Збірник наукових праць зі спеціальності "Журналістика" / Київський національний університет імені Тараса Шевченка / Інститут журналістики. К., 2007. Вип. 1 (6). 164 с
| Вид материала | Документы |
- Збірник наукових праць зі спеціальності "Журналістика" / Київський національний університет, 1925kb.
- Курс, 1 група відділення мв арабські країни Близького Сходу в сучасному процесі глобалізації:, 80.76kb.
- Бессалова Тетяна Володимирівна пров. інж. Єременко Людмила Іванівна Київський національний, 186.65kb.
- Форма київський національний університет імені тараса шевченка інститут журналістики, 182.01kb.
- Форма київський національний університет імені тараса шевченка інститут журналістики, 178.94kb.
- Київський національний університет імені тараса шевченка герасимова світлана василівна, 682.99kb.
- Київський Національний університет імені Тараса Шевченка Кохановська Олена Велеонінівна, 751.92kb.
- Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка Історичний, 675.02kb.
- Київський національний університет імені Тараса Шевченка С.І. Сніжкo теорія І методи, 3725.97kb.
- Текст роботи: київський національний університет імені тараса шевченка жуковська галина, 546.29kb.
Ковальовська Л., магістр Інституту журналістики (Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка)
УДК 054 : 82 – 92 : 477
ПУБЛІЦИСТИКА В УМОВАХ СУЧАСНОГО СУСПІЛЬСТВА
У статті зроблено спробу оцінити сучасний стан друкованого слова на початковому етапі українського державотворення, проаналізувати реальний стан свободи преси та пояснити поняття “четверта влада”.
Ключові слова: публіцистика, політика, Влада, преса, свобода, суспільство.
Журналістика, публіцистика, художня література, загалом друковане слово, як і усна народна творчість, завжди відігравали провідну роль у формуванні української нації, національної свідомості, а відтак, починаючи з ХХ століття, державності, необхідності створення суверенної, соборної України. На відміну від багатьох країн Європи, Україна тривалий час не мала не тільки своїх національних університетів, але й нормальної української початкової школи, сформованої національної інтелігенції. Роль преси добре розуміли як українські патріоти, так і вороги суверенної нації. Звідси велика увага до журналістики, будителів національної свідомості, а одночасно й постійні заборони українського друкованого слова [8; 201].
Двадцять четвертого серпня 1991 року Україна здобула незалежність. У розвитку журналістикознавства, як і самої журналістики, почався новий етап на засадах повного позбавлення партійного догматизму, антиісторизму, переоцінки наукового доробку істориків і теоретиків преси з позицій нового часу, з урахуванням національно-демократичних принципів розвитку суспільства і науки.
Цей надзвичайно складний, суперечливий і драматичний період переходу від колоніального рабства до незалежності, від тоталітаризму до демократії, від так званої соцалістичної економіки до ринкової ще чекає свого глибокого і всебічного дослідження. До нього звертаються вже тепер – і звертатимуться в майбутньому – політологи, історики і, звичайно, журналісти.
Роль і значення преси у поширенні тих чи інших ідей, кристалізації тієї чи іншої ідеології, формуванні громадської думки незаперечна. Це пояснюється самою природою журналістики як видом громадської діяльності, що поширює інформацію через канали масової комунікації [5% 8].
У цьому році Україна відзначає 16-річний ювілей свого існування як незалежної держави. Ця дата вже спонукає до підбиття певних підсумків, аналізу досягнень і втрат на пройденному шляху.
Історичний виклик України полягає в тому, що їй довелося за кілька років вирішувати триєдине завдання – розбудову державності, впровадження ринкової економіки, демократизацію суспільства, причому робити все це одночасно.
Але з проголошенням незалежності не завершилась, а тільки-но розгорнулась боротьба за побудову української самостійної національної держави. Після романтично-ейфорійного (і фактично бездіяльного з боку національно-демократичних сил) періоду розпочався реалістично-жорсткий етап змагання за утвердження здобутої волі з ворогом здебільшого прихованим, хитрим і підступним, головні сили якого зосереджені всередині самої української спільноти. Власне, все суспільство, попри, здавалося б, такий багатий спектр політичних сил, поділено на дві сили: українську та антиукраїнську.
У цих умовах песимістичного бродіння, невдоволення, соціального й політичного розшарування суспільства виникли нові умови в інформаційному просторі України, який все більше ставав неукраїнським. Змінилася структура, сутність, форми роботи засобів масової інформації, і тому числі й друкованих [3; 12].
Значення преси (в широкому розумінні – як засобів масової інформації) у суспільному житті настільки важливе і провідне, що по ній можна визначити характер суспільного ладу. Забезпечення свободи слова означає наявність демократії в суспільстві, а її відсутність – найбрутальніший утиск прав людини. Недарма канадський вчений Фред Ейдлін, характеризуючи суть тоталітарризму, третьою його типовою рисою після єдиної і монолітної партії та диктату єдиної ідеології називає контроль над усіма засобами влади та масової комунікації [3; 6].
За сучасних умов економічної залежності засобів масової інформації журналісти відчувають найсильніший пресинг. Хтось не витримує, ламається – після чого його легко купити. Комусь і “ламатися” не потрібно – морального підгрунтя та громадської відповідальності в нього просто не існує. І для того, щоб вистояти, бути об’єктивним, незалежним від навколишнього середовища та владоутримання, потрібно мати щось всередині, окрім органів травлення. Треба мати душу, високий духовний рівень. Адже ані інтелігентність, ані духовність не можуть існувати без моральних засад [6; 29].
“Журналістика, – вважає В. В. Різун, – має бути попереду маси, іноді вона повинна бути повадирем для суспільства, бо не кожна людина може, зрештою, аналізувати суспільні процеси, використовувати певну систему знань, набутий поколінням досвід, щоб прийняти розумне рішення. Журналісти повинні бути лікарями суспільства і повинні об’єктивно дивитись і на владу, і на громаду. Одним із важливих питань є питання про постать журналіста, його особистість, його позицію щодо висвітлення виборчих процесів, бо журналістика починається з журналіста” [7; 15].
У професії журналіста моральний вибір – це невід’ємний чинник творчості, а основні методи професійної діяльності набувають характеру морального вчинку. Як зазначає Т. О. Приступенко у своєму підручнику “Теорія журналістики: етичні та правові засади діяльності засобів масової інформації”: “Вплив засобів масової інформації на людей і здійснення інформативної, регулюючої, виховної, навчальної, нарешті, розважальної функції зобов’язує журналіста постійно робити моральний вибір, від якого залежить не тільки професійна діяльність журналіста, колективів, установ і фірм, а й доля держави та кожної людини. Журналісти володіють засобами, що дозволяють маніпулювати свідомістю мільйонів людей, і застосування цих засобів часто приховується за демагогічними гаслами про право кожного журналіста на повну свободу слова в суб’єктивному розумінні. Свобода означає і те, що люди можуть вільно публікувати і транслювати безглузду, неетичну, неправдиву, брутальну чи провокативну інформацію. Це своєрідна плата за свободу преси. Єдиними обмеженнями щодо негативних виявів свободи преси є законодавство і журналістська етика” [6; 30].
Саме поняття “свобода” походить від французького слова liberte. У загальному значенні це право індивіда приймати рішення і здійснювати вчинки згідно з його волею. В юридичному сенсі це також право, яке полягає у здійсненні або не здійсненні певног вчинку з огляду на юридичні норми. В політичному сенсі свобода тісно пов’язана з юридичним сенсом, а близьку до неї поняття – непідлеглість і суверенність. Відносно індивіда свобода в цьому розумінні пов’язана зі свободою волі, тобто діяльністю згідно з волею суб’єкта. Беручи до уваги позитивне забарвлення терміну “свобода”, мало хто намагається виступити в ролі її противника. Часто теоретики пристосовують поняття свободи до того, що вони схвалюють. Свобода виступає в двох аспектах: негативному і позитивному. Негативна концепція (тобто “свобода від чогось”) зводиться до визнання, що індивід є вільним настільки, наскільки жодна людина не перешкоджає його вчинкам. Не існує примусу, а регульована особа – це свобода іншої людини. В позитивному понятті (тобто “свобода на щось”) свобода означає “бути власним господарем”. Тут суттєву роль відіграє тісний зв’язок свободи з рівністю і справедливістю [9; 11].
Свобода преси найчастіше позначається як право поширювати свої ідеї, думки, інформацію через друковане слово без обмежень з боку влади; це право гарантує захист і лежить в основі всіх інших політичних свобод та прав людини. Свобода преси є не просто гарантом, а головним гарантом конституційності та демократичного ладу [4; 336].
Основна мета свободи преси – це створення передумов для формування освіченого й поінформованого електорату, здатного самостійно оцінювати стан громадських справ. Свобода преси означає, що засоби масової інформації моєуть зайняти будь-яку позицію щодо влади – лояльну чи непримиренну, бути її рупором чи контролювати дії влади, критикуючи її політику, вади чи зловживання [4; 340].
Свобода преси є однією з форм безпосередньої участі громадян у політиці. А, наприклад, поняття “займатися політикою” відомий український письменник і громадський діяч Іван Франко розумів як “свобідний обсуд ділань і розпоряджень уряду, свобідну критику державного устрою та публічного життя”.
В умовах демократизації і дальшого оновлення суспільства певних змін зазнають його інформаційний простір та інформаційна політика. Зрештою, змінюються і люди, які виробляють, передають та споживають інформаційний продукт.
Уже в 90-х роках (і раніше – у 80-і роки) ХХ століття в мові української преси відбулися помітні зрушення, викликані глибокими змінами в житті суспільства. Суттєво змінилося і саме журналістське розуміння ролі друкованого слова. Гасло “через газету партія щоденно спілкується з народними масами”, яке десятиліттями панувало у журналістиці, вже в минулому.
Політика гласності в Україні, як і інших державах колишньої імперії, викликала хвилю критики безпрецедентних масштабів. Преса стала більш інформованою і менш монолітною. Були зняті чи послаблені обмеження на публічне обговорення багатьох гострих проблем. Разом з Тим ці процеси, не маючи конституційної основи, могли легко повернутися у зворотному напрямі.
У цьому зв’язку особливо важливим стають закони, що стосуються безпосередньо преси. Юридичний аспект свободи преси – це законодавство про журналістику як правову фіксацію меж соціально-творчої свободи. Прийняття цих документів, з одного боку, має на меті забезпечити “відкритій” політиці незалежної держави міцну правову основу, захистити журналістів, розширити їх доступ до інформації, яку мають державні організації, а з іншого – більш чітко визначити її межі, що заспокоює внутрішніх критиків гласності.
Серед широкого кола проблем, щодо обмеження свободи преси вчені виділяють таку проблему, як методи цензури, а головний з них – закони про пресу, що вміщують в собі правила, які регулюють діяльність преси, видавництв, електронних засобів масової інформації, а також визначають права журналістів та їх відповідальність [5; 92].
Мас-медіа не можуть виконувати своєї ролі без забезпечення їм свободи. Отже, постулат свободи мас-медіа є надзвичайно суттєвим. Історія розвитку засобів масової інформації показує, що ми маємо справу х паралельним розвитком: свободи мас-медіа і боротьбою індивідів за особисту свободу. Обидві ці сфери базуються на свободі вільного вираження усно й на письмі. Свобода засобів масової інформації тісно пов’язана з іншими свободами:
– вираження думки;
– зборів;
– петицій;
– релігії;
– виголошення політичних поглядів;
– інтелектуального розвитку.
Усі вони є одночасно необхідними умовами демократії.
Серед названих Робертом Далом восьми інституційних гарантій демократії на другій позиції опинилася свобода висловлення, а на шостій – необхідність альтернативних джерел інформації. Інколи вказують також на небезпеку невідповідного використання доступних на сьогодні сучасних технічних засобів. Небезпека полягає не в природі цих засобів, а в людських помилках. Загрожують свободі не помилки, а політичні рішення. Тенденція обмеження свободи, що спостерігається серед осіб, які приймають рішення, є не наслідком якоїсь “злої сили”, яка коріниться в системах електронної комунікації, а лише реакцією на їхнє існування [9; 13].
У будь-якому суспільстві відносини між владою (усіма трьома її гілками, та найбільше з виконавчою) складаються непросто. Існують об’єктивні причини для певних колізій і конфліктів, оскільки інтереси сторін часто не збігаються, а то й прямо суперечать одна одній. Адже засоби масової інформації передусім орієнтуються на інтереси суспільства, які далеко не завжди збігаються з інтересами влади. Уже в цьому закладені елементи їхньої опозиції до інституцій влади. Тому пресу (в широкому розумінні) і називають образно четвертою владою після законодавчої, виконавчої та судової, хоч жодних легітимних і реальних владних функцій у суспільстві вона не виконує. Але вона може впливати на життєві реалії силою громадської думки. У демократичному правовому суспільстві громадське схваленя чи громадський осуд мають велике значення не тільки для пересічного громадянина, а й передусім для представника будь-якої владної гілки, оскільки він, цей представник, перебуває на службі у суспільства, відчуває відповідальність перед ним і прагне в його очах завжди бути в позитивному світлі.
Із центральної функції засобів масової інформації відображати життя таким, яким воно є, випливають і головні засади та принципи їхньої діяльності:
– об’єктивність;
– гласність;
– відкритість;
– плюралізм.
Не секрет, що є речі, які влада з різних міркувань не хотіла б піддавати випробовуванню гласністю. На цьому грунті виникає реальна колізія, живильним середовищем для якої є розбіжність в інтересах: преса завжди зацікавлена в тому, щоб донести до свого споживача те, що влада хотіла б приховати.
З другого боку, маючи значне поширення, друковане чи мовлене слово може завдати моральної (і матеріальної) шкоди будь-якому суб’єкту, якщо розтиражує викривлену, неправдиву інформацію про нього. Тому дуже гостро постає проблема відповідальності за зловживання свободою слова: адже слово може не тільки піднести людину, але й знищити її в очах громадської думки.
У демократичному суспільстві вироблені такі закони і правові акти, які, убезпечуючи громадян від зловживання свободою слова, водночас не обмежували б цю свободу. Наприклад, у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права задеклароване право на вільне висловлення власної думки, але тут же застережені особливі обов’язки та відповідальність, які полягають у певному законодавчому обмеженні заради “поваги прав і репутацій інших осіб” [3; 213 – 214]. У демократичних суспільствах взаємини між засобами масової інформації і громадським загалом відрегульовані законодавчо таким чином, щоб і свободи слова було вільно дотримуватись, і права громадянина не порушити.
Україна отримала у спадок від тоталітарного режиму не тільки систему засобів масової інформації, породжену й сформовану тоталітарризмом, а й систему принципів і правил у ставленні влади до мас-медіа, рудименти підцензурності і підпорядкованості преси владі (раніше одержавленій партії в особі її керівних структур). І це зрозуміло, бо фактично ще в усіх гілках влади чути відлуння старої системи. І якщо нині на папері скасовано цензуру, унеможливлений адміністративний тиск на пресу, анахронізмом став гнівний окрик, то це ще не означає, що Влада повністю позбулася колишніх компартійних звичок “командування” пресою, використовуючи інші доступні їй методи. Тому звичайні в демократичних країнах тертя і непорозуміння, які трапляються у взаєминах влади і засобів масової інформації внаслідок розбіжностей інтересів, в Україні набувають форми гучних скандалів та гострих конфліктів [3; 215].
Нинішній стан засобів масової інформації в Україні, їхні взаємини з владою примушують серйозно замислится: чи є у державі четверта влада? І багато журналістів – і не тільки журналістів – змушені констатувати: хоч Україна й вирвалась із комуністичної однопартійності, вона, на жаль, не має вільної, справді незалежної преси за світовими демократичними мірками. Хоч, звичайно, ніде в світі немає абсолютно незалежної преси (вона залежить від власника-видавця, рекламодавця, редактора, зрештою, від читачів), але в демократичних країнах так відрегульовані взаємини між суспільством і пресою, щоб якомога зменшити цю залежність [3; 223].
Взаємини засобів масової інформації і влади (в особі всіх її гілок) в Україні є далеко не безхмарними. Конфлікти то затухають, то спалахують з новою сиолою. Влада, пронизана метастазами комуністичного тоталітаризму, не може керувати засобами масової інформації по-старому, але й не хоче відмовлятись від керування зовсім. Тому вона пристосувалась до нових умов і знаходить такі важелі впливу на пресу, які б дозволяли тримати її в руках, і в той же час робити благопристойний вигляд, ніби вона є великим прихильником демократії. Іншими словами, практично продовжує душити пресу у рамках закону.
[1] Гриценко О., Шкляр В. Основи теорії міжнародної журналістики. – К., 2002. – 304 с.
[2] Історія української преси: Хрестоматія; навч. посібник / Упоряд., автор іст.-біогр. нарису та приміт. О. Г. Мукомела. – К.: Наша культура і наука, 2001. – 352 с.
[3] Карпенко В. Преса і незалежність України. Практика медіаполітики 1988 – 1998 рр. – К.: Ін-т журн. Київ. нац. ун-ту ім. Т. Шевченка; Нора-Друк, 2003. – 350 с.
[4] Михайленко О. П. Основи правознавства. – К.: Академія, 1997. – 458 с.
[5] Москаленко А. Теорія журналістики. – К.: Експрес-об’ява, 1998. – 333 с.
[6] Приступенко Т. О. Теорія журналістики: етичні та правові засади діяльності засобів масової інформації: Навч. посібник. – К.: Ін-т журн. Київ. нац. ун-ту ім. Т. Шевченка, 2004. – 375 с.
[7] різун В. В. Роль ЗМК в демократичному суспільстві // Публіцистика і політика: Зб. наук. праць / За ред. проф. В. І. Шкляра. – Вип. 2. – К., 2001.
[8] Різун В. В., Трачук Т. А. Нарис з історії українського журналістикознавства: Монографія / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К.: Нора-Друк, 2003. – 350 с.
[9] Українська журналістика в контексті світової: Зб. наук. праць / За ред. проф. В. І. Шкляра. – Вип. 5. – К., 2001. – 131 с.
[10] Українська журналістика: вчора, сьогодні, завтра / За ред. проф. В. І. Шкляра. – Вип. 3. – К., 1998. – 180 с.
ГЛАСНІ СТЬ У КРАЇНІ СОНЦЯ, ЩО СХОДИТЬ
Полянчук Н. А., магістр Ін-ту журналістики (Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка)
УДК 054 (520)
ЩО ГАЛЬМУЄ СВОБОДУ СЛОВА В ЯПОНІЇ
У статті висвітлюються проблеми реалізації свободи слова в Японії, зіставлено вимоги інформаційного законодавства та сучасних реалій, зроблено спробу виявити причини “нефоіційної” цензури.
Ключові слова: свобода слова, інформаційне законодавство, прес-клуби, цензура, Японія.
Сьогодні основним питанням розвитку журналістики є відповідність функціонування мас-медіа демократичним стандартам; науковці та журналісти-практики постійно займаються моніторингами стану свободи преси в тому чи іншому регіоні.
Восени 2006 року організація “Репортери без кордонів” зазначила, що її непокоїть погіршення стану свободи слова в Японії. Саме звідси випливає актуальність статті, у якій буде проаналізовано, що конкретно відбувається із свободою слова в Японії та які фактории впливають на її розвиток.
Таким чином, метою цієї статті є проаналізувати сучасний рівень свободи преси в Японії, звертаючи увагу на історичний контекст цієї проблеми.
Для цього мають бути виконаними такі завдання:
– проаналізувати, наскільки поточний стан розвитку журналістики в Японії відповідає вимогам інформаційного законодавства держави;
– виявити причини розбіжностей;
– дослідити, наскільки вільною булла журналістика Японії на перших етапах її становлення;
– з’ясувати, як японці самі характеризують сучасний стан своєї журналістики;
– окреслити тенденції розвитку журналістики Японії.
Часові рамки дослідження охопллють період від другої половини ХХ сторіччя і до сьогодення (однак для того, аби визначити певні тенденції в розвитку преси Японії, проаналізувати передісторію, використано факти, що Мали місце на початкових етапах становлення журналістики в Японії, тобто з кінця ХІХ століття).
Предметом дослідження є стан свободи слова в Японії.
Об’єктом дослідження є теоретичні праці японських, західних та російських науковців, риторика сучасних представників влади Японії, а також японських журналістів-практиків (на сторінках видань різних країн), інформаційне законодавство Японії.
Наукова новизна. Стаття базується на найсучаснішій інформації, у ній аналізуються і теоретичні, і практичні аспекти саме свободи слова в Японії. Особливо важливо відзначити, що сама по собі журналістика Японії мало досліджувалася на теренах України, тому стаття не є узагальненням раніше зібраних фактів.
Журналістика Японії досі є недостатньо досліджуваною – її оминають у своїх дослідженнях українські науковці, а їхні російські колеги (М. Савінцева, М. Сеферова, М. Азаров, М. Єремін) сьогодні більше концентруються на питаннях розвитку новітніх ЗМК. Тим не менше, певним чином основні питання цієї статті розглядалися у працях “розвиток інформаційного законодавства та інформаційного суспільства Японії” М. Савінцевої [8]. Порбіжно торкалася теми свободи слова М. Сеферова, досліджуючи японську пресу [9].
Значну увагу слід приділити працям західних дослідників. Перш за все це буде збірник матеріалів “Мас-медіа у Японії” під редакцією Дж. Фара та Е. Краусса [10]. Науковці звертають увагу на основні проблеми журналістики Японії, питання свободи слова, умови збирання та обробки інформації, а також на питання сенсаційності журналістських матеріалів. Зрозуміло, що основні акценти тут зроблено на взаєминах “ЗМІ – влада” (це ми можемо простежити хоча б з тематики розділів: “Японська преса та політика скандалу”, “Зображення держави: телевізійні новини компанії NHK та політика” тощо).
І, звісно, нас цікавить погляд самих японців. Тут можна згадати працю професора Т. Ватанабе “ЗМІ Японії сьогодні” [12], яку сам автор вважає вступом до більш грунтовного дослідження ситуації, що склалася у сфері мас-медіа в Японії. Т. Ватанабе “нескромно” зазначає, що це – одна з небагатьох праць (а надто – англомовних праць), де йдеться про сучасний етап розвитку японських мас-медіа та проблеми, з якими вони стикаються під час висвітлення тих чи інших подій.
Варто зауважити, що японський дослідник не перебільшує ролі свого дослідження. Тут ідеться і про особливості розвитку сучасних теле- і радіокомпаній, і про особливості преси, і про форми певної цензури та самоцензури (якої в Японії не існує де-юре). Т. Ватанабе звертає особливу увагу читачів, що у цій ситуації (до речі, на його думку, не надто відмінної від того, що відбувається у медійній галузі Великобританії чи США) дуже важливими мали б стати навчальні курси, дослідження, моніторинги, які б допомогли тримати зв’язок з аудиторією й мати додатковий важіль впливу на становлення свободи слова. Однак більшість таких досліджень є виконаними на замовлення урядових чи бізнесових структур, і тому не є об’єктивними.
Ще одним “здобутком” цієї праці є те, що автор подає певні рекомендації того, яким чином можна було б вирішити сучасні проблеми мас-медіа, хоча тут немає нічого визначально нового, лише пропозиція створення Комісій, які б слідкували за діяльністю медіа та впливом на них інших громадських інститутів; а також “позитивний принцип чесності та неупередженості” [12]. Щодо останнього, то ми розуміємо, що це є основоположні стандарти журналістики, яких мають “в ідеалі” дотримуватися у всіх державах.
Отже, спираючись на праці сучасних російських дослідників-журналістикознавців, а також на дослідження радянських учених, але переважно – на матеріали японських та західних науковців, ми можемо виявити сучасні тенденції у підтримці (чи нехтуванні) свободи слова в Японії.
Питання реалізації права на інформацію у Країні Сонця, що сходить, зараз актуалізовано, по-перше, зауваженнями організації “Репортери без кордонів”, по-друге ж, викликає занепокоєння пропозиція Ліберально-Демократичної Партії Японії змінити Закон “Про друк”, вилучити положення “Про політичну неупередженість”, дозволивши тим самим кожній партії створювати власні телеканали або ж інші ЗМІ і пропагувати там свої інтереси. Поштовхом до такого кроку стали певні конфлікти правлячої партії ЛДП та певних телеканалів, після чого партія, втративши деяку кількість голосів на виборах, віднесла це на рахунок не проведеної у достатньому обсязі реклами, причому власне телевівзійної реклами [5]. Логічно, що це стало приводом до появи пропозиції створити власний телеканал (як планувалося, супутниковий, з цілодобовим мовленням по всій території Японії). Тим не менше, поки що це не відповідає вимогам інформаційного законодавства. І “найпростіше”, що може зробити влада, – змінити закон.
Варто зауважити, що пропозицію ліберал-демократів підтримали й інші, менш потужні партії, наприклад “Нова комейто”. Цікаво, що при цьому японці посилаються на пмриклад США, де у 1987 році було вилучено так звану “доктрину неупередженості” [5], – і це не завдало жодної шкоди жемократичним тенденціям.
Якщо ми торкнулись питань регулювання інформаційних відносин у правовому полі, то неодмінно слід зазначити, що стаття 21 Конституції Японії забезпечує свободу преси: “Гарантується свобода зібрання та об’єднань, а також свобода друку, а також усіх інших форм вираження думок. Ніяка цензура не допускається” [4].
Законом “Про друк” гарантується політична неупередженість у засобах масової інформації (поки що не було внесено зміни).
Окрім того, Японія ратифікувала низку міжнародних договорів. Так, наприклад, вона є членом Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, пункт 2-й статті 19-ї якого зазначає, що “кожна людина має вільне право на виявлення своєї думки; це право включає свободу шукати, одержувати та поширювати різного роду інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, писемно чи засобами друку або художніх форм вираження, або іншими засобами на свій вибір” [6].
Таким чином, як бачимо, відповідно до чинного законодавства ситуація зі свободою слова видається досить-таки нормальною.
Якщо ж ми розглядатимемо цю проблему в історичному контексті, то побачимо, що спеціальні закони регулювали правовідносини преси та держави від самих витоків зародження журналістики, – перший такий закон було прийнято ще у 1869 році, а в 1875 році його було змінено на досить негуманний, згідно з яким журналістам заборонялося публікувати критичні статті про діяльність уряду, – за це можна було втратити роботу або ж навіть потрапити до в’язниці. Щоправда, через два роки було прийнято новий закон, що скасовував попередні обмеження і гарантував свободу вираження думок.
Такі різкі переходи від одного закону до іншого пояснюються тим, що на той час Японія долучилася до “більш демократичного” курсу, відкрилася до реформ та перетворень (що було наслідком революції Мейдзі 1868 року), однак не встигла прийняти Конституцію, і тому потребувала тимчасової регламентації правовідносин у цій галузі. Спочатку обмеження стосувалися підтримки громадського порядку, нерозголошення державних таємниць та надання моральних цінностей суспільству.
Наприкінці ХІХ – початку ХХ століття питаннями ЗМІ опікувалося Міністерство внутрішніх справ. Тоді найпростіше було з газетами: не існувало жодних “путівників” про те, як і що писати, не було попередньої цензури. “Репресивними” заходами щодо свободи преси були штрафи та незначні адміністративні покарання видавців – у разі виявлення невідповідних матеріалів, коли видання уже перебувало в мережі розповсюдження. Ситуація ж із радіо та фільмами була набагато складніша, – тут діяла сувора попередня цензура.
Після того, як у 1938 році прийнято Державний закон “Про загальну мобілізацію”, контроль над діяльністю ЗМІ зростає ще більше.
Зваживши на цю “ретроспективу”, можемо говорити про значні успіхи Японії, порівняно з її минулим, у формуванні адекватного правового поля для нормального функціонування ЗМІ.
Так само позитивну думку щодо ситуації зі свободою слова у японських виданнях висловлюють і місцеві представники владних структур, дипломатичних служб тощо.
Наприклад, покаховою є цитата: “В Японії ніхто не слідкує за змістом газетних матеріалів, за змістом будь-яких текстів перед публікацією. У нас немає цензури у жодному вигляді. Думаю, що публікація матеріалів з критикою керівництва держави, уряду і навіть конституційних заборон можлива, тому що це право свободи слова. Лише випадки, коли роздувався інцидент з відомою особою у надмірно перебільшеному вигляді, тоді вона має право захищати свою честь та гідність у суді <...>. Такого прикладу, щоб за тематику матеріалів газету штрафували або закривали, в Японії ніколи не було. У Японії преса дійсно є четвертою владою після виконавчої, судової та законодавчої. Тому що у нас у суспільстві дуже зважають на думку громадських організацій – Асоціацію газет, Асоціацію телебачення та радіо, Асоціацію телемовників Азії та Океанії”, – говорить Сіндзі Кікуті, працівник японського посольства [1].
Звісно, ми могли б спростувати його слова, пригадавши наведені вище “обмежувальні” закони, або ж зазначивши, що на початку 40-х років ХХ століття, коли зростав вплив військової сфери, у тому числі це позначалося й на журналістиці: було встановлено жорсткий контроль за радіомовленням як джерелом антиамериканської та антибританської пропаганди, а від журнальних видань вимагали перейти на ультрапрраві позиції, ті ж, які не виконали ці вимоги (журнали “Тюокрон” та “Кайдзо”) було закрито. Тим не менше, порівняння реалій воєнного та мирного часу не є повністю адекватним. Тому звернімося до сьогоднішніх умов і простежимо, як виконуються вимоги чинного інформаційного законодавства.
Першим “пунктом”, який порушує цю проблему, є підпорядкованість радіо- і телемовлення органам державної влади. “Відповідно до законів про телерадіомовлення та про ЗМІ (обидві датовані 1950 роком), здійснювати мовлення може лише корпорація, яка отримала ліцензію від Міністерства Пошти й Телекомунікацій” (ліцензія ця поновлюється кожні 5 років)”, – пише Т. Ватанабе [12], доводячи, що це дає органам державної влади можливість повністю контролювати наповнення теле- або радіоефіру. Як державна телерадіокомпанія NHK, так і приватні станції діють згідно зі стандартами (“бангумі кідзюн”), затвердженими Законом “Про телерадіомовлення”, де записано, що програми мають “поважати престиж уряду та урядових організацій”, а, на думку Т. Ватанабе, це ускладнює можливість критикувати владу [12].
Підпорядкованість державі телерадіокомпаній, у свою чергу, призводить до встановлення контролю і над пресою, оскільки в Японії газетні концерни співпрацюють з телерадіокомпаніями. Аби уникнути критичних матеріалів, усі види японських ЗМІ вдаються до пошуку “смаженого”, просування розважальної неважливої інформації на перші шпальти.
Важливим чинником самоцензури та “неформальної цензури” є існування так званих “прес-клубів” (про що зазначали ще радянські журналістикознавчі дослідження початку 80-х років минулого століття). Як описує це явище професор Т. Ватанабе, “кожне міністерство загальнодержавного уряду та місцевих органів виконавчої влади Японії має свій прес-клуб, який початково був організований як дружнє об’єднання репортерів газет і телебачення, які виявили бажання об’єднатися, але зараз воно, фактично, працює як єдине “вікно” для ЗМІ, де вони можуть дістати інформацію. Воно навіть започаткувало брифінги, які є закритими для нечленів коубу” [12].
Більш ніж за 20 років до цього подібну думку висловлював радянський журналіст-міжнародник М. Демченко [2]. Це говорить про застарілість проблеми щодо свободи слова ЗМІ та журналістської діяльності в японському суспільстві, – мається на увазі, у практичному аспекті цього питання.
Якщо говорити про “сенс” існування прес-клубів (до речі, крім Японії вони існують лише у Південній Кореї), то побачимо, що це є наш відповідник акредитації, однак з більшими обмеженнями. Так, у Японії неакредитованим журналістам не дозволяється брати участь у певних заходах, виїжджати за кордон тощо. Одним із показових моментів була ситуація 1992 року, коли у державі було вперше відправлено миротворчий контингент за кордон, у Камбоджу. Тоді солдатів супроводжували лише ті журналісти, котрі були членами “маленьких клубів”.
Окрім того, специфічним моментом є те, що іноземні журналісти тривалий час не мали права бути учасниками пресс-клубів (узагалі кількість учасників є обмеженою навіть для японців). І лише нещодавно їм надали дозвіл, однак без права ставити запитання на прес-конференціях.
Прес-конференції японських журналістів, – досить специфічне “дійство”. Ще за часів існування СРСР радянські дослідники-сходознавці, котрі побували в Японії, зауважували: “Хоча в залі видно представників багатьох газет, радіо- і телекомпаній, запитання завжди ставить лише одна особа. Решта тільки слухають і записують. Запитання узгоджуються заздалегідь, спільно приймається рішення, хто ставитиме запитання від імені всіх” [2]. Як бачимо, це не зовсім відповідає загальноприйнятим уявленням про професіоналізм журналіста, його індивідуалізм, про пошук інформації, представлення різних точок зору, і, врешті-решт, про конкуренцію між виданнями.
Така практика існує й по сьогодні, і це суворо засуджується західними журналістикознавцями: “Репортери часто можуть стати в’язнями офіційних суджень і недостатньої інформації, яку подають джерела” [10], – пише Е. Краусс. Він також відзначає, що японські видання є дуже схожими між собою саме через подібну систему: “<...> часта взаємодія між репортерами різних газет – одна з основних причин узгодженості японської преси і недостатньої диференціації новин в основних щоденних виданнях” [10].
Засуджує існування прес-клубів і К. Такеуті, чинний президент компанії “Інтернет-новини Японії”, котрий 27 років працював журналістом в “Асахі”: “Мій досвід багатьох років показав, що прес-клуби – це є проблема, і що вони зіпсували журналістику в Японії. Після того, як я став мером, я вирішив закрити міський прес-клуб” [11].
Отже, як бачимо, існування прес-клубів та система їх функціонування не лише шкодить об’єктивності, правдивості інформації та прзводить до певного її “дозування” (через те, що складно знайти інше джерело інформації), але й позначається на самій якості Японії, де видання є схожими між собою настільки, що їх складно відрізнити один від одного.
Тим не менше, маємо звернути увагу на імовірні причини існування цього феномену. Перша за все, це можна було б пояснити високорозвиненою груповою свідомістю японців, відсутністю прагнення до індивідуалізму. Як пояснили самі японці радянським колегам, “ми думаємо таким чином. Краще у десяти випадках мати те, що мають всі, ніж один раз опинитися у чомусь позаду всіх. Звісно, система прес-клубів знеособлює газети, зате кожна редакція впевнена, що ніколи нічого не прогавить” [2].
Окрім цього, “ментальні особливості” японців полягають ще й у тому, що журналісти тут свідомо можуть оминати дражливі теми: “Коли обираються теми новин, перш за все береться до уваги переконання не образити і не втрутитися у будь-яку групу читачів, що означає, що ЗМІ вибирають такі теми, щоб не говорити про серйозні соціальні проблеми; і вони не обговорюють конкретні справи, критикуючи когось, тому що бояться, що читачі можуть образитися” [12]. На думку К. Такеуті, “японці, як правило, уникають суперечок з іншими, не висловлюють власної думки, і їх легко “задавлює” більшість. У цілому, японці не вміють висловювати свою позицію” [11].
Якщо не говорити про відсутність критики певних політичних та бізнесових структур (а японські ЗМІ дуже тісно пов’язані з бізнесом, – хоча б тільки через небажання втрачати рекламодавців та спонсорів, за рахунок чого вони й функціонують, а це здебільшого провідні промислові компанії Японії), то серед інших “табу” японської журналістики можна виділити нерозголошення жодної інформації про людей, які живуть з ВІЛ, небажання писати на кримінальні теми, “табу на хризантему”, яке категорично забороняє згадувати у пресі імператора та членів імператорської родини у неповажному тоні. Хоча останній пункт дещо змінився.
“Ще в недалекому минулому навіть на думку би не спало публічно висловити критичні судження про імператора. Тепер ми бачимо велику кількість публікацій та чуємо висловлювання як окремих організацій, у яких стверджують, що імператор Сьова (Хірохіто) відповідальний за всі злочини, скоєні мілітаристами за роки Другої світової війни”, – так починається редакційна стаття однієї з найвпливовіших японських газет “Асахі” [7]. Журналісти “Асахі” пояснюють небажання критикувати імператорський дім у пресі через те, що це є потенційно небезпечно, – може спровокувати на гострі дії представників ультранаціоналістичних сил. Тому представники преси уникають негативних для “хризантеми” публікацій.
Тим не менше, ми не можемо говорити, що це – першопричина такої “самоцензури”. Тут можна виділити й інші причини “шанобливого мовчання”; або просто “інерцію” (японці – дуже консервативний народ) – страх бути покараним за те, що раніше вважалося злочином; або певні політичні причини; або ж, власне, брак комунікаторських вмінь у поєднанні із шанобливим ставленням до особистості імператора (адже в Японії надзвичайно розвинена система “рангових” взаємовідносин за схемою “вищий” – “нижчий” і за віком, і за рангом, й до вищого апріорі неможливо висловлювати певну неповагу, а тим більше – критикувати його).
Повертаючись до теми реалізації свободи слова у цілому, маємо відзначити невідповідність між реальними та номінальними “дозволами” та “заборонами”, і зауважити, що й самі журналісти Японії нерідко вважають стан речей задовільним.
Проте існують винятки: “Моя основна теза – це те, що демократія в Японії не працює достатньо добре. Їй навіть не вдається інформувати людей про важливість проблеми”, – говорить С. Йосіда [13]. Він також переконаний, що Японії потрібний інший вид журналістики: “Ми повинні були б не задовільнятися роллю “сторожового пса”, а допомагати громадянам обміркувати проблеми і представити їм їхні обов’язки як громадян настільки повно, наскільки це моєливо. Говорячи конкретніше, ми повинні не тільки вказувати на те, що роблять неправильно, але й допомагати громадянам визначити, що можна вибрати для того, щоб вирішити проблему. <...> Ми також повинні заохочувати народ брати участь в публічних дискусіях” [13].
Підбиваючи підсумки, маємо відзначити, що серед самих японців існує біполярний погляд на проблему свободи слова: наближені до влади особи та пересічні журналісти часто говорять, що ця свобода є; науковці та окремі журналісти-практики (котрі, як правило, завершили свою кар’єру або змінили профіль діяльності) помічають недоліки сьогоднішньої системи функціонування місцевих ЗМІ та діють рекомендації, яким чином це можна було б вирішити.
Як російські, так і західні науковці також роблять акценти на проблемах розвитку свободи слова Японії. Причини варіюються – починаючи від ментальних особливостей народу, “групової свідомості” і консерватизму до неформального контролю над ЗМІ урядовими та бізнесовими організацями; невиконання чинного законодавства, його недосконалість, а також, що не варто забувати, численні обмеження свободи преси у минулому, у тому числі й на законодавчому рівні.
Навіть поверховий аналіз показує, що наразі ситуація має тенденцію до погіршення, що відзначають як теоретики, так і практики, однак поки що вона не досягла своєї критичної межі. Зважаючи на ймовірність цих негативних змін, відзначимо, що вченим-сходознавцям варто було б надалі приділити білше уваги цій темі.
[1] Абишева В. Каннибалы из министерства печати // Свободная Азия. – 2003. – 3 сент.
[2] Демченко М. В профиль и анфас // Журналист. – 1982. – № 4.
[3] Иванов И. В. “Табу” и просто цензура в средствах массовой информации Японии // Журналист. – 1988. – № 10.
[4] Конституція Японії // asiapacific.narod.ru/countries/japan/constitution_of_ japan.php.
[5] ЛДП готовится к изменению закона о СМИ // tising.ru/news.phtml?id=1529&gr=4&pg=17.
[6] Международный пакт о гражданских и политических правах // ru/PrAWO/fund/pakt66p.php.
[7] Можно ли критиковать императора // Асахи. – 2003. – 12 мая.
[8] Савинцева М. И. Развитие информационного законодательства и информационного общества в Японии // Современное право. – 2007. – № 2.
[9] Сеферова М. В. Японская журналистика в ХХ столетии. – М., 2001.
[10] Pharr J. J., Krauss E. S. Media and politics in Japan. – Honolulu, 1996.
[11] Takeuchi R. The Challenge of JanJan in Participatory News // ссылка скрыта. – 2005. – 26 August.
[12] Watanabe T. Japan’s media at present // icha.ac.jp/~twatanab/watanabe/english/japan.php.
[13] Yohtaro H. Doing Public Journalism in Japan: The Practices of Asahi Shimbun // org/artman/publish/article_90.shtml.
[14] n.edu/~kane0034/books/kasza_review.php.
МОДЕЛЮВАННЯ В НАУЦІ ПРО ЖУРНАЛІСТИКУ
Житарюк М. Г., кандидат філологічних наук, доцент, докторант Інституту журналістики (Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка)
УДК 303.725.001.362 (070.001)
ЛІНГВОСОЦІОКУЛЬТУРНІ МОДЕЛІ:
ІНДИВІДУАЛЬНЕ І КОЛЕКТИВНЕ
У статті йдеться про самодостатність журналістського тексту, поставлено під сумнів важливість теорії колективного інтелекту у журналістській творчості, графічно зображено ієрархію (роль) журналістського тексту з погляду лінгвосоціомоделювання.
Ключові слова: завдання тексту, лінгвосоціомодель журналістського тексту, теорія колективного розуму, теорія колективного інтелекту, ієрархія тексту, штучний інтелект.
Мета публікації – загострити увагу на проблемах лінгвосоціокультурного моделювання загалом і спробувати заперечити тезу про домінування колективного над індивідуальним. Головні завдання, які ставимо: а) критика теорії колективного інтелекту, б) журналістські тексти – не просто інвентаризаційний інструмент соціоінтелекту, а індивідуальний вияв творчості й індивідуального інтелекту, в) сукупність журналістських текстів не є рівнозначною якомусь абстрактному макротекстові, г) графічно змоделювати ієрархію журналістського текстотворення.
Актуальність загострення уваги під таким кутом зору на часі не лише з огляду на новизну підходу, а й через відсутність цілісного підходу в моделюванні журналістики на мікрорівні. Предметом дослідження у нашому випадку є не певний абстрактний текст (літературний, розмовний, офіційно-діловий, науковий...), а текст журналістський, який можна змоделювати з допомогою відомих законів лінгвістики, але не замінити цими законами. Використовуємо методи порівняльного аналізу, історичної аналогії, а також, для ілюстративності і чіткості, графічного моделювання.
Комунікативна діяльність і журналістика тісно пов’язані: по-перше, засобами організації професійних комунікацій, по-друге, обидві під впливом соціокультурних процесів, по-третє, результативністю (ефективністю), яку визначають закони функціонування різних майстерно змодельованих систем (за видом, родом, мірилом). Це – навіть не теорема, радше – аксіома.
Натомість, попри чітку позиційну структурованість, бачимо спроби окремих відомих учених порушити вже порівняно нові висновки в царині людської діяльності, до створюваних і відтворюваних аспектів якої зараховуємо і комунікацію, і журналістику. Так, наприклад, російський академік М. Мойсеєв дає визначення інформаційному суспільству: “...це суспільство, в якому Колективний Інтелект (Колективний Розум) відіграє у функціонуванні роль, аналогічну до тієї, яку відіграє розум людини в її організмі, тобто сприяє розвитку суспільства і подоланню нових труднощів” [7; 8; 461].
Попри значну популярність праць відомого авторитета, ці висновки М. Мойсеєва – радше сплав певного ідеалізму з намаганням знайти універсальну формулу в контексті суспільного розвитку і екологічної філософії (планетарний колективний розум [7; 8; 461]). Тому й фахові у лінгвосоціомоделюванні ростовці В. Богуславська та І. Богуславський, спираючись на цитування Є. Корнілова, ніби не замислюючись і не складаючи собі звіту, розвивають, на нашу думку, хибний погляд М. Мойсеєва: “Колективний Інтелект... природне явище, результат складного еволюційного процесу людини й суспільства у часі і просторі. Корені Колективного Інтелекту – в обміні інформації, в комунікативних процесах, без яких розвиток суспільства неможливий. Колективний Інтелект формує духовне, соціокультурне оточення людини; є системою, що об’єднує людей з допомогою інформаційно-комунікативних зв’язків у просторово-часовому континуумі” [4; 5; 36].
Обґрунтовуючи власну позицію, звернемось до понять “розум” та “інтелект”. Перше, античне, старогрецьке, тлумачення співпадало: здатність мислити, пізнавати. У сучасному світі (у сучасні мови прийшло з латини у ХІV століття), ці терміни вже не позначають одне і те ж, хоч залишились близькими, синонімічними до поняття “розуміти”. На думку київського професора Ю. Канигіна, тут становище приблизно таке, як 200 років тому у вченні про тепло. Тоді вчені теж плутали два поняття, дві різні величини – тепло і температуру, і вважали: якщо вища температура тіла, то у ньому більше тепла. Нині відомо, що це не так. “То чи не плутаємо й ми дві різні категорії: розум як біологічний, психологічний, соціальний феномен та інтелект як його характеристику (параметр)” [2; 10 – 14; 3; 8 – 13]?
Нам імпонує цей підхід, адже розум – це справді найвищий прояв психіки, що визначає здатність організму адекватно реагувати на різні “подразники”, тобто: розум – “тепло”, а інтелект – справді найважливіша характеристика розуму, яка є синонімом здатності створювати принципово нове, тобто: інтелект – “температура”. Розумові притаманні насамперед здоровий глузд, здатність до розмірковування, навчання-завчання, тобто в сенсі не ґенерування, а засвоєння. Розум – це адекватні реакції, жодних відхилень і – “польоту”, тобто – не слід думати про високу здатність генерувати нову інформацію. Інтелект же не обов’язково підконтрольний здоровому глуздові, чіткому усвідомленню тощо, іноді – навіть у людей із відхиленнями, проте він містить творче начало, дозволяє не просто накопичувати, як комп’ютер чи інша база даних, інформацію, а ґенерувати, створювати щось принципово нове.
Такий оригінальний підхід існує в українській науці ще з часів горбачовської перебудови, проте, як виявляється, досі серйозно не запитаний, насамперед у близькому закордонні, багатьма фахівцями в галузі вивчення соціального і штучного інтелекту. Можливо, приємніше виходити з принципів: хоч погане, але своє; бачу, чую, розумію лише своїх; російське – однаково найліпше?
Тобто спробу поставити знак рівності між визначеннями “колективний інтелект” і “колективний розум” не можна вважати вдалою. Це – перше. Друге – про аналогію колективного, суспільного з людським організмом і майбутнє подолання труднощів... Ця аналогія суто механічна, але не онтологічна, тобто не відповідає реаліям. Бо коли б вона була правдива, то, наприклад, ні нацистська Німеччина, ні СРСР не були б тоталітарними, імперськими державами, більш того, не було б тих держав, які стали центром протистоянь у Другій світовій, не було б вісі зла у період “холодної війни” тощо. На мікрорівні – не було б “феномену” комуністичної преси, тобто пропагандистської зброї, спрямованої на “розбудову комунізму”, коли нехтували права і свободи громадян, яких ця преса теж, відбиваючи інтереси вождів партії, “виховувала”, використовувала замість елементарного ремісничого знаряддя, як інструментарій, як механізм, як такі собі “коліщатка” і “гвинтики”. Попри каркасну, прикрашену дійсність (відкриття хат-читалень, бібліотек, шкіл з метою подолання безграмотності, встановлення кіноустановок тощо), глибоко заховувано справжній стан справ – масові репресії національних представників творчих професій, духовенства, ліквідація дореволюційної літератури, суцільна русифікація... Попри суцільні співи, танці і радість “радянської людини”, відтворені усіма доступними комунікаційними каналами, насправді відбувався голокост українського селянства, примусова колективізація і розкуркулення... Невже ця преса, офіційний і доступний канал “колективного розуму/інтелекту, аналогічного до людського організму”, не була потворним утвором, чимось цілком протилежним до людської суті? Чи, може, в СРСР не залишилось нормальних людей, тому й розвинувся ось такий “колективний розум/інтелект”? А, може, саме це – норма?! Чому такі могутні держави, як СРСР, Німеччина, Росія, США і десятки інших репрезентують або параноїки, що бояться власної тіні, тому постійно в пошуку ворога (внутрішнього і зовнішнього), або з IQ (інтелектом) на рівні курки? Невже у цих країнах так званий “колективний розум/інтелект” не спроможний виробити механізми і принципи добору на найвищі посади гідних людей?..
Прикладів на позначення хибності теорії синонімізму “колективного розуму/інтелекту” безліч. Тут теж доречніше розмежувати.
Колективний розум – це загальнонародне надбання: що створено і твориться, що можна зберегти традиційно (в бібліотеках, музеях, фондах, на папері і кінофотомагнітних стрічках), і модерно, з допомогою електронних накопичувачів інформації, новітніх баз даних - комп’ютерних, мультимедійних систем... Те, що прислужилось, служить і може бути корисним у майбутньому.
Колективний інтелект – явище більше символічне, ніж реальне, проте може бути реалізоване в певні історичні періоди (війни, революції, катастрофи, епідемії), коли критична більшість громадян перейнята домінуючою ідеєю і всі сили витрачає на вирішення поставлених завдань. Різновид суспільного інтелекту.
Штучний інтелект – здатність із допомогою мультимедіа генерувати наявну інформацію для створення принципово нового продукту чи інформації, наприклад, з допомогою цифри творити фото, відео, голос, телефонізація... Тобто йдеться про машинний, комп’ютерний інтелект, змодельований з допомогою програмування і моделювання. Різниться від індивідуального інтелекту своєю логічною вмотивованістю, передбачуваністю. Уподібнення штучного інтелекту до колективного, суспільного, на наш погляд, теж недоречне.
Виходячи з поданих тез, можна припустити: масова комунікація і журналістика – це різновид колективного розуму, життєздатність і функціональність яких, по-перше, детерміновані індивідуальним творчим інтелектом, по-друге, політичними, ідейними, комерційними, економічними чи галузевими інтересами, по-третє, засобами мультимедіа, задіяними у роботі штучного інтелекту.
Відповідно до нашого припущення, думки про те, що “...Колективний Інтелект формує духовне, соціокультурне оточення людини; є системою, що об’єднує людей...”, а також: “Текст – енерго-інформаційний вияв Колективного Інтелекту” [4; 5; 36], - хибні! Хіба що нація об’єднана довкола подолання спільного ворога (реального чи демонізованого), наприклад, російська – проти чеченського тероризму (моджахедів, бандитів, ваххабістів, ісламістів, народу), мислить переважно в цьому контексті, не переймаючись іншим. Але це – відхилення від норми, до того ж, колективне (суспільне), тотальне. Проте інтелект (як характеристика розуму) це допускає, хоч багато що нагадує з погляду історії. Можливо, тут має місце “державне замовлення” науковцям, щоб якісно і фахово обґрунтувати владні дії з метою наступної солідаризації усіх верств, релігій, народів (крім одного). Бо який тоді сенс трансформувати конкурентне, хоч і амбітне, визначення тексту (“енергетично-інформаційний вияв інтелекту”) на: “енерго-інформаційний вияв Колективного Інтелекту”?
Чомусь після написання поеми “Кавказ” та інших творів, пронизаних антиімперськими ідеями і відповідним пафосом, Т. Шевченко мав небагато однодумців у Російській імперії, навіть з-поміж українців,. Десяток років до цього той самий “колективний інтелект” на чолі з царем оголосив божевільним П. Чаадаєва... Задля логічної вмотивованості, доречно з’ясувати: які саме тексти – письменників, публіцистистів, філософів, з одного боку, чи, з іншого боку, державних цензорів, мистецьки “опатріотизованих”, були справді виявом “колективного інтелекту”?
Так само більш ніж дискусійна й теза про те, що “несвідоме тексту, його суть – це чернетка, щось, що загалом не можна прочитати, тобто щось, що читають без будь-яких прав, коли власника тексту (“журналіста”) вже немає” [1]. З іншим можна погодитись: журналістський текст – внесок у скарбничку колективного розуму (не інтелекту. – М. Ж.).
Цікавим з погляду аналізу й моделювання тексту є запропонований трирівневий перетворювач концептуальних мислиннєвих образів у певні звукові та письмові поєднання. Ніби відійшовши від “несвого” теоретизування про колективний розум і колективний інтелект, ростовські вчені (В. Богуславська та І. Богуславський) фахово, доволі сміливо й оригінально, моделюють текст [1]. Взявши це за основу, можемо сказати наступне: перший рівень – концептуальні підходи й уявлення проектуються у стратегію майбутнього тексту, другий рівень – майбутня стратегія окреслена певними тактичними діями – змістом, третій рівень – тактичні дії потребують оперативних кроків, тобто зміст матеріалізується в тексті і навпаки.
За цих умов, за Ю. Лотманом [6; 2, 4], множинність завдань “формування” тексту можна окреслити трьома групами, залежно від ступеню невизначеності ситуації та завдань:
1. Завдання синтезу тексту передбачають визначення концептуальних засад тексту, стратегії його формування. Тут відповідність ситуації з найменшим ступенем визначеності, коли існує певна суспільна чи особиста потреба, але невідома її природа і способи її вирішення.
2. Завдання часткового синтезу передбачають визначення зміст майбутнього тексту і тактичних варіантів його формування. Тут відомий вектор корекції (зміни) ситуації, але ще немає механізму реалізації.
3. Завдання аналізу – це “формування”, написання тексту і водночас реалізація оперативних дій. Фактично саме ці конкретні завдання найчастіше постають перед журналістами.
У зв’язку з цим, нормальну мову можна зобразити так (мал.1):