Ця книга розміщена на сайті

Вид материала

Книга

Содержание Ти сотворив нас для себе, і не за­спокоїться серце наше, доки не спо­чине в Тобі (Св. Августин, Признан­ня). Послушниця з товариства, що Сестра Мері Жан, США

Подобный материал:

• Редактор Т. В. Янголь Коваль А. П. К 56 Спочатку було Слово: Крилаті вислови біблій­ного, 3366.78kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 44110.99kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 724.91kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 2760.98kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 3188.89kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 4047.43kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 1878.34kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 4564.98kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 7345.4kb.
• Методичні рекомендації щодо викладання історії в загальноосвітніх навчальних закладах, 315.98kb.

Люблю Тебе, Господи!

Ти сотворив нас для себе, і не за­спокоїться серце наше, доки не спо­чине в Тобі (Св. Августин, Признан­ня).

Бог покликав мене. Так, як і Марія, я відповіла Йому: «Нехай станеться». Хоч і виникало багато труднощів, та у потрібний момент Він прибирав їх з мого шляху. Тепер життя моє наповнене радощами й спокоєм. Десять років я йшла до монастиря, і на цій дорозі моє прагнення невпинно зростало. Думка, що я повинна віддати себе Богові, легко увійшла в моє серце й стала для мене очевидною. Я ніколи не сумніва­лась у моєму покликанні і не переставала вірити Тому, хто кликав мене. Я можу щиро сказати, що «Його ярмо солодке, а тягар легкий».

Коли я була маленькою, мені подобались літургійні обря­ди, хоч я й не була надто побожною. Я поводилась як зви­чайна семи-восьмирічна дитина. Ще я любила уроки кате­хизму і завжди старанно до них готувалась. Особливим мо­ментом, коли я дійсно почула поклик Бога, був день мого першого Святого Причастя. Моя пам'ять і досі зберігає про цей день яскраві спогади, хоча й минуло вже стільки років. Ці спомини хвилюють мене щоразу, коли я входжу в храм.

Було це під час ранішньої Служби Божої, відразу після Причастя. Я спостерігала, як мої подружки, вдягнені в білі плаття, наближаються до перил. Всім, напевно, відоме хви­лювання цих урочистих хвилин. Тоді я, як на екрані, поба­чила видіння, що мало стати реальністю через багато років: білу процесію, подібну до тієї, що проходила перед моїми очима. Тільки дівчата там були старші. Вони йшли, подібні до молодих панн, до наречених, щоб віддатися Богові. Невимовне переживання. Мені здавалось, що через кілька років я буду подібною до них. Те внутрішнє видіння глибоко запало мені в душу, і до цих пір стоїть перед моїми очима. Я була впев-нена, що ця урочистість колись знову відбудеться, але вже з моєю участю, і в цей день я стану «нареченою Христа». Одно­часно душа моя була переповнена солодким відчуттям ра­дості й спокою.

Це був перший знак Божої любові, яким Він позначив мою малу особу. Багато чого сталося в моєму житті, перш ніж мрія мого дитинства стала реальністю. Але власне тоді зародилась у мені думка присвятити себе Богом. З того великого дня в мене було відчуття, що Бог призначив мене собі і, що моя доля не буде схожою на долю моїх подруг... Я усвідомлювала, хоч і не досить ясно, що мене вибрав Той, хто є Всемогутньою і Всеохоплюючою Любов'ю світу.

Однак ця ідея визрівала зовсім неквапливо. Оглядаючись назад на своє життя, я ясно бачу дорогу, якою вів мене Бог, щоб я змогла до нього дійти. Скільки ласки Він подарував мені! А скільки було ласки невидимої, але яка дуже під­тримала мене!

Великий вплив на моє покликання справила школа. Я мала щастя, моя вчителька була зразковою черницею. Вона, напевно, відгадала мою таємницю, бо дуже мені допомагала. Я ніколи їй не звірялась, проте ми чудово розуміли одна одну! Мені досить було її присутності, вона могла говорити про будь-що, а я в цей час думала про життя в монастирі. Все в ній приковувало мою увагу.

Короткочасні говіння, які перед Великоднем були звич­ними в наших краях, сприяли утвердженню моїх намірів, коли проповідник говорив про покликання, я була особливо уважною.

Світло, яке викликали в моїй душі ці говіння, було для мене відкриттям, новим закликом, який я повторювала у глибині душі, і яке завжди нагадувало мені моє перше ви­діння. У цих говіннях я насамперед шукала відповіді на питання, що стосувались покликання до чернецтва, та на мої таємні прагнення. Моєю улюбленою темою була тема черне­чого життя, часом я відчувала розчарування, бо мені зда­валось, що проповідник не досить докладно про це розпо­відає.

Все, що траплялось в моєму житті, оживляло мрії мого серця. Я часто брала участь у шлюбних церемоніях. В такі хвилини мене завжди переслідувала думка: «Я буду належати тільки Богові». Коли молоде подружжя складало клятву вірності, я говорила собі: «Господи, я люблю тільки Тебе і тільки Тебе хочу вибрати». Колись я навіть була за дружку на весіллі моєї двоюрідної сестри і мала чудового «кавалера». Але почувала себе якось незручно. Крім урочистого настрою, відчувала щось на зразок туги, смутку. Мої думки й праг­нення були спрямовані на зовсім інше... Я відчувала постійне прагнення чистих благ, чистої любові. Я ніколи не захоп­лювалась такими розвагами, як вечоринки, екскурсії та інші приємні речі, до яких так охочі дівчата. Тоді я лише на­половину відчувала себе вдоволеною. Чогось мені бракувало. Те «щось» з часом стало «Кимсь». Так Бог увійшов у моє життя. Я дійшла переконання, що створена для цілковитої присвяти себе Богові.

Я не пригадую, щоб коли-небудь противилась волі Божій. В день, коли я зрозуміла, що Він прагне, аби я цілковито присвятила себе Йому, з глибин мого серця радісно про­мовила «так» і вже ніколи не думала про повернення назад.

Мушу однак визнати, що я не завжди виконувала волю Бога: траплялись відхилення, відступи, хвилини слабості й духовного знесилення. Але можу сказати, що в глибині душі я завжди чула голос Бога. Згадка про батька, який чекає свого блудного сина, допомагала мені повернутись до Нього. Бо в певний період, на жаль, надто довгий, я переживала важку кризу. Відчувала сильні спокуси і не завжди була вірною моєму ідеалові чистоти, більше того, часто занепадала духом. Однак думка про чернече життя не зникла. Я ніколи не втрачала віри, не могла її втратити, тому що завше від­чувала любов Бога. В цих безкінечних труднощах я могла втратити покликання.

Та я знаю, що це Бог випробовував мене. Тим часом я дедалі краще почала розуміти слабкість людської натури і велич Божого милосердя. Саме терпеливість і віра Бога, які Він мені явив, підтримували мене у важкий період молодості і щораз більше наближали до Нього, відкриваючи мене для Його любові. Бачачи Його послідовність, коли Він прощав мене в моїй невдячності і невірності, я зрозуміла, як сильно Він любить мене. Був лише один спосіб, хоч і дуже жа­люгідний, щоб виразити Йому мою вдячність: віддатись Йому цілком, тілом і душею, в чернецтві. Завдяки Його ласці я нарешті поборола спокуси і змогла віднайти незворушний спокій - дар Його любові.

Так Бог став для мене «Кимось». Кимось, кого я любила, хто був зі мною, про кого я часто думала і котрому звіряла кожну свою думку щодо майбутнього. «Любити тільки Тебе, мій Господи...» - ця прекрасна пісня завжди мене глибоко зворушувала. Я відчувала в собі її повний зміст. Любити Господа, служити Йому - ось ідеал мого покликання.

Мені довелось подолати багато труднощів, перш ніж я досягла свого ідеалу. Труднощі ці були морального харак­теру. Потім був спротив зі сторони моїх батьків; особливо батько робив усе, щоб відвернути мій намір. Зрештою вони керувались добрими намірами, адже хотіли бачити мене щас­ливою. Віддати Богові єдину доньку, ради виховання якої вони багато чим жертвували - це, безперечно, була ласка, яку Учитель прагнув явити їм.

Але вони зовсім не розуміли досконалості чернечого жит­тя. Через різні підходи до цієї справи виникало багато непо­розумінь, дуже прикрих як для мене, так і для них. Часто поставали серйозні суперечки, які приносили страждання усім нам, і хоч ми й дуже любили одне одного, однак завда­вали собі взаємних прикростей. Батьки дорікали мені, що я їх не люблю, бо хочу їх покинути, що я невдячна й не маю до них серця. Чому я хочу їх покинути? Чи мені вдома погано? Чи я не маю всього, чого прагну? Якби я мала хоч трохи серця, повторювали вони, то не зважилась би на такий крок... Подібне часто закидають душам, які прагнуть покинути все заради Христа. Чи ж не сказав Ісус, що аби піти за ним, треба боротись з домочадцями? Як добре я відчула правдивість цього розділу Євангелія! Ця боротьба, що тривала кілька років, була дуже важкою, бо я дуже любила своїх батьків. Щоденно щось підштовхувало мене до думок на цю тему, викликаючи болісні суперечки. На біду, в мене був «нер­вовий» характер, і сімейні сцени довели мене до хвороби. Я була надто вразливою, а мої нерви вичерпались... Коля бать­ки зрозуміли це, то піддали мене лікарському обстеженню. Жоден з трьох спеціалістів не міг сказати, що зі мною таке. Я ж знала чудово. Знала, що як тільки покину дім, все прийде до норми. І так дійсно сталося.

Труднощі спіткали мене і в школі, особливо на додат­кових курсах, і в ліцеї. Я дійсно дуже страждала в цьому середовищі, в котрому, мені здавалось, Бог був відсутній. Страшенно довго тягнулись ці роки. Я не могла знайти Бога і почувалась сама не своя. Не вистачало мені «Когось». Я побачила, як середовище деяких шкіл може вплинути на душу молодої людини та завдяки осяянню Божому багато чому навчилася. Ці випробування Бог вчинив для того, щоб наставити мене на шлях, який мав привести до Нього. В такій атмосфері легко було забути про свій ідеал: якщо я змогла вистояти, то завдяки Його підтримці.

Потім я працювала в конторі, пізнаючи цим самим інший аспект буденного життя. Знаючи, що Бог чекає мене де-інде, я швидко покинула цю роботу. Я скрізь відчувала потребу в Богові, без нього я ледве животіла. Та і в цей період безліч світла й ласки зійшло на мене. Бог справді є добрим Пасти­рем.

У мене ніколи не було враження, що ставши черницею, я виберу життя, позбавлене любові. Навпаки, власне в монасти­рі я знайшла Любов. Це Вона привела мене сюди. Бог дав ме­ні відчутні докази своєї любові. Зустрічі з Ним були хвили­нами справжнього щастя. Між моєю душею і Ним встанови­лося щось на зразок інтимного зв'язку. Справжня радість та величезне щастя наповнювали мою душу під час молитви. Я й подумати не могла, що в моєму житті немає любові.

Я мусила зректися тої любові, якої у звичайному житті прагне багато жінок, але це здавалось мені дрібницею в порівнянні з тою великою Любов'ю, яку я знаходила скрізь. Бог справді є Любов, як говорить святий Іоан. Утопаючи в лю­бові, чи ж могла я вважати, що любов покинула моє серце? Та я мандрую загадковим полем і не всі мене зрозуміють.

Знаю, якій дискредитації піддається чернече життя, як легковажно сприймає його багато людей. Чула, як повто­рюють дурниці про речі, які для мене є святими. Усім серцем я молюсь за тих дівчат, котрі повинні вести боротьбу, аби могти відповісти на заклик Бога.

Для мене життя в монастирі - це передусім цілковита відданість Богу, присвячення Богові усього нашого єства: тіла, серця, думок, душі.

Обітниця бідності звільняє нас від схильності до мате­ріального добробуту й дозволяє нам природно й невимушено звернутися до реальності духовного світу.

Обітниця чистоти звільняє наше серце від людських при­в'язаностей не для того, щоб ми гордували ними й не від­чували їх, а тому, що нашим обов'язком в Церкві є любити Бога, і то любити Його неподільно.

Обітниця послуху звільняє нашу волю від небезпеки зло­вживань свободою для цілей особистих та егоїстичних, від гріха надмірної незалежності і робить її підвладною волі Бога. Наші наставники є для нас лише посланцями Бога і мають значення тільки у їх зв'язку з Богом.

Все, абсолютно все, робиться з любові до Господа, в поко­рі і повній підлеглості. Таке життя здається мені прекрасним, задовольняє глибокі прагнення моєї душі. «Де є любов, там нема труду, а якщо є труд, він сам переросте в любов»(Наслідування Христа).

Послушниця з товариства, що

займається проповідництвом

(одиначка, 23 роки)


У пошуках Бога

Сестра Мері Жан народилась у Сан-Франциско. В дитинстві була охре­щена в англіканській церкві, деякий час належала до секти Вчених Хрис­та, потім знову повернулась до ан­гліканської церкви. Зусилля в пошу­ках правди привели її до католи­цької віри. Вступила до Товариства Сестер Святого Йосифа, яке зай­мається проповідництвом, працею в лікарнях та іншими милосердними справами.

Я не була язичницею. Я знала, що на пагорбі навпроти нашого дому у великому сірому будинку жили люди, які молилися Богові, і серце моє сповнювала радість, коли до моїх вух вітер доносив мелодію дзвонів. Та я не знала, що коли-небудь моє серце наповниться радістю вже не від звуків цієї простої мелодії, а від того, що я почую послання ангела, яке нагадуватиме цю мелодію. Я знала Бога, але знала Його мало й слабо, як дитина, що ледве вміє проказати: «Я іду спати». Ще трохи пізніше я пізнала Його за дещо незвичних обставин, коли, наприклад, під величезними дубами знаходила пташку, що випала з гнізда, і я ставала на коліна, щоб помо­литися над старанно виконаною могилкою, або затримува­лась, щоб помилуватися долиною, вкритою білими квітками, які нагадували мені наречених У такі хвилини я любила затримуватись, споглядаючи Бога, вдивлялась в небо, нама­гаючись краще Його пізнати. Мені розповіли, що в дитинстві я була охрещена, тому коли у неділю в євангелістській церкві я чула щось про Христа, то відчувала свою велику близькість до Нього. Та я не вміла пояснити собі, чому плакала моя бабця, побачивши на моїй шиї золотий хрестик, і чому вона сказала моєму батькові, щоб замість хрестика дав мені сер­дечко. Хоч мені не було ще й семи років, самотність змусила мене шукати приятеля. Бог тихим голосом звернувся до мого серця і допоміг заповнити в ньому пустку.

Чому я стала черницею? Кажуть, що найкращі друзі - це старі друзі, а я ще в дитинстві почала звертатись до Бога. Як тільки я досягла потрібного віку, то стала лекторкою в протестантській церкві Вчених Христа. Тоді мені здавалось, що цей крок найбільше наблизив мене до Бога. Коли прожиті роки я вже записувала двома цифрами, мій малий світ став знову трагічним. Не знаю, як це пояснити, але мене більше не вдовольняли «методи» й «докази» того кредо, на якому базу­валась моя віра і моя любов до Бога. Я втратила віру! Я знала, що повинна любити Бога і служити Йому. Але як? Де?

- Роби, як знаєш, - тільки й сказала моя мати, знизавши плечима.

Я пригадала собі моє хрещення і відважилась ще раз зайти до англіканської церкви. Мій батько теж був цієї віри, та я не бачила його вже багато років і мені заборонили з ним зустрічатися. Але то він записав мене до цієї церкви, і я вирішила його наслідувати. З нетерпінням я чекала неділі. Несміливо, але з надією в душі, я зайняла місце на вщерть заповненій лаві. Кожна молитва, кожен ритуал, кожен гімн викликали моє захоплення.. Незабаром мій голос приєднався до хору інших голосів. Коли я перший раз сіла за малий орган і заграла «Вперед, Христове воїнство», мені здалось, що небо схилилось наді мною, щоб поцілувати мене. Тут я, на­решті, знайшла Бога, а моя любов до Нього стала палкішою і більш дитячою.

Одного літнього дня я була в гостях у подруги. Під час нашої розмови вона побіжно зауважила:

• Наступного тижня приїздить моя тітка. Вона черниця.
  

• Черниця? - здивувалась я. Чи ж існують ще сьогодні жінки, котрі вступають до монастиря?
  

Мені здавалося, що ті окремі постаті в чорних рясах, які часом могла здалека бачити, це залишки древностей, імпор­тованих з Європи. Єдиною, яку я знала трохи ближче, була моя двоюрідна сестра, яка зіграла роль ігумені у відомій п'єсі «Диво». Якось я пішла до міського театру, щоб послухати, як вона співає. Я була в захваті від її фіолетового кольору ряси і великої вуалі. З її уст плила чудова мелодія «Аве Марія». Я тут же вирішила, що якщо в Америці є монастир таких сестер, яких представляла моя кузинка, то я б знайшла там своє місце. Але невдовзі забула про цей намір, бо була впев­нена, що такого монастиря нема. Сестри ж англіканської церкви здавались мені містифікацією інших, справжніх сес­тер, тих, що були раніше. Тож я вирішила:

- Ніколи не буду носити такого одягу!

Але тут трапилась нагода, вона ввійшла просто до мого дому.

Якось пополудні мене попросила одна знайома, щоб я пішла з нею до колегіуму Святої Марії. Нарешті я мала нагоду зблизька побачити черниць-католичок, про котрих вже багато чула, вбраних у величезні ряси, які є відзнакою достойної традиції. Дорогою наша розмова набрала характеру лекції з катехизму. Ступивши на просторе подвір'я і на­ближаючись до оповитої зеленню будівлі, я почувала себе як Колумб, який робив перші кроки на новому континенті. Сес­три виявились звичайними людськими істотами!

Як і я, вони входили в монастир через те саме подвір'я, з тою лише різницею, що вони там лишались. Ми дійшли до воріт будівлі. Нам відчинила одна з сестер і запросила до се­редини. Візит був короткий. Я бачила лише воротарку і другу сестру, з котрою хотіла порозмовляти моя товаришка. Бог, напевно, хотів посміятися з моєї цікавості, бо саме ця сестра стала потім директоркою школи, в якій я вчила дітей. Поки­що я була розчарована. Скромна співрозмовниця і корот­кочасні відвідини каплиці не змогли розвіяти моїх упере­джень.

Що стосується моїх зв'язків з Богом, то я була цілком ними задоволена. В час цього стану блаженства з моїх уст злетіла ще одна фраза:

- Я ніколи не стану католичкою!

Несподівано моя мати повідомила мене, що надійшов час вона вважає, прийняти віру, в якій була вихована вона сама. Перед тим однак аніскільки не потурбувалася, щоб я озна­йомилась з релігією, котру вона покинула ще в молодості.

Ні, я й чути не хотіла про те, щоб стати католичкою. Та коли переді мною постала проблема, щоб знайти колегіум з інтернатом, то я відразу ж подумала про величну й тиху будівлю колегіуму Святої Марії і прийняла таке рішення:

- Хоча це й католицький колегіум, я хочу до нього за­писатись.

Не минуло багато часу, як я вже стояла на колінах біля мармурових балясинок в каплиці колегіуму, щоб прийняти умовне хрещення. Роз'яснення деяких історичних фактів добре обізнаною в цих справах сестрою, кілька місяців нав­чання та Божа ласка сотворили чудо. Які чудові краєвиди простиралися переді мною з цього пагорба!

- Як ти себе почуваєш? - ввічливо запитав мене свя­щеник.

- Відчуваю, що я нарешті знайшла свій дім!
Більше мені було нічого додати.

Чому я стала черницею? Тому що дуже швидко усві­домила, що не розумію Бога в усій повноті, так як я прагнула цього. Треба було піднятись набагато вище. Як майже всі мої гімназійні подруги, я теж була зачарована історією життя Маленької Квіточки. Прочитавши автобіографію святої Тере­зи, я почала умертвляти свою плоть, щоб знищити власне «я». Слово «монастир» мало для мене лише одне значення - Кармель (Кармель — гора в Палестині, де було вперше, у XII ст., засновано чернечий орден кармелітів).

Всяка інша форма чернечого життя була для мене неприйнятна. Однак помимо моєї найбільшої поваги до цієї форми монастирського життя, одного дня я мовила вголос:

- Повірте, таке життя не для мене!

У хвилину, коли я промовляла ці слова, здавалось, що я чую тихий голос першого заклику Бога. Я сама прийшла до каплиці і почала вдивлятися у фігурку маленького Ісуса, так ніби я ніколи її до цих пір не бачила. Ісус тримав у руці від­криту книгу, в якій золотими літерами було написано: «Іди й наслідуй мене». Мені здавалось, що ці слова написані і в мо­єму серці. З того часу в мене не залишилось жодних сумнівів. Я була впевнена , що Бог у тиші покликав мене. Це був той самий Бог, якого я вперше пізнала, вдивляючись на небосхил з вікон нашого дому на пагорбі, а потім в години самотності мого невеселого дитинства і в бурхливі дні, коли я пере­свідчилась у фальшивості того, що було для мене найдорож­чим. Бог кликав мене. Та хоч я й усім серцем відгукнулась на Його поклик, мета здавалась мені ще дуже далекою.

Моя любов до Бога слабшала. Я нерозважливо наразилась на небезпеку втрати покликання - цього дару невимовної любові Господа. Дві любові, на диво суперечливі, супро­воджували моє життя. Та озираючись тепер у минуле, мені здається, що то Він послав мені ці дві любові, або дати мож­ливість краще служити Богу тим життям, яке Він для мене вибрав.

Єдиним моїм прагненням завжди залишався Кармель. Тим часом спливали місяці на тихих хвилях гарячих молитв і прагнень, серед веселого потоку життя в колегіумі та сумних годин вдома; а ще була чарівна подорож до Південного моря. Так, я не раз падала і збивалась з пуття, але завжди вірила в існування єдиної справжньої Любові, яка б'ється, щоб здо­бути наді мною перемогу.

Бажаючи дотримати слова, яке дала своїй сім'ї, я закін­чила перший рік навчання в університеті. Тепер треба було зробити перший крок. Але поки що я не бачила жодного відповідного моменту. Одного разу, питаючи у священика якоїсь ради, я сказала, що не відчуваю жодного благоговіння перед святим Йосифом. Та я знала, що власне з цієї хвилини стала почесною гвардією нашого покровителя Ісуса Христа. Знаючи це, я відчувала себе пригніченою й розчавленою. Якщо Бог хотів від мене саме цього, то я не мала кращої можливості, щоб виказати Йому свою любов. Нагода, якої я довго і марно чекала, була поруч, досить було мені вимовити: «Нехай станеться».

Першого вечора, коли я стояла на колінах в каплиці Святої Марії, в моїй голові роїлися спогади минулих тижнів.

• Але навіщо? Ти не підходиш для цього! Що стосується
  грошей - то можеш дістати стипендію... - так розмірковували
  мої подруги, викладачі і директор. Лише найближчі подру­
  жки, які, зрештою, не були католичками, розуміли, що я
  сказала цілком серйозно:
  

• Люблю Бога понад усе!
  

• Вони назавжди залишились у моєму серці, і я впевнена, що Бог поблагословить їх за добрі поради.

Ні, справа була не в тому, що мене турбувало спасіння душі, чи забезпечення пристойної смерті, чи щось інше. Це були речі, про які я повинна була дбати, якщо б навіть зали­шилась в миру. Я стала черницею з любові, тільки з любові.

Ну, а як же монастир, до якого я так прагнула вступити? Так, сестра-кармелітка має сад троянд, за котрим вона догля­дає, та мої троянди - це живі й усміхнені дівчата, що пахнуть цнотою віри, і моїм завданням є опіка над ними. Спогля­дання? Кожного року відкриваються нові можливості від­найти Його лик на молодих обличчях. Повнота Божої лю­бові? Тільки досягнувши стану абсолютного єднання з Ним, а станеться це лише у вічності, я пізнаю всю повноту Бога. Я зрозуміла, що щастям є саме зусилля, щоб досягти цього єднання і що найсильніша любов проявляється у сповненні волі Божої.

Сестра Мері Жан, США