Geum.ru

Компаративний дискурс соціально-гуманітарних наук Юридична компаративістика в пост-постмодерністській перспективі Висновки до розділу 2

Вид материалаДокументы

Содержание


2.2. Компаративізм: світоглядний вимір
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

2.2. Компаративізм: світоглядний вимір



У цьому підрозділі описуються світоглядні аспекти компаративізму через його філософське осмислення, своєрідність прояву в релігії та релігієзнавстві, сфері культури та культурології.

У сучасній філософії і науці досить поширена думка про їх «кризові» стани, так само як і європейської культури, цивілізації у цілому. Початок цим поглядам був покладений О. Шпенглером у його відомій роботі «Занепад Європи: Нариси морфології світової культури» (1923) [551]. «Криза» філософії як її спеціальна тема привернула увагу ряду відомих філософів, серед яких виділяють Е. Гуссерля, який дав розгорнуту характеристику проблем сучасної європейської філософії і науки [122, с. 158-177]. Поширення його поглядів серед філософів і вчених похитнуло основу, фундамент європейської науки, складовими якої були принципи універсалізму, єдності та диференційованості, раціональності й інституціональності наукових знань, розуму. Тим самим наука і філософія як загальний та універсальний її метод, «наука про розум» зазнали критики, були переглянуті їх базові засади і роль у пізнанні. Надалі сталі з'являтися спроби як реанімації європейського раціоналізму, так і концептуалізації «нової» науки і філософії [51, с. 85-90; 58; 120; 267; 319].

Оскільки «криза» європейської культури, філософії, науки, пошуки виходу з цього їхнього стану, його подолання безпосередньо пов'язані з проблемами компаративних наук, має сенс виділити окремі положення:

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

У сучасній філософії одночасно співіснують, але відбивають різні сторони співвідношення філософії і компаративізму, компаративні філософські дослідження, компаративна філософія і філософська компаративістика, які сприяють становленню компаративізму як світогляду і філософії компаративізму як його філософського осмислення. У цьому зв'язку одні філософи розглядають минуле століття як період формування компаративної філософії як самостійного розділу історико-філософської науки, її концептуалізації і розробки теоретичних і прикладних компонентів змісту (М. Я. Коренев, В. К. Шохін та ін.). Так, П.Т. Раджу, визначаючи предмет компаративної філософії як філософські традиції, підкреслює, що не можна вивчати чуже на основі власних мірок і уявлень, тому що це «може призвести також до насильницького формування інших традицій за західним зразком або відкидання всього того, що не пасує цим зразкам, хоча це важливо для багатьох цих систем» [379, с. 290]. Як наслідок він бачить призначення компаративної філософії в тому, «щоб зробити доступними цінності інших традицій настільки, що кожна може розвиватися через включення в себе всього цінного з інших» [379. с.290].

Інші дослідники бачать перспективу у філософській компаративістиці. До її цілей у цьому випадку відносять «не тільки раціональне обґрунтування реальної поліфонічності філософій, а й виявлення якогось загального філософського знаменника» [412, с. 24].

Програмними для цього напряму є роботи А.С. Колесникова, у яких викладені його стан і основні проблеми: 1) проаналізувавши підходи прихильників і супротивників створення в результаті компаративного вивчення «єдиної світової філософії» і «світового співтовариства», він робить висновок, що «тільки взаєморозуміння може привести до «природного синтезу», без усвідомленого наміру зробити це за особливим планом», вихідним пунктом цього є визнання, а не примирення «ідей та ідеалів» Сходу і Заходу; 2) уявлення про непримиренність цінностей Сходу і Заходу — результат обмежених у часі і просторі узагальнень; 3) міграція людей зробила їх мультикультурними і полісвітоглядними; 4) у філософській компаративістиці філософія звернулася до самої себе, зіставляючи філософські традиції і виробляючи підстави для філософського діалогу; 5) філософська компаративістика ґрунтується на двох принципових підходах: аналітичному і синтетичному. За допомогою першого здійснюється адекватний розгляд філософської концепції, а другий — забезпечує зіставлення філософських традицій, що взаємодіють і протистоять одна одній; 6) компаративна методологія орієнтована на діалог сучасних філософських систем, а їхня історія є історією їхнього діалогу; 7) модернізм і постмодернізм — крайні підходи, а філософія компаративізму позбавлена цього і пояснює «різні структури мови і концептуалізації, соціорелігійні передумови... які роблять можливим міжкультурне філософське спілкування без відмови від своєї оригінальності й неповторності»; 8) у діалозі важливе значення має його мова. Кожна мова формує деяке самодостатнє ціле, практикує неповторне «розчленовування» реальності, тому мова діалогу повинен забезпечувати інтерпретації ззовні із самоінтерпретацією зсередини; 9) дихотомія «Захід — Схід» не має наукового характеру (Х. Накамура), тому необхідно шукати більше адекватні та стимулюючі думку моделі; 10) на відміну від радикального плюралізму (постмодернізму) варто не тільки визнавати унікальність і одиничність, а й шукати загальне шляхом діалогу, інтеграції, синтезу; 11) мультипарадигмальність, непорівнянність теорій різних наук вимагає відновлення методології компаративістики, тому що філософська компаративістика означає не тільки предмет, а й метод дослідження; 12) метод філософської компаративістики має комплексний, міждисциплінарний характер і може бути порівняльно-історичним, порівняльно-генетичним, аналітико-феноменологічним, герменевтичним, структурно-функціональним, деконструктивным і т. д.; 13) визнання унікальності, своєрідності, оригінальності національних філософій, значення їхніх внутрішніх процесів не заперечує і визнання віри в єдність загальнолюдського знання і гуманістичного характеру культур; 14) поширення компаративних і міждисциплінарних досліджень зумовлено посиленням універсалістських тенденцій у сучасній культурі, виникненням єдиного інформаційного поля, що покладає нові завдання на філософську компаративістику, але не «перетворює її в концептуальний стрижень нашої епохи» [184; 185, с. 3-11; 188].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

На думку президента Товариства кроскультурних досліджень Г. Чіка, який, зазначаючи, що ще в 1952 р. А. Кребер і К. Клакхон налічили 164 визначення культури, вважає за можливе звести всі визначення культури до чотирьох основних типів: «По-перше, культуру визначають як щось, що перебуває в розумах членів конкретних суспільств у вигляді знань, вірувань, відносин, цінностей, ідеалів і т.д. Це можна було б назвати «ідеалізаційною культурою». По-друге, культуру визначають як загальноприйняті знання і стереотипи поведінки. У визначеннях третього типу до загальноприйнятих знань і стереотипів поведінки додають матеріальні риси кульутри. Нарешті, четвертий термінологічно відмінний, але по суті дуже близький до третього тип визначення зводить культуру до інформації, носієм якої є соціальна група» [536].

У науковій літературі викладені й інші теорії і концепції культури (М. М. Бахтін, П. Сорокін та ін.), які свідчать про труднощі в концептуалізації культури, а філософія постмодернізму — про її неможливість, тому що в ній культура представлена як плюралістична, різноманітна, «розсипана», у результаті чого «наростаюча «мозаїчність» культури в XX ст. постмодерністам іноді здається просто «смітником ментальностей». Але сама інтертекстуальність постмодернізму була відкрита спочатку не на рівні інтелектуалізму, а в полі «почуттєвого знання», яким є культура» [29].

У сучасної культурології порівняння з'являється як спосіб пізнання і розуміння, у процесі якого «інше» стає «своїм», «далеке — близьким», «чуже — зрозумілим», при цьому «культурне порівняння — це не просто момент наукового методу, а момент культурної онтології, тобто механізм розвитку культури…» [413], а «якісна інтерпретація культури має на увазі культурний плюралізм і самоцінність культурного різноманіття» [53]. У дослідженнях культури сформувалися багато положень не тільки постмодернізму, а й компаративізму.

Одним з напрямів, порівняння культур, що найбільш активно розвивається, є кроскультурні дослідження [126; 184]. Тематизация і проблематизація міждисциплінарних, культурологічних досліджень культури і культурологічної компаративістики здійснена в ряді робіт [151; 161; 515].

Підсумовуючи, можна сказати, що в основу філософії компаративізму в культурологічному аспекті може бути покладена формула О. Блока про «неподільність і незліванність всього».

На закінчення необхідно зазначити, що сучасні вивчення філософії як напряму не тільки її «самопізнання», а й відбиття іншими формами світогляду, ідуть по шляху визнання різноманіття як самої філософії, так і способів її пізнання, у цьому зв'язку змінюється розуміння самої філософії, форм її осмислення, предмета філософствування, її місця й ролі у світорозумінні й світовідчуванні.

У філософії спостерігається перехід від порівняльних досліджень різних філософських систем до компаративного зіставлення філософії і релігійних, міфологічних та інших уявлень, а також до зародження філософії компаративізму як філософського розуміння світогляду, що формується на засадах культурно зумовлених розбіжностей, які властиві країнам і цивілізаціям світу, становлення загального, «світового» у сучасному розвитку в результаті полілогу — реальної й різноманітної взаємодії культур. Подібне властиво й релігіям, релігієзнавству, теології, політології, географії, історичній та іншим соціально-гуманітарним наукам, різноманітним вивченням культури країн світу, в тому числі юридичній компаративістиці.

Таким чином, філософська складова компаративізму, якщо її розглядати в контексті множинності площин і точок перетинання компаративізму і філософії, акумулюється навколо компаративної філософії та філософії компаративізму. Компаративна філософія, маючи давню історію, концептуалізується і набуває поширення у другій половині ХХ ст. в умовах зміни світоглядних орієнтирів, зумовлених «відмовою» від настанов позитивізму та неопозитивізму, домінуванням європейської традиції філософського мислення, універсалістських тенденцій тощо. Саме компаративна філософія прагне подолати «універсальність» європейської філософії, відкрила і розвиває новий спосіб філософування – компаративний, якому притаманне визнання рівноправності і полілогічності «західного і східного», «північного і південного» філософських дискурсів.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl