Компаративний дискурс соціально-гуманітарних наук Юридична компаративістика в пост-постмодерністській перспективі Висновки до розділу 2

Вид материала

Документы

Содержание 3.3. «Неуніверсальність» права в контексті компаративізму Висновки до розділу 3 Наукознавчі проблеми досліджень юридичної компаративістики

Подобный материал:

• 1 Податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки (Додаток, 16.46kb.
• Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького, 1054.87kb.
• Овна культура перебуває у стані кризи внаслідок розриву між темпами розвитку технологічного, 205.88kb.
• Висновки до І розділу, 583.23kb.
• Психологія” Галузь знань: 0301 “Соціально-політичні науки”, 181.37kb.
• Висновки до першого розділу, 399.32kb.
• Зміст вступ, 388.95kb.
• Зміст вступ, 540.64kb.
• З м І с т перелік умовних позначень, 569.59kb.
• Дискурс как объект лингвистики. Дискурс и текст. Дискурс и диалог, 608.57kb.

3.3. «Неуніверсальність» права в контексті компаративізму

Цей підрозділ присвячений висвітленню питань плюралізму соціальних регуляторів, їх культурної обумовленості, обмеженості «європейського» праворозуміння.

У порівняльному правознавстві в епоху модернізму було прийнято (усвідомлено або неусвідомлено, явно або неявно) виходити з допущення, що право існує у всіх країнах, хоча його природа, розуміння, місце і роль у суспільному житті різні. Тому для проведення порівняльно-правових досліджень «необхідно визначити, що ми розуміємо під «правом» і яка роль приділяється йому в різних соціальних системах» [96], інакше «порівняльний аналіз двох уявлень про «право» виявиться помилковим через термінологічну плутанину, тому що в різних правових системах під «правом» маються на увазі зовсім різні речі» [96].

Результати досліджень історії та сучасного стану праворозуміння, які висвітлені в юридичній та філософській літературі свідчить про відсутність загальноприйнятого розуміння права, плюралізм його теорій і концепцій, відсутність умов для появи такого розуміння у найближчому майбутньому. Наявність здійснених останнім часом узагальнень та типізацій праворозуміння [205; 458, с. 213-223], нові теорії та концепції права [84, с. 49-64; 307; 350; 532], які висвітлені у вітчизняній та зарубіжній літературі, й враховуючи, що ця проблематика виходить за межі предмета цього дослідження, дозволяють не зупинятися на проблемах праворозуміння.

Разом з тим, необхідно зазначити, що у минулому в порівняльному правознавстві, і не тільки в ньому, робилися неодноразові спроби розв'язати цю проблему. По суті його концептуалізації в рамках парадигми права в його європо-північноамериканському і соціалістичному розумінні здійснювалися саме в цьому напрямку, а труднощі, які виникали і не могли бути усунутими при такому підході, зумовили виникнення критичної теорії порівняльного права, що заперечує порівняльно-правову науку і орієнтується на використання порівняльно-правового методу на рівні аналізу проблемних ситуацій, де істотно знижується значимість праворозуміння [523].

Як висунута на початку XX ст. ідея створення «універсального», «світового» права, так і формальна відмова від нєї не змінили прагнення спочатку визначити, що є «право», які його «загальновизнані цивілізованими країнами ідеї й норми», «правові стандарти» і т. д., внаслідок чого шаріату, дхармозастрам, звичаю та іншим соціальним регуляторам приписувалися хоч і своєрідні, але правові властивості. Тим самим досліджувалися не своєрідність регулювання в тій або іншій країні, а ступінь і форми проникнення в них тим або іншим шляхом «права» західної цивілізації, що привело до виокремлення змішаних правових сімей, які відбивали незахідні варіанти західної традиції праворозуміння. Не вирішив повністю цієї проблеми й підхід базований на приматі міжнародного права, яке у своїх основних, базових положеннях було «образом взаємодії», у першу чергу країн (держав, націй) європейської цивілізації, але саме він найбільш близький правовому компаративізму.

Крім того, як в минулому, так й в сучасності праворозуміння має свої корені у світогляді та «образі життя» країн європейської цивілізації, а кризовий стан останньої [433; 519; 551] впливає й на роль права в системі соцільної регуляції.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Зовнішню структуру регулятивного простору складають його структурні, функціональні, причинно-наслідкові та інші зв'язки і відносини із соціальним середовищем у межах країни і поза нею, які можуть бути конкретизовані різними способами, у тому числі через інтерпретацію соціального середовища як комплексу, який складається з політичної, економічної, державної, духовної, соціальної (у вузькому розумінні), природно-природної і техніко-технологічної систем країни та інших соціумів (співтовариств) більш низьких і високих рівнів. Соціальне середовище регулятивного простору — це не все, що оточує його або має стосовно нього зовнішній характер, а тільки ті фрагменти або системи, фактори, умови і т.д., які в минулому, сьогоденні або майбутньому взаємодіяли, взаємодіють або будуть взаємодіяти з регулятивним простором.

Діахронічний (історичний) аспект динамічної структури регулятивного простору представлений процесами його виникнення, становлення, функціонування і розвитку, з виділенням у них істотно важливих етапів, що відбивають його переходи з одного якісного стану в інший, а також їхніх причин і умов.

Проведений пілотажний (вибірковий, пошуковий) аналіз вивчення регулятивів у філософії, різних науках підтверджує раніше викладені думки з приводу різноманіття регулятивів, незвідності їх тільки до соціальних норм, а також дає можливість сформулювати деякі припущення: регулятивами можуть бути як власне різноманітні норми і правила, так і багато інших явищ життя (наукова картина світу, світогляд, релігія, мова, практика, сама поведінка, акт спілкування і т. д.); регулятиви розрізняються за різними підставами на: сталі, стихійні, випадкові, ситуативні; зовнішні і внутрішні; раціональні і ірраціональні; соціальні, політичні, релігійні, правові і т. п.; осмислені і неосмислені, несвідомі і т. д.; регулятиви не тільки різні в певних сферах життя, наукових дисциплінах і на передньому краї науки, професійної діяльності, повсякденності, але й їхнє формування здійснюється різними шляхами, різні їхні механізми впливу на суб'єкта, його свідомість і поведінку; регулятиви не можна внаслідок їхнього різноманіття, невивченості звести в яку-небудь систему (цілісність), а тим більше вивести особливості їхньої системної якості; незважаючи на те, що регулятиви більше тяжіють до забезпечення усталеності, наступності й стабільності життя, саме їхнє існування і взаємодія мають хаотичний характер, упорядкування їх здійснюється певною мірою домінуючом регулятивом або самим суб'єктом (наприклад, у конкретній життєвій ситуації); вплив регулятивів на суб'єкта (свідомість і підсвідомість) здійснюється переважно через їхнє сприйняття й розуміння, що не виключає інших форм; реальне «зіткнення», взаємодія, боротьба, конкуренція різних регулятивів існують у конкретно-історичній ситуації, що обумовлює і є «полем» здійснення акту поведінки суб'єкта, утворюючи при цьому ситуативну, неповторну, унікальну конфігурацію.

На закінчення можна зазначити, що дослідження регулятивів і регулятивного простору як форми їхнього буття і функціонування являє собою окрему міждисциплінарну галузь досліджень, що у майбутньому може стати автономною наукою — регулятологією, оскільки відсутність міждисциплінарних зв'язків у вирішенні проблем регуляції веде до «втрати цілісності бачення проблеми», «розтаскуванню різних форм регуляції по різних поверхах соціального цілого», «слугує причиною стійких похибок щодо суті соціальної регуляції» [329].

Компаративний підхід дозволяє здійснити її вивчення на іншій філософській, теоретичній і методологічній основі, що може бути позначена як регулятивний компаративізм, а використання й інших підходів, парадигм і т. д., що передбачає багатовимірне і комплексне дослідження регулятивів — як регулятивізм, філософію регулятивізму і т. д.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Звернення до осмислення соціальної ситуації як фрагмента реальності, у межах якого проявляються та взаємодіють різноманітні регулятиви, а також інші соціально-культурні фактори та процеси, підтверджує її значення для юридичних компаративних досліджень, необхідність її подальшого вивчення.


Висновки до розділу 3


Компаративізм як світогляд проявляється у філософії у першу чергу як філософія компаративізму та, а у сфері права та його пізнання як компаративність права та правовий компаративізм, філософія правового компаративізму.

Філософія компаративізму представляє собою його філософське осмислення, філософський «зріз».

Раціональне осмислення компаративізму та його сутності — пізнання плюралізму реальності через «одне, друге, інше» та відповідні відносини між ними, здійснюється через категорії всезагального, загального, різного та унікального, які не зводяться до тріади — загальне, особливе, одиничне в їх гегелівській чи марксистській інтерпретації, або модерністських та постмодерністських варіацій, відповідно до різноманіття єдиного — єдності різноманітного та різноманіття унікального та унікальності різноманіття, а охоплює їх з доповненням категорій присутності — відсутності, сталості — мінливості та інших.

Тому тріада «одне, друге, інше» через дихотомію «одне — друге» відображає відношення сумірності, що притаманне порівнянню, а дихотомія «одне (друге) — інше» — відношення несумірності, їх співвідношення за принципом додатковості, тобто їх зіставлення, різноякісність.

Якщо в порівняльному правознавстві, і певною мірою компаративній філософії саме відношення сумірності слугувало критерієм включення явищ в предмет осмислення, а несумірності, навпаки, заперечення такого, то у філософії компаративізму таке протиставлення «знімається» за допомогою відношень відносності.

Важливою рисою філософії компаративізму є пошуки загального і різного з домінуванням різного, що притаманне постмодернізму, а не загального (модернізм), причому загальне не є тільки чимось заздалегідь визначеним (метапозиція), а іманентно властиве різному, повнота визначення загального чи різного визначається максимізацією підстав компарування, що призводить до мінімізації різного у загальному та загального у різному.

Динаміка становлення загального і різного осмислюється у філософії компаративізму через діалог, поліфонію та їх протилежності. Діалог сприяє становленню загального в різному, а адіалог як його протилежність фіксує відсутність загального, становлення різного. Вони у своїй додатковості відбивають мінливість, відносність відношень загального і різного.

Ураховуючи, що компаративізм як світогляд існує в різних формах пізнання та ставлення до світу (науці, міфології, практичній діяльності, повсякденності) філософія компаративізму охоплює їх своїм предметом, тоді як компаративна філософія є застосуванням компаративної методології до різноманітних філософських систем, культур, традицій.

Компаративізм внаслідок своєї мінливості, присутності — відсутності у різноманітних явищах і формах їх пізнання проявляється у них, набираючи внаслідок зумовленості ними своєрідних властивостей. Так, у сфері права адаптуючись до правової реальності та її пізнання, він проявляється на світоглядно-філософському рівні як правовий компаративізм, філософія правового компаративізму, компаративна філософія права, правовий компаризм, а також як компаративність права.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Оскільки множина соціальних регулятивів не може бути осмислена будь-якою соціально-гуманітарною наукою, пропонується розглядати її як предметну сферу відповідних міждисциплінарних досліджень, на основі яких у подальшому може бути сформована регулятологія — автономна наукова дисципліна.


РОЗДІЛ 4

НАУКОЗНАВЧІ ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕНЬ ЮРИДИЧНОЇ КОМПАРАТИВІСТИКИ