Київський національний університет імені тараса шевченка

Вид материала

Содержание

Уніфікація норм міжнародного цивільного процесу в актах Гаазької конференції
3. 2 Уніфікація норм у міжнародних сімейних правовідносинах
Гаазька Конвенція про юрисдикцію, застосовуване право й визнання рішень про усиновлення

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9

Уніфікація норм міжнародного цивільного процесу в актах

Гаазької конференції

Розвиток міжнародних зв’язків та, як наслідок цього, збільшення числа випадків тимчасового й постійного перебування громадян однієї держави на території іншої неминуче породжує між громадянами різних держав правовідносини, що виходять за межі однієї держави. Серед проблем цих правовідносин безсумнівний практичний інтерес в аспекті міжнародного приватного права представляють питання процесуальних правовідносин.

До міжнародного цивільного процесу зазвичай відносять наступні питання:

про міжнародну підсудність (юрисдикцію) по цивільним справам з «іноземним елементом» (до «цивільних» відносять не тільки справи по цивільним правовідносинам, але також й трудові та сімейні справи);
про цивільне процесуальне становище іноземних громадян і юридичних осіб;
про цивільне процесуальне становище іноземної держави та її дипломатичних представників;
про цивільне процесуальне становище міжнародних (міждержавних) організацій;
про доручення судів однієї держави судам іншої;
про судові докази в цивільних справах з «іноземним елементом»;
про порядок встановлення змісту належного застосування іноземного закону;
визнання і примусове виконання іноземних судових рішень і визнання іноземних адміністративних актів по цивільним справам;
про визнання іноземних арбітражних угод і примусове виконання рішень іноземного арбітражу.

Як писав Л.А. Лунц, «все це – окремі спеціальні питання, виокремлені із складу цивільного процесу як галузі права за ознакою їх зв’язку зі справами, що виникають в умовах міжнародного обороту. Крім того по справам з «іноземним елементом» виникають загальні для цивільних справ питання судочинства»^¹⁶.

У співпраці з удосконалення цивільних процесуальних норм беруть участь міжнародні організації, кількість яких налічують сьогодні понад двадцять п’ять. Найактивнішими з них є: ГК МПрП, УНІДРУА, ЮНСІТРАЛ, ЮНКТАД, ІМО, ІКАО. Основна мета їхньої діяльності - уніфікація норм права.

Першими документами, прийнятими ГК МПрП, стали конвенції направлені на уніфікацію норм цивільного процесу та сімейного права. Діяльність перших двох Конференцій (1893, 1894) завершилась підписанням 14 листопада 1896 р. Конвенції про цивільний процес, яка була замінена новою конвенцією, прийнятою на 4-й сесії Конференції у 1904 р. та підписаною 17 червня 1905 р. Згідно цієї Конвенції судові доручення передаються через консула держави, від якого виходить доручення, відповідному органу держави, на території якого воно повинно бути виконано. При укладанні доручення суд керується правилами законодавства своєї держави. Виконання доручення іноземного суду здійснюється на основі процесуального закону держави, де воно запитується; при цьому суд може застосувати такі ж заходи примусу, які встановлені для виконання доручень судових властей даної держави.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Виконуються судові рішення про сплату судових витрат незалежно від того, чи визначені відповідні суми до стягнення в самому рішенні чи у винесеній судом згодом ухвалі про стягнення судових витрат. Поняття судових витрат повинно визначатися правом держави суду, який виніс рішення.

Рішення про сплату судових витрат виконуються при умові, що вони винесені проти позивачів чи третіх осіб, що являються громадянами однієї із держав-учасниць Конвенції (в тому числі і держави суду). Питання про громадянство може виявитися не безспірним при зміні його позивачем. Оскільки ст. 18 тісно пов’язана зі ст. 17, яка звільняє позивачів від забезпечення витрат при умові, що вони являються громадянами договірних держав, вирішальним слід, очевидно, вважати громадянство позивача на момент винесення проти нього рішення про стягнення витрат.

Т.М. Нешатаєва^¹⁷ звертає увагу, на те, що «не дивлячись на те, що Конвенція передбачає в якості основного шляху надання правової допомоги багатоступеневий адміністративний шлях, вона не виключає можливість іншого способу направлення судового доручення. Так, ст. 6 надає право пересилати за кордон документи поштою безпосередньо зацікавленим особам, а також вручати їх через судових виконавців чи компетентних посадових осіб іноземної держави. Такий спрощений порядок може бути застосованим, якщо договірні держави вважають його прийнятним». Прохання про виконання рішень передаються в дипломатичному порядку, що не виключає того, щоб дві держави-учасниці Конвенції домовились про передачу прохань безпосередньо сторонами.

Ст. 20 Конвенції встановлює звільнення громадян договірних держав від несення судових витрат по цивільним і торговельним справам на тих же умовах, що й власних держав. Звільнення від витрат, чи як зазначається в Конвенції, безоплатна правова допомога надається відповідно до абзацу 2 статті 20 і по адміністративних справам в державах де безоплатна правова допомога здійснюється і по таким справам.

Хоча питання міжнародної підсудності, виконання іноземних судових рішень (якщо не рахувати рішень про стягнення витрат) і ряд інших суттєвих проблем залишаються відкритими, Конвенція безумовно повинна бути оцінена позитивно. Вона в цілому відповідає загальновизнаним принципам міжнародного права: в ній є дотримання рівності прав її учасників, вона відповідає принципу поваги суверенітету держав, мирного співіснування і співробітництва держав з різним суспільним ладом. Як зазначає Н.І.Маришева, «В ній отримали подальший розвиток принципи міжнародного правового співробітництва. З однієї сторони, Конвенція закріплює усталену міжнародну практику надання установам юстиції взаємну правову допомогу, вводячи в міжнародне зобов’язання забезпечення державами виконання доручень, а, з іншої сторони, - усуває ті перепони, які ускладнюють іноземцям доступ в суд, встановлюючи звільнення цих осіб від забезпечення сплати судових витрат і надаючи їм можливість отримувати звільнення від несення судових витрат на рівних підставах з громадянами держави суду»^¹⁸.

Глава I Конвенції 1954 р., посвячена врученню за кордоном судових і позасудових документів, була переглянута ще на 10 сесії Гаазької Конференції в 1964 р. В результаті була прийнята нова Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових документів у цивільних та комерційних справах 15 листопада 1965 р. Глава II Конвенції 1954 р., що регулювала виконання судових доручень, була перероблена на 11-й сесії Гаазької конференції в 1968 р., в результаті чого з’явилась Конвенція про отримання за кордоном доказів у цивільних та комерційних справах від 18 березня 1970 р. Розробка і практика застосування конвенцій 1965 і 1970 рр. багато в чому визначали підхід Гаазької конференції до завершальної частини роботи по перегляду Конвенції 1954 р. з питаннь цивільного процесу.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Зовсім новою порівняно із Конвенцією 1954 р. являється ст. 20, що передбачає гарантії недоторканості свідків і експертів. Згідно цієї статті, свідок чи експерт, викликаний для дачі показань в суд держави, що домовляється, не може бути переслідуваний, затриманий чи підданий іншому обмеженню його особистої свободи на території цієї держави за діяння, здійснені ним до прибуття на територію цієї держави або у зв’язку з винесеним до такого прибуття вироком.

Окрім змін, внесених в питання по суті, нова конвенція значно змінила і сам механізм передачі документів щодо виконання положень конвенції від влади однієї держави владі іншої. Саме ці зміни зв’язують нову конвенцію з попередніми спробами перегляду Конвенції 1954 р. Конвенцією 1965 р. про вручення за кордоном судових і позасудових документів по цивільним та комерційним справам і Конвенцією 1970 р. про отримання за кордоном доказів по цивільним та комерційним справам.

Як відомо, ст. 1, 9 і 23 конвенції 1954 р. встановлюють, що судові і позасудові документи, що підлягають врученню за кордоном, судові доручення і прохання про надання безоплатної правової допомоги повинні направлятися відповідним властям запитуваної держави, або консулом запитуваної держави, або по дипломатичним каналам (якщо запитувана держава обумовила при приєднанні до конвенції). При такому механізмі передачі документи, як правило, проходять через вельми довгий ланцюг інстанцій, що значно продовжує строки розгляду справ. Тому однією із основних цілей перегляду Конвенції 1954 р. став пошук більш простого і разом з тим ефективного механізму передачі документів. Такий механізм був вперше застосований до Конвенції 1965 р. про вручення судових і позасудових документів і пізніше сприйнятий Конвенцією 1970 р. про вручення доказів за кордоном і Конвенцією 1980 р. про міжнародний доступ до правосуддя.

Основа цього механізму – система так званих центральних органів, які призначаються кожною державою, що домовляється, відповідно до його внутрішнього законодавства. За зразком Конвенцій 1965 і 1970 років ст. 3 Конвенції про міжнародний доступ до правосуддя вводить поняття «центрального органу», який отримує прохання про правову допомогу і приймає по ним заходи. З урахуванням практики застосування конвенцій 1965 і 1970 рр. ст. 4 нової Конвенції вводить також поняття «центрального передавального органу», який направляє прохання про правову допомогу, причому абзац 2 цієї ж статті уточнює, що прохання передаються без посередництва якого-небудь органу. Аналогічна система вводиться ст. 16 Конвенції для передачі прохань про виконання судових рішень про витрати. Разом з тим як ст. 4 так і ст. 16 передбачають, що держави можуть використати для цих цілей дипломатичні канали. Для держав з федеративним устроєм передбачена також можливість призначити кілька центральних органів.

Ця система доповнюється іншими нововведеннями. Так, як вже зазначалось, передбачається використання єдиних одноманітних формулярів для оцінки матеріального становища особи, що запрошує правову допомогу. Одноманітні формуляри передбачені і для передачі самих прохань про надання правової допомоги (ст. 4). При заповненні цих формулярів допускається використання мов-посередників (англійської чи французької) (ст. 7). Кожна держава може, крім того, вказати інші мови, на яких вона згодна приймати документи (ст. 24).

25 жовтня 1980 р. нова Конвенція про міжнародний доступ до правосуддя була відкрита для підписання. Учасницями Конвенції про полегшення доступу до правосуддя за кордоном 1980 р. є, в основному, європейські держави (Греція, Італія, Нідерланди, ФРН, Франція, та ін.).

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

На початкових етапах діяльності Гаазької конференції держави-учасники ставили перед собою завдання у відповідності із загальновизнаними принципами міжнародного права - дотримання рівності прав її учасників, поваги суверенітету держав, мирного співіснування і співробітництва держав з різним суспільним ладом – напрацювати спільні рішення щодо надання правової допомоги та застосування в процесуальних питаннях власного права держави суду та, найголовніше, усунути перепони, які ускладнювали іноземцям доступ в суди інших держав. В подальшому уніфікаційна діяльність в зазначеній сфері була спрямована на уніфікацію законодавства держав континентальної Європи та держав «загального права» з питань вручення судових та позасудових документів, оскільки внутрішнє законодавство цих держав має суттєві розбіжності (Конвенція 1965 р., до якої Україна приєдналася в 2000 р.). При зверненні суду однієї держави до суду іншої держави можуть бути застосовані наступні історично сформовані процедури: а) безпосереднє звернення; б) звернення суду до Міністерства закордонних справ своєї держави, яке звертається до Міністерства закордонних справ запитуваної держави, а воно в свою чергу направляє доручення суду своєї держави; в) виконання судових доручень спеціально уповноваженим органом, призначеним судом держави іншої держави; г) виконання судових доручень шляхом передачі їх центральним органам юстиції.

Положення останніх Конвенцій з питань цивільного процесу також сформульовані у відповідності з принципами міжнародного права - взаємодопомога організацій і взаємна повага судових рішень держав-учасників, відсутність формалізму в питаннях визначення компетенції на основі таких ознак, як національність сторін в спорі, арешт майна в певній державі, вручення відповідачу повістки на певній території тощо. Остання Гаазька конвенція про угоди про вибір суду (2005) спрямована на переосмислення багатьох інститутів міжнародного цивільного процесу в сторону усвідомлення його демократичності, відкритості, взаємодії держав, про що свідчить, наприклад, закріплення в цій Конвенції положення, що в схожих обставинах при умові розмежування компетенції державних судів пріоритетним вважається рішення того суду, в якому спір буде розглядатися в більш ранні строки.

3. 2 Уніфікація норм у міжнародних сімейних правовідносинах

У сфері сімейних відносин закони різних країн суттєво відрізняються один від одного, так як значний вплив на них здійснюють національні звичаї та традиції, релігійні правила, історичні особливості. Саме тому шлюбно-сімейні відносини з «іноземним елементом» є дуже складними, що виявляється в тому, що «саме тут колізії виникають частіше за все і мають дуже гострий характер»^¹⁹. Колізійного регулювання потребують, зокрема, умови укладання шлюбу, форма і порядок реєстрації шлюбу, визнання шлюбів укладених за кордоном, шлюбний договір, юридичні наслідки шлюбу, майнові відносини подружжя, припинення шлюбу, визнання шлюбу недійсним, встановлення та спростування батьківства, стосунки між батьками і дітьми, утримання, усиновлення тощо.

Проблемний характер цих відносин, В.І. Кисіль характеризує наступним чином: «При аналізі законів різних держав у частині регулювання колізійних питань сімейного права впадає в око те, що колізійні норми в цій сфері формулюються переважно як двосторонні. Це цілком закономірно, адже йдеться про приватні відносини осіб, в яких «державний інтерес» переважно відсутній. Водночас деякі норми сімейного права мають безпосереднє відношення до положень публічного порядку держави. Це стосується передусім форми шлюбу, питань рівності чоловіка і жінки тощо. В таких випадках зазвичай встановлюється одностороннє колізійне регулювання»^²⁰.

Уникнення законодавчого визначення шлюбу є характерним для багатьох національних правових систем. Відповідно до загальної правової концепції шлюб може вважатися таким, що укладений на договірних засадах, різновидом партнерства або ж добровільним союзом чоловіка й жінки, в результаті чого між особами, які одружуються, встановлюється особливе шлюбне правовідношення.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

По всім іншим питанням, пов’язаним з майновими відносинами подружжя, вона застосовується, навіть якщо в ній відсутнє посилання на громадянство чи постійне місце проживання подружжя чи на закон, що застосовується в силу статей Конвенції, під якою поставлені підписи всіх договірних держав.

Режим шлюбного майна по Конвенції 1978 р. визначається національним законом, обраним подружжям перед вступом в шлюб. При цьому подружжя, згідно статті 3, можуть зробити вибір на користь одного з наступних законів:

закону держави, громадянство якої має один з подружжя на момент цього обрання;
закону держави, на території якої один з подружжя має постійне місце проживання на момент обрання;
закону тієї держави, на території якої один з подружжя вперше отримає постійне місце проживання після вступу в шлюб.

Обраний таким чином закон застосовується до усієї сукупності майна подружжя. Однак відносно розпорядження усією чи частиною нерухомості подружжя зв’язані законом місця, де ця нерухомість знаходиться.

В Конвенції міститься рід принципових положень на випадок, якщо подружжя до вступу в шлюб не вирішили, що режим їх шлюбного майна буде визначатися по внутрішньому закону держави, на території якої розміщено їх перше після шлюбу постійне місце проживання.

Так, Конвенція передбачає випадки, коли режим шлюбного майна визначається тільки внутрішнім законом держави спільного громадянства подружжя (статті 4 і 5). В період шлюбу подружжя можуть підкорити режим свого майна іншому закону ніж той, який застосовувався до цього; але вони вправі обрати або закон держави, громадянство якого має один з подружжя на момент вибору, або закон держави, на території якої один з подружжя має своє постійне місце проживання на момент вибору (ст. 6).

Якщо подружжя не зробили вибору на користь одного із законів і не уклали шлюбного контракту, то застосуванню підлягає закон тієї держави, де розміщено їх постійне місце проживання, при умові, якщо після укладення шлюбу це місце проживання освоювалось ними більше 10 років. Для усіх цих випадків пріоритет віддається закону тієї держави, громадянами якої подружжя являються (ст. 7). Право вибору застосовуваного закону повинно бути спеціально обумовлено або з усією очевидністю випливати з положень шлюбного контракту (ст. 11).

Як видно, установлений Конвенцією 1978 р. режим суттєво відрізняється від положень Конвенції 17 липня 1905 р. про колізії законів відносно особистих і майнових відносин подружжя.

По Конвенції 1905 р. права і обов’язки подружжя визначались виключно на основі їх національних законів; по конвенції 1978 р. режим майна подружжя у своїй принциповій основі визначається за законом держави, на користь якого подружжя зробили свій вибір перед вступом в шлюб. Однак, якщо подружжя при підписанні шлюбного контракту не обрали ні один з режимів, що пропонується, спеціальні правила Конвенції 1978 р. визначають закон, що застосовується в такому випадку і дають подружжям право згодом обрати для свого майна інший правовий режим. Конвенція ж 1905 р. більш жорстко вирішує ці питання: при відсутності шлюбного контракту управління майном здійснюється по національному закону чоловіка; за цим законом практично регулюються і питання укладення шлюбного союзу, тоді як юридична дійсність такого контракту визначається національним законом чоловіка.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Колізійні питання усиновлення виникають в тих випадках, коли усиновлений і усиновитель являються особами різного громадянства, а також тоді, коли вони являється громадянами однієї держави, але усиновлення відбувається на території іншої держави. При усиновленні дітей громадян однієї держави громадянами іншої держави зачіпаються, як правило, інтереси кількох осіб, що являються громадянами різних держав, чи осіб, що проживають на території різних держав. В цих державах можуть бути протилежні погляди на усиновлення. Найбільше розбіжностей існує між правовими системами різних правових сімей, а також державами різних цивілізаційних підходів. В одних країнах усиновлення являлось одним із засобів, що дає можливість належного розвитку дітей, в інших щоб забезпечити бездітних осіб нащадками, зробити можливим продовження існування фірми та інші. У зв’язку з цим існували норми, які не допускали усиновлення в тих випадках коли є рідні діти, нащадки майна батьків, встановлюються різні обмеження відносно осіб, що мають власних дітей, яких може усиновити одна сім’я тощо. В окремих державах діють норми за якими зберігається зв’язок між усиновленим та його кровними батьками, діє так званий принцип непорушності «старої» сім’ї.

У зв’язку з цим при вирішення спірних питань пов’язаних з усиновленням в одних випадках колізійні норми по питанням усиновлення відсилають зазвичай до особистого закону усиновителя, в інших випадках при вирішенні питань усиновлення з «іноземним елементом» приймаються до уваги, як правило, держави усиновителя так і право держави усиновленого^²¹.

Гаазька Конвенція про юрисдикцію, застосовуване право й визнання рішень про усиновлення, підписана 15 листопада 1965 р., встановлює органи, які володіють юрисдикцією стосовно вирішення питань про усиновлення, зокрема анулювання цього факту чи відкликання усиновлення, а також визначається матеріальне право держави, застосовуване при цьому. Регламентуються питання визнання факту усиновлення.

Згідно цієї Конвенції 1965 р., правом на усиновлення користуються особи, що мають громадянство однієї з договірних держав і постійно проживають в одній з них. Таке право мають також подружжя, кожен з яких має громадянство однієї з договірних держав і постійне місце проживання в одній з них. Усиновлення поширюється на дитину у віці до 18 років, яка не знаходиться в шлюбі на момент подачі заяви про усиновлення, і має громадянство однієї з договірних держав та постійне місце проживання в одній з них (ст. 1).

Органи, в компетенції яких згідно з цією Конвенцією знаходяться питання про усиновлення, вправі застосовувати внутрішній закон до умов усиновлення (ст. 4), але з цього загального і основного правила передбачені і деякі виключення. По-перше, органи, що розглядають питання про усиновлення, повинні рахуватися з будь-яким положенням про заборону усиновлення, що міститься в національному законі усиновителя чи подружжя-усиновителів, якщо це обумовлено спеціально в заяві держави громадянства усиновителя при ратифікації конвенції (ч. 2, ст. 4, ст. 13). По-друге, компетентні органи зобов’язані застосовувати закон громадянства дитини при вирішенні питання про згоду на усиновлення осіб, інших ніж усиновитель, наприклад членів його сім’ї й іншого з подружжя, а також відносно умов консультації з цими особами. Відміна усиновлення можлива на будь-якій підставі, передбаченій законом держави, в компетенції якої, згідно Конвенції, вирішення цього питання (ст. 7). Щодо анулювання усиновлення (тобто визнання його нікчемним), то коло підстав для цього Конвенцією обмежено. Ними можуть бути будь-які підстави, що допускаються законом держави, яка здійснила усиновлення, наприклад, порушення заборони усиновлювати за національним законом усиновителя чи відсутність необхідної згоди на усиновлення, що вимагається по національному закону усиновленого.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, розроблена I Комісією 14-ї сесії не має ніякого відношення до викрадення дітей з метою викупу, що випливає з її назви. Предметом регулювання цієї Конвенції являються відносини, що виникають внаслідок порушення батьківських прав. Необхідність прийняття такої конвенції виникла у зв’язку з поширенням практики викрадення дітей, що отримала в західних країнах з наступним переміщенням їх за кордон одним з батьків чи родичів, частіше за все не володіють законними батьківськими правами (як правило внаслідок розлучення), в силу чого особа, у якої дитина знаходиться на вихованні і з яким вона проживає разом, позбавляється можливості здійснювати свої батьківські права, а головне, не має законних засобів боротьби із становищем, що склалось.

У спільній монографії професора Абердинського університету (Шотландія) і викладача права Лондонської школи економіки і політичної науки Пола Р. Бьюмонта і Пітера І.МакЕлеві^²² Конвенція про цивільні аспекти міжнародного викрадення дітей 25 жовтня 1980 р. детально проаналізована і визначено, що головна ціль Конвенції: захист інтересів дитини, а також усиновителів, у зв’язку з чим здійснено соціальний аналіз міжнародного викрадення дітей.

Конвенція направлена саме на те, щоб припинити незаконні дії викрадача і повернути дитину особі, з якою вона разом проживала раніше. При цьому питання про те, чи володіє в дійсності особа, що виховує дитину законними батьківськими правами, в сферу регулювання Конвенції не входить (ст. 1). Її мета – перш за все повернути дитину в сім’ю, в обстановку до якої вона звикла, з тим, зокрема, щоб уникнути можливого морального травмування дитини.

Для досягнення цієї мети Конвенцією створюється механізм «центральних органів». Ці органи, контактуючи один з одним безпосередньо, ведуть пошуки дитини, обмінюються інформацією про його соціальне становище, приймають заходи до добровільного повернення дитини викрадачем чи досягненню взаємно прийнятного рішення й у випадку необхідності приймають заходи для повернення дитини в судовому чи адміністративному порядку (ст.ст. 6, 7). Органи держави, на території якої знаходиться дитина, повинні приймати всі заходи для добровільного повернення дитини викрадачем чи для досягнення згоди між особами, що претендують на дитину (ст. 11). У випадку відмови повернути дитину добровільно даній державі, в терміновому порядку виноситься рішення про примусове повернення дитини (ст. 12). Відмовити в поверненні дитини ці органи можуть тільки в строго визначених випадках, таких як:

відсутність дійсного здійснення батьківських прав (спільного проживання і виховання дитини) особою, що вимагає його повернення (причому тягар доказування покладено на особу, що утримує дитину);
ризик того, що повернення дитини піддає небезпеці чи створює для нього нестерпне становище (ст. 13).

В поверненні може бути також відмовлено, якщо воно «не дозволяється фундаментальними принципами запитуваної держави в сфері прав людини і основних свобод» (ст. 28). Прохання про повернення дитини повинні направлятися не пізніше одного року з дня його викрадення. Якщо таке прохання надходить пізніше, то воно також може бути задоволено якщо органи держави запитуваної держави не знайдуть, що дитина вже вжилася в нову сім’ю (ст. 12).

Конвенція передбачає також надання допомоги в здійсненні права на спілкування з дитиною, яким може володіти один з батьків, що не має права на спільне проживання і виховання дитини внаслідок розлучення. З метою здійснення цього права подається прохання, процедура розгляду якої аналогічна процедурі розгляду прохань про повернення дитини.

Вказаний міжнародний договір застосовується до будь-якої дитини, яка мала звичайне місце проживання у договірній державі безпосередньо перед порушенням права на опіку чи доступ. Застосування Конвенції припиняється з досягненням дитиною 16 років.

Конвенція вказує на співпрацю центральних органів держав із зазначених питань, визначає зміст клопотання про надання права доступу до дитини й інше. Для судового чи адміністративного провадження не вимагається ніякого забезпечення чи застави для оплати витрат. Не вимагається легалізації чи дотримання інших аналогічних формальностей. Декларується національний режим стосовно права на правову допомогу і консультації юриста. Договірна держава не може вимагати від заявника оплати витрат у зв’язку з можливою участю адвоката. Однак договірна держава може вимагати оплати витрат на повернення дитини.

Вырезано. Для заказа доставки полной версии работы воспользуйтесь поиском на сайте ser.com/search.phpl

За повідомленням Генерального секретаря Спеціальною комісією, створеною Постійним бюро Конференції у 2002 р. вже розроблено проект Конвенції про міжнародне стягнення аліментів на дітей та інших форм сімейного утримання, завданням якого є удосконалення існуючих механізмів співробітництва компетентних органів держав та утворення на сучасному етапі умов для визнання і виконання рішень про стягнення аліментів на дітей та інших членів сім’ї за кордоном. Основною метою роботи є формулювання положень, які забезпечать можливість участі якнайбільшої кількості держав, тому особлива увага приділяється питанням застосовуваного права та адміністративного співробітництва.

Активна діяльність Гаазької конференції по уніфікації норм сімейного права з «іноземним елементом» триває. Як пише Катаріна Боєле-Фольке: „без сумніву, всі реформи не змогли уніфікувати сімейне право в Європі в повній мірі, але вони зблизили різні правові системи та спромоглися позбутися прірви між, так званою, прогресивною Північчю та консервативним Півднем”^²³.

Отже, досліджуючи загальні тенденції розвитку та уніфікації норм міжнародного приватного права в частині колізійного регулювання питань сімейного права, необхідно відмітити наступне: по-перше, відбулось значне збільшення кількості міжнародних конвенцій та договорів з питань сімейного права у другій половині XX ст., по-друге, суттєвим є розширення сфери дії уніфікованих норм міжнародного приватного права, що суттєво сприяє лібералізації шлюбних-сімейних відносин з «іноземним елементом», по-третє, гаазькі конвенції традиційно відстоюють принцип застосування особистого закону до матеріальних умов шлюбу та закону місця здійснення шлюбу щодо питання форми шлюбу, якому надають перевагу й вітчизняні вчені^²⁴.

В частині колізійного регулювання питань сімейного права щодо дітей встановлена широка компетенція в справах усиновлення, опіки та піклування й спрямована на забезпечення прав дитини. З метою створення гарантій дотримання основних прав дитини при здійсненні усиновлення та створення систем співробітництва між державами для відвернення викрадення, продажу дітей, торгівлі ними та забезпечення визнання усиновлення у договірних державах уявляється необхідним порушити питання про прискорення приєднання України до наступних гаазьких конвенцій: Конвенції про юрисдикцію, застосовуване право й визнання рішень про усиновленн 1965 р. та Конвенції про захист дітей та співробітництво в галузі міждержавного усиновлення 1993 р.

Blog

Київський національний університет імені тараса шевченка

Содержание

Уніфікація норм міжнародного цивільного процесу в актах

Гаазької конференції