Geum.ru

Компаративний дискурс соціально-гуманітарних наук Юридична компаративістика в пост-постмодерністській перспективі Висновки до розділу 2

Вид материалаДокументы

Содержание


2.3. Компаративний дискурс соціально-гуманітарних наук
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

2.3. Компаративний дискурс соціально-гуманітарних наук




У цьому підрозділі продовжується аналіз компаративізму, його генезису та проявів у сфері соціально-гуманітарних наук.

Розвиток техніки, експедиції, капіталізація, колонізація й інші умови XVII — XIX в. сприяли швидкому нагромадженню матеріалів досліджень у географії, біології, етнології, історії та інших наук, що уможливило розвиток порівняльного методу, так само як й інших наукових методах, методології науки в цілому, а в остаточному підсумку, сприяло появі особливих порівняльних наук: порівняльної філософії, порівняльної лінгвістики, порівняльної географії, порівняльної історії, порівняльної економіки та інших. Тому порівняльні дослідження властиві не тільки юридичній науці. Вони поширені й в інших соціально-гуманітарних науках [138, с. 171-176], причому історія, і сучасний стан розвитку порівняльного правознавства, а особливо порівняльно-правового методу, свідчать про їхній значний вплив на практику проведення порівняльно-правових досліджень, формування його методології, виокремлення предмета тощо.

У цьому зв'язку видається доцільним розглянути історію і сучасний стан порівняльних досліджень у соціально-гуманітарних науках у контексті компаративізму, виявити міру сприйняття, адаптації ними його положень, їхню роль у становленні компаризму як наукової парадигми, а також визначити можливості використання їхнього методологічного потенціалу для розвитку юридичної компаративістики.

Порівняльні дослідження й становлення компаративізму нерозривно пов'язані з історичними і географічними науками, яким не тільки властиве використання порівняльного методу, а й те, що саме порівняльне правознавство ряд вчених-компаративістів розглядали як порівняльну історію і географію права, які відбивають порівняння правових реальностей у єдності «загальних», «універсальних» атрибутів їхнього існування — у часі і просторі.

Методологічне осмислення значення історичного методу (крім періоду домінування в ньому опису) почалося саме в порівняльному аспекті, у його становленні як історико-порівняльного методу, який здобув загальне визнання в XIX ст., завдяки О. Конту і Г. Спенсеру, які віднесли його до основного методу соціології. Є. Дюркгейм ототожнював сутність соціології з порівняльною соціологією, а Л.А.Ж. Кетле намагався поєднати порівняльно-історичний метод з іншими соціологічними методами, зокрема статистичними, надалі цей метод пов'язувався зі структурно-функціональним аналізом. Подібні процеси відбувалися й у мовознавстві (Ф. Соссюр), культурології (В. Дільтей), а у поєднанні з порівняльно-типологічним методом використовувся в соціології Є. Трельчем, М. Вебером, П. Сорокіним і А. Тойнбі.

Порівняння в умовах різноманіття проявів предмета історичної науки в часі стало на певний період її системоутворюючим фактором [141] (аналогічно географії, предмету якої властиве різноманіття в просторі). Надалі на його основі формувалася методологія історичної науки [299, с. 5-19; 97; 405], тому не було необхідності окремлювати в її межах автономну науку, що ґрунтувалася б на порівняльному методі або різноманітті проявів предмета в часі і просторі.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Виходячи з зазначеного виокремлення як ключової категорії порівняльного державознавства інституту держави – це лише один із рівнів порівняльного дослідження, тому що при цьому втрачаються залежності інститутів від цілого – державної системи, а загальновідомим є те, що властивості та закономірності цілого впливають на характеристики його елементів. Крім того, інституціональний рівень предмета порівняльного державознавства, запропонований В.Е.Чиркіним, не враховує інших складових держави, а саме: державних підприємств, державних установ, державної ідеології, науки про державу, її політологічних, психологічних та інших площин порівняння [451]. Тому не можна повністю погодитися з В.Е. Чиркіним, який вважає, що «на відміну від теорії держави, яка передусім оперує поняттями, ключовою категорією порівняльного державознавство є інститут, тобто відособлена організаційно-функціональна структура державності (наприклад, інститути глави держави, місцевого управління», референдуму і т.д.). Зіставляючи інститути державності різних країн або однієї і тієї ж країни на різних рівнях її історичного розвитку, дослідник виявляє їх позитивні і негативні сторони, міру їх управлінської ефективності, їх роль у забезпеченні загальнолюдських цінностей і групових (у тому числі класових) інтересів як у теоретичній постановці питання, так і у зв'язку з національно-специфічними, конкретно-історичними умовами даної країни» [538, с. 95].

За аналогією з порівняльним правознавством, яке має більш давні традиції, концептуалізації та розвинутий понятійний апарат, є сенс виокремити як базовий рівень осмислення предмета порівняльного державознавства поняття державної системи та їх об’єднань (типів, класів, сімей тощо).

При дослідженні власне порівняльного державознавства доцільно розрізняти: порівняльне державознавство, яке може розглядатися як самостійна наука в системі державознавства (подібно до системи юридичних наук); порівняльні дослідження державознавства – це порівняльні дослідження власне державознавства як самостійної державницької науки; порівняльні дослідження властивостей, інститутів, властивостей і т.д. держав, тобто порівняльні дослідження, які повинні проводитися в межах державницьких наук і які базуються не на окремому предметі дослідження, а на використанні порівняльного методу в системі державницьких наук. Зокрема порівняльні дослідження наукових знань, що є одним із компонентів державознавства, надають можливість: 1) здійснювати розв’язання проблем теоретичного розуміння державницької науки як системи наукових знань (конкретизація державних учень як об’єкта науки, вивчення ступенів розвиненості систем наукових знань, їх структурних компонентів, зв’язків між ними тощо); 2) збагачувати державницьку наукову діяльність та наукові дослідження (визначення та обґрунтування мети, складових елементів, їх системності, методів та прийомів дослідження тощо); 3) обґрунтовувати та уточнювати критерії оцінки науковості досліджень та їх результатів, а також вивчати засоби пізнання у виділенні об’єктів, розробки теорії методологічних знань щодо дослідження систем наукових знань тощо [471, с. 486-487].

До завдань порівняльного державознавства, що потребують першочергового вирішення з урахуванням концептуальних засад юридичної компаративістики, належать: його загальнотеоретичні питання (предмет, мета, методологія, об’єкти тощо); безпосереднє порівняльне дослідження основних державних систем сучасності та їх об’єднань, властивостей, складових, у тому числі в політичному, економічному, юридичному та інших аспектах. Крім філософського осмислення [447, с. 97-103], особливого значення набуває концептуалізація, формування методології, понятійного апарату, визначення внутрішньої побудови та інші загальнотеоретичні проблеми порівняльного державознавства.

Відродженню порівняльних і активізації компаративних вивчень у географії, політології, економічних науках, правознавстві сприяє розвиток міждисциплінарних досліджень, особливо в єдності із соціологією, оскільки в широкому значенні соціологічними можна назвати всі науки, пов'язані із суспільством, на відміну від гуманітарних наук, предметом яких є людина, хоча й це теж відносно.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Перехід до нового плюралістичного бачення історії і географії світової літератури привів до відмови від европоцентричної концепції порівняльного літературознавства, зокрема від поділу літератур на «такі, що впливають» і «такі, що сприймають» (П. Ван Тігем, Ф. Бальдансперже, Ж.-М. Карре) і зведення порівняння до виявлення форм впливу однієї літератури на іншу. Навпаки, компаративізму властиве включення в об'єкти дослідження літературних явищ, не об'єднаних між собою безпосередніми контактами або генетичними зв'язками (Р. Етьямбль), що вивело компаративне літературознавство за межі тільки порівняння і виявлення «типологічних зв'язків» у сферу зіставлення на основі аналогії, який властиве виявлення подібності між різними явищами, тоді як для порівняння і типологічних зв'язків обов'язковим є виявлення загального і різного в споріднених літературах. Можливість зіставляти різні, не пов'язані між собою літератури, виявляти їхню подібність розширила ареал порівняльних досліджень до літератур різних народів і континентів, їх «панорамного» і «контекстуального», а загалом — компаративного бачення.

Однією з тенденцій розвитку сучасного літературознавства є розуміння того, що воно не може бути тільки окремою науковою літературознавчою дисципліною зі своїм окремим предметом і методологією дослідження. Домінуючою стає її інтерпретація як особливого підходу, застосовного до множини різних, найчастіше незвідних сфер і аспектів літературного розвитку, причому у взаємозв'язках з іншими формами мистецтва і відбиття світу, у контексті культури. Розвиток окремих видів мистецтва протікає нерівномірно (нелінійно), так само як і змінюється їхня роль у художній культурі.

Сучасний стан компаративного літературознавства обумовлюється впливом постмодернізму. Щодо оцінки постмодерністського етапу розвитку літературознавства, то як і в інших науках, є прихильники і супротивники. В останні десятиліття під впливом постмодернізму в масовому компаративному літературознавстві спостерігається зниження інтересу до історичних порівнянь, і, навпаки, його зростання до теоретичного осмислення різноманітного літературного процесу.

Компаративні дослідження у сфері літератури і образотворчого мистецтва дають можливість досліджувати «штучні», тобто створені суб'єктом, образи правових явищ [13; 57; 572], спрямовані на їх чуттєве, зокрема візуальне, сприйняття, причому не тільки як державні символи (герб, гімн і т. д.). Почуттєві образи правових явищ мають значення не тільки для візуальних (кіно-, теле-) засобів масової інформації, а й відповідного сприйняття «повсякденної» правової реальності кожним фізичним суб'єктом. Тому зображення права, подібно текстам, є важливим засобом інформації про право (транслювання засідань Верховної Ради України, складання присяги Президентом України, засідань Конституційного Суду і т. д.), а з розвитком віртуального простору набувають ще більшого значення. У такому контексті зображення правових явищ і відповідні традиції їхнього створення, властиві різним культурам в історії і сучасності (від наскальних малюнків до віртуального простору), можна поділити на образи, що існують безпосередньо у свідомості суб'єкта та не мають зовнішнього вираження або у формі фізичних носіїв (картини, телебачення, кіноплівка, комп'ютерна графіка). Слід зазначити, що в криміналістиці, а також у кримінальному, цивільному, арбітражному процесах та інших галузях права така інформація, як засіб фіксації слідів злочину та інших юридичних фактів, має давню традицію використання. Тому існує не тільки право зображення як предмет авторського права, а й зображення права. Всі ці проблеми можуть бути досліджені у компаративному аспекті, у тому числі й у полі юридичної компаративістики.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Як перспективні в контексті співвідношення світової й національних культур для юридичної компаративістики необхідно визначити методологічні підходи та предметні знання таких соціально-гуманітарних наук, як лінгвістика, літературознавство, мистецтвознавство, педагогіка, психологія, доцільність їх «панорамного» та «контекстуального» осмислення, формування «компаративної правової літератури», а також компаративної методології дослідження «штучних» і «чуттєвих» образів правової реальності у вигляді державних символів та інших правових «образів», які створюються в засобах масової інформації.