Ця книга розміщена на сайті

Вид материала

Книга

Содержание Сестра Марія Каріта

Подобный материал:

• Редактор Т. В. Янголь Коваль А. П. К 56 Спочатку було Слово: Крилаті вислови біблій­ного, 3366.78kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 44110.99kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 724.91kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 2760.98kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 3188.89kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 4047.43kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 1878.34kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 4564.98kb.
• Ця книга розміщена на сайті, 7345.4kb.
• Методичні рекомендації щодо викладання історії в загальноосвітніх навчальних закладах, 315.98kb.

Мрія

Сестра Марія Каріта народилась в Хобокені, штат Нью-Джерсі. Перед вступом до монастиря працювала особистою секретаркою. Після вступу до Товариства Сестер Ми­лосердя Святої Єлизавети за влас­ним бажанням поїхала з місією в Китай, де пропрацювала вісімнад­цять років. Товариство займається проповідництвом, опікою над ста­рими людьми й сиротами, а також хворими в лікарнях.

Був січень 1944 року. У мене страшенно боліли зуби. Че­каючи на транспорт, я спостерігала, як кілька китайських жінок, дружин військових, на розкислій від грязюки дорозі намагались втиснутись до обідраного автобуса, що їздив на вугіллі. Я вже намірялась до нього сісти, коли до мене піді­йшов маленького зросту худий водій, який, ніби перепро­шуючи, сказав:

- Для вас немає місця.

Це був перший транспорт за багато днів, наступний міг з'явитись через два або й три тижні. Ми знаходились на за­ході провінції Юнань. Всі дороги в північному і східному на­прямках були зруйновані, шоб стримати жахливий наступ японців. Старе село Куан-Чанг, де раніше була одна з бага­тьох автобусних зупинок, тепер було початком траси. Витягу­ючи шию над головами натовпу і перевищуючи зростом ін­ших, я бачила цілковито зруйновану дорогу. Це зробили самі жителі села неповний місяць тому, коли японці оволоділи віддаленим на 50 миль селищем Тао-Юань. Село знаходилось в руках неприятеля всього вісім днів. Натовп втікачів і пора­нених солдат, що мене оточував, був наочним доказом кри­вавої битви, в результаті якої китайці прогнали загарбників.

Дивлячись на це море людського горя, я вирішила 50 миль до Юань-Лінь пройти пішки. Там сестра Фінан вирве мені зуба (звичайно, без знеболення, але це буде біль корот­кочасна і незначна в порівнянні з тортурами останніх без­сонних ночей). Та все ж я сподівалась, що мені трапиться якийсь транспортний засіб. І дійсно, в цій сумній і знищеній війною долині, де годі було зустріти якийсь автомобіль чи повозку, небо вчинило чудо. Мою увагу привернули якісь раптові крики, а натовп пересунувся в інший бік. Я теж звернула туди свій погляд і побачила солдат і нав'ючених мулів, що звільна рухались.зруйнованим шляхом. Я, здається, помітила утворення «Вітального комітету», який швидко виступив вперед. Почались привітання. Тоді мою увагу при­вернув якийсь солдат, високий і огрядний. Коли він зняв берет, я помітила його дуже світле волосся. Інстинктивно я почала просуватись до нього, впевнена, що це американський солдат, який допоможе розв'язати мою проблему.

Зустріч із земляком в чужій країні, особливо серед людей іншої раси, є великою радістю. Усі родинні зв'язки і все, що зв'язане з вітчизною, з'єднуються в одне ціле, і протягом кількох хвилин вигнання виглядає зовсім інакше. Як тільки мені вдалось проштовхнутись крізь натовп, я наблизилась до солдата' і схвильовано привітала його. Обернувшись на моє вітання, він дуже здивувався:

- Як?! Біла жінка в цих краях? Потім спитав:

• Ви, напевно, сестра-католичка? А що у вас з обличчям? Я розповіла йому, що католицька місія знаходиться за кілька миль звідси, де є ще двоє американців - священик-пасіоніст і сестра милосердя. Я намовляла його піти туди зі мною, на що він відповів:
  
• Я тут не сам. Зі мною двоє китайських генералів і пере­кладач. Чекаємо на автомобіль, який от-от має над`їхати з Юань-Лінь. Якщо вас це влаштовує, можете їхати з нами. Я подякувала йому, сказавши, що для мене, напевно, не буде місця: адже є вже четверо осіб, крім водія, а, можливо, при­стане ще якийсь офіцер. Він обірвав мене:
  
• Для сестри знайдеться місце, хоч би мені самому до­велось їхати на підніжці!
  

Та в цьому не було потреби. Ввічливі й худорляві ки­тайські солдати посадили мене поруч себе, і незабаром усе веселе товариство було в дорозі до Юань-Лінь.

Під час поїздки капітан звернувся до мене:

- Мені ніколи не доводилось сидіти поруч з черницею. Як трапилось, що ви вибрали саме таке життя?

Питання вразило мене. Я не в змозі була дати капітану-протестанту швидкої відповіді. Під час розмови, коли одна частина мого мозку складала речення, друга робила швидкий перегляд минулих років. Я залишилась задоволена цією ско­роминущою картиною, але ледве спромоглася відповісти:

- Я сама дивуюсь і не знаю, що вам відповісти. Прагнучи показати Богові, що справді люблю Його, я не знайшла кра­щого шляху, ніж цей...

Зачинившись у своїй кімнаті зі зболілим і опухлим облич­чям, я мала досить часу, аби порозмірковувати над цим пи­танням. Та чим більше я міркувала, тим більше перекону­валась, що не я зробила вибір, що хтось інший взяв мене за руку і з любов'ю вказав мені саме цей шлях.

Я народилась в Хобокені, штат Нью-Джерсі, і була пер­шою дитиною в дуже молодих батьків. Можливо, якби вони побрались пізніше, то могли б забезпечити сім'ї більший достаток. Та, незважаючи на бідність, в нашому домі пану­вали радість і надія. Нашим багатством були відвага й до­вір'я. Нам не відомі були обмеження, що їх зазнавали зі сторони старших батьків мої ровесники. Я, наприклад, при­гадую, як гордо я махала рукою з п'ятого поверху своїм приятелям на вулиці, коли сама чистила віконні парапети. Пригадується мені й оригінальний вчинок моєї матері, яка, щоб заспокоїти врешті дітей, зняла з ноги пантофель і ки­нула ним через кілька кімнат.

Не знаю, як це сталося, але я чула суперечку між моїм батьком і матір'ю, коли надійшла пора посилати мене до школи. Пам'ятаю, що йшлося про щось важливе і я мо­лилася, аби все вийшло добре. Моя мати вчилась, у кількох світських школах в Нью-Йорку, тоді як мій батько закінчив католицьку школу в Хобокені. Мама твердила, що в като­лицьких школах навчають тільки релігії, а батько говорив, що людині ніколи не буває забагато релігії.

- Нехай Кітті походить до католицької школи, поки не прийме миропомазання. Потім же, коли вона вже буде добре обізнана з катехизмом, переведемо її до світської школи.

Звідки в дітей береться розум? Вже у віці шести років я усвідомлювала, що католицька школа принесе мені більше користі, і доклала багато зусиль, щоб туди потрапити. У школі Святої Матері Божої Ласкавої вчилось ще троє моїх братів і одна сестра. Вчились ми так добре, що розмова про переведення нас у світські школи більше не виникала.

Це завдяки католицькій школі в мені визріло бажання стати в майбутньому сестрою милосердя. А, може, я чула про сестер від дітей з нашої бідної дільниці? Напевно, останнє, бо інакше як пояснити, чому я так перейнялася суперечкою між батьками. Не пригадую, щоб мені доводилось бачити хоч одну черницю перед тим, як я пішла до школи. Наша вчителька одразу ж причарувала мене. В той же вечір я сказала матусі:

• Коли виросту, хочу бути такою, як сестра Фердинанда.
  

Мати, яка знала мене дуже добре, відповіла:

• З таким обличчям, як у неї?! Подумай!
  

її слова не змінили моїх намірів. В церкві було вікно з вітражем, і я завжди вдивлялася в нього, переконана, що бачу там постать сестри, аж поки якось не розрізнила напису: «Свята Бригітто, молись за нас!».

Свій намір я виношувала протягом усіх шкільних років. Сестри були з нами дуже милі, а ми гордились ними й дуже їх любили. Нас захоплювала палка самовідданість, з якою сестри наставляли нас, і ми намагались наслідувати їх. Коли мені було десять років, я часто молилась:

- Мій Боже, дозволь мені стати такою славною, як сестра Фердинанда, такою дотепною, як сестра Гелена, такою кра­сивою, як сестра Ріта, і такою розкішною, як сестра Цирилія. Такою була моя щоденна літанія, до якої іноді долучались інші подібні молитви. Мені ніколи не прийшло до голови, що важко одночасно володіти принадами усіх моїх учительок.

Своїм батьком я теж гордилась. Коли ввечері він повер­тався трамваєм з роботи, його славний характер збирав до­купи усю сім'ю. Яка гордість світилась в його очах, коли він вітався з нами, вистрибнувши з трамваю! Ці хвилини й досі залишаються наймилішими спогадами мого життя. Однак він вмів і покарати, коли вважав це необхідним. Якось у неділю під час Великого посту я похвалилась, що вже три роки не була в кіно. Того ж дня після обіду батько звернувся до мене зі словами:

- Кіт, я хочу, щоб ти позбулася своєї зарозумілості! І наказав мені піти в кіно. В кінозалі я з капризу спочатку сиділа з закритими очима. Та незабаром цікавість перемогла. Я спочатку відкрила одне око, потім друге. Це був фільм «Дружина губернатора». До сьогодні я пам'ятаю його зміст. І з того часу я полюбила кіно.

Після смерті батька ми дуже бідували, але мати відважно боролась з незгодами життя. Своїх дітей вона виховала дуже добре. Ще перед смертю батька мій брат Том, який був тоді 13-літнім хлопчаком, уставав о 6-ій ранку, розпалював вогонь в кухні і готував каву. Коли я сказала, що, власне кажучи, це мій обов'язок, бо я найстарша, він відповів:

- Знаю, але я тепер - глава сім'ї.

Я влаштувалась на роботу. Матінка теж намагалась зна­йти якусь працю. Через переживання вона дуже рано по­сивіла.

Якось ввечері, повернувшись додому після цілоденних марних пошуків, матуся поскаржилась:

- Не вірять, що мені лише 34 роки. Дивляться на моє
волосся і думають, що я кажу неправду.

Трохи поплакавши, вона пішла й купила собі плящину фарби для волосся. Потім пофарбувалася, повернувши волос­сю його натуральний колір. Завдяки цьому зникли труднощі з пошуками праці, і вона влаштувалась на фабрику сорочок.

Через три роки в нашій сім'ї вже троє заробляли на себе. Тоді матінка покинула роботу на фабриці, щоб вести дім та пильнувати двох наймолодших дітей, які ще не ходили до школи.

Тим часом моя мрія стати сестрою милосердя майже за­булась. Та я розуміла, що це лише тимчасова затримка і що я повинна буду довго вчитись, щоб стати членом товариства, головною ціллю якого є проповідництво. Шість років я хо­дила до вечірньої школи торгового профілю. Це допомагало мені в моїй конторській роботі. Потім я вивчала академічні дисципліни - з тих, що мене цікавили. Та не думайте, що весь мій час був присвячений роботі. Я любила танцювати і тан­цювала завжди, коли траплялась нагода, хоч би й на ковзанах чи роликах. Навіть за тиждень до вступу в монастир на вечорі танців я здобула за танець першу нагороду - золоту пудреницю, якою, зрештою, мені ніколи не довелось корис­туватись. Хоча в період моїх приготувань в мене ніколи не виникало серйозних сумнівів щодо вступу до монастиря, проте я мушу визнати, що за різних обставин я зустрічалась з молодими людьми, які, здавалось, були створені для мене. Однак я завжди робила все, щоб загасити перші прояви по­чуття, усвідомлюючи, що втрата пильності відкриє мені шлях до падіння. Якось мені навіть довелося бути зарученою аж ... 12 годин. Було це так. Одна дівчина кинула свою обручку в обличчя своєму приятелю, якого я знала з дитинства. Обруч­ка відскочила від нього і я підхопила її на льоту. Наступного дня була неділя. Перед полуднем я пішла до дому приятеля й подзвонила. Ми стояли, дивлячись один на одного з по­чуттям полегшення й цікавістю. Якось літній вже чоловік пропонував мені шлюб. Недавно померла його мати, і мені було не важко здогадатись про його справжні наміри: він хотів мене мати за служницю, яка б дбала про нього та його батька. Через півроку після мого вступу до монастиря я довідалась, що він знайшов потрібну йому жінку й оженився з нею.

Мені вже майже виповнилось 20 років. Багато написано про молодих американців, які покидали вітчизну й -виїж­джали з місіями в інші країни. В той час мені довелось прочитати в журналі «Зе Сайн» вірш, перша строфа якого запала мені в пам'ять:

Настала пора жнив на далеких полях:

Хапайте серпи і їдьте.

Той, хто вас любить, нехай не вкраде вам серця,

А недоброзичливий нехай не заважає вам в дорозі...

У мені знову відродилось прагнення цілковитої посвяти життя. Просила Бога дарувати мені силу і великодушність, щоб я могла присвятити себе місіонерській діяльності. Що ж стосується вибору товариства, то в мене не було жодних вагань - Товариство Сестер Милосердя Святої Єлизавети, головний дім якого знаходився в місті Конвент, штат Нью-Джерсі. Сестри ці навчали мого батька, моїх дядьків та двоюрідних братів і нас усіх. Я знала їх дуже добре і саме цих сестер вирішила наслідувати. Вся спільнота налічувала 1600 членів, які займались проповідництвом, працювали в лікарнях і сирітських притулках. Отже, я не знала, чи мої мрії можуть стати реальністю.

У вересні 1924 року з нашого дому виїхало до Китаю п'ять сестер. Вони повинні були допомагати в роботі отцям-пасіоністам, які були з місією в провінції Юнаць. Отже, все складалось дуже просто - так мені на той час здавалось. Я вважала, що мені досить вступити до Товариства, скласти обітниці і виїхати в Китай. У березні 1925 року я була при­йнята в монастир у Конвенті послушницею.

Із самого початку життя в монастирі було таким, якого я завжди прагнула. Роботи було багато, та я була задоволена. Я любила сестер, з якими жила, і учнів, котрих вчила. На­дійшла пора складання обітниць. Я склала подання на виїзд добровольцем у Китай. Але поки що не передбачалось ніякої заміни сестер. Влітку 1932 року одна з сестер, що працювали в китайській місії, померла від холери, а друга через поганий стан здоров'я змушена була повернутись додому. У жовтні головний дім розіслав циркуляр, в якому добровольцям про­понували записуватись на виїзд до китайської місії та до Пуерто-Ріко, де мала відкритись нова місія. Як же я була вражена, коли усвідомила, як глибоко я пустила коріння в середній школі в Нью-Бронсвік, і як же важко було його вирвати! Я не могла зрозуміти, що ж сталося з моєю жер­товністю. Однак я послала до головного дому коротеньку записку: «Прагну виїхати добровольцем у закордонну місію. Мені 28 років, фізично сильна, здорова і досить відважна».

Поставила підпис і заклеїла конверт. Потім уявила собі, що належатиму до вибраних! Ні, я не втратила бажання працювати в місії, незважаючи на свою прив'язаність до школи. Однак думка, що мені доведеться виїхати, трохи непокоїла мене. В товаристві п'яти сестер, набагато від­важніших від мене, я виїхала в Сан-Франциско в лютому 1933 року.

Перші роки місіонерської діяльності виявились зі всіх сторін важкими, але я усвідомлювала, що Бог винагороджує за великодушність і дає місіонерам той глибокий внутрішній спокій, в порівнянні з яким все інше відходить на другий план. Це відчуття спокою було зі мною завжди і всюди. Воно допомагало пристосовуватись до важких умов, долати при­родну відразу і брак найелементарніших засобів гігієни, пере­жити напади бандитів, і особливо допомагало протягом вось­ми років війни з Японією. Часто, будучи зайнятою звичайною роботою, я зупинялась і замислившись над долею, приходила з вдячністю до висновку, що я щаслива жінка! Під час ро­боти серед китайських дітей-сиріт я питала себе:

- Що в цьому випадку зробила б моя мама? І робила те, що робила б вона в подібній ситуації: була терпелива, на­магалась не відлякувати дітей й викликати у них довір'я. Все йшло своїм плином, аж доки у 1951 році я знову не повер­нулась в Америку.

Тепер я знову вчу англійську мову. Пускаю коріння третій раз, зв'язана душею з моїми посестрами й учнями. Можливо, я ще раз поїду куди-небудь з місією. Знову буду змушена вирвати коріння й пережити біль розлуки. Та це не має зна­чення.

Сестра Марія Каріта

Під опікою Непорочної

У перші післявоєнні роки мені довелось брати участь у двотижневій духовній місії в одному з великих міст на повер­нених територіях. Вже на третій день мою увагу привернула жінка, яка завжди стояла неподалік від амвону. Після закін­чення проповіді чи служби вона довго молилась і покидала церкву однією з останніх.

Минув тиждень читання проповідей для жінок, і ми роз­почали читання проповідей для чоловіків. На початку того ж тижня парафіяльний священик повідомив мене, що в канце­лярії на мене чекає особа, яка хоче зі мною порозмовляти. Це була та сама молода жінка.

- Отче, я пройнялася до вас довір'ям і хочу звірити вам мою велику таємницю, - сказала вона після привітання. – Я вже не можу сама нести цей тягар.

Я попросив її сісти. Неспокійним поглядом вона окинула канцелярію. Я запевнив її, що нам тут ніхто не перешко­джатиме, але на всяк випадок можемо сісти далі від дверей.

І я почув розповідь з одного боку трагічну, з другого ж сповнену віри, довір'я і доказів надзвичайної опіки Непо­рочної Діви Марії.

- Я єврейка, - тихим голосом почала молода особа. Придивившись до неї уважніше, я тільки тепер помітив в

її обличчі семітські риси.

- Походжу з малого містечка Східної Малопольщі, - про­довжувала вона далі. В нашій сім'ї було одинадцятеро дітей. Батько був кравець. З раннього ранку до пізнього вечора я чула стукіт кравецької машинки. Матуся допомагала батько­ві, закінчуючи замовлену роботу. Я була сьомою дитиною. Хоча в нашому містечку переважну більшість складали євреї, з самого раннього дитинства я приятелювала тільки з дівчат­ками з християнських сімей. Вони часто брали мене з собою до церкви, де мені дуже подобалось. Звуки органу спочатку налякали мене, мені здавалось, що це Бог християн ударами грому виганяє мене з церкви. Часом я, злякавшись, втікала. Та іноді музика була така приємна, що здавалось, ніби ти стоїш перед ворітьми до неба. Тепер я знаю, що це була « Аве Марія» Шуберта або Гуно. Ми обходили усі вівтарі, біля кожного з них дівчатка щось шепотіли. На мої розпитування вони відповідали, що моляться. Я знала, що єврейка не може молитись в церкві - це був би гріх. Одна з моїх подруг від душевної доброти таємно навчила мене «Богородице Діво», і я стала читати цю молитву перед прекрасною фігурою, як пояснили мені дівчатка, Непорочної.

- Це Непорочна Матір Божа, - говорили вони. З тих пір я любила приходити до Неї. Починаючи з першого класу школи моїми приятельками знову були дівчата-католички, до того ж дуже побожні. Я ходила з ними до церкви і навіть на Святу Літургію. Зда­ється, дівчатка питали свого священика, чи можна мені при­ходити разом з ними. Він погодився при умові, що я буду себе належно поводити. Я була дуже здібною і мала феноме­нальну пам'ять, тож я швидко вивчила «Отче наш», літанію до Лоретанської Матері Божої та багато інших молитов.

У третьому класі всі мої подруги готувались до першого Святого Причастя, вчили питання й відповіді з малого кате­хизму. Оскільки я виразно й красиво читала, то мене про­сили, щоб я вголос читала окремі розділи. Я навіть опи­тувала, перевіряючи їхні знання. Під кінець навчання вияви­лось, що я найкраще знаю катехизм. Дівчатка розповіли про це священикові, і він виявив бажання познайомитись зі мною ближче, але до цього не дійшло.

Один з моїх старших братів помітив, що я часто ходжу до церкви і розповів про це батькам. Батько і мати спочатку спокійно запитали мене, чи це правда, а коли я їм про все розповіла, батько почав рвати на собі бороду, стогнати й плакати а потім побіг до рабина. Тим часом мати намагалась вирвати від мене обіцянку, що я більше не буду цього робити. Та я знала, що знову піду до Непорочної, і єдиною відповіддю з моєї сторони був плач. Коли повернувся батько разом з рабином, я знову була змушена розповісти про свій страшний, як говорили, злочин, і від мене знову вимагали обіцянки, що я більше ніколи не піду до церкви й не відступлюсь від віри батьків. Та хоч рабин кричав на мене, а тато бив ременем, я вперто мовчала. Нарешті батько покликав матір та решту сім'ї і наказав пильнувати мене. Мені не дозволялось вихо­дити з дому без супроводу,

Протягом двох тижнів я почувала себе вдома, як у в'яз­ниці. Але літанію і «Богородице Діво» читала щодня. На­решті тюремний режим ослаб - братам і сестрам набридло пильнувати мене, а батьки, напевно, вважали, що церква вивітрилась з моєї голови. Скориставшись з цього, я побігла до Непорочної, та не могла промовити перед нею жодної молитви, бо весь час плакала, і тільки повторювала: - Я люблю Непорочну.

З церкви я виходила дуже обережно, щоб ніхто мене не помітив. Так мені вдалось втекти до церкви чотири рази, та на четвертий раз я при самому вході зіткнулась з матір'ю. І знову мене били, вимагаючи ту ж саму обіцянку, і замикали вдома. Та я була впертою і продовжувала любити Непорочну. .

Побої і крики не змінили мого ставлення до батьків. Я й далі любила їх, але не могла зрозуміти, чому вони забо­роняють мені ходити до церкви? Я була доброю ученицею і старалась бути доброю донькою. Допомагала матусі в роботі, і вона часто називала мене найкращою донечкою.

Прийшов вересень тридцять дев'ятого року. Наше міс­течко вже зайняли німці. Батько втратив роботу і мене по­слали до багатих родичів з проханням про допомогу. Спо­чатку давали охоче, навіть пригощали. А далі, коли я дзво­нила, не відчиняли дверей, хоч я знала, що вони вдома.

1940 рік. Перший раз в нашому домі вимовлено слово «гетто». Я не розуміла його значення, але відчувала, що воно страшне. І сталося. Якось навесні частину нашого містечка почали оточувати колючим дротом, а через кілька днів туди зігнали всіх євреїв. У наш дім поселили ще дві сім'ї. За день до цього зникло троє моїх сестер і троє братів. Вони хотіли й мене забрати з собою, але матінка не погодилась. Мій молод­ший брат любив мене більше, ніж матір, бо я завжди дбала

про нього.

У жовтні до гетто ввійшло кілька сот озброєних гітле­рівців. Нам наказали залишити домівки і бігти на майдан. Розпочалася стрілянина. Довкола лежало багато трупів. На моїх очах було вбито моїх батьків і молодших членів сім'ї, наймолодшому братові розбили голову об бруківку. В мене поки що ніхто не стріляв. Та от з націленою у мій бік гвин­тівкою до мене став наближатися великого зросту німецький солдат. Я подумала, що настав і мій кінець. Коли він зупи­нився переді мною, я голосно сказала:

- Я люблю Непорочну.

На його обличчі з'явився подив, і він запитав мене по-польськи:

• Ти полька?
  
• Я люблю Непорочну, - знову повторила я. Оглянувшись довкола, солдат швидко взяв мене на руки і сховав під брезентовим плащем. За ворітьми гетто він опустив мене на землю і сказав пошепки:
  

- Втікай!

Ошелешена, я попрямувала вбік гетто, хотіла йти до своїх. Він підбіг до мене і пхнув у напрямі містечка.

Наближався вечір. В передмісті я постукала в кілька домівок, просилася на нічліг. Мені люб'язно відчиняли, але просили йти далі, бо за переховування євреїв загрожувала смерть. Ніякі пояснення, що мене випустив німець, не допо­магали.

- Один звільнив, а другий вб'є тебе й нас, - говорили вони.

В останньому будиночку якась бідолашна жінка наго­дувала мене вечерею, а потім сказала:

- Ось тобі буханець хліба і трохи сала, йди в гори, там в бункерах переховуються євреї. Напевно, знайдеш там своїх сестер і братів. Але йди вночі, не показуйся на очі німцям.

Я вирушила в напрямі гір. Вдень спала в чагарниках, а вночі йшла. Скільки ж страху я, натерпілася! То заєць виско­чить, то якийсь птах злетить, то кущі здалека здадуться колонами маршируючих німців. Втікаючи від них, я загубила черевички, пошматувала плащ і сукню та втратила останній шматок хліба.

На щастя, вдень світило сонце, коли б не воно, мені б не витримати дошкульного холоду.

Я була дуже голодна. За цілу добу я не мала в роті нічого крім води зі струмка. Нарешті я відважилась і підійшла до хат на краю якогось села. Добрі люди нагодували мене, дали теплий одяг і багато харчів на дорогу. Син господарів знав, де в горах ховаються євреї, і вночі відвів мене туди. Коли я підійшла до схованок, мене ледь не вбив мій власний брат, що стояв на варті.

Вся рідня була тут. Я розповіла їм про смерть батьків і молодших членів сім'ї. Усі гірко плакали. А я була щаслива, що могла притулитись до своїх сестер.

Та радість моя не була довгою. Вже через кілька днів я почала шкодувати, що прийшла сюди. Вражені розпачем та почуттям безнадійності молоді євреї впали у страшне п'ян­ство й розпусту, Вони всі жили між собою як звірі, і то прилюдно, ні перед ким не криючись. Брат не зважав на сестру, а сестра на брата. Я була вихована на староєврейських принципах, у великій пошані до Закону Божого. Те, на що я була змушена тепер дивитись, було таке жахливе, що я знала - на цих молодих євреїв обов'язково впаде кара Божа. Це були Содом і Гоморра...

Якось вночі мене розбудили вибухи гранат і автоматні черги. Я вибігла з бункера, де спала з сестрами і братами, і спробувала втекти до лісу. Та довкола лунали постріли, багато євреїв вже лежали вбитими. Потім нас освітили авто­мобільними фарами. Двох моїх братів розірвало вибухом гранати, третій, вже поранений, вистрілив собі в рот. В бун­кер, де залишились сестри, вкинули гранату. Більше я їх живими не бачила. Сама я присіла під великою сосною. Мене освітили фари, поруч пробігали здоровенні вівчарки. Інших вони роздирали, але мене не зачепили. Я молилась до Непо­рочної, благаючи порятунку і читала «Богородице»...

Стрілянина вщухла, гітлерівці відійшли назад. Почало світати. Я набралась відваги, трупи вже не лякали мене. Тіла братів я повтягувала до бункера, в якому загинули сестри. Потім знайшла лопату і засипала його землею. Працювала цілий день...

Вночі я пішла, куди несли мене ноги. Перед світанком, страшенно втомлена і голодна, я постукала до якогось дому. Мені порадили втікати, бо німці роблять тут облаву, шу­каючи кількох євреїв, котрим вдалося втекти. Я пішла до лісу. Падав дощ, я вся тряслася від холоду. Наступного ранку вийшла на край лісу. Я була згідна на все, навіть прагнула зустрітися з німцями. Мої уста несвідомо шепотіли «Бо­городице Діво». І Богродиця привела мене до розташованої поблизу убогої хатинки. Це була зовсім маленька хатка з похиленою до землі такою ж маленькою стодолою біля неї. Довкола панувала тиша, прив'язана до жалюгідної будки собачка лагідно помахала хвостом. На подвір'ї не було нікого, вікна хатинки заслонені. Я ввійшла до сіней і відчинила двері, розташовані по праву руку від мене. І ось що я побачила: біля вікна стояло ліжко, а на ньому лежала страшенно бліда дівчинка. Вдивляючись в дівчинку, на спинку ліжка опирався чоловік, поруч з ним з заламаними руками і виразом неви­мовного страждання на обличчі, хоча в очах її не було ані сльозинки, стояла на колінах жінка. Я беззвучно опустилась навколішки.

Минув якийсь час. Першим мене помітив чоловік.

- Що ти тут робиш? - запитав він. - Я не знаю тебе. Жінка піднялась з колін і підійшла до мене. Ні про що не питаючи, вона почала жалітись переді мною, як перед старою знайомою, витираючи повні сліз очі брудною хустинкою.

- Дивись, була у нас одна-єдина донечка, і цю єдину за­брав нам Бог. А більше я родити не зможу. У інших стільки дітей, вони б'ють їх, попихають ними, а ми нашу Ядвігу так любили...

Потім раптом подивилась на мене і заголосила:

- Яка ж ти худенька, бліденька! Що з тобою? Здалека йдеш? Бідна моя дитинко!

І притулила мене до себе. Я розплакалась і розповіла все про себе.

• Я не заподію собі смерть, бо люблю Найсвятішу Матір, але піду до німців, нехай вони вб'ють мене, - закінчила я.
  
• Ти не зробиш цього! - скрикнула жінка. - Я сховаю тебе. Ти подібна до моєї донечки, я буду любити тебе так само, як Ясю. Буду називати тебе Ясею.
  

• Її чоловік запротестував:
  
• Ми не можемо цього зробити, - сказав він. - Німці увесь час шукають партизанів, дізнаються, що це єврейка - вб'ють нас разом з нею!
  
• А я її сховаю! - вперто повторила жінка. - Я полюбила її, і ніхто від мене її не забере. Вона залишиться в нас.
  

І я залишилась. Вночі справжню Ясю батьки поховали в саду під кущем бузку, скропивши перед тим землю свяченою водою, а мене вмили, зачесали, нагодували і поклали в чисте ліжко. Ніхто не знав про смерть і похорон їх доньки. Для людей вона повинна була й надалі жити у моїй особі.

Десь три дні я боролась зі смертю. Лікували мене вони самі. Німців відлякували одним словом - тиф. А в мене, здається було запалення легенів, але я виздоровіла.

Вони розповідали мені, якою була їхня донечка, а я вчи­лась її наслідувати. Завдяки чудовій пам'яті я швидко вві­йшла у свою нову роль. Всі родичі, знайомі, вчителі і навіть священик говорили, що після хвороби я стала набагато здіб­нішою. Охрестили мене вони самі, на власну відповідальність, сказавши:

- Цей гріх ми беремо на себе.

Я часто ходила до причастя, частіше, ніж інші дівчатка. Названі батьки дуже любили мене, хвалилися, що мають таку добру і здібну донечку. Я теж дуже любила їх за їх добре серце і велику самовідданість.

Закінчилась війна. Протягом одного року я простудіювала два курси ліцею і одержала диплом з відзнакою. Яка ж то була гордість для моїх стареньких! Та одного разу вночі я спакувала речі і втекла від моїх любих і добрих названих батьків. Не сказала їм ані одного слова, навіть «дякую»! Чому я так вчинила? Бо я не хочу бути єврейкою! Там, у названих батьків, я не раз чула такі слова:

- У тебе рухи типово єврейські, говориш, як єврейка. Навіть батько, коли якось я йому надто надокучила, в гніві сказав:

- Ах, ти вперта єврейко!

А я не хочу бути єврейкою, не хочу більше ніколи в житті пережити те, що я бачила. Це страшні спогади... Те, що я пережила, це навіть не трагедія, а справжній жах...

Молода жінка замовкла. Через деякий час, трохи заспо­коївшись, сказала з хвилюванням у голосі:

- Отче, ви мусите мені допомогти! Адже я не хрещена, не маю хресної метрики. Маю лише фальшивий паспорт. Для Церкви і для держави я формально не існую. Допоможіть мені, отче, займіться моєю справою! Допоможіть мені стати черницею, я хочу бути служницею Марії, служницею Непо­рочної...

Сьогодні Ядвіга є сестрою одного з Товариств Служниць Непорочної у Польщі. Названі батьки відвідують її там. Працює, і здобула пошану, а ї доброта викликає у всіх взаємне почуття. Сестри навмисне спрямовують розмову так, щоб згадати Матір Божу й почути з уст їх посестри найпрекрасніші вимовлені слова:

• Я люблю Непорочну!
  

Опрацював отець Тадеуш Андерсен.