Інститут журналістики. К., 2007. Вип. 1 (6). 164 с

Вид материала

Содержание

Стратегія тексту (синтез)
Малюнок 2. Ієрархічна (рольова) модель журналістського твору.
Журналістика – духовність – особистість
Журналістика і духовність: проблеми взаємозв’язу
Нато очима західних журналістів і науковців
Ключові слова
Нові підходи у журналістській освіті

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8

Концепції

Стратегія тексту (синтез)

Тактика тексту (частковий синтез)

Зміст

Конкретний текст

Оперативні дії (аналіз)

Малюнок 1. Групи завдань тексту.

Журналістська мова, з допомогою якої продукуються конкретні журналістські тексти, потребує не просто групування, а чіткого ієрархічного (рольового) моделювання. У зв’язку з цим, ми пропонуємо модель у вигляді піраміди, де смислом, кінцевим результатом усього є власне журналістський продукт, адже він неможливий без усіх інших компонентів (мал.2).

6

1

5

4

3

2

Малюнок 2. Ієрархічна (рольова) модель журналістського твору.

Тут 1 – оперативні дії (аналіз, творення), 2 – зміст, суть, 3 – тактика тексту (частковий синтез), 4 – стратегія тексту (синтез), 5 – концепції (ідеї, позиціонування), 6 – конкретний журналістський текст.

На поданій схемі бачимо, з одного боку, взаємозалежність формувальних компонентів журналістського тексту (1-2-3-4-5), тобто горизонтальний і, водночас, базовий рівень творчості, що спирається переважно на розум, та, з іншого, – паралельну (зв’язок по вертикалі) залежність (варіанти: а) 1-6, б) 5-4-3-2-1-6, в) 5-6), де варіанти а) і в) можуть опиратись на інтелект, тому, будучи за природою індивідуальними, реагуючи на суспільний резистенс, сприяють непередбачуваності – парадоксальності, геніальності тощо.

Простіше кажучи: якщо аналіз базового рівня можна спрогнозувати, передбачити, спроектувати навіть з допомогою штучного (але не колективного!) інтелекту, заклавши в його програму певний алгоритм, іноді довівши справу до банальності, то вертикальні проекції є результатом лише індивідуальної творчості. Варіант б) більш універсальний, бо є поєднанням горизонталі і вертикалі, тобто підкреслює індивідуальну творчість при спиранні на певну базу.

Розуміємо, що такі резюмування надто сміливі, однак на рівні певної гіпотези, припущення все ж заслуговують на увагу. Навіть коли викличуть несхвальні відгуки, то лише підтвердять наявність проблеми індивідуального та колективного у лінгвосоціокультурному моделюванні журналістських текстів.

[1] Богуславская В.В., Богуславський И.В. Газетный текст: стратегия лингвосоциокультурного моделирования // ссылка скрыта

[2] Канигін Юрій. Крила особистості // Наука і суспільство. – 1991. – № 5. – С. 10 – 14.

[3] Канигін Юрій. Соціальний інтелект і здоровий глузд // Наука і суспільство. – 1991. – № 4. – С. 8 – 13.

[4] Корнилов Е. А. Журналистика на рубеже тысячелетий. – Р-н-Д.: Донской издательский дом, 1999.

[5] Корнилов Е. А. Социокультурные модели журналистики // Филологический вестник Ростовского государственного университета. – 1998. – № 3. – С. 36 [Ростов-на-Дону].

[6] Лотман Ю. М. Внутри мыслящих миров. Человек –текст – семиосфера – история. – М.: Языки русской культуры, 1999.

[7] Моисеев Н.Н. Коллективный разум: Раздел книги: Судьба цивилизации. Путь разума // ссылка скрыта.

[8] Моисеев Н.Н. Расставание с простотой. – М.: Аграф, 1998.

ЖУРНАЛІСТИКА – ДУХОВНІСТЬ – ОСОБИСТІСТЬ

Жадько В. О., кандидат філософських наук, доцент, завідувач кафедри журналістики Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, докторант (Київ. нац. ун-т ім. М. Драгоманова)

УДК 054 + 37.017.92 (130.122 (477))

ЖУРНАЛІСТИКА І ДУХОВНІСТЬ: ПРОБЛЕМИ ВЗАЄМОЗВ’ЯЗУ

Організоване суспільство може бути лише культурним. Культура є духовна матриця організованого суспільства. Відродження духовності нації є основним, нагальним завданням журналістики сьогодні. Зупинимося на цьому більш детально.

Тріада “журналістика – духовність – особистість” являє собою соціально-філософську і культурологічну основу для засобів масової інформації, й включає в себе безліч аспектів. Про цю особливість журналістики вказали у своїх дослідженнях науковці – М. Драгоманов, Д. Прилюк, В. Здоровега, А. Москаленко, В. Шкляр, В. Карпенко та інші.

Культурно-освітня функція журналістики – це інформація просвітницького характеру: повідомлення про культурні події в світі, публікації з елементами спеціалізованих знань, які необхідні широкому загалу в межах сучасної соціокультурної ситуації. Велика кількість повідомлень у пресі пов’язана з інформуванням: читачеві пропонуються соціальне важливі факти та проблеми, вказується місце подій і час, рекламуються твори мистецтва, вміщуються рецензії на твори письменників, репортажі із виставок, "круглих столів". Завдяки цьому постійно існують орієнтири в соціально важливих ситуаціях культурного життя нації.

Відродження духовності журналістика пов’язує і з відродженням культурних та історичних традицій та закликає творчі сили забезпечувати їх розвиток та збагачення.

Зазначимо, що проблеми збереження та відродження духовності перед майстрами пера, творчими особистостями поставали не лише перед українським народом. Інші слов’янські народи (крім слов’янських слід згадати литовців, каталонців і бретонців, які добивалися в XIX столітті національної освітньої системи), такі, як білоруси, чехи, поляки, словаки, болгари, серби, що перебували в складі багатонаціональних імперій і вимушені були дбати про консолідацію нації, розвивати національний рух на шляху досягнення національної незалежності, одне слово – витворювати необхідний підмурок для зведення на ньому вимріяного храму державності. У цьому процесі засоби масової інформації відігравали своєрідну функцію національною самозахисту духовних надбань народу і були (є й понині) гарантом формування нації та створення національної держави.

Проблем із відродженням духовності в українській державі нині чимало. Аналіз характеру цієї духовності та її спотворень, її здобутків і втрат, її впливу на сучасний духовний стан суспільства, – це окрема тема. Тут хочемо тільки додати: ми недобачаємо те, що може статися на наших очах: інакшого характеру, але з можливими не менш драматичними наслідками – з побуту народу вимивається українська книга. Про це, на жаль, не "потужно" та систематично розповідають засоби масової інформації. А це нині найактуальніша проблема духовності нації! В масштабах усієї країни експропрійовано книгарні. Руйнуються або занепадають бібліотеки. Сільська молодь фактично позбавлена рівних умов (а може, і взагалі умов) для продовження освіти. Деградує побут мільйонів людей, а відповідно і їхня соціальна та культурна поведінка.

Значна частина засобів масової інформації (здебільшого – російськомовна) працює на пониження морального рівня і примітивізацію запитів та смаків українського громадянина. І безсоромно паразитує на національній несформованості, на глибокій зрусифікованості нашого суспільства, нагнітаючи шалену кампанію компрометації української культури і українства взагалі, що виливається вже в хуліганське шельмування нашої класики, в зухвале огидження дорогих українцям імен, – під децибели фарисейської риторики про свободу слова та права людини, що не мають жодного відношення до цих публічних нісенітниць.

Коли читаєш таку пресу, створюється враження, що живемо в окупованій країні, і окупант звіріє з кожним днем. Здавалося б, саме держава і повинна б докладати зусиль, щоб через державні ЗМІ адекватно – не перебільшено, але й не применшено – розкривати для суспільства істинні набутки української культури. Та ба! Скільки їх є, з-поміж цих державних ЗМІ, що підпрягаються хіба що до українофобського зубоскальства з ненависної для антиукраїнства української культури! Що вже й казати про різні комерційні видання, які хапають українство буквально за горло!

До того ж, аж ніяк не на чистому ентузіазмі все це коїться, адже підгодовування адептів зросійщення у “ближньому зарубіжжі” стало для російської влади важливою складовою частиною державної політики. Ось і на 2004-й рік з бюджету Федерації виділено 252 мільйонів рублів на підтримку російської мови за кордоном. Годі й доводити, що переважною мірою цей закордон – саме Україна, без якої “старша сестра” просто себе не мислить.

Фактично у наші дні на теренах України, на думку професора А. Погрібного, про Незалежність якої мріяли та домагалися її мільйони українців, в т.ч. ті, що опинилися в діаспорі, повним ходом здійснюється мовна неоколонізація, моторошливі здобутки якої дістають свій вияв у таких, наприклад, фактах:

– нині на 85% по-російськи функціонують засоби масової інформації;

– з кожних десяти книжок на книжковому ринку лише одна українська, а дев'ять – російські;

– у сфері авдіовізуальної продукції ступінь зросійщення сягає 97%;

– незважаючи на суттєве зростання кількості шкіл з українською мовою навчання, у сотнях населених пунктів сходу та півдня України українські школи відсутні, а в деяких містах, як-от Донецьк, Дніпропетровськ, Запоріжжя, справа дійшла напередодні Конгресу навіть до закриття деяких українських шкіл;

– за винятком Галичини, зоною майже суцільного зросійщення залишається більшість вищих навчальних закладів;

– українська мова не стала повсякденною переважаючою мовою багатьох структур влади, а відтак – промисловості, транспорту, армії, торгівлі, побуту;

– у країні штучно нагнітається атмосфера упередженого, зверхньо-поблажливого ставлення до українського слова як такого, що, мовляв, не може конкурувати з мовою вчорашньої метрополії.

Усе це важко інакше розцінювати, як явища мовного етноциду та грубого порушення прав нації та прав людини на своїй рідній землі. Невипадково лишаються не виконаними та підданими забуттю всі постанови українських урядів перших років Незалежності, спрямовані на виправлення мовних деформацій у країні; невипадково на рівні влади їх — замість цілеспрямованого подолання - усе частіше виправдовують наскрізь фальшивими.

Загальмувати й припинити ці процеси суспільство зможе лише тоді, коли глибоко усвідомить всю трагічність ситуації, що склалася; коли знову належне місце в житті українського народу займуть духовні основи, значно зросте престиж знань, повсякденною нормою стане висока культура праці й побуту, виробничих і соціально-класових взаємин, піклування про здоров'я кожної людини та суспільства; коли поняття культури перестане бути лише предметом пропагандистської еквілібристики й почне свідомо сприйматися як обов'язкова і невід'ємна складова буття кожного індивіда.

Отже, проблем в українській державі нині чимало, але, щоб остаточно зупинити моральне переродження народу, необхідно національним засобам масової інформації якнайшвидше прилучитися до відчуженої духовної спадщини, відродити історичну пам’ять, залучити до цього тривалого процесу молоді, підготовлені журналістські кадри. ”Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів, – писав 1905 року Іван Франко. – І се почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні консеквенції. Ми повинні всі – без виїмки – поперед усього пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішньому культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кожним її частковим, локальним болем і радувалися кожним хоч і як дрібним та частковим її успіхом, а головно, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почувати себе справді, практично частиною його”.

Ці Каменяреві слова, безперечно, актуальні й сьогодні. Вони спонукають журналістів до мобілізації зусиль, активної творчої праці на шляху відродження історичної пам’яті, формуванні духовного світу особистості. На нашу думку, створення кафедри журналістики в Інституті української філології Національного педагогічного університету імені М. Драгоманова – перший і професійно обґрунтований крок ректорату у напряму відродження української духовності, збереження українського освітнього слова. Чому? По-перше, не секрет, що чимало нинішніх журналістів, які виступають по радіо та телебаченню, друкують матеріали в періодиці, відверто зізнаємося – недостатньо знають українську мову. Майже кожне видання дратує читача русизмами, кальками, штампами, відсутністю творчого підходу до написання матеріалів. Неспроста зі сторінок газетних видань зник такий жанр як „нарис”. Єдині, хто активно його використовує, то це відомі майстри журналістики – Степан Колесник, Сергій Плачинда, Володимир Яворівський, Анатолій Погрібний, Микола Шудря. Але це покоління старше, як де ж молоді „штики пера”? Немає, або дуже-дуже недостатньо на майже п’ятдесят мільйонів населення. Тому в Інституті української філології, де працюють високопрофесійні мовознавці, на підручниках яких навчаються студенти України, – академік Любов Мацько, доцент Анатолій Висоцький, Павло Куляс й десяток інших науковців, майбутніх журналістів спершу вчать знання мови: кафедра журналістики тісно співпрацює з кафедрою стилістики. Форми різні – від лекцій, практичних, творчих лабораторій, до участі в літературних вечорах та різноманітних вітчизняних та міжнародних мовних конкурсах, творча співпраця з редакцією студентської газети “Сьоме небо”.

Тобто, одним із основних завдань кафедри журналістики є забезпечення діяльності майбутнього публіциста знаннями української мови, начитаністю, сформованою творчою уявою.

По-друге, жоден із вузів України, що має кафедри журналістики (а їх у державі аж 36!), не достатньо акцентує увагу на специфіку підготовки журналістів та редакторів видавництв саме для освітянських, молодіжних та наукових видань. Щоб переконатися, що не так просто висвітлювати навчально-виховний процес, діяльність шкіл та вузів, особливості формування дитини і ще десяток освітянських проблем, прочитайте центральні видання із цієї тематики, вже не кажучи про районні, регіональні та комунальної власності газети та журнали. А якої якості та змісту нині для дітей випускають різноманітні видавництва навчальні підручники і хто для цих видавничих підприємств готує фахівців?

Не секрет, що сьогодні багато видавничо-поліграфічних установ (державних і приватних) в Україні виготовляють підручники, але незначна кількість видань відповідає високій якості виробництва. Видання навчальної літератури для деяких видавничо-поліграфічних підприємств є здебільшого засобом отримання прибутків. Частина видавництв готові економити на всьому – папері, шрифтах, оформленні тощо, не дотримуючись культури виробництва, ігноруючи прогресивні технології, аби досягти високих економічних показників. Видавничо-поліграфічні підприємства (а особливо – малі та середні, приватні) майже не використовують новітніх досягнень поліграфії, але у всіх них одна проблема – відсутність фахівців, які знаються на випуску навчальної літератури.

Де тут проблема, скажімо, для редакційно-видавничої справи? Адже естетично, змістовно випущена у світ навчальна, дитяча книжка, це також засіб формування культури особистості, прилучення її до естетично-привабливого та змістовного. У більшості сучасників значно зросла величина зорового навантаження під час читання, яка залежить від видимості тексту та зручності читання. Видимість тексту визначається якістю паперу (колір, прозорість, гладкість) та якістю друку (контрастність тексту і фону, насиченість фарби). Зручність читання – характером друкованого тексту (кеглем шрифту), гарнітурою (накреслення шрифту) і кольором фарби; форматом полоси набору і ємністю сторінки – довжина рядка, міжрядкова відстань – інтерліньяж, розмір полів.

Вибір відповідних матеріалів та технології виробництва дозволяє зробити підручник привабливим, зручним для читання, що не втомлює очі та розум читача ексцентричністю графічних форм передачі інформації. Кращі зразки української друкованої книги (наприклад, Острозька Біблія, що надрукована Іваном Федоровим) підтверджують, що видання можуть бути привабливими і зручними лише завдяки добору відповідного матеріалу та друкографіці (правильному вибору шрифту і розташуванню тексту), навіть без використання малюнків.

Сучасний підручник необхідно розглядати як. результат взаємодії декількох композиційних систем, а саме: змісту, малюнка, видавничо-поліграфічного виконання; важливими елементами конструктивно-матеріальних засобів створення підручника є вибір шрифту, композиції набору, паперу, фарби, що характеризують та відповідно інтерпретують зміст тексту.

Використання певного шрифту, пропорційного співвідношення графічний елементів, з яких складається сторінка, особливим способом організовують простір, що „занурює” читача в цілісну систему. Цей умоглядний простір має відповідну побудову, чітку систему координат, що утворена горизонталями рядків і вертикалями шпальт чи полос, чітко закріплені верх і низ, правий і лівий напрямки.

Діти, через наявність своєрідного душевного світогляду бачать книжку значно ширше. Для них шрифт - це різновид ілюстрацій, зорове відчуття слова. А малюнки у підручниках початкової школи необхідні як фразування тексту - фіксування в конкретних зображеннях сюжетної лінії, розвитку дій. Від цього залежить сприймання тексту. Якщо малюнок і зображення літер дитину покличуть, то вона полюбить підручник й охоче буде вчитися.

Отже, не так просто випускати й освітянську літературу (а це не лише підручники. А й твори письменників, поетів, драматургів): підготовці фахівців редакційно-видавничої справи й покликана діяльність новоствореної кафедри журналістики, єдина такого роду в Україні.

Кафедра лише формується, ведеться пошук форм і методів залучення студентів до активної журналістської та редакційно-видавничої діяльності. У цьому плані кафедра журналістики вже співпрацює з редакцією Всеукраїнської газети “Освіта”, друкарнею педуніверситету імені М.Драгоманова, “розкручує” й власні газети “Сьоме небо” та “Проба пера”; зареєстровано в Міністерстві інформації й навчально-методичне видання “Журналістика: вчора, сьогодні, взавтра”; кафедра співпрацює також із 35-ма районними редакціями України.

Журналістиці як нікому відведена особлива роль у формуванні духовно багатої особистості. Беручи чистий папір, сідаючи за комп’ютер, публіцистові, який пише на освітянські теми, слід обов’язково виміряти вагу слів, які мають лягти на папір, і визначити не лише зміст задуманого творіння на педагогічні теми, а й вищу мету викладених думок. Журналіст, що присвячує себе освітянській проблематиці, має повсякчас пам’ятати слова В.Винниченка: “Не ховай від себе самого правди, не лукав сам із собою, не бреши сам собі, бо, збрехавши собі, обдуривши себе, ти будеш здатний на злочинну, надзвичайно шкідливу для колективу брехню іншим”.

Процеси інформатизації і глобалізації суспільного розвитку, гуманізація та екологізація самих основ життєустрою українського народу, виникнення полікультурної і плюральної соціальної реальності ставлять перед журналістикою завдання узгодити унікальне та універсальне, самоцінне й загальнозначуще, раціональне й, особливо – духовне у формуванні та розвитку нації й, зокрема – особистості.

У сучасних умовах недостатньо просто постулювати важливість розвитку духовності, представники засобів масової інформації покликані осмислити, скажімо, як і якою може і має бути духовність демократичного суспільства. Таке осмислення без активної творчої позиції журналістів неможливе, не може бути розв’язане й без урахування специфіки сучасного соціокультурного контексту, в якому виникають нові механізми формування і розвитку особистості, життям українського народу висуваються якісно нові форми суспільного буття.

НАТО ОЧИМА ЗАХІДНИХ ЖУРНАЛІСТІВ І НАУКОВЦІВ

Носова Б. М., аспірант Ін-ту журналістики (Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка)

УДК 070: 327 (477-4)

НАТО І МЕДІАТИЗОВАНІ СЮЖЕТИ

У статті йдеться про суть критики діяльності НАТО в Югославії з погляду бельгійського журналіста М. Коллона та видатного політичного діяча М. Тетчер. Балканська криза однаково трагічно позначилася на обох сторонах конфлікту. Теза про те, що “агресивний блок НАТО” зруйнував Югославія періодично використовувалася деякими антинатовськими політиками України під час виборів.

Ключові слова: НАТО, Україна, Балкани, Югославія, конфлікт, медіа, медіатизованість, журналіст, аналіз.

Очевидним є факт, що наступні чотири роки Україна може прожити без виборів. А це значить, що можна чути не лише противників Альянсу, але й його прихильників і треба чесно і відверто говорити про НАТО.

Для українського суспільства дуже важливо розуміти суть критичних оцінок дій НАТО. Особливо під час конфлікту на Балканах. Цю тему часто нав’язують електорату партії-аутсайдери, а також жваво експлуатують різні прихильники комуністичних та “вітренківсько-регіональних” ідей під часч виборів і не тільки. Парадоксом політики і псевдополітиків залишається факт: Сербія – на порозі вступу до НАТО. Та Сербія, яку вони так “рятували” віж втручань Альянсу.

Два відомі політичні діячі М. Тетчер і М. Олбрайт у своїх працях подали вичерпний аналіз подій на Балканах і, зокрема, втручання у них НАТО. Західні журналісти та науковці також не залишилися байдужими у висвітленні окремих подробиць цього конфлікту.

“Монополія. НАТО в завоюванні світу” – таку назву має книга бельгійського журналіста М. Коллона про події на Балканах початку – середини дев’яностих років минулого сторіччя та ролі у них Північноатлантичного альянсу. А точніше ця книга написана та видана у 2000 році і описані у ній події розглядаються з погляду того часового періоду.

“Проект інтервенції НАТО під керівництвом Сполучених Штатів до Косово – на порядку денному. Єдине, чого бракує, – це належного обгрунтування у медіа, яке б зробило таке втручання політично прийнятним”. Саме з таких слів, взятих із доповіді Комісії США у закордонних справах, зробленої у серпні 1998 року, як зазначає М. Коллон, починається його дослідження подій у Косово.

Автор нагадує, як представляли медіа військове втручання НАТО. Спочатку як швидку відповідь югославській непримиренності: країна відмовлялася підписувати угоду в Рамбуйє. Потім, як вияв гуманітарної волі: покласти край етнічній чистці, яку здійснювали серби. Або ж іще варіант – як єдиний спосіб, що може завадити неминучій чистці. І, нарешті, як обіцянка відновити багатоетнічне Косово. Утім, за словами автора книги, жодна із цих версій не втрималася.

Далі він розглядає, які методи застосовувалися у медіа, щоб виправдати війну у Югославії, надати їй “належного” забарвлення. М. Коллон наводить чотири принципи пропаганди війни за дослідженнями історика А. Мореллі (професора історії Вільного університету Брюсселя) та показує як вони використовувалися, щоб вмотивувати дії НАТО у Югославії. На думку М. Коллона, кожна війна розпочата західними державами, супроводжується медіабрехнею, спрямованою на те, щоб вводити в оману громадськість, яка, внаслідок цього, схвалює війну.

Найбільш медіатизованою під час підготовки до війни 1999 року, на думку бельгійського журналіста, стала справа “різні в Рачаку”. “Різні чи боротьби?” – із сумнівом ставить він таке запитання. За офіційною версією – 15 січня 1999 року 45 цивільних громадян були холоднокровно вбиті сербами. Утім, ця версія жодним чином не відповідає тому, що там бачили спеціальні кореспонденти французьких газет, зауважує М. Коллон [3; 13].

Бельгійський журналіст критикує роль та дії голови місії спостерігачів Організації з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) В. Волкера. Саме він, не дочекавшись офіційних результатів експертизи тіл загиблих косовських албанців, представив офіційну версію подій, що відбулися у селищі Рачак.

М. Коллон у своїй книзі докладно аналізує статті на цю тему із поважних франкомовних видань: “Монд”, “Фігаро” та “Суар”. Він стверджує, що журналісти цих газет вхопилися за офіційні дані і вирішили не докопуватися до істини. Вони розповідали про події в Рачаку за інформацією, взятою з офіційних джерел, таким чином створюючи та поширюючи медіабрехню. Така медіабрехня, на думку М. Коллона, й була тим джерелом, який зробив інтервенцію НАТО в Косово “політично прийнятною”.

М. Коллон також звинувачує Північноатлантичний альянс у проведенні спланованої кампанії медіабрехні у засобах масової інформації, щоб таким чином сформувати потрібну громадську думку і виправдати дії НАТО у Югославії. “Громадськість починає дізнаватися, що НАТО обманювало щодо багатьох важливих моментів” [3; 58].

“Будь-кому, окрім Клінтона та Солани, не легко сформулювати точну ідею та безпомилкову гарантію щодо відповідальності сербів та албанців у Косово”, – пише М. Коллон. Він прискіпливо аналізує помилки обох сторін. Його дослідженняпише М. а албанців у Косово, –ти точну ідею та безпомилкову гарантію щодо відповідальностістворюючи та поширюючи медіабрехню. м базується не лише на матеріалах світових мас-медіа, він аналізує офіційні документи та подає свідчення очевидців. Автор наводить факти внутрішнього протистояння – як з боку сербів, так і з боку албанців.

У внутрішньому міжетнічному загостренні протистояння сторін М. Коллон звинувачує Північноатлантичний альянс, і, зокрема, Сполучені Штати Америки, а також стверджує, що бомбування НАТО не було “гуманітарною інтервенцією” для розв’язання етнічної проблеми. А крім того, війна готувалася за рішучої підтримки сепаратистських рухів.

Напад на Югославію М. Коллон вважає прелюдією до майбутньої війни за нафту, зокрема за каспійську. “Атака проти Югославії, спрямованої головним чином, щоб контролювати кавказьку нафту та послабити Москву” [3; 93]. Ще однією причиною бомбування Югославії, вважає М. Коллон, є її геостратегічне розташування. Адже восьмий та десятий транспортні коридори проходять переважно через Балкани.

Журналіст переконаний, що Європа справді не залежатиме від Сполучених Штатів лише тоді, коли вона матиме військову промисловість таку саму сильну, як і за Атлантикою, коли їй вдасться об’єднати свої армії і передусім, коли її економіка буде об’єднаною, щоб бути здатною обігнати американську.

Він також наголошує на роз’єднаності Європи та світу. На його переконання країни мають об’єднатися, щоб протистояти війні. Як приклад автор наводить факти про низку багатотисячних демонстрацій, маніфестацій, акцій протесту, які прокотилися європейським континентом та світом після початку війни в Югославії. “У планетарному масштабі справжня “міжнародна спільнота” була за мир” [3; 223].

Як бельгієць, він наводить приклад, що у столиці Європи – Брюсселі, на той час міська влада заборонила проведення будь-яких антивоєнних акцій протесту. Саме Брюссель є центром євроатлантичних інституцій, тут знаходяться штаб-квартири НАТО та Європейського Союзу. “Людей, що взяли участь у протестах, арештували, а при затриманні жорстоко били” [3; 224].

Позиція автора в оцінці Альянсу своєю експресією наближається до позиції антинатовських дослідників із Російської Федерації. Прогностична аналітика бельгійського журналіста акумулює фактаж, частково ще не опрацьований українськими дослідниками. Загалом, ця праця має багато суб’єктивних оцінок, хоч і написана емоційно та еспресивно.

Досить широкими є спостереження і висновки професора Джорджтаунського університету, фахівця з питань оборони та національної безпеки Д. Деннінг, опубліковані в книзі “Мережі і мережні війни: Майбутнє терору, злочинності та бойових дій” щодо того, як світова преса відгукнулася на події в Косово. “Конфлікт навколо Косово характеризують як першу війну за Інтернет і в Інтернеті... У квітні 1999 року газета “Los Angeles Times” писала, що конфлікт у Косово “перетворює кіберпростір на ефірну зону війни, у якій битва за серце і свідомість ведеться за допомогою електронних образів, виступів у дискусійних групах та хакерських атаках” [1; 227].

Д. Деннінг на прикладах показала, як Інтернет змінював ландшафт політичного дискурсу і політичної пропаганди під час конфлікту. Дослідник наводить свідчення того, що уряди країн НАТО контролювали усіх чотирьох Інтернет-провайдерів Югославії, що люди в Белграді вважали висвітлення косовських подій західними телеканалами, як і югославським державним телебаченням, упередженим. “Виняток становило Інформаційне агентство Сполучених Штатів (USIA), на сайті якого розміщувалися пресові публікації з цієї проблеми з різних країн світу, і деякі з них мали критичний характер щодо дій НАТО” [1; 233].

Сербська влада розсилала антинатовські електронні повідомлення. Д. Деннінг пише, що багатьох отримувачів роздратували такі повідомлення, газети називали їх “югоспамом”. Натомість “Косовський кризовий центр”, “Косовська оперативна група” поширювали в мережі заклики на підтримку війни проти сербів, до надання незалежності Косово. Югославські науковці розсилали повідомлення: “Будь ласка, пам’ятайте, що ваші бомби падають на живих людей”.

Іншу аналітичну оцінку дає операції НАТО в Косово М. Тетчер в книзі “Мистецтво управління державою. Стратегії для світу, що змінюється”. Вона відзначає три важливі обставини, які відрізняли кампанію в Косово від інших. Перша – військові дії розпочалися без чіткої санкції Ради Безпеки ООН. Хоча, на думку Тетчер, “правовим прикриттям якоюсь мірою могли служити кілька більш ранніх резолюцій ООН, в яких говорилося про відвернення катастрофи”. Але далі М. Тетчер підкреслює, що блок НАТО, який до цього часу вважався обороннимм союзом без права розпочинати дії поза сферою своєї компетенції, став організацією, від імені якої велися воєнні дії [2; 57].

Другою обставиною, яку відзначає політик, було те, що косовська кампанія із самого початку обгрунтовувалася як “гуманітарне втручання”. “Однак можливість використання сили в гуманітарних цілях, що до цього вважалася новою доктриною, яка не мала певного змісту і чіткої правової основи, тепер оголошується базою відродженого, хоч і не проголошеного “нового світового порядку”, – зауважує Тетчер. Вона також попереджає про те, що неможливо вірити у збіг двох різних цілей, які має на меті військове втручання, – припинити страждання однієї етнічної групи, що їх їй завдає інша, або ж правитель країни і втручання в ім’я захисту безпеки власної країни або ж її союзника. За її висловом, робити вигляд, що ці дві цілі збігаються, просто безглуздо: “це установка на безлад, розпорошення сил” [2; 59].

Третьою відмінною рисою косовської операції вона вважає “здатність Амерки розпочати і довести до успішного кінця втручання – це опора на сучасну військову техніку не лише для досягнення переваг над суперником, але і для запобігання втрат з боку НАТО” [2; 59].

Цікавою є й її оцінка ролі засобів масової інформації в ході військового втручання. Вона пише, що як не парадоксально, величезну роль може відігравати телевізійне висвітлення сучасних криз. “Показуючи так явно страждання людей, які знаходяться десь далеко, телебачення значно збільшує тиск на підтримку втручання. А драматизуючи горе сімей загиблих військових, воно підриває рішучість боротися і йти на ризик втрат” [2; 59].

Є у такому аналізі британського політика факти, на яких не акцентувала українська преса. Зокрема, про те, що масове вигнання сербами етнічних албанців із Косово розпочалося до перших бомбардувань НАТО. У травні 1999 року 700 тисячс косоварів втікали до сусідніх держав, а ще 600 тисяч пересувалися всередині країни. “Логіка політики Мілошевича вимагала видалення значної частини населення. Дії НАТО прискорили реалізацію цих планів. При цьому не слід забувати, що без акції НАТО біженці ніколи не змогли б повернутися назад”, – зазначає Тетчер [2; 343].

Схожі оцінки ролі НАТО дає швейцарський дипломат та науковець, професор з міжнародних відносин Університету Лозанни П. Де Сенарклен. Він тривалий час працював у системі Організації об’єднаних націй. Є членом Ради Організації швейцарського Червоного Хреста та автором багатьох праць з еволюції міжнародної політики після 1945 року. Свій погляд на Північноатлантичний альянс він виклав у прраці “Глобалізація. Теорія, сенс, дебати”, виданій у 2005 році.

В одному із розділів своєї праці, який має назву “Інституційні виклики”, у підрозділі “”Режим НАТО П. Де Сенарклен зазначає, що із закінченням холодної ваійни Альянс втратив свою роль, власне ідею, заради якої створювалась організація. Після краху радянської імперії цей альянс перевизначив свою стратегічну орієнтацію. Переорієнтація стратегічного поля діяльності документаційно відбулася 7 – 8 листопада 1991 року під час засідання Атлантичної Ради у Римі. Рада “підкреслила у своєму кінцевому документі розвиток нових загроз, наприклад, спричинених поширенням зброї масового знищення, саботажем та тероризмом” [4; 215]. Відтоді, як зазначає автор, сили НАТО поширили свою діяльність у сфері безпеки на інші зони, зокрема Югославію та Афганістан.

Серед нових загроз, які можуть впливати на національні інтереси країн-членів НАТО, науковець називає: зростання регіональних конфліктів, громадянських війн, швидкий розвиток та удосконалення озброєнь, поширення ядерної, бактеріологічної та хімічної зброї, збільшення держав або політичних рухів; усе це, на його думку, є джерелом небезпеки для спільноти індустріалізованих держав.

Він стверджує, що безпека європейського континенту залишається під домінуванням Сполучених Штатів: “Європейський Союз має велику економічну міць, але у нього немає здатності взяти на себе провадження спільної зарубжної політики та стратегії оборони...” [4; 216].

Оцінюючи трагічні події 90-х років ХХ століття, що відбулися у Югославії, у розділі “Глобалізація та збройні конфлікти”, у підрозділі “Випадок Югославії” П. Де Сенарклен зазначає, що “періоди політичних потрясінь оживляють колективний травматизм минулого. Народи мають колективну пам’ять, і трагедії їхньої історії можуть зіграти на користь сучасних політичних подій” [4; 201].

Важливим для розуміння результатів балканських втручань є, безперечно, відчуття і переживання наслідків війни. А вони не бувають справедливими щодо сторін, задіяних у конфліктах.

[1] Мережі і мережні війни: Майбутнє терору, злочинності та бойових дій / За ред. Дж. Арквілли, Д. Ронфельдта; Пер. з англ. А. Іщенка. – К.: Вид. lім, “Києво-Могилянська академія”, 2005. – 350 с.

[2] Тэтчер М. Искусство управлять государством. Стратегии для меняющегося мира / Пер. с англ. 2-е изд. – М.: Альпина Бизнес Букс, 2005. – 504 с.

[3] Collon M. Monopoly. L’OTAN a la conquete du monde. – Bruxelles : Editions EPO, 2000. – 248 p.

[4] De Senarclens P. La mondialisation. Theories, enjeux et debats. – Paris : Editions Dalloz, 2005. – 278 p.

НОВІ ПІДХОДИ У ЖУРНАЛІСТСЬКІЙ ОСВІТІ

Blog

Збірник наукових праць зі спеціальності "Журналістика" / Київський національний університет імені Тараса Шевченка / Інститут журналістики. К., 2007. Вип. 1 (6). 164 с

Содержание

Концепції