Ця книга розміщена на сайті
| Вид материала | Книга |
- Редактор Т. В. Янголь Коваль А. П. К 56 Спочатку було Слово: Крилаті вислови біблійного, 3366.78kb.
- Ця книга розміщена на сайті, 44110.99kb.
- Ця книга розміщена на сайті, 724.91kb.
- Ця книга розміщена на сайті, 2760.98kb.
- Ця книга розміщена на сайті, 3188.89kb.
- Ця книга розміщена на сайті, 4047.43kb.
- Ця книга розміщена на сайті, 1878.34kb.
- Ця книга розміщена на сайті, 4564.98kb.
- Ця книга розміщена на сайті, 7345.4kb.
- Методичні рекомендації щодо викладання історії в загальноосвітніх навчальних закладах, 315.98kb.
| «Ecce Homo»* Сестра Елен Френсіс народилась в м. Калгарі, Канада. Належить до Товариства Сестер Милосердя. їхнє апостольство полягає в навчанні релігії на всіх рівнях шкільництва, в догляді за хворими, старцями й сиротами. Крім того, сестри займаються місіонерською діяльністю в Індії. Мати розповідала мені, що моє народження привітали дзвони, які відгукнулись на Ангела Господнього. Її слова навряд чи торкались струн моєї віри, але, без сумніву, викликали посмішку, бо нагадували мені відголос дзвонів, музику небесного простору і радість появи на світ. Через багато років моя мати пояснила мені, чому дзвони на Ангела Господнього набрали для неї особливого значення. За кілька тижнів до мого народження лікарі сказали батькові, що стан здоров'я його дружини важкий, і вони побоюються, чи жінка й дитина виживуть. Був певний шанс врятувати матір ціною життя дитини. її запитали, чи погоджується вона на операцію. Глибоке почутгя, яке єднало моїх батька й матір, раптово відгукнулось в батьковім серці, коли він став перед заповіддю: «Не вбий!» Та нелегко було наразити на смерть таку глибоку, живу й потрібну обом любов. Тільки велика любов здатна пояснити таємницю душі мого батька. В нічній тиші він ішов дорогою, що вела до церкви, щоб ще раз почути з уст священика, що думає про цей випадок Церква: — Дитина повинна жити, а мати мусить піти на ризик. Віра перемогла. Щасливий кінець, що його лікарі вважали малоймовірним, став можливим завдяки Тому, хто радіє з віри людини. Коли подумки я вертаюсь до цього першого в моєму житті випадку, то роблю наступні висновки: по-перше, життя дарує життя; по-друге, крім обов'язку шанувати батьків, що дали мені природне життя, я маю і борг вдячності перед ними за живу й істинну віру, завдяки котрій тепер живу. Я не ставлю собі за мету давати більш докладні пояснення, та оскільки своїм життям я завдячую вченню католицької Церкви, то почуваю себе зобов'язаною знати й любити доктрину, яка не означає для мене обмежень, а є джерелом життя. Навряд чи зможу пояснити, які епізоди мого дитинства і моєї молодості зіграли вирішальну роль в майбутньому виборі чернечого життя. Можливо, кожен з них вніс свою частку. Обмежусь лише розповіддю про найбільш важливі. Спочатку ми жили в Калгарі, а потім протягом багатьох років в місті Бенф, яке пізніше стало місцем нашого літнього відпочинку. Велике значення в моєму житті мали гори. Були вони великі й високі й обривались так само круто, як і спинались догори. Мій малий розум вже міг мислити, а малі ніжки ходити по горах, але вони залишались для мене необійденими й незрозумілими. Мене не лякали висота й провалля, я не боялась ведмедів і рогатих лосів. Тепер, коли переді мною стають висоти зрозумілості і темні безодні спокус оточують мене, я відчуваю, що гори мене чогось навчили і дякую Творцеві за те, що їх створив. Мій батько працював у моторизованій поліції, і його робота була пов'язана з частими переїздами. Після кількох років проживання в Драмхеллер він покинув роботу в поліції і зайнявся торгівлею пароводогрійними пристроями. У мене було семеро братів і сестер. Три роки тому, повертаючись з відвідин родини у Ванкувері, я знову побачила Драмхеллер. Це багате містечко, розташоване в Долині Червоного Оленя, з вугільними шахтами і порозкиданими тут і там будинками. Зовні місто виглядає понуро: його оточують дивної форми лисі пагорби, на яких де-не-де видніються темні смуги лук. Дуже легко стати частинкою цього краєвиду. Досить піднятись на пагорби. Але піднявшись навіть на маленький горбок, людина помічає, що земля пульсує життям і видно на ній рух, подібний до дихання. Поволі переношу погляд: земля починає рухатись ніби хвилями, і лінія горизонту втрачає чіткість, часом здається навіть недосяжною... Тіло звикає до сухого пилу, що проникає крізь одяг, забиває пори шкіри, заліплює очі... Хочеться тут залишитись, ніколи не покидати цього пагорба, де луки стають частинкою нас самих. Ще одним даром заходу є холод. Пригадую собі день, коли ми вибрались по ялинку. Потрібні деревця росли в ялиновому лісі, що був за сім миль від дому. Ми були тепло вбрані й охоплені натхненням пошуку. Наша мандрівка до лісу здалася нам чудовою пригодою. Але щоб принести ялинку додому, нам знадобились нелюдські зусилля. Тілу не просто витримати температуру в 50 градусів за Цельсієм нижче нуля, коли все починає боліти. Люблю людей. Коли ми жили в Драмхеллері в роки кризи, моя мати завжди приймала в нашому домі бідняків і подорожніх. Офіційно й неофіційно вона була відповідальна за добробут міста. У неї був свій кабінет в міській ратуші, але її рідко можна було там застати. Більше для цього підходив наш будиночок на розі Другої і Третьої Авеню, в якому чудово підтверджувались слова з Євангелія: «Бідних завжди будете мати серед вас». Якщо кого-небудь було спіймано на крадіжці в складі, моя мати ручалась за нього. Мені завжди подобалися слова, якими Фарелл позначив дружбу: «Блукання в душі іншої людини». Починається воно ще в дитинстві. В Бенфі був Тедді Ендлі, хлопець, що мав звичку божитися, але який любив зі мною розмовляти. В Драмхеллері була місіс Еспінал, дружина управителя шахт в Мідленді, яка була для мене втіленням доброти й усього прекрасного, був містер Данн, завжди веселий і ввічливий; Боб Пітер - зразок доброго гумору; Даг Вільямсон, який завжди намагався мене поцілувати; спокійна і мила Берта Хайят; місіс Дюк - огрядна жінка з доброю посмішкою та нечемними дітьми; Біл Джілландер, який охоче проводжав мене додому після лижних прогулянок... Якби я хотіла згадати всіх, то список був би занадто довгий. Я стала черницею, бо любила людей. Пригадую собі, як одного дня, перед закінченням середньої школи, я сиділа в гаражі й складала вірша, в якому намагалась висловити своє велике прагнення допомагати й любити ближніх. Вийшов досить незграбний драматичного змісту твір, провідною ідеєю якого однак було служіння іншим. Я стала черницею, бо любила нашу віру. Хто зміг би полічити моменти віри в Ірландській католицькій сім'ї? Віра - це життя, а життя - це віра. Вітають Господа вранці, без Його імені не обходиться сніданок, обід чи вечеря. З Ним розмовляють, Його просять, величають Його і служать Йому. Бог є центром любові й пошани. Служіння Йому визначає для всіх основний напрямок життя. Неділя була щасливим днем: татусь з мамусею, Ян, Елен, Кітті, Джері, Флоренс, Марія і Пат йшли на восьму або дев'яту годину на Святу Літургію. Дуже рідко ходили на одинадцяту годину. Пополудні, після читання катехизму, ми йшли в село на прогулянку. Уроки з катехизму ми повинні були заучувати напам'ять. Мама заохочувала нас, пригадуючи своє життя, вона казала: - Коли я була такою, як ви, то знала катехизм від початку до кінця. Щороку в нас відбувалися конференції з участю місіонерів. Перша з них справила на мене велике враження драматичним коментарем проповідника до розділу Євангелія від Матвія про Страшний Суд, де мова йде про відділення праведників від грішників. Ще й сьогодні пам'ятаю, що коли я ставала навколішки, то ледве могла бачити лавку перед собою. Ставлячи себе на місце душі, вигнаної на лівий бік, я мимоволі почала молитись, скеровуючи свої думки до Бога. Хоч це була зовсім проста молитва, але все ж таки молитва: - Мій Боже, постав мене з правого боку, разом з Тобою. Через кілька років я отримала перше запрошення стати черницею. Закінчилось перше післяобіднє місіонерське читання для дітей. Отець Бітум походжав перед церквою Святого Антонія. Кілька дівчат, сповнених натхнення після кількох днів молитв, подавали надії і сподівання на майбутнє. - Хто з вас стане черницями? - запитав отець-місіонер. Піднялось багато рук, але я своєї не піднесла. Стоячи позаду групи, лиш сказала сама собі: - Б'юсь об заклад, що жодна з вас не стане черницею, я ж вступлю в монастир! З цього дня я почала щовечора один раз читати «Богородице Діво», щоб дістати покликання. Однак з роками мені хотілось забути про це, часом я просто молилась з наміром змінити стиль свого життя. Проте я не могла позбутися думки, що стану черницею: щовечора до довгого переліку побажань (щоб отримати найкращі оцінки, стати високою зростом, стрункою, красивою, мати новий дім і т. п.) додавала і оте. Я мало знала про життя черниць. Мені важко було зрозуміти їх героїчний ідеал цілковитої відданості обов'язкам, абсолютного підпорядкування наставницям і умертвіння плоті. Кілька сестер час від часу відвідували нас в містечку Лаком і звичайно залишались на обід. Ми, діти, розважалися, по черзі спостерігаючи за ними крізь шпарину в дверях. У нас складалось враження, що говорили тільки старші сестри, а молодші лише слухали. Якось одна з дівчат нашої парафії виїхала до Калгарі і там вступила до монастиря. Потім я довідалась, що вона таки не залишилась там, і протягом кількох днів була під враженням її сумного становища. В той час я прагнула забути про монастир, а думку стати черницею намагалась сховати в найвіддаленіший куточок свідомості. Час проводила в праці і розвагах, каталась на лижах, ходила на танці та віддавалась навчанню. Я хотіла жити вільно і спокійно, що було типовим для веселої і водночас істинно католицької ірландської сім'ї. На стіні нашої їдальні висіла картина, завдяки якій Христос став членом нашої сім'ї - велика картина під назвою «Ес-се Номо». Батьки дістали її як весільний подарунок. Святий лик відображав страждання і водночас прощення й любов. Моя матінка часто дивилась на неї і промовляла до неї вголос. Подібно чинили і ми. Знаю одного чоловіка, що навернувся завдяки тій картині. Був це вже літній фермер, який часто гостював у нас і любив сидіти в батьковому кріслі, дивлячись на нас і розмовляючи. На смертному ложі він перейшов у католицьку віру. Моя мати сказала, що то очі Христа з тієї картини підштовхнули його до цього кроку. Після закінчення середньої школи я хотіла продовжувати навчання. Оскільки я була кращою ученицею класу, мені була виділена стипендія, і я мала намір вступити в університет в Альберті. На нещастя, незадовго до цього моя мати була в Едмонтоні і бачилась там з сестрою Еваристою, прекрасною вчителькою, яка в її очах завжди була ідеалом. Сестра порадила матері послати мене до колегіуму в Монте Сан-Вінченцо, керованого сестрами. Мене охопив великий неспокій. Мама хоче, щоб я туди поїхала, і, можливо, щоб стала черницею! Пригадую, як гаряче я молилась Богові, благаючи Його, щоб дозволив мені ще потішитись моїм прекрасним життям. Я звірилась матері у своїх побоюваннях і одержала втішну відповідь: - Якби я знала, що ти хочеш стати черницею; то ніколи б не дозволила тобі туди поїхати! Дорожні приготування, гроші на залізничний квиток, позичена у місіс Кроу валіза, біль, викликаний розлукою з сім'єю, з якою я тепер не побачусь багато років - здається, я ще раз переживаю ці такі важливі для мене хвилини. Напевно, всі сусіди прийшли на станцію провести мене. Брат Ян, котрий щойно повернувся з подорожі по східній Канаді, покинув вагон останній. Його прощальні слова я чула під час усієї подорожі: - Канада дуже велика країна, а Галіфакс дуже далеко від дому! Життя в колегіумі зміцнило покликання, яке здавалось тепер єдиним можливим станом мого життя. Не хочу цим сказати, ніби я зневажала інше життя, його інші прояви, але монастир цілком відповідав сповідуваній мною вірі. Я справді «опиралась патериці», та мій опір не був надто сильним. Час минав серед товариських зустрічей, кіно, танців та лижних прогулянок, але водночас я щоденно ходила на Святу Літургію і не пропускала післяобідніх церковних благовіщень. На останньому курсі університету надійшла пора приймати рішення, але я все ще зволікала. - Боже мій, я ще не можу, ще хочу жити. Підожди. Почекай, аж поки сповниться мені 25 років! Рішення прийшло одного вечора, коли відправляючи в каплиці колегіуму Хресний шлях, я дійшла до одинадцятого розділу: Ісус Христос прибитий до хреста. Чому я повинна використовувати молодість для задоволення власних примх? Ця думка раптово пронизала мій мозок, мало не розірвавши серце, й видобула з нього слова покори: - Добре, отже Ти переміг, Господи! Потім я перейшла до дальших розділів Хресного шляху. Тепер треба було все пояснити матері-ігумені. Я попросила її вислухати мене в суботу пополудні - це були години, якими студентки могли вільно розпоряджатись. Вона сказала, що буде чекати мене в головній канцелярії. Я прийшла раніше. В чеканні походжала серед античних крісел, змагаючись зі страхом, який викликала в мені думка про. ув'язнення в монастирі. Один з каблуків моїх білих туфель проткнув край килима. Витягнувши його, я вирішила покинути приміщення. - Треба вийти з цієї кімнати! Тут я втрачаю розум... Дівчина мого типу потребує свободи... Раптом на стіні я побачила картину «Ессе Номо». Це не була та сама картина, що висіла в нашій їдальні, але дуже подібна до неї, а вираз очей, з яких текли сльози, був точно такий же. Ця картина заспокоїла розбурхану в мені бурю. Розмова була коректною і корисною, я зважилась на вибір... Минуло вже три роки з того часу, як я покинула рідну домівку. А тепер повинна була покинути її назавжди! Про своє рішення я повідомила в листі. Коли сестра Флоренс написала, що матінка плакала над моїм листом цілу ніч, я теж не могла стримати сліз, згадуючи свого маленького братика і батька, чий похилий вік не віншував йому довгого життя. Мені не важко пояснити, чому я прийшла в монастир, але щоб пояснити, як сталося, що я в ньому залишилась, потрібно було б якесь надприродне світло. А однак, якщо життя має для мене сенс, то цим я завдячую вступові до монастиря. Живу в монастирі вже п'ятнадцять років, і здається, що всі ці дні пронизані ясним світлом, бо кожен день - це крок до Бога, який є істинною ціллю чернечого життя. Сестра Елен Френсіс, Канада Сила і насолода Божої любові Мій коханий озвався і промовив: «Уставай же, подруго моя, моя красна, й до мене ходи» ( Пісн. 2, 10 ). Ось він іде, ось він скаче горами, по пагірках вистрибує ( Пісн. 2, 8 ). Думка віддатися Богові зародилась в мені в день першого Святого Причастя. Було мені тоді одинадцять років. Я почула голос Бога, коли співали: «Прийди, о Ісусе, прийди». З того часу я дуже люблю цю пісню. Не розуміючи до кінця, що діється в глибині моєї душі, я відчувала хвилювання і зворушення таке сильне, що аж розплакалась. В той день на обіді було багато гостей, я ж прагнула самотності, щоб думками повернутись до тієї чарівної миті, коли Ісус прийшов мене просити, щоб я віддалась Йому цілком і назавжди... День першого причастя минув, як минали інші дні, та в мені зберігся й досі залишається спогад, який неможливо забути. Аж до п'ятнадцятого року життя я була впевнена у своєму прагненні присвятити життя Богові. Я відчувала потребу молитись, часто ходити до Причастя, звірити свої прагнення священикові або сестрам-черницям, комусь, хто міг би мене зрозуміти. Однак мені було зовсім не просто ходити на богослужіння і зустрічатись з сестрами. Мої батьки не були віруючими католиками. Тільки матуся часом ходила на Святу Літургію. Я виховувалась в середовищі, де ніколи не згадували Бога, а якщо і згадували, то тільки погано. Шкільні вчительки, яких я дуже любила, часом закидали мені, що я надто часто ходжу до церкви і що належу до католицьких організацій. Ці закиди засмучували мене, та незважаючи на них, я йшла відвідати Ісуса. У нашій парафії було чотири чернечих товариства: медсестри, вчительки приватної школи, закритий монастир і притулок для старців. Час від часу я зустрічала кого-небудь з тих сестер, вітаючи їх тоді з радістю, і була щасливою, коли могла з ними трохи порозмовляти. Пригадую, як у травні я часто ходила на богослужіння, щоб помолитись Діві Марії; але передусім зустрітися з сестрами. Їхнє товариство мене дуже приваблювало. На шлях жертовності мене привело прагнення відповісти на любов Бога. Я хотіла служити ближнім так, як це робили черниці, мати таке ж усміхнене обличчя. І передусім я хотіла належати Ісусові, якомога сильніше любити Його, чинити так, щоб всі довкола також Його любили. Впродовж чотирьох років я не наважувалась сказати батькам про своє покликання, підозрюючи, що мене зрозуміють неправильно. Проте, вони знали, що я щоденно в будь-яку погоду ходжу на Святу Літургію, і замислювались, чому я так часто відвідую церкву. Вони дали мені зрозуміти, що з них вже досить «цієї комедії» і прийшла пора зачинити уста людям, які обговорювали мою поведінку. Мені категорично заборонили ходити до церкви на тижні, вважаючи, що буде забагато, навіть коли ходитиму лиш по неділях. Я не відповіла нічого, але почала шукати спосіб, щоб таємно ходити до церкви. В першу п'ятницю мені вдалось потемки одягнутися у своїй кімнаті і навшпиньках вийти з дому, щоб прийняти участь у Святій Літургії хоча б у цей день. Якийсь час батьки дозволяли мені це, та врешті бачачи, що я й далі потайки роблю те саме, стали дуже суворими. Без їх дозволу мені заборонили ходити до церкви. На мої просьби відповідь завжди була однаковою: «Ні!» Я вишукувала різні способи, аби піти до церкви, але якщо батьки це помічали, то вдома на мене чекала сувора кара. Мене замикали в домі, залишали без фруктів. Моя рідня теж була проти мене і багатьма способами намагалась наставити на інший шлях. Часто в домі вибухала сварка. Знервовані батько й мати повторювали: - Нічого не вийде з цієї дівчини. Вміє тільки молитись до доброго Бога і бігати за сестрами. Такі і дуже подібні до них розмови дуже засмучували мене. Життя вдома стало неможливим. Не було й дня, щоб я не плакала від образ, які змушена була терпіти. Інші члени сім'ї та сусіди, дивлячись на гнів батька, радили мені змінити позицію і не вносити в дім незгоди. Це вразило мене страшенно. Покинута всіма, я втратила відвагу. Я не ходила більше на ораторії і Святу Літургію, за виключенням неділь. Щоб зробити батькам приємне, виходила зі школи разом з подругами і, за їх прикладом, старалась подобатись хлопцям. Мені було шістнадцять років. Були моменти, коли я навіть мріяла про створення сім'ї, а не про монастир. Однак коли мені сповнилось сімнадцять років, Бог знову розпалив у моєму серці прагнення віддатися Йому цілком. Це прагнення вже не покидало мене, Я знову почала щодня ходити на Святу Літургію. Не дивлячись на тисячі перешкод, які створювали мої батьки, я намагалась таємно зустрічатися з сестрами і розмовляла з ними про покликання. Скільки ж сцен було після цього вдома! Ісус сказав: «Не думайте, що Я прийшов, щоб мир на землю принести... Я ж прийшов порізнити сина з батьком його, дочку з її матір'ю... І будуть ворогами чоловікові домашні його!» ( Мт. 10, 34, 36 ). Якими ж правильними є ці слова! Час минав. Мої батьки твердо стояли на своєму, й ніщо не вказувало на те, що вони змінять своє рішення. Якось після палкої молитви і роздумів я вирішила повідомити їх про моє рішення стати черницею. Що було далі, неможливо описати! - Ні за що на світі не хочемо мати в нашій сім'ї черницю! Пора покінчити з цією комедією. Не хочемо більше чути про це. Як маєш свободу, то шануй її... На цей раз я мусила мовчати, бо ситуація стала справді серйозною... Та настав день, коли я повинна була прийняти рішення, не чекаючи їхньої згоди. Я покинула дім і в ролі послушниці вступила в монастир. Минали дні, протягом яких я болісно відчувала жертву розлуки. Батьки протестують, не погоджуючись з вибраною нами дорогою життя, однак ми все одно їх дуже любимо. Я пролила море сліз. Та в глибині серця була щаслива, бо не чула себе самотньою. Ісус втішав мене, я з радістю відчувала в собі Його присутність. Ігуменя прийняла мене дуже люб'язно, і я опинилась серед справді милих подруг. Через багато днів я повідомила кохану рідню про своє остаточне рішення. Це було для них ударом! Вони не вірили, що до цього дійде. Я не одержала від них найменшої звістки. Через кілька місяців матінка, ховаючись від батька, написала листа, щоб переказати мені деякі новини. Однак лист був холодний і байдужий. Після періоду послушництва настав день постригу. Яке ж було моє здивування, коли я побачила своїх любих батьків! Неймовірна радість охопила мене, вони теж були дуже зворушені. Мати була більш схвильована, ніж батько, та вже одна лишень їхня присутність значила для мене багато. Тепер моє чернече життя пливе радісно і у великому спокої. Я ні за чим не жалкую. Єдине, про що я можу шкодувати, це те, що не віддалась на службу Богові набагато раніше. Навіть моя сім'я тепер задоволена, бо знає і бачить, що я щаслива. Незважаючи на випробування, спротив та інші труднощі, великою радістю є прислухатись до Божого поклику і піти за Ним. Моє покликання часом коштувало мені дуже дорого, але за це Бог віддячив мені стократно. Те, що я зробила для Нього, є нічим у порівнянні з тим, що Він мені дає. Молода послушниця, Франція Порвані плаття Сестра Марія Паскаля народилась у місті Квінзі. Вступила до Товариства Сестер Домініканок Святої Катерини Сененської в Кентукі. Багато років працювала вчителькою, а потім медсестрою. У моїй історії немає ані нічого дивного, ані романтичного. Найчастіше люди вважають, що більшість дівчат, котрі стають черницями, належать до осіб, розчарованих в любові. Я не належала до цієї категорії. Дійсно, в школі мені подобалось товариство одного хлопця на ім'я Бенні, та коли я розповіла йому про своє прагнення вступити в монастир, він сказав, що це добра ідея, і на прощання поцілував мене. Потім у розмові з моїм братом Бенні визнав, що я відрізняюсь від інших дівчат. Одного дня, вправляючись в стрибках у воду, я вдарилась головою у якийсь контейнер і втратила свідомість. Бенні скочив у воду, щоб підняти мене. Це могло стати романтичною пригодою, але Бенні страшенно перелякався й відпровадив мене додому. Страшенно розсудливий був хлопець! Після вступу до монастиря я часто згадувала його. Наша наставниця теж часто про нього згадувала, зовсім, зрештою, не знаючи його. Та коли я робила якусь дурницю, а з послушницями це трапляється часто, вона звичайно говорила: - Щасливий той хлопець, який не взяв тебе за дружину! Всім вже був знайомий цей жарт, і всі згадували дев'яте благодіяння. Щоразу, коли я чула ці слова, думки мої повертались до Бенні, і я запитувала себе, чи він справді здогадується про своє щастя. З газети, яка виходила в нашому місті, я довідалась, що у нього були певні успіхи у військовій службі. Тепер у нього сім'я і троє дітей. Кожного разу при згадці про нього я один раз прочитую «Діво Маріє» в подяку за те, що не дав мені тоді втонути. Ще був Дінні. Він вже вчився в університеті, коли я була тільки в ліцеї. Цей хлопець, на відміну від інших, не любив хвалитися своїм становищем. Перед моїм від'їздом тітонька влаштувала невеличкий прийом гостей. Крім батьків, лише вона знала про мій намір вступити до монастиря. Під час прийому вона сказала про це. Хвилину панувала мовчанка, а потім Дінні сказав: - Не можу зрозуміти, чому ті, хто міг би бути найкращими матерями сімейств, стають черницями! На що моя тітка зауважила: — Може тому, що покликані народжувати душі, дорогий Дінні! Так воно і є, Дінні. Тоді я була надто молодою, щоб зрозуміти таку відповідь, але тепер, коли я думаю, що могла б вийти заміж і мати дітей, розумію, що це було б не для мене. Я б втратила ті радощі, яких ніде більше не можна знайти. Мені сказала про це одна жінка, яка після смерті своєї малої дитини прийшла і, стискаючи мою руку, прошепотіла: - Ви не знаєте, сестро, що значить ваше життя для таких, як я. Один розчарований молодий лікар говорив, що всі його ідеали були б зруйновані, якби не довелось йому зустріти сестер, які служать бідній і хворій частині людства. Багато медсестер вчаться від нас бачити в хворому терплячого муки Христа - це теж зміцнює наш дух. Існує радість, коли вчиш молоду матір, як треба поводитися з новонародженою дитиною, нагадуючи їй водночас, що в цьому маленькому тільці схована душа, про яку не можна забувати. Існує радість, коли допомагаєш хворим. Навчаємо їх дивитись на смерть з відвагою і покладатись на Боже милосердя. Ось тобі моя відповідь, Дінні. Я занадто зайнята працею над душами, які довірив мені Обранець Божий, аби мати час займатися трійком або четвірком власних дітей. Я не належала до того типу дівчат, які з початку свого життя хочуть стати черницями. У школі в мене була подруга, яка вже в день першого Причастя вирішила, що буде черницею. Від того дня вона не змінила свого рішення. Ми разом вступили до монастиря. Якось пополудні, якраз після мого переїзду до Кентукі, коли ми гуляли під час перерви, мені раптово прийшла до голови одна думка. Вражена нею, я тут же зупинилась і, схопивши за руку свою подругу, сказала до неї: — Маргарет, ти коли-небудь замислювалась над тим, що у нас ніколи не буде своєї сім'ї, власних дітей і взагалі нічого, що б належало нам. Що завжди буде той самий великий дім, подібний до цього: з безкінечними коридорами для прибирання, сходами для підмітання і тарілками для миття? Я була приголомшена цим відкриттям. Маргарет холодно подивилась на мене і сказала: - У мене було достатньо часу подумати над такими речами. Ось у чому полягала різниця між нами: вона на все дивилась спокійно, передбачливо, і після вступу до монастиря її ніщо не вразило. В мене ж не було багато часу, щоб подумати про монастир перед вступом до нього, бо моє рішення визріло в останню хвилину. А не вступити до монастиря не могла! Освіту я здобула в колегіумі, при якому був інтернат. Керували цим закладом черниці. Не робіть з цього висновку, що саме вони навели мене на думку вступити до монастиря. Сестри тут ні при чому. Це був Хтось інший. Часом я щиро ненавиділа той інтернат-колегіум. У батька була така робота, що він змушений був часто з сім'єю переїжджати з місця на місце, тому своїх батьків я бачила рідко, в основному лише під час канікул. На щастя, у мене була тітка, яка здатна була зрозуміти самотність серця дівчини, хоча її оточувало п'ятдесят інших дівчат і кілька сестер. Вона часто відвідувала мене, присилала книжки, солодощі й шоколадні тістечка, які користувались серед пансіонерок великою популярністю. У святкові дні вона приходила за мною, і ми проводили разом незабутні години. Ми ходили по музеях, і я з надзвичайною цікавістю слухала її розповіді про стародавні цивілізації, відвідували найцікавіші вистави. Вона навчила мене користуватись виделкою на званих обідах. Її син разом зі своїми товаришами навчили мене танцювати, хоча й не дуже мали на це охоту. Коли тітка вирішила, що я вже можу з'явитись в бальній залі, діставала мені запрошення на різні доброчинні вечори. У неї було три доньки, трохи від мене старших, але з подібними до моєї фігурами, тому я не була змушена з'являтись в одному й тому ж платті на двох вечорах підряд. Користувалась гардеробом двоюрідних сестер, хоча й вони скаржились, що тітонька мене псує. Тітка лише посміхалась, не звертаючи уваги на їх нарікання. Настав урочистий день, коли я мала бути присутньою На балу в честь губернатора. Бал мав відбутися в готелі Лонгвуд Тауерз. Тітка Агнес старалась з усіх сил. Купила мені вечірню сукню ціною в тридцять доларів, що на той час було неймовірною сумою. Подарувала вишиту золотом сумочку. Але я все «зіпсувала», кількома днями раніше написавши на титульній сторінці однієї книжки: «Матір Небесна, вручаю Тобі моє минуле, мій сьогоднішній день і те, чим стану котрогось дня». Тоді я ще не думала про майбутнє, та ці слова пригадувались мені раз у раз. Це був останній рік навчання в колегіумі. Заняття закінчувались в червні, а був ще тільки січень. Всі мої подруги говорили про свої плани після отримання диплому. Ще тривали різдвяні канікули, а я, невідомо чому, з нетерпінням чекала повернення до колегіуму. Нічого подібного зі мною раніше не було. Незважаючи на внутрішній неспокій, я вирішила відкинути всі думки і натішитись балом. Нарешті прийшов той вечір. Тітка запевнила мене, що я виглядаю прекрасно, але, невідомо чому, я не була задоволена своїм новим платтям. На балу все було чудове: музика, освітлення, декорації і т. д. Та мене огорнув якийсь зовсім незрозумілий смуток. Хоча мене запрошувало до танцю багато молодих людей, я почувала себе на диво самотньою. В колегіумі у мене ніколи не було цього відчуття. Повертаючись з балу, ми зайшли в ресторан і розмістились за одним столом. Ледве вкусивши шматок булки, я глянула на годинник. Була перша година ночі. Починалась неділя. А я не дотримала євхаристичного посту і не могла піти до Причастя. Мені захотілось плакати. Напевно, щось в мені було не так... А коли повернулась додому, тітонька запитала мене про враження від балу. Я ж не могла вимовити й слова. Мене залишили в спокої, гадаючи, що я надто перевтомилась. Пізніше до цього питання вона не поверталась, бо як інтелігентна жінка, вміла поважати наші недомовки. У спальні тітоньки висів образ Матері Божої Невтомної Помочі. Якось тітонька розповіла нам легенду, згідно з якою, в кожному домі, де є цей образ, хтось отримає ласку покликання. Я спокійним тоном зауважила: - Сподіваюсь, тітонька не має на увазі мене. Я хочу стати лікаркою. Такий у мене був намір. Коли я поділилась ним з батьком, він сказав, що оволодіти цією професією дівчині досить важко. І порадив мені закінчити п'ятирічні курси медсестер в колегіумі «Регіс». Я відповіла, що досить з мене сестер, і тепер я хочу вчитись в публічному закладі. В цей період мене ніщо не цікавило. У школі я займала одне з перших місць, але зовсім цим не гордилась. Мене вибрали старостою класу, та це мене зовсім не цікавило. Коли йшла в кіно, здавалось, що чогось мені не вистачає. Повертаючись в кінці тижня додому, не могла дочекатись, коли знову буду в школі. Якось, будучи вдома, я зрозуміла, що мені не вистачає каплиці. Навчаючись в школі, я не часто її відвідувала, але мені завжди здавалось, що я живу в товаристві Христа, під тим самим дахом. В лютому ми почали в школі читання книги «В пошуках неба». Читаючи перші рядки: «Я втікала від Нього щодня і щоночі», - відчула якесь пригнічення. Нарешті до мене дійшло, що я теж втікала від Нього. Але я не хотіла стати черницею. Адже це означає життя на самоті і в спокутуванні гріхів! Я могла приносити користь, не пориваючи зв'язків зі світом. Можна було жити як тітка Агнес і так само виховати п'ятеро дітей в страху і любові до Бога. Та Він шукав мене... У мене було передчуття, що Бог хоче мати мене в монастирі. В березні я пішла до ігумені і сказала їй, що хочу вступити до монастиря. Вона не приховувала здивування: - Може, ти хочеш вступити до монастиря, моя доню, бо тобі подобається товариство сестри Романи? Я запротестувала, та сестра продовжувала далі: - Чернече життя - це життя суворе і водночас щасливе. Якщо ти вибереш його тільки через прив'язаність до якоїсь людини, тебе обов'язково чекає поразка. Насамперед тому, що тебе не призначать в той самий дім, в якому є твоя товаришка. А, по-друге, тому, що Бог є ревнивим Обранцем, Він не допускає роздвоєності. Тоді я сказала сестрі, що все одно піду в монастир, хоча й зізналася, що люблю товариство й розваги, але що мені постійно чогось не вистачає. Сестра ж, а її визнавали поетесою, припинила розмову: - Божий Архітектор сам будує кораблі для себе, і не спочине доти, доки не приведе їх у порт свого Серця! Майже одразу ж після отримання диплому я стала послушницею. Перед вступом до монастиря треба заповнити анкету. Одне з питань стосується мотивів, що спричинили цей крок. Я написала: «Щоб спасти свою душу і душі ближніх». Це головна мета кожного, хто вибирає чернече життя. Коли я пішла з анкетою до нашого давнього домашнього лікаря, щоб він дав відповіді на запитання про моє здоров'я, він звернув увагу на дві графи: «здоров'я психічне» і «здоров'я фізичне». - Хочеш стати черницею? - запитав здивовано. – Скільки тобі років? Він знав про це краще, ніж я, знаючи мене все життя, і сам написав мій вік у графі «здоров'я фізичне». Потім, звертаючись до мене, сказав: - Я не заповнюю графу, що стосується твого розуму, бо впевнений, що ти ненормальна. Ніхто не помітив в анкеті цієї порожньої графи, а якщо й помітив, то не звернув на це уваги. На другий день послушництва мати-ігуменя запропонувала нам вибрати собі ім'я і скласти список особистих речей. Потім вона прийшла, щоб почути, які імена ми собі вибрали. Мені подобалось ім'я Хелен Джін, інші хотіли називатись Грейс, Імельда, Марія Ейлін, Ілена Марія. Вислухавши літанію імен, наставниця сказала: - Ви що, вважаєте себе кінозірками? Я сама виберу вам імена. І ми одержали імена, в яких відразу було чути святість: Метхільдіс, Євсебіус, Жіль, Полікарп і т. п. Про радощі й щастя послушництва треба розповідати окремо. Бог дає крила. Тим, хто мав сумніви, було пояснено, що бажання служити Богу - це все, що від них вимагається. Якщо часом трапляється, що якась дівчина приходить в монастир без покликання, але прагне отримати його, Бог напевно допоможе їй. Потрібно тільки щиро молитись. Щодо мене, то підкорившись Божому Обранцеві, я втратила всі свої сумніви і вагання. Френсіс Томпсон говорив: «Ось я оголений під твоєю рукою, яку ти піднімаєш, щоб вдарити мене, спочатку подерши на шмаття моє вбрання і кинувши мене знесиленого на землю». Незабаром після прийняття обітниць стався незначний інцидент. Моя тітонька Агнес по дорозі до Нью-Йорка зустрілась в поїзді з сестрою, що належала до нашого товариства. Запитала, чи вона випадково мене не знає. Подумавши хвилину, сестра відповіла: - Ах так, то та сестра Імельда, котру вислали в монастир. Тітка була вражена. Вона не знала, що на нашій монастирській мові це означало допомогу кандидатці в спорядженні необхідного вбрання. Тільки приїхавши в Бостон, хотіла відразу їхати до мене в Кентукі, аби впевнитись особисто, як я себе почуваю, і чи мене не тримають проти моєї волі. Діставшись до монастирської брами, вона знову була введена в оману нашою монастирською говіркою. Тітонька спитала про мене, назвавши моє хресне ім'я. Сестра-воротарка була здивована. Перелічивши щонайменше дюжину імен, спитала: - Голова у неї чорна чи біла? (На монастирській мові «чорна голова» означає пострижену черницю, котра носить чорну вуаль, а «біла голова» означає послушницю, котра носить білу вуаль). Але тітка підкреслила чітко: - Не має голови ані чорної, ані білої, лишень руду. . Після двох днів перебування в монастирській обителі тітонька переконалась, що я знаходжусь тут з власної волі. Перед від'їздом вона сказала, що вважає мене тією особою з-поміж членів нашої сім'ї, якій дісталось найбільше багатство. Вернувшись у Бостон, переказала все це моїй сім'ї. Коли вона померла, її донька прислала мені на пам'ять образок Матері Божої Невтомної Помочі. Двоюрідна сестра не знала історії, пов'язаної з цим образом, але б'юсь об заклад, що тітонька Щасливо посміхалась на небі. Ви теж так вважаєте? Сестра Марія Паскаля, США «Якщо хочеш бути досконалим» Ідея присвятити себе Богові прийшла до мене якось вранці з дивною раптовістю. Одинадцятого листопада, в річницю освячення церкви, у нашій парафії була відправлена урочиста Літургія. До місця, де я стояла, долітали лише окремі уривки проповіді. Не маючи можливості чути всю проповідь, я замислювалась над окремими почутими реченнями. Особливо мене вразив такий фрагмент: «Коли хочеш бути досконалим, -піди, продай добра свої та й убогим роздай... Потому приходь та й іди вслід за мною» (Мт. 19, 21, 22 ). Тоді-то я запитала себе, чи не були ці слова адресовані й мені... І тут же відповіла: - Якщо хочеш... Оте «якщо хочеш» було дуже м'яким, заспокійливим, як ніжне запрошення. І нічого більше. Мені було сімнадцять років, і з цієї хвилини я вирішила побудувати все своє життя на цьому принципі. Та, напевно, Бог ще раніше готував мою душу, щоб вона відгукнулась на цей поклик. Тому що розмірковуючи над своїм життям, я пригадала кілька моментів, які свідчили, що ласка робила в моїй душі свою невидиму справу. Коли мені було сім чи вісім років, я мріяла стати місіонеркою і навчати Євангелія маленьких негрів. Ще мріяла про пустелі, де люди їздять на верблюдах, і про ріки, по котрих плавають тендітні піроги... Але вже тоді я перш за все мріяла принести хрест усім тим малим язичникам, про яких мені розповідали. Дорослі, яким я звіряла свої мрії, іронічно повторювали: - Будеш ще мати час на зміну поглядів... Побачиш, що все "Іде минеться... Впродовж шести років я ні разу не забула під час Причастя попросити Бога, щоб призвав мене на свою службу. Однак коли мені сповнилось тринадцять чи чотирнадцять років, я забула про все і думала тільки про те, щоб мати можливість свідчити про Христа в світі. Я хотіла стати адвокатом, який би займався справами дітей. Мені здавалось, що це найкраща на світі «професія». В цьому періоді знаходжу наступне свідоцтво: я вчилась тоді в середній школі, і один священик проводив у нас конференцію, яка закінчилась возвеличенням чернечого життя. На цю тему ми вели дискусії з нашими вчительками. Серед них була одна черниця, яка мала на нас величезний вплив, бо ми дуже поважали її за її ставлення до нас. Ми були впевнені, що вона не буде в жодному випадку «тиснути» на нас. Наші погляди відображала наступна думка: - Це покликання не стосується нас... На що сестра відповіла:
І більше про це не думала... Під час мого навчання в ліцеї Бог звернувся до мене за посередництвом тієї ж самої черниці. Я була на концерті, де молоденький піаніст виконував твори російських композиторів. Ніколи раніше не чула я такої прекрасної музики, виконаної з таким почуттям. Хвилювання охопило мене. Після кожного твору я прагнула почути щось ще більш прекрасне, але мене щоразу чекало розчарування. Тоді я розповіла сестрі про ці враження і про моє прагнення досягти чогось вищого. Вона ж, зовсім не намагаючись переконати мене, сказала дуже серйозно, але цілком звичайним тоном: - Тут обов'язково повинен бути заклик доброго Бога. Тоді я не думала про чернече покликання, а лише про заклик повністю віддатися Богові, незалежно від обраного життєвого шляху. Та не минуло й місяця, як це запрошення стало більш чітко окресленим: - Якщо хочеш... Отже, я була цілком вільною і була цілком свідома цієї свободи. І добре знала, що не вчинила б гріха, сказавши «ні». Та водночас, повністю усвідомлюючи цю свободу, була впевнена, що воля Божа полягала в тому, щоб я відповіла «так». Це здавалось мені парадоксом, але так було. Все було цілком простим і ясним; вертаючись думками в ту пору, бачу ту саму ясність і простоту. Бог запрошував мене піти за Ним, водночас даючи мені повну свободу. Раптом, хоч це й може видатись смішним, бо під час проповіді все могло бути, я впала на коліна, обхопивши голову руками, і з глибини серця одним духом вимовила: - Так, дякую. Насамперед я сказала «дякую», бо добре усвідомлювала, що не достойна всього цього, а Бог виявився таким добрим і люблячим. Це тривало кілька хвилин. Потім впевненість зникла. А якщо у мене немає даних, щоб бути черницею? Чи не є це усе лиш плодом моєї фантазії? Хотіла почути підтвердження від когось ззовні. Я вирішила порадитись з черницею, про яку вже згадувала. Після канікул я пішла відвідати її і без, вступу спитала:
Це було те, що я хотіла знати. Я розповіла їй усе. Вона добре мене знала, була людиною зрілою і мала досвід чернечого життя. Я поклалася на її мудрість і здоровий глузд, на її надприродну розсудливість з тим більшим спокоєм, що шукала відповіді лише щодо негативних моментів. Що підштовхнуло мене до повної жертовності? Довгі роздуми, зважування всіх «за» і «проти» тут ні при чому. Той, хто покликав мене, є нашим Господом. Я любила Його з усіх сил і хотіла, щоб Він був моєю єдиною любов'ю. Була здивована, що Він вибрав собі саме мене. Відчувала, що моя любов до Нього є нічим в порівнянні з Його любов'ю. Розуміла, що то Його любов до мене зродила в мені прагнення піти за Ним, щоб віддатись Йому цілком. Господь наш возлюбив мене перший, і я могла лише відповісти: - Ось я йду, щоб виконувати Твою волю. Неможливо й подумати, що існує життя прекрасніше і божественніше, ніж чернече життя. Я вже дещо знала про обітниці та їх значення, але перш за все переді мною був приклад моїх вчительок-сестер, з якими я прожила вісім років. Я щаслива, що можу про це сказати, бо завдяки їм зрозуміла, що чернече життя - це передусім молитва, братня любов, життя в Богові і для Бога. Саме ця думка, крім Божої любові і Його ласки, закликала мене до нової жертовності, де життя в молитві, що випромінює любов до ближнього, життя спільнотою, зв'язаною також з зовнішнім світом, не складається з випадкових зустрічей, а основане на щоденних малих або великих жертвах кожної з нас. Моє Боже покликання не зіткнулось майже ні з якими труднощами. Коли я вперше засумнівалась щодо свого покликання, один священик дав мені таку раду:
Чи чернече життя позбавлене любові? Зовсім навпаки. Саме тут можна любити по-справжньому. Хто в світі може похвалитися, що його люблять такою любов'ю, яку дарує нам Ісус? Хто може сказати, що хто-небудь розуміє його так, як розуміє нас Ісус, який знає нас краще від нас самих? Хто може гордитися тим, що займає центральне місце в думках іншої особи, так як ми займаємо в думках Ісуса, який живе в нашій душі, дивиться на нас, завжди готовий віддатися нам, коли ми до Нього звертаємося? Він дарує нам батьківську й материнську любов. Є нашим Братом і Обранцем. Якщо ми живемо з духом віри, то знаходимо Його в молитві, в праці, в наставниках, в усіх, хто оточує нас. Він є, як говорить молитва святого Франциска, «нашим Богом і нашим Усім». Якщо ми зрікаємось створення власної сім'ї, то робимо це для того, щоб «творити з Ним Містичне Тіло», не обмежуватись відданістю тільки одній сім'ї, а відкрити серце для всіх, кого зустрінемо, для усієї Божої Церкви. Я б хотіла, щоб люди перестали вважати священиків і ченців «розчарованими людьми», «нещасними створіннями», категорією людей якоїсь інакшої вдачі, що зробили релігію своєю професією в найгіршому значенні цього слова. Хочеться сказати, як святий Павло: «Хотів би, щоб всі були, як я» (1 Кор. 7, 7), або принаймні «Хотів би, щоб ви всі могли невтомно дякувати зі мною Богові за Його велику доброту». А, може, в такому невіданні є й наша вина? Може, ми не вміли показати людям красу нашого життя? Може, ми недостатньо чисті і надто самозакохані, щоб через нас можна було бачити Його Любов? В чому, на мою думку, полягає ідеал чернечого життя? Здається, я пояснила це на самому початку. Якщо б треба було висловити все одним реченням, то я сказала б, що «це є уподібнення до Бога, котрий є Любов'ю». Треба наповнювати повним змістом слова Святої Літургії «через Христа» і дарувати Ісусові всю повноту нашого довір'я, віддаючись тільки Йому. Вірно, що для Нього не існує нічого малого, що Він освячує нас своїм Духом і разом з собою віддає нас Богові. М. І., Бельгія Друга нагода Сестра Павла Фортьє народилась в Оттаві. Її батько працював оглядачем преси в канадському парламенті. Одужавши після важкої хвороби, вона вступила до Товариства Сестер Милосердя. Сестри доглядають за хворими і працюють серед народів півночі. Коли стану такою великою, як матуся, то в мене буде лялька з тіла й костей, — сказала моя молодша сестра Енріхетта, звертаючись частково до себе, а частково до мене. Але я не відреагувала. - Паоло, ти чула, що я сказала? Паоло, що з тобою? Ти така бліда! Біжу, покличу матусю... Енріхетта лагідно пестила моє світле волосся, намагаючись привернути мою увагу до своїх проблем. Я поволі обернулась. З моїх очей викотились дві великі сльози.
Енріхетта ледве сама не плакала. При вигляді моїх сліз її серце пронизав біль. - Пам'ятаєш, - сказала я, - тих жінок з дивними капелюшками на голові і в чорному вбранні, яких ми зустріли вчора на прогулянці з матусею? Поки матуся з ними розмовляла, я приглядалась до їх дивних капелюшків і білих комірців. Сестри розмовляли й сміялися, як усі інші люди. Саме в цей момент я подумала, що вони теж колись були маленькими. Потім я раптом побачила себе в такому ж темному вбранні і такому ж капелюшку. Я сказала собі: «Паоло, коли ти виростеш, то станеш черницею». Мені справді здалось, Енріхетто, що я вбрана в чорний одяг і йду, склавши руки й з опущеними очима, не дивлячись ні на тебе, ні на тата, ні на маму. Ось чому я плакала, Енріхетто! Того жовтневого дня в Оттаві йшов сильний дощ. Ми з сестрою мали в домі велику залу для ігор. Коли падав дощ, мама залишала нас вдома, а ми заздрили іншим дітям, котрим можна було пустуватись і гратись на вулиці в калюжах. Сьогодні, сидячи тут, за столиком, і згадуючи подумки минулі роки, намагаючись зрозуміти, чому і як я стала сестрою милосердя. Знову душею і серцем повертаюсь у стіни рідного дому. Знову бачу Сенді Хілл. Місця, події і люди тих років залишили в моїй пам'яті глибокий слід. Тож не дивуйтесь, якщо, згадуючи давні роки мого дитинства, я зраджу таємниці мого серця. Пишу ці слова з почуттям покірності і прагну висловити Богові вдячність бідної душі, яка відкрила, що у серці Царя всіх царів є трошки місця й для неї. Моя мати була чудовою жінкою, цілковито відданою своїм обов'язкам. Батько був типом людини, яку б я обрала собі серед тисяч інших. Ми всі дуже любили його. Батько був шанований всіма, хто знав його. Працюючи оглядачем преси в парламенті, він мав сотні приятелів. Раптове залишення ним свого поста в Сенді Хілл схвилювало багато людей. Сенді Хілл знаходився в центрі Оттави в оточенні вулиць, дерев і парків і був ідеальним місцем для проживання. Кожендень приносив нам справжню радість. Ми не були багаті, аленам, п'ятьом дітям, не бракувало нічого. Крім сестри, у менебуло ще троє братів. Ми були задоволені тим, що мали. За час десятилітнього перебування в школі, якою керували черниці, я не досягла значних успіхів у навчанні. Думками я завжди була в басейні або на тенісних кортах. Тому мій табель успішності звичайно був одним з найгірших у класі. Головним у моєму житті були заняття спортом. Я почала грати в теніс, як тільки змогла втримати в руці ракетку. Придивляючись до інших, завдяки тренуванням і природним здібностям, які дав мені Бог, я незабаром здобула славу своїми подачами. Пригадую день, коли тренер нашого тенісного клубу зайшов на корт і сказав: - Паоло, ти чудово подаєш м'яча. Хто був твоїм тренером? — Я навчилась цього, уважно спостерігаючи за вами, — відповіла я, знову включаючись в гру. Того ж дня пополудні, коли я зайшла в клуб, тренер запропонував мені свої послуги, стверджуючи, що в мене є необхідні дані, щоб стати чемпіонкою. Тоді мені щойно сповнилось тринадцять років, і батько сказав: - Ні, Паоло, мусиш почекати ще кілька років. Батько гордився моїм вмінням грати в теніс, це видно було по його очах. Однак він надто любив мене, щоб дозволити занехаяти шкільну науку. Під час довгих і прекрасних зим другу половину дня я проводила на лижах. Наше місто, Оттава, має чудові можливості для цього виду спорту. Величні, вкриті іскристим снігом схили гір, що оточують його, коли б могли, розповіли б про щасливі події та веселі зустрічі тих років. Скільки разів вечорами, часто до пізньої ночі бігали ми на лижах по білому, пухнастому снігу. Оце було життя! А були там і хлопці! Один з них був до мене особливо прихильним. Ми часто катались разом, і я помітила, що подобаюсь йому. Моє почуття було взаємним. Він завжди був готовий привести в порядок мої лижі. Катання в його товаристві по цих засніжених схилах наповнювало моє серце справжньою радістю. В ті роки велосипед був моїм нерозлучним другом. Можна навіть сказати, що я виросла на велосипеді. Скільки ж клопотів завдавала я водіям трамваїв, скільки разів водії щосили тиснули на клаксон, коли я шалено мчалась їм напереріз! Моя необережність не була навмисною, але, особливо восени і навесні, я робилась настільки неуважною, що замість їздити тихими вуличками, мене несло на запруджені транспортом вулиці зі жвавим рухом. Потім сталася трагедія. У п'ятнадцять років, на початку шкільного року, я захворіла. Одного дня температура піднялась до 41 градуса, настала повна втрата сил, боліли всі м'язи. Діагноз: страшний дитячий параліч! На той час мало хто з лікарів мав бодай якесь уявлення про цю хворобу.Її жертви ставали каліками на все життя. Відому методику Кенні тоді тільки почали застосовувати, і не всі були з нею знайомі. її дієвість лікарі піддавали великим сумнівам. Дивлячись на свої безвладні руки й ноги, я розуміла, що мріям про теніс прийшов кінець. Навіщо жити далі? Чим я могла зайнятись, якщо не могла самостійно рухатись? Мені здавалось, ніби я провалилась в безодню. Ще вчора світ був таким прекрасним! А сьогодні? Повна темнота! Минали дні й тижні. Спочатку мені було важко думати про майбутнє і уявити собі життя без спорту! Молитва? Так, здається, я трохи молилась, але не відразу. Вважала, що найголовніше - це усвідомити своє становище. Один священик, порадив мені сконцентрувати увагу на сьогоденні. Вчора було вчора. А завтра? Що буде завтра? На стіні навпроти мене висів образ Матері Божої Ласкавої. Мені здавалось, що ласка випромінюється з її рук і поширюється на світ і на мене. Довгими годинами і цілими днями мій зір і думки були спрямовані до Пресвятої Діви Марії, Утішительки Обездолених. Між мною і Пресвятою Дівою утворився інтимний зв'язок. Багато тижнів я молилась від усього серця, благаючи Бога допомогти мені, а Пресвяту Матір заступитись за мене, нещасне створіння, яке не могло навіть ходити! В цей час у моєму житті почався період справжнього послушництва. Я навчилась молитись. Швидко зріло моє розуміння життя. Чим сильніше я молилась про поміч для себе, тим палкішим ставало моє прагнення самій стати поміччю для ближніх. Як найкраще прожити життя? Повинен же бути якийсь спосіб. Прийшла сестра поправити мені подушку, але я не бачила її, аж коли виходила, впізнала її по чорному паску на білому чепці. Може, присвятити себе піклуванню хворими? - Ой, Паоло, ти ж не маєш здорових ніг! Мрієш про неможливі речі, - сказала я собі майже вголос. Так, щоб служити іншим, треба мати здорові ноги... Ця думка постійно переслідувала мене. Нарешті прийшов весняний день з дощем. Тоді я плакала при думці, що можу стати черницею! Тепер ні! Монастир повинен розв'язати всі мої проблеми. Дякую Тобі, Маріє, Матір усіх ласк! Спробую. Дозволь мені ходити, Пресвята Діво, а я стану черницею і водночас сестрою милосердя! Рішення було прийнято дуже швидко. З того дня моє життя наповнилось іншим змістом. Я обов'язково хотіла ходити, часто для того, щоб спробувати, як втримаюсь, я опускала ноги на землю. Пам'ятаю, що коли я зробила це вперше, моя мати прибігла і з плачем підняла мене з підлоги. Тепер мені смішно, але тоді я впала з ліжка. Однак я відчула, що ноги трохи реагували, але були надто слабкими. Після численних спроб вони поволі почали набирати сили. Минуло сім страшних місяців. Спочатку я ходила на милицях, а потім спираючись на ціпок. В той період один з моїх дядьків, чернець-єзуїт, якому я розкрила свої наміри, порадив батькам відправити мене на захід Канади, до Едмонтону. Там у нього був знайомий лікар, який, на його думку, міг допомогти мені. Мені було шістнадцять років, коли я вирушила в далеку дорогу. Під час двомісячного перебування в лікарні я ближче познайомилася з Сірими Сестрами (так називали Товариство Сестер Милосердя ). Всі мої сумніви зникли перед лицем душевного спокою, самовідданості в праці, глибокого співчуття і сердечної любові, які я бачила в сестрах. їхня любов підкорила мене. Якщо повернеться здоров'я, стану Сірою Сестрою. Розпочалось лікування за новим методом, а тим часом минали тижні і місяці. Першим завданням було відновити панування над власними руками і ногами. Я вправлялась, молилась і ходила щораз краще. І все сильніше я думала про монастир. Пізніше, майже через два роки, мою увагу привернули інші справи. Я приглядалась, як збудований світ, зустрічалась з ровесниками. В їх товаристві почувала себе чудово. Я любила танцювати і познайомилась з багатьма молодими людьми. Дехто з них був настільки милий, що аж зворушував моє серце! Але як тільки справа ставала серйозною, я пригадувала обіцянку, дану Богові, що буду допомагати ближнім. Ця думка зміцнила мій характер за час довгого періоду виздоровлення. Не раз я бачила дівчат, які приходили до прийняття важливих рішень відносно одруження чи вступу до монастиря протягом кількох тижнів. Я так не могла. В подружньому житті я бачила таїнство, визначене Ісусом Христом, а в чернечому - присвячення життя Богові в служінні людям. Рішення мало бути остаточним, і тільки я могла його прийняти. Якраз настав відповідний момент. Завдяки молитві і з допомогою ласки Божої було зроблено вибір: чернече життя. Прийнявши це рішення я, можливо, вперше в житті, відчула глибокий спокій. Спокій, джерелом якого є щира любов до Бога. Не потрібні були говіння, духовний наставник чи який-небудь священик, аби переконати мене, що в мене є чернече покликання. Сам Бог у своїй доброті вказав мені на нього. Я відчувала себе у значній мірі недостойною того життя, яке вимагає людської досконалості. Але наважилась спробувати. Молилась гаряче й настійливо, щоб добрі Сірі Сестри з Монреалю захотіли мене прийняти. Пресвята Діва Марія знов заступилась за мене, і я була прийнята. Дні мого послушництва в монастирській обителі на вулиці Ті були днями радості й подяки. Після складення обітниць мене направили в лікарню Святої Марії, де я три роки провчилась на курсах медсестер. Після одержання диплому я дістала скерування до Форт Сміт, на північному заході Канади. Працювала там в лікарні на п'ятдесят ліжок. Тут мені нарешті здалося, що я справді потрібна своїм ближнім. Ці бідні люди, погано вдягнені, від яких ішов неприємний запах, не мали нічого, навіть здоров'я. Туберкульоз збирав тут багатий врожай, загрожуючи обезлюдненням всієї північної території. Роботи вистачало вдень і вночі. А саме це було моєю потребою. Я відразу побачила, що буду змушена виконувати роль самарянки на цій обширній території, відокремленій від решти світу. Я повинна була виконувати не лише функції медсестри, а іноді заміняти лікаря, дантиста чи адміністратора. Ще й сьогодні я люблю згадувати ті дні важкої боротьби, коли прохання про допомогу лунали без перерви одне за одним. Все починалось з самого ранку:
І так без кінця. Часом бувало, що лікар змушений був поїхати на цілий тиждень, щоб провести інспекцію території, а тут раптом виклик. З хлопцем стався нещасний випадок, і йому потрібна негайна допомога. Його дім знаходиться на відстані 20 кілометрів. Час 21.30, а на дворі мінус 40 градусів за Цельсієм. Викликали собачу упряжку і звернулись з проханням до провідника. Закутана на ескімоський лад, з валізкою хірургічних інструментів і купою ковдр швидко йду у вказаному напрямку. Незабаром стою в головах молодого хлопця. Бідолаха страшенно страждає. Роблю йому обезболюючий укол, дезинфікую і обробляю рану, усуваючи безпосередню загрозу. Потім наказую привести пацієнта в лікарню для подальшого лікування. Ледь помітна вдячна посмішка, що з'являється на блідих устах - цілком достатня винагорода за труднощі дороги. Незважаючи на незручності, сестра світиться радістю, що трапилась нагода допомогти братам у біді. Після багатьох років апостольства серед ескімосів мене знову послали працювати в цивілізовані райони. Покірливість скерувала мене до однієї з наших великих лікарень в Альберті. Потім я була переведена в лікарню в Саскачевані (на сході Канади), де протягом дев'яти років не мала й хвилини відпочинку. Але мушу признатись, що серцем я все ще зв'язана з прекрасними днями мого життя на землі ескімосів, де великий запас віри, відваги й натхнення разом з почуттям радості й гумору дають силу для щоденної праці серед безкраїх лісів, для подолання труднощів, які часом здаються нездоланними, і кліматичних умов, що рідко бувають сприятливими. Бог вдруге дав мені шанс. Повернув мені здоров'я, щоб я могла допомагати ближнім. Ось чому я так люблю стояти на колінах перед святилищем і дякувати Богові за привілей, подарований мені у вигляді можливості проводити життя в праці й молитві для тих людей, котрих Він полюбив так сильно. Я тішуся, що я медсестра, Сестра Милосердя, Сіра Сестра. Мені подобається різноманітність справ нашого товариства, а особливо мені подобається операційний зал. Часами, спостерігаючи себе саму під час роботи, я говорю з глибини серця, переповненого вдячністю: - Хіба ти не задоволена, будучи тим, ким ти є? Сестра Паола Фортье, Канада Зміст Прокляття пані Салліван Майже всі називають мене сестрою Жахлива дівчина Звичайний шлях в християнських країнах Крутими шляхами Ти перший возлюбив мене Люблю Тебе, Господи! У пошуках Бога Чорна мучениця доброчесності У мої плани не входило життя в монастирі Тільки Бог Моя мрія Під опікою Непорочної Чи обітнуть тобі коси? У моєму житті існувала тільки музика Сестра-парох Споконвічна любов Дякую, сестричко Альбо! Я шукала когось, кому варто було б присвятити життя Зі щоденника вчительки Закону Божого Католицька сестра в буддійському монастирі Вибір однієї любові з двох Закохана в Марію «Ессе Homo» Сила і насолода Божої любові Порвані плаття «Якщо хочеш бути досконалим» Друга нагода Адреси жіночих монаших чинів та згромаджень Львівської Архиєпархії Сестри Чину Святого Василія Великого: 290005, Львів, вул. Кирила і Методія, 17 Згромадження Сестер Служебниць Непорочної Діви Марії: 290014, Львів, вул. Пасічна, 8 Згромадження Сестер Пресвятої Родини: 290014, Львів, вул. Некрасова, 46а, кв.4 Згромадження Сестер Милосердя св. Вінкентія: 290017, Львів, вул. Залізняка, 11 Згромадження Сестер св. Анни: 290901, Львів, смт. Брюховичі, вул. Дитяча, 2а Згромадження Сестер свм. Йосафата: 290024, Львів, вул. Цвинтарна, 18 Згромадження Дочок Марії - Заступниці Християн (Сестри Салезіянки св. Івана Боско): 290014, Львів, вул. Личаківська, 175 Згромадження Сестер св. Йосифа Обручника: 290008, Львів, пл. Ринок, 37, кв. 20 Монастир Монахинь Студійського Уставу: 290008, Львів, вул. Вічева, 2, кв. 2 Переклад за виданням: Zarykowac zycie. Wydawnictwo Ksiezy Marian6w. Warszawa, 1988. Упорядник: Станіслав Клімашевський У назві цієї книжки «Ризикувати життям» йдеться про ризик, що йому піддаються дівчата, які вирішили присвятити своє життя служінню Богові, ризик, що випливає з недосконалості людини, з її вад і слабостей. Не може бути мови про ризик з боку Всевишнього. Він завжди залишається вірним тим, хто присвятив Йому своє життя. Трапляється, що молоді дівчата, ще будучи послушницями, покидають монастир. Це цілком нормальне явище відбору, в основі якого лежить краще пізнання кандидатками себе і своїх можливостей. Дана збірка містить у собі, майже без винятків, розповіді лише тих сестер, які цілком успішно подолали першу смугу випробувань. © Видавничий Центр Українського Вікаріату Згромадження Отців Мар'янів © Монастир Монахів Студійського Уставу, українське видання, 1994 ISBN 5-7707-65-37-2 © Ярослава Лозинська, обкладинка, Релігійне видання Ризикувати життям Редактор Галина Ґенґало Технічний редактор Ярина Горинь Обкладинка Ярослава Лозинська Підп. до друку 22. 06. 94. Формат 84x108/32. Папір офс. Гарнітура Times. Офс. друк. Ум.-друк. арк. 8,7. Ум. фарбовідб. 9,0. Обл.-вид. арк. 8,8. Вид. №27. Зам. № 3022 Монастир Монахів Студійського Уставу Видавничий відділ «Свічадо» 290008, Львів, вул. Винниченка, 22 Надруковано з готових діапозитивів у Львівській обласній книжковій друкарні 290000, Львів, вул. Стефаника, 11 Мар'яни Товариство Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії (Congregatio Clericorum Marianorum ab Immaculata Conceptione Beatissimae Virginis Mariae; скор. M. I. C.) Товариство Мар'янів Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марі! (або Конгрегація Мар'янів) - це католицьке орденське товариство, засноване в 1673 році отцем Станіславом Панчинським (в Польщі), відновлене в 1909 році литовським священиком (пізніше Єпископом м. Вільнюса) Блаженнішим Георгієм Матулайтісом, професором Духовної Академії в Санкт-Петербурзі, для душпастирсько-апостольської роботи «для Христа і Церкви». В служінні Христу й Католицькій Церкві (латинського та східного обрядів) Конгрегація Мар'янів об'єднює священиків (ієромонахів) і братів-лаіків (монахів) з різних країн в душпастирському служінні під заступництвом Пресвятої Богородиці в монастирях, парафіях, місіонерських станціях, католицьких школах, через видавничу, наукову та екуменічну діяльність. Крім Польщі і Литви Мар'яни працюють в США, Бразилії, Аргентині, Руанді, Австралії, Португалії, Великобританії, Італії, Німеччині, Словаччині, Чеській Республіці. Тривалий час Мар'яни ведуть душпастирську та євангелізаційну роботу також в Україні, Білорусії, в Литві, Естонії, Казахстані. Всі, хто бажає отримати - для себе чи для друзів - інформацію про історію, духовність і сьогоднішню діяльність Конгрегації Отців Мар'янів, а також взнати про умови прийняття кандидатів у священики і брати, пишіть за адресою: 288735 Україна, Вінницька обл., смт. Чернівці вул. Леніна, 200 Преп. о. Ігум. Леонід Ткачук Людина, яка змінила віру (в даному випадку протестантську на католицьку). * Тоді люди шукали скарби у Каліфорнії, а він у центрі Канади шукав людські душі. * От людина! (лат). Ц  я книга розміщена на сайті ссылка скрыта – ласкаво просимо відвідати наш сайт, щоб скачати іншу християнську літературу безкоштовно, а також задати питання на нашому форумі. |