Geum.ru

Компаративний дискурс соціально-гуманітарних наук Юридична компаративістика в пост-постмодерністській перспективі Висновки до розділу 2

Вид материалаДокументы

Содержание


1.4. Сучасні проблеми юридичної компаративістики і методологія їх вирішення
Висновки до розділу 1
Юридична компаративістика: постнекласична інтерпретація
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

1.4. Сучасні проблеми юридичної компаративістики і методологія їх вирішення



В цьому підрозділі визначається проблематизація юридичної компаративістики, на підставі попереднього аналізу наукової літератури за темою дисертації виокремлюються проблеми розуміння юридичної компаративістики як сучасного етапу розвитку порівняльного правознавства в умовах постмодерну та постнекласичної науки, методологічні підходи до їх вирішення.

Філософське, теоретичне і методологічне вивчення історії, сучасного стану порівняльного правознавства показало, що ті його концептуалізації, які були запропоновані вченими в першій половині XX ст., вимагають свого переосмислення і формування нової парадигми порівняльного правознавства в контексті некласичної науки, його нового проблемного поля і тематизації. Такою парадигмою може стати в науках про право правовий компаризм, який є проявом компаративізму як форми світогляду і компаризму як наукової парадигми соціально-гуманітарних наук. Послідовна адаптація правового компаризму стосовно особливостей юридичної науки приводить до виокремлення юридичної компаративістики в широкому розумінні, що розглядається не як «протипоставлена» порівняльному правознавству, а як новий етап його розвитку в епоху пізнього постмодерну.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Більш правильно, мабуть, що це співвідношення можна виділяти на рівнях об'єкта й предмета (відповідно об'єктивних і наукових фактів), предмета й знань. Це дає можливість співвіднести предмет науки і предмет конкретного дослідження, де предмет науки – відоме і невідоме про об'єкт, а предмет дослідження – невідоме як проблема, для вирішення якої використовується вже відоме (метод, теорії, поняття й т.д.). Тоді невідоме завжди перебуває в певному зв'язку з відомим, його осмислення залежить від відомого (методу, знань), і в результаті досліджене невідоме повинне ввійти як частина у вже відоме. Отже, тут виявляються домінування і залежність невідомого від відомого, або невідоме завжди опосередковано відомим, і, тому є тільки відносне, а не абсолютне, невідоме.

Інший аспект співвідношення об’єкту і предмету в його висвітленні через категорії загального й особливого, де загальне — об’єкт, а особливе —предмет. Тоді в зв’язці предмет — проблема, предмет — це загальне, а проблема — особливе як момент цього загального, його своєрідне виявлення. Але й тут предмет як загальне, відоме, відображене в науці домінує, нав’язує досліднику як проблему, так і її вирішення. Навпроти, у міждисциплінарних дослідженнях домінує проблема, а методи, які використовуються, залежать від природі проблеми і завдань дослідження, використання його результатів. Таке співвідношення може бути розглянуто з використанням категорій абстрактного і конкретного, цілого і частини, минулого і майбутнього, але це виходить за межі даного дослідження, для завдань якого важливо підкреслити дискусійність використання предмету науки для виділення порівняльного правознавства як науки й, відповідно, характеристик юридичної компаративістики, необхідність його вивчення на іншому методологічному та наукознавчому фундаменті.

Спробу вийти за межі цього «порочного кола» здійснив А.Х. Саїдов, який запропонував визначати предмет юридичної компаративістики через перелік проблем [403, с. 29]. Позитивним у такому підході є перехід від предметності до проблемності, що відповідає сучасним тенденціям розвитку й структуризації науки, а негативним — те, що це у вихід у те, що невідомо в правовій реальності, тому що проблема — це знання про незнання. У цьому варіанті невирішеним залишається питання, чи все, що є невідомим у правовій реальності, повинне вивчатися порівняльним правознавством або в цьому невідомому все-таки повинне бути щось порівнянне. Крім того, досить важко визначити все коло проблем, що стосуються порівняльного правознавства, адже вони належать до невідомого, і границя між відомим і невідомим досить умовна і дуже мінлива, оскільки невідоме, перетворюючись у відоме, породжує нове невідоме.

За думкою, що утвердилася, кожна наука, якщо вона має самостійний характер, дає або може дати таке знання про об'єкт (предмет), яке не може дати жодна інша наука. Але виникає питання: за рахунок чого? Мабуть, що методу. Відночас методи більше поєднують науки, ніж розрізняють, оскільки є загальними для пізнання взагалі, загальнонауковими, частковонауковими. Сказати, що кожній науці властивий свій спеціальний метод, було б перебільшенням. Не дозволяє однозначно відповістити на це запитання й існуюча в науці традиція визнавати методологічну своєрідність науки в тому, що вона використовує різні методи, трансформуючи, адаптуючи їх стосовно до особливостей свого предмета. Хоча варто зазначити, що поширення в правознавстві ця позиція не набула, наприклад, у юридичній логіці не виділяють логіко-правовий метод, а у філософії права — філософсько-правовий і т. д. З іншого боку, трансформація, адаптація методу стосовно до предмета дослідження аж ніяк не означає, що при цьому він перестає бути «самим собою»: порівняльний – порівняльним, історичний – історичним, логічний – логічним і т. д. Їхня модифікація може здійснюватися тільки в певних межах, які допускає той або інший метод, щоб не змінилася його якісна своєрідність, відмінність від інших методів, а також його якість власне як наукового методу.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Так, правова спільність споріднених країн у порівняльному правознавстві розглядається через такі поняття, як правова система, правова сім'я, правове коло, правовий, тип та інші подібні поняття. У них відбиваються ті розходження, які властиві правовому розвитку світу в його соціальній і культурній обумовленості, в історичній і просторовій перспективі. Однак такий підхід не може відбити повною мірою ті процеси, що властиві людству, яке глобалізується. З іншого боку, спрямованість глобалістики на дослідження глобальних проблем сучасності в різних варіаціях, приводить до «відриву» від реальних координат місця і часу їхнього прояву. Компаративізм уможливлює перебороти цей розрив, акцентувати увагу на взаємоперетворенні глобального і локального (цивілізаційного, регіонального, місцевого, повсякденного життя людини), що знаходить своє підтвердження в понятті правової глокалізації як динамічної єдності різного – глобального і локального, а також протилежності глокального і антиглобального, де останнє може бути інтерпретоване як прагнення до збереження і зміцнення унікального. У дихотомії глобального і локального правовий і юридичний компаративізм виявляється як дихотомія правового глобалізму і правового плюралізму, на різних рівнях існування останнього — від цивілізаційного до повсякденного життя суб'єктів права.

Іншим проявом компаративізму вже у сфері регуляції соціального життя і її пізнання соціально-гуманітарними науками є запропоноване в даному дослідженні поняття регулятології як комплексу наук або сфери міждисциплінарних досліджень, об'єктом яких є соціально-культурні регулятори, що існують у різних цивілізаціях. Цей підхід виходить із презумпції «неуніверсальності» права, правового регулювання і домінування в різних цивілізаціях різних регулятивів [30; 31; 56, с. 8-12; 414]. Він ініціює іншу конфігурацію наук, до якої входять і правові, у тому числі юридична, науки. Він відбиває плюралізм у розумінні регулятивної сфери світу, припускає розгляд права як одного з багатьох соціально-культурних регуляторів. Регулятивність розглядається як властивість, притаманна різним соціальниму і культурним явищам, що не дозволяє зводити предмет вивчення тільки до традиційно виокремлюваних регуляторів — норм, правил, звичаїв, традицій і т.д. [484, с. 14-19; 486, с. 8-12].

Плюралізм розумінь науки в науковій літературі, що існує як у її історії, так і в сучасності, дозволяє застосувати до неї положення компаративізму і на цій основі розглянути «простір», «поле» наукових явищ, які можуть бути віднесені до юридичної компаративістики. Перше, що необхідно зазначити, наука не звідна до наукової дисципліни, її зміст більш об'ємний і включає, крім останньої, інші явища: наукові дослідження, наукові знання, передній край науки, її підстави і т. д. Приймаючи поняття науки як збірне, його основним призначенням варто вважати розрізнення наукової і позанаукової форм світогляду, а також науки і антинауки, лженауки [51, с. 26-58]. Змістовне наповнення поняття «наука» є історично конкретним і відбиває більше не саму наукову реальність, а уявлення вчених про неї, рівень досягнутого «самопізнання» науки, розуміння її місця і ролі суспільством. Тому важливо розділяти не тільки різні періоди розвитку науки як реальності, а й різні періоди розуміння науки. Зокрема, як наукових знань, наукової діяльності, наукового інституту, форми культури або як класичне, некласичне, постнекласичне. При цьому доцільно виділити ті фундаментальні компоненти науки, без яких вона неможлива. До них належать наукові дослідження, всі інші компоненти науки похідні від них і пов'язані з ними. Так, наукові знання — це умови, засоби і результат наукових досліджень, а інфаструктура науки і різні форми її організації не мають самостійного значення стосовно наукових досліджень, а покликані забезпечувати їх. Класифікація наук за кожним із прийнятих критеріїв — це класифікація наукових досліджень і форм їхньої організації, методологія науки призначена для реалізації в наукових дослідженнях і т. д. [485, с. 17-26].

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Такий підхід дозволяє виокремити групи проблем, які стосуються предмета, методології, структури, форм організації юридичної компаративістики та її зв’язків з іншими юридичними та соціально-гуманітарними науками, а також шляхи їх розв’язання. Проблеми предметності юридичної компаративістики пов’язані не тільки з визнанням чи невизнанням порівняльного правознавства як автономної юридичної науки, але й особливостями методології, спеціальних наукових знань, міждисциплінарних зв’язків, а методологічні аспекти юридичної компаративістики не можуть бути зведеними лише до проблем порівняльного методу, а охоплюють також проблематику використання предметних наукових знань, формування наукових парадигм, науково-дослідницьких програм, ідеалів і норм, філософських підстав, спеціальної наукової картини, типологізації наукового мислення та інші проблеми в їх конкретно-історичній інтерпретації.

Ураховуючи різноманіття проявів юридичної компаративістики, слід вважати необхідним і доцільним в подальшому розгляд форм її організації на основі предметних, методологічних та проблемних зв’язків юридичних досліджень між собою та з компаративними дослідженнями в межах інших соціально-гуманітарних наук, а також через теоретичні конструкції наукової дисципліни, предметного і методологічного наукових комплексів, «переднього краю» науки тощо, які дають можливість комплексно підійти до розв’язання зазначеної групи проблем.

Основою виокремлення і розв’язання проблем юридичної компаративістики в даному дослідженні є її авторська концептуалізація як сучасного етапу розвитку порівняльного правознавства в контексті постнекласичної науки і умовах пізнього постмодернізму, яка базується в предметному аспекті на «неуніверсальності» права, єдності глобального і плюрального у правовому розвитку, в методологічному – на положеннях філософії компаративізму, в організаційному – тенденціях інтеграції і диференціації науки та інших формах пізнання світу права.

На закінчення необхідно зазначити, що викладені положення являють собою результат пошукових досліджень і тому становлять ескіз одного з варіантів осмислення юридичної компаративістики. У них виділені проблеми і намічені філософські, теоретичні й методологічні підходи їхніх подальших досліджень.


Висновки до розділу 1

Проведений аналіз наукової літератури, у якій висвітлюються теоретичні, історичні та географічні аспекти генезису порівняльно-правових досліджень та форм їх концептуалізацій свідчить про плюралізм підходів до осмислення порівняльного правознавства, кожний з яких має персоніфікований характер, розкриває певні властивості та складові сфери порівняльно-правових досліджень, притаманний тому або іншому етапу їх розвитку та національній школі.

Концептуальне осмислення порівняльного правознавства спрямовується на розробку певної теоретичної моделі, у залежності від якої в подальшому визначалися його поняття, мета, структура, методологія, співвідношення з іншими юридичними дисциплінами, форми організації та інші характеристики порівняльного правознавства.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

— в історії та в різних країнах існувало й існує різноманіття форм порівняння: вивчення та описання іноземного права, порівняльне законодавство, порівняльно-правові дослідження і їхні концептуалізації й т. д., але в кожній країні вони мали різне місце і значення, утворюючи своєрідну для неї конфігурацію, побудова якої залежала від розвиненості науки, особливостей національної правової системи, стану і напрямів міжнародної політики та інших факторів;

— відсутність спеціальних досліджень національних шкіл порівняльного правознавства та відповідних наукових джерел, у тому числі й описового, емпіричного характеру, зумовлює необхідність і перспективність подальших досліджень їхніх особливостей, поширеності в часі та просторі, форм взаємодії, процесів становлення «світової», «інтернаціональної» юридичної науки та інших проблем, пов'язаних із цим аспектом розгляду порівняльного правознавства.


РОЗДІЛ 2

ЮРИДИЧНА КОМПАРАТИВІСТИКА: ПОСТНЕКЛАСИЧНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ