Збірник наукових праць зі спеціальності "Журналістика" / Київський національний університет імені Тараса Шевченка / Інститут журналістики. К., 2007. Вип. 1 (6). 164 с
| Вид материала | Документы |
- Збірник наукових праць зі спеціальності "Журналістика" / Київський національний університет, 1925kb.
- Курс, 1 група відділення мв арабські країни Близького Сходу в сучасному процесі глобалізації:, 80.76kb.
- Бессалова Тетяна Володимирівна пров. інж. Єременко Людмила Іванівна Київський національний, 186.65kb.
- Форма київський національний університет імені тараса шевченка інститут журналістики, 182.01kb.
- Форма київський національний університет імені тараса шевченка інститут журналістики, 178.94kb.
- Київський національний університет імені тараса шевченка герасимова світлана василівна, 682.99kb.
- Київський Національний університет імені Тараса Шевченка Кохановська Олена Велеонінівна, 751.92kb.
- Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка Історичний, 675.02kb.
- Київський національний університет імені Тараса Шевченка С.І. Сніжкo теорія І методи, 3725.97kb.
- Текст роботи: київський національний університет імені тараса шевченка жуковська галина, 546.29kb.
Сухомлин О. Ю., аспірант Інституту журналістики (Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка)
УДК 070 : 174
Толерантність як орієнтир професійної діяльності
у контексті журналістської освіти
У статті акцентується увага на винятково особливому значенні толерантної журналістики в мультикультурному суспільстві у розрізі журналістської освіти, констатується важливість усвідомлення толерантності як орієнтира професійної діяльності.
Ключові слова: толерантність, преса, мультикультурність, професійний орієнтир.
Дослідження наукової проблеми функціонування толерантної комунікації у площині ЗМІ обумовлено глибинними процесами побудови та розвитку демократичного суспільства в Україні. Дослідження практичних принципів журналістської діяльності, а також міри, способів, характеру їх реалізації у журналістських творах є однією з базових та актуальних проблем журналістикознавчої науки. У сучасному світі, в якому з кожним днем відбувається інтенсифікація міжкультурних та міжнаціональних взаємодій, толерантна комунікація стає суспільною потребою та ключовою ціллю задля досягнення економічної та соціальної стабільності, а також особистої безпеки. Саме тому, толерантність як оптимальна міра згоди, як фактор налаштованості на взаємодію, крім свого суспільного значення, набуває ознак галузевого терміну.
Фахівці у сфері соціально-педагогічної роботи вважають, що перше місце серед соціальних інститутів у справі виховання толерантності повинна займати сім’я, друге – громадськість, і третє – заклади освіти [1; 106]. Проте саме освітній процес є основним чинником створення так званого виховного середовища, яке впливає на процес виховання толерантних установок і зрештою дає бажаний результат.
На позначення стійкої тенденції до впровадження, поширення та утвердження толерантності через виховний та освітній процес виник спеціальний термін – мультикультурна освіта (multicultural education). Прийнято вважати, що мультикультурність в освіті – це передусім відмова від культурно-освітньої монополії одних націй та народів щодо інших, основною метою якої є збереження та розвиток усієї багатоманітності етнокультурних реалій, адаптація молодого покоління до різних цінностей в умовах існування великої кількості різнорідних культур [2; 143]. Полікультурне виховання як спосіб становлення толерантності стає не лише потребою для порозумінь, але й потенційним поштовхом до взаємного обміну та взаємозбагачення культур, що існують поруч.
Толерантність як практичний принцип журналістської діяльності – це перш за все професійний орієнтир, а тому виникає потреба говорити про толерантність не тільки, як про чесноту, але і як про навик. Іншими словами, толерантність – це професійний орієнтир у журналістській діяльності, який повинен займати чільне місце у системі підготовки журналістських кадрів.
19 листопада 1974 року Генеральною конференцією Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки та культури було прийнято ,,Рекомендацію про виховання в дусі міжнародного взаєморозуміння, співробітництва і миру й виховання у дусі поваги прав людини та основних свобод”. Серед інших положень зокрема у пункті 29 частини VI під загальною назвою ,,Діяльність у різних секторах освіти” сказано таке: ,,На кожному етапі спеціальної професійної підготовки потрібно передбачати підготовку, яка дає можливість студентам розуміти їх роль та роль їх професії у розвитку суспільства, міжнародної співпраці та утвердження та розвитку миру і активно взяти на себе цю роль якомога раніше” [3]. На нашу думку, це положення стосується, у першу чергу, таких суспільно значимих професій, як журналістика. Розглядаючи толерантність як орієнтир професійної діяльності, говоримо про те, що журналіст так чи інакше у своїх творах або своєю діяльністю повинен напрацьовувати та утверджувати ціннісні орієнтири, а також формувати уявлення та пріоритети у суспільстві.
Толерантність преси передбачає формування установок толерантної поведінки, віротерпимості, миролюбства, проте перш, ніж говорити про те, якою толерантною повинна бути поведінка журналіста, мусимо все ж визначити, яким чином відбувається, або ж має відбуватися, формування толерантності як професійного орієнтиру, та які проблеми методологічного забезпечення існують у контексті підготовки толерантно-орієнтованих журналістських кадрів.
Насамперед виникає запитання підготовки педагогічних кадрів як важливої умови ефективної реалізації завдань із виховання толерантності як професійного орієнтиру.
Складним завданням для вчителя чи викладача університету є прищеплення молодій людині одночасно і загальнолюдських, і національних цінностей. Для того, щоб виховати гармонійну особистість, важливо, аби загальнолюдське та національне не суперечили одне одному [4; 211].
У нашій країні, на жаль, спеціалізованих університетських та інститутських програм з даної проблематики не існує, проте на заході, зокрема у Франції, при підготовці до педагогічної діяльності, протягом усього навчання майбутні викладачі отримують знання та уміння з таких освітніх галузей:
– народної педагогіки, оскільки вона є ідеальним, природнім комплексом ідей, поглядів, принципів, форм та методів спілкування з дітьми (з урахуванням їхніх особливостей), які складалися віками;
– педагогіки міжнаціонального спілкування, яка виявляє основи діалогу культур у студентському колективі та сприяє найбільш ефективній адаптації до нового середовища біженців, мігрантів, вимушених переселенців;
– регіональної етнопедагогіки, яка демонструє традиції виховання в даному регіоні з урахуванням етносів, які населяють його, особливості регіонального підходу до побудови виховного процесу;
– практичної психології, яка дозволяє виявити та вивчити подібність та розбіжність в психології студентів, які належать до різних культур та етносів, встановити біологічні, соціокультурні, екологічні та психологічні особливості;
– соціології, культурології, філософії, етномистецтва, антропології, які розкривають зміст соціального та культурного досвіду етносів, що дозволяє побачити загальне в культурах та взаємозв’язок між загальним розвитком цивілізації та внеском окремих народів в цей процес [5; 10].
У системі української освіти вже визріло усвідомлення, що тільки комплекс навчальних курсів та система виховної роботи за даним напрямом гарантує отримання студентами-педагогами знань, умінь і навичок із виховання толерантності та успішного втілення їх у практичній роботі. В провідних журналістських школах України до змісту навчально-виховної роботи включено оволодіння студентами фундаментальними загальнолюдськими цінностями, такими як: права людини, свобода, демократична законність, мирне співіснування, солідарність, індивідуальний світогляд, рівність шансів, бережливе ставлення до природи, індивідуальна відповідальність, толерантне ставлення до оточуючих, проте варто визнати деяку фрагментарність у викладанні названих теоретичних аспектів, зокрема у журналістській освіті.
Ціллю занять з питань міжкультурних порозумінь, толерантності є не тільки засвоєння теоретичного матеріалу, але й усвідомлення студентами моральних цінностей журналістського товариства і формування у відповідності до цього своєї професійної позиції [6; 225].
Свобода комунікації в умовах демократії передбачає обговорення політичних, соціальних та будь-яких інших проблем з різних точок зору. Проте варто пам’ятати, що жодна зі свобод діяльності не може бути безмежною, вона закінчується там, де починається свобода іншого. Свобода повинна поєднуватися з відповідальністю – політичною, правовою та, звичайно, етичною. Чим вищою є свобода дій, а значить, і можливість впливати на суспільне життя в журналістиці, тим вищою буде міра відповідальності ЗМІ за характер та наслідки її використання. У контексті журналістської освіти професійна етика набуває визначального значення. Результатом освітньо-виховного процесу майбутніх журналістів повинні стати серед іншого –
такі знання:
– розуміння та прийняття цінностей – толерантності, справедливості, рівності, достоїнства, співробітництва;
такі вміння:
– конструктивно взаємодіяти з іншими людьми та демонструвати потребу в такій взаємодії у своїх матеріалах;
– визначати та спростовувати упереджені думки, стереотипи;
– бачити та правильно оцінювати вияви дискримінації на національному, релігійному, культурному ґрунті;
такі навички:
– юридично грамотного трактування конфліктних ситуацій з урахуванням різної для сторін амплітудності проблеми.
У журналістському середовищі майже не спостерігаються спроби серйозно обговорювати, а тим більше засуджувати свою роль в розпалюванні національної, релігійної та іншої нетерпимості [7].
Оцінюючи свою роль сьогодні, більшість журналістів категорично не погоджуються зі звинуваченнями, що саме ЗМІ є пропагандистами екстремізму та насильства, що часто зазначають деякі експерти та політики. Однак ще меншого значення надають журналісти ролі медіа як пропагандиста установок толерантної свідомості. Більшість опитаних журналістів вважають, що ЗМІ є трибуною для виголошення різних точок зору. Визнаючи, що окремі журналісти дійсно розповсюджують в ЗМІ екстремістські настрої, приблизно половина опитаних журналістів пояснюють таку поведінку передусім матеріальним заохоченням. Від 20 % до 38 % в різних регіонах журналістів вважають, що ті, хто так чинить, просто не розуміють, що роблять. Деякі журналісти просто намагаються таким чином привернути до себе увагу. Разом з тим опитані журналісти вважають, що є і такі колеги, які свідомо використовують трибуну ЗМІ для поширення своїх інтолерантних настроїв [7].
Така поведінка журналістів є наслідком відсутності толерантного виховання.
Нерозуміння журналістом усієї руйнівної сили ,,культурного диктату”, тобто демонстрованої зверхності однієї етнічної групи над іншою, провокує занепад основних смислів журналістської діяльності, її гуманістичної спрямованості.
Дослідники зазначають, що для журналістів, які працюють у поліетнічних суспільствах, повинні діяти специфічні принципи, дотримання яких робить їх ,,знаряддям миру”, а не ,,знаряддям війни” [8; 233]. Питання в іншому – коли повинно набуватися чи формуватися усвідомлення необхідності діяти згідно з цими принципами – під час практичної діяльності чи все таки ще в процесі підготовки до неї. На нашу думку, формування цих принципів ще на етапі теоретичного опанування професією може зняти багато проблем під час майбутньої професійної реалізації. Передусім це стосується тих випадків, коли майбутній журналіст повинен апріорі засвоїти найголовніші ,,табу” ще під час занять. Усвідомлення того, що журналіст не має права, зокрема, на: коментар, здатний каталізувати негативні процеси; перенесення негативного факту на весь етнос; використання стереотипів; суб’єктивні оцінки; образливі формулювання; небезпечну лексику; застосування подвійних стандартів і т.д. є базовим орієнтиром професійної діяльності в журналістиці мультикультурного суспільства.
Ще одним суттєвим недоліком, який є наслідком недостатнього рівня фахової підготовки журналістів, є слабкість, приблизність, неточність понятійного апарату, що використовується засобами масової інформації для опису складних соціальних процесів, насамперед у сфері толерантності. Під час проведеного Незалежним Інститутом Комунікавістики дослідження виявилося, що автори більшості матеріалів, що містять очевидний потенціал інтолерантності, або не знають термінів та понять, за допомогою яких звичайно описують такі ситуації, або уникають такі поняття використовувати. Наприклад, такі категорії, як гомофобія, інтолерантність, кавказофобія та мультикультуралізм не зустрічались в проаналізованих газетах жодного разу. При цьому самі явища, які визначаються згаданими поняттями, активно обговорюються [7]. Це означає, що в повсякденному дискурсі, на який орієнтуються журналісти, відсутні важливі категорії, без яких важко осмислювати складні процеси соціальних взаємин. Використання неточних, непрямих визначень відбиває невміння та небажання журналістів адекватно діагностувати суть образів подій та явищ, про які вони пишуть, і майже гарантовано зумовлює викривлене сприйняття цих образів.
Саме тому журналістська освіта повинна бути орієнтованою не тільки на формування фахових навиків, але й обов’язково – на виховання гармонійної ерудованої особистості. Незнання та поверховість чи приблизність формулювань – це такий же прояв інтолерантності, як і відверте порушення переахованих вище фахових заборон. Розуміння своєї ролі і значення свого впливу для журналіста є невідворотною потребою у процесі фахового становлення.
Варто зазначити, що інтолерантні елементи з’являються в змісті журналістського матеріалу (ідейно-тематичний та фактично-ідеологічний профіль) переважно двома шляхами: 1) коли журналіст обирає тематику; та 2) коли використовує специфічне коментування. Для обох цих помилок підґрунтям є недостатній освітній рівень, незнання ситуації, володіння нечіткими та неповними даними, оперування приблизними поняттями. Активне використання дискримінаційної лексики та стилістики стосується вже форми журналістського матеріалу, тобто лексико-семантичного та композиційно-стилістичного профілю.
В журналістських матеріалах можна виділити чотири основних способи відтворення опису предметів та явищ і висловлення свого ставлення до предметів опису. Перший спосіб – це використання під час опису подій та процесів таких виразних засобів, які тонко й непомітно сформують в аудиторії конкретне ставлення до ситуації, яка описується, або до учасників події. Другим способом є використання прямих авторських оцінок, які однозначно вказують аудиторії на єдине можливе, на думку автора, ставлення до тих подій чи ситуацій, які він описує. Використання різних схем-пояснень, які покликані запропонувати аудиторії певну логіку розуміння явища чи події, є третім способом. Четвертий спосіб полягає в демонстрації такої моделі поведінки в рамках ситуації чи події, яка, на думку автора, є найрозумнішою.
Під час вже згадуваного дослідження НІК, вдалося визначити, що найчастіше журналісти використовують для формування певного образу подій чи явищ два основних способи: тонований, тобто такий, що має певне забарвлення, опис та пряму авторську оцінку. Моделі пояснення, а тим більше поведінкові моделі, використовуються значно рідше. Деякі тексти взагалі складаються тільки з цих двох компонентів: опису та оцінки – жодні пояснення та моделі розумної дії не пропонуються [7]. Обмеженість інструментального втілення журналістських задумів теж є певною мірою проблемою освітньо–виховної підготовки журналістських кадрів, а з іншого боку Різке вторгнення в інформаційний простір товарно-грошових відносин веде до того, що теперішньому кадровому корпусі преси з’являється численний гурт ідеологів ,,нової” журналістської моралі – ті, хто публічно оголошує, що писати треба тільки про те, за що платять гроші [9; 98]. Таке приземлене розуміння ролі преси може обернутися для суспільства страшною катастрофою, бо в результаті схоже ставлення веде до атрофії будь-яких канонів, правил та принципів професійної діяльності журналіста.
У процесі методологічного забезпечення підготовки журналістських кадрів, користуючись позитивним європейським досвідом педагогічних колективів, зокрема Франції, особливу увагу варто було би приділити проблемам комунікативної толерантності як важливому показнику толерантної вихованості майбутніх журналістів.
У розумінні французьких педагогів, комунікативна толерантність це стійкий особистісний стан, який визначає особливий тип взаємовідносин індивіда з іншими людьми й характеризується наявністю у свідомості суб’єкта успішного, особистісно-значущого зразка терпимої комунікативної поведінки і домінантною спрямованістю свідомості на її виконання. Вона вбирає в себе різного роду мотиви, переконання, спрямовані на усвідомлення моделі можливої поведінки, визначення необхідних способів дій та їх оцінки [5; 13].
Основним завданням журналістської освіти є навики та вміння журналістів формувати таке інформаційне поле, яке б культивувало в людині та суспільстві апріорну установку на самоконтроль, самообмеження, злагоду та партнерство. За таких умов терпимості виникає емоційна мобілізація на злагоду культур, інтересів різних субетносів у межах однієї держави. Толерантність як принцип преси – це не тільки нехтування, але й активне протистояння негативним міфологемам та етно- і соціокультурним стереотипам, що існують у суспільстві. Толерантність як практичний принцип журналістської діяльності повинна активно втілюватися як у розрізі ідейно-тематичного та фактично-ідеологічного профілю, так і лексико-семантичного та композиційно-стилістичного. Останній зокрема передбачає чітку та усвідомлено-відповідальну систему використання мовних засобів з метою зниження піків амплітудних висловлювань.
Базовою схемою толерантної комунікації є формування дискурсу гуманізму, поваги до іншого/інакшого і визнання неминучої та необхідної інакшості іншого та інших, коректності та спільної, відповідальності, налаштованості на конструктивну взаємодію та руху до згоди через діалог [10; 132].
Наука та освіта зумовлюють та сприяють розвиткові практики та досвіду у життєдіяльності людей, тому що наука сприяє розвиткові теорії і практики, практика підтверджує дієвість теорії або навпаки заперечує як таку, що не відповідає даним умовам розвитку [11; 213]. Отже, ці явища надзвичайно тісно пов’язані між собою. Практична журналістика повинна виростати з ґрунтовної освітньої підготовки, тоді ж як вона вносить деякі корективи в сам освітній процес, керуючись набутим досвід. Наука ж покликана узагальнити, синтезувати та зробити висновки.
Толерантність як професійна категорія у журналістській діяльності набуває ознак апріорного принципу, адже суспільний діалог може відбуватися лише на її здорових засадах. Саме за умов наявності та успішного функціонування толерантної журналістики можна говорити про гармонізацію поліетнічних амбіцій, а відтак – і про сприятливий політичний клімат життя держави.
[1] Катеринич В. Гуманістичний потенціал толерантності в умовах полі етнічного культурного простору // Матеріали науково-практичної конференції. – Одеса, 2006. – ссылка скрыта.
[2] Кропотова Н. Мультикультурное образование в контексте глобализации. – Одеса, 2006. – ссылка скрыта.
[3] Рекомендація про виховання в дусі міжнародного взаєморозуміння, співробітництва і миру й виховання у дусі поваги прав людини та основних свобод (19 листопада 1974 р.) // Національна комісія України у справах ЮНЕСКО. – ссылка скрыта.
[4] Кресін О. Проблеми виховання толерантності при викладанні історії України // Сприяння поширенню толерантності у поліетнічному суспільстві. – К.: Фонд „Європа ХХІ”, 2002.
[5] Матієнко О.С. виховання толерантності у старшокласників середніх загальноосвітніх ліцеїв Франції: Автореф. дис. ... канд. Пед. Наук: 13.00.07 / Інститут проблем виховання АПНУ. – К., 2006.
[6] Зверева Е.А. Этический компонент в журналистском образовании // Средства массовой информации в современном мире. Петербургские чтения: Тезисы межвузовской научно-практической конференции / Под ред. В.И. Конькова. – СПб.: Роза мира, 2004.
[7] Яшсам О.С. Исследования НИК // ссылка скрыта.
[8] Буджурова Л. Про етичну журналістику: етнічні аспекти // Сприяння поширенню толерантності у поліетнічному суспільстві. / О. Майборода, Р. Чілачава, Т. Пилипенко та ін. – К.: Фонд „Європа ХХІ”, 2002.
[9] Федотова О.В. Профессиональная этика журналиста: современные тенденции развития// Средства массовой информации в современном мире. Петербургские чтения: Тезисы межвузовской научно-практической конференции / Под ред. В.И. Конькова. – СПб.: Роза мира, 2004.
[10] Лысакова И.П. Современные СМИ: от конфронтации к толерантности? // Средства массовой информации в современном мире. Петербургские чтения: Тезисы межвузовской научно-практической конференции / Под ред. В.И. Конькова. – СПб.: Роза мира, 2004.
[11] Сенюшкина М. Релігія и образование в условиях современной цивилизации // Матеріали науково-практичної конференції. – Одеса, 2006. – ссылка скрыта.
З ПРАКТИКИ РЕДАКЦІЙНОЇ РОБОТИ
ВІДОБРАЖЕННЯ ТА АНАЛІЗ ПОЛІТИЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
ЖУРНАЛІСТСЬКИМИ ФОРМАМИ
Шальман Т. М., здобувач Інституту журналістики (Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка)
УДК: 070:7.073; 070:7.097; 621. 397.13
ПОЛІТИЧНІ ДЕБАТИ У ПРОГРАМАХ ДІАЛОГІЧНОЇ ФОРМИ
НА УКРАЇНСЬКОМУ ТЕЛЕБАЧЕННІ
У статті розглянуто етапи підготовки та проведення політичних дебатів у програмах діалогічної форми. Проаналізовано, наскільки вдало були проведені передвиборчі дебати на українському телебаченні, чи вдався конструктивний діалог між політичними партіями, а також чи був він ефективний.
Ключові слова: журналістика, телебачення, програма, діалогічна, форма, політичні, дебати.
Журналістика – не більше ніж дзеркало того стану, в якому знаходиться суспільство. Сперечатися про те, наскільки вільним стало українське телебачення після Майдану, можна невідомо як довго, але незаперечно є його зміна. Очевидність її хоч би й у тому, якими актуальними видаються тепер програми в прямому ефірі, що став нормою для громадсько-політичних ток-шоу. Майже кожен телеканал запропонував глядачеві програму діалогічної форми, в якій дебатували представники політичних сил. Слід зазначити, що саме теледебати є формою, яку найскладніше використовувати для ведення передвиборної агітації. Вони вимагають від учасників виняткового володіння собою та предметом дебатів і носять практично не передбачуваний характер. Про дебати як передвиборну агітацію можна говорити лише тоді, коли їх учасники змагаються за абсолютно різний електорат, тобто кожний з них підтримує власні позиції і не зашкоджує позиціям іншого. Або тоді, коли політична партія-лідер дебатує з політичною партією-аутсайдером. У такій парі лідер працює на спонукання виборців голосувати за себе, а аутсайдер свідомо не розраховує на істотну перевагу і ставить за мету або просто привернення до себе уваги громадян, або одержання досвіду участі у дебатах з огляду на поточну політичну діяльність та наступні вибори. В усіх інших випадках учасникам дебатів дуже складно використовувати дебати для впевненого впливу на свідомість виборця, адже суспільство хоче чути той суспільний діалог, коли не просто учасники будуть акцентувати увагу на владних механізмах, а говорити про спільну роботу і влади, і опозиції, і журналістів, і громадських організацій.
Але передвиборні дебати в українському ефірі поки що дискредитують саму ідею зустрічі політиків з аудиторією перед камерами. Причина – неготовність як кандидатів в парламентарії, так і журналістів телеканалів. Перші, схоже, бояться імпровізацій, другі – ніяк не можуть вибрати зручний і для диспутантів, і для глядачів формат.
Головне, працюючи на форматом теледебатів, слід брати до уваги, що передвиборні теледебати повинні виконувати дві функції: з однієї сторони – це політичне ток-шоу, в якому зустрічаються для змагання інтелектуали, з іншої – це можливість для виборців познайомитися з кандидатами, ідеями, програмами. Саме такою була ідея західних політтехнологів та телевізійників, які вперше провели теледебати і привели до влади Джона Фітцджеральда Кеннеді.
Наскільки вдало були проведені передвиборчі дебати в українському телепросторі, чи вдався конструктивний діалог між політичними партіями, та й чи був він ефективним спробуємо дати відповіді на ці запитання, детально розглянувши кілька програм. Одна з найперших передач діалогічної форми в прямому ефірі – “Свобода слова” із Савіком Шустером на ICTV, пізніше з’явилася “Іду на Ви” на “1 + 1”, дві з останніх, які можуть зацікавити своєю популярністю – “Вибори 2006. Спецпроект” з Ганною Безулик на “1 + 1” та “Теледебати на 5-му”.
Телеканал ICTV пішов найпростішим шляхом: об’єднав різні формати в одну “Свободу слова”. Програма із Савіком Шустером є актуальним ток-шоу, яке поєднало спілкування зі знаною особистістю (точніше, з кількома) та шоу публічної дискусії експертів: політтехнологів, політологів правознавців і т. ін. “Свобода слова” – програма еклектична. Еклектика – механічне безпринципне сполучення різнорідних, несумісних, іноді протилежних поглядів, теорій, ідейних напрямів, художніх стилів і т. ін. Саме це виводить формат “Свободи слова” за межі “телевізійного класицизму”, прикладом якого є “Іду на Ви” з єдністю дії та монологічністю: один персонаж, одне інтерактивне опитування, часто – одна тема. Вирізняється програма Савіка Шустера не тільки у поєднанні поліфонізму з монологом (кожен по черзі звертається до аудиторії), а й у прагненні зробити якомога видовищніший і технологічніший продукт, і, відповідно, перенасичення ефіру опитуваннями, включеннями та іншими речами, які часто просто збивають з пантелику. Інтерактив зашкалює. З одного боку, увага глядача розсіюється. З іншого – продукт і справді вийшов видовищний і технологічний.
Байдуже, скільки гостей запрошувати до студії і в якому порядку їх саджати, все одно дебати залишаться дебатами. Міцна прив’язаність до соціології – ось що виокремлює “Свободу слова” з-поміж решти аналогічних за суттю ток-шоу. Вона – тріумф саморефлексії: на все сказане треба одразу поглянути збоку, оцінити його, негайно виразивши оцінку у відсотках. Будь-яке слово зустрічається з опором громадської думки, чи принаймні, її симуляції, який негайно обстежує ведучий, ставши в позу дослідника. “Фішка” проекту не лише в харизмі Савіка Шустера і його зворушливій вимові, коли він намагається розмовляти українською (вдала знахідка: по-перше, це створює привабливий ефект, по-друге, автоматично збільшуючи довіру до передачі, відмежовує ведучого від стереотипного образу “російський журналіст в Україні”.
“Свобода слова” береться не тільки досліджувати, а й учити – передусім політиків – бути переконливими (це відзначено навіть у прес-релізі). Шоу привчає до обережності і толерантності, розуміння відповідальності, яку тягне за собою будь-яка свобода, в тому числі – й слова. Дидактична настанова може дратувати, але коли за нею вбачається певна рація, зверхність можна вважати виправданою.
Програмі пана Шустера бракує хіба що глядацьких дзвінків і телефонного опитування, щоб її, без перебільшення, можна було назвати гранично інтерактивною програмою на українському телебаченні, однак відсутність цих уже тривіальних прийомів компенсується нагромадженням “графіків симпатій”, “вільних мікрофонів”, “спеціальних пультів”, “прямих включень” і т. ін.
На 5-му каналі, мабуть, першою на цих виборах у прямому ефірі стала зустріч Миколи Азарова та Петра Порошенка. Щоправда, про те, що це прямий ефір, знав лише Порошенко, хоча Азаров до останнього був впевнений, що дискусія вийде кількома сюжетами в новинах. Але саме ці імпровізовані дебати, мабуть, залишаться найвдалішими з усіх, проведених згодом. Керівник інформагентства Олександр Мартиненко вміло підтримував темпоритм дійства, даючи можливість виговоритися обом учасникам і вміло зупиняв прирікання один до одного.
П’ятого березня 2006 року на 5-му в ефірі з’явилися телевізійні дебати. Однією з ведучих була Лідія Таран, яку завжди хочеться споглядати, інший – Єгор Соболєв. У програмі дебатували опоненти – партія “Віче” і блок “Народна опозиція”. І хоча формат програми передбачав “теребій” п’ятірки на п’ятірку, левину частину часу говорили все ж таки “гранд-дами”. Від цієї пари можна було б очікувати чого завгодно. Діаметрально протилежні ідеології, знаменита експресія Вітренко, миттєва реакція Богословської: все пророкувало видовище. Вдалих дебатів можна було очікувати і від зустрічі політичних сил: Пора-ПРП та Блок Литвина, інших. Утім, видовище не відбулося. І причина тому – жорсткий регламент програми. Що ж, виявляється, присутності двох опонуючих сторін недостатньо, аби полеміка виходила цікавою та змістовною.
Треба віддати належне ведучим: вони так вишикували політиків, що крок вліво, крок вправо виглядали, як ганебна самоволка в армії. А політики, звичайно, не могли обійтися без спроб вийти за рамки. Журналісти при цьому не грубили, поводилися дуже коректно і перебивали політиків лише тоді, коли тих явно заносило.
Через украй невеличкі відрізки часу, які відводилися на виступи (відповіді) учасників, не вийшло ні шоу, ні знайомства. І Богословська, і Вітренко, і члени їх команд, і учасники наступних програм готувалися до брейн-рингу, але, як виявилося, були не готові до того, що їх раптово зупиняли на півслові, перетворюючи навіть домашні заготовки на скоромовки, на позбавлені логіки обривки мови. За одну хвилину пояснити, як забезпечити співвітчизникам гідну старість, не зміг би, навіть, і Цицерон. Розгорнуто відповісти на запитання глядача в студії за 30 секунд – завдання хіба що для фокусника. За такої ситуації політик розуміє, що максимум можливого за відведений проміжок часу – прокричати у мікрофон кілька реплік, які добре запам’ятовуються, плюс одна-дві цитати з передвиборних програм. Нормальної ж дискусії, з аргументами, контраргументами не вийшло.
Проаналізуємо модель дебатів на 5-му.
1) Вступна частина – відповідь на запитання “Назвіть 5 ваших політичних цілей” (по 2 хвилини на відповідь від кожної сторони).
Наскільки вдало ця частина була реалізована, достатньо проаналізувати дебати між Блоком Литвина та Соціалістичною партією. На вступне запитання “назвати 5 політичних цілей”, жодна з партій в обличчі Мороза і Зарубинського так і не дала змістовної відповіді. Олександр Мороз зазначив, що “у нас набагато більше цілей” та “Україна – це найголовніше”, а Олег Зарубинський розповів, що народний блок Литвина вже зробив багато позитивного для держави. Невже люди, які успішно створюють та утримують приватний бізнес, використовуючи значок нардепа, навіть перед виборами не можуть почитати книжок, які прямо стосуються їхніх обов’язків? Партіям пишуть програми достатньо розумні люди. Хіба політики вже не можуть вивчити окремий параграф? Те, чим вони оперують в прямому ефірі, нагадує слизького школярика, який вважає себе найрозумнішим, і, не вивчивши домашнього завдання, починає “вертіти” та відбиватися “загальними фразами”. Чи шановні політики вже не розуміють, що українці вже стали розумнішими, що їх не можна купити банальними фразами “Я все віддам за державу” та “пенсії збільшуватимуться”.
Після відповідей на вступне запитання лунає логічно непослідовна репліка Єгора Соболєва: “ Запитання до обох сторін: наскільки, на вашу думку, ефективно відповідають ваші опоненти?”, яку негайно було використано партійцями як ще одну агітаційну хвилину. Тим часом ведучі замість того, щоб поставити це запитання не політикам, а присутнім у студії виборцям, які, власне, і мають оцінювати ефективність політиків, жваво з’ясовували жестами, хто з них ставитиме наступне запитання. 5 канал потрапив ще в одну паску, яка загалом характерна для нашого ТБ, – а саме, неповагу до експертних оцінок. Обмеживши коло гостей студії і їхню роль тільки запитаннями до політиків, автори проекту обмежили себе у можливості почути відсторонену оцінку самозакоханим заявам політиків, не наражаючись при цьому на звинувачення у тиску на учасників дискусії тоді, коли замість експертів претензії політикам щодо пустопорожності їхніх балачок доводиться висувати самих ведучим.
2) Основна дискусія складається з 5 запитань, між якими мають місце “експрес-опитування” – запитання представників майбутніх виборців, запрошених до студії. Ця частина дебатів починалася із запитання: “Яким чином ви підвищите доходи українських громадян?” Тут торкнулися і підняття пенсій, і зниження цін, а ось на питання “Звідки брати гроші на підвищення?” Валентина Семенюк сказала тільки, що “Я знаю український бюджет. Гроші там є”. Де “гроші є” та на що їх витрачають зараз, так ніхто і не повідомив глядачів. Напевно, керівник Фонду держмайна знає це досить точно, та тільки, як і всі політики, вона скаже: “А ви за мене проголосуйте, а я потім скажу - після виборів. Хі-хі”. Опісля слово надали виборцям. На актуальне запитання: “Націоналізація чи приватизація?” Станіслав Ніколаєнко відповів, що “ці поняття не можна розмежовувати”, а Валентина Семенюк оприлюднила список своїх власних досягнень на посаді голови Фонду держмайна. З боку партії Литвина Володимир Семиноженко сказав, що “держава завжди буде краще і міцніше від приватного власника”. Досить супечливе твердження, яке до того ж не знайшло свого опонента.
Після реклами ведучі переводять дискусію на друге запитання: “Яким чином ви забезпечите людям гідну старість?” Станіслав Ніколаєнко, який ледь дає раду зі своєю цариною освіти (щороку близько 300 переможців всеукраїнських олімпіад вступають не в українські, а в російські !!! вузи), знову взявся, як то кажуть, “за своє”: “Я пам’ятаю, що соціалісти завжди були ініціаторами соціальних программ…” і ані слова про конкретні кроки. Від литвинівців Катерина Фоменко висловила думку, що доки в Україні частка бюджету, що виділяється на зарплатню, не досягне 30% (наразі маємо 17%), літні люди не житимуть добре. А пан Надрага ініціював тему медичного обслуговування пенсіонерів. Тут, нарешті, мною було почуте влучне запитання від ведучих дебатів: “За які розміри пенсій ви в найближчий час голосуватимете?”, на яке популіст Йосип Вінський від СПУ відповів: “...поки наша країна буде ліберальною, а не соціальною, у нас не буде майбутнього...”, а Володимир Семиноженко почав обливати брудом своїх опонентів та чинну владу. Під час цих відповідей ведучий Єгор Соболєв здіймав руки до неба та відчайдушно хитав головою – знов-таки не маючи можливості скористатися експертними оцінками та змусити політиків розповідати те, що корисно знати народові, а не займатися суцільним піаром. Можна нескінченно перераховувати знівельовані через недосконалість формату дебатів та вимушену відстороненість модераторів і запитання простих людей, як, наприклад, бабусине: “Коли зрівняють пенсії для всіх?” – на нього вже згадуваний Вінський не відповів майже нічого, крім “Це питання треба вирішувати”.
Третє питання дебатів: “Як будете покращувати охорону здоров’я в країні?” чинний губернатор Одеської області Василь Цушко, крім своєї козирної мовної конструкції “у себя в Одессе я реально сделал...”, не сказав нічого, так само як і Катерина Фоменко, яка тільки що й зазначила, що “Це все дуже погано” тощо. На четверте питання ефіру: “Як ви долатимете злочинність?”, – пан Мороз зазначив, що конче необхідно залишити на посаді чинного міністра ВС Юрія Луценка, і тоді все “буде добре”, а литвиновці й зовсім не знайшли, чого вимовити толкового.
П’яте питання: “Яким чином ви зробите житло доступним?” Тут глядачі могли хіба що погодитися з програмою Народного блоку, яка передбачає законодавче обмеження вартості квадратного метру житла. З цією актуалією прийшла черга СПУ промовчати...
Отже, підсумок. Справді, всі питання дебатів на 5 каналі вкрай актуальні та проблемні, але з відповідей “державних мужів” глядач поки що тільки й може винести, що політики, чиє призначення давати обіцянки, вже й цього не вміють робити. Це помітна тенденція у політиків – у своїх промовах апелювати до минулих помилок та досягнень, не пропонуючи нічого на майбутнє, не оголошуючи про стратегії, які хоче втілити в життя та чи інша партія. Постає питання: невже політичні сили, які витрачають мільйони доларів на зовнішню рекламу, не можуть навчити своїх представників нормально працювати у діалозі з виборцями і опонентами?
У ході дійства глядачі в студії, та біля екранів також, відверто нудьгували. Кого насправді могли завести уривки думок та обірвані на півслові фрази, незрозуміло.
Під час телевізійного шоу вкрай необхідно запроваджувати елементи видовища. Йдеться не про бійки, звичайно, а хоча б, принаймні, глядацькі пульти – як у “Свободі слова”, якими неполітичні учасники програми висловлювали б своє ставлення до сказаного політиками. Це начебто дрібниця, але її не вистачало в телевізійних дебатах від Соболєва і Таран. Чим більше таких елементів-вигадок – тим привабливіше має бути серйозна розмова. Можливо, і сам регламент варто було б зробити вільнішим, аби допустити можливість дискусії між учасниками.
Подібних зауважень, або й значно більше, до теледебатів на “1 + 1”. Шістнадцятого січня 2006 року на каналі в ефір вийшла оновлена в кадровому плані, а відтак і за своєю стилістикою передача “Іду на Ви”. Замість Ольги Герасим’юк співведучим став Едуард Лозовий – досить відомий тележурналіст, до того ж, на відміну від Герасим’юк, фахівець саме у політичній царині. А гостем у студії був міністр юстиції Сергій Головатий – політик. Знаний не тільки в Україні. Отож, також можна було чекати на якісне видовище. Та чи вийшло таке видовище у авторів та учасників програми “Іду на ви”? Є сумніви.
По-перше, журналісти-учасники передачі не були підготовленими до дискусії. Наприклад, здавалося, що майже ніхто з них не читав уважно текст оновленої Конституції України, тому їхні запитання і репліки на тему конфлікту між Верховною Радою та урядом виглядали вкрай поверховими. Особливо тоді, коли один із учасників передачі почав цитувати скасовані політреформою президентські повноваження щодо призначення прем’єра та міністрів і стверджувати, що мовляв, тепер усе має бути дзеркально навпаки. По-друге, Сергій Головатий виявився не таким вже й “докою” в політичних і правових питаннях. Скажімо, він назвав неточну дату (аж два роки різниці з реальною подією) призначення Віктора Медведчука главою президентської адміністрації.
Іншими словами, “вольності” з фактами дозволяли собі як запрошені на передачу журналісти, так і гість програми. Але чому своє завдання – надавати аудиторії правдиву інформацію – не виконали ведучі програми? Вочевидь, не надто високий рівень підготовки журналістів-дискутантів та небажання авторів програми підготувати, як то кажуть, добрий бекграунд для масового глядача не сприяли ані видовищній, ані інформаційній насиченості ток-шоу. І в цьому плані передача істотно програє у порівнянні не тільки зі “Свободою слова” Савіка Шустера (яка, попри всі недоліки, на голову вище у сенсі професійному), а й з іншими, навіть вже не існуючими проектами (“Епіцентром” Піховшека чи “Ерою свободи” Марини Пирожук).
Аудиторія надзвичайно вибаглива до ведучого. Народ підсвідомо дивиться на журналіста? мов на свого захисника, “делегованого в телевізор”, щоб відстоювати права і свободи кожного і всіх водночас. На політикум український народ рефлексує, здебільшого, як на брехуна, як на ворога. Тож, мабуть, ведучим теледебатів важливо знайти саме такий хід дискусії, саме таку лінію, які дозволять і політикам найефективніше себе представити, і глядачам – тобто, народу, не розчаруватися остаточно в тих політиках, які в нас є – інших не маємо. Водночас ведучий має зробити усе від нього залежне, аби політики не займалися голим популізмом, а також щоб вони не могли безкарно для себе елементарно брехати, тобто щоб кожна їхня недостовірна відповідь одразу ж під час дискусії знаходила гідну відсіч.
Як цього досягти? Про експертні оцінки ми вже сказали. А ще видається важливо, аби редактори проекту та ведучі працювали попередньо з гостями студії – представниками виборців – допомагаючи тим якнайкраще представити суттєві запитання і пропонуючи водночас відмовитися від аж занадто вузьких питань на кшталт “чому в нашому конкретному будинку не працюють ліфти”. А коли присутні гості ось уже третю програму поспіль демонструють невміння тримати мікрофон, щоб їх запитання було добре чутно, то складається враження, що до ефіру їм цього ніхто з технічних працівників каналу не показав.
А ще, мабуть, гостям – можливо, в якомусь окремому блоці – треба надавати можливість не тільки ставити запитання політикам, а й оцінювати їх відповіді. (Навіть у форматі відсутності в студії експертів як таких, тим більше, що рівень більшості гостей це дозволяє. Наприклад, та ж сама директор Українського гуманітарного ліцею Галина Сазоненко, яка була присутня у студії 5-го під час дебатів Народного блоку Литвина та СПУ, цілком могла б дати і експертний висновок почутому під час програми). Ведучі мають бути готові до конкретизування тематичних запитань – особливо тоді, коли політики починають відповідати занадто загальними формулюваннями. Єгор Соболєв, ведучий 5-го, інколи це намагається зробити (наприклад, тему охорони здоров’я конкретизуючи під час дискусії хоча б до проблеми страхової медицини), але, вочевидь, треба це робити більш наполегливо, маючи під кожну тему яскраві приклади та питання в ролі “домашніх заготовок”…
Повертаючись до програми “Свобода слова”, слід визнати продуманість її драматургії. Дебати між опонентами закінчуються оцінкою глядачів у студії, яка представляє всі регіони України, принаймні, так стверджують редактори програми. Та всі вислови аудиторії вже залишаються без відповіді. Тобто реакція політиків відсутня.
Зрозуміло, що потрібен дебатам певний елемент конфлікту, але не щодо особистісних стосунків, до чого політики зазвичай скочуються. Політиків треба наполегливо привчати до необхідності аргументованих реакцій на стратегічні посили опонентів. Звичайно, це щодо наших політиків – дуже важка справа, але цьому можуть допомагати навіть деякі “технічні засоби”. Наприклад, при відводці від одного опонента до іншого не просто пропонувати тому прокоментувати щойно почуте, а й миттєво повторювати головну суть цього щойно сказаного, саме ту, в якій може бути конфліктність. Це має примусити політика відреагувати саме на цю суть, а не розводитися навколо…
Мабуть, корисних порад ведучим могли б надати і психологи – щодо того, як примусити політиків казати те, чого вони не хочуть або навіть не можуть, але чого від них точно варто почути виборцям.
Напевно, і теледебати мав на увазі відомий німецький журналіст Стефан Кюнріх, коли говорив, що вільна преса завжди повинна мати грань – тобто закон: інакше вільної преси просто немає. На його думку, українська журналістика працює поки що без будь-яких правил. Під час виборчої компанії у газетах публікуються якісь обвинувачення й скандали – Німеччині ж подібне неможливо без доказів, без судової перевірки. У Німеччині працює закон, а це означає, що під час виборчої боротьби в центрі стоять не особисті звинувачення, а здебільшого робочі питання: яким чином будуть політики, що балотуються, керувати країною в разі перемоги на виборах.
Найбільша проблема українського телебачення – це те, що політики не готові викладати свої ідеї, вони не готові їх навіть формулювати, тобто їх нема у них в голові, тому і викладати нема чого. Найпоширеніше питання, яке звучало від ведучих: “Будь-ласка, поясність, як ви цього досягнете?” Як правило, на нього у політиків не має ґрунтовної відповіді. Тому що політики готові формулювати проблему, наприклад “в Україні замало багатих людей” чи “в Україні дуже низька пенсія”, вони готові звинувачувати опонента в тому, що це його провина. Частина готова сказати, що “ми, звичайно, це вирішимо”, але щодо того, як це вирішити, що вони можуть запропонувати для цього, які конкретні ідеї та яку готові нести відповідальність за реалізацію цих ідей – з цим у політиків проблема, особливо, на перших передачах. Поступово, з кожним наступним ефіром політики починали ставитися більш серйозно до того, що їм треба прийти у студію і пробувати переконувати людей в тому, що вони справді розуміють – які проблеми найактуальніші в країні, що вони здатні ці проблеми вирішувати. А не просто бути красномовними заради красного слівця.
НАШ ПОГЛЯД ПРО СВІТ