Geum.ru

Київський національний університет імені тараса шевченка

Вид материалаДокументы

Содержание


3. 3 Уніфікація норм у сфері спадкових правовідносин
Конвенція про право, застосовуване до майна, розпорядження яким здійснюється на засадах довірчої власності та його визнання
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

3. 3 Уніфікація норм у сфері спадкових правовідносин



Інститут спадкування займає важливе місце серед інших цивільно-правових інститутів, колізійні питання яких знайшли відображення у домовленостях між державами про правову допомогу.

У міжнародному приватному праві загальновизнаним є принцип, що в сфері спадкування іноземці користуються національним режимом. Саме цей принцип призвів до того, що з часом виникла необхідність в регулюванні цих відносин на засадах уніфікації права. Кількість спадкових справ з «іноземним елементом» у другій половині XX ст. постійно зростала, що стало непрямим наслідком міграції населення в усьому світі. Переселенці часто пов’язані родинними відносинами з окремими громадянами країн свого походження, що і є осно­вою для виникнення справ про спадкування.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Уявляється, що розширення критеріїв дійсності форми заповідальних розпоряджень і розпоряджень по його відміні згідно духу Конвенції 1961 р. мало б прогресивне значення у справі забезпечення законних прав і інтересів громадян25.

Якщо Гаазька конвенція 1961 р. тільки констатує право особи на вибір певного правопорядку для врегулювання спадкових право­відносин, то Гаазька конвенція про право, яке підлягає застосуванню до спадкування нерухомого майна, прийнята 1 серпня 1989 р. вимагає ще й юридичного оформлення такого вибору шляхом складення від­повідної заяви.

Форма заповіту, його зміст та інші вимоги визначаються колізійними прив’язками, викладеними в статтях 3 - 5 Конвенції. Нею дозволено застосовувати право тієї держави, з якою є найтісніший зв’язок (ст. 5). Застосування законів держави, з якою особа-учасник право­відносин по Конвенції підтримує реальний зв’язок, є мож­ливим тільки тоді, коли право цієї держави не передбачає, якими саме нормативними актами слід користуватися.

Колишні принципи, передбачені у Конвенції 1961 р., покликані встановлювати й дійсність угоди по спадкуван­ню, яка складається учасниками спадкових правовідносин, і визначає момент виникнення права на спадок та зміну чи припинення цього права (статті 9 - 12). Конвенція не допускає виникнення взаємних вимог по спадкуванню осіб, які є під юрисдикцією різних держав, якщо не зрозуміла черговість закликання до спадкування (ст. 13). Норма вказаної статті дозволяє уникнути виникнення проблем із спадкуванням майна, якщо у правопорядку тієї чи іншої держави немає норм про офіційне визнання факту смерті особи. Конвенція проголошує очевидний взаємозв’язок між правом держави, якій особа бажає підпорядкувати режим спадкування свого нерухомого майна, та обсягом цього майна.

Гаазька конвенція 1989 р. прагне уникнути негативних наслідків ситуацій, коли держава, в якій знаходиться спадкове майно, встановлює особливі правила його спадкування, керуючись економічними, соціальними чи політич­ними мотивами. Тому Конвенція не допускає будь-якого несприятливого впливу на норми національних правових систем.

Гаазька Конвенція про право, застосовуване до майна, розпорядження яким здійснюється на засадах довірчої власності та його визнання від 1 липня 1985 р. побудована на інших засадах, ніж Конвенції 1961 та 1989 р.р. Наприклад, особі, яка передає спадкове майно, ре­комендується самій обрати право. Тому Конвенція 1985 р. уникає колізійних прив’язок, як то закон громадянства, закон місця постійного проживання та інших. Особа зобов’язана мотивувати свій вибір у спеціально підготовле­ному акті (ст. 6). Якщо вона не вибрала право, то застосо­вуються приписи тієї правової системи, з якою спадкуван­ня довірчої власності має найтісніший зв’язок. Для її встановлення пропонується використовувати одну з двох колізійних прив’язок. Однією з них є прив’язка до законо­давства держави, на території якої діє довіритель-власник успадкованого майна чи група таких власників, об’єд­наних у корпоративне утворення, яке може набути навіть статусу юридичної особи. Іншою є прив’язка до законо­давства держави - місця знаходження центру управління трастом, фондом (ст. 7). Ці ж колізійні принципи визна­чають правом якої держави слід керуватися у правовідносинах між собою особам, які беруть участь у спадкуванні довірчої власності.

Серед універсальних міжнародних договорів, норми яких регулюють відносини у сфері спадкування, є Конвенція щодо міжнародного управління майном осіб, які померли, від 2 жовтня 1973 р. За повідомленням Генерального секретаря Конференції Г. Ван Лоона на 16-й сесії «перелік країн–членів, які визнають єдність застосованого права щодо майна померлих осіб поповнився такими країнами, як Австрія, Чилі, Польща, Туреччина (окрім нерухомості, яка знаходиться у Туреччині)»26, вказує на значну поширеність Конвенції серед держав світу.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Міжнародна форма заповіту в цілому відповідає двом основним вимогам: вона не по­рушує національного законодавства країни і дає максимальні гарантії заповідачеві щодо його волевиявлення. По-перше, міжнародний заповіт гарантує правову захищеність заповідача шляхом усунення проблеми пошуку застосовного права серед країн, що прийняли його. Заповідач, обравши цю форму, може бути впевненим у тому, що вона буде визнана чинною в усіх договірних країнах Конвенції.

Більше того в сучасних кодифікаціях європейських держав містяться відсилки до норм Гаазьких конвенцій про спадок. Зокрема, зміст ст. 26 нової редакції Вступного закону засвідчує рецепцію положень Гаазької конвенції 1961 р. про колізії законів стосовно форми заповітів. Такий підхід в цілому при­таманний державам - учасницям Конвенції. Наприклад, ст. 93 швейцарського Закону 1987 р. безпосередньо відсилає до положень Конвенції в питаннях регулювання форми заповітів.

Підсумовуючи, можна визначити, що загальні тенденції розвитку та уніфікації норм міжнародного приватного права в частині колізійного регулювання відносин спадкового права спрямовані на застосування єдиних норм права відповідно до принципу рівності прав у галузі спадкування, згідно якого визнається, що іноземці є суб’єктами такого ж обсягу прав, як і власні громадяни. Як відомо, в різних державах питання спадкування регулюється по-різному – в одних передбачається неоднаковий режим для рухомого й нерухомого майна (Франція), в інших – для всього спадку встановлюється єдиний режим (ФРН, Італія). Прийняття в міжнародному уніфікованому документі єдиного принципу свідчить про прагнення держав до створення єдиної системи, про якісно новий рівень уніфікації. Уніфіковані норми щодо спадкових відносин базуються на критеріях громадянства або останнього місця проживання і водночас передбачають можливість обрання спадкодавцем закону доміцилію замість закону громадянства.

Відносини щодо спадкування відрізняються зв’язком з іншими правовими інститутами - питаннями правосуб’єктності, правом власності, сімейним правом тощо, а розмаїтість практики в цій сфері по­яснюється значними розходженнями, що існують у національних законодавствах, міжнародних договорах і конвенціях, які стосуються спадкових відносин. Метою гаазьких конвенцій щодо успадкування майна є запровадження в державах уніфікованого документа, який дозволяє визна­чати коло осіб та їх повноваження стосовно управління майном (рухомим, нерухомим, майновими правами) помер­лого, своєрідного міжнародного заповіту. Уніфіковані норми визначають основні вимоги, яким повинна відповідати міжнародна форма заповіту: вона не по­рушує національного законодавства країни і встановлює максимальні гарантії заповідачеві щодо його волевиявлення. Міжнародний заповіт гарантує правову захищеність заповідача шляхом усунення проблеми пошуку застосованого права серед країн, що прийняли його.