Ця книга розміщена на сайті

Вид материала

Книга

Содержание Сестра Марія, Італія Сестра Бернадетта, Італія Сестро Ліліано, розкажіть, будь ласка, про початок своєї праці. Якою була перша зустріч сестер з парафією? Часто місіонери намагаються привернути бідну паст­ву шляхом матеріальної допомоги. Як це було у вашому випадку? Початки завжди важкі... А як потім розгорнулась ваша душпастирська діяльність?

Подобный материал:

• Редактор Т. В. Янголь Коваль А. П. К 56 Спочатку було Слово: Крилаті вислови біблій­ного, 3366.78kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 44110.99kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 724.91kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 2760.98kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 3188.89kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 4047.43kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 1878.34kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 4564.98kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 7345.4kb.
• Методичні рекомендації щодо викладання історії в загальноосвітніх навчальних закладах, 315.98kb.

Чи обітнуть тобі коси?

Звичайне для великих урочистостей пожвавлення панує сьогодні в августинському монастирі, котрий, ніби сторожова башта, стоїть на високому сонячному узгір'ї. Панує пожвав­лення, яке черниці поєднують з мовчанням, що його вимагає устав, порушуване шелестом ряс і звуком чоток при боці, чиї 169 намистин постукують об хрестик, черепок та медаль­йончики, нанизані на той самий металевий прутик.

Молоденькі послушниці ледве стримують у собі стихію, що у тисячу способів намагається вирватись назовні, незва­жаючи на погляд суворої, але доброї наставниці, комір якої накрохмалений сильніше, ніж завжди. Напередодні дівчат протягом двох годин знайомили з церемоніалом, і аж до пізнього вечора в різних кутках спальні серед сміху й дотепів, чути було тихі голоси:

- Так, Екселенціє... Ні, Екселенціє...

Адже прибув ксьондз-єпископ, щоб прийняти урочисті обітниці в однієї з черниць та сповнити таїнство миропо­мазання наймолодшої з вихованок, п'ятирічної дівчинки. Це вона, переодягнена ангелом з шовковими крилами, повинна обсипати квітами лежачу на землі черницю, яка привселюдно й назавжди прощається зі світом.

Вдень дівчинку покликали до приймальні самого ксьон­дза-єпископа. Майже сімдесятилітній достойник з фігурою аскета і пастиря, мав розмову з вихованкою, і при кінці цієї приватної розмови попросив покликати матір-ігуменю, щоб сказати їй:

- Приготуйте тепер цю дівчинку І як найшвидше до­пустіть її до першого Святого Причастя.

Восьмого грудня дівчинка прийняла перше Причастя. В той день все було в білих кольорах: свято білої Мадонни, дівчинка у білому платті, що йде до свого першого Святого Причастя, біла, вкрита снігом земля... Оскільки їй сказали, що під час першої зустрічі з Христом за посередництвом облатки вона може просити будь-що, і її просьба буде обо­в'язково виконана, дівчинка просить послати їй дар чернечого покликання. Тою дівчинкою була я!

В п'ятнадцять років намір стати черницею вималювався вже чітко, хоч ще не з усіма подробицями. Потяг до вищих ідеалів був силою, яка оживляла все моє життя в молодості. Я не зазнала так званих сентиментальних розчарувань, але відчувала сильне прагнення чистого і щирого людського почуття, на котре я зуміла й змогла б відповісти. Я не була красивою, але була досить тямущою, симпатичною і мала добре здоров'я. І подобалась молодим людям.

Багато юнаків стукало у двері мого серця і не залишало його байдужим. Стукали теж у двері мого дому і не зали­шали байдужим мого батька - у нього для всіх була одна відповідь:

- Право вирішувати я надаю їй, бо хочу, щоб вона була щаслива. Я усвідомлювала, що мій шлях - це не простий шлях. Але були дві речі, яких найважче зректись: власні діти й особиста свобода.

Я розуміла, що буду змушена, і то назавжди, забути про таку природну річ, як материнство, розуміла, що повинна буду підкорятись іншим. На одне й друге я зважилась з надією досягти вищої мети, до якої веде світло добровільної жертви. Цілі дні я проводила на складі. Я була дочкою влас­ника магазину, який, хоч і розташований у провінційному містечку, однак був торговим центром, до якого приїжджали з усієї околиці. Тому роботи вистачало.

Під час постійних зустрічей з найрізноманітнішими клієн­тами, між підрахунком грошей та коливанням ваги я від­чувала потребу в молитві. Щоб вдовольнити це прагнення, я повинна була вставати дуже рано - о четвертій вдосвіта влітку, і о п'ятій — взимку. Незважаючи на щоденне повто­рення цієї акції, я не змогла до неї звикнути, і раннє вста­вання щоразу вимагало від мене неабияких зусиль. Остаточно пробуджувалась я вже в дорозі до церкви від ранішнього холоду. Але я повинна була зустрітись з Ним. Я усвідом­лювала, що кожен день був для мене не лише виконанням втомлюючого обов'язку, але й боротьбою, часами досить важкою, за моє покликання. Часом я приходила до церкви ще і вдень. Кілька хвилин я могла простояти перед святилищем, не думаючи про гирі, велосипед, про свою рідню... Це були короткі, але сповнені великих переживань хвилини... А потім бігом, дослівно бігом, бо я була, як ртуть і повинна була розрядити свою енергію рухом, стрибками й гімнастичними вправами.

Коли мені минуло ледве 15 років, я стала головою Това­риства молодих жінок членів Католицької Акції нашої пара­фії, і хоч була дуже молодою, мала вплив на подруг, які були старші від мене. Мені дуже подобалась ця робота, і я могла б працювати там усе життя. Але швидко зрозуміла, що вона може бути лише засобом, а не метою.

Стати черницею означало для мене чинити добро, цілко­вито присвятивши себе спасінню душ. Прагнення це набуло неймовірних форм, часто абсурдних у своєму намаганні охопити цілий світ. Я хотіла опікуватися дітьми, що залишились без матерів, і стариками, що залишилися без дітей. Хотіла вчити або стояти біля ліжка стражденних, щоб полегшувати їхні тілесні муки й втішати душу. Я рідко замислювалась над можливістю життя в монастирі... Найбільше я відчувала потребу смиренної й дійової співпраці з духовенством, а особ­ливо приваблювало мене слово «місія». Я вирішила подумати, чи не вибрати мені місіонерство. Розмірковувала, куди б могла виїхати з місією. Я дуже любила негритянських дітей в Африці, цікавили мене японці й китайці, тим більше, що в шкільні роки мої ровесниці найчастіше прозивали мене «кита­янкою» через мигдалевидний розріз очей. Тоді це мене дуже дратувало, тепер же я думала, що мої косо поставлені очі можливо стануть мені в пригоді серед блідих мешканців Сходу. А індіанці? Я відчувала в собі сили, щоб стати перед наймогутнішими вождями і дискутувати з найдикішими і найогиднішими чаклунами.

Одного разу після молитви я зрозуміла, що мій вибір повинен впасти на той напрям чернечої діяльності, де була б можлива співпраця з чоловічим інститутом чернецтва. Це задовільняло мою внутрішню потребу співпраці з свяще­никами.

У 1931 році я несподівано дізналась про Товариство Уче­ниць Небесного Вчителя (Pie Discepole del Divin Maestro), дуже молоду конгрегацію, утворену лише сім років тому. Особи, які вважали себе відповідальними за те, щоб я йшла прямим шляхом, з усіх сил рекомендували мені подумати, вказуючи на можливість небезпеки.

- Ти повинна вибрати вже випробуване, зріле товариство, - казали мені. Я ж прагнула святкувати десятиріччя, а не сторіччя конгрегації. Я ще сама добре не розібралась, але вже сама назва «Учениці Небесного Вчителя» хвилювала мене, я чула, що мною керує невідома мені дотепер сила. Мені було вісімнадцять років. У 1932 році я здобула перше місце в конкурсі на знання катехизму, організованому Католицькою Акцією. Я перемогла в парафіяльному, єпархіальному і регіо­нальному конкурсах. Нагородою була поїздка в Рим і ауді­єнція у Папи!

Велика зайнятість на складі і вдома дозволяли мені вчи­тись тільки під час меншого напливу клієнтів або під час необхідних поїздок. В останньому випадку я клала катехизм чи якусь іншу книжку на руль велосипеда і їхала, голосно читаючи урок. Часом велосипедне кермо заміняли віжки добродушного гнідка, а висловлювання на теологічну тему переплітались з підганянням коня до галопу, підкріплені, звичайно, ударом батога.

Щороку мене можна було бачити на сцені в якій-небудь головній ролі. В останній виставі я грала роль діви-мучениці і витискала з очей глядачів справжні сльози, коли вони бачили мою поранену й закривавлену шию і чули мій слаб­нучий і згасаючий в спазмах агонії голос. Кількома хвили­нами пізніше, переодягнена до невпізнання, я грала дуже смішну роль у фарсі, і зал вибухав сміхом.

Вісімнадцять років. Прекрасний вік, щоб свідомо при­святити себе Богові. Та вже через три роки, я була головною опорою нашої великої сім'ї. Через фінансовий крах ми опи­нилися в жалюгідному становищі, і перед тим, як скласти обітницю бідності, я познайомилась з бідністю на межі злид­нів і пізнала гіркоту приниження, що йде слідом за колишнім добробутом, який тепер викликає глумливі насмішки. Зі складу, який колись був нашою власністю, я перейшла пра­цювати продавцем в чужий магазин. Я не наважувалась зали­шити сім'ю без моєї допомоги, але одного дня, коли мій батько нарешті знайшов роботу, що давала можливість утри­мувати родину, він покликав мене і сказав:

- Тепер можеш піти. Несправедливо було б затримувати тебе довше. Іди, куди кличе тебе Господь. Благословляю тебе!

На остаточні приготування мені вистачило тижня. Части­ну цього часу я провела серед зелених полів в околицях нашого містечка, роз'їжджаючи на велосипеді, щоб попро­щатись з родичами і поділитись з ними своєю радістю. У зв'язку з цим мені довелось почути багато найрізноманіт­ніших думок і прогнозів, не завжди втішних.

- Шкода, що така дівчина йде в монастир! Довго там не витримає, вона занадто жвава! І тобі обітнуть твої прекрасні коси?..

Один з останніх візитів був до моєї тітки-черниці, тітка належала до Товариства Святої Клари. Ми розмовляли через монастирську огорожу, тітка була високого зросту, обличчя закривала чорна вуаль, так що видно було лише анемічний рот. Спокійним і дуже солодким голосом вона сказала мені:

- Пам'ятай, що з перших же хвилин чернечого життя ти зустрінешся з необхідністю жертвувати. Будь великодушною!

До своєї нової домівки в містечку Альба я прибула пізно пополудні 27 червня. Мене ніхто не зустрічав. Я зайшла до великої церкви Святого Павла, щоб в серці Ісуса вмістити надмір почуттів, позбавлених у ці хвилини будь-якого енту­зіазму. Хотіла зблизька побачити черниць під час адорації. Вони були вдягнені в сині ряси. Не знаю чому, але в цю хвилину їх синій одяг здався мені сірим, таким сірим і непри­ємним, що нагадував мені похоронний саван.

Я розуміла, на які жертви мені доведеться піти. Перед очима постало обличчя тітки, тих, кого я любила. Поду­малось про втрачену свободу. Мені здалось, що я чую голос мого наймолодшого братика, який кличе мене... Я відчула сильну спокусу негайно повернутись додому, навіть не зустрі­чаючись з сестрами- які мали стати моєю новою родиною!

Це продовжувалось кілька хвилин. Я закрила руками обличчя і почула ехо голосу за монастирською огорожею: - Будь великодушна...

Підбадьорена, я глянула на картину Святого Причастя і встала з колін, рішення було прийнято. Дійшовши до монас­тиря, пройшла через величезне подвір'я, щоб представитись ігумені, канцелярія якої знаходилась в протилежному від входу кінці. Я мала змогу перевірити свої спринтерські здіб­ності.

Надійшла пора вечері. Я ж прагнула лише одного: поки­нути товариство, залишитись на самоті і дати волю болісним почуттям, що шматували моє серце. І знову на допомогу прийшли слова моєї мудрої тітки-черниці:

— Пам'ятай... І я була великодушною. Великодушною навіть тоді, коли в алюмінієвій мисочці мені подали суп, від якого несло чимось кислим і який, напевно погано спри­ймався більш звичними до такої їжі, ніж мій шлунками. Я взялась до їжі, насилу ковтаючи її впереміш зі сльозами, що текли з очей. Хтось милосердний, помітивши мої зусилля, хотів звільнити мене від цієї покути, та я не погодилась — мусила бути великодушною!

В обителі Гспода, яку собі вибрала, в товаристві, до якого вступила з власних переконань, я знайшла все, до чого прагнула, навіть набагато більше, ніж могла «хотіти і зро­зуміти». Моє прагнення молитви задовольнялось виконанням основного обо"язку Учениць Небесного Вчителя - невтом­ного возвеличення в особистих молитвах та шляхом особ­ливих проповідувань. Воно задовольнялось молитвою, котра, єднаючи нас з Небесним Вчителем, надавала нам особливу можливість дійти до всіх, всім допомогти: священикам, ієрар­хам, дітям, старцям, віруючим і невіруючим, тим, хто страж­дає,' тим, хто навчає і тим, хто править світом.

Наше товариство зародилось у Церкві. Його завданням є невтомна підтримка апостолів нашого часу. Все, а особливо сучасні засоби, створені людським розумом і використовувані завдяки людським здібностям, повинно служити добру і мусить бути підтримане невидимою, але життєдайною силою, яка є його душею-молитвою.

Сестра Марія, Італія

У моєму житті існувала тільки музика

Моє ім'я Бернадетга. Я послушниця Місіонерського Това­риства Сестер Францисканок Святої Марії. Перед тим, як я ввійшла в цей новий світ, моєю стихією була музика. Я грала на гітарі цілими днями. Заняття музикою заповнювали увесь мій час, душу, почуття, звільняли енергію. Моя голова була забита уроками в консерваторії, концертами, конкурсами, а все решта - сім'я, приятелі, школа - було підпорядковане цій пристрасті. Я скидалась на божевільну і доводила до боже­вілля інших.

Та чим кращими були результати, тим менше я була задо­волена. Чогось мені бракувало. Усі мої зусилля, загадкова метушня, пов'язана з прокладанням собі шляху, обертались проти мене. Це було замкнене коло - із замкненого кола звуки не можуть злітати вгору!

Тоді-то музика, яка була для мене абсолютом, стала наби­рати відносного характеру. Я прагнула досягти досконалості в тому, що любила, та повинно було минути десять років «виключно музики», аби я зрозуміла, що досконалою є тільки Любов. Музику треба дарувати людям, я ж надто часто грала для власного задоволення, щоб заслужити похвалу або ви­кликати подив. Так я крутилась у колі мого неспокійного й обмеженого існування без Бога, аж доки Господь не прояснив мою душу. Сталося це завдяки одній дівчин. У неї було ясне обличчя, вона жила в мирі з собою і всіма, хто її оточував, віднайшовши Любов, що була вищою від любові звичайної, і, пізнавши Бога, жила тепер в монастирі. А також завдяки фільмові «Ганді», який проповідував мир і любов. Сталося це і завдяки фільмові «Брат Сонце і сестра Місяць», котрий не задовольнив мене по-справжньому, але збудив цікавість до історії життя святого Франциска. Був ще вплив сім'ї: до цього часу я тільки все брала від неї, а дарувала їй лише свої клопоти, проблеми й побоювання. Нарешті я... відкрила її. Яким мовчазним, але невтомним прикладом віри були мої батьки! Так я «зупинилась» і почала «скидати з себе» все, що було зайве і чого легше було позбутися. Я почала дихати! Почала давати ледь помітні докази любові: якась посмішка, якесь добре слово, поздоровлення, душевний жест... Світло, яке освітлювало тоді мою душу, було світлом подарованої мені Любові. Про те, що творилось в моїй душі, я розповіла одному священикові - приятелеві нашої сім'ї, який охоче допомагав нам. Хоч і не особисто, але він знав мене добре. Я йому цілком довіряла. В цей період я багато думала, як навести порядок в моїй душі. Хотіла пізнати світло, що було в мені, і довірити йому все своє життя. Священик Карло завжди уважно ставився до моїх питань, пояснював навіть найбільш прості й очевидні речі, які стосувалися Церкви, таїнств, чернечого життя, і робив це просто і щиро. На сум­ніви, що виникли у мене в зв'язку з фільмом про святого Франциска він відповів, давши мені листи Святого, які я прочитала з великою цікавістю, більше того, вони так мені сподобались, що я вже бачила себе... сестрою Святої Клари.

Попереду було ціле літо. Священик Карло дав мені кілька адрес, де я повинна була набути деякого досвіду в еле­ментарному пізнанні Бога. Першим я вибрала те, куди могла вдатись негайно, хоча з адреси подобався мені лише початок і кінець: францисканки... Асиж!

Я опинилась у невеличкому товаристві. І була здивована, відчувши себе тут спокійно и вільно. Серед черниць... Хто б по­думав? А про те це звичайні люди, які намагаються робити все якнайкраще, черпаючи силу й відвагу з Божого світла й жи­вучи виключно тим світлом. ці люди дуже різні, але вони об-

єднані і здатні безкорисливо любити одне одного, не вдаючись до штучних розумувань. Це істоти глибоко людяні, які вміють співчувати, розуміти й перейматися проблемами інших. Істоти, для яких повсякденність є джерелом невтомного ентузіазму.

Мене оточував спокій, який походив не з зовні, а з душі кожної з них. Я не відкрила нічого нового: тепло й життя, які, власне кажучи, можуть бути в кожній людині, скрізь. Я поділяла з сестрами їх життя: молитви, працю, радість від спілкування і взаємного пізнання, я грала і співала з енту­зіазмом та спокоєм в душі, яких не відчувала з часів, коли ще дівчинкою почала бринькати на гітарі. Сестра Ельвіра піклу­валась про мене, я ж наслідувала її - і так ми йшли спільним шляхом.

Додому я повернулась задоволена, в мені вже укріпилось рішення стати черницею, але воно було ще в зародковому стані. Набралась я й іншого досвіду: два тижні я провела в молодіжному товаристві, теж в Асижі. Тут хлопці і дівчата, у тому числі й з інших країн і різних віросповідань, якийсь час жили разом життям францисканців - простим, засно­ваним на молитвах і праці (з днями на самоті, з постами - але і з хвилинами радості, обміну досвідом єднання з природою). В той час мені теж довелося взяти участь у «францискансь­кому марші». Його гаслом було єднання. Це був інший спосіб спільного життя, спільних щоденних переживань, мандрівки до спільної мети. В кінці ми прийшли до теми покликання.

Все це збагатило мене, доповнило мої перші враження, допомогло впевнитись у правильності вибору. Минуло всього шість місяців з тих пір, як Бог перевернув моє життя, мою логіку, розбив мою гітару. Коли я десь затримувалась, Бог негайно спішив мені на допомогу, і ми разом надолужували час. Настав час прийняти Його як лік. Покинути сім'ю, щоб знову полюбити її в Богові, котрий зменшує відстані і вти­хомирює докори; покінчити з егоїстичною і пустою дружбою, аби навчитись любити насправді.

Я почала готуватись до послушництва. Тепер я особливо прагнула, аби всі зрозуміли, що значить бути возлюбленою Бога. І я, котра сама ледве почала це розуміти, дякувала Богу і всім посередникам, які допомогли мені Його знайти.

Сестра Бернадетта, Італія


Сестра-парох

Сестра Ліліана Тозеллі, приїхавши на відпочинок на свою Батьківщину, в Італію, дала інтерв'ю групі скау­тів на тему своєї душпастирської діяльності в Бразилії. Подаємо її відповіді, як вони були надруковані в газеті італійських скаутів «Спіль­ний шлях».

- Сестро Ліліано, розкажіть, будь ласка, про початок своєї праці.

Я працюю в Лусіанополісі, в глибині Бразилії, парафія налічує 10 тисяч вірних і займає приблизно таку територію, як великий Рим. Коли нас четверо приїхало туди у 1967 році, то вперше за 27 років, з часу побудови Церкви, Господь Ісус Христос ввійшов у святилище. Іноді тут проїжджали свя­щеники, відправляли Святу Літургію, сповняли обряд при­частя і від'їжджали. Бачачи таку ситуацію, місцевий єпископ, за згодою Апостольської столиці, віддав цю парафію нам, сестрам. Ми одержали дозвіл на виконання обряду хрещення, якщо дітям загрожувала смерть, а це трапляється дуже час­то; в цій частині країни близько 30 відсотків дітей вмирає, не доживши до п'яти років внаслідок недостатнього харчування і недостатньої медичної допомоги.

Крім того, ми одержали дозвіл на виконання обряду при­частя та інших справ, для яких не є обов'язковим духовний сан: навчання катехизму, викладання релігії в школах, опіка над бідними й хворими, похорони, паралітургійна служба...

Людей, що живуть у цій частині країни, європейці вва­жають малорозвиненими й відсталими. Але що таке недо­розвиненість насправді? Для мене недорозвиненими є ті, що стають невільниками хутер, прикрас, моди, людського ока. Тут немає такого роду відсталості й недорозвиненості, незва­жаючи на те, що людям бракує майже всього, що живуть вони в убогих хатинах, сплять на соломі, часто в тому ж одязі, в якому працюють.

- Якою була перша зустріч сестер з парафією?

Я часто згадую свій перший день в ролі пароха. Нас було четверо сестер. Автомобіль, в якому ми їхали, загруз у баг­нюці. Вибратись нам допомагав єпископ, який повинен був познайомити нас з парафією. Нарешті, після багатьох пригод, ми прибули у Лусіанополіс. Єпископ відправив Святу Літур­гію, виступив перед віруючими зі вступною проповіддю та вчинив їм обряд причастя; потім вперше за 27 років поклав святі таїнства в дарохранительницю, замкнув її і, віддавши мені ключ, від'їхав.

Прийшов вечір, почало темніти. Парафіяни провели мене з приятельками до нашого дому, але не йшли, а чекали, що новий парох, тобто я, щось їм скаже. Були тут присутні і представники чотирьох релігій, поширених в цій місцевості. Очі всіх дивились на мене. Я ж знала по-португальськи лише одне слово: «обрігадо» - дякую. Разом з моїми товаришками ми почали молитись, шукаючи достойного виходу з ситуації. Дякуючи Богу, знайшовся парафіянин, який знав італійську мову і міг перекласти мої слова. Я сказала їм:

• У мене є тільки Бог, але Він є Любов'ю. Якщо і ви вірите в Нього і любите Його, то ми будемо один для одного братами і сестрами.
  
• Часто місіонери намагаються привернути бідну паст­ву шляхом матеріальної допомоги. Як це було у вашому випадку?
  

Спочатку наші парафіяни думали, що ми будемо роз­давати одяг і їжу. Та, крім ліків, ми мало що могли дати. Я говорила людям:

- Ми маємо наші серця, які віддамо вам. Ми бідні. Але коли що-небудь одержимо, то охоче поділимось з вами.

Невдовзі після приїзду до нас звернувся бідний старий чоловік, просячи хліба. У цій місцевості люди, в основному, їдять рис і квасолю. Хліб вважається ласощами. Найчастіше люди їдять його в неділю і свята. Того дня у нас було неба­гато хліба, та я сказала сестрі, що завідувала продуктами:

• Віддайте хліб цьому старому.
  
• А що ми будемо їсти на вечерю? - запитала вона.
  
• Не турбуйся, - відповіла я.
  

Хвилин через п'ятнадцять до нас прийшла донька ферме­ра, що мав сотні гектарів землі і шістсот голів худоби.

- Знаєте, сестро, - звернулась вона до мене, - моя бабця спекла хліб і сказала: «Найкращу хлібину віднеси сестрам».

Це був добрий урок, піднесений нам Великодушністю.

- Початки завжди важкі... А як потім розгорнулась ваша душпастирська діяльність?

Ми старались зблизитись з нашими парафіянами, допома­гати їм, ближче познайомитись з ними. День починався моли­твою в церкві. Ми відчували велику потребу в молитві. Потім йшли до хворих, крім усього, даруючи їм Святе Причастя.

З початкового періоду запам'яталась мені одна паралі­зована жінка, яку називали «португалкою». Багато років вона страждала в ім'я Бога для того, щоб у їхній церкві оселився Христос, і щоб вона могла приймати Його своїм серцем. Я звернулась до єпископа.

- Напевно, ця хвора повинна висповідатисьсь. Бо як мож­на прийняти Святе Причастя, так довго не сповідавшись?

Єпископ порадив мені спочатку вияснити, чи вона знайома з основними законами віри і чи вона готова до сповіді. В розмові з цією жінкою на тему заповідей Божих і їх до­тримання виявилось, що для неї це взагалі «terra incognita». Це була відкрита сповідь. У її житті виявились лише пооди­нокі дрібні провини. Заповідь Любові до Бога й до ближнього вона виконувала добре. Я багато чому завдячую цій хворій жінці. Вона вже померла. Вірю, що в небесах вона молиться за нас, сестер, і за всіх парафіян.

-