Geum.ru

Компаративний дискурс соціально-гуманітарних наук Юридична компаративістика в пост-постмодерністській перспективі Висновки до розділу 2

Вид материалаДокументы

Содержание


4.3. Діяльнісна та інституційна інтерпретації юридичної компаративістики
Подобный материал:
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   23

4.3. Діяльнісна та інституційна інтерпретації юридичної компаративістики



У цьому підрозділі конкретизуються діяльнісний та інституційний методологічні підходи до розуміння і структуризації юридичної компаративістики, визначаються методологічні орієнтири для її подальшого вивчення як наукової діяльності та соціального інституту, а також її інфраструктури.

Починаючи з досліджень Л.-Ж. Константінеско у вивченні порівняльного правознавства проявляється тенденція розгляду процесів і форм його інституціалізації, тобто набуттям ним властивостей соціального інституту (М.М. Марченко [266], А.Х. Саїдов [403; 404], Ю.О. Тихомиров [492] та ін.). Водночас як поняття інституціалізації, так і науки як соціального інституту ними не розкриваються, що ускладнює розуміння цілей, завдань, функцій інституціалізації порівняльного правознавства, відмінностей від інших моделей дослідження його розвитку.

Поняття соціального інституту, хоч і має свої «коріння» у правознавстві, але в сучасному його «прочитанні» в юридичній науці не розглядається, хоча воно перетворилося в один з напрямів не тільки соціології, а й економічної науки, політології та інших наук [169; 170], який веде свій відлік від досліджень Р. Мертона [280]. Це зумовлює необхідність, з одного боку, звертання до відповідних соціологічних текстів, адаптації загальнонаукового поняття інституціалізації стосовно до своєрідності юридичної компаративістики, а з іншого, до пошуку інших подібних підходів, через сучасне досить критичне ставлення до даного розв'язання проблем науки. Зокрема, у зв'язку з очевидними недоліками соціального аналізу науки як інституту, здійснювався пошук альтернативних парадигм, підходів, якими в 70-х роках минулого століття стали емпірична соціологія і етнометодологічна соціологія науки. Перша була представлена единбурзькою школою соціології науки, а друга — роботами С. Уолгара, М. Хесс та інших соціологів [318].

Незважаючи на більш ніж 60-літню традицію використання теоретичної схеми соціального інституту в соціології, а в останні роки навіть визнання його як однієї з найбільш модних і популярних течій [169], поняття «соціальний інститут» у науковому лексиконі загальноприйнятого визначення не одержало; навпаки, у літературі викладені різноманітні його визначення [81, с. 13-19] . Аналіз цих підходів здійснений соціологами в ряді публікацій [310; 377; 398; 558], що дозволяє на цій основі визначити напрямки вивчення структури юридичної компаративістики (як наукової дисципліни, переднього краю досліджень, наукової спеціальності і професії і т. д.), у її взаємозв'язках не тільки з іншими науковими дисциплінами, а й суспільством, його потребами.

Загальносоціологічні визначення соціального інституту застосовуються до будь-яких соціальних явищ, характеризують його як виділене, історично мінливе утворення, призначене забезпечувати, організовувати і регулювати поведінку різних соціальних спільнот, яке функціонує з метою задоволення своїх і суспільних потреб. Ряду закордонних, російських і українських авторів другої половини XX ст. властиве ототожнення соціального інституту із соціальною системою, соціальною діяльністю [6].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Значення введення поняття «наукова поведінка» для гуманітарних наук визначається й тим, що об'єктом їхнього вивчення є не абстрактні моделі (математика, теоретична фізика), а реальне життя, що не може бути редуковане тільки до пояснювальних схем і побудов, тому що воно багатоманітніше за кожної з них, і не життя підтверджує схеми, а схеми і моделі лише у певному наближенні допомагають пізнати і зрозуміти життя. Крім того, соціальні і гуманітарні науки — це форми пізнання людини і її життя, а тим самим і форма пізнання дослідниками самих себе, і реалізація в їхніх дослідженнях їхніх поглядів на життя, чого набагато менше в природничих науках [489, с. 19-23].

У наукознавчій літературі наукова комунікація, що відбиває види професійного спілкування, визнається формою існування наукового співтовариства, важливим механізмом розвитку науки, способом забезпечення систематизованості, упорядкованості наукового знання, його експертизи, вірогідності, визнання «наукових внесків» учених. Наукова комунікація охоплює всі процеси забезпечення науковою інформацією в межах і за межами наукового співтовариства: від міжособистісних контактів учених, інформаційних зборів (конференцій, симпозіумів, конгресів, семінарів і т. д.) до сучасних систем науково-технічної інформації. Комунікації вчених досліджуються в наукознавчому, соціологічному, психологічному, інформаційному та інших аспектах. У концепції компаративізму наукова комунікація є проявом наукового діалогу, полілогу (або навпаки — їхньої відсутності) учених і їхніх об'єднань, представників різноманітних культур, макросоціальних одиниць, регіонів [156-158; 237; 268; 269].

Методологічний потенціал досліджень розвиненості наукових комунікацій у юридичній компаративістиці спрямований на виявлення їхнього впливу на: формування масиву наукових публікацій, що, у свою чергу, є формою публічної комунікації; проведення наукових експертиз і забезпечення вірогідності наукових знань; забезпечення визнання соціальної цінності та необхідності наукового знання; оперативність інформування членів наукового співтовариства про відкриття та інші новації у наукових знаннях, і, відповідно, на процеси інтенсифікації розвитку науки; стан наукових досліджень певної наукової проблеми і т. д.

Для подальшого розвитку юридичної компаративістики має значення й те, що ряді країн результати досліджень наукових комунікацій стали підставою переходу до сучасної державної політики відносно науки, а саме переходу від державного управління наукою до державної підтримки науки через створення її інфраструктури (США, ЄС).

У прикладному аспекті інтерес викликає система покажчиків наукових посилань, створена у Філадельфійському інституті наукової інформації, в основу якої покладені зв'язки між публікаціями у формі прямих, зворотних і перехресних посилань і які відображаються в індексі цитування (Science Citation Index — SCI). Ця система визнана як одна з найбільш ефективних світових систем наукової інформації, що дозволяє вирішувати ряд інформаційних завдань, зокрема: здійснювати інформаційний пошук; виявляти структури областей знання, їхній стан і прогнозувати розвиток, здійснювати картографування науки і виділяти дослідницькі фронти; аналізувати оцінку якості публікацій науковим співтовариством [133; 156-158; 237; 268; 269]

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

3. Забезпеченість автономності наукової професії не тільки механізмами її самоорганізації, а й захистом і підтримкою з боку суспільства, основу яких становить реальна можливість забезпечення науковими кадрами свого життя за рахунок професійних знань і результатів наукової діяльності.

4. Підконтрольність професійному співтовариству засобів стимулювання професійної поведінки, її вмотивованість прагненням домогтися професійного визнання колег (Р. Мертон), тому що тільки вони можуть адекватно оцінити «науковий внесок» ученого. Наукової професії властивий високий рівень корпоративного контролю і самоконтролю вченого на основі дотримання «цінностей науки» ідеалів і норм наукової професії [61].

5. Основна структура наукової професії визначається формами наукової комунікації, що пов'язана з вільним виробництвом, передачею, споживанням і збереженням наукової інформації, експертизою, оцінкою і критикою «наукового внеску» ученого [156; 334].

У варіантах професіоналізації нового покоління компаративістів привертають увагу три аспекти: спадкоємне набуттям професії, що використовує інститут сім'ї, довгострокових сімейних контактів поколінь, особистісну комунікацію; публічне набуття професії через інститут вищої школи (аспірантури), у встановлений термін навчання, за допомогою формалізованої комунікації, соціальних ролей викладача і студента; спадково-публічне набуття наукової професії через інститут наукової школи, що не має формально певних строків і грунтується на індивідуально-формальній комунікації.

Дослідження наукової комунікації, наукового співтовариства і професії юриста-компаративіста нерозривно пов'язані і з особистісним виміром [392] юридичної компаративістики, що за значущістю обсягів наукової інформації не може бути прирівняна ні до будь-якої юридичної наукової дисципліни, ні навіть до національної юридичної науки в цілому. Протагорівське твердження: «людина – міра всіх речей» викликало спори ще в античних філософів, які з тією або іншою інтенсивністю, з більшим відхиленням «за» чи «проти» тривають і дотепер, знайшло втілення і в інтерпретації співвіднесеності наукового знання і особи дослідника-компаративіста, в якісних і кількісних параметрах освіта і професійної підготовки дослідників, у співвідношенні масиву наукових публікацій і можливостей професійних дослідників по його освоєння. Так, строки і зміст навчання визначаються, виходячи зі здатностей і можливостей студентів і аспірантів, а не обсягу існуючих публікацій, зразків наукової діяльності і т. д., усього того, що становить зміст науки і практичної діяльності. «Це надає світу людської соціалізованої діяльності риси мозаїчності, інтегрованої фрагментарності, системності, якщо під системою розуміти приведену до єдності кінцеву множину розбіжностей або розподілену в кінцеву множину розбіжностей єдність» [339].

Другий аспект вимірюваності наукових знань і наукової діяльності лежить у площині традиційності і новизни наукових знань, наступності і мінливості науки, необхідності передачі існуючих і формування нових зразків наукової діяльності від покоління до покоління, що здійснюється, зокрема через наукову професію, вищу і наукову школи. Підготовка може здійснюватися за двома стратегіями: дослідницькою і колекторною. Перша припускає формування у першу чергу мислення, навичок евристичної діяльності, орієнтована на новації, а друга – набуття знань, обсяг яких обмежується можливостями пам'яті студентів і аспірантів, а також навичок діяльності з відтворення існуючих зразків, орієнтована на наукову традицію [392].

З вищевикладеного випливає, що в історичному, теоретичному і методологічному аспектах вивчення юридичної компаративістики її центральним елементів є юридичне компаративне наукове дослідження, а всі інші її компоненти похідні від нього або спрямовані на його забезпечення. Приймаючи в даній праці юридичне компаративне наукове дослідження як «одиницю» наукового аналізу, далі нерозкладного, варто звернутися до висвітлення теоретичного й емпіричного рівнів наукового пізнання і диференціації наукових досліджень на фундаментальні і прикладні [120; 267; 542; 559], а також їх об'єднання в дослідницькі і колекторські програми, оскільки саме ці аспекти мають суттєве значення для розуміння простору юридичної компаративістики, різноманіття проявів юридичних компаративних наукових досліджень, їхнього місця і ролі в юридичній науці.

Розбіжності в предметі, мові, методах і результатах теоретичних і емпіричних наукових досліджень були зафіксовані ще в позитивізмі 30-х років ХХ ст., і відтоді активно обговорюються в методології науки [224; 338].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Таким чином, інституціональний підхід спрямований на дослідження юридичної компаративістики в аспекті залежностей її структури від соціальних потреб, формування і дії нормативних регуляторів, організації та здійснення наукових досліджень, використання їх результатів у соціальній практиці, причому він, з одного боку, методологічно обмежений, а, з іншого – пов’язаний з діяльнісним, системним та інфраструктурним аспектами дослідження юридичної компаративістики. «Наповнення» поняття «соціальний інститут» соціальним змістом привело до його наближення і переростання в останні десятиліття в поняття «соціальної системи» та поняття «соціальної інфраструктури».

Використання цих понять, відповідних методологічних підходів висвітлення своєрідності юридичної компаративістики, дозволяє розкрити та обґрунтувати відповідні її інтерпретації та структуризації, виокремити як «клітину» юридичне компаративне наукове дослідження, що є необхідним і обов’язковим елементом різноманітних підходів до юридичної компаративістики, зокрема діяльнісного підходу.

Ураховуючи, що цей підхід до юридичної компаративістики орієнтує на розуміння наукової діяльності юристів-компаративістів як єдності досліджень та наукового спілкування, наукових дії та бездіяльності, раціонального та ірраціонального, особистісного та суспільного й т. д., є доцільним у подальших дослідженнях використання понять «наукова поведінка», «наукова професія».

Наукові дослідження в їх загальних та особливих властивостях притаманні різним структурним компонентам юридичної компаративістики (науковій дисципліні, «передньому краю», науковій спеціальності та іншим), диференціюються на фундаментальні та прикладні, теоретичні та емпіричні, пошукові та систематизуючи, дисциплінарні та міждисциплінарні.

Природа різних видів юридичних компаративних наукових досліджень обумовлює й особливості їх організації (дисциплінарної, проблемної, методологічної, комунікативної).