Geum.ru

Ця книга розміщена на сайті

Вид материалаКнига

Содержание


Сестра Марія Катерина
Сестра Марія Стелла, Японія
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12
Крутими шляхами

Сестра Марія Катерина родом з Сі­днею. Перед вступом до Товариства Сестер святої Марти працювала в конторі. Спочатку сестри святої Марти виконували домашню робо­ту, тепер займаються навчанням ді­тей та опікуються сиротами.

Я поклала трубку і, повернувшись, зіткнулась з глузливим поглядом мого брата (тепер брати, особливо у віці вісім­надцяти років, дуже цікаві, страшенно зазнаються й доку­чають своїм старшим сестрам).

- Шкодую, але сьогодні ввечері я зайнята і не зможу прийти, - так прозвучала по телефону моя маленька «не­винна брехня». Звичайно, мій брат почув це і зрозумів все дуже добре, можливо навіть краще від мене. Не було при­чини, щоб не прийняти цього запрошення на вечір, але пояс­нити її навіть мені самій було важко, а траплялось це остан­нім часом не раз.

-Здається, закінчується твоя чергова романтична пригода, чи не так? Шкода, що тобі бракує відваги, щоб прийняти тверде рішення. Як завжди, належна відповідь прийшла мені до голови із запізненням. В ту хвилину я не промовила ні слова. Лише прийняла зверхню позу й обдарувала поглядом, який повинен був його вбити. Та не так легко було побороти його чоловічу боксерську поставу. Він добре знав, як досягти перемоги.

- Чому ти не перестанеш вагатися і не вступиш до мо­настиря? — спитав він насмішкувато, чітко вимовляючи кож­не слово.

У цей момент полум'я любові до брата, що горіло в моєму серці, повинно було згаснути. Тому що він торкнувся забо­роненої теми, котру я не хотіла обговорювати навіть сама з собою, не те що з вісімнадцятирічним мудрагелем.

- Ні в одному монастирі не було б мені добре, - відповіла я з надією, що розмова припиниться перш ніж набуде непри­ємного забарвлення.

Та це не допомогло. Мій брат допікав мені далі, й ані мій кидаючий блискавки погляд, ані сердита поза не могли замк­нути його уст.

- То що ж, — тягнув він глузливо тонким голосом, -невже ми вивчали два різні катехизми? Якщо я добре пам'я­таю, сестри вчили нас, що Бог сотворив нас, щоб ми пізнали Його, любили і служили Йому. Не пригадую розділу, в якому було б написано, що ми можемо брати все, що заманеться.

Я знову не мала що відповісти, і не лишалось мені нічого іншого, як вийти з кімнати, замикаючи за собою двері так, як не рекомендується це робити в спокійних і тихих стінах монастиря.

Я втекла від свого мучителя, та не могла втекти від себе самої. На цей раз я не змогла відігнати ці настирливі думки. З героїчною відвагою я вирішила взяти бика за роги та раз і назавжди вирішити так як треба справи, що торкались моєї «примхи» - покликання.

Мені минуло 23 роки, час було подумати про майбутнє. Відверто кажучи, в ці дні я була охоплена бажанням вийти заміж, але як тільки ця справа випливала на поверхню, завж­ди була якась причина, щоб її потопити: цей мужчина не для мене і т. д. і т. п.

Тепер настав час, щоб знайти справжню причину цього вагання і нерішучості. Чи не було це часом замасковане, обережно сховане від моїх очей прагнення стати черницею? Тепер, коли виговорилась, боротьба почалась не на жарт. Ні, я не хочу стати сестрою, не могла б навіть, не той тип... Це добре для тих скромних і побожних дівчат, які весь свій вільний час проводять в церкві, бігають на всі говіння, на всі новени та різні богослужіння. Врешті-решт я працюю за фахом, і дівчата мого типу не йдуть у монастир. Я впевнена, що без красивих суконь, без танців, прийомів і всього того, що робить життя приємним, я не почувала б себе щасливою. Крім того, залишаючись у суспільстві, я можу насолоджу­ватись життям і в той же час не чинити нічого такого, що суперечило б моральним нормам чернечого життя. Адже Бог не хоче, щоб ми всі поховали себе в монастирях. Крім того, якби Він прагнув, щоб я вступила до монастиря, то як-небудь дав би мені про це знати. Це моє дивне й нестійке відчуття не можна назвати покликанням, я б про це знала і не вагаючись пішла за ним...

Так давні докази спливали один за другим, як і раніше, виконуючи своє завдання: я повинна була ще на якийсь час про все забути. Та це не могло тягтись без кінця. Спробуємо окинути оком, сказала я собі, останні п'ять років, прожитих у «світському суспільстві». Побачимо, як служила я Богові серцем, розумом і душею. Насамперед Свята недільна Літур­гія і Святе Причастя - само собою я віддано виконувала свій недільний обов'язок. Часом я навіть роблю ласку Богові і ходжу на Святу Літургію в будні дні! Що ж до Святого Причастя, то якби не той євхаристичний піст, я могла б приймати його щотижня. Але в суботу ввечері я йду на танці, після розваг завжди якась закуска з кока-колою, а це не дозволяє мені іти до Причастя наступного дня. Тепер візь­мемо ранні й вечірні молитви. Часто зранку я мушу спішно приводити в порядок свої речі і не маю часу подумати про молитву. А ввечері спокуса помолитись на цей раз в ліжку, адже Бог мене зрозуміє, є занадто сильною, щоб дівчина, яка працює і почуває себе змученою, могла їй протистояти. Спо­відь? Раз на місяць? Ну, звичайно, це зовсім не важко: відразу після вечері, доки ще не вишикувалась довга черга людей, я біжу до церкви, щоб, швиденько владнавши справу, вернутись додому та перевдягтись для вечірньої прогулянки... Цим все і закінчується, нічого більше. Хіба що часом виникає потреба особливої ласки. Тоді я наважуюсь на надзвичайні зусилля аж доки не сповняться мої бажання. Як бачимо, вся сума моїх духовних потреб зводиться до мінімуму. Чи цього до­сить? Або запитаємо інакше: чи Бог не вимагає від мене чогось більшого, ніж просто висунутись трохи вперед? Мені здається, я роблю для нього так мало і так погано, ніби релігія — це таке собі незначне доповнення, щось, що треба тримати в куті, аби не заважало. Але ж життя вимагає свого: у мене є робота, приятелі, обов'язки, які я повинна вико­нувати, - на інші справи не вистачає часу. Звичайно, я ста­раюсь... Та правдою є те, що Бог сотворив мене, аби я пізнала Його, возлюбила і служила Йому. Будучи відвертою, чи не повинна я признатись, що прожиті роки я використала для того, щоб пізнати світ, полюбити усе приємне в ньому та для задоволення своїх егоїстичних примх? Що я скажу, коли доведеться мені стати перед Суддею, щоб звітувати про своє життя? Чи насмілюсь сказати: я любила розпоряджатись сама собою, приємно проводити час, робити те, що мені подо­балось, та оминати те, що не подобалось? Чи ж не вибирала я собі приятелів та розваги, керуючись лише власними при­страстями та бажаннями? Чи буду я розмовляти з Суддею про свою напхану платтями шафу, про товариське життя, про моє нове хутро? Чи скажу Йому, що Він дав мені повну волю, а тому я сама вирішувала, як мені жити? Воно для чого? Щоб служити Йому чи служити собі самій? Безсумнівно, що до цих пір я вибирала служіння собі самій... Але монастир? Ні, ніколи...

Якби я розпрощалась з усім, що любила в житті, і почала служити Йому, Він не покинув би мене саму в темноті. Як Пастир, що з любов'ю пасе своє стадо, Він не відмовився б допомогти мені. Я сама себе приперла до стіни і не бачу виходу. Треба сказати собі: «Спробую», — та надіятись, що небо підтримає недбалу конторську чиновницю!

Таким був фінал, на щастя, не драматичний, п'яти років боротьби, сумнівів та нерішучості. Ніяке світло небесне не осяяло мене зненацька. Жоден посланець неба не прийшов, щоб шепнути мені на вухо: «Ти повинна стати черницею!» Ніхто не привів мене до битого вітрами пагорба, не якому височить Вітанія, предмет моєї теперішньої любові. Лише дві перебіжні й не надто серйозні думки: «Я б не могла» та «Спробую», - після котрих я прийняла своє, тільки своє рішення, продиктоване власною волею. Це рішення дійсно принесло мені спокій, але мушу визнати, що сумніви та роз­чарування не зникли цілком. Вони й далі переслідували мене, піднімаючи свої бридкі голови, аж до останньої хвилини, коли, вклякнувши перед вівтарем, я поклялася Богові, що буду слухняно служити Йому в бідності й чистоті.

Оглядаючись тепер назад (дивитись назад завжди легше, ніж вперед), мені здається, що найважчий крок я зробила, сказавши «спробую». Після цього кроку все ніби стало на свої місця, кероване Кимось, хто чекав тільки мого малого рішення. Він взяв на себе, до найменших подробиць, решту справи. Факт, що теперішні дівчата не люблять вголос го­ворити про деякі речі, наприклад про Провидіння Боже, я ж не соромлячись можу тепер стверджувати, що рука Бога керувала і допомагала своєму бідному заблудлому дитяті. А найважливіше є те, що з роками Бог воліє зміцнювати свою опіку й підтримку. Він дотримав слова і не залишив мене саму в скрутну годину.

Наш священик, добрий приятель усіх прихожан, був дуже задоволений моїм рішенням. Почувши про нього, він глибоко зітхнув від задоволення й сказав: «Чудова річ! В першу хви­лину мені здалося, що йдеться знову про змішаний шлюб, бо ви мали такий серйозний вигляд»...

Звичайно, були й такі, що радили мені спокійно відпочити, якщо є змога, навіть в установі для душевнохворих. Інші ж пророкували:

- Вона обов'язково повернеться для участі у Великодніх розвагах!

Насмішники намалювали мені життя в монастирі чорною фарбою: вставання в неможливо ранній порі, безумовна покір­ність перед мовчазною й холодною наставницею, на все жит­тя я буду замкнена в темному й похмурому монастирі, де розмовляти можна тільки пошепки... Де в чому я визнавала їх правоту, але тільки наполовину. Тепер можна лише по­сміятись над видіннями, що переслідували мене. Та лише власний досвід зміг переконати мене, що веселі й усміхнені обличчя черниць, вдягнених в ряси, не були маскою, яку вони вбирали, виходячи на люди, тоді як в монастирі ці обличчя набували властивого їм суворого вигляду Це зовсім не так, але дехто, на жаль, у це вірить.

Часом буває цікаво порівняти звичайне життя з цілком неподібним до нього життям в монастирі. Візьмемо те, чим найчастіше лякають - раннє вставання. У «прекрасному мину­лому» справа виглядала приблизно так будильник давно дзвенів, аж поки я починала протирати очі, а тоді напівсонна простягала руку, щоб припинити його докучливе дзелен чання. Потім ще дрімала зо три хвилини, це були хвилини «агонії», бо я знала, що буду змушена вставати незалежно від того, виспалась чи ні. Нарешті, завдяки героїчному зусиллю, я зіскакувала з ліжка в останню можливу хвилину, й розпо­чиналася звичайна історія. Найперше — що на себе вбрати9 Напевно, не те голубе плаття, я його вже два рази носила на цьому тижні і треба його попрасувати. Може це... Але ні, воно попоролось знизу, а я забула його підшити О, Боже, вже зовсім немає часу Знов мушу вбрати це чорне плаття так часто його ношу, що мої приятельки подумають, що я сплю в ньому. Тепер панчохи. Соромно було вбирати ці, зі швом, та подумати тільки — це остання пара, яка в мене залишилась Мушу щось позичити у мами Нарешті виходжу На сніданок немає часу Задовольняюсь горнятком кави в перерві між одяганням плаща і підмальовуванням уст. На автобус я вже встигну лише бігом. То ж виходжу, не про­казавши молитви й маючи намір це зробити по дорозі до автобусної зупинки. От я вже й за ворітьми Моя хода вже не така швидка як колись, і автобус проїжджає повз мене Знову зашзнюсь. Тому не відважусь попросити звільнення на суботу вранці, на золоте весілля. Зрештою я так змучилась, що мені б не хотілось вислуховувати байки старого добряка. Спо­діваюсь, його простуда не минула й дружина змусила його залишитися в ліжку. Та цього разу мені не пощастило. Якраз у цей день він прислав мені особисте запрошення. Потан­цювали ми чудово, та було би краще, якби я залишилась вдома й лягла спати Сьогодні ввечері зовсім не хочеться нікуди виходити, хто б не прийшов за мною Може добре було б прочитати ранішні молитви «О, Господи, через непо­рочну душу Марії ». Та добре, ось і Бетті, саме вчасно, підемо разом до міста

А тепер подивимось на другу сторону медалі. Як і всі благочестиві сестри, я теж іду спати рано, і коли через вісім годин задзвенить дзвоник, з радістю вітатиму новий день

Наскільки інше відчуття. Ніколи не думала, що так може бути! Та чому б і ні. Я спокійно спала, забувши про вчорашні та завтрашні клопоти, не думаючи про сплату рахунків та полагодження деяких сімейних непорозумінь, - то чому б я не мала добре виспатись і почувати себе зранку бадьоро Тільки-но продзвенить - я вискакую з ліжка, а передо мною лежить зручне чорне плаття Правду кажучи, воно не пошите за останньою модою, але користується попитом серед сестер Святої Марти, і жодна з нас не має нічого кращого. Далі міцні чорні черевики. Продавець, що допоміг мені їх вибрати, вказуючи на чотирьохсантиметрові каблуки, ввічливо запитав - Це мають бути черевики для Вашої матусі? Я не звернула на це уваги, й розмова увірвалася Добрий чоловік, впевнившись, що правий черевик підходить мені, спробував докинути коментар на тему міцності чорних чере­виків на товстих підошвах Та повинно було минути багато місяців, перш ніж я почала поділяти його захоплення Дов­готривала прогулянка сільськими вулицями навесні, яка б раніше повністю знищила мої елегантні туфельки, породила в моїй голові думку, що зручні черевики - це чудовий ви­нахід

У монастирі ледь розпочався день, і в той час як моя мати в дощову чи сонячну погоду іде до церкви на Літургію, а потім спішить додому, щоб приготувати сніданок, її донька неквапливо спускається довгими сходами, проходить кори­дором і входить до каплиці, щоб помолитись та вислухати Святу Літургію. І її цілком не обходить, чи на дворі падає сніг, чи дощ, чи віє вітер. Після Літургії другими сходами я піднімаюсь у їдальню, де чекає теплий сніданок. Маю досить часу, щоб сісти і спокійно поїсти. Розкіш, невідома дівчині, яка працює в конторі. Години протягом дня я ділю між молитвами, працею, відпочинком і розвагами. Маю досить часу, щоб замислитись, що чекає мене після смерті, і до­статньо часу, щоб зібрати багатства, які дадуть проценти, коли сучасні біржі з їх складним механізмом давно пере­стануть існувати. «Так, часу вистачає на все, крім нудьги. Бо хто ж може нудитись, коли стільки справ чекає попереду. Стільки хворих, якими треба зайнятись, стільки сиріт, яким потрібна опіка, стільки зруйнованих сімей, які треба від­відати, стільки засмучених сердець, що чекають на втіху, стільки збитих з пуття душ, що опинились би в пеклі, якби їх не підтримали молитвою і жертвою. Чи можна нудитись, коли є стільки роботи і так мало робітниць?

Сестра Марія Катерина

Ти перший возлюбив мене

Сестра Марія Стелла, японка, на­лежить до Товариства Учениць Не­бесного Вчителя, заснованою свя­щеником Джакомо Альберіоне. Се­стри працюють більш ніж в двад­цятьох країнах, сповідують культ Євхаристії і Святої Літургії.

Я народилась в Кореї. Мої батьки японці. Вперше я сту­пила на землю Японії в кінці війни, коли мої батьки по­вернулись на батьківщину.

Мої батько й мати оселились в Кореї за 40 років до по­чатку другої світової війни. Батько вивчав природничі науки. Цілі дні він проводив на роботі чи в музеї, або мандрував по горах, приносячи додому різноманітні квіти й каміння.

В мене було дві сестри і троє братів. Всі вони, за винятком одного брата, померли ще в дитинстві. Часто моя мати го­ворила, зітхаючи:
  • Ті, гарні та тямущі, повмирали... Я змушена була зауважити:
  • Очевидно, я не була гарною та тямущою, бо живу. Мені відповідали, що коли я народилась, лікар сказав моїй мамі:

- Ця дівчинка не виживе, вона така маленька і худа.

Я насилу жила, але не вмерла.

Коли мене записали до першого класу початкової школи, то майже одразу на вимогу лікаря я змушена була її кинути. Я повинна була відпочивати, ходити на прогулянки, добре харчуватися. Багато часу я проводила в саду. В мене було багато квітів, які татусь приносив з гір. Пташки й квіти стали моїми приятелями.

Одного разу я поклала до кишені курчатко й забула про нього. Воно здохло. Мій брат спитав мене:
  • Навіщо ти поклала його в кишеню?
  • Бо мені було холодно.
  • У тебе стільки розуму, як в того курчати.

Коли я була маленька, в мене з'явилась приятелька. Моя кімната була маленька, але з великим вікном. Увечері, коли я була в кімнаті сама і дивилась на небо, я побачила зірку.

Вона здавалась мені красивішою за інші й неначе хотіла мені щось сказати.
  • Хто ти? Чого ти хочеш? - запитала я.
  • О, моя маленька дівчинко! Я знаю твоє майбутнє. Багато неспокою буде у твоєму житті, але я завжди буду з тобою. Я тебе дуже люблю.

Я довго плакала, сидячи в ліжку. З того часу щовечора я вдивлялась у свою зірку, говорила з нею, слухала її. Я не знала, що таке молитва й не вміла молитись. Але щовечора перед сном я молилась по-своєму.

Під постійним наглядом та опікою лікаря я насилу закін­чила початкову школу. Та я хотіла вчитися далі. Моя мати була проти, її більше турбувало моє здоров'я, ніж освіта. Вона не переставала повторювати, що дівчатам не обов'яз­ково мати повну освіту. Батько ж, навпаки, хотів бачити дітей освіченими і всіляко заохочував нас до науки. Мій брат вчився в університеті, а я займалась музикою й малюванням.

У той рік, коли я закінчила навчання, вибухнула війна. Придатних до військової служби студентів забрали в армію. Пізніше були мобілізовані і дівчата. Їм теж було доручено виконувати важливі військові завдання й спрямовано у різні установи.

Мене направили в установу, де я працювала одна. Мене замикали в кімнатці з подвійними, дверима, крім того зі сере­дини я також повинна була замкнутись на ключ. Я зма­льовувала силуети пролітаючих американських літаків і по­значала їх курси. Через нестачу повітря та виснажливу працю я знову розхворілась. Коли поправилась, то знову пішла на роботу.

День 15 серпня 1945 року позначився поразкою Японії. Корею і Японію окупували американські війська.

Незабаром американські солдати познайомились з моєю сім'єю і охоче приходили до нас, щоб порозмовляти, пограти і поспівати. Я вивчала англійську мову. Одного разу вони прийшли до нас і хотіли купити японський прапор.

- Я не можу його продати, - сказала я їм. - Це символ нашої вітчизни. Якщо хочете, я вам його подарую, візьміть собі на пам'ять.

У жовтні американці видали наказ усім японцям покинути Корею і повернутись до Японії. Мого батька охопив жах. Він зовсім не хотів виїжджати. Хотів померти в Кореї. Корейці почали дошкуляти японцям, вони вламувались у їхні домівки, грабували.

Мій батько продовжував пунктуально ходити на службу, відмовляючись виїжджати. Одного разу я хотіла повідомити його, що почались переслідування, але будучи дівчиною-японкою, не могла виходити з дому сама. Тут я побачила якогось корейця за кермом вантажівки і попросила його підвезти мене до музею.
  • Якщо поїдемо, то я мушу прикріпити на автомобілі
    корейський прапор.
  • Ні, я не хочу їхати під корейським прапором. Я - японка
    і не зраджу свого прапора.

Він підвіз мене до музею, не прикріплюючи прапора. Я переконала батька в необхідності виїзду. Він залишив служ­бу, свій музей - все, що з такою любов'ю і пристрастю зібрав за сорок років.

Я попрощалась з домом, скрипкою, фортепіано, Кореєю -землею, де народилась, — та багатьма іншими чудовими і потрібними речами. Кожному дозволялось забрати з собою лише дві валізки і 1000 ієн.

Після місячної мандрівки ми прибули в Японію. Через нестачу води і їжі тоді померло багато дітей. Ми зійшли на берег у Фукуоці. І тут мене охопив відчай. Вітчизна, про котру мені стільки розповідали, постала перед моїми очима в жалюгідному стані. В порту з води стирчали рештки затоп­лених японських суден. Я відчула могутність Бога, якого не знала, але вже боялась Його величі й справедливості. Це Він так покарав людей, котрі хотіли війни!

Далі ми поїхали в університет у Кінсей. Там у мого батька було багато друзів-професорів, і першу ніч ми провели в домі професора Ясумацу.

Мене прийняли на роботу секретаркою капітана Вайцеля. Доводилось часто заглядати в англійський словник. Капітан Вайцель був зі мною дуже люб'язний. Перед Різдвом він спитав, що б я хотіла одержати в подарунок.

- Нічого, - відповіла я. - Мені тільки хотілося б побачити
своїх батьків.

Капітан замислився, як би виконати моє бажання, і в день перед Різдвом сказав:

- Попроси професора Ясумацу, щоб дозволив тобі поїхати.
Я відвезу тебе до твоїх батьків.

Ми сіли в джип: два капітани, один сержант і я. Я не знала, де знаходиться родинна місцевість моїх батьків; лише пам'ятала, що це десь недалеко від Беппу. Ми дістались до Беппу, а там я дізналась від свого дядька, де живуть батько й мати. Капітан Вайцель сказав мені:

- Йди додому, можеш провести з батьками Новий рік. А
другого січня нехай батько привезе тебе до Беппу, далі я
відвезу тебе до Фукуоки.

Тож дякуючи люб'язності капітана Вайцеля, я змогла зустрітися з батьками.

Капітан теж знайшов мені хорошу й розумну приятельку і порадив не заводити інших знайомств, бо в післявоєнний час можна було натрапити на безліч небезпек.

Через рік прийшла звістка про смерть мого брата в Китаї. Ми всі дуже чекали його повернення, а найбільше мати. Він був єдиним сином, який у неї залишився. Безутішна, вона оплакувала його смерть. Йому було 25 років.

Батьки почували себе самотньо й хотіли оселитись разом зі мною. Але у Фукуоці не було житла і життя було дуже важке. Я працювала і, вдовольняючись найнеобхіднішим, робила заощадження, щоб допомогти батькам. Я часто зга­дувала життя в Кореї. Тоді я вчилась, займалась музикою і почувала себе щасливою в батьківському домі. Тут я теж могла б жити спокійно і безтурботно, якби піддалась спо­кусам і лестощам, що оточували мене зі всіх сторін. Але я цінувала порядність і вважала її за найвищу вартість. Тужила за батьками і братом і часто плакала на самоті, вдивляючись в мою зірку. І раптом пригадала собі:

- Багато страждань буде у твоєму житті... Я завжди буду з тобою..

Капітан Вайцель зацікавився моїм становищем. Він зна­йшов при американському відомстві житло для моїх батьків і роботу для батька. Тепер наша сім'я знов могла бути разом. Ми не були багаті, але були щасливі.

Хто подарував мені радість, яка охопила мене від з'єд­нання з батьками? Доброю й милою була для мене моя зірка.

Якось одна з американок, які працювали разом зі мною, привела мене в церкву. Я не розуміла того, що там відбу­валося, але мені сподобався той настрій зосередженості й побожності, що панував у церкві. Я хотіла ходити туди щоне­ділі. Одного разу під час богослужіння я разом з тою дів­чиною прийняла келишок вина і шматочок хліба, хоча й нічого в цьому не розуміла. Якийсь добре вихований і по­важний пан запитав мене, чи я не хочу бути охрещеною. Це питання мене розсердило, бо я хотіла знати, що це значить "бути охрещеною". Тим часом мені веліли робити багато речей, нічого не пояснюючи. Більше я не пішла до тієї церк­ви. Тепер я знаю, що то була євангелістська церква.

Щодня до нашої установи приходили американські солда­ти, щоб забрати з собою дівчат, які їм подобались, в театр, у кіно чи на забаву. Таке товариство не подобалось мені. Разом з дівчатами ми надумали організувати вокальний ансамбль. Він складався з 15 хлопців і 15 дівчат. Два або три рази на тиждень ми збирались після роботи, щоб поспівати й пограти.

Якось, послухавши нас, один американський сержант ска­зав мені:

- Чудовий ансамбль. Тепер я буду приходити, щоб вас послухати.

Через кілька днів він спитав мене, чи не хотіла б я стати його приятелькою. Я відповіла, що не можу на це пого­дитись, бо зовсім не маю вільного часу, як інші дівчата. Я б не могла піти з ним на танці чи на вечерю до готелю. Я пояснила, що мушу- працювати, щоб допомагати батькам, а крім того, музика і спів забирають багато часу.

- Власне тому я й хотів би з Вами заприятелювати, - почула я у відповідь. - Мені не подобаються легковажні
дівчата. Я не буду відривати Вас від Ваших занять. Я като­лик. Мені здається, що в душі Ви теж католичка. Я б хотів, щоб Ви були моєю приятелькою.

Я вирішила відповісти йому після розмови з батьками. Та він сам прийшов до нашого дому і сказав матері:

- Я б хотів мати добру приятельку, щоб проводити з нею вільний час. Чи не будете Ви заперечувати проти нашої дружби?

Побачивши, що хлопець добре вихований, ввічливий і серйозний, мої батьки дали згоду.

Його звали Сільвано Райт.

Щонеділі, а часом і в будний день ми ходили з Райтом на прогулянки. Якось в неділю він привів мене до одного дому, де було багато дітей. Діти знаходились під наглядом сестер. Це місце не було для Райта новим, бо всі його тут знали і вітали. Райт познайомив мене з одним священиком. Перший раз я зустрілась з людиною, яку називали отцем. Він був француз, але однаково добре говорив по-англійськи і по-японськи. Його добре й усміхнене обличчя було облямоване білою бородою, волосся на голові було сиве. Його називали отець Мартін.
  • Отче, - сказав Райт, - ця дівчина не є християнкою, але я впевнений, що душа в неї християнська. Чи не могли б ми навчити її трохи релігії? Священик спитав мене, чи я коли- небудь думала про Бога? Відповідь була такою:
  • Я вірю, що Бог існує, але я Його не знаю.
  • А чи ти хотіла б Його пізнати?

Слова священика зачепили в моїй думі живе прагнення пізнати Бога. Щодня на роботі Райт пояснював мені окремі істини про Бога і католицьку Церкву. Він прагнув, щоб я стала католичкою, але не чинив на мене жодного тиску. Завжди підкреслював, що віра - це справа добровільна. Од­ного дня вранці Райт сказав мені:

- Вночі я телефонував до Америки, аби отримати від батьків дозвіл на наш шлюб.

Я була вражена.

- Ви дуже порядна людина, Райт, і подобаєтесь мені, але я ніколи не думала, щоб вийти за Вас заміж.

Я розповіла батькам про пропозицію Райта. Відповідь була такою:
  • Ми добре знаємо сержанта Райта і поважаємо його. Якщо ти захочеш вийти за нього заміж, ми будемо задо­волені.
  • Якщо я вийду за нього, то змушена буду поїхати до Америки.
  • Так, але ти все одно не зможеш завжди жити з нами. Ми хочемо, щоб твоє життя було плідне й щасливе.

Та мої прагнення були іншими. Я хотіла пізнати правду, мусіла пізнати мого Бога.

Я написала до Райта лист, попрощавшись з ним і запевни­вши, що наша дружба завжди буде одним з найкращих спога­дів мого життя. Він відповів, благаючи не поривати цієї дру­жби, просив вибачити свою пропозицію, якщо вона здалась мені недоречною, але продовжувати приятельські стосунки.

Я ще раз написала йому:

- Ми не стали ворогами. Наша дружба буде тривати вічно. Тепер я почну пізнавати справжнього Бога. Дякую, що Ви відкрили мені двері до пізнання Бога!

Написавши цей лист, я довго плакала. Плач залишив у моїй душі великий спокій.

Кожного дня я бачила Райта на роботі. Я знала, що він ограждав, я теж жахливо страждала, але більше не зустрі­чалась з ним..

Сержант Райт познайомив мене з отцем Мартіном. Я ви­рішила відвідати його. І то негайно. Дув крижаний вітер і лило як з відра. Вулицями плили ріки води. Через кілька секунд я була зовсім мокра, і вже хотіла вертатись.

- Напевно, я не повинна туди йти, - думала я, - і не повинна стати католичкою.

Проте я все ж вирішила зустрітись з отцем Мартіном. Знявши черевики й панчохи, я почалапала далі. Коли я ді­йшла до притулку, то була цілком мокра і тряслась від холоду. Сестри висушили мене і провели до священика. Він прийняв мене зі своєю звичайною лагідністю і взявся пояс­нювати, що таке катехизм католицької релігії.
  • Я ходила до нього протягом шести місяців. Потім він відіслав мене до парафіяльного священика, який мав про­тягом наступних шести місяців підготувати мене до хре­щення. Вивчаючи катехизм, я дізналась, що існують народи, які обожествляють місяць, зірки та інші небесні тіла. Мене мучили сумніви, бо і я, маючи дев'ять років, молилася своїй зірці. Про свої сумніви я розповіла священикові.
  • -Чи ти віриш, що та зірка є Богом?
  • -Ні, я вірю, що є один Бог Всюдисущий, котрий все бачить і все знає. Дивлячись на ту зірку, котра ясно світить увечері, а рано залишається на небі неподалік від Місяця, я молилась Йому.
  • Знаєш, - сказав він, - та зірка є образом Вранішньої Зорі, тобто Мадонни, Матері Божої.

Яка радість! То Мадонна сказала мені: «Я завжди буду з тобою!»

То вона опікувалася мною й керувала моїми вчинками! Моє серце було сповнене подякою.

16 квітня 1946 року я разом з іншими одинадцятьма осо­бами прийняла хрест з рук єпископа Фукахорі.

В той день священик сказав мені:

- Напиши Райтові. Він, напевно, буде дуже радий!

Я одразу ж так і зробила. Хто б подумав, що я стану католичкою? Чийсь голос у мені прошепотів: «Я, твій Бог, знав про це з часів вічності...»

17 квітня, в день Божого Воскресіння, я прийняла перше Святе Причастя, а через два місяці, 19 червня, прийняла таїнство миропомазання.

У жовтні 1949 року двоє отців-місіонерів з Італії прибули до Фукуоки з наміром відкрити книгарню католицької літе­ратури. Кухаркою в них була одна дівчина, вона, крім того, вела домашнє господарство. Роботи в неї було багато, тож я вирішила допомагати їй після служби в конторі. Мій день був вщерть наповнений працею: щодня вранці Служба Божа і Причастя, потім репетиції співу в парафії, осягання Найсвя­тішого Таїнства, підтримання чистоти в церкві.

Дівчина, яка працювала у місіонерів, повідомила, що неза­баром приїдуть черниці, але нічого більше не сказала. Коли я запитала про це в отця Лоренцо, він розповів мені про това­риство сестер в Італії, які називають себе ученицями Небес­ного Вчителя, описав їх життя і працю.

Я розповіла батькам про те, що почула від отця Лоренцо. Та вони небагато зрозуміли з моєї розповіді, я тоді теж не дуже багато зрозуміла.

Працюючи в домі отців-місіонерів, я весь час думала про сестер. Мені подобалась думка стати черницею. Але для цього потрібне було покликання, а покликання - це не така собі буденна річ, думала я.

Я пішла до нашого пароха.
  • Отче Іто, чи я можу?...
  • Що можу?
  • Чи я можу стати черницею?
  • Черницею? А де?
  • В товаристві, якого в Японії ще немає.
  • Отже, ти маєш на увазі товариство сестер, які повинні допомагати отцям-місіонерам в книгарні? Не скажу тобі ні «так», ні «ні», бо не священик чи хтось інший дарує покли­кання. Покликання йде від Бога. Однак ти мусиш добре подумати. Ти єдина дочка в батьків, а вони не є католиками. Лише шість місяців тому ти прийняла хрещення. Крім того мені здається, мова йде про установу, що не зовсім відповідає тобі. Чернецтво ще не прижилось в Японії, а початки завжди важкі. Зіткнешся з труднощами, яких не зможеш подолати.
  • Якраз все говорить за те, що я маю стати черницею. В моєму житті було дуже мало жертв. Як інакше зможу я віддячити Ісусові за доброту, яку Він виказав мені. Я пізнала Його надто пізно. Я повинна любити Його і прагну усе своє життя принести Йому в жертву.

Парох, який завжди мені вірив, допомагав і направляв мене в усіх скільки-небудь складних справах, піддав мене довгій серії випробувань і кілька місяців тримав у непевності. Я молилася і чекала, аж нарешті було визначено день оста­точної відповіді. Після Святої Літургії отець подарував мені образок, на зворотній стороні якого були слова: «Ти звільнив мене від пут. Тобі складу я вдячну жертву» (Пс. 116,16-17).

Так розпочалося моє життя в Товаристві Учениць Небес­ного Вчителя. Я щаслива, що люблю Тебе, ласкавий Боже, але моя любов ніколи не буде достатньою, бо Ти перший возлюбив мене!

Сестра Марія Стелла, Японія