Geum.ru

Збірник наукових праць зі спеціальності "Журналістика" / Київський національний університет імені Тараса Шевченка / Інститут журналістики. К., 2007. Вип. 1 (6). 164 с

Вид материалаДокументы

Содержание


До питання про інформаційну політику
Теоретичний відділ
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8
Євтушенко Л.В., викладач, здобувач Інституту журналістики (Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка)

УДК 070 (430)

До питання про інформаційну політику

американської окупаційної влади в повоєнній Німеччині


Наукова стаття досліджує інформаційну політику американської окупаційної влади в повоєнній Німеччині.

Ключові слова: Німеччина, США, інформаційні політика, американська зона окупації, демократичні цінності, “Нойє цайтунг”, газета, Габе.


На перший погляд, питання, винесене в заголовок цієї статті, достатньо вивчено у журналістикознавстві. Так чи інакше в різні часи його порушували С. Васильєв [1], С. Востросабліна [2], Ф. Кніппінг [3], Ю. Орлов [4; 5], Г. Рудой [6], С. Тимофеєва [7; 8], І. Осинський [9], Л. Стржижовський [10; 11], Г. Вороненкова [12; 13], публікувалися документи та акти [14]. Найбільш повно його висвітлив С. Дрожжин [15].

До сказаного вище потрібно зробити ряд застережень.

По-перше, наукова методологія, яку застосовували зазначені вище дослідники, базувалася на вченні марксизму-ленінізму, яке розколювало світ на “наших – не наших”, не визнаючи напівтонів, і передбачала, окрім усього іншого, підносити “наших” і ганьбити “не наших”. Сьогодні подібна тенденційність пішла в небуття, і проведені в минулі роки наукові дослідження потребують незаангажованої світоглядної корекції.

По-друге, знання питання, винесеного в заголовок, грунтується на наукових працях переважно російських дослідників (за винятком хіба що німця Ф. Кніппінга та білоруса І. Осинського, котрі, утім, поділяють точку зору своїх колег на події в інформаційній сфері в окупованих зонах повоєнної Німеччини).

По-третє, не враховано точки зору європейських та американських дослідників журналістики з цього приводу.

І, нарешті, по-четверте. С. Дрожжин, який найбільш повно висвітлив питання інформаційної політики американської окупаційної влади в повоєнній Німеччині, разом зі своїм науковим керівником Ю. Орловим під час своїх досліджень перебували в полоні марксистсько-денінського вчення про пресу (див. перше застереження). Зокрема, в полеміці зі С. Дрожжиним авторка намагатиметься розставити істинні акценти в цьому питанні, не заретушовані ідеологічними розбіжностями.

Передусім слід відзначити, що в американському суспільстві існувало безліч поглядів щодо майбутнього переможеної Німеччини. Усі їх можна звести до трьох основних позицій.

1. “Німців необхідно фізично знищити як расу” [16; p. 131].

2. Демілітаризація та денацифікація Німеччини, поділ її на дві незалежні одна від одної держави, митний союз однієї з них (південнонімецької) з Австрією та деіндустріалізація Рурської області, окремі уряди у 18 землях і роздача землі населенню винятково з метою її обробки та вирощування врожаю [17; p. 33 – 51].

3. Неподільна Німеччина із сильною економікою в союзі з європейськими державами та обмеженими репараціями [18; с. 158 – 159].

Безперечно, Ф. Рузвельт, як президент Сполучених Штатів, не міг пристати на радикальну першу пропозицію – хоча б тому, що існували союзники по антигітлерівській коаліції, з якими (а також із світовою громадською думкою) потрібно було рахуватись. А Ф. Рузвельт-політик мав звичку відтягувати прийняття важливих рішень “до останнього”, перевіряючи власну точку зору у сутичках між військовими та цивільними, у дебатах в конгресі, між особами в його оточенні. З іншого боку, після раптової смерті Ф. Рузвельта 12 квітня 1945 р. його спадкоємець Г. Трумен своїми наказами щодо атомного бомбардування Хіросіми та Нагасакі відобразив певною мірою саме першу – радикальну – точку зору деякої частини американської спільноти.

З іншого боку, президент США не міг до кінця відкинути схарактеризовану першу точку і допустити панування третьої точки зору, яку сповідували державний секретар К. Хелл, міністр оборони США Стімсон та ряд представників з їхнього оточення. Вони вважали, що у зруйнованій та зголоднілій Німеччині може повторитися крах Веймарської республіки та з’явитися новий нацистський месія.

Через це сам Ф. Рузвельт, котрий сповідував тверду і часто жорстку зовнішню політику, схилявся до другого окресленого вище варіанту, що його і відобразив у своєму плані міністр фінансів в адміністрації Ф. Рузвельта Генрі Моргентау. Коротко його суть полягала в тому, щоб політично децентралізувати країну, позбавити її важкої індустрії в Рурському басейні та перетворити Німеччину на “сільськогосподарську ферму”.

Незважаючи на опір опонентів, цей варіант був директивно проведений у життя. Відповідно до нього почалося вироблення інформаційної політики США по відношенню до Німеччини, яка рано чи пізно буде окупована. Так 26 квітня 1945 р. з’явилася директива № 1067 Об’єднаного комітету начальників штабів збройних сил США [19; p. 11], яка знищувала фашизм і мілітаризм, скасовувала расову, національну, релігійну та політичну дискримінацію, демократизувала політичне життя, гарантувала свободу слова, преси та віросповідання, але з урахуванням необхідності підтримання військової безпеки на окупованій території Німеччини [20; с.389].

С. Дрожжин у своєму дисертаційному дослідженні відзначає: “Слід відзначити той факт, що в директиві № 1067 ані словом не згадується діяльність антифашистських і демократичних організацій на території окупованої Німеччини... Німецька політика США після закінчення другої світової війни базувалася на фальшивій тезі про те, що в Німеччині після краху “третього рейху” нібито утворився “політичний вакуум”. Американська військова влада в Німеччині виходила з того, що на території окупованих американськими військами та військами інших західних союзників не було таких політичних сил, які могли б узяти на себе ініціативу в здійсненні необхідних демократичних змін... Уряд Сполучених Штатів Америки не без підстав побоювався посилення політичного впливу комуністів та інших прогресивних сил у Нмеччині... Саме з цієї причини американська військова адміністрація у Німеччині заборонила видання партійних газет і журналів” [15; с.31].

С. Дрожжин сам відзначає суперечливий характер інформаційної політики в американській окупаційній зоні (підрозділ 1.2. першого розділу дисертації – с. 25 – 36), але при цьому дотримується банальної хронології подій, зосереджуючи в основному власний аналіз на класовій боротьбі в традиції марксизму-ленінізму, що не дає йому змоги змалювати об’єктивну картину.

Суперечливий характер інформаційної політики в американській окупаційній зоні був закладений із самого початку світоглядним протиборством в оточенні президента США, як відзначалося вище. Але це далеко не повне пояснення, так само, як і версія С. Дрожжина щодо ідеологічного протистояння на території переможеної Німеччини загалом, і в американській зоні окупації зокрема.

Раптова смерть Ф. Рузвельта зробила “людиною номер один у США” Г. Трумена, котрий у політиці сповідував значно правіші погляди порівняно зі своїм попередником і відображав точку зору прихильників відзначеної вище першої точки зору на майбутнє переможеної Німеччини. Близько місяця у нової державної адміністрації пішло на усвідомлення суті справ та вироблення державної зовнішньої політики. За період із 12 по 26 квітня 1945 р., тобто від смерті Ф. Рузвельта до прийняття директиви № 1067 опонентам плану Г. Моргентау вдалося змінити деякі пункти директиви, і документ об’єктивно набув суперечливого вигляду. Серед військових керівників армії США, а також у середовищі фахівців у галузі ЗМІ директива викликала неоднозначну реакцію. Відповідно це стало запорукою проведення в життя суперечливої інформаційної політики американської окупаційної влади.

Далі, серед фахівців у галузі ЗМІ, які перебували на військовій службі в армії США, знаходилися не лише, так би мовити. “чистокровні” американці, а й німці-іммігранти як противники нацистського режиму. Вони прийняли американське громадянство, проте за своїм менталітетом і світосприйняттям займали проміжкове становище між прямолійнійними американцями та “корінними” німцями. Допущені до засобів масової інформації, ці люди стали чималою ідеологічною силою і значно вплинули на інформаційну політику в американській зоні окупації.

У своєму дисертаційному дослідженні С. Дрожжин практично не приділяє їм уваги, лише побіжно згадуючи: “Військове командування США в Європі з листопада 1944 року почало видавати свій офіційний орган – газету “Нойє цайтунг”, що виходила німецькою мовою. Видання цієї газети було розпочато під керівництвом Ганса Хабе в Люксембурзі. Группа Хабе видавала майже в кожному великому місті Німеччини, яке займали американські війська, газету німецькою мовою, в якій передруковувалися матеріали “Нойє цайтунг” [15; с. 33].

Перш ніж перейти до більш детальної характеристики “групи Хабе” (або, правильніше, Габе), необхідно відзначити діяльність ще однієї групи фахівців у галузі ЗМІ в армії США – так званої “групи Белфрейджа”, яка бачила свій обов’язок у неухильному виконанні рішень Потсдамської конференції, тим самим суперечачи “новій” політиці Г. Трумена та мимоволі підіграваючи політиці Й. Сталіна [21; p. 23 – 44].

Крім того, в самій структурі американської армії, яка перебувала в Європі на рубежі 1940 – 1950-х рр. (маються на увазі не лише американські військові структури в американській зоні окупації Німеччини, а й представництва американської армії, скажімо, в Парижі чи в Люксембурзі тощо) існувало безліч департаментів і відділень, які так чи інакше мали причетність до вироблення інформаційної політики США на території Німеччини. Це (в порядку латинської абетки):

CAD – відомство цивільних справ;

CIC – контрольний ідеологічний корпус;

DISCC – регіональні інформаційні службі Контрольного управління;

ICD – інформаційний контрольний департамент;

OMGUS – офіс військового уряду США в Німеччині;

OMGBS – офіс військового уряду в берлінському секторі;

OMGB (OMGBY) – офіс військового уряду США в Баварії;

OSS – Управління стратегічної розвідки;

OWI – офіс військової інформації;

PID – політичний розвідувальний департамент;

POB – видавниче управління;

POS – видавничі відділи;

P & PW – підрозділ іміджу та психологічного протиборства в умовах військових дій;

PWD – департамент психологічної війни;

PWE – виконавчий департамент військової політики.

У цих численних органах працювали виконавці, які за вказівкою Білого дому й повинні були втілювати в життя американську політику, в тому числі і в інформаційній сфері.

Що ж це були за люди? По-перше, про группу Белфрейджа вже згадувалось. Це були просто чесні люди, які не приймали подвійних чи потрійних стандартів мислення та поведінки, і намагалися дотримуватися рішень Потсдамської конференції.

По-друге, це були американські кар’єрні військові, котрим тимчасово наказали займатися питаннями засобів масової комунікації, і які, за даними Дж. Джієнау-Гехт, висміювали “психологів-пропагандистів за використання сурм з метою випускання пари біля стін Єрихона” [22; p. 11].

Нарешті, по-третє, це були іммігранти єврейського походження – в основному німці, але траплялися серед і представники інших народів.

Хто ж із відзначених трьох групп відіграв вирішальну роль у проведенні інформаційної політики США на території переможеної Німеччини? Хто ідеологічно забезпечив заснування демократичної вільної Федеративної Республики Німеччини (ФРГ), в якій не стало місця фашизму та мілітаризму?

Представників групи Белфрейджа після знаменитої промови В. Черчілля 5 березня 1946 р. в американському університеті містечка Фултон, з якої розпочалася “холодна війна”, швидко відправили додому.

Згадувані американські кар’єрні військові, котрим наказали займатися засобами масової комунікації, часто мислили надто прямолінійно та навіть примітивно – в дусі “культурного імперіалізму”, який, як відомо, передбачає нав’язування з боку більш сильної нації більш слабкій нації своєї культури, ідеології, способу життя тощо. Вони вважали, що достатньо перенести до Німеччини усі атрибути американського способу життя (від заснування усіх вільних соціальних інститутів до кока-коли та Міккі-Мауса), як “спотворені нацизмом” німці “демократизуються”. Звичайно, що керовані такими головними редакторами американські інформаційні листки виказували або снобізм, або невігластво і, відповідно, не досягали успіху в німецької аудиторії.

Нарешті, группа Г. Габе, до якої входили сам Габе (справжнє ім’я – Янош Бекеші, син І. Бекеші – видавця будапештської газети “Ост-Курір”), Г. Валенберг (випускник знаменитого німецького видавничого дому сімейства Ульштейнів), Е. Кьостнер і Ш. Хейм (письменники), П. Вейденрейх (уродженець Берліна, працював репортером у нью-йоркських газетах), Е. Віндер (збут), Е. Вінтерс (колишній студент школи економіки ба бізнесу, вів у “Нойє цайтунг” відділ міжнародної інформації), К. Лауенштайн (технічні питання) та багато інших. Крім журналістів і письменників, серед них були літературні агенти, викладачі вищої школи, рекламні експерти, біржові маклери, психологи, вчителі, адвокати й навіть фермери. Незважаючи на різні професії та життєвий досвід, цих людей об’єднували німецьке коріння, почуття патріотизму та висока інтелектуальність.

“Вони були ідеальними агентами для перенесення американського демократичного досвіду на німецький грунт у післявоєнний період… Головні редактори “Нойє цайтунг” проводили власну політику. Директив из Вашінгтона зазвичай відкидалися та іноді висміювались. Ця обставина висуває в центр уваги німецьких емігрантів, надаючи їм нечувану владу та вплив. <...> У той час як високопоставлені американські посадові особи пропонували прямолінійне пояснення принципів демократії, головні редактори- “перевихователі” розробляли стратегію, яка більш підходила для аудиторії. Вони одягли демократичні поняття в традиційні німецькі шатии, призначені задовольнити смак німецького освіченого середнього класу, який більш за все побоювався наслідків розгрому фашистської Німеччини та був ключовим стосовно споживання, а також маніпулювання як у бік ідей тоталітаризму, так і ідей демократії. <...> У результаті упродовж усього періоду “перевиховання” “Нойє цайтунг” була здатна показувати велике розмаїття ідей, поглядів, думок” [22; p. 6].

У першу чергу Г. Габе всупереч вказівкам військового керівництва (він працював головним редактором “Нойє цайтунг” у чині капітана) намагався публікувати не стільки новини та факти офіціозу і плинного життя в окупаційній зоні, скільки передові та аналітичні статті, рецензії, дайджести з американських ЗМІ, які пояснювали німцям Баварії, Гесена, Баден-Вюртемберга та анклаву Бремен (саме ці німецькі землі увійшли до американської зони окупації) зміни, які відбуватимуться в житті Німеччини з приходом американців та інших західних союзників, знайомили місцеве населення зі зразками високої американської культури, шукали позитивні сторони заокеанської поп-культури. При цьому головний редактор, котрий ненавидів комуністів, на журналістських матеріалах порівняльного характеру, прагнув показати, що життя німців в окупованих західних зонах істотно відрізнятиметься від життя їхніх співвітчизників у східній зоні окупації. Уміло використовувала редакція “Нойє цайтунг” і карикатури, яким у традиціях німецької преси віддавала перевагу перед коміксами, на яких наполягало американське керівництво.

На загальному фоні німецьких ліцензованих газет (які редагувалися видавалися громадянами Німеччини, але під цензурою американської військової влади), американських інформаційних листків і бюлетенів, а також видань інших західних союзників газета “Нойє цайтунг” явно виділялася. Але не лише цим пояснюється її успіх. Видання берегло почуття німців як переможеної нації, відкривало перспективу перед усіма верствами населення, які бачили навколо себе самі руїни та голод. Журналісти “Нойє цайтунг” знаходили слова втіхи та надії для чоловіків, одначе зверненням до жінок та молоді редакція влучила “в яблучко”. Нацисти відводили жінкам місце лише в родині. “Кірхен, кюхен, кіндер” (“кірха”, “кухня”, “діти”) – із цього замкненого кола німецькій жінці ще донедавна вирватися було неможливо. Тепер перед нею відкривалися перспективи і на державній службі, і в комерції, і в культурній чи соціальній сферах, і навіть у громадській та політичній діяльності. Перед молоддю відкрилася реальна перспектива побачити світ, який до розгрому фашистів був стиснутий до розмірів батьківщини.

Як результат, газету “Нойє цайтунг” з нетерпінням очікували не лише в американській зоні окупації, а й у інших зонах (попервах існувала практика вільного обігу будь-яких видань союзників на всій території Німеччини). Навіть після звільнення з посади головного редактора неприборканого Г. Габе його спадкоємець Г. Валенберг продовжував “інтелектуальну” редакційну політику.

У травні 1946 р. випуском “довготермінового плану перевиховання німців”, а в липні 1947 р. – директиви № 1779 Об’єднаного комітету начальників штабів збройних сил США інформаційна політика заокеанської окупаційної влади була докорінно змінена. Замість “плану Г. Моргентау” Німеччина перетворювалася на головний європейський форпост у боротьбі против комунізму. Відповідні вказівки керівництва редакторату “Нойє цайтунг”, як і за часів Г. Габе, продовжував ігнорувати Г Валенберг. Така поведінка теж коштувала йому крісла головного редактора. Прихід до керівництва редакцією “чистих” американців-військових завжди завершувався не на користь переможців у Другій світовій війні. І американська окупаційна влада змушена була знову призначати на посаду головного редактора іммігрантів (так було не один раз в історії цієї газети).

Аналіз наведенного у статті матеріалу дозволяє зробити наступні висновки.

Суперечливий характер інформаційної політики в американській окупаційній зоні викликаний зміною керівництва у Білому домі, політичною та ідеологічною боротьбою в оточенні лідерів США, тією ж самою боротьбою в американській армії в Європі та Німеччині, ментальним протистоянням “чистих” американців та німців-іммігрантів, які часто ігнорували розпорядження керівництва. Послідовна політика США:

в галузі політичного життя, кульмінацією якого стал підготовка до створення незалежної ФРН на базі трьох західних окупаційних зон на основі принципу федералізму та обмеження прав федерального уряду з метою недопущення концентрації влади в одних руках;

у галузі економічного життя, підтриманого мільярдними доларовими інтервенціями, кульмінацією якого стало запровадження вільно конвертованої національної валюти – німецької марки;

у громадському та культурному житті, кульмінацією якого стало торжество законів та основних демократичних свобод –

поєднувалася з нерішучістю американської окупаційної влади, яка бажала прищепити демократичні цінності німцям, не використовуючи при цьому методи, які б нагадували тоталітарні. Американські посадові особи повинні були відмовитися від неприхованої пропаганди. У тому числі через це інформаціна політика США у Німеччині носила суперечливий характер.

Поряд із зусиллями власне американців загальному успіхові сприяли й зусилля іммігрантів-інтелектуалів з німецьким корінням, котрі писали матеріали про американське життя з присмаком німецької ментальності, тим самим поступово переконуючи “корінних” німців у перевагах демократичних цінностей, прав і свобод.


[1] Васильєв С. А. “Нойес Дойчланд” в борьбе за демократические преобразования в Германии в 1946 – 1949 гг. // Из истории зарубежной печати. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1958. – С. 49 – 94.

[2] Востросаблина С. Информационные агентства: Альгемайнер Дейчер Нахрихтендинст; Дейче Прессе-Агентур // Междунар. жизнь. – 1963. – № 8. – С. 174 – 175.

[3] Книппинг Ф. Авантюры дома Шпрингера. – М.: Мысль, 1964. – 248 с.

[4] Орлов Ю. Я. Печать ФРГ: Периодические издания западногерманских газетно-журнальных концернов и политических партий. 1949 – 1969. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1970. – 280 с.

[5] Орлов Ю. Я. Коммунистическая печать в Западной Германии после второй мировой войны: Лекция. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1974. – 54 с.

[6] Рудой Г. Я. Первые шаги послевоенной немецкой демократической печати // Новая и новейшая история. – 1970. – № 1. – С. 106 – 114.

[7] Тимофеева С. Л. О партийном руководстве печатью в ГДР 1949 – 1953 гг. // Вестн. Моск. ун-та. Сер. Журн. – 1973. – № 3. – С. 40 – 52.

[8] Тимофеева С. Л. Печать Германской Демократической Республики: Лекции. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1981. – 72 с.

[9] Осинский И. Н. Газета “Нойес Дойчланд” в борьбе за социалистические преобразования в ГДР. – Минск: Изд-во Белорус. ун-та, 1976. – 96 с.

[10] Стржижовский Л. Ф. Стреляет пресса Шпрингера. – М.: Политиздат, 1978. – 80 с.

[11] Стржижовский Л. Ф. Под невидимым прицелом. – М.: Политиздат, 1984. – 207 с.; ил. – (Империализм: события, факты, документы).

[12] Вороненкова Г. Ф. Система печати Германской Демократической Республики: Становление и развитие, 1945 – 1980 гг.: Автореф. дисс. …канд. филол. наук: 10.01.10. – М., 1980. – 21 с.

[13] Вороненкова Г. Ф. Путь длиною в пять столетий: от рукописного листка до информационного общества. Национальное своеобразие средств массовой информации Германии: Исторические предпосылки, особенности становления и эволюция, типологические характеристики, структура, состояние на рубеже тысячелетий. – М.: Языки русской культуры, 1999. – 640 с.

[14] Наследники Геббельса в прессе ФРГ: Документы и акты / Пер. с нем. – М.: ИЛ, 1963. – 154 с.

[15] Дрожжин С. Н. Политика США в области средств массовой информации на территории западных оккупационных зон Германии 1945 – 1949 гг.: Дисс. …канд. филол. наук: 10.01.10. – М., 1984. – 222 с.

[16] Kaufman N. Germany must perish – Newark, 1941.

[17] Morgenthau H. Germany is our Problem. – New York; London: Harper, 1945. – 239 p.

[18] Юнкер Д., Айгнер Д. Франклин Рузвельт. Уинстон Черчилль. – Р-н-Д.: Феникс, 1998. – 352 с. (Исторические силуэты).

[19] Clay L. D. Decision in Germany. – New York: Double Day, 1950. – 522 p.

[20] Тегеран. Ялта. Потсдам: Сб. документов / Изд-е 3-е. – М.: Междунар. отношения., 1971. – 416 с.

[21] Belfrage C. Seeds of Destruction. – New York: Cameron & Kahn, 1954. – 232 p.

[22] Gienow-Hecht Jessica C.E. Transmission impossible. American Journalism as Cultural Diplomacy in Postwar Germany. 1945 – 1955. – Baton Rouge: Louisiana state university, 1999. – 230 p.


ТЕОРЕТИЧНИЙ ВІДДІЛ


РІВЕНЬ СВОБОДИ СЛОВА В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ