. Мені ж це здавалось подібним до ходіння по канату, коли ніколи не відомо, на який бік впа­деш. Та стара церква ніби дихала чимось, що заспокоювало мене і сповнювало довір'ям. Мені здавалось, що молитва, коли я стояла на колінах перед святилищем, сама пливе з моєї душі, а радість від Святого Причастя не можна ні з чим порівняти! Мені здавалось, що у цій церкві моє життя тече так само мирно, як життя маленького Ісуса, який спочиває на руках смиренного Святого Антонія. З часом добре мені зна­йомий духовний голод став нестерпним. І я стала приходити до цієї старої церкви. Почала цікавитись справами вічності. Життєві проблеми, красиві плаття, прийоми, рахунок в банку, кіно відійшли на другий план, я оцінила їх так, як вони цього заслуговували. Потім прийшов день, коли товариство й любов того хлопця, який здававсь мені подібним до інших, посту­пились місцем товариству й любові Того, який висів роз­п'ятий на стіні старої церкви. Я взяла хрест і поцілувала його. Рішення було прийняте! Терези цінностей перехили­лись на другий бік!

Коли я була постулянткою, мене називали «панна Мо­ніка». Дні послушництва належать до найкращих років мого життя. Ні одна сестра не забуде дня, коли вона склала свої перші обітниці, дня, коли назавжди стала возлюбленою Хрис­та!

Минуло кілька днів, я була задоволена, що тепер можу навчати інших. Одного дня я дістала з дому листа, в котрому питали, що б я хотіла одержати на Різдво. Відповідь була короткою, а прагнення великим:

- Хочу мати батька католика!

Потім мені розповіли, що батько постійно носив цього листа з собою в кишені.

Якось вранці, вже після Нового року, батько розбудив матір раніше, ніж звичайно:

- Ходімо, - сказав, - підемо разом на Святу Літургію. Я хочу виконати різдвяне побажання!

Усе виявилось простою справою. Священик Франк засвід­чив, що батька не треба надто довго наставляти, бо, при­наймні теоретично, все своє життя він прожив в католицькій вірі. Сповідь теж не була важкою перепоною. Після повер­нення додому батько відчував велику гордість, оскільки - на думку священика Франка - він справді вчинив прекрасну справу.

Батько, як останній член нашої родини з дванадцяти осіб, прийняв Святе Причастя. Уявіть собі, що я відчувала, стоячи разом з ним на колінах перед вівтарем. Йому сповнилось тоді 60 років. Він вже давно не носив тієї куртки, але чудодійний медальйон не втрачав своєї сили.

Шляхами прямими і шляхами крутими йдуть, особливо сьогодні, душі, котрі шукають Бога, Матір Божу і небо. На жаль, ці душі часто бояться священика, як дідько свяченої води. Тому Христові потрібні руки, ноги, серця й уста, які б довели ці душі до віри.

Я вважала, що життя в монастирі не входить в мої плани, але виявилось, що воно є частиною плану Божого. Якщо ви теж так помиляєтесь, я бажаю, щоб ви зробили подібне відкриття.

Сестра Марія Гортензія, США

Тільки Бог

Так як велика долина спиняє бурх­ливий потік, що спливає з гір, так Божа ласка вносить спокій і ясність в палаючу душу.

Перший виразний спогад про зв'язок моєї душі з Богом пов'язаний з чітким наміром сповнити те, до чого Він по­кличе. Пізніше, коли мені було п'ятнадцять років, під час говіння знову виразно постало питання: .

- А може Бог мене вибрав?

Вже тоді я мала деяке поняття про внутрішнє життя. Уявлення було досить невиразне, але цікавість моя була великою. Я часто, як прихожа учениця, відвідувала колегіум, в котрому існувала організація під назвою «Католицька Дія­льність». Повинна визнати, що я вступила до цієї організації швидше з почуття обов'язку, ніж з власної волі, бо була великою індивідуалісткою. Проте я з захопленням брала участь в їхній діяльності.

Напруженням волі я формувала моє внутрішнє життя, розмовляючи з Богом, намагаючись жити поруч з Ним і що два тижні ходити до сповіді. А це вимагало від мене великих зусиль. Я майже щодня ходила на Святу Літургію і стара­лась, щоб моє життя опиралось на Бога, як на твердиню.

Моє сумління було чисте і мало чітко визначений ідеал: сповнення волі Божої щодо моєї особи. Але якою була ця воля Божа стосовно мене? П'ять років я мучилась сумнівами, не бачачи світла попереду.

Вже з самого початку маленька часточка мого серця би­лась для Бога. В глибині душі я цілком щиро сказала Госпо­дові «так», незалежно від того, яке майбутнє Він мені визна­чив. Таким чином я була готова до відкриття абсолюту, яким є Бог. Я вважаю це головним елементом, рушійною силою мого життя. Моя натура сама вела мене до Бога. Темпе­рамент у мене досить-таки бурхливий і приваблює мене лише Абсолют. Бог дав мені на осмислення цього п'ять років, протягом яких в мені нуртували всі мої прекрасні, сильні й багаті життєві сили. Я виразно відчувала і любила їх. Та проте мої терзання продовжувались. Я нікому не розповідала, що діється в моїй душі, не могла цього зробити. Лише в маленькому зошиті (який бережу й до цього часу) я описала все те, що хвилювало мою душу, її стремління до Бога, моє нетерпіння побачити світло, справжнє світло, про моє праг­нення віддатися Богові, якщо Він тільки цього захоче. Але я поки що не чула Його ясно вираженої волі.

В цей час Дух Божий вирішив випробувати мене пала­ючим полум'ям, і мій неспокій аніскільки не зменшився. Я почала писати вірші (що часто трапляється у цьому віці), і тільки їм я довіряла свою душу. Вони частіше були наповнені метафізичними муками, ніж романтичним сентименталізмом, таким властивим для мого віку. Так поезія ввійшла в моє життя, і з того часу є його невід'ємною частиною.

Я благала Бога, щоб освітив мене світлом. Та і далі шлях губився в темноті. Однак ласка Божа проявляла себе, зміц­нюючи мою волю в постійному стремлінні до кращого, до великого відкриття Бога в моєму, повному душевних мук, житті. Бували дні, коли я особливо відчувала цей вплив Бога. Одного разу ввечері серед купи книг на горищі я знайшла «Листи до Джан-Педро». Відкривши книгу, я прочитала: «Якщо хочеш мати світло, йди і пошукай Ананія, мого свя­щеника». Подумала, що це стосується якраз мене і вирішила піти до свого духівника. Страшенно схвильована, я ледь змогла йому пояснити, що мені здається, у мене є покликання до чернечого життя. Він вважав це цілком можливим але порадив поки що зачекати... Чому? Увесь час чекати... Однак тепер я мала священика, який спеціально за мене молився. А це багато що означало. Я знала, що священик є довіреною особою Христа. До цього часу я всіляко намагалась уникати посередників, сама йти до Христа. І до Бога. Однак завжди, навіть тепер, Бог являється мені за посередництвом своїх представників, Що теж є складним випробуванням.

Тим часом в мені й довкола мене рікою плило життя. Я закінчила середню школу, прослухавши курс філософії і одержала диплом. Та проблема залишалася відкритою, хоча останній рік був дещо спокійнішим. Я зрозуміла, що Бог випробовує мене. Я сприйняла це як належне і чекала далі. В той же час я глибоко пізнала радість і смак життя. Люби­ла ходити в кіно, але не любила танців, займалась спортом, читала (де ті книги зараз) до пізньої ночі, цікавлячись насам­перед поглядами сучасних авторів на культуру та суспільні формації. Я відчула велику прив'язаність своїх двох пле­мінників. Нарешті переді мною відкривалось життя, пре­красне й захоплююче. Воно здавалось мені тоді таким чу­довим, таким багатим і принадливим, змістовним і благо­родним, що в глибині серця я просила Бога, щоб дав мені можливість швидко пізнати хлопця, за котрого я могла б вийти заміж. Тоді б я, нарешті, заспокоїлась і цілковито присвятила себе тому, що так сильно в мені нуртувало.

І знову настав період невідання, боротьби, сумнівів, зне­віри. Я склала учительський екзамен, і мене послали пра­цювати в місцевість, віддалену від місця мого проживання. «То був страшний рік», — сказав би Віктор Гюго. Але це був рік вирішальний, який дуже збагатив мене різноманітним досвідом. Багато часу я присвячувала моїм учням і собі. Читала навіть до другої-третьої години ночі. Таким чином формується особиста точка зору на творчість улюблених авторів. Одночасно, незважаючи на внутрішню темінь і холод, я не забувала Господа. І сутінки моєї душі освітило мило­сердя Христа і Його розуміння.

В той час я пережила страшну драму кохання. Не варто до цього повертатись. Навіщо ворушити згаслий вогонь. Пере­живання це було дуже повчальним (тільки тепер я ясно все бачу). То була чиста пригода, але скількох мук я зазнала! З цього очищаючого полум'я я вийшла переконана, що лише Бог в стані цілком задовольнити мене і, що я не повинна любити людей егоїстично, ані шукати в них утіхи. Однак моя переконаність не була достатньо міцною, зате дуже сильним виявився потяг до життя. Тож я взялась влаштовувати своє найближче майбутнє. В Парижі я здала екзамен на знання іноземних мов, виїхала до Риму і там знайшла місце, де мала вдосконалювати своє знання «мови ангелів». Знаючи три мови, я зайнялась журналістикою.

Стріляє людина. Але кулю носить Господь Бог. Чи ж не Бог втручався завжди, випробовуючи мене і не даючи й хви­лини спочинку? Треба було перед кимось вилити свої страж­дання, щоб прийняти рішення. Вірю, що Бог навмисно послав мене туди, де я зустріла й полюбила одну черницю, яка була близько зв'язана з Богом. Вона зразу ж, не вдаючись до довгих розпитувань, відчула мої душевні муки і розсудивши, що я «створена для Бога», повинна була сказати мені про це. Нарешті я твердо сказала «так» і вирішила вступити до монастиря. Як тільки прийняла це рішення, душа моя запов­нилась світлом, а серце спокоєм, і я відчула невимовну ра­дість. Це теж було випробування. І, незважаючи на мої часті критичні зауваження щодо черниць, я теж, дякуючи ласці Божій, вирішила стати «дуже доброю» сестрою, бути яко­мога ближче до Бога.

Коли людина наважується скористатися допомогою посе­редників, що є довіреними особами Бога на нашім шляху, все відразу ж стає яснішим, хоча рішення приходить не відразу ж. Моє рішення здивувало всіх, навіть черниць, серед яких я виховувалась і до яких вернулася. Життя відкривало переді мною безліч можливостей! Але життя, яке не має кінця, є сильнішим від облудного і скороминучого життя. Та чи не варто пізнати і зрозуміти людське життя, щоб потім бути в стані добре розуміти тих, котрі ним живуть, особливо коли вступаєш до товариства вчителів?

Чому я цілком присвятила себе служінню Богові? Бо не можу втекти від Того, хто створив мене для вічного життя; бо тільки Абсолют може задовольнити моє прагнення абсо­люту; бо я впевнена, що існує Безмежний, який для нас є Батьком, Отцем нашим, який любить нас так сильно, що ради нас послав на смерть свого Сина. Коли я думаю про те, що я всього-на-всього лише слабка істота, яку Він покликав до життя, тобто для любові, як я можу не жити цілком для Нього? В кожному разі, проблема була поставлена, і я вже не могла вести себе як раніше; не могла відвернутись від Нього, не могла погордувати тим, що є в мені кращого й благо­родного. Оскільки Христос, прийнявши людську подобу, цілковито віддався людям, я теж вирішила віддатись Йому і створеній Ним Церкві. Поєднатись цілковито з Христом зна­чить поєднатись з містичним тілом Христа, щоб продовжу­вати в Церкві, в єднанні з Ним, Його справу: «Через Христа, з Христом і во Христі».

Я не розголошувала свого рішення, а розповідала про нього лише членам нашої сім'ї, які жили в різних містах, присвятивши цьому кілька днів. Мушу визнати, що в декого моє рішення викликало подив, але вважаю також, що це була добра нагода для багатьох задуматись, що Бог ще живе серед нас і що між любов'ю до життя і релігією нема супереч­ностей. Подруги, що знали мій критичний і незалежний хара­ктер, були майже всі вражені, але цілком мене зрозуміли. Ні в якому разі вступ до монастиря не був зв'язаний з при­меншенням власної особи, з вибором життя, позбавленого Любові.

Не може бути Любові прекраснішої, ніж обрання собі Бога, або, краще сказати, ніж вираз згоди бути обраною Ним, щоб навічно стати Його возлюбленою, жити в єднанні з Ним, жити Любов'ю (Бог є Любов - говорить святий Іоан). То як же не віддати Йому всього, що є в нас найкращого, найблагороднішого і найчистішого? Як не віддатись йому душею і тілом?

Н.С. , Франція