Збірник наукових праць зі спеціальності "Журналістика" / Київський національний університет імені Тараса Шевченка / Інститут журналістики. К., 2007. Вип. 1 (6). 164 с
| Вид материала | Документы |
- Збірник наукових праць зі спеціальності "Журналістика" / Київський національний університет, 1925kb.
- Курс, 1 група відділення мв арабські країни Близького Сходу в сучасному процесі глобалізації:, 80.76kb.
- Бессалова Тетяна Володимирівна пров. інж. Єременко Людмила Іванівна Київський національний, 186.65kb.
- Форма київський національний університет імені тараса шевченка інститут журналістики, 182.01kb.
- Форма київський національний університет імені тараса шевченка інститут журналістики, 178.94kb.
- Київський національний університет імені тараса шевченка герасимова світлана василівна, 682.99kb.
- Київський Національний університет імені Тараса Шевченка Кохановська Олена Велеонінівна, 751.92kb.
- Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка Історичний, 675.02kb.
- Київський національний університет імені Тараса Шевченка С.І. Сніжкo теорія І методи, 3725.97kb.
- Текст роботи: київський національний університет імені тараса шевченка жуковська галина, 546.29kb.
Міністерство освіти і науки України
Київський університет імені Тараса Шевченка
Українська журналістика
в контексті світової
1 (6) 2007
Міністерство освіти і науки України
Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Інститут журналістики
Українська журналістика
в контексті світової
Збірник наукових праць зі спеціальності “Журналістика”
Заснований у 1997 році
Поновлений 2007 року
Випуск 1 (6)
Київ
2007
Українська журналістика в контексті світової: Збірник наукових праць зі спеціальності “Журналістика” / Київський національний університет імені Тараса Шевченка / Інститут журналістики. – К., 2007. – Вип. 1 (6). – 164 с.
УДК 054 (070) + 4/9
У поновленому випуску збірника наукових праць, призупиненому 2001 року, його автори, відомі журналістикознавці та молоді магістри, висвітлюють актуальні питання історії, теорії та практики вітчизняних і міжнародних засобів масової інформації.
Для викладачів, докторантів, аспірантів, здобувачів, студентів, працівників засобів масової інформації, журналістикознавців, політологів і наукових працівників суміжних галузей.
Шеф-редактор: Різун В. В., д-р філол. наук, проф.
Головний редактор: Мелещенко О. К., д-р філол. наук, проф.
Редакційна колегія: Гоян О. Я., д-р філол. наук, доц., Іванов В. Ф., д-р філол. наук, проф., Сидоренко Н. М., д-р філол. наук, проф., Тимошик М. С., д-р філол. наук, проф., Шкляр В. І., д-р філол. наук, проф., Шумарова Н. П., д-р філол. наук, проф.
Адреса редакційної колегії: 004119, м. Київ, вул. Мельникова, 36/1, Київський університет імені Тараса Шевченка, Інститут журналістики, кафедра міжнародної журналістики, кімн. 129 – 130, тел.: 481-44-57.
ISBN © Інститут журналістики, 2007
© Мелещенко О.К., наук. ред., літ. ред., коректура, 2007
ПЕРЕДМОВА
Упродовж п’яти років – з 1997 по 2001 рік – на кафедрі міжнародної журналістики Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка з ініціативи тодішнього завідувача, відомого історика, теоретика та практика української та міжнародної журналістики доктора філологічних наук, професора В. І. Шкляра виходив збірник наукових праць, назва якого відображала наукову тему кафедри, – “Українська журналістика в контексті світової”.
Спочатку задум обмежувався щорічною періодичністю, оскільки підготовка дисертаційних досліджень на кафедрі активно розпочалася з 1996 року. За вказаний період докторами та кандидатами філологічних наук зі спеціальності “Журналістика” став не один десяток журналістикознавців, підготовлених на кафедрі міжнародної журналістики.
Призупинення випуску збірника наукових праць було пов’язано з тим, що ВАК України зареєстрував 6 наукових видань Інституту журналістики як фахових зі спеціальності “Журналістика”. Знадобилося п’ятирічка, щоб усвідомити: рішення про призупинення “Української журналістики в контексті світової” було помилковим. Сьогодні в Інституті журналістики на 8 кафедрах працює майже 120 науковців, і в зв’язку з цим далеко не всі професори, доктори наук, доценти, кандидати наук, асистенти, викладачі, докторанти, аспіранти і здобувачі кафедри міжнародної журналістики мають змогу надрукувати результати власних наукових досліджень у “ваківському” виданні. Кафедра міжнародної журналістики (чотири професори, доктори наук, один доцент, кандидат наук) продовжує активну підготовку дисертантів, має чимало власних наукових напрацювань, і для оптимальної роботи не вистачає тільки одного – публічної наукової трибуни, яка б надавала можливість знайомити наукову громадськість з результатами досліджень у сфері журналістикознавства, суміжних галузях.
Між тим у всьому світі міжнародна журналістика являє собою окремий науково-теоретичний і практичний напрям діяльності, вона активно заявляє про себе в світовому інформаційному просторі, так само як сьогодні активно розвивається українська національна журналістика, яка шукає своє місце в світі, співвідносить свої досягнення з практикою роботи засобів масової інформації української діаспори.
Світова наукова практика свідчить, що окремі науково-теоретичні та практичні напрями діяльності мають власні друковані органи, в тому числі й наукові. І якщо українська освіта та наука хоче інтегруватися в європейський і світовий науково-освітній простір, кафедра міжнародної журналістики цілком логічно має право на видання власного наукового друкованого органу зі сподіванням на відкриття окремої спеціальності “Міжнародна журналістика”.
Олександр Мелещенко, проф.,
Володимир Шкляр, проф.,
Анатолій Чічановський, проф.,
Олена Гриценко, проф.,
Тарас Петрів, доц.,
члени кафедри міжнародної журналістики
ІСТОРИЧНИЙ ВІДДІЛ
ІСТОРІЯ КАФЕДРИ – ІСТОРІЯ ІНСТИТУТУ
Мелещенко О. К., доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри міжнародної журналістики (Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка)
УДК 054 (070) : 94 (477)
ВІД КАФЕДРИ ІСТОРІЇ ЖУРНАЛІСТИКИ ДО КАФЕДРИ
МІЖНАРОДНОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ: ШЛЯХ ДОВЖИНОЮ У 54 РОКИ
Наукова стаття ретроспективно оглядає більш ніж півстолітній шлях однієї з найстаріших кафедр Інституту (факультету) журналістики, віддає належне науковцям, які організовували, очолювали та працювали на кафедрі міжнародної журналістики (історії журналістики), змальовує наукові перспективи цього підрозділу Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Ключові слова: кафедра, історія, міжнародна, журналістика, науковий, дослідження.
Історики вітчизняних засобів масової інформації традиційно виділяють три практичні школи журналістики: харківську, київську та галицьку, хоча мережа газет і журналів існувала і в інших великих містах і повітових містечках України ХІХ сторіччя, що входила тоді до складу російської імперії. Усвідомлення потреби в спеціальній журналістській освіті формується в усьому світі на початку ХХ століття, хоча на вітчизняних теренах цей процес затягнувся через буревії трьох революцій 1905 та 1917 років, Першої світової війни, національних визвольних змагань, громадянської війни. У результаті український народ, не встигнувши вирватися з лещат віджилого тоталітаризму, потрапив до лещат тоталітаризму модернового, де й довелося звикати до нових реалій. Як би там не було, випуск газет і журналів за радянської доби почав налагоджуватись (зрозуміло, що з новим ідеологічним, пропагандистським змістом), бурхливо розвивалася мережа радіомовлення, активно тривали експерименти зі створення телебачення. Зростання кількості редакцій вимагало їхнього поповнення якісно підготовленими журналістськими кадрами, і з цією метою у другій половині 1920-х років у тодішній українській столиці Харкові було відкрито вищий спеціалізований навчальний заклад УКІЖ – Український комуністичний інститут журналістики, який проіснував до 1952 року.
На цей період Харків уже майже 20 років, як втратив статус столиці, і нове головне місто країни Київ усе більше перебирало на себе командних повноважень. Особливо пильної уваги потребували і західні території (Галичина, Волинь, Закарпаття, Буковина), які увійшли до складу радянської України напередодні Другої світової війни. Було прийнято рішення замість ліквідованого УКІЖа створити факультети журналістики в Шевченковому університеті в Києві та у Франківському університеті у Львові.
Зокрема, четвертокурсники-журналісти з Харкова були переведені на п’ятий курс відділення журналістики філологічного факультету Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка й закінчили навчання 1952 року. Хоча, як досі зізнаються деякі з них – приміром, професор факультету журналістики МДУ ім. М. В. Ломоносова Р. П. Овсепян – вони все одно вважають себе не “киянами”, а “харків’янами”.
Цілком очевидно, що це добре розуміли та відчували й тодішні наставники цих студентів у Києві. Проте досвідчені педагоги знали й інше: абітурієнтський набір з 1953 року буде зовсім інший, і, отже, випуск студентів 1957 і наступних років буде зовсім інший – “київський”.
На цей час у Шевченковому університеті уже п’ять років на філологічному факультеті існувало відділення журналістики, де функціонували дві кафедри – теорії і практики радянської преси та історії журналістики. Із 1 вересня 1953 року відділення журналістики на філфаці було перетворено на факультет журналістики.
Педагогів до навчання майбутніх журналістів добирали ретельно, з великим досвідом практичної роботи, з нахилами до наукової діяльності. Так під університетським дахом було зібрано плеяду першопрохідців вищої журналістської освіти, в основній масі блискучих лекторів: Василя Єліозаровича Прожогіна (1906 – 1980), Івана Васильовича Прокопенка (1907 – 2003), Володимира Андрійовича Рубана (1912 – 1990), Івана Никифоровича Слободянюка, Матвія Михайловича Шестопала (1917 – 1986), Дмитра Михайловича Прилюка (1918 – 1987), Леоніда Олексійовича Суярка (1921 – 1996), Павла Максимовича Федченка, Івана Лук’яновича Дем’янчука.
Ось що пише з цього приводу дослідниця журналістики Т. А. Трачук: “Протягом півтора десятиліття, від початку Другої світової війни до середини 50-х років минулого століття, журналістикознавство в Україні фактично не розвивалося. Лише в другій половині 50-х років з’явилися окремі роботи українських дослідників з історії та теорії журналістики. <...> Головним чинником, що стимулював відновлення наукових досліджень у галузі журналістики в 50 – 60-х роках минулого століття, була потреба у навчальній літературі для новостворених відділень і факультетів журналістики в українських університетах.
Саме в цей час розпочався певний процес диференціації науки про журналістику. З одного боку, виділяється історико-журналістський комплекс, який включає в себе історію української дожовтневої преси, партійно-радянської та зарубіжної періодики, а з іншого – теорія журналістики, яка включає в себе теорію публіцистики, наукове вивчення, осмислення й узагальнення журналістської практики. Особлива увага також була приділена вивченню літературної спадщини, редакторсько-видавничої діяльності В. Леніна, К. Маркса, Ф. Енгельса. Саме в цих напрямках в той час і велися наукові пошуки в галузі журналістики.
У другій половині 50-х років в Україні відновилися історико-журналістські дослідження. Історію української дожовтневої преси почали розробляти М. Бернштейн, П. Федченко, О. Дей, В. Дмитрук, І. Дорошенко. Історію партійно-радянської преси досліджували В. Рубан, Л. Суярко, Й. Цьох, Г. Вартанов. Вивченням історії зарубіжних періодичних видань займалися І. Слободянюк, М. Шестопал, П. Федченко.
Формування науки про журналістику було важким. Сьогодні можна більше дивуватися не з того, що перші кроки були не завжди вдалими, а з того, що в тих умовах все-таки знайшлися люди, які <...> бралися читати студентам лекції, складати відповідні програми і методичні поради <...> Наукова роботи цих та інших вчених у 50-60-х роках була органічним продовженням їх педагогічної праці” [1; 75 – 76].
Основною особливістю тих років було те, що кафедр і викладачів було мало, а роботи – багато; отже, практично всі тодішні навчителі майбутніх журналістів розробляли нові дисципліни в руслі наукових напрямків обох кафедр. Так, кандидат філологічних наук, доцент Василь Єліозарович Прожогін (пізніше – професор), хоча й виконував обов’язки завідувача кафедри теорії і практики радянської преси, плідно працював у руслі наукових напрямків кафедри історії журналістики. Зокрема, він захистив дисертацію “Труд в эстетике Горького” на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук (1949), у 1949 – 1954 роках працював завідувачем кафедри партійного будівництва і журналістики Вищої партійної школи при ЦК КП(б)У. У 1951 році став заступником декана філологічного факультету та виконувачем обов’язки завідувача кафедри теорії і практики радянської преси.
До цих вершин В. Є. Прожогін йшов непростими життєвими дорогами. Отримавши робітниче загартування та закінчивши навчання у залізничному технікумі (1923 – 1927), він працював у засобах масової інформації: спочатку – заступником відповідального секретаря обласної комсомольської газети “Молодой коммунист” (1928 – 1931), потім – відповідальним редактором газети “Ударник” (політвідділ залізниці, 1931 – 1932). У 1932 – 1935 роках В. Є. Прожогін – завідувач промислово-транспортним відділом обласної партійної газети “Коммуна” (Воронеж). Паралельно з роботою у названих газетах закінчив заочне відділення Московського інституту журналістики ім. газети “Правда” та вечірнє відділення Воронезького інституту марксизму-ленінізму. Наступні три роки він підвищує освіту в Інституті червоної професури. У 1938 – 1939 роках рішенням ЦК ВКП(б) відряджений до Дніпропетровська на роботу відповідальним редактором обласної партійної газети “Днепропетровская правда”, після чого у 1939 – 1942 роках працює відповідальним редактором київської газети “Советская Украина” – органу ЦК КП(б)У.
Після евакуації з Києва чекає позитивного вирішення свого рапорту щодо відправлення на фронт. Після задоволення прохання В. Є. Прожогін упродовж 1942 – 1945 років служить в армії відповідальним редактором газети 1-го Українського фронту “Вперед на запад”, упродовж 1945 – 1946 років – лектором Політуправління Центральної групи військ (Баден, Австрія). Після демобілізації продовжує по лінії ЦК ВКП(б) лекторську діяльність (1946 – 1949). У 1948 – 1949 роках перебував на курсах дисертантів Академії суспільних наук при ЦК ВКП(б).
Як бачимо з цієї біографії, у 1951 році студенти тодішнього відділу журналістики філологічного факультету отримали досвідченого та блискучого лектора. Період 1954 – 1969 років виявився дуже плідним для В. Є. Прожогіна. Він розробив і читав нормативні дисципліни “Історія російської журналістики”, “історія російської літератури ХІХ сторіччя”, “Історія російської публіцистики”, а також спеціальні курси “Публіцистична майстерність М. Г. Чернишевського”, “М. Горький – публіцист” і “О. С. Пушкін – публіцист”. Ці курси і спецкурси були підкріплені такими виданнями, як “Про національну гордість радянських людей” (1948), “Эстетика труда в творчестве М. Горького” (1955), “Искусство живого слова” (1962), “М. Горький – как он писал, что думал и говорил о публицистике” (1964), “О роли эмоционального фактора в публицистике” (1968).
Серед студентів журфаку Василь Єліозарович Прожогін мав репутацію легендарної особистості. Буквально удень і вночі він займався самоосвітою, “ковтав” книжки не лише із журналістики, а й із суміжних дисциплін. Усі студенти 1951 – 1976 років пам’ятають його проблемні завдання, які він незмінно супроводжував знаменитим виразом: “Запустіть їжака під череп!” Був людиною величезних знань, і тому недаремно його радо запрошували читати лекції і по лінії ЦК КПУ, і по лінії товариства “Знання”. Крім цього, В. Є. Прожогін на громадських засадах був членом редколегії журналу “Трибуна лектора”, а також читав лекції і проводив семінарські заняття у школі робкорів при заводі “Арсенал”. Шкодую, що на якихось два роки “розминувся” з таким блискучим викладачем і не слухав його чудових лекцій.
Те ж саме можна сказати й про Івана Никифоровича Слободянюка, котрий, хоча й працював на кафедрі теорії і практики радянської преси, чималу увагу приділив вивченню зарубіжної журналістики та пропаганди, написавши такі наукові праці: “Американские империалисты – пособники фашистской интервенции в Испании (1936 – 1939)”, “Франкистская Испания в агрессивных планах США”, “Возникновение периодической печати в России”, “Из истории партийной и советской печати”, “Очерки истории русской журналистики XVIII –XIX ст”. Протягом 1955 – 1957 років як декан факультету журналістики читав лекції з курсу партійно-радянської преси перед слухачами Вищої партійної школи при ЦК Компартії Китаю. За період свого відрядження допоміг китайським колегам в організації факультету журналістики в Пекінському університеті, де вдячні китайці вивісили його портрет. Після повернення до Києва І. Н. Слободянюк узагальнив свій новий зарубіжний досвід у працях “В великом Китае: Очерки” та “Печать нового Китая”.
Звичайно, наукові розробки В. Є. Прожогіна, І. Н. Слободянюка та деяких інших іхніх колег були суттєвою допомогою кафедрі історії журналістики, проте розвивати підрозділ необхідно було на постійній основі. Узявся за цю справу, і дуже завзято, перший завідувач кафедри Володимир Андрійович Рубан (1953 – 1966, 1973 – 1978).
Уперше він спробував свої сили на журналістській ниві у робітничому середовищі – на харківському заводі “Серп і молот”, де редагував цехову стінну газету “Вагранка”. Стіннівка настільки виділялася з-поміж інших аналогічних видань своїм змістом і оформленням, що молодого редактора призначили заступником секретаря заводського комітету комсомолу. Після цього було навчання в Кіровоградській школі авіаційних техніків, на вечірньому відділенні філологічного факультету спочатку Харківського, а потім Київського університету ім. Т. Г. Шевченка. У 1938 – 1940 роках В. А. Рубан навчався та закінчив на відмінно аспірантуру при кафедрі російського і слов’янського мовознавства КДУ. У цей же час редагував спецгазету штабу Київського військового округу. Після чергової мобілізації до війська 1939 року був політруком (політичним керівником військового підрозділу).
У зв ‘язку із загостренням міжнародної обстановки здібного журналіста та пропагандиста направлено на навчання на курси спецпропаганди політичної розвідки при Воєнно-політичній академії ім. В. І. Леніна (Москва). У 1941 – 1942 роках В. А. Рубан трудився редактором фронтової спецгазети “Солдатская правда” штабів Київського військового округу, Південно-Західного, Сталінградського і Донського фронтів. Це видання виходило німецькою мовою та було розраховано як на солдатів, так і на офіцерів фашистських військ. Успішне виконання завдань командування принесло підвищення: упродовж 1942 – 1945 років майбутній чільник нашої кафедри виконує обов’язки заступника начальника відділу з роботи серед військ і населення противника Політуправління Воронезького та 1-го Українського фронтів. Після взяття Берліна В. А. Рубан виконує нове відповідальне доручення: спочатку він стає заступником редактором органу Радянської військової адміністрації в Німеччині “Tägliche Rundschau”, а невдовзі й редактором – до 1947 року.
Наскільки підполковник В. А. Рубан успішно справлявся з дорученою справою, свідчать історики журналістики. “3 травня 1945 року, – пише Ф. Кніппінг, – у столиці вийшло в світ перше друковане видання у вигляді плаката під назвою “Відомості для німецького населення”, що випускався радянською військовою владою. <...> 15 травня 1945 року вишла в світ “Тьогліхе Рундшау” – “фронтова газета для німецького населення”. У першому її номері було написано: “Завдання нашої газети – нести в німецький народ правду про Червону Армію та Радянський Союз... допомогти німцям правильно орієнтуватися в сучасній політичній обстановці, покінчити із залишками фашистського варварства та використати усі сили для якнайшвидшого відновлення нормального життя”.
Цій програмі газета залишалася вірною і всі наступні десять років. І коли влітку 1955 року читачам було доставлено останній номер газети, вона з повним правом могла заявити, що завдання своє виконала. Тим часом народилася Німецька Демократична Республіка, перша миролюбна німецька держава, населення якої пов’язано узами непорушної братерської дружб из радянським Союзом. Народ Німецької Демократичної Республіки виніс урок з історичного минулого, знищивши на своїй землі імперіалізм і мілітаризм і, створивши спочатку антифашистський демократичний порядок, нині будує соціалізм… Свій внесок у це зробила і газета “Тьогліхе Рундшау” [2; 10 – 11].
Залишимо в стороні пропагандистский пафос та упереджену, заідеологізовану риторику, зважимо на складний час, в якому довелося жити та працювати старшому поколінню наставників київських студентів-журналістів, і побачимо неординарного, талановитого, творчого редакційного працівника з високим рівнем журналістської майстерності.
Після повернення з Берліна В. А. Рубан у 1947 – 1948 роках працює старшим викладачем відділу журналістики і заступником декана філологічного факультету КДУ. 1948 року захищає дисертацію “О языке и стиле публицистики Л. Леонова” на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук. Наступного року отримує вчене звання доцента.
Протягом 1948 – 1950 років досвідченого працівника забирають до управління пропаганди і агітації ЦК ВКП(б), де він керує сектором літератури і мистецтва. Там В. А. Рубана помічає всесильний член Політбюро Л. М. Каганович, і коли Й. В. Сталін вирішує зробити кадрову рокіровку “М. С. Хрущов (Київ) – Л. М. Каганович (Москва)”, разом з останнім до України повертається і В. А. Рубан у ролі помічника першого секретаря ЦК КП(б)У. Ці обов’язки він виконував протягом 1950 – 1953 років.
Нарешті з цієї посади він з вересня 1953 року сідає в крісло завідувача кафедри історії журналістики свого профільного факультету. Не встигнувши вникнути в кафедральні справи, В. А. Рубан направлений у трирічне відрядження (1954 – 1956) Міністерством вищої освіти СРСР до НДР, де читає лекції на факультеті журналістики Лейпцігського університету. За своїм внеском у розробку наукових проблем теорії та історії журналістики цей факультет вважається найкращим на теренах Німеччини. Безперечно, В. А. Рубану було що сказати і в Берліні, і в Києві, і в Лейпцігу. Його небайдуже до проблем журналістики запальне слово чули скрізь – і скрізь бачили невтомну працю науковця. За читання лекцій в Лейпцігському університеті В. А. Рубан відзначений двома урядовими нагородами НДР.
Після повернення з наукового відрядження перший завідувач кафедри з головою поринає у розробку норматичних і спеціальних курсів, різноманітної кафедральної документації – в основному науково-методичного характеру. Наскільки успішною була ця діяльність, свідчить призначення В. А. Рубана з вересня 1959 року деканом факультету. Проте кафедра залишалася весь навчальний 1959 – 1960 рік “обезглавленою”, і з наступного навчального року науковець змушений був перти ще кафедрального плуга.
Тоді ж кафедра уперше (але не востаннє!) змінила свою назву: замість “кафедра